Мій друг Ґустав з кладовища Святого Паулі ebook

УДК 821.161.2’06-311.1

Ш37

Шевцова Марина

Ш37 Мій друг Ґустав з кладовища Святого Паулі : роман / Марина Шевцова. — Київ : Віхола, 2025. — 368 с. — (Серія «Худліт. Проза»).

ISBN 978-617-8606-15-2

Тридцять першого грудня, по обіді, до могили Агати приходить Ґус­тав. Прибирає старе листя і ставить у вазу декілька соснових гілок. Ґустав регулярно навідує могилу дружини й говорить з різними людьми. Це може бути Злата, яка ніяк не наважиться вирішити, чи хоче народжувати. Красень-тренер, що мріє про власну школу та боїться старості. Психологиня Лінда, якій так болить від розбитих мрій про театральну кар’єру, що вона не помічає нічого навколо себе. Або ж іспанець Кіке, якому не вдається знайти своє місце у цьому світі й зрозуміти, кого бажає його палке серце.

У кожного є власна історія, і для кожного в Ґустава є свої слова. Та хто він сам і чи може їм допомогти?

Це історія про бажання та мрії, про втрачене і незнайдене, історія про всіх тих, хто зараз вагається.

УДК 821.161.2’06-311.1

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Марина Шевцова, 2025

© Наталія Острянська, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Пролог

Мальме, 31 грудня 2019 року

Останній день року в Мальме видався несподівано сонячним, з небом синього-синього кольору, майже без хмаринок. Подекуди в парках та на міських клумбах іще зберігалася травичка, місцями навіть зелена — така, що не встигла пожовтіти за не надто спекотне літо, — і можна було б подумати, що зараз не середина зими, а осінь чи холодна весна. Мешканці Мальме й туристи товпилися на набережній, особливо сміливі лізли скупнутися у крижану воду, молодь поскидала куртки й гасала по скверах та вздовж моря на роликах і скейтах. Пору року видавали хіба лише різдвяні декорації, які в Мальме прийнято було не прибирати аж до середини січня. У повітрі на центральній вуличці стояв аромат гарячого вина, і дехто з гостей міста вже зранку поспішив святкувати завершення 2019-го, тож поступово голоси ставали все гучнішими, а настрій у місті — дедалі святковішим. Хоча для шведів Новий рік і не є таким великим та важливим святом, як Різдво, більшість усе ж почувалася урочисто. Люди планували смачну вечерю вдома чи в ресторані, очікували на нічні салюти, обговорювали, чи вдало акторка Лєна Ендре прочитає вірш Альфреда Теннісона «Новорічний годинник» — цього року саме їй випало втілити цю багаторічну шведську традицію. (Лєна, до речі, чудово впоралася!)

Ніщо не натякало на те, що вже менш ніж за пів року до міста прийде пандемія, і шведам, як і всім мешканцям земної кулі, доведеться день за днем нагадувати собі ретельно мити руки з милом, дотримуватися безпечної дистанції та носити на обличчях маски (хоча від таких радикальних заходів, як примусовий карантин та зачинення громадських закладів та просторів, шведи вперто намагатимуться відмовлятися). Ніхто й не думав, що це останні дні за найближчі кілька років, коли можна ось так натовпом завалитися в тісне приміщення кав’ярні й не перейматися, якщо біля тебе хтось раптом чхне або закашляється. (Тут, у Швеції, симптоми нежиті зазвичай сприймались як щось, не варте особливої уваги, і шведські батьки спокійно відправляли до школи дитину з невеличкою температурою, та й самі не вважали респіраторні захворювання приводом не піти до офісу.) Керівники супермаркетів навіть не уявляли, що за декілька місяців попит на засоби гігієни, а особливо на санітайзери, злетить до небес, а тому варто було б зробити додаткові закупівлі вже зараз. Власники ресторанів та барів очікували в новому 2020 році не зменшення, а зростання кількос­ті туристів, тим паче що аеропорт сусіднього Копенгагена — данської столиці, розташованої зовсім поруч, на відстані всього лише Ересуннського моста, що поєднував тут береги двох країн, — саме розбудовував новий термінал, розраховуючи прийняти ще більше мандрівників як до Данії, так і до Швеції.

На кладовищі святого Паулі у цей день майже не було відвідувачів, бо кінець року — це не час відвідувати померлих родичів: більшості хочеться у ці дні думати про майбутнє, а не згадувати минуле. Однак через сонячну погоду затишні прогулянкові доріжки кладовища не залишилися порожніми: вранці через них пробігли любителі спорту, яким хотілося завершити рік активно, та пройшлися звичними маршрутами бадьорі власники собак, а вдень тут можна було побачити батьків з дитячими візочками. Та, звісно, не обійшло­ся і без кількох сумних візитів за призначенням — від тих, чиї нещодавні втрати все ще не відболіли. Комусь хотілося принести на могилу останні цього року квіти, а комусь — подумки сказати щось утраченій близькій людині, сподіваючись, що ці слова якимось дивовижним чином будуть почуті.

Тридцять першого грудня 2019 року, біля другої по обіді, біля могили Агати наче нізвідки з’являється Ґустав. Пильно оглядає надгробну плиту й ділянку з рослинами поруч та залишається загалом задоволеним — хоча його тут якийсь час і не було, простір навколо не виглядає покинутим: таке враження, наче людина, яка доглядала за сусідніми могилами, також потурбувалась і про них з Агатою. Шкода, що може не бути й нагоди за це подякувати добрій незнайомці чи незнайомцю.

Ґустав усе ж трошки прибирає: старе листя, обгортка від цукерки, яку принесло вітром. У порожню посудину, що стоїть біля світлини Агати, ставить декілька свіжих соснових гілок. Хотілося б принести їх ще на Різдво, але що ж — нехай хоча б у новорічну ніч в Агати буде прикрашено. Їй би це сподобалося.

Дружина дуже любила Різдво і Новий рік. Вона виросла в досить бідній родині, де крім неї було ще шес­теро братів і сестер, і її батьки зимові свята практично не відзначали: батько зазвичай у ці дні працював, а мати була надто виснажена доглядом за дітьми — не знаходила в собі сил для створення святкового настрою. Агаті ж так хотілося чогось особливого. Тож коли в них із Ґуставом з’явилася власна сім’я й вони орендували перше невеличке житло, навіть попри те, що були ще дуже молоді й без грошей, Агата ретельно опікувалась тим, щоб утілити омріяне. Щороку ще з початку грудня вона прикрашала їхню домівку, пекла ароматне печиво — Ґустав, повертаючись з роботи, ще при вході до будинку відчував запахи кориці та ванілі, — пригощала випічкою сусідських дітей, готувала купу подарунків, більшість з яких робила власноруч. Уся ця купа додаткової роботи, здається, зовсім не обтяжувала Агату, а навпаки, наповнювала її радістю та енергією. Завдяки їй і сам Ґустав, який, якщо зізнатися, з дитинства не любив Різдво, бо на свята його батько регулярно напивався, у ці темні грудневі дні й вечори якщо й не почувався щасливим, то хоча б іноді, на якісь короткі миті, дивився на світ Агатиними очима — і світ здавався йому майже стерпним.

— Вибач, що давно не приходив, — каже він тепер Агаті. — Але ж ти знаєш, це не від мене залежить. Наче тільки-тільки була весна 2017-го, а вже й 2019-й пролетів.

Агата, звісно, нічого не каже, лише всміхається до нього з його улюбленої світлини. Колись Ґустав із донькою якийсь час сперечалися, яке фото обрати, але він наполіг на своєму, тим паче, що донька давно вже не жила у Швеції, тож саме йому й було вирішувати, на яку світлину він дивитиметься під час нерегулярних візитів.

— Утім, знаєш, усе вказує на те, що в новому році я тут буду з’являтися часто, — Ґустав мрійливо дивиться на небо, по якому пролітають маленькі хмаринки. — Це не точно, звичайно, ти ж розумієш: як воно складатиметься, так я і зроблю. Але здається мені… Здається мені, що це буде цікавий рік і що в мене буде багато роботи.

«Хай там як, ти щасливий, що в тебе ця робота є», — наче без слів нагадує йому Агата. Ґустав не може не погодитись.

— Дійсно, не скаржусь. І це завжди привід прийти сюди й побути з тобою.

«Я й так завжди з тобою, ти ж знаєш, — докірливо дивиться на нього дружина із фото. Це дивовижно, як може змінюватися її погляд та вираз на тій самій світлині залежно від того, про що Ґустав подумки з нею розмовляє. — Тобі не потрібно приходити для цього аж сюди. Я з тобою. І з дітьми».

— Я знаю, авжеж, — каже Ґустав. — Але коли я тут, коли веду з тобою ці розмови — це щось особливе. Тут — ти наче лише зі мною, і я лише з тобою, і все знову, мов у ті часи, коли ми були такі молоді. І такі дурні. Точніше, я був дурний, а ти завжди розуміла…

«Я теж була дурна, — чесно визнає Агата в його уяві. — Просто через інше. Ревнувала тебе, наприклад».

— Ти ж знаєш, для мене не існувало більше жінок, — запевняє у тисячний раз Ґустав. — Навіть як тебе не стало.

«Ото дарма, — здається, Агата зітхає. Скільки разів він чув це її зітхання, поки дружина була поруч. — Знайшов би собі хорошу жіночку».

— Агато, не починай, — сердито каже Ґустав. — І взагалі, що вже говорити. Головне те, що зараз я можу приходити, і що в мене є ця робота, і, смішно сказати, але світ нарешті став стерпним, хоч це й світ без тебе. Ніколи не міг би подумати, що світ без тебе може мені здаватися кращим місцем, ніж він здавався мені, поки ти була зі мною. А ти ж бо найкраще, що будь-коли трап­лялось у моєму житті. Ну і діти, звичайно.

«У нас прекрасні діти, — погоджується Агата. — Але ти надто критичний до себе. Звісно, раніше ти був дещо… скажімо, песимістичним. Може, тому й бачив світ таким. Проте ти завжди намагався зробити його трошки кращим».

— Я проєктував потворні будинки.

«Це твоя суб’єктивна думка. Мені подобались твої будинки. Ну, може, не всі. Будівля центральної лікарні в тому містечку… як його… забула. Вона вийшла, правда, потворною. Але ж дуже практичною!»

— Майже всі мої будинки вийшли досить потворними, — Ґустав розводить руками. — Ти маєш це визнати. Практичними, так. Побудованими відповідно до протипожежної безпеки. Певно, вони досі стоять, бо я все ретельно перевірив і їх будували за найкращими тоді стандартами, але…

«Ніяких але, Ґуставе. Все тече, все минає — як вода під Ересуннським мостом. Час уже відпустити ті переживання й докори сумління, — м’яко каже дружина. — Головне, що тепер ти продовжуєш робити світ кращим місцем і сам у це віриш, правда ж?»

— Правда. Вірю, — визнає Ґустав перед Агатою, а може, й сам перед собою.

Він ніколи не думав, що отримає таку роботу, але відтоді, як почав нею займатися, жодної секунди не пошкодував про це. І крім того, це дозволяє йому бувати тут і розмовляти з Агатою, так наче вона ніколи й не помирала.

— З новим роком, Агато, — тихо промовляє він.

«З новим роком, Ґуставе», — відповідає Агата в його уяві. Її вже так давно немає на цьому світі, але Ґустав однаково веде з нею безкінечні бесіди, і поки він є, ці розмови триватимуть, а отже, Агата залишатиметься поруч.

Березень 2020

Кіке

Перший будильник завжди дзвонить о четвертій ранку просто для того, щоб Кіке намацав у темряві телефон і звично змусив його замовкнути на наступні десять хвилин. Іноді для того, щоб Кіке встав-таки з ліжка, вистачає другого будильника о четвертій десять, а часом процес затягується до пів на п’яту. Але це вже критична точка — це означає, що потрібно швидко мчати в душ і застрибувати в уніформу: лимонно-жовті штани з лампасами-світловідбивачами, чорну футболку й таку ж яскраво-жовту куртку. А тоді — нестися на станцію без ранкової кави та бутерброда.

Сьогодні ж день починається для Кіке раніше — через клятих мартинів. Загалом Кіке нічого не має проти мартинів, а їх у Мальме, треба сказати, досить багато. Він навіть відчуває у грудях якесь щемке тепло, коли влітку товстенькі пташенята-мартинчики з’являю­ться на вулицях та в парках міста. Дивлячись на їхні округлі пухнасті животики, на те, як вони перевалюю­ться під час ходи, Кіке мимоволі всміхається отією ­своєю усмішкою, яка на фото здається йому дурнуватою. Взагалі на фото — якщо вже доводиться фотографуватися — він намагається зберігати серйозне зосереджене обличчя, або ж, якщо навколо наполягають на тому, щоб він виразив більше радісних емоцій, Кіке просто крив­ляється.

Мартини будять його хвилин за двадцять до четвертої, галасливо пролітаючи десь над його будинком. Чому ж їм не спиться, думає Кіке ще у напівсні. Птахи продовжують волати. Він натягує на голову спочатку ковдру, а потім навіть подушку. За мить голоси мартинів зникають десь у далині, але з ними, на жаль, туди відлітає і його сон. Коли будильник нарешті дзвонить, Кіке вголос озвучує все, що думає про цих довбаних пернатих порушників спокою, сповзає з ліжка й суне до ванної кімнати.

На станції, де Кіке кожного ранку з понеділка по п’ятницю чекає на потяг, який відвезе його до Копенгагена, як завжди, небагатолюдно. О п’ятій ранку тут зазвичай можна зустріти лише поодиноких мандрівників, які прямують тим самим потягом до аеропорту Копенгагена, бо в них ранній виліт. Періодично тут також вештаються нещасні гуляки з похмілля, які вочевидь провели бурхливу ніч десь у місті, а останні години перед світанком — просто тут, на лавочці посеред перону. Але загалом на станції в цей час порожньо, тихо і якось навіть моторошно. Це вже за пару годин вона заповниться людьми та гомоном їхніх голосів, а поки що це наче аеропорт із фільму «Лангольєри» за романом Стівена Кінга, який Кіке подивився якось у дитинстві й налякався так, що батькам потім коштувало чимало зусиль умовити його сісти в літак, коли вони летіли з Мадрида в Данію — до тітки Ракель.

Щоб зайняти себе хоч чимось, Кіке дістає телефон і відкриває додаток «El País» зі свіжими новинами іспанською. Після першої статті, в якій ідеться про велику кількість людей на вчорашньому марші на честь Міжнародного жіночого дня, Кіке звертає увагу на наступний заголовок: «Епідемія в Іспанії швидко набирає обертів: нараховується вже сім смертей на добу». От лихо! Кіке швидко перегортує стрічку до секції спорту, щоб відволіктися.

Сріблястий потяг трохи запізнюється і приходить о п’ятій вісімнадцять, а не чотирнадцять, як мав би. Людей у вагонах небагато через надто ранній час. Насправді Мальме та й загалом провінція Сконе, де місто розташоване, — великий постачальник робочої сили для півдня Данії: близько двадцяти тисяч осіб щоденно перетинають Ересуннський міст, щоб дістатися на роботу, — і Кіке один з них. Зарплати в Данії вищі, податки нижчі, ніж у Швеції, а от вартість житла в Мальме та й ціни на майже все, крім алкоголю, набагато приємніші. А завдяки Ересуннському мосту та залізниці подорож від центральної станції Мальме до центральної станції Копенгагена триває менше сорока хвилин. Що ж до Кіке, то поїздка від станції «Гіллі» біля його будинку до станції «Аеропорт Копенгагена», де він працює, триває максимум чверть години. Без зупинок. Ідеально. Вибір очевидний. Якби ж іще не потрібно було так рано прокидатися. Кляті мартини.

Потяг мав би вже рушити з місця, але, поки ­стоїть, у вагони неквапно заходять поліцейські з собаками. Досить незвично о цій порі, ліниво думає Кіке. Взагалі перевірки за останні роки почастішали. Формально прикордонного контролю між Данією та Швецією наче й немає, Шенгенська зона. Але фактично з часів так званої кризи біженців у 2015 році як Данія, так і Швеція почали посилювати заходи перевірок на кордонах, і Кіке вже не раз бачив, як з вагонів то шведські, то данські офіцери виводили людей, чиї документи не задовольняли їхніх вимог. Такі люди, як правило, були не білими.

— Ваші документи! — за голосом чоловіка у поліцейській формі Кіке вирішує, що того не просто рано розбудили мартини, а, найімовірніше, він від учора ще не ­лягав.

Кіке починає шукати в кишенях куртки гаманець із посвідкою особи. Кишень у куртці багато, і Кіке, на жаль, постійно пхає гаманець то в одну, то в іншу, тому пошуки тривають якусь хвилину чи півтори. В очах поліцейського наростає підозра й навіть, можливо, якесь передчуття задоволення. Кіке розуміє чому. Він має смагляву шкіру, чорні жорсткі пружини-кучері, які намагається підтримувати максимально короткими, та темні очі. На ринку в Мальме, де вихідці зі східних ­країн продають свіжі овочі та фрукти, араби і турки часто звертаються до нього на своїх мовах, не вгадуючи в ньому іспанця. Від такої його зовнішності — майже ворожа підозрілість в очах цього чоловіка. Німецька вівчарка, що сидить біля його ніг, наче й не починає гарчати, але теж позирає якось недобре — принаймні Кіке так здається. Великих собак, особливо поліцейських вівчарок, він не дуже любить: ніколи не знаєш, чого від них очікувати, якщо вони бодай у чомусь тебе запідозрять. Якщо роки дитинства на вулицях бідних районів іспанського міста Саламанки чогось і навчили Кіке, то це того, щоб бути обережним із поліцейськими та їхніми кудлатими улюбленцями.

Нарешті Кіке розуміє, що на своїх документах він цього разу буквально сидить, бо чомусь поклав їх у зад­ню кишеню штанів. Він квапливо витягає шкіряний, теп­ленький (нагрівся від тіла!) гаманець, знаходить там пластикову картку, отриману в Мадриді, Іспанія, та вручає поліціянту.

— Перепрошую, постійно забуваю, куди я подів той гаманець, — Кіке знає, що коли говорить англійською, то в нього чується сильний іспанський акцент, але все одно пишається тим, що може вільно сказати вже аж таку складну фразу. Коли він тільки прибув до Данії шість років тому, його англійська була не краща за іспанську туристів, які гордо промовляють у барах на Майорці «уна сервеса, пор фавор»1.

Те, що відбувається в наступні декілька секунд, — уже звична історія, але вона вкотре викликає у Кіке глибоке обурення. Суворий поліціянт, не промовляючи ні слова, тягнеться до картки, майже вириває її з рук Кіке, дивиться на неї, вчитується в ім’я: Енріке Сантос Родрігес, громадянин Іспанії — і його обличчя одразу ж наче освітлюється. Він розпливається в широчезній усмішці, повертаючи документ його власнику:

— Іспанія! Буенос діас!2 Ха-ха, «Реал Мадрид» чи «Барса»?

— Звісно ж, «Реал Мадрид», — Кіке намагається якомога щиріше зобразити ентузіазм, якого від нього, вочевидь, очікують.

— А я от вболіваю за «Барсу»! Ех, Барселона… Я там провів тиждень декілька років тому, прекрасне місто! Та все ж забагато туристів. І дорогувато… Але прекрасне місто, прекрасне! Люблю Іспанію! Аста ла віста! Адьйос аміґо!3

Продовжуючи посміхатися, мабуть, занурений у спогади про незабутню відпустку на узбережжі Середземного моря кілька років тому, поліціянт крокує далі по вагону, кидаючи недбалі погляди на документи тих, чий вигляд робить їх більш схожими на типових шведів. Кіке з роздратуванням пхає картку назад у гаманець і бурчить собі під ніс іспанською:

— Ага, звичайно ж, він фанат «Барси». Хто б сумнівався.

Кіке не любить ні Барселону, ні «Барсу». Ще більше він не любить, коли до людей ставляться з презирством чи недовірою просто тому, що вони народились «не у тому місці», чи мають шкіру не того кольору, чи їхні вірування — хай якими нереалістичними вони здаю­ться самому Кіке, бо як можна вірити у сивого дядька на хмаринці, всесильного і люблячого, який дозволяє маленьким дітям хворіти на онкологію, а хорошим людям гинути від рук диктаторів, — змушують їх вкривати волосся та обличчя хусткою і ходити до мечеті у п’ятницю, а не до церкви в неділю. Вже у перші місяці проживання між Швецією та Данією Кіке швидко засвоїв одне: скандинави — досить закриті люди, подружитися з ними складно, якщо не неможливо (Кіке поки що не вдалося завести собі в жодній із цих двох країн друзів, чиєю першою мовою була б шведська або данська). Втім — мабуть, через те, що багато скандинавів проводять відпустки на Середземному морі (не кажучи вже про велику кількість місцевих пенсіонерів, які купують будиночки в Нерсі біля Малаги чи на Тенерифе4, щоб провести там останні десятиліття свого життя), — до іспанців та італійців ставляться тут загалом дуже привітно. Щоправда, проявляється це на рівні отаких-от діалогів про футбол, паелью чи пляжі Майорки. Для італійців — замінити на «Ювентус», Сицилію, піцу та пасту. Однак Кіке розуміє, що йому гріх скаржитися, бо він неодноразово бачив, з яким виразом обличчя та яким тоном розмовляють — не всі, але багато — шведські та данські поліціянти і чиновники з людьми, у чиїх документах вказане інше громадянство чи країна походження. Сирія. Палестина. Ірак. Афганістан. Кіке не міг не помічати, як нервово напружується щоразу його приятель Алі, коли перевіряють його документи. У Алі — посвідка біженця: він, його сім сестер та мати мешкають у цій країні повністю легально, щоправда, після декількох років очікування розгляду їхньої справи. Втім щоразу під час таких-от перевірок у вагонах потягів у його очах — переляк. А що, як він залишив документи вдома? Що, як поліцейські вирішать, що з його посвідкою щось не так? Кіке ніколи не бачив, щоб поліціянти з Алі жартували про футбольну команду — які там футбольні команди були у Сирії, до речі? — чи говорили про літню відпустку. Та хоча б щоб ввічливо посміхнулись.

За похмурими думками про несправедливість світоустрою Кіке майже пропускає свою станцію, але, на щастя, встигає підхопитися й вистрибнути на перон. Ще декілька хвилин — і він у будівлі аеропорту. До шос­тої залишається майже чверть години, тож є час випити склянку кави й потеревенити з туркинею Еліф, яка працює у магазинчику «7-Eleven» на першому поверсі. Магазинчик теж відчиняється о шостій, але Еліф подобається перекинутися з Кіке парою слів та жартів, тому, якщо вона не дуже зайнята розбиранням коробок із продуктами, то обов’язково робить собі та Кіке по ранковій скляночці міцної чорної кави, щоб налаштуватися на робочий лад. Жарти у Кіке, чесно кажучи, такі собі, але Еліф просто розсмішити — у неї дуже легка вдача. Тож їхня балаканина зазвичай пробігає весело й невимушено. Іноді Еліф пригощає Кіке домашніми ласощами, а періодично він купує у неї шоколадні цукерки чи печиво й вони ділять їх порівну.

Наближаючись до «7-Eleven», Кіке розуміє, що сьогодні в Еліф є не лише хвилинка, щоб послухати його ранкові жарти. Судячи з того, що вона вже наповнила кавою та виставила на прилавок дві паперові склянки, їй точно кортить про щось поговорити — і просто так вона Кіке повз себе не пропустить.

Новин у Еліф справді багато. Спочатку вона, оперую­чи неймовірною кількістю слів на хвилину, розповідає Кіке про свою двоюрідну сестру Меліс, яка напередодні, восьмого березня, брала участь у марші за права жінок у Стамбулі. З Меліс Кіке якось навіть коротко бачився, коли вона гостювала у батьків Еліф під ­Копенгагеном, і знав, що вона — феміністка та борчиня за права ­жінок у Туреччині. Через її критичні висловлювання щодо діяль­ності уряду дівчину звільнили з аспірантури Босфорського університету, тоді вона намагалася вступити в аспірантуру в Данії, але щось там не зрослося — і Меліс повернулася додому. Забувши про каву, Еліф показує Кіке на своєму телефоні світлини та короткі відео зі Стамбула: як поліція огородила по периметру площу Таксім, де жінки планували пройти маршем, і як попри заборону жінки все одно пішли вулицею Істікляль, а поліція силоміць їх розтягувала, застосовуючи проти них сльозогінний газ. На одній зі світлин Кіке бачить Меліс — розлючену, войовничу і прекрасну. Поки Еліф, не зменшуючи щільності слів, розповідає все це, паралельно розмахуючи рукою з телефоном, Кіке збирається з думками, щоб висловити власні емоції щодо пригнічення неймовірних турецьких жінок. Він думає про досвід його родини. Його мама, яка не отримала вищої освіти, і його сестра, що зараз саме навчалась на другій своїй магістратурі, — обидві вважали себе феміністками. Палома, молодша сестра Кіке, останніми роками завжди ходила на марші — чи в Іспанії, чи тут, у Данії. Він і уявити не міг, щоб поліція у будь-якій із цих ­країн отак узялася розганяти жінок. Двадцять перше століття ж! Права людини понад усе. Втім Еліф сьогодні, вочевидь, не налаштована слухати ще когось, крім себе.

— А що ти думаєш про коронавірус? — раптом змінює вона тему, відкладаючи телефон і хапаючись за одну з газет на прилавку. На першій шпальті під фото сивого чоловіка у масці-респіраторі великими чорними літерами вимальовується назва статті: «Ларс був на літаку з 50-ма іншими мандрівниками з північної Італії: “Вони просто сіли в метро та поїхали до Копенгагена!”».

— Курва, так я і думав, що знайду тебе з самого ранку тут!

Кіке аж підскакує. Хтось позаду ляскає його по плечу — і Кіке злегка здригається. Павел, він же Павел молодший (щоб відрізняти від Павла старшого), двісті сантиметрів зросту, невідомо скільки (але теж багато) завширшки, власник неймовірно світлих блакитних очей і ще світлішого, постійно розкуйовдженого волосся — польський інженер-електрик, а також колега та один з найкращих друзів Кіке, завдяки якому в повсякденний словник Кіке увійшли та сама «курва» і ще кілька слів, яких, як попередив Павел старший, у пристойному польському товаристві краще не вживати.

— Ну що, як вихідні? — веде далі Павел. — Робив щось цікаве?

Основну частину вихідних Кіке провів зі своїми іспанськими та латиноамериканськими друзями, з більшіс­тю з яких він познайомився на зустрічах із дансько-­іспанського мовного обміну в Копенгагені. Насправді він сподівався зустріти там когось з місцевих, та натомість на такі заходи приходило зазвичай до десяти іспанськомовних іммігрантів зі схожими мріями потоваришувати з данцями й кілька місцевих пенсіонерів, які хотіли попрактикуватись розмовляти іспанською ­перед переїздом на середземноморське узбережжя. Тож зо­всім скоро Кіке покинув спроби інтегруватися в місцеве суспільство таким чином, зате завів чимало нових приятелів з Іспанії, Аргентини, Венесуели, Колумбії та Чилі. Відтоді вечори п’ятниці-суботи, а іноді й усі вихідні він проводив у їхній компанії. Дуже часто вони щось разом готували — як-от величезну паелью з кролячим м’ясом минулої суботи вдома у Маріо, — а потім вирушали потанцювати та випити щось міцненьке в сусідніх барах. Після таких походів неділю Кіке міг провести хіба в горизонтальному положенні на дивані за переглядом серіалів чи просто смішних роликів на ютубі — так, власне, й минув його вчорашній день.

Павел з розумінням киває. З іспанськомовною компанією Кіке сам він гуляти не любить. І навіть не тому, що вони постійно забувають, що він не розуміє іспанську, й перемикаються на неї, а тоді в кімнаті здіймає­ться такий галас, що Павел стає не певний, чи зрозумів би їх навіть польською. А тому, що Павлу загалом більше до душі спокійні посиденьки за розмовою — такі, щоб повільно пити й довго говорити про важливі речі. А не весь отой галас, та ще по тому — безкінечні переходи з одного бару в інший, так що слів не чуєш за тією музикою, а до того ж іще той жахливий натовп, у якому й келих пива не втримаєш у руках так, щоб не розлити. Ще у двадцять років, студентом, Павел щось таке, може, й оцінив би, але не тепер — у тридцять чотири. Проте потреби Кіке він розуміє і поважає. Така вона іспанська культура: не сидиться їм на місці й тихо не розмовляється.

— Ходімо вже, — Павел підштовхує Кіке у бік службового входу. — Там Павел на нас чекає. Сьогодні тягатимемо багато кабелів, готуй спину.

Коли Кіке влаштовувався на посаду електрика в аеро­порт Копенгагена, то, з одного боку, він дуже боявся, бо диплом електрика у технічному коледжі отримав більше десяти років тому і власне електриком ніколи не працював. Ризики, що його виженуть у перший же день, здавалися Кіке досить високими. З іншого ж боку, маленький хлопчик усередині нього був просто в захваті від перспектив. Кіке чомусь уявляв, як він буде робити щось прямо в кабінах літаків, можливо, жартуватиме з пілотами та стюардесами, а якось, після особ­ливо важкої посадки в буремну ніч, високий красивий ­пілот-блондин, якийсь Андреас або Бйорн, утомлено підійде до нього та без слів потисне йому руку, бо саме Кіке в останній момент налагодить освітлення на посадковій смузі. Ну або щось на кшталт цього.

Реальність від фантазій відрізнялась кардинально. Що теж виявилося не так уже й погано — принаймні Кіке не звільнили ні у перший день, ні через місяць. Але ані в кабіну літака, ані на злітно-посадкову смугу його не пустили. Відправили працювати зі встановленням електрики в нову частину термінала, яку почали будувати за рік до того. Це означало, що більшу частину часу Кіке доводилося проводити у темних коридорах та в нудних порожніх приміщеннях, а іноді — просто тягати з одного місця в інші страшенно важкі кабелі. Та й таке.

Безпосередній керівник Кіке в аеропорту, він же його вчитель — це Павел старший. Павел старший та Павел джуніор, як Кіке їх називає подумки, — це перші поляки, з якими він близько познайомився, і через те в голові у Кіке всі польські чоловіки — височенні кремезні здоров’яги і кожного другого звати Павлом. Коли Кіке привели до Павла старшого, величезного вусаня з хит­рою посмішкою, десь удвічі більшого за самого Кіке, Павел (тоді ще для Кіке просто Павел) окинув худорлявого невисокого іспанця оцінювальним поглядом з голови до ніг і похитав головою.

— Треба тебе, синку, відгодувати. А так усього навчимо. Ти запам’ятай ключове правило: електрик завжди має бути тверезий, веселий і гладкий. А чому? А тому що всі ці якості підвищують опір тіла! — і засміявся зі свого жарту.

Кіке жарту тоді не зрозумів, тому що розгубився і взагалі не знав слова «опір» англійською. Але вирішив, що загалом Павел йому подобається. І теж за­сміявся, за компанію.

— Специфіка нашої роботи дуже проста, — часто каже Павел старший. — Головне — не вбитися. А тому: перевіряй, перевіряй і ще раз перевіряй. Ось у того кабелю знаєш, яка напруга? Дві тисячі вольт! Дві тисячі!

Від таких слів Кіке не по собі. У перші тижні роботи (а іноді таке трапляється й зараз) він прокидався від кошмарів, у яких або забував перевірити запобіжники, або неправильно поєднував якісь проводки, або навіть просто опинявся обплутаним чорними зміями кабелів — та не міг вивільнитися. Однак він старанно вчився, і згодом Павлу старшому все менше потрібно було хапатися за гугл-перекладач, щоб пояснити, як зробити ту чи іншу процедуру, тож тепер гугл-перекладач використовується хіба на обідніх перервах чи перервах на каву, просто щоб поговорити про життя. Коли через пів року роботи до їхньої команди доєднався ще один Павел (і став у голові Кіке Павлом джуніором, чи молодшим, а перший — відповідно — старшим), Кіке вже знав, де розташований Гданськ, пам’ятав, як звати всіх дітей, сестер та онуків Павла старшого, й міг хоч посеред ночі детально викласти скорочену версію його біографії. Павел джуніор, з яким Кіке відчув духовну близькість майже одразу — а особливо після того, як вони випили на двох дванадцять келихів «Туборгу», святкуючи проходження Павлом джуніором випробувального терміну, — остаточно закріпив, як здавалося Кіке, його єдність з польською культурою та ментальніс­тю, а «курва» з того часу стала не менш частою гостею у мові Кіке, ніж іспанські «остіа» та «ходер»5.

Коли через чотири години Павел старший та Кіке, чиї плечі вже непоганенько так ниють від тяжких ящиків з кабелями, роблять перерву на обід, розмова врешті-­решт знов повертається до страшної та загадкової «корони». Поляк переконаний, що вірус розроблений штучно — він ще не вирішив, чи то китайською лабораторією, чи американською, щоб дискредитувати китайців, а може, російською, бо від тих очікувати можна всього. Кіке не знає, що й думати, йому дуже страшно — і тепер він навіть радіє, що тримається подалі від літаків, якими з Італії прилітають потенційні носії вірусу.

— Але ти не бійся, — Павел старший заспокійливо кладе руку на плече Кіке. — Ти ж пам’ятаєш, у мене хороші зв’язки з Пекіном. Я навіть не сумніваюсь, що перші ліки будуть у них, а там уже я по своїх каналах домовлюсь. Є у мене одна людинка, за якою невеличкий боржок…

До того як почати працювати електриком, хоч і старшим, у Копенгагенському аеропорту, Павел старший, за його словами, був не останньою людиною у польському істеблішменті. Кіке спочатку сумнівався, чи вірити його історіям про особисте знайомство з колишніми лідерами країн та урядів, але Павел показав йому відзняті на мобільний телефон паперові фото, кольорові та чорно-білі, де на п’ятнадцять–двадцять років молодший Павел, з помітно більшою кількістю волосся — але й з помітно зайвою вагою, бо тоді, вочевидь, він рухався набагато менше, — серйозно дивився в камеру, позуючи поміж чоловіків у костюмах, що вишикувалися в ряд. Кіке не впізнав би там нікого, хоч він і цікавиться новинами, але тут нема з чого дивуватися: двадцять років тому йому було всього дванадцять, і тоді його цікавили лише аніме «Dragon Ball» та результати футбольних матчів. Утім Павел назвав імена деяких казахських, узбецьких, польських та болгарських урядовців, і коли Кіке пізніше погуглив тих, кого запам’ятав, обличчя здалися йому справді схожими на ті, що на світлинах. На питання про те, чому ж Павел старший пішов із такої високої посади в непросту, та все ж не настільки престижну й фізично важку роботу, чоловік зав­жди відповідав однаково:

— Політика — дуже брудна штука. Я хочу спокійно спати вночі.

Кіке здавалося, що він розуміє, про що Павел говорить, хоча сам він був непевним, чи змінив би таку солідну посаду на обов’язок тягати важкі мотки кабелю. Хай це всього лише пів дня та за досить пристойну платню, але й спина під кінець роботи болить, і ноги відвалюються — що й казати, політикам такого терпіти не доводиться. До того ж Кіке підозрює, що Павла скоріш за все звільнили з його попередньої роботи за віком чи через якусь іншу причину, а чому він поїхав до Данії — то всім зрозуміло, достатньо порівняти зарплату більшості польських інженерів та данських електриків. Та й чого далеко ходити — в Іспанії ситуація не набагато краща за польську.

— Я — на перекур, — оголошує Павел старший.

Палити на території аеропорту можна, звісно, тільки у відведених для того місцях, до найближчого Павлу йти хвилин сім, куритиме він теж неспішно, а на шляху назад дуже ймовірно, що зайде ще до Еліф у «7-Eleven» по каву, бо Еліф йому дуже симпатична і він полюбляє пускатися перед нею у спогади про його декілька візитів у Стамбул, — тож Кіке прикидає, що в нього є хвилин двадцять, а то й усі тридцять додаткового перепочинку, хоча їхня обідня перерва вже майже скінчилась. Але Павлу ніхто нічого не скаже, бо він працює набагато ефективніше за всіх данців у команді й, здається, єдиний реально розуміється на всій системі нової будівлі термінала. Тому керівництво за нього тримається і вже точно не робитиме зауваження за довгу перерву. А Кіке при ньому — і це йому пощастило, вважає Кіке, хоча обидва Павли, і старший, і молодший, кажуть йому, що він просто не розуміє собі ціни і що йому давно треба вибивати собі підвищення оплати за годину. Бо хоча він, мовляв, і не такий кваліфікований на папері, як, скажімо, Роберт та Ларс, які народились і виросли в Копенгагені, але він швидко вчиться, не боїться важкої праці — і користі від нього через те чи не вдвічі більше. Але Кіке не вірить, що керівництво так уже за нього триматиметься, хоч вони і теж їздять на Майорку та люблять іспанців. Хай там як, у Роберта і Ларса контракти без кінцевого терміну, а в нього — постійно тимчасові, які треба подовжувати, і ти ніколи не певний, чи пролонгують термін контракту, чи ні. А що, як наступний у червні не подовжать? Повертатися назад до роботи ­офіціантом Кіке зовсім не хочеться.

Щоб відволіктися від тривожних думок про небезпечний вірус та потенційне безробіття, Кіке дістає телефон і відкриває тіндер, на якому не так давно за­реєструвався.

З першої світлини на нього дивиться смаглявий чоловік з неймовірно довгими віями та повними губами. Мікеле, 29 років.

«Італієць у Копенгагені. Люблю спорт, веду активний спосіб життя. Ще люблю читати міжнародні новини, а також книжки про подорожі та різні екзотичні культури. Обожнюю подорожувати автівкою і знайомитися з новими людьми».

Мікеле дуже симпатичний. Кіке гортає його профіль і бачить наступну світлину, зроблену на пляжі. Кубики пресу просто вражають, та й інші частини тіла нічогенькі — помітно, що про любов до спорту італієць не перебільшує. Кіке рішуче тицяє на червоний хрестик — «не подобається». Цей Мікеле явно надто зациклений на собі й на такого, як Кіке, навіть не дивитиметься.

Кілька порожніх профілів без фото чи з якимись мемчиками. У Кіке раніше такий теж був, під чужим іменем, — просто щоб придивитися, що там, на тому тіндері, є для чоловіків, які шукають собі романтичних знайомств з іншими чоловіками. Але кілька тижнів тому він осмілів і нарешті завів собі справжній профіль: зробив декілька начебто вдалих селфі й наповнив опис профілю довгим рядочком емоджі, які мали символізувати, що Кіке любить сонечко та пляжі, дискотеки, музику, танцювати, подорожувати, читати комікси й новини, а також працює електриком (емоджі з чоловічком у касці — не зовсім електрик, але концепція зрозуміла). Тиждень збирався з духом, а тоді почав гортати фото чоловіків одне за одним — більшість позначав тим самим червоним хрестиком, свайпив уліво, а на деяких наважувався поставити зелене серденько — і робив рух управо. Збігів випадало не так багато — але ж Кіке і вподобайки ставив не дуже щедро, а діалог поки що ні з ким із тих, з ким наміри начебто збіглися, не склеївся. Один симпатичний данець запропонував одразу приїхати до нього додому, та на це Кіке ніколи б не наважився. Надто добре знає, що може статися в такому випадку. За світлиною привабливого чоловіка може стояти банда молодиків, які при зустрічі тебе у кращому випадку пограбують, а в гіршому — і побити, і вбити можуть. Хоч у Данії з цим справи не такі погані, проте ризикувати Кіке все ж не хотілося: для себе він вирішив, що на першу зустріч ітиме тільки вдень і тільки в місце, де буде досить людно. Але поки що шансу на таку зустріч так і не випало.

Гокхан, 34 роки. «Шукаю глибокі серйозні стосунки, але головне — має бути хімія». Емоджі чашка кави, емоджі два келихи шампанського. Також фото у спортзалі, на пляжі, а ще десь наче у Греції — в напіврозстебнутій сорочці, що демонструє скульптурні м’язи грудей. Вліво.

Карел, 34 роки. Симпатичний чубчик, зачесаний набік. На другій світлині — миле фото в окулярах. Але нічого не написано у профілі, такі Кіке теж не подобаються. Вліво. Так і перерва скоро завершиться, а в нього жодного збігу!

— Кіке! А я тебе всюди шукаю!

Кіке навіть не треба повертати голову в той бік, звідки долинає голос, щоб знати, що це — Джамал і що він широко всміхається. Джамал дуже часто ось так широко всміхається — і це чути в його голосі, видно по очах, і співрозмовнику одразу хочеться всміхнутися йому у відповідь. Раніше Кіке думав, що це тільки на нього Джамал має такий ефект, але потім побачив, як так само трошки дурнуватою посмішкою розпливаються до Джамала Еліф з магазинчика, Павел старший і навіть їхній великий начальник, містер Міккельсон.

— Привіт, Джамале! Що, як ти там? Як справи? — Кіке не має сумнівів, що зараз почує у відповідь: «Пречудово!». У Джамала все завжди пречудово, хоча Кіке чув від їхнього спільного приятеля Алі, що в Джамала недавно стався якийсь величезний конфлікт із батьком, майже до бійки дійшла справа, після чого хлопець декілька ночей провів на ковдрах на підлозі вдома в Алі. Тут його дуже любили й воліли б, аби він залишався й на довше, але Джамал поважав чужий простір. Вони й так тулилися із сімома сестрами і мамою у трьох невеликих кімнатах. Тож Джамал не хотів завдавати не­зручностей іншим. Кілька тижнів він ночував то в одного друга, то в іншого, аж поки знайшов собі кімнату неподалік від роботи.

— Пречудово! — виправдовує Джамал очікування Кіке, не перестаючи широко посміхатися. — Слухай, хотів тебе спитати: що ти робиш цієї неділі? Хочеш з нами з Алі піти пограти у боулінг? Мій сусід по квартирі працює там офіціантом, проведе нас — і зможемо пограти годинку чи дві безкоштовно. І напої нам з великою знижкою продадуть, навіть пиво для тебе!

Алі та Джамал — мусульмани і не вживають алкоголь, Кіке це поважає. Але сам він надто полюбляє пиво, особливо данський «Туборг», щоб від нього відмовитися. А тут ще й зі знижкою. Та й немає у нього на неділю ніяких планів.

— Давай! — плескає він Джамала по плечу. — Залюбки приєднаюсь до вас. Тільки не плачте потім з Алі, що я вас обіграв, як діток малих!

— Ти сам головне не плач, — регоче Джамал. Насправді минулого разу, коли вони вибиралися так пограти у більярд, також безкоштовно через знайомства Алі, програвав постійно Кіке. Але чого-чого, а змагального духу іспанцю при народженні не відсипали, йому було абсолютно все одно, який він показує результат — аби у хорошій компанії та щоб пиво рікою. Однак це не заважало йому щоразу жартома заявляти про наміри перемогти з розгромним рахунком. — Ти тут довго ще стоятимеш? Бо перерва ж наче вже того.

— Та Павел старший саме покурити пішов, а я на нього чекаю, — пояснює Кіке. Джамал з розумінням киває, бо про звичку Павла після перекуру ще зайти до Еліф потеревенити теж знають усі.

— Пощастило тобі з Павлом, що й казати. Мій Юрґен завжди пунктуальний, зайвої секунди на перерві не проведе. Правда, і з роботи він іде завжди без затримок, тут уже не буду жалітися. — Джамал працює у бригаді з німецьким керівником, який наче змальований з усіх стереотипів про німців — від білих ­сосисок та пива на сніданок до ретельної пунктуальності та практичності (а ще жадібності, якщо слухати обох Павлів, які Юрґена не люблять). — Пішов я тоді, бувай! Про неділю домовилися ж, ага?

— Домовилися-домовилися! — Кіке ще декілька секунд дивиться в спину Джамалові, а потім знову відкриває мобільний застосунок і вирішує зробити ще парочку спроб до завершення обіднього відпочинку.

Хуліан, 32 роки. «Колумбієць, буду два тижні у Європі у відпустці, було б круто почати нову пригоду з новими друзями. Давай зустрінемось на келих пива чи на каву й познайомимося ближче!»

Кіке вагається. Хуліан такий нічого собі. Без набридливої світлини у спортзалі й навіть є фото із книжкою. Хоча не факт, звісно, що він її не взяв у руки, лише щоб сфотографуватися. Врешті Кіке наважується — і тисне зелене сердечко. Чекає. Пів хвилини, хвилину… Збігу немає. Може, звісно, цей Хуліо просто ще не побачив профілю Кіке — може, поставить йому вподобайку дещо пізніше. Відволікшись на ці думки, Кіке випадково робить легкий рух пальцем і ставить комусь зірочку — «суперлайк!».

— От чо-о-о-о-орт, — стогне він уголос.

Коли ти ставиш комусь супервподобайку, ця людина одразу побачить це, щойно відкриє твій профіль. А Кіке навіть не може тепер подивитися, кому ж він таке вліпив. Однак чекати довго не доводиться: телефон характерно вібрує. Є збіг! Закусивши губу, Кіке лізе подивитися, хто ж там зрадів його суперлайку, готовий у разі чого одразу ж заблокувати цю людину. Може, звичайно, то була б занадто радикальна реакція, але Кіке некомфортно від думки, що хтось, хто зовсім йому не сподобається, вирішить, що Кіке так хотів привернути до себе увагу, що натиснув на ту кляту зірочку.

Ерік, 33 роки. «Привіт! Я люблю настільні ігри і якісні серіали, наприклад, “Гру престолів” чи “Міст”. У вільний час ти скоріше за все знайдеш мене у парку на прогулянці з моєю собакою або на набережній з велосипедом. На першу зустріч запрошую тебе на найсмачнішу каву у Мальме!»

Кіке перечитує двічі. А цей Ерік, може, і непоганий варіант!

На першій фотографії — симпатичний блондин дивиться кудись убік, сидячи біля моря на тій самій набережній у Мальме. Постановочна світлина, але гарна. На другій він знятий зі спини на велосипеді, десь на природі. Можна розгледіти міцні литки, вкриті світлим волоссям. Кіке гортає далі й зупиняється на третій світлині. На ній Ерік сидить навпочіпки й відкрито всміхається у камеру. Однією рукою обіймає за шию велику німецьку вівчарку. Кіке ще секунду вдивляється у фото — і щось у його голові нарешті клікає. Ну звичайно! Ха! Ерік… Ерік! Та це ж поліціянт, який перевіряв його документи вранці в потязі. Оце так збіг.

Поки Кіке вагається, чи заблокувати Еріка одразу, телефон вібрує ще раз — повідомлення! Кіке роздратовано ляскає себе по чолу — це ж треба, така халепа! Неохоче відкриває віконце чату.

Привіт, Кіке!🙂 Дякую тобі за суперлайк! Дуже приємно, що в нас із тобою метч 😄. Як твій день?

Кіке думає. Закриває чат, ще раз гортає фото Еріка і його собаки. Затримується поглядом на фото біля моря, потім — на тому, де видно міцні литки й широку спину. І нарешті — на фото, де Ерік посміхається комусь із камерою так само, як він сьогодні вранці посміхався, коли побачив, що Кіке з Іспанії. Ех, щоб його! Пан або пропав.

Він набирає повідомлення.

Привіт, Еріку 🙂. Так де, ти кажеш, наливають найсмачнішу каву в Мальме?

Лінда

Балет для дорослих — це про розбиті мрії.

Ця думка навідує Лінду не вперше і, напевно, не востаннє. Вона прокручує її в голові, поки, кутаючись у довгий червоний шарф, бадьорою ходою крокує від автобус­ної зупинки до дверей спортклубу. За вікном накрапав дощ, і Лінда вирішила не брати велосипед, а замість того під’їхати на автобусі. Через це вже майже запізнювалась: автобус їхав довше, ніж вона сподівалась, — зупинявся, як їй здавалося, через кожні сто метрів. От що значить нечасто користуватися міським транспортом і погано розуміти, що і як ходить. Зазвичай більшість жителів Мальме користується велосипедами, в автобусах їздять переважно люди з обмеженою мобільніс­тю та пенсіонери за сімдесят, але сьогодні через дощ багато хто, як і Лінда, вирішив обрати альтернативний транспортний засіб, тому автобусу й довелося ставати на всіх зупинках і всередині було незвично тісно. Втім дощ уже припинився, і, подумалось Лінді, якщо він знов не почнеться після її тренування, то назад вона краще вже піде пішки. І для тіла корисніше, і для нервової системи.

Балет для дорослих — це про розбиті мрії, знов думає Лінда.

Коли Лінда була зовсім маленькою, вони з батьками жили у Гельсінкі. Її тато — родом зі Стокгольма, а мама — фінська шведка. У студентські роки мама вивчала в університеті історію мистецтв, а тато займався інженерією. Вони познайомились на весіллі спільних друзів у Ґетеборзі, закохалися, довго вирішували, де жити, і спочатку обрали-таки Фінляндію: у Ліндиної мами там була хороша посада в аспірантурі, а тато, хоч і не знав фінської, зміг знайти собі непогану роботу зі шведським начальником та колегами-шведами. Мама була затятою прихильницею балету, тож Лінда зростала під мелодії із «Жізель» та «Лускунчика», а щойно їй виповнилось чотири, мама привела її до балетної студії мадам Дюпон. Казали, що це колишня балерина із Парижа, яка покинула Францію через скандал — закрутила роман з одруженим диригентом.

Мадам Дюпон була жінкою, яка жила з образою на життя і намагалась через те зробити життя максимально складним для всіх навколо. Так Лінда сказала би сьогодні, а в дитинстві вона обожнювала мадам — не було в очах маленької Лінди нікого прекраснішого й елегантнішого за неї. Мадам не надто відповідала взаємніс­тю. Методи виховання та викладання у неї були досить жорст­кі, тон розмови з ученицями — металевий, і їхні сльози на уроках були звичайною справою (на що реакцією мадам часто було гидливе: «Вийшла, зібралась — і щоб за дві хвилини була мені в нормальному стані біля станка!»). Розтяжка часто відчувалась, як тортури, а вечорами завжди нестерпно хотілося їсти, адже Лінда намагалась рахувати калорії і в жодному разі не їсти після шостої. Саркастичні, нерідко дуже образливі коментарі щодо дівчат, у яких щось не вдавалося, нещадне присоромлення перед усією групою тих, хто набрав хоч трохи ваги, — зараз Лінда, яка працює соціальною психологинею по роботі з підлітками, першою сказала б, що таким, як мадам, узагалі не можна дозволяти щось викладати дітям, адже вони ще не можуть за себе постояти, і що такі методи — прямий шлях до низької самооцінки у дів­чат та розладів харчової поведінки, і те, що в таких горе-­тренерок періодично виходить виховати прим, — це радше виняток із правила, класична історія про тих, хто перемагає у боротьбі за виживання. Але коли їй було чотири роки, чи навіть одинадцять — і вона вже рік як стала на пуанти (перша у своїй групі), — вона, звісно ж, думала, що розумнішої і граційнішої за мадам Дюпон людини немає у всьому світі. Ну, може, хіба лише Марго Фонтейн6, але то вже якесь зовсім небесне створіння, а мадам Дюпон — вона ось, на відстані витягнутої руки.

Тож усе життя маленької Лінди підкорювалось режиму, встановленому мадам. Харчування, графік сну, тренування — безкінечні тренування — і між ними заняття в школі, які Лінді здавалися тоді не дуже важливими, але батьки наполягали на їхній значущості. Вони навіть погрожували Лінді, що не дозволять продовжу­вати заняття балетом, якщо її оцінки не будуть на достатньому рівні, тому Лінда покірно робила до­машні завдання і навіть була однією з найкращих — може, і не ­найрозумніших, але точно найстаранніших та найбільш дисциплінованих — учениць у класі.

Балет для дорослих — це про розбиті мрії.

Перша катастрофа сталась у Ліндині дванадцять. У 1997 році велика інженерна компанія «Монберґ & Торсен» запропонувала її батькові роботу у величезному проєкті з побудови мосту, що мав поєднати між собою береги Данії та Швеції. Батько марив проєктом ще з 1995-го, читав про нього все, що тільки міг, і коли отри­мав пропозицію роботи, було очевидно, що й мови не буде про те, щоб він відмовився. До того ж Гельсінкі йому ніколи особливо не подобалося — він сумував за Швецією, і мама Лінди, розуміючи це, підтримала рішення чоловіка. Вона якось дуже швидко знайшла собі посаду на пів дня в університеті Мальме, і ця зміна була доречною для їхньої сім’ї ще й тому, що за рік до того в Лінди з’явився маленький братик Крістіан. Тепер батьки неабияк тішилися, що Крістіан одразу піде до шведського дитсадочка й не буде вчити ту фінську мову, та й батькові, який її так і не освоїв на достатньо високому рівні, було б значно легше реалізуватися серед своїх. Словом, батьки поставили Лінду перед фактом: тато переїздить до загадкового далекого Мальме на півдні Швеції уже в квітні, а Лінда з мамою та малюком — одразу по закінченню шкільного року, щоб не порушувати її навчальний процес. Звісно ж, це означало сказати «до побачення» і заняттям з мадам Дюпон.

— Ми знайдемо тобі іншу балетну студію в Мальме, — обіцяла мама, коли Лінда слізно просила дозволити їй залишитися жити в бабусі у Гельсінкі й не переїжджати до Швеції. — До того ж ти не можеш займатися цим безкінечно, люба. Ну, ще кілька років такий інтенсив може бути, але потім тобі треба буде зосередитися на навчанні, подумати про університет. Ти ж знаєш, стати примою шанси в тебе невеликі, та й загалом кар’єра професійної балерини надто важка та коротка… Ми про це вже стільки разів говорили!

Лінда була невтішною. По-перше, ніяка балетна студія у якомусь там Мальме — містечку на окраїні Швеції, яке вона ледве могла знайти на карті, — ніколи не зрівняється з уроками мадам. По-друге, хоч мамі це й не було зрозуміло, але Лінда все одно мріяла про кар’єру в театрі — хай навіть не примою, їй же й самій було ясно, що до Марґо Фонтейн їй як до Марсу, але ж хоч би і в кордебалеті! Аби тільки сцена, костюми, пуанти, музика, світло! До речі, чи в тому Мальме є взагалі театр? Чи ставлять там хоч сякий-такий балет?.. Перспективи вимальовувалися нерадісні. Якийсь час Лінда навіть думала над варіантами порізати собі вени чи напитися парацетамолу, щоб спробувати вплинути на батьків шантажем, але насправді надто вже вона боялася болю, непередбачуваних наслідків та побічних ефектів від ліків, щоб із собою таке зробити.

Друга катастрофа не змусила на себе чекати. Ще за два тижні до від’їзду Лінда несподівано зламала ногу. Зламала по-ідіотськи й дуже невдало, послизнувшись на вологій кахельній підлозі в шкільному туалеті — ну хто б міг подумати, що таке можливо. Перелом гомілки й гіпсова пов’язка на три місяці, ось тобі й балет.

Балет для дорослих — це про розбиті мрії.

Кістки зросталися повільно. Як діагностували шведські лікарі — через брак кальцію в організмі й загалом занадто низький індекс маси тіла підлітки. «Не дивно, — знизала плечима їхня нова сімейна лікарка, — що у вашої дівчинки все ще немає місячних. Вона як у вас узагалі харчується? Ви так дограєтеся до анорексії!»

Мама зрозуміла, що за своєю вічною зайнятістю, другою вагітністю та новонародженим Крістіаном проґавила проблеми старшої доньки, і з подвоєним завзяттям узялася за її оздоровлення. Це означало підвищений калораж щоденного меню, який, разом з обмеженою фізичною активністю й раптовою появою пубертату (нарешті він вирішив навідатися й до Лінди), призвів до того, що, знімаючи гіпс через п’ять, замість трьох, місяців, Лінда виявила в себе груди першого розміру, округлі стегна і зайві, як їй здавалося, п’ятнадцять кілограмів маси тіла. Жиробас та й годі! Височенний жиробас.

«Жиробас» Лінда важила тоді 65 кілограмів при зрос­ті 178 сантиметрів.