Тінь мертвого бога ebook

УДК 821.161.2’06-312.9

Ш37

Шевченко Ярослав

Ш37 Тінь мертвого бога : роман / Ярослав Шевченко. — Київ : Віхола, 2025. — 312 с. — (Серія «Худліт. Проза»).

ISBN 978-617-8606-02-2

«Доля — вибір із заплющеними очима, і жоден пророк чи бог не здатен сказати тобі, куди це зрештою приведе: на трон чи в стічну канаву».

Цей світ безжальний. У хащах Пралісу чатують ульфи-перевертні, відьми з чорними заточеними зубами, мохоликі — їхні напівмертві прислужники, а також живе народ, у якого відібрали пам’ять. У містах проміж шльондр, грабіжників і покидьків живеться не краще. Люди моляться Семи богам, а восьмий, бог війни Архе, замкнений у темниці на краю світу, з якої досі шукає вихід.

Гельда — жорстока, норовлива й уперта чарокровиця, обіцяна відьмі від народження. І хай як сильно вона хотіла б збувати свої дні в мандрах, а ночі — з випадковими коханцями та коханками, саме їй доведеться повернути в цей світ те, що повертати не варто, і віднайти шлях, якому краще було лишатися загубленим. Помста веде дівчину звивистою стежкою визначеної долі, а за спиною повзе тінь мертвого бога.

УДК 821.161.2’06-312.9

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Ярослав Шевченко, 2025

© Катерина Мальцева, карта, 2025

© Оксана Домахіна, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-­макет, 2025

Частина перша

Пошуки зниклого бога

Початок

Сіра холодна мжичка падала на халамиди восьмипалих, просочуючи тканину й крижаними голками дістаючись тіла. Північний вітер полірував бриті голови, що схилились під вагою горя й провини. Восьмипалі підвели своїх богів. Як інакше можна пояснити й прийняти те, що сталося? Тисячі їх стояли навколішки перед головним храмом Ернтора, тисячі молитов просили милості в статуй, які розмістились обабіч кам’яних сходів, що вели на дах споруди. Скульптур було вісім. Одна з них — перша зліва від сходів — була закутана в чорний саван і обплутана павутиною мотузок, що єднали її із сотнею запряжених четвірками волів.

Ейгалове тіло почало підводити. Дрібне тремтіння пробилось крізь молитовний екстаз, збиваючи з ритму спів. Плоть бажала відпочинку й тепла, розум благав спокою, воля залізними кліщами обох тримала в покорі. Дрож минула, думки повернули на звичний шлях пошуку вигоди в почутому й побаченому. Ось Вегна, брат, з яким вони колись ділили келію в богами забутому рибацькому селищі за Тінями, нишком розтирає задубілі руки, сховавши їх у широких рукавах балахона. Дурень, не розуміє ціни, яку скоро заплатить за ці миті оманливого відчуття тепла в змерзлих пальцях. Юста намагається непомітно спостерігати за іншими братами. Хитра бестія, загуби Нармус його душу! Лейман ледь стримує ридання, від яких здригаються його плечі. «Допомогли тобі твої віростраждання, лайдаку? — зловтішно думає Ейгал, випростовуючись. — Богам насрати на тебе, поки не опинишся на їхньому шляху». Таким був девіз Ейгала, сина Бранга, майбутнього верховного жерця, в найчорніший день церкви Восьми богів.

Нарешті з храму вийшла невелика процесія, ледь із десяток братів, які поволі почовгали на дах. Першою, зі значними зусиллями, важко хитаючись, повзла згорблена постать Ернуса — верховного жерця, чиє ім’я проклинатимуть у молитвах вічно. «Хіба це не один з ликів безсмертя?» — подумав Ейгал.

Діставшись даху, Ернус відсапався й підійшов до велетенської мушлі, встановленої нагорі. Широка її частина незмигно дивилася вниз на вкляклих братів. Ернусів голос скрипів, просідав і ламався, однак був добре чутним у мертвій тиші, що запанувала навколо з першим його словом.

— Зійду з вірою, браття! — привітався верховний жрець. — Сьогодні ми тут зібралися в день, якого не мало бути, щоб оплакати те, чого не мало статися, і проклясти того, хто не мав упасти! Сьогодні ми тут, щоб востаннє згадати його ім’я в прокльонах і забути навік!

Тихий жалібний схлип пролетів поміж схилених братів, підхоплений безжальним вітром і кинутий у води Теплого моря.

— Нехай ім’я його зогниє у Вічнотіні. Нехай зникне з цього світу Архе — бог, що пішов проти братів і сестер своїх. Бог, який хотів знищити світ!

— Егзідо, Архе! — піднеслося викрикнуте в риданнях тисячами горлянок. — Іма егзідо!

Ейгал мовчав. Губи його ворушились, обличчя сяяло ненавис­тю, але жоден звук не вилетів з вуст. Хто він такий, щоб проклинати свого бога? Хто він такий, щоб підкорятись волі Cеми?

— Сьогодні ми розірвемо зв’язок! — надривався Ернус. — Ми позбавимо проклятого бога нашої віри! Підійміть свої ножі, брати мої, та відітніть бога війни від тіла покори перед волею його!

Ернус взяв у правицю церемоніальний серп, а ліву руку підняв над головою, широко розчепіривши пальці.

— Егзідо, Архе! — крикнув він і відтяв собі великий палець, перетворивши лівицю на імпровізований тризуб. Прокляття посипалися зусібіч разом з відтятою плоттю. Не стримав крику болю брат Вегна, різнувши по відігрітій руці.

— Егзідо, Архе! — голосно промовив Ейгал, приставивши ніж до пальця. — Егзідо, Весхале, — тихо прошепотів він і відтяв середнього пальця на лівиці.

Погоничі закричали на волів, які натягнули мотузки, і статуя Архе, бога війни, Чорного вовка Ірти, впала на землю, здіймаючи куряву, яку закрутив вихором невгамовний вітер. Так восьмипалі стали семипалими, а ім’я одного з богів перетворилося на мовчазне прокляття.

◆◆◆

— Треба буде голосніше балакати, — шепоче Гельф Арму. Бризки слини лоскочуть вухо. — Батько каже, стара відьма вже геть глуха.

Арм нетерпляче відштовхує друга й робить кілька сторожких кроків у напрямку хижі. Чорне провалля входу нагадує роззявлений рот, завжди радий проковтнути непроханих гостей у свою ненаситну горлянку. Спина Арма береться сиротами, коли він розуміє, що хижа, сплетена з тонких вільмових гілок, і справді нагадує йому наполовину закопаний у землю череп велетня, який вдивляється їм в очі пусткою двох малих вікон, частково прикритих вовчими шкурами, натягнутими на дерев’яні рами. Хлопець різко видихає повітря, яке мимоволі затримав, дивлячись на хижу, робить глибокий вдих і заходить усередину. Гельф мовчки суне за ним.

Усередині темно й вогко. Свічка, що ледь жевріє, стоїть на шматі товстої колоди з обтесаним верхом. Її ледь вистачає, щоб освітити чурбак та обрис лежанки, намощеної поруч.

— Є хто? — голос Арма зривається на виск. Хлопець закашлюється, намагаючись приховати за басистим кашлем страх, що повільно розповзається шкірою.

— Чого тобі треба від мене, сине Райгела? — голос відьми скрипить приголосними, немов старе колесо на розсохлій осі. Обличчя поволі випливає з тіні, очі відбивають світло, ніби належать сові, а не людині. Тіні звиваються в глибоких зморшках, які поорали потемніле від часу обличчя. Відьма припадає на ліву ногу, сунучи до застиглих хлопців.

— Райг… батько просить вас прийти. Ма від ранку розродитись не може, не встає вже.

Відьма мовчки дивиться на нього, зрештою киває.

— Біжи вперед, скажи, хай гріють воду. Багато води. Я зберу трави й прийду. І Гельфе, недаремно дурнем прозваний, щоб ти знав: відьма, може, і глуха, але зуби досі має гострі. — На підтвердження останніх слів вона хижо вишкірилась і зайшлася каркаючим голосним сміхом. Хлопці прожогом вискочили надвір і чимдуж побігли в село. Сміх відьми вчувався Арму до самого дому.

◆◆◆

— Ти знаєш ціну, Райгеле, сине Торгна.

Райгел голосно скреготнув зціпленими зубами, сплюнув на підлогу й, не дивлячись на відьму, кивнув.

— Кажи, — скомандувала вона.

Голос Райгела звучав глухо й тихо, однак Арм, котрий в іншому кутку хати чатував, коли закипить казан з водою, чув кожне батькове слово.

— Якщо вродиться дівка, буде твоєю, відьмо. Клянусь родом своїм, хай скінчиться на мені, як збрешу.

Відьма кивнула, посміхнувшись. Райгел опустив очі, аби не бачити почорнілих загострених ікл.

— Неси воду, Арме. Час нам діставати майбутню жрицю Нургойма.

Плечі Райгела поникли, немов з нього витягли останній подих. Клята відьма знала, за чим ішла в його дім.

Дівчинка голосно кричала, звиваючись у руках відьми над розпоротим животом матері, яка, помираючи, тягнула руки до дитини.

— Тихше, дитинко, — муркотіла відьма. — Стара Нге потурбується про тебе.

Райгел, що до останнього подиху дружини тримав її руку, стоячи навколішки, різко підхопився на рівні, тягнучись рукою до меча, який висів у головах над ліжком. Але відьма була спритніша. Однією рукою притискаючи до себе немовля, що й далі заходилось криком, другою вона приставила ніж, яким щойно розпорола живота породіллі, до Райгелового горла.

— Хіба життям жінки ти переймався, сине Торгна? — спитала вона крізь зціплені зуби. Райгел опустив руки й обм’яклим лантухом сповз додолу, знову вхопивши руку мертвої дружини. Відьма пішла геть, колишучи дитину. Проходячи повз застиглого Арма, вона на мить зупинилася.

— Як хочеш назвати сестру, Арме? — спитала насмішкувато.

— Гельдою, — прошепотів хлопець. Сльози теплими струмками прокладали дорогу по щоках. Він зрозумів, що в його родині більше немає жінок. Арм привів у дім відьму, яка забрала в нього матір і сестру.

— Нехай буде Гельда, — голос відьми полагіднішав, в очах промайнув жаль. — Нургойм подбає про твою матір у Світанковому лісі. А про сестру забудь. Тобі віднині заборонено приходити до мене, сине Райгела.

◆◆◆

Він біг день і йшов ніч, не зупиняючись. Коли немовля за спиною починало плакати, перевертав його наперед і тихенько наспівував до нього, даючи посмоктати ганчірку, змочену молоком з бурдюка, який завбачливо взяв із собою. Сміх відьми безперестанку відлунював у вухах. Арм тікав від долі сестри й клятви батька, чий труп два дні тому знайшов із зашморгом на шиї. Інший кінець мотузки був перекинутий через гак для збруї, вбитий в одвірок. Два дні хлопець пантрував відьмину хижу, поки зміг викрасти сестру. Він вибився з останніх сил, але й далі рухався геть від селища.

Наприкінці другого дня хлопець упав і не зміг підвестись. Він заснув, притуливши до себе Гельду. Коли Арм прокинувся, побачив, що вони оточили його, залишивши вільним напрямок, з якого він прийшов. Обличчя, порослі мохом, були немов вирізані з каменю — так само холодні й порожні.

— Ти справді гадав утекти від мене, Арме, сине Райгела? — сміх відьми, яка повільно шкутильгала до них, розвіяв залишки сну. Хлопець голосно ковтнув і дістав батьків меч.

— Ти її не отримаєш, срана відьмо!

Голос знову зрадив його, як тоді в хижі, але рука, тримаючи меч, не дрижала.

— Не тобі йти проти волі Нургойма, хлопче, — почала було відьма й раптом закричала, вдивляючись у щось за Армовою спиною: — Ні-і-і-і-і!

Хлопець мимоволі обернувся. Стрімка тінь майнула в повітрі, проскочивши поміж двох мохоликих. Поруч з Армом, шкірячи на відьму ікла, застиг чорний вовк.

— Ти не маєш тут сили, покидьку! — заверещала відьма, дістаючи ножа. Вовк стрибнув.

— Убийте хлопця! — слова перейшли у вереск, коли вовк учепився зубами в руку з ножем.

Мохоликі посунули, стискаючи коло. Арм перекинув перев’яз за спину й замахав мечем. Мохоликі не мали зброї, але рухалися швидко. Їх було шестеро. До того, як вони дістали його, Арм прикінчив трьох. Один з уцілілих копнув хлопця по ребрах. Задихаю­чись, Арм упав на коліно. Наступний удар потрапив у скроню. Хлопець випустив меч і повалився набік. В очах потемніло. Останнє, що він побачив, — батьків меч у руках мохоликого, який ішов до них із Гельдою.

◆◆◆

Вовк стояв серед розкиданих решток мохоликих, тримаючи в зубах згорток з дитиною, і дивився на відьму, яка, важко дихаючи, сиділа, притулившись до дерева. Вона підтримувала прокушену руку іншою, зі стегна стирчало руків’я її ж ножа.

— Тобі не здолати волю Нургойма, приблудо, — прохрипіла стара. — Ця дитина обіцяна йому.

Вовк пирхнув, розвернувся й, тримаючи згорток із немовлям у пащі, потрусив геть.

За кілька хвилин крики відьми стихли далеко позаду.

Розділ 1

Якби хтось насмілився спитати мене, на що схожий цей світ, можливо, після кількох кухлів гіркого меду й смачної відрижки я зволив би відповісти нахабі. Світ вбачається мені подібним на діряву спідницю портової хвой­ди: колись файна м’яка тканина кишить блощицями та клопами, тхне сечею, зашкаруб­ла від сперми сотень прутнів, котрі обтирали об неї після наданих послуг. Поважний суддя плакав і ригав у неї одночасно, в п’яному мареві прийнявши за поділ покійної матері. Замурзаним малим безбатченкам витирали нею шмарклі. Спідниця знавала кращі часи, ховаючи за завісою вдаваної пристойності молоде пружне тіло. Тепер же за її протертою зношеніс­тю лиш пошматована хворобами плоть, сповнена гнилі та смороду зітлілих мрій. Ось що відповів би я про цей світ і зніс би недоумку голову одним ударом. Бо де це бачено, щоб смертний заганяв бога в тугу своїми дурними запитаннями?

Шкода, що навіть такої дрібної забави мене позбавлено. З волі клятих виродків, так званих братів і сестер, я залишений вічно гнити в компанії єдиної, не надто приємної, будьмо чесними, сутності — власної. Десятиліття розмов із самим собою не кращим чином впливають на характер, який і до того смиренністю не відзначався. Бо ж де ви бачили сумирного бога війни? Милого усміхненого друзяку Чорним вовком Ірти не нарікатимуть. Та попри мої дрібні недоліки, навряд я заслужив свою долю — бути зрадженим єдинокровною ріднею і кинутим у Вічнотінь на поталу безуму.

Нехай хаос зжере ваші мізки, зрадливі вилупки! Нехай вічність пожирає ваші тіла кровинка за кровинкою! Нехай біль стане вашою тінню! Я докладу до цього всіх зусиль. Адже, попри ваші старання закупорити всі шпарини в темниці відчаю, тоненька хирлява ниточка, висотана з полотна минулого, тягнеться слабкою надією в майбутнє. Один кінець її тримає у своїх руках старий Ейгал, чиє ім’я позначатиме вірність, інший непомітно обвиває щиколотку юної чарокровиці, котра, несвідома своєї долі, саме грається в сніжки з подругою. Середину ж цієї примарної ниті тримає в іклах чорний вовк, прислухаючись до збурень і коливань на поверхні затертої шльондриної спідниці, аби не пропустити вирішальної миті, що приведе до омріяної волі. Тримай міцно, мій друже. Місце за столом богів буде тобі винагородою, коли я повернусь. Веселися, поки можеш, дівчинко. І пробач мені за обраний тобі шлях. Пробач мені…

— Гельдо, так нечесно! — обурено крикнула Айгна, витрушуючи сніг з-під коміра. Сніг той, важкий, сповнений вологи, набутої під променями ранньовесняного сонця, липнув до тіла й ніяк не хотів витрушуватись. Гельда відбігла на кілька кроків, весело сміючись. Радість від того, що змогла тихенько підкрастись до подруги ззаду й закинути жменю снігу за шиворот, притлумив влучний кидок Ронга. Дрібний та меткий братик поцілив прямісінько в лоба і з голосним гиготінням драпав на всю силу своїх коротких ніг. Не встигла Гельда прочистити очі, як раптом опинилася в міцних обіймах, а за мить — на вкритій сніговою кашею землі.

— Попалась, Голко! Будеш знати, як до чарокровиці за спину крастися! — кричала Айгна, намагаючись запхати Гельду обличчям у крижане місиво. Та відчайдушно відбивалася. Сонце схилялось до верхівок велетенських ялин, які зеленою вартою стояли з трьох боків невеликого села. Прямовисні скелі, прозвані Тінями, кам’яною стіною з’єднували їхній стрій. Старий ворон з дивними жовтими очима кружляв високо в небі, споглядаючи три десятки кам’яниць, до яких тулились дерев’яні комори та невеликі, по колу обнесені тином, городи. Хати розміщувались у два ряди, майже рівним колом, перетятим посередині широким гостинцем, один кінець якого впирався в чорне провалля здоровенної печери, здатної пропустити водночас до п’яти вершників, а інший зникав під зеленими кронами ялин. Посеред села путівець щедро розтікався майданом у двадцять сажнів від краю до краю. Оточували його найбільші кам’яниці, туди ж виходили передніми дверима храм Семи, кузня, пекарня й шинок. З висоти кидалась в око відсутність частоколу чи будь-яких інших оборонних споруд — хати сміливо стояли під самим лісом. Ворон зайшов на нове коло, трохи знизившись. Жовте око пильно вдивлялось у двох дівчат, що качалися по землі на самісінькій околиці, праворуч від центральної вулиці. Хрипко каркнувши, птах різко завернув вниз і пронісся над головою Гельди, яка тієї миті опинилася зверху на подрузі. Знагла черкнувши крилом по волоссю, що могло сперечатись чорнотою з його пір’ям, жовто­окий різко піднявся над верхівками й помчав на захід.

— Дурне пташисько! — буркнула Гельда, допомагаючи Айгні підвестись, — до смерті налякало. — Вона оглянулась, шукаючи очима Ронга, але малого ніде не було видно. Певно, накивав п’ятами додому, тікаючи від помсти сестри. Гельда усміхнулась. Ніби вдома він зможе від неї сховатись.

— І як же це пташисько зуміло підкрастись і наполохати ­хитромудру Голку? — єхидно завважила Айгна.

— Не набридло мене так звати? —— ніби збайдужа спитала Гельда, обтрушуючи сніг з одягу й волосся. Голкою її прозивав іноді батько. Жартував, що не може спокійно сісти, відколи вона на свої дві стала. Коли маленька Гельда наївно питала чому, лиш голосно сміявся і махав рукою. Коли ж, подорослішавши, зрозуміла, ображалась. Кому сподобається, коли його голкою в дупі вважатимуть?

Айгна заперечно похитала головою.

— До скону тобі Голкою бути.

— Може, й недовго залишилось, — стиха мовила Гельда, киваю­чи головою на кінець дороги, що прямувала до лісу.

— Ну, в мене може й стільки не бути, — так само тихо, з удаваною безтурботністю, відповіла Айгна. — Не так багато нас цього року.

Гельда мовчки знайшла руку подруги й стисла у своїй.

— Чула, Бальд ніяк не нахвалиться здибанкою з тобою, — перевела в інше русло розмову Айгна. — Дірку у вусі проторочив, розказуючи, як ви любенько в Ульмовій стодолі борюкались. То як воно було насправді?

— Брехло твій Бальд насправді. Брехло, тріпло й незграба! Як розповідати про свої любощі з половиною дівок у селі, то, мабуть, і мозоля на язику набив, а коли до діла дійшло, то свого дружбанця підвести не зміг. Я вже й рукою його смикала, і ротом збудити намагалась — висить, мов дохлий вуж. Аж зло взяло — вхопила снігу в жменю й у штани йому запхала. Тікав твій Бальд так, що чоботи погубив. Довелося ще й Ронга просити їх віднести, аби тієї мармизи не бачити.

Айгнин сміх розкотистою луною помчав поміж хат, сигналізуючи собакам про необхідність зчинити гавкіт. Гельда й сама захихотіла, пригадуючи вираз Бальдового обличчя, коли відчуття снігу на яйцях дійшло до його куцих мізків. Певно, взимку тепер до скону любитись не зможе.

Сміючись, вони дійшли до своїх хат, що сусідили біля майдану: Гельди — прибудована до задньої стіни кузні, Айгни — навпроти, через вузьку вуличку, прозвану з очевидних причин Ковалевою. Там їм і стрівся семипалий Декл, що саме стрімко покидав Гельдин дім. Дівчата звично ледь схилили голови, приклавши долоню до чола й перекривши її двома пальцями іншої руки. Роздратованому Деклу цього видалось замало.

— Не здивований, що батькові через сварки з братами не вистачає часу вчити тебе ввічливості, Гельдо. А от від тебе я очікував більшого, Айгно.

— Зійдіть з вірою, брате, — нарізно скоромовкою пробурмотіли зніяковілі дівчата.

— Хіба почують Семеро ваше вітання, коли навіть мої вуха не здатні його розібрати? — Голос Декла так і сочився медом.

— Ну вони ж якось розбирають його за твоїм чавканням, — почувся з порога голос Гельдиного батька. Дейрова могутня постать повністю закривала собою провалля дверей, ще й на добрий шух вивищувалася над ним. — Заради Семи, Декле, хоч перед Ульфовою ніччю звільни нас від своїх повчань.

— Брате Декле, ковалю, — відгаркнувся семипалий. — Церкву непокоїть твій непослух. Майже так само, як ціни і якість товару. Не випробовуй потребу в тобі Семи своїм характером, Дейре.

— Ковалю Дейре, — в тон жерцю відповів Гельдин батько.

Першим відвів погляд семипалий. Проштовхнувшись між принишклих дівчат, він гордо поплив у бік храму, чий дах випинався з-за кузні.

Дейр мовчки дививсь йому вслід.

— Ходи в дім, Гельдо, — зрештою мовив він. — Вечеря стигне.

Дівчина попрощалася з Айгною і пішла за батьком. Останні промені сонця ховались за деревами, багрянцем фарбуючи дахи й скло вікон. Вдалині почулось голодне ульфове виття.

◆◆◆

У хаті було тепло, пахло сіном, печеним м’ясом і коровами, що неспокійно товклися в дальньому кутку, поглядаючи крізь нещільно збиту загорожу на світло вогнища вологими темними очима.

Мати поралась біля вогню. Великий казан голосно булькав, пускаючи пару. Ронг сидів на лаві попід стіною, невинно блимаючи очицями. Гельда вдавано насупилась і пригрозила йому, провівши пальцем поперек горла. Той засміявся й показав їй язика.

— Не дражни брата, — буркнула мати, не повертаючись до дверей і продовжуючи вимішувати їжу в казані довгою кописткою.

— Він перший почав!

— А ти народилась першою, тож і розуму ніби більше мати повинна.

Гельда насупилась і пішла до протилежної від брата стіни. Чому мати завжди стає на бік Ронга?

— Не дуйся, Голко, — батько потріпав її й без того розкуйовджене волосся. — Будеш багато дутись, матимеш щоки, як у ­Дек­ла.

— Брата Декла, — поправила його донька й усміхнулася. Дейр, закотивши очі, усміхнувся у відповідь.

— А втім, розуму в тебе таки більше, ніж у батька, — обізвалась мати, даючи їй у руки миску з їжею. — Маєш повагу до людей, від яких залежить життя.

Батько стиснув губи, однак промовчав. Мати важко зітхнула й присіла на лаву поруч із Гельдою.

— Знати б, за що мене Семеро покарали таким чоловіком? — пробурчала вона, втомлено дивлячись у стелю.

— Може, за довгий язик? — невинним голосом припустив Дейр. Гельда пирхнула й одразу отримала стусана від матері.

— Завтра теж жартуватимете, якщо семипалі Гельду на колоду відправлять?

— Не відправлять, їй літ бракує, — відмахнувся Дейр, наминаючи печеню. — А за рік і свара забудеться.

— Мені б твою впевненість, — спокійніше зітхнула мати, підводячись і прямуючи до ліжка. — Та кому, як не тобі, знати: Семеро розмотують сувій життя, але пишуть на ньому семипалі.

— Помиєш за собою і за батьком посуд, — мовила вона Гельді, вмощуючись на ліжку. Донька беззвучно кривлялась, повернувшись обличчям до батька. Той тихо пирхнув і легенько стукнув її ложкою по лобі.

На лавці під протилежною стіною голосно сопів уві сні Ронг, зітхали в дальньому кутку корови, флегматично жуючи жуйку, а у двох днях ходу на захід від Грайдолу (так прозивали їхнє село) принюхувався до зустрічного вітру чорний вовк.

◆◆◆

Ранок морозним протягом увірвався до вистиглої хати. Гельда з головою сховалась під вовняною ковдрою. Цівки молока голосно вдарили по дну казанка. Мати вже давно встала й поралась біля худоби. Батько зайшов усередину, впустивши ще більше холоду.

— Прокидайтеся, соньки, — бадьоро протрубив він, кидаючи на підлогу біля вогнища здоровенний оберемок дров. — Вогонь сам себе не розпалить.

Гельда застогнала й повільно вилізла з-під ковдри. Земляна підлога льодяними шпильками кольнула п’яти. Сонце ледь пробивалося крізь маленькі віконниці. Пританцьовуючи, аби зігрітись, дівчина швидко одяглась і з тліючого жару розпалила вогонь. Мстиво стягла з брата ковдру, бризнула водою та сміючись вибігла надвір. Сіра імла сутінків поволі відступала під натиском вогняного світила. Примарні тіні спроквола обростали деталями знайомих предметів, подавали голос тварини, ліс сповнювався співом ранкового птаства. Тільки людей не було ані видно, ані чутно. Ніби поховавшись у родинних кублах, вони до останнього намагались відтягнути неминуче. Різкий звук когна — металевого рога, по якому бив залізною палицею семипалий, — змусив Гельду здригнутись. Кожен із семи ударів цього дня лунав особливо протяжно, подовжуючи звучання неминучості.

— Звучить, як замерзле собаче лайно. — Гельда не почула кроків батька, поки той не став у неї за спиною.

— Вони хочуть, щоб ти його полагодив? — спитала, не обертаючись. Важке батькове дихання гріло їй маківку.

На порозі свого будинку з’явилася заспана Айгна та боязко помахала рукою. Гельда так само несміливо відповіла.

— Вони завжди отримують рівно те, що просять. А хочуть отримувати більше.

— Сподіваюсь, сьогодні Айгну вони не отримають, — тихо промовила Гельда, сумно дивлячись на подругу, яка потупцяла до нужника.

— Не переживай за неї, доню. Рудокосі завжди з вогню вилізуть.

Гельда повернулась до батька, закотивши очі. Той розсміявся, трясучи довгою, ледь не до пупа, рудою бородою.

— Мені здається, вона тобі краще підійшла б, — їдкіше, ніж хотіла, сказала Гельда, примруживши очі.

Вираз батькового обличчя став задумливим, ніби він зважував доньчину пропозицію, але вже за мить широка усмішка вигулькнула з вогняної копиці й Дейр ледь не задушив дівчину в обіймах.

— Мені своя Голка миліша за чужу пір’їну, — ніжно мовив він, відпускаючи Гельду. — Навіть коли дурню говорить.

— Ти справді віриш, що її не виберуть?

Батько задивився в небо, де кружляв, хрипко покаркуючи, старий ворон.

— Ти пам’ятаєш проповідь про спокуту? — запитав він зрештою, зітхнувши.

Гельда округлила очі. До чого тут дурна оповідка семипалих?

— Щось там про проклятий рід старого бога? — невпевнено мовила вона.

— Твоє вміння вимикати голову було б вельми помічне в нашому з мамою житті, — усміхнувся батько. — Суть цієї історії в тому, що ми — ті, кого семипалі називають чарокровцями, або чарокровними, — поклонялись старому поганому богу, якого перемогли колись Семеро. В милості своїй (слова, проціджені крізь зуби, не надто правдоподібно віру в милість передавали) боги лишили проклятому роду життя, однак забрали пам’ять і заставили платити за хибну віру страшну ціну.

Якусь хвилю Дейр мовчав, блукаючи невидючими очима по стінах сусідніх будинків.

— Ми плем’я без пам’яті, Гельдо. Коли в роду немає пам’яті, йому нема на що спертись. Тому я вірю в можливість, а не в незворотність. Я вірю, що сьогодні з імовірністю один до тридцяти п’яти наша сусідка не піде на корм ульфам. Я вірю, що наступного року, коли ти потрапиш до обраних, твої шанси стануть більшими, ніж нині в Айгни, бо зайде вас дванадцятеро, а вийде лише двоє. Точніше четверо, якщо рахувати з тими, кого оберуть.

Запала недовга мовчанка.

— А ще я вірю, — тихіше продовжив Дейр, схилившись до доньки, — що настане день, коли ми спокутуємо гріх перед Сімома й почнемо віддавати власні борги.

Його очі зблиснули недобрим вогнем так само, як тоді, коли він випроваджував Декла від свого порога.

◆◆◆

Увечері когн задзвенів знову, скликаючи на майдан усіх жителів Грайдолу. Вервечки похнюплених людей повільно стікалися з вузьких провулків на центральну вулицю, люди впівголоса вітались, перемовлялися, ховаючи одне від одного очі. «Плем’я без пам’яті», — згадались Гельді батькові слова. Вона йшла з рідними та родиною Айгни, тримаючи подругу за руку. Айгна випромінювала спокій, хіба здавалась трохи неуважнішою, ніж зазвичай. Її вогняне волосся було зібране в коси. Дві тонких спадали на плечі, подзенькуючи вплетеними залізними монетками. Ще одна коса утворювала вінок зверху голови. Гельда спробувала уявити, що відчувала б на місці Айгни, і не змогла. З п’ятирічного віку дівчата Грайдолу мали відвідувати школу при храмі, де семипалі з першого уроку готували їх до Ульфової ночі. Тоді дві з них віддадуть свої життя за гріхи предків. Це знання отруювало дитячі безтурботні дні чорною змією несвідомого страху перед майбутнім, проникало в ігри та сни, криком рвалось посеред нічних жахіть, розливалось теплим соромом на чисту постіль. Та все ж залишалося чимось віддаленим, трохи несправжнім, до дня двадцять перших уродин, коли дівчата опинялись у списку обраних до жереба, полишити який могли двома шляхами: жертвуючи життям або досягнувши двадцять восьмого року. Три семиліття жінка живе для себе, одне віддає Семи, які милістю своєю можуть у цей час призвати її до Небокраю. Наступні роки живе з обранцем, родячи нових, безпомічних перед ликами Семи, чоловіків і жертовних жінок. Від завтрашнього дня Гельда не зможе ігнорувати ніж божественної помсти, що висітиме над нею цілий рік, а потім, якщо пощастить, — наступний і той, що прийде за ним.

«Плем’я без пам’яті, об’єднане хіба соромом бездії», — подумалося їй.

◆◆◆

За якийсь час до натовпу приєдналися семипалі. Два десятки урочистих фігур у брудно-­жовтих балахонах із сімома багровими полосами, що нагадували патьоки крові, які текли від плечей до п’ят. Очолював процесію жерців брат Декл, чию лису голову позначав кривавий відбиток двох долонь. Червоні сліди пальців, залишені за допомогою його крові, утворювали імпровізовані крила, розгорнуті вперед, до обличчя, на якому застиг вираз урочистої радості. «Ніби йому кілок від когна в сраку загнали», — шепнула на вухо Гельді Айгна. Та пирснула, заробивши суворий материн погляд.

— Зійдіть з вірою, жителі Грайдолу, — протрубив басом грубішим, ніж мав насправді, Декл. Бурмотіння людей у відповідь викликало незадоволену міну на його лискучому щокатому обличчі. — Сьогодні ми зібралися з вами, щоб віддати Сімом шану, на яку вони заслуговують. Нехай милосердною буде до нас Мера, яка мудрою рукою направляє путівці життів наших. Нехай усміхнеться до наших скутих душ Еска, даруючи тепло днів, що наближаються. Нехай Весхал сповнить серця наші радіс­тю, Леута — животи дів наших здоровим приплодом, а Нреєна не позбавляє дарів з лона землі. Нехай Траал забере сіль сліз наших у свої володіння. Нехай Нармус додасть днів нам перед невідворотною зустріччю з очима його. Зійдіть з вірою, браття!

Запал старшого брата розбудив у людях таке-сяке натхнення, і на цей раз відповідь прозвучала голосніше й злагодженіше. Навіть Гельдина мати мовчки ворушила губами, на відміну від Дейра, який свої демонстративно стиснув і лиш погладжував бороду, зиркаючи недобрим оком на семипалих.

— Сьогодні ми з вами святкуємо величні діяння Семи богів на цій нужденній землі та їхню славетну перемогу над прадавнім злом, якому поклонялись ваші предки. Злом, яке пустило глибоке коріння у ваших пропащих душах.

Голос Декла хоч і звучав бадьоро, та в поєднанні з пізньою годиною наганяв на Гельду сон. Вона ледь стримувала позіхання під пильними поглядами семипалих, чиї очі неспинно блукали натовпом. Декл завів довгу розповідь про війну богів, прикрашаючи її, як здалось дівчині, більшою кількістю подробиць, ніж зазвичай. Час тягнувся, немов сплутана пряжа, з якої потрібно було сотати тонку нить, однак Гельда була не проти, аби лиш якимось чарівним чином мить жереба так і не настала.

Звук когна розірвав монотонну оповідь Декла. Той з удаваним здивуванням округлив очі.

— Діяння богів занадто захопили моє серце, і Мера встигла відрізати нитку минулого дня. Нехай повниться силою Семи день новий! Поспішімо вмилостивити богів обіцяним за їхні дари. Нехай обрані стануть у коло.

Жінки поволі вийшли всередину до Декла і сформували довкруг нього нерівне коло. По спині Гельди холодом ковзнув страх. Айгна стояла обличчям до радісного жерця, потупившись.

— Ледь не забула моя стара голова! — вдарив долонею себе по лобі старший жрець. — Із новим днем хіба не стало більше серед дарованих богам? Хіба не сповнилося вже в цьому новому дні, що від півночі висотується, одній з нас три по сім літ?

Його очі зупинились на Гельді. Сотні облич повернулись до неї в наступну мить — їхні погляди важким тягарем притиснули плечі донизу. Мати протяжно схлипнула.

— Вийди в коло, дитя, — ледь не проспівав задоволений семипалий, указуючи на Гельду рукою, аби відсіяти будь-який сумнів, до кого саме звертається.

Дівчина немов у тумані ступила вперед і повільно зайшла до кола, ставши по ліву руку від Айгни, котра не підводячи голови й далі стояла нерухомо. Гельда подивилась на батька. Перед Дейром стало троє здоровенних семипалих, ховаючи руки в широких рукавах балахонів. Гельда не сумнівалась, що вони тримають ножі. Обличчя коваля скам’яніло, тільки очі на широкому бородатому лиці палахкотіли вогнем. Він не рухався, лиш легенько кивнув головою, впіймавши доньчин погляд. Мати стояла, затуливши обличчя руками, її плечі здригались від притлумлених ридань.

— Сьогодні милостиві боги оберуть свій дар і воля їхня даруватиме милість покірним душам.

На простягнутій долоні Декла затанцювало полум’я. Воно мигтіло, криваво-­червоними мацаками вихиляючись у бік тієї чи іншої дівчини, а потім просочилось крізь пальці жерця, котрий закотив очі в релігійному екстазі, на пісок під його ногами й виросло, майже сягаючи пояса, яким була підперезана халамида семипалого. Декл завів пісню мовою Ірти, здригаючись у такт своїм огрядним тілом. Вогонь і далі танцював, його полум’я темніло до багрянцю сонця, що торкнулося землі, а потім враз ставало сліпучо-­білим. Від основного вогню під щораз голосніший спів відокремилися дві стрічки, які повільними зміями поповзли до ніг дівчат. Одна застигла перед Клевгою, двадцятидворічною спокійною сиротою, що з виводком молодших братів і сестер жила за три хати від Гельди. Друга зупинилась перед Гельдиними ногами. Останнє, що дівчина запам’ятала перед тим, як семипалі повели їх із Клевгою до храму, було мокре від сліз обличчя Айгни, яка нарешті підвела на неї свій погляд.

Розділ 2

Якби хтось запитав мене, що думаю про свою милу родину, включно з власною персоною, я довго не міг би відповісти, тамуючи раптовий напад неконтрольованого сміху. Що я думаю про свою сімейку?

Самозакохані виродки, не здатні терпіти присутність одне одного довше, ніж потрібно для об’єднання заради чергової, позбавленої сенсу прутні. Купка дегенератів, виплоджених з однієї неосяжної піхви, яка ніяк не могла визначитись, чий прутень її задовольняє найліпше. Так, наша матуся зналась на задоволенні своїх хтивих потреб. Не дивно, що всі мої любі сестрички успадкували цю її чудову рису. Леута — безперестанку плодить напівкровок, яких пожирає задля збереження власної, як вона думає, вроди. Хворе на голову стерво з постійно напнутим, немов ковтнула пивну бочку, животом. Еска з бажанням здаватись малим дитям. Маючи за плечима три сотні років, можна було б уже й змиритися зі своїм віком. Мера. Нехай Нармусові пси вічність харкають у твоє остогидле гризло! Знаю, що це ти підбила проти мене інших, люба сестро, і я прийду за цим боргом, не сумнівайся! Ну й на закуску — Нреєна, чиїм ім’ям стала материна відрижка, яку випадково сплутали з приступом любові. Заковане в лати опудало з чорним від сажі лицем. Колись я навчу тебе чесного бою і він стане для тебе останнім.

Чи кращими вродились мої братики? Пхе! — Тупоголові слабодухі кастрати, якими будь-яка із сестер здатна крутити, немов вітряк лопатями в бурю. Весхал заплив жиром в істинній подобі й нездатний вибратися з хмари власного перегару. Траал, що найбільше полюбляє срати під водою і злягатись там же з дохлою рибою. Ну і, звичайно, Нармус, любий гнилозубий близнюк, що так і не спромігся проковтнути мою душу. Прийшли в цей світ, маскуючи жадібність удаваною турботою про комашню під своїми ногами. Сховали за дарами людцям власну хіть і жадання необмеженої влади. Безсмертні (майже) створіння, спроможні живитись людською вірою і жахом діянь в ім’я її.

І кращий серед цього наброду — могутній Архе, чиїм звитягам заздрили кляті зрадники. Дурень, засліплений сяйвом своєї слави й не здатний спостерегти підлої змови. Сміливець, змушений скніти у Вічнотіні, розіп’ятий усвідомленням власного безсилля і зваблений надією, крихкою, як тіло її слабкої провісниці. Клянуся смердючим материним лоном, з якого виліз останнім, я ще вип’ю кращого з вин Ірти, сидячи на троні з порубаних тіл моєї сімейки. Ніс винюхує шлях до дому тієї, що прийде звільнити мене. Терпи, мій зраджений друже, терпіння гартує в тобі лють, що мечем каральним упаде на голови Семи.

Трохи пафосно вийшло, правда? А чого ви хотіли від бога, змушеного десятиліттями слухати лише власний голос, який зригує прокляття?

Гельда дратувалася. Здавалось, людина в її становищі має переживати гаму куди більш підхожих емоцій. І, бачать Семеро, протягом ночі вона відчувала страх, безнадію, жалість до себе, гнів і зневіру. Однак, коли сонце першими променями висріблило темряву в капищі Ески, куди їх учора привели семипалі, єдине, що залишилось із виснаженою дівчиною, — роздратування. Її посестра за нещасливою долею, Клевга, всеньку ніч ревіла, не зважаючи ні на вмовляння, ні на погрози. Під ранок вона примудрилася заснути, позбавивши своїм гучним хропінням такої можливості Гельду.

Мовчазні семипалі зв’язали дівчатам руки за спиною і штурхнули на купи лахміття, накидані в різних кутках. У капищі було холодно й сиро, крізь незасклене заґратоване віконце проникав морозний нічний вітер. Гельдине тіло заклякло, руки затерпли до плечей. Ніч принесла спогади й роздуми. Два роки тому батько розповів дівчині, що вона знайда. Неймовірна історія, яку Гельда заприсяглася тримати в таємниці. У цих краях не дуже полюб­ляли чорних вовків: ні чарокровці, ні семипалі. А саме чорний вовк, зі слів батька, притягнув її закутане тільце на околицю Грайдолу, поклав під ноги ошелешеного Дейра й надряпав лапою на землі кілька рун — ім’я. Гельда не знала, чи зраділа дружина принесеному з лісу дарунку, чий вереск надовго вкрав сон з її ночей. Але повсякчасна прихильність матері до народженого нею Ронга після того стала дівчині зрозумілішою, хоч і не менш гіркою. Вона згадала материне заплакане обличчя, коли Декл указав своїм кістлявим пальцем на Гельду. І безумний погляд людини, в якої вирвали серце. Певно, вона була несправедливою до жінки, яка її виростила. Шкода, що вибачитись можливості вже не матиме. Згадалося Гельді й заплакане обличчя подруги. Невже вона справді побачила в очах Айгни провину? За що? За те, що вибір оминув її руду голову й спинився натомість на тій, кого обирати не мали взагалі? Вказати Айгні на її дурість вона теж не зможе.

Вранішній дзвін когна Гельда, що так і не склепила очей, почула ледь не з полегшенням. Зайшов семипалий, мовчки запалив свічу перед руною Ески, видряпаною на стіні, побіжно оглянув дівчат і вийшов. З-за стіни почувся тихий речитатив молитви, в якому вирізнявся награними інтонаціями голос Декла. З очей Гельди потекли непрохані сльози. Клятий семипалий мстився батькові за дрібну сварку, забираючи життя дочки. Змахлював, затягнувши обряд до півночі, щоб спіймати її у свої сіті. Правду казала мама: життя пишуть семипалі, і Гельді випала пісня смерті в день її повноліття. Хіба є в цьому справедливість божа, про яку вчора розпинався лисий жрець?

Прокинулась і знову почала хникати Клевга.

— Та стули вже свою кривозубу пельку! — гаркнула Гельда. Клевга заревіла ще голосніше.

— Клянусь Сімома, якщо не заткнешся, я тобі ребра поламаю!

Клевга на мить притихла, але потім, певно, згадала про зв’язані руки й знову зайшлась плачем. Гельда, лаючись, спробувала встати. Тіло відмовлялося слухатись після нічних страждань, але вона не була б Дейровою донькою, якби так легко здалася, коли злість нуртує венами. Перекотившись із ганчір’я на підлогу й боляче приклавшись ребрами об нерівне каміння, яким та була викладена, Гельда боком посунулась далі, гойднула кілька разів ногою і з усієї сили заїхала Клевзі під дих. Та захрипіла, обірвавши рюмсання. Гельда вдарила вдруге, цілячись по ребрах.

— Ти заткнешся, їбана корово, чи мені тобі запхати твій сраний язик у горлянку?! — заверещала вона на всю силу легень. Клевга, скімлячи, намагалася відповзти подалі від знавіснілої дівчини. — Я тобі ребра в друзки потовчу, суко! — продовжувала репетувати Гельда, кóпаючи ногами й бризкаючи слиною. — Ти в мене на гівно зійдеш зі своїм скигленням!

Стало легше. Гельда перестала хвицятись і спробувала відсапатися. Боліли боки. Здається, вона, борсаючись, здерла шкіру. Боліли голова й руки. «Скоро все мине», — гірко подумала Гельда, відповзаючи до свого лежака. Не буде ні болю, ні гніву, ні страху, ні всього того, що ще вчора здавалось важливим.

— Бачу, мої любі пташки вже прокинулись.

Широка Деклова мармиза розпливлася в гидкій посмішці.

— Мера благословила нас новим світанком, а Еска — першим теплом. Боги прихильні до діянь наших у цей святий день!

Сили залишили Гельду. Вона без спротиву дала підняти себе двом семипалим, що пробрались у капище слідом за Деклом, і, ледь волочачи ноги, пошкутильгала, спираючись на їхні дужі руки. Позаду заверещала Клевга, але діставши по зубах від семипалого, замовкла. Гельда злорадно посміхнулась. Їй принаймні стане сили здохнути як гордій доньці свого батька. Вона дуже на це сподівалася.

Село здавалось вимерлим. Під час ритуалу суворо заборонялося виходити з дому, поки семипалі не повернуться зі своєї «прогулянки». Розталий сніг хлюпотів під ногами. Усі семипалі, окрім Декла й тих, котрі вели дівчат, у два ряди стояли обіч дороги й монотонно молились. Гельда йшла, гордо піднявши голову. Очі, що ховалися за темними щілинами віконниць, побачать лише її рівну поставу замість нажаханого скигління. Їхні власники розкажуть її батьку, що в останні миті життя вона не осоромила його.

Припустив рідкий лапатий сніг. Він падав прямовисно, танув на одязі, чіплявся за вії, застилаючи виднокіл. Гельда задерла голову, намагаючись ловити сніжинки ротом, і побачила ворона, що кружляв над процесією. Птах виписував над їхніми постатями кола, доки вони не дістались крайньої хати, яка відпускала гостинець у звивисту подорож прадавнім лісом. Щойно ступили за село, ворон стрімко знизився, з хриплим карканням пронісся над самісінькими головами й зник за деревами в західному напрямку.

◆◆◆

Жертовні колоди були за третім поворотом дороги в трьох сотнях сажнів від Грайдолу. У п’ять ліктів завдовжки, вони лежали на схрещених оцупках обабіч шляху. Попередніх охоронниць-­жертв сьогодні вранці зняли, дерево блистіло відмитими начищеними боками, лише тріщини кидались в око буруватим відтінком засохлої крові. Гельду з Клевгою під те саме монотонне бурмотіння роздягли, накинули шкіряні петлі на руки й ноги, поклали верхи на колоди, прив’язавши інші кінці мотузок до скоб, убитих в оцупки. Гельду били дрижаки. Сніг швидко намочив тіло, яке нещадно батожив холодом легенький, здавалось, вітерець. Кожен зі співаючих семипалих підходив по черзі до них із Клевгою, різав долоню й мастив кров’ю оголені дівочі тіла. За кілька хвилин Гельда з ніг до голови була вкрита бурувато-­червоним підсихаючим візерунком з кількох десятків рук. Останнім був Декл, який приклав обидві закривавлені долоні їй до обличчя, запхавши великі пальці до рота. Гельда боролася з бажаннями укусити й проблюватися. Декл розігнувся, став посеред дороги спиною до селища й продовжив читати молитви. Його голос зазвучав нижче, ніж зазвичай. Здавалось, від того тембру завібрувало повітря. Гельда відчула, як кров семипалих, змішана з талим снігом, збирається в краплі. Дівчина обернулась, наскільки дозволяла поза. Семипалі, за винятком Декла, йшли назад до села. Більшість зникла за поворотом, двоє ж залишились стояти на варті, спиною до місця жертвоприношення. Кров з тіла дівчини тонкими струмочками збиралась у танцюючі плями, які викидали мацаки в бік Клевги. З тією відбувалася схожа дивина. Мацаки звивались і довшали, поки не зустрілись посеред шляху, перетекли один в одного й, змішавшись знову, розтеклись тілами жертв, перетворившись на сплетені струмки чи то змії, які ніби частково всотались у тіла, залишившись у вигляді вигадливого візерунка. Декл закінчив спів, обернувся й підійшов до Гельди.

— Шкода, що твій батько не бачить тебе, — мовив єхидно, проводячи пальцями по її голій шкірі. — Можливо, вигляд донечки, яку жертимуть ульфи, зробив би його поступливішим у питаннях співпраці з храмом. — А знаєш, — прошепотів він їй на вухо, облизуючи його мокрим бридким язиком, — це не найгірше, що можуть зробити з жертвою ці волохаті засранці. Можливо, тобі не пощастить потрапити до Небокраю цнотливою.

Гельда подумки гірко посміхнулась. Вона гадала, що її репутація набула більшого розголосу й досягла всіх наявних у Грайдолі вух.

— Я от думаю, — не вмовкав семипалий, проводячи рукою по спині й сідницях дівчини, — може, мені на знак прихильності до твого батечка дати кілька уроків незнаної тобі науки?

Гельда люто заборсалася в путах.

— Тільки спробуй, сучий виродку! Я тобі твою пуцюрку в горло запхаю.