Рослини-прибульці. Як борщівник та амброзія захоплюють Землю ebook

Передмова

Як же я ненавиджу передмови! Найчастіше в них письменники розповідають про те, як докотилися до такого життя, що вирішили написати книжку, і для чого взагалі весь цей хрестовий похід літер було затіяно. Нудно!

Тим паче я не хотів розкривати всі робочі плани із завоювання галактики і становлення на її теренах Ботанічної імперії, але, що вже поробиш: ніхто не казав, що доля оповідача — це мед та блаженне споглядання гербарію крізь новенький бінокуляр.

Мета моєї другої книжки проста, наче оцвітина лободи. Так сталося, що я досліджую процеси проникнення чужинних видів рослин на територію України й наслідки таких вторгнень. На всіх доступних зборищах людей і парканах незаконних забудов намагаюся розповідати про цю екологічну проблему. Часто її висвітлення в медіа та дописах у соцмережах пускало борщівниковий сік з моїх очей, і саме тому я взявся за перо, а точніше за олівець у польовому щоденнику, напівживу клавіатуру ноутбука й нотатки у смартфоні.

В історіях цієї книжки на вас чекатимуть рослини, які, потрапивши на нові території, із чемних членів суспільства перетворилися на бунтарів та завой­овників і надавали копняків місцевим екосистемам, дали під дихало здоров’ю багатьох людей. Та що там: гаманці ці гастролери теж чис­тять. Саме тому я пропоную ближче познайомитися з рослинами-­чужинцями, звернути увагу на небезпеки від їхнього вторгнення й подумати над зменшенням впливу цих агресорів.

Зауважте, жодної частини цього тексту не написано з метою посіяти ненависть до будь-якої живої істоти, адже більшість халеп, які створюють чужинні види, виникли з помаху магічної палички нашого недалекоглядного природокористування. Вжух-х-х! Коні не винні, просто магія поза межами Гоґвортсу — це точно не наш коник.

Я щиро дякую всім чудовим людям, які витримали горнила гумору та іронії «Фруктів проти овочів». Сподіваюсь, що на другому рівні цієї комп’ютерної гри вам буде так само весело й пізнавально. Щиро вітаю всіх сміливців, які вперше знайомляться з моїми ботанічними оповідками.

Ці історії не були б можливими без мого вчителя біології Василя Монька, який навчив того, що щеплення рослин і щеплення людей — чудова річ, без ботаніка Олександра Сенчила, який провів мені, тоді ще шестикласникові, екскурсію та цим визначив мій фах, без першого наукового керівника Микити Перегрима, який навчив обожнювати рясти, без ученої Любові Крицької, яка майже зробила з мене пристойного науковця, без підтримки Національного науково-­природничого музею НАН України та особливо тих колег, які завжди простягають руку допомоги й надихають лупати сю скалу, без Марії Калістої, яка буквально змусила мене захистити дисертацію, без Анни Куземко, яка тримає мене на світлому боці сили, без команди видавництва «Віхола», що змітає всі перешкоди на своєму шляху, без Анатолія і Тамари Коваленків, які відповідальні за ранні етапи мого онтогенезу й упевненість у своїх силах, без Марії Коваленко, яка надає мені крила, без Агента Маргарити, яка проілюструє одну з моїх наступних книжок.

Тому пропоную без зайвих слів починати, й оскільки ніхто не викупив місця для реклами у вступній частині, то скажу найважливіше: як же я ненавиджу передмови!

Розділ 2. Гігантські борщівники

Рослини далеко не завжди є тендітними та беззахисними створіннями. Іноді вони можуть дати прочухана необізнаному досліднику природи. Й отримати на горіхи від представника автофототрофної братії можна не лише в далеких країнах, а навіть на найближчому пікніку на узбіччі. Особливо якщо його окупували гігантські борщівники!

Латинську назву роду Heracleum дав ще Пліній [Манденова, 1950] на честь давньогрецького напівбога Геракла. Перша ж зустріч із гігантським борщівником не дає причини сумніватися у вдалому виборі ім’я для такої кремезної рослини. Саме тому коли Карл Лінней офіційно описував рід Heracleum, він погодився з плінієвською ідеєю назво­творчості [Linnaeus, 1753, 1754].

В Україні є і місцеві види борщівників. Більшість із них мають обмежене розповсюдження на теренах України. Борщівник карпатський (Heracleum carpaticum), борщівник європейський (Heracleum spondylium) та борщівник пальчастий (Heracleum palmatum) трапляються лише в Карпатах (а останній вид із цього переліку ще й дуже рідко), борщівник Стевена (Heracleum steveni) є корінним видом Криму.

Єдиний вид із повсюдним поширенням в Ук­раї­ні — це борщівник сибірський (Heracleum sibiricum). Якщо якийсь із представників цього роду й пов’язаний із борщем, то це він, разом зі спорідненим видом — борщівником європейським, який часто незаслужено отримує більше уваги від істориків і дослідників національних кухонь Східної Європи.

Місцеві види мають скромні габарити. Натомість є ціла мафія (вони справді тісно споріднені між собою) борщівників-зайд, яких звуть гігантськими. Вони вимахують до 4–5 м і є одними з найбільших трав, які можна зустріти в Україні. До Європи вдерлося три таких види: борщівник Мантегацца (Heracleum mantegazzianum), борщівник Сосновського (H. sosnowskyi) та борщівник перський (H. persicum). Довгий час цю далеко не святу трійцю на нових землях вважали за один вид [Holub, 1997].

Досвід — це ім’я, яке ми даємо триманню борщівника в руках

В Україні найбільші проблеми викликає H. sosnowskyi. Раніше борщівник Сосновського — до того, як у представників нашого талановитого виду не виникла геніальна ідея безконтрольно насаджувати його по всіх усюдах, — зростав лише у східній частині Великого Кавказу, у Закавказзі та на північному сході Туреччини. Вид тут трапляється в середньому та верхньому лісовому поясі.

Коли я вперше побачив його у Вірменії в Диліжанському національному парку, то навіть не впізнав цю грозу перелогів та тінистих узлісь. На перший погляд, це така чемна і пристойна рослина, що хоч бери й до рани прикладай. Але у випадку з борщівником саме прикладання до шкіри може цю рану й викликати!

Ботаніки під час експедицій Кавказом здавна звертали увагу на це одоробло з родини Селерових. Вважається, що перший гербарний зразок гігантського борщівника було зібрано 19 липня 1772 року під час експедиції Йогана Гюльденштедта [Pysek et al., 1998].

Ботаніки XVIII століття з великим ентузіазмом колекціонували й насіння. Зокрема в каталозі приватного ботанічного саду графа Олексія Розумовського неподалік Москви уже був гігантський борщівник (точно встановити, що це за вид, наразі неможливо) [Fischer, 1812].

Уже через п’ять років Королівський ботанічний сад у К’ю вихвалявся наявністю цих рослин у своїй колекції. Знадобилося ще 11 років, щоб зафіксувати першу здичавілу популяцію борщівника Мантегацца поблизу Кембриджширу [Pysek et al., 1998].

Подібні історії трапилися в Нідерландах, Швейцарії, Німеччині, Ірландії та Данії. Сюжет банальний: вселення рослини з декоративною чи дослідницькою метою та її швидка втеча з культури. Цікавий факт: щоб провернути трюк колобка та піти від дідуся з бабусею, а точніше з культиваційної ділянки, борщівникам у цих країнах переважно було потрібно 11 років [Nielsen et al., 2005]. Хоч би не стати нумерологом із цими адвентивними видами!