Сім днів до кінця світу ebook

УДК 821.161.2’06-312.9

П12

Павлій Віолетта

П12 Сім днів до кінця світу : роман / Віолетта Павлій. — Київ : Віхола, 2025. — 352 с. — (Серія «Худліт. Проза»).

ISBN 978-617-8606-60-2

Світ приречений. Відома точна дата апокаліпсиса. Науковці, аби врятувати всіх, на віддаленому острові створюють Машину, яка запускає часову петлю. Тепер людство змушене знову й знову проживати один і той самий спекотний літній тиждень. Світ охоплює хаос, адже можна безкарно робити будь-що, ­навіть грабувати чи вбивати, а з наступного понеділка цикл розпочнеться знову, залишиться тільки пам’ять.

Але поволі безум вщухає, і людство починає призвичаюватися та ­будувати новий порядок. Та що, як Машина працює не так надійно, як видавалося? Чи зможуть колишня науковиця, чиї дослідження й запустили все це, та зневірений військовий знайти спосіб повернути майбутнє? І чи справді воно ще є?

УДК 821.161.2’06-312.9

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Віолетта Павлій, 2025

© Оксана Йориш, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Марк прокинувся в пустому ліжку. Лора знову встала першою. Кондиціонер працював на повну потужність, розбурхуючи тюль на вікнах. Через розсунуті сірі блекаут-штори сонце нещадно палило в очі. Будильник, авжеж, вимкнений, і нічого з цим не поробиш. На цифровій фоторамці, що стояла на приліжковій тумбі, мінялися фото: його, Лори, їх обох. Зараз на нього з осудом дивився він сам. Дурне фото, яке йому не подобалось, але Лора все одно його додала.

Ранки понеділка завжди найважчі. І не тільки через найкращий матрац, із якого так важко себе підняти, та знайому м’яту постіль із рідними запахами, що, здається, назавжди викарбувалися в пам’яті. Цей період — останній зв’язок із минулим. І він рветься, варто лише розплющити очі.

За звуками Марк зрозумів, що Лора вже порається на кухні, а це означало — треба шукати каву по дорозі. За відпрацьованим алгоритмом, не гаючи часу, молодий чоловік привів себе до ладу: умився, почистив зуби, вклав неслухняне русяве волосся та бороду, яких так і не підстриг, одягнувся в незмінні джинси карго та сіру футболку. З армійською вправністю й аскетизмом зібрав рюкзак: кілька пар білизни та шкарпеток, футболки, спортивні штани, армійський ніж та жетон, який уже не надягав.

Потрапляти на очі Лорі й обмінюватися нікому не потрібними репліками не було настрою, тому без зайвих слів вислизнув на вулицю. Можливо, вони поговорять іншим разом. Періодично хоч-не-хоч Марк повертався думками до старих добрих часів. Пам’ять — єдине, що завжди залишається.

На вулиці він потягнувся, збільшуючи й без того немаленький зріст, підкреслений атлетичною статурою. Армійська служба вимагала хорошої фізичної форми та витривалості, які він напрацював разом із дисципліною. На жаль, проти спеки це мало допомагало.

Наступним на порядку денному значився сніданок, а після нього — робота. Тільки спочатку — обов’язкова понеділкова маніпуляція. Марк дістав телефон, увів безглуздий набір символів: 6ce2889e70 (як завжди, сподіваючись, що нічого не переплутав), відправив повідомлення на знайомий короткий номер, після чого вставив навушники, увімкнув радіо й неспішно покрокував у своїх справах.

Радіо: Доброго чергового спекотного понеділка! Хто ті щасливчики, що прокинулися без будильника? Чи найщасливіші люди все ще ніжаться в ліжечках? Прокидайся, місто! Чи трапиться тобі щось новеньке?

Червень видався аномально спекотним. Погода й розслаблена атмосфера ідеально пасували б курортному містечку, яким це місто не було. Замість вуличок із сувенірними крамничками воно майоріло багатосмуговими проспектами з банками та бізнес-центрами. Через морський порт і аеропорт місто виконувало роль транзитної зони для пасажирів та персоналу, які постійно кудись поспішали. Та це було колись.

Попри ранок, асфальт майже танув, видруковуючи на собі кроки рідкісних перехожих. Нечисленні дерева й клаптики газонів лише натякали на можливу свіжість. Місто застигло в цій плавленій карамелі, і лише деякі люди, зокрема Марк, намагалися крізь неї продиратися.

Припарковані обабіч доріг автівки покірно чекали на своїх гос­подарів, а ті поодинокі екземпляри, які проминали на високій швидкості й розбурхували тишу, були радше винятками. Взагалі ранок понеділка своїм розміреним плином дужче нагадував вихідний день. І коли Марк виринув із глибоких житлових двориків до очікувано жвавого проспекту з офісами, кав’ярнями та магазинами, ситуація не змінилася. Майоріли порожні зупинки, вітрини не світилися рекламними вивісками, навіть було чутно пташок. Місто ніби прокинулось, але з ліжка вставати не поспішало.

Радіо: А ви снідаєте одним і тим самим? Бо я на сендвічі з рост­біфом у своєму холодильнику вже не можу дивитись. А випічка біля офісу так і не відкрилася. Може, пані Мадлен нас слухає? Мила, благаю, повертайтеся! Ви навіть не уявляєте, скільки людей зробите щасливішими! Від думок про ваші круасани в мене слинка тече.

Кав’ярня, до якої прямував Марк, закликала найсвіжішими тістечками на вітрині-холодильнику й мала спокушати всіх, хто проходив повз. Та наразі єдиним зацікавленим у її асортименті виявився Марк. Попри те, що всередині не було ні душі, він знав — двері відчинені.

Сьогодні Марк обрав еклер. Відпрацьованим рухом ухопив паперовий пакетик і підчепив тістечко, а замість кави взяв енергетик. Глюкоза та кофеїн швидко подіяли на мозок і додали бадьорості, якраз щоб остаточно прокинутись і, борючись зі спекою, попрямувати вулицями до кондиційованих кабінетів.

Зазвичай Марк відразу біг на обумовлене місце, бо понеділок — найбільш передбачуваний день тижня, саме на нього припадала основна маса роботи. Проте сьогодні пощастило: ранніх дзвінків і викликів ще не було, а це означало, що поки можна сподіватися на спокійний тиждень.

Марк хотів якнайшвидше дістатися прохолодного офісу, тому обрав не мальовничий маршрут у затінках парку, а швидкий — повз одноманітні багатоквартирні висотки. Перед одним із цих сірих, пошарпаних життям будинків стояв невеликий фургон. Двоє людей, схожих на комунальників, худорлявий чоловік і пиш­нотіла жінка, розгортали на асфальті під вікнами клейонку десь 4×4 метри.

— Агов! Як справи? — гукнув до них Марк. Двоє підняли на нього очі та з посмішками помахали на знак привітання.

І саме в цей момент із вікна викинулася людина й потрапила точнісінько на застелене місце.

— Бачу, все за графіком, — оцінив Марк і тим самим тоном попрощався. — Гарного тижня!

Двоє відпрацьованими рухами загорнули труп у поліетилен і закинули у фургон, зверху на такі самі згортки.

Радіо: Є в мене одна весела історія. У жінки помер чоловік. Тож вона його поховала, відплакала — все по-людськи. І от, проки­дається вона в понеділок, а чоловік лежить поряд, ще й хропе, падлюка така. Вона ні жива ні мертва, помацала його — не привид. Стала тормошити. Він прокинувся і каже: «Мені наснилося, що я помер». Так вони тиждень ходили й думали, що їм один і той самий сон наснився!

Марк зайшов у цегляну будівлю з вивіскою «Районний поліцейський відділок». Усередині розмірено снували люди: хто в ділових костюмах, хто в піжамах. Трохи пом’ятий чоловік із офіцерським значком роздавав новоприбулим, зокрема й Марку, табельну зброю.

— Щось ти потасканий більше, ніж зазвичай, — зауважила темношкіра дівчина в поліцейській формі, коли Марк увійшов до кабінету.

— Хто б казав. Це не я щопонеділка з бодуна, — підморгнув він.

— Ха, ха, ха, — уривчасто промовила дівчина й закотила очі. — Вигадай щось нове, — і після цього ніби розтеклася по стійці, тулячись головою до прохолодної поверхні.

— О, вже тут! — на Марка трохи не наскочив його шеф Пеппер. Як завжди, скуйовджений, з якимось кодлом на голові замість зачіски та з цигаркою в зубах. — Поїхали, — і, не очікуючи на відповідь, попрямував на вихід, до припаркованої машини.

— Пеппере! — гукнула його дівчина за стійкою. — Ти не забув відправити свій шматок коду?

— А хай йому грець, — вилаявся Пеппер. Цигарка майже догоріла до фільтра, але він на це не зважав, дістаючи телефон і вводячи на ньому потрібну комбінацію чисел та букв. — Готово! — він помахав телефоном. — Дякую, Руді, ти — найкраща!

— Що б ти без мене робив, — відповіла йому усмішкою дівчина, але Пеппер уже не слухав її та рвонув до машини. Марк поспішив слідом.

— Вигадали з цими повідомленнями, — буркотів шеф. — Як ця штука взагалі працює?

— Техніки розповідали, що збирають символи за переліками та отримують код файлу, який можна відкрити й оновити дані в мнемосфері, а це різні реєстри, банківські рахунки, відтворити збережені файли та…

— Господи, Марку, це було риторичне запитання, — перебив його Пеппер, залізаючи в машину. — І в нас є суттєвіші проблеми, ніж есемесити банку. Тільки-но повідомили: якісь дітлахи зі зброєю шмаляють у торговому центрі.

— І який план? — Марк сів на пасажирське крісло й пристебнувся. Стара звичка.

— Ліквідувати. А далі — Комісія розбереться. Наша справа маленька, — смачно зачепивши крилом авто іншу машину, що стоя­ла попереду, шеф вирулив на дорогу.

Радіо: А давайте опитування? Коли ви зрозуміли, що щось не так? Відразу? Того ж дня? Через тиждень? Досі не зрозуміли? Заходьте в нашу групу, голосуйте і залишайте коментарі. Автори найцікавіших історій зможуть спробувати себе в ролі радіоведучого.

Перед торговим центром не було обмежувальних стрічок, поліцейських машин та й узагалі жодного правоохоронця. Люди прогулювалися вздовж вулиці, деякі заходили всередину. Здавалося (чи ні), всім було байдуже.

— А казали — скільки їх? — поцікавився в Пеппера Марк, коли вони зарядили зброю, набрали набоїв та підійшли до входу.

— Нє. Зараз порахуємо.

Автоматичні двері розсунулись, і бойова група з двох осіб увійшла до галереї магазинів. Грала класична музика, лагідно булькотів фонтан із підсвіткою, на підлозі лежали тіла, з-під яких розтікалися калюжі крові. Зненацька на третьому поверсі щось замайоріло.

— Бачу! — випередив шефа Марк і вистрелив. Пролунав звук падіння. — Один є.

— Другий, — тепер вистрелив Пеппер. Підліток намагався прошмигнути ближче до них для пострілу, але поліціянт виявився вправнішим. — Гадаю, варто піднятися вище.

Ескалатори були на видноті, тож вирішили скористатися ліф­тами. Розділившись, чоловіки покрокували на зручні місця для огляду, намагаючись не видати себе.

Марк примостився біля поручнів і виглядав малих правопорушників. Незабаром рахунок змінився на користь Пеппера.

— Третій, — за пострілом підрахував Марк. — А зараз буде четвертий, — дитяча чуприна виринула над поручнями поверхом нижче.

— Ви все зіпсували, — сказав за спиною дитячий голос, і Марк одразу відчув, як голова розлітається на шмаття. «Дробовик. Впритул…» — останні думки, що промайнули в його голові.

— Чорт, — різко схопився з ліжка Марк.

Кімнату заполоняв розмірений звук і прохолода від кондиціонера. Сірі блекаут-штори були розсунуті, й сонце нещадно палило в самі очі. Лора вже поралася на кухні, звідти долинало брязкання посуду й аромат кави. На цифровій фоторамці поряд із будильником застигло осудливе обличчя Марка.

— Ненавиджу цю роботу, — пробурмотів Марк і гепнувся назад на ліжко, на найзручніший матрац із найзнайомішими запахами.

Радіо: Доброго чергового спекотного понеділка! Прокидайтесь і зустрічайте новий, наскільки це можливо, день.

Понеділок 1, липня

Цикл 206

Частина перша

ХАОС ТА СТАБІЛЬНІСТЬ

Цикл 3

Еліза

Одного дня світ сказився, хоча зміни помітили не одразу. Майже ніхто не розумів, що трапилось, і не усвідомлював масштабів цих змін. А головне — як пристосуватися. Кожного понеділка все поверталося туди, звідки починалося. Такий собі день бабака довжиною в тиждень. На перший раз це ще можна було списати на психоз, галюцинації, врешті-решт, випадковість. На другий, із натяжкою, на збіг. На третій — це стало закономірністю. Приховувати або ігнорувати новий світоустрій було вже неможливо.

Нарешті можновладці заговорили. По всьому світу екрани заполонили зображення Масако Годай — Генерального секретаря ООН. Немолода жінка, досвідчена політикиня мала збентежений вигляд. Попри все, голос звучав упевнено і рівно:

Шановне людство. Саме таке звернення я вважаю за правильне в умовах сьогодення. Бо це стосується не окремої краї­ни чи континенту. Тепер ми всі однакові перед лицем Бога, хай би якого ви собі обрали, і перед випробуваннями, яких зазнав наш світ.

Уже певний час ми перебували на порозі справжньої катастрофи. Уряди та міжнародні організації змушені були приховувати цю інформацію від населення, щоб не сіяти паніку. Але тепер, коли загрозу усунуто, ми можемо розсекретити наші дані.

З винайденням темпускопа людству вдалося те, про що раніше ми могли тільки мріяти — зазирнути в майбутнє. Хоч такий погляд наразі — лише підслуховування у шпаринку Всесвіту, усе одно це великий прорив у науці. Раніше ми досліджували далеке минуле, відлуння початку зародження Всесвіту — його світло та реліктове космічне мікрохвильове фонове випромінювання. Та темпускоп доніс до нас хвилі, які тільки мали зародитись, яких ми не могли вловити зараз, бо вони — випромінювання з майбутнього.

Однак під час використання темпускопа виявилося, що після 7 липня 2058 року — немає нічого. В одну мить майбутнє перетворилося на суцільну тишу, і це могло означати тільки одне — повний кінець. Наразі єдине припущення, що ми маємо, — це розпад вакууму. Як пояснюють астрофізики, десь у просторі виникне нескінченно мала бульбашка справжнього вакууму, яка через свою високоенергетичну оболонку знищить усе, чого торкнеться, і розширюватиметься зі швидкістю світла. Протистояти цій силі нічим не можна, бо Всесвіт обирає найстабільніший із можливих станів, а немає нічого стабільнішого за справжній вакуум.

Наші науковці неодноразово перевіряли отримані дані, проте результати були ті самі: фатальна дата, до якої ми безперервно наближалися, залишалась незмінною.

Найкращі уми всієї Землі намагалися відвернути цю небезпеку — і нарешті їм удалося. Способом неоднозначним, проте дієвим. За лічені хвилини до повного кінця людство зробило те, що до цього часу видавалося неймовірним — повернулося в минуле. Відтепер 1 липня 2058 року — нова дата нашого на­родження, перемоги нашого світу та, на жаль, кінцева точка, в яку ми повертатимемося раз за разом.

Наш світ закільцювався в петлі часу терміном один тиждень. Можливості технологій наразі не безмежні, і тижневий термін — найдовший період, який удається стабільно забезпечувати. Тепер наше життя проходитиме з опівночі 1 липня за Гринвічем і до півночі 8 липня за ним же. Усе повертатиметься у вихідну точку, у той самий стан: погода, речі, міста, життя. Залишається тільки наша пам’ять. Наразі це єдине, що ми можемо зробити для нашого порятунку і збереження світу.

ООН у співпраці з урядами та найпередовішими технологічними компаніями робить усе можливе, щоб стабілізувати суспільне життя. Ми закликаємо всіх людей зберігати спокій, дотримуватися законодавства та принципів людяності: прав людини, поваги до честі й гідності кожного та до приватної власності…

Попри сонячний день, у кімнаті панувала темрява, розбавлена штучним сяйвом проєктора. Кондиціонер працював на повну, не залишаючи спеці ні шансу. Квітам такий стан речей був не надто до вподоби, але власниця не зважала на такі дрібниці. Дівчина дивилася заяву генсека, лежачи на великому ліжку з зім’ятим простирадлом. Ледь тремтячими руками вона забрала з обличчя сплутане від лежання довге біляве волосся. Штучний холод не допомагав, на блідій гладкій шкірі виступали краплі поту. Хворобливий стан дівчини мав протиприродний вигляд і зовсім не пасував її зовнішності: суворий погляд, гострі риси обличчя, струнка спортивна статура.

— Лайно! — цей вигук стосувався і виступу, але більше її само­почуття.

— Щось трапилося? — до кімнати зазирнула молода азійка — повна протилежність дівчини, що лежала: мініатюрна, з коротким темним волоссям, злегка засмаглою шкірою. — Боже мій, Елізо, я зараз принесу…

— До сраки пігулки, — відрізала дівчина, схопила з полиці шприц-ампулу і з зусиллям притиснула до руки. Знеболювальне спрацювало швидко, хоч і недостатньо ефективно. Біль не пішов, але зараз його хоча б можна було терпіти. — Тепер не варто хвилюватися, що найближчим часом я дам дуба, — гірко всміхнулась Еліза. — Ти дивилася? — вона поглядом указала на проєкцію екрана, звідки все ще виправдовувалася посадовиця.

— Так. Така тупість. Це як із панікою — вона починається зі слів «не панікуйте», — дівчина присіла на ліжко поряд з Елізою, яка відразу до неї притулилася. — А взагалі дивно, що ООН зробила заяву. Ніби вона якимось боком причетна.

— Ну, про це знаємо ми. Сумніваюся, що хтось з інвесторів захоче світитися, ще й у такому ключі. Хай цим займаються спеціально навчені люди.

На мить повисла пауза, ніби дівчата обробляли всю наявну інформацію в намаганнях уявити, що тепер станеться зі світом.

Тим часом генсек із екрана продовжувала:

Наразі розглядаються пропозиції щодо стабілізації суспільних відносин. Поки не розроблені механізми для збереження даних, здійснення грошових транзакцій та для забезпечення безпеки, просимо втриматися від нерозважливих учинків та дій, які б могли призвести до незворотних наслідків…

— Які перестали бути незворотними, — хмикнула Алекс. — Треба вигадати, де перечекати.

— Головне, щоб там були знеболювальні. І якомога сильніші, — Еліза прилягла на коліна до співрозмовниці. — Знаєш, Алекс, я гадала, що злитимуся… Але… Не знаю. Ніби якесь садистське задоволення.

— Тобі просто стало трохи легше, — Алекс прочитала назву на ампулі: «гідроморфон». — Гадаю, за деякий час буде такий безлад, що апокаліпсис виявиться непоганим рішенням.

— Пф, — фиркнула Еліза, — апокаліпсис, кажеш…

Ближче до вечора, коли спека ледь-ледь, але все ж таки почала спадати, на вулиці стали збиратися люди.

Еліза й Алекс валялися в піжамах на підлозі вітальні та читали пости в соцмережах під акомпанемент телевізора із за­явою генсека.

— Це капець, — захихотіла Еліза. — Цим людям уже сказали що й до чого, а вони все одно вигадують свої варіанти. Заціни: «Уряди нам брешуть! Це експеримент або відмазки, щоб встановити додаткові обмеження…».

— Або прибульці, або рептилоїди, — підхопила Алекс. — Я навіть не здивована.

— Якби мені не було так хріново й так спекотно, я б вигадала якісь збочення, щоб перевірити, чи нас не обманюють.

— Наприклад? Ти ж до наступної петлі нічого не дізнаєшся.

— Ну, за кілька разів уже можна було зрозуміти, що ми справді в тижні бабака. То чому б не скористатися цим? Залізти на якусь скелю без страховки чи розмалювати картини в музеї.

— Мда, такі собі збочення. Я очікувала від тебе більшого. Все одно, добре, що ти ледача срака, — з полегшенням зітхнула Алекс.

— Почекай, мені просто потрібен чарівний пендель, — заперечила Еліза, витягнувшись на килимі.

І ніби на замовлення, віконне скло розлетілось на друзки й крізь нього влетіла пляшка з-під якогось алкоголю, повторивши долю вікна. Умить дві дівчини скочили й поспішили до виходу з будинку. На вулиці збирався натовп і нищив усе, що ставало йому на шляху.

— Я сподівалася, воно не почнеться так швидко, — Алекс тримала подругу за руку, ніби тільки вона могла захистити її від нав­колишнього жаху. Еліза ж ніякого страху не виявляла.

— Тоді нам варто приєднатися до веселощів, — легко звільнившись від хвату Алекс, дівчина, як була, у шовковій піжамі, попрямувала в бік дійства. Чоловіки та жінки, заливаючись алкоголем, трощили будинки сусідів, забирали машини, які їм подобалися, злягалися посеред вулиці та робили все з точністю до навпаки від закликів генсека.

— А я вважала цей район пристойним, — зітхнула Алекс.

На стіні невимкнутий телевізор усе ще транслював місцевий телеканал, на якому вчергове запустили заяву генсека. Схоже, її поставили на автоповторення без будь-якого монтажу.

Промова наближалася до завершення, генсек розповідала про подальші дії. Намагалася розповідати:

Вже скликано позачергове засідання і найближчим часом… Що, що ви робите? Поверніться, будь ласка, на свої місця! Охороно! От лайно. Дайте мені спокій! Я взагалі не маю до цього стосунку. Та ви сказились… О Боже мій…

Цикл 5

Йорґен

Йорґен Ґелук, високий статечний чоловік зі світлим волоссям, у якому вже виднілася сивина, можливо, і не був найвідомішим винахідником свого часу (хоча мав би чудовий вигляд на обкладинках наукових і не тільки журналів), але точно став тією людиною, яка змінила світ. Точніше, призвела до стагнації. Під його керівництвом функціонував наймасштабніший проєкт людства, поряд із яким Великий адронний колайдер та VIRGO, інтерферометр, призначений для виявлення гравітаційних хвиль, здавалися дитячими забавками. Він зміг те, що вважалося неможливим — перемогти сам час.

Уже кілька років Йорґен не полишав Острів. З того самого дня…

Біля науковця з’явився стрункий темноволосий чоловік трохи за сорок, хоча з урахуванням сучасних технологій йому легко могло бути й далеко за шістдесят. У сірому діловому костюмі, явно пошитому на замовлення, він був схожий на трейдера з Волл-стріт. А приємна зовнішність тільки додавала впевненості, що він зможе продати вам усе, що завгодно.

— Готовий?

— А, ти вже тут, Стівене. А щоб я знав, — Йорґен відволікся від роздумів. Він ненавидів наради, які влаштовував не сам, але присутність давнього друга завжди діяла на нього заспокійливо. — Ніби знову на екзамени.

— І не кажи.

На екрані, мов у бджолиних стільниках, транслювалися прямі ефіри з різних куточків світу:

Каток для асфальту в’їжджає в натовп.

В аеропорту, який залишився без охорони, хтось керує літаком, але він урізається в інші.

Учні підпалюють школу у прямому ефірі.

Жінки скидають паранджу та відрізають чоловіку голову.

Чоловік намагається поставити шину на відкритий перелом, бо лікарні не працюють…

І все це миготить у нескінченнім потоці.

— З кожним днем усе жахливіше й жахливіше, — прокоментував Стівен. — Іноді я задумуюся: чи було воно цього варте?

— І до чого дійшов? — поцікавився Йорґен і відключив монітор, відрізаючи їхній острівець спокою від буремного зовнішнього світу.

— Ще не визначився, — зізнався Стівен. — Можливо, якби цикл тривав довше…

— Ми вже про це говорили, — перервав його науковець. — Збільшення циклу…

— …можливе тільки за рахунок збільшення ядра, а це вплине на стабільність Машини. Пам’ятаю, — процитувавши пояснення, обірвав співрозмовника Стівен. — Та раптом з’явиться якась перспектива. Час зайвим не буває.

— Подивимося, чи всі поділятимуть таку думку за кілька цик­лів, — із сумною усмішкою гмикнув Йорґен. — Та я тебе розумію. Мені потрібно більше часу, якого в неї немає.

— Ви вже спілкувалися? — на запитання Стівена Йорґен заперечно похитав головою. — Не затягуй із цим.

— Це виявилося страшнішим, ніж активувати ядро, — зітхнув науковець, змінюючи білий халат на піджак.

— Ага, — підтримав Стівен, — як і виступати зараз перед збіговиськом пихатих багатіїв. — Чоловіки вийшли з кабінету й попрямували до зали нарад. — Я хоч і сам засідаю з ними, все одно щоразу пересмикуюсь. А колись ти вважав мене акулою, — Стівен поплескав Йорґена по плечу.

Вони ввійшли до великої конференц-зали зі штучним світлом. Попри віддаленість Острова, протоколи безпеки не змінювалися: жодного зовнішнього втручання. Учасники приєднувались онлайн, тож стільці пустували. На великому екрані замайоріли обличчя учасників наради. Переважна частина — непублічні люди, але були серед них і відомі магнати та політичні й публічні діячі.

Йорґен прекрасно вписувався в цей антураж. Він гордовито зайняв своє місце і, не очікуючи запрошення, розпочав промову.

— Шановне панство, дякую за вашу участь і довіру. Машина часу працює стабільно, у чому ви також могли переконатися за ці п’ять циклів. Не буду зараз удаватися в технічні подробиці, звіти будуть надіслані вам найближчим часом, проте деякі обставини вимагають нашої спільної роботи. Не всі країни підтримують циклічність, і це може спричинити, — Йорґен відкашлявся, — певні складнощі в нашій роботі. Незважаючи на підтримку поважних осіб, політичне керівництво Росії спричинило замах на Острів. І якщо першого разу це робила група спецпризначення, яку вдалося ліквідувати нашій службі безпеки, то цього разу вони діяли грубіше.

— Ядерна зброя, — закінчив за науковця чорношкірий американець поважного віку, колишній голова ЦРУ. — Ми помітили запуски, та наші можливості не безмежні. Острів не входить у зону дії нашого і, як я знаю, будь-яких інших засобів ППО. Ми могли тільки попередити.

— Ми були готові до багатьох варіантів розвитку, — продовжив Йорґен. — Такий ми теж розглядали. І наші розрахунки підтвердилися, — на екрані з’явилося відео з камер спостереження з ангару з Машиною в реальному часі. Три ракети пробили першу захисну оболонку чорної діри та… застигли. Висячи в повітрі, дрібно вібруючи, вони були спрямовані до центру Машини часу, її схованого за численними шарами захисту темного ядра.

Відео викликало фурор серед глядачів. Навіть Стівен, який знав про це, нервово загомзався на стільці.

— Надам деякі пояснення щодо будови Машини часу, щоб легше було зрозуміти суть, — науковець вивів на екран зображення зі схематичною об’ємною проєкцією Машини часу. — У її основі лежить обертальна чорна діра, об’єкт неймовірної сили, але все ж таки досі недостатньо вивчений. Уся інфраструктура Острова працює не на підтримку цієї сили, а на її стримування. Через це виникають певні нюанси. Незважаючи на розмір нашої чорної діри (менше ніж два сантиметри в діаметрі, що відповідає радіусу Шварцшильда Землі), вона нічим не відрізняється від звичайних гігантів у космосі. Плин часу навколо неї набагато повільніший, ніж на Землі, тому ракети не досягнуть цілі в цьому циклі, та й узагалі ніколи.

— Почекайте, — перебив його відомий мультимільярдер, власник української компанії з розробки ракетних двигунів. — Але ж горизонт подій — це і є радіус Шварцшильда. Чому ракети зупинилися так рано?

— Бо наша обертальна чорна діра, — з деякою поблажливістю в голосі відповів Йорґен, — це не окреме тіло, а елемент Машини часу. Маючи масу Землі, вона не змінює гравітацію за межами захисної оболонки. Нам удалось ізолювати її вплив та акумулювати енергію для стрибка на початок петлі. До того ж наша розробка — енергетичне кільце Керра — Ньюмена, що її стримує, — також генерує енергію. Це призводить до того, що локальне викривлення часопростору стає сильнішим, ніж за звичайних умов, і зона, де гравітація здатна захоплювати об’єкти, розширюється орієнтовно на весь радіус Машини, — науковець повернувся до відео з камер спостереження. — Пошкоджена тільки верхня оболонка, яка прикриває зовнішній бік енергетичного кільця, що складається з рухомих частин. Якщо вжити зовсім просту аналогію, — Йорґен зробив глибокий вдих, — це такий собі «захист від дітей»: щоб ніхто не запхав пальці, — деякі обличчя на екранах усміхнулися. — Її пошкодження жодним чином не впливають на роботу самої Машини. А от ракети над головою привносять певний моральний дискомфорт у нашу роботу. Проте немає причин для хвилювання: вони зупинились у цій точці навічно, з нашої точки зору, а в наступному циклі — усе повернеться на початок. Вимкнути Машину часу грубою силою, та й загалом будь-яким способом, наразі нереально. Ми попереджали про таку ймовірність, і ось вона підтвердилася, — констатував Йорґен.

— Тобто ви хочете сказати, що навіть якщо ми знайдемо спосіб уникнути кінця світу, ми не зможемо повернути природний плин часу? — подав голос чинний Папа Римський.

— Я тільки стверджую, що такого способу немає саме на цей момент. Ми продовжуємо розробки та дослідження. Наразі можемо забезпечити собі безліч часу, а головне — право на помилки, — відповів науковець. — Але для організації роботи в таких умовах нам усе одно потрібна підтримка й гарантії безпеки. ­Острів не може одночасно і воювати, і працювати. Під час цього нападу в нас були вбиті та поранені. Авжеж, наступного циклу вони знову будуть із нами, живі та здорові. Проте це відобразиться на якості й швидкості нашої роботи.

— Ми вживемо заходів, — пообіцяла жінка з російським акцентом та тією доглянутістю, яка аж кидається в очі.

— Будемо вдячні, — злегка кивнув Йорґен. — Окрім безпеки Острова, є й інші моменти, які ускладнюють нашу роботу. Найголовніше — збереження результатів і даних. А для цього потрібен єдиний доступний наразі ресурс для цього. Люди.

Хтось із розумінням закивав головою, хтось із подивом дивився на вченого.

— Команда пана Доу вже розробила певні механізми, які допоможуть нам перелаштувати суспільне життя в циклічності. Однак існує багато нюансів, і необхідно вводити жорсткі заходи. Що ж, передаю слово пану Доу.

— Дякую, Йорґене, — Стівен зайняв місце свого друга. — Пані та панове, готуйтеся: упродовж наступних циклів буде справді важко.

Цикл 8

Марк

Навіть через щільно зачинені та зашторені вікна до кімнати долинали звуки мітингу: «поверніть майбутнє», «час має бути звільнений», «не грайтеся в Бога»…

Не дивно, що однією з перших проти циклічності виступила саме церква. Не офіційна, там усе було «схвачено». Повстали маленькі культи, які побачили можливість збільшити свій вплив та спробували об’єднатися під ідеєю повернення майбутнього. Так організувалася Церква Нового дня. Самостійно чи штучно, під керівництвом людей, які розуміли силу нової релігії, — визначити було неможливо. Важко сказати, чи справді керівники цих культів хотіли вийти з петлі, але у своїх проповідях просували саме ці наративи, що привело до них чимало парафіян. Особливо багато долучилося знедолених, які потрапили в цикл у скрутному становищі, а тепер нічого з ним не могли вдіяти.

Ось такий трохи фанатичний та досить незадоволений контингент скандував під вікнами.

Марк тримав рушницю напоготові. Зазвичай такі зібрання нічим добрим не закінчувалися. Їхній із Лорою будинок розташовувався далеченько від головних вулиць, але все одно періодично доводилося мати справу з непроханими гостями, які тільки й чекали приводу для конфлікту.

— І чому вони не йдуть у якісь громадські місця, — запитав сам себе чоловік.

— Бо сцикуни, — Лора, висока темноволоса жінка з холодними блакитними очима, підійшла до Марка, затягуючись цигаркою. Пляшка коли та сигарети стали її постійними супутниками з початку циклічності. До цього вона переймалася зовнішнім виглядом і здоров’ям, а тепер відпустила гальма. — Може, самі їх перестріляємо? У мене вже голова болить від цих ідіотів.

— У нас не так багато набоїв, — Марк убивав людей, у звичайному житті, до циклічності. В армії це було питанням виживання. Але зараз, коли вбивство перетворилось на щось середнє між п’яною бійкою і написанням заяви в поліцію, у нього це викликало огиду.

— То й що? — Лора ковзнула пальцями по рушниці. — У найгіршому разі отямимось у понеділку.

— А як же ризики? — з нотками сарказму в голосі запитав Марк.

— Чомусь, коли ти дітей пропонував заводити, питання ризиків тебе не лякало, — Лора, здавалося, була невдоволена.

— Повір моєму досвіду, отримувати поранення — неприємно.

— Пофіг. Я задовбалась, — недопалок полетів у вазу з квітами. Марк приніс їх у неділю, якраз перед циклічністю. Подарунок на річницю.

— Лоро, — він спробував обійняти дівчину.

Дівчина відсахнулася й пішла до домашнього бару. Налила в колу бренді, підпалила наступну сигарету та ввімкнула телевізор. Телебачення не працювало. Точніше працювало по інерції, як і світло, вода, інтернет, але без людей — в ефірі залишився тільки білий шум. Всю інформацію дізнавалися з соцмереж та каналів блогерів. Деякі журналісти все ще робили репортажі, проте більшість трафіку становили канали-смітники з сумнівним контентом, на яких, однак, можна було побачити, до чого скотився світ.

Марк присів поряд. Напружена атмосфера вже багато днів, чи, точніше, циклів, висіла в повітрі, але ніхто не хотів стати ініціатором конфлікту.

— З кожним тижнем усе, бляха, гірше і гірше! — не витримала Лора. Ввімкнувши телевізор, вона натрапила на канал, де жінка пхала в себе їжу, блювала, а потім переходила до нової порції. Блогерка все життя намагалася схуднути, сиділа на дієтах, ходила у спортзали, але еталонної статури, як їй здавалося, так і не досягла. З початком циклічності вона пережила істерики через те, що ніколи не досягне своєї мрії, спроби самогубства й усвідомлення, що це не вихід. Зрештою жінка прийняла такий стан і зробила те, чого ніколи не могла собі дозволити, — нажерлась. І зупинитися в неї поки що не виходило.

— Ти занадто песимістична. Є й непогані моменти, — зауважив Марк.

— Як на відео? — гмикнула дівчина. — Просто верх блаженства та щастя, — саркастично заявила вона.

— Якщо абстрагуватися, то так. І з нами все гаразд.

— Можливо, з тобою, — Лора підтягнула ноги до підборіддя. — А в мене місячні, і хрін вони тепер пройдуть.

— Лоро, люба, — чоловік притягнув її до себе й обійняв. — Я не подумав…

— Так на тебе схоже, — очі в Лори заблищали, але замість суму вона обрала злість. — Я не можу на тебе покластися.

— Не кажи так! — заперечив Марк.

— А як? Як, Марку? — Лора схопилася за його руку, але швидко відпустила. — Я не розумію, що буде далі. Я гадала, що найстрашніше — чекати тебе з відряджень та завдань. Коли кожні п’ять хвилин перевіряєш телефон, щоб, не дай Боже, не про­пустити дзвінок. А тепер?

— А тепер безглуздо переживати. Я живий, поряд. І так буде завжди, — Марк відсторонився, щоб поглянути в обличчя Лорі, та продовжував тримати її за плечі. — Можемо нарешті не боятися за наше майбутнє.

— Майбутнього вже немає, — дівчина поглянула Марку прямо в очі. — Як ти не можеш цього зрозуміти?

— Ми щось вигадаємо.

— Ага. Як завжди, — Лора звільнилася з-під рук Марка. — Якось буде. Щось зміниться… Не можна постійно сподіватися на щось. Я… Я втомилася від цього, Марку, — вона зробила паузу, збираючись із силами, але так і не сказала, що хотіла. — Піду прогуляюся.

Лора схопила сумку й пішла до дверей.

— Світ змінився, Марку. Гадаю, нам теж потрібно, — і, не очікуючи відповіді, пішла з будинку.

Раптом гуркіт машин заповнив вулицю. Мітингувальники притихли, та за мить їхні крики стали голоснішими за звуки пострілів. Це тривало недовго.

Марк не визирнув у вікно. Забарикадував двері, пішов у дальню кімнату, куди найменше долинали звуки з вулиці, та, за новою звичкою, поліз у телефон дивитися новини. Доциклічні налаш­тування алгоритмів блокування контенту все ще намагалися приховувати лютий треш, та навала найгірших проявів людської природи все одно проривалася крізь них. Розстріл цілого парламенту, мародерство, залишення новонароджених дітей просто на вулиці й численні вбивства та ґвалтування — ось що складало фон основних подій.

Світ не просто сказився, він насолоджувався цим безумством і не планував його припиняти. В одну мить усі стали рівні. Байдуже, які в тебе статки, бо за гроші вже нічого не придбаєш. Можна зайти в будь-яку крамницю і взяти все, що тобі потрібно. Усім все одно, ніхто не захищає власність, тим більше не свою. Охороні ближче власна шкіра, ніж якась техніка чи коштовнос­ті: однаково наступного понеділка вони лежатимуть на своїх місцях.

Новий світ давав можливість робити все, що заманеться, без жодних наслідків. Авжеж, якщо тобі пощастило зустріти циклічність здоровим і в нормальних умовах. Смертельно хворі продовжували помирати кожен цикл, кістки ніколи не зросталися, нежить не минав… І це тільки деякі приклади того, що не змінювалось. Проте такі люди не створювали новин. Вони тихенько залишалися на самоті зі своїми проблемами або вкорочували собі віку. Раз у раз, цикл за циклом. Переживаючи свій власний безперервний кінець світу.

Цикл 207

Марк

Третя ночі. Телефон дзвонив як скажений. Колись приємна мелодія вже викликала в Марка огиду. Лора завовтузилась, але, щойно Марк відповів на дзвінок, швидко заснула.

— Алло, — голос спросоння був низьким та охриплим.

— Прокидайся-прокидайся, новому дню посміхайся! — бадьоро затараторив у слухавку Ахмед. Він потрапив у циклічність не спавши, тому часто виконував роль будильника для своїх колег. Ніхто його не бачив, але кожного понеділка його регіт будив чергового поліцейського. Ходили чутки (чомусь поліцейські обожнювали їх слухати та поширювати), що він зустрів цикл під диким кайфом і до світанку помирав, але Марк у такі балачки не вірив. Він сумнівався, що той, хто має кілька годин життя, марнуватиме їх на благо гуманізму. Та й як би йому передали, кого будити в понеділок?

— Тобі казали, що за таке хочеться вбити?

— Постійно. Тому й не змінюю репертуару, — захихотів чоловік по той бік слухавки. Схоже, це йому навіть досі подобалося. — Прокинувся чи потрібен контрольний продзвон?

— Прокинувся. Дякую, Ахмеде.

Марк відклав телефон. Спокуса полежати ще п’ять хвилинок була нестерпною, та він під час служби навчився підводитись одразу. Швидкі збори — і от він уже в сусідському пікапі рушає за обумовленою адресою. Понеділок — важкий день. Бо саме по понеділках організовуються наймасштабніші лови. І краще їх завершити до світанку, щоб менше очей побачило брудну роботу поліції, яка дозволяє містянам безпечно проживати цикли знову і знов.

Рамон, трохи пухкенький латиноамериканець із круглим обличчям та по-юнацьки ріденькими вусиками, уже стояв на місці зустрічі з двома спортивними сумками. Його понеділок розпочинався недалеко від відділку поліції, тому за зброю відповідав він. Колеги привіталися кивком. Рамон кинув сумки під ноги, і вони рушили запланованим маршрутом, який Марк проклав у навігаторі по пам’яті. Колись йому було важко запам’ятати адреси й телефони друзів, а тепер, коли можна покладатися лише на власний мозок, виявилося, що це не так важко.

— Точно готовий? — поцікавився Марк. Зазвичай він вирушав на лов удвох із Пеппером, але поліція поповнилася кількома новими членами, зокрема й Рамоном, яких треба було натаскати.

— Так, сер! — виструнчившись відчеканив молодший колега. Він не так давно приєднався до лав нової поліції й до цього не переймався суспільними потребами. Офіційно він казав, що хоче заробити, щоб полетіти в гості до батьків на інший континент. Проте більшість колег ставилася до такої заяви скептично і вважала, що головною мотивацією став доступ до наркотиків, обіг яких контролювала поліція. Диму без вогню не буває, і в досьє Рамона справді зазначалася наркозалежність, але подолана. Марк не засуджував — головне, щоб працював. У кожного були свої вади, які в циклічності прорвалися назовні. І вміння з ними впоратися часом важило більше, ніж незаплямована доциклічна репутація.

Першою зупинкою став елітний житловий комплекс. Колись фешенебельне місце без консьєржа й охорони було порожнім і безлюдним. Завеликі холи та зависокі стелі пригнічували. Відчувалося, ніби ти потрапив у зачинений музей і пробираєшся по ньому, мов злодій. Попри всі старання не шуміти, кроки оперативників відлунювали в мармуровому холі.

Двері квартири 703, що й не дивно, були зачинені на магнітний замок. Щоб не підіймати галасу, оперативники використали майстер-ключ і тихо ввійшли всередину. Підсвітка працювала навіть уночі, окреслюючи мінімалістичний дизайн. Чоловіки мовчки пройшли коридором до найвіддаленішої кімнати. Крізь смужку прочинених дверей виднілося ліжко, на якому хтось лежав. Вони обережно прочинили двері та підійшли до людини: темноволосої жінки, у тому зрілому віці, коли їй не потрібне схвалення від інших для усвідомлення своєї краси. Вочевидь вона була впевнена у своїй безпеці, бо чужа присутність не перебила її сну. Жінка лежала на шовковому простирадлі гола, ледь укрившись ковдрою.

Марк дістав шприц та нашвидкуруч зробив укол у сідницю.

— Що ви ро…

Жінка не встигла договорити. Паралітик подіяв майже миттєво. Усе тіло ніби задубіло. Рухалися тільки зіниці та ще груди, вони піднімались і опускались від неглибокого дихання. Жінка спостерігала за поліцейськими з незмінним виразом обличчя, тож не можна було зрозуміти, чи відчуває вона страх.

— Феліціє Спінелло, — розпочав стандартну промову Марк, — за свої злочини та невиконання приписів Комісії вас засуджено до повної конфіскації коштів на кредитному рахунку та до вилучення з життя суспільства на десять циклів. Після них вам дадуть ще один шанс на виправлення. Не згайте його. Вирок здійснюється негайно.

Марк подивився на напарника й рішуче кивнув у бік ­жінки. Рамон наставив на неї зброю і завагався. Забагато казок учать нас, що зло має бути потворним. Повірити, що ця елегантна пані своїми тортурами довела до сказу десяток людей, було майже неможливо. Однак про це красномовно свідчили фото з місць злочинів і звукопередача із темпускопа. Відрізані ­кінцівки — найлегше, що значилося в її послужному списку. Розслідування вийшло на неї не одразу, бо у «вільний час» жінка поводилась як сумлінна громадянка й мала неабиякі статки. Та для сучасного правосуддя це не мало значення. Підтримка стабільності завжди була в пріо­ритеті. Навіть ціною корисного ­громадянина (а ­вона до таких належала, якщо зуміла ­заробити стільки кредитів).

Постріл через глушник вийшов майже нечутним. З акуратної дірочки на лобі жінки на білосніжне шовкове простирадло стекла цівка крові.

Вони вийшли з прохолодного холу на вулицю і відразу покрилися липким потом. Для циклічності ніби спеціально обрали найспекотніший тиждень, і від цього пекла не можна було сховатися навіть уночі. Жодного вітерця, жодного натяку на дощ. Спека жадібно витягувала залишки вологи з людей.

— Якесь надто м’яке покарання за такі злочини, — чомусь Рамон зауважив це тільки зараз.

— Бо вилучення — не покарання, — відповів Марк, набираючи повідомлення з адресою для санітарної служби. — Зараз ми просто знешкодили небезпечного злочинця. Часом це потрібніше жертвам, ніж суспільству загалом.

— І все одно не розумію. Вона ж цього навіть не відчує.

— Раніше були в’язниці, тепер вилучення. Що до першого, що до другого є питання, але нічого кращого ще не вигадали.

— А спробувати перевиховати? — зараз, коли вони не боялися видати свою присутність, Рамон розговорився.

— Деякі люди перевихованню не піддаються, — задумливо відповів старший поліцейський. — Поки що вилучення, а там — Комісія вирішить щодо випробувального терміну.

— І всі десять тижнів будемо сюди приїжджати?

— Та ну, це ж сказитися можна з такими понеділками, — хмикнув Марк. — Усе позмінно, — розібравшись із телефоном, він пояснив. — Раніше пробували «полюбовно» стримувати: нашийниками з електрошоком та вибухівкою. Але перші були не ефективні, а другі — травмонебезпечні для інших. Ну, і естетики ніякої — з мізками по стінах. До того ж на виготовлення таких приблуд потрібний час, до якого за злочинцем мали наглядати. Забагато честі, як для таких покидьків. Тож поки що так, дідівським методом. Може, колись щось вигадають, щоб не займатися цією дичиною кожен цикл, але це точно не пріоритетні дослідження. Хоча для найгірших випадків ­існує процедура.

Уже в машині Марк подивився на годинник.

— Ще сім адрес. До світанку маємо встигнути.

— Не забагато скажених для такого міста? — Рамон доклав набої в пістолет і перевірив глушник.

— Так це тільки наша квота. По місту набагато більше.

— Жесть…

— І до цього звикнеш.

Марк вів машину порожніми дорогами. Єдина ніч, коли все, що відбувається, відомо майже до секунди. Авжеж, за цей час з’явилося багато способів піднятись раніше: попросити знайомих, які вже прокинулися або живуть в інших часових поясах, або домовитися з професійними будильниками, як-от Ахмед. Але більшість такими дрібницями не морочиться, бо сенсу в цьому майже немає. Тож так, ці кілька годин — справжній період замороженої стабільності. Проте, щойно прокинуться люди, нездатні завести будильники раніше, ніж вони зробили це понад двісті циклів тому, все знову порине в невідомість. Та ненадовго. Лише до наступного понеділка.

Їхня зміна закінчилась якраз на світанку. Усе пройшло майже без ускладнень. Лише один злочинець прокинувся та намагався дати відсіч. Але явна перевага була на боці оперативників. І тоді, коли більшість людей усе ще спить і з підсвідомості виринає страх нового часу: чи не був попередній цикл останнім, Марк повів Рамона в місце, яке ніколи не засинає.

Бар «Метелик» циклічність зовсім не змінила. Здавалося, гос­подар і бармен в одній особі взагалі не лягає й ніколи не покидає свого посту. Саме тому оперативники обирали його з-поміж інших, навіть більш елітарних та ближчих до відділка.

— Я пригощаю, — Марк ледь кивнув бармену й показав пальцями «два». Не встигли вони сісти, як кухлі з холодним пивом уже з’явилися перед ними. — Певно, тобі хочеться чогось міцнішого, але повір моєму досвіду — так ти краще розслабишся.

Рамон відразу осушив кухоль майже до дна.

— Та норм. І не таке робили, — хлопець намагався зберігати спокійний вигляд. Але Марк помічав його дискомфорт. Колись він сам, звиклий до забирання життів, пристосовувався до нового порядку і своєї ролі в ньому. Деякі речі бентежили його досі.

— Така вона, наша робота, — Марк куштував пиво неспішно, насолоджуючись кожним прохолодним ковтком. — Головне, що дієво.

— Головне, що за це платять, — Рамон допив свою порцію та просигналізував бармену повторити. — Вигадали з цими кредитами, — в очікуванні нового келиха він дістав сигарети та запропонував колезі.

— А мені так спокійніше, — промовив Марк, випускаючи дим. — Таке суспільне страхування: кожен за кожного. Он бармен періо­дично слухає моє скиглення, а я стежу за порядком, щоб його не ресетнули та всілякі психи не доймали.

— То ти з цих, ідейних, — зітхнув новачок.

— Не сказав би, — Марк відразу спохмурнів. Він не вважав свою роботу сенсом життя. Навпаки, лише ілюзією цього сенсу. До циклічності він мріяв про рутинність і безпечність, про життя з Лорою… Петля мала б забезпечити цю стабільність, та не все склалося так, як гадалося.

— Чувак, я думав, ти мені маєш надавати психологічну підтримку, а не я тобі, — засміявся Рамон. — Тоді в мене єдина і найкраща пропозиція — нажеремося в хлам!

Цикл 12

Еліза

Незважаючи на свавілля навколо, деякі люди спромагалися влаштовувати вечірки. Точніше, збіговиська людей, які закидались усім: від алкоголю до кислоти; влаштовували бійки, оргії, набивали тату, сцяли один на одного, і все це під веселеньку музику. Якщо діджей когось не влаштовував, його швидко ресетили до наступного циклу, а звільнене місце займав інший охочий. Дивно, що стільки людей попри таку небезпеку хотіли спробувати себе в ролі господаря танцмайданчика.

Серед цього веселого шаленства розважалися й Еліза з Алекс. Алекс зі своїми численними тату й пірсингами мала в цій атмо­сфері більш органічний вигляд, проте почувалась навпаки. А ось Еліза, із зовнішністю суворої жінки-вікінга, здавалося, поринула у свою стихію. Весь запал, який накопичувався в ній ще зі студентських років, не зроблені дурниці, не випиті шоти — усе ви­йшло назовні. Схоже, Алекс це бентежило, тому вона не відходила від подруги, граючи роль старшої сестри, особистої охоронниці та медсестри в одній особі. Що ж, Еліза сприймала такий нагляд спокійно, але це жодним чином її не гальмувало.

До світанку ряди «відпочивальників» поріділи. Хтось спав непробудним сном від різних речовин, хтось від втрати крові або голови. Дівчатам пощастило залишитися серед тих, хто вижив. Ледь тримаючись на ногах від утоми, вони пошкандибали до найближчого готелю. Агресивні анархісти такі місця не дуже полюбляли та віддавали перевагу чужим будинкам і квартирам, де в гіршому разі були особисті речі, а в кращому — хтось із мешканців, який завжди потрапляв під гарячу руку. Тому ночівля в готелі здавалася цілком безпечним варіантом.

Подруги зайшли у стандартний номер, трохи далі від ліфта й сходів, де, окрім старого телевізора і ще старішого мінібару, не було нічого цінного. Дешева кімната з двома окремими, не дуже зручними ліжками, ідеально пасувала їхнім потребам.

Поки Еліза насолоджувалася холодним душем, Алекс переглядала новини. Майже відразу після оголошення про циклічність урядовці чи «хто там вони в біса такі» взяли контроль над сайтами державних органів, щоб не створювати щоразу нові, та постили туди всі новини та нововведення. От і зараз з’явилася нова публікація.

— Вони беруть під контроль наркотики, — повідомила Алекс, коли Еліза вийшла з ванної, витираючи волосся рушником.

— Га?

— От щойно прочитала. За кілька циклів вводять нову міжнародну валюту. Обізвали її кредитами.

— На біса?

— Бо наркота, свіжоприготована їжа та всілякі послуги стануть платними. Вони навіть планують запустити авіасполучення.

— Та ну, — фиркнула дівчина. — Сумніваюся, що вони зможуть таке влаштувати. Це ж які ресурси треба кинути?

— Та ресурси вже давно не проблема, — зітхнула подруга. — Хоч ядерку щодня запускай.

— Здається, хтось уже й запускав, — замислилась Еліза.

— Так росіяни ж. Образилися на весь світ, думали, що Штати нову зброю винайшли, і бахнули куди могли.

— А чого до нас не долетіло?

— Господи, Елізо. Ти така буха була, що навіть ядерний вибух проспала, — закотила очі азійка. — Коротше, раз вони таке заявили, то ресурси мають.

— Ну і хрін з ними. Ніби до петлі неможливо було щось таке роздобути.

— Так то воно так, але раніше зрозуміло було, з ким перетерти. А зараз? Контроль буде в ідейних. А з ними не домовишся. Вони не за гроші утримують порядок, а, наприклад, щоб їхні родини безпечно жили й раділи життю. Та й що ти зможеш запропонувати? За красиві очі вже нічого не повирішуєш.

— Бляха, — Еліза гепнулася на ліжко. — І як ці кредити заробляти?

— Он на сайті список вакансій. — Алекс аж присвиснула. — Ні хріна собі списочок. Навіть проституцію внесли.

— Нє-е-е, професійно я не потягну, — заржала Еліза.

— Може, в поліцію? Поганяєш злочинців і познайомишся з нарко­дилерами.

— Ага. І в найвідповідальніший момент мене переполовинить від болю, і всі наркодилери розбіжаться, — саркастично хмикнула дівчина.

Фіброміалгія — перший діагноз, який поставили Елізі ще до циклічності. Він виявився хибним, як і багато інших. Спочатку це були незначні короткочасні болі, але поступово вони стали нестерпними. І звикнути до цього виявилося неможливо. Лікарі, здається, зробили їй усі можливі обстеження, але так і не знайшли жодних пояснень цим болям. Усі в один голос твердили, що це психосоматичне й треба розібратися з ментальним здоров’ям. Та походи по психологах, психотерапевтах і психіатрах теж не мали успіху.

Звичайні знеболювальні не дуже допомагали, тож дівчина швидко перейшла на гідроморфон та меперидин, які дозволяли впоратися з нападами, принаймні так, щоб їх можна було терпіти.