Матінка ebook

Усім моїм сестрам

Частина перша

1

Вона виїжджає з лісу. Самотою. У холодній березневій мряці. Їй сімнадцять, і звуть її Марі де Франс.

Зараз 1158 рік. Увесь світ уже стомився від Великого посту. Невдовзі відзначатимуть Великдень — цьогоріч ранній. У темній, холодній землі ланів насіння готується торувати собі шлях на волю.

Марі вперше скидає оком на абатство. Блякла будівля байдужно стримить на узвишші над сирою долиною — оповитою хмарами, що їх вітер нагнав з океану, й серпанком безпросвітного дощу. Завдяки вологості майже цілий рік тут буяє смарагдово-сапфірова зелень і, хоч куди глянь, всюди видніють вівці, зяблики й тритони, а з родючої землі витикаються дрібні грибочки. Утім, зараз пізня зима, тож навкруги панують сірість і тіні.

Її стара бойова конячка похнюпила голову і ледь волочить ноги, а дербник тремтить позаду в плетеній клітці на коробці.

Вітер ущухає. Дерева застигають.

Марі здається, наче вся околиця витріщається на неї.

Вона висока, навіть дебела як для дівчини, з незграбними ліктями й колінами. Краплі дощу струменіють її плащем із тюленячої шкіри, а зелена габа на голові промокла так, що стала майже чорною. Її суворе обличчя (типове для представниці Анжуйської династії) не вирізняється вродою — на ньому читається лише розсудливість і ще не приборкана пристрасть. І змокло воно від зливи, а не від сліз: покинута напризволяще, Марі так і не встигла виплакатись.

Два дні тому на порозі її покоїв постала королева Елеонора. Пишні перса напинали синю мантію з соболиним хутром, волосся золотилося, коштовні прикраси наче стікали з вух і зап’ястків, вервиця виблискувала на руці, а пахощі парфумів просто збивали з ніг. Її величність завжди прагнула вражати й приголомшувати. Придворні дами юрмилися за нею, тихенько підсміюючись. Однією з тих зрадниць виявилась і зведена сестра Марі. Обидві вони народилися поза шлюбом і були плодами мінливих бажань свого монаршого батька. Та ця підступно чарівлива істота вправно користалася прихильністю королівського двору, жахаючись і цураючись Марі з її спробами потоваришувати. Одного дня це дівчисько стане принцесою Вельською.

Марі незграбно зробила реверанс, і Елеонора ступила до покоїв. Її ніздрі роздималися.

Вона принесла новини — такі чудові новини, таке полегшення! — від самого Папи. У бідолашного коня заледве серце не вистрибнуло, так він поспішав із ранковою звісткою. Отже, завдяки тому, що її величність наполегливо працювала протягом кількох місяців, бідолашну незаконнонароджену Марі з глухого графства Мен призначено настоятелькою королівського абатства. Хіба це не прекрасно? Нарешті ясно, що робити з зайвою зведеною сестрою. Тепер є куди її притулити.

Зиркнувши на Марі густо нафарбованими очима, королева попростувала до відчиненого вікна, що виходило на сад. Воно було майже під стелею, тож споглядати за тими, хто гуляє надворі, Марі могла лише навшпиньках.

Коли дар мови повернувся до неї, вона заледве спромоглася промимрити, що вдячна її величності за промені уваги, але ні-ні — їй не стати черницею! Вона не гідна такої честі, та й жодного поклику служити Богові не має.

То була щира правда. Її змалку залучали до релігії з усіма тими таїнствами та обрядами, але їй це видавалося дещо безглуздим. Як то — діти народжуються у гріху? Нащо молитися невидимим силам? Чому Бог є триєдиним? І чому її — людину з відчуттям полум’яної величі у крові — мають уважати меншовартісною через першу жінку, котра була виліплена з ребра, з’їла якийсь фрукт і позбавила себе розкошів Едему? Маячня. Її віра була викривлена ще в ранньому дитинстві, тож крок за кроком вона простуватиме власним шляхом, поки не перетвориться на щось своєрідне й прекрасне.

Однак зараз сімнадцятирічна Марі жила у скромних придворних покоях Вестмінстеру, і їй не до снаги було сперечатися з вишуканою королевою, яка просто обожнювала перебувати в центрі подій. Попри тендітність, Елеонора поглинала все світло довкола, полонила всі думки Марі, всотувала кожен її подих.

Щойно королева кинула на неї один-єдиний погляд, вона відчула себе такою маленькою, якою не була навіть тоді, коли востаннє бачила Мен і своїх шістьох мужикуватих тіток (усіх їх спіткала смерть, шлюб чи монастирські стіни). Із тих часів у неї лишився спогад, як матінка брала її за руку, прикладала долоню до опуклості між грудьми, схожої на яйце, і всміхалася щиро-щиро, промовляючи крізь сльози: ох люба, пробач, я помираю. Це ставне, сильне тіло надто швидко перетворилося на кістяк із ядучим диханням, а потім і зовсім бездиханний. Марі намагалася повернути її до життя, щодуху натискаючи на ребра й читаючи молитви, але серце матері так і не забилося. Біль дванадцятирічної дитини, що стояла біля високої могили, оповитої вітрами, був нестерпний! А потім було два роки самотності: мати хотіла утаємничити свою смерть, бо в іншому разі родичі безжально відібрали б у Марі маєток. Вона ж не мала на нього жодних прав, оскільки народилася не в шлюбі — її мати просто була зґвалтована. Два самотні, злиденні роки Марі силкувалась отримати хоч щось зі своїх володінь. Урешті-решт сіла верхи й об’їзними шляхами втекла до Руана, а звідти каналом дісталася королівського двору у Вестмінстері, де мешкали її зведені брати й сестри. Там вона всіх шокувала своєю ненажерливістю, грубістю й незграбністю, і ці вади позбавили її привілеїв, гарантованих королівською кров’ю.

Елеонору розсмішила відмова від «щедрої» пропозиції, і вона взялася глузувати. Отакої! Невже наша Марі сподівалася, що одного дня її поведуть до вінця? Її, селючку задрипану? На три голови вищу за нормальних дівчат і з величезними ручиськами? Ту, хто тупотить незгірше за слона, говорить противним низьким голосом, обожнює сперечатись і вправлятися з мечами? Хіба хтось захотів би таку дружину, котра не має ані вроди, ані бодай натяку на жіночність? Ні-ні-ні, це вже давно було вирішено, ще восени, і вся її родина погодилася. Марі вміє керувати великим маєтком, писати чотирма мовами і вести облікові книги. Усе це вдається їй просто чудово, хоча вона була ще зовсім малою, коли її мати померла. Ба більше, завдяки своїй кмітливості вона всіх обвела круг пальця. Геть усі повірили, що порядкує сама небіжчиця…

Насправді слова Елеонори означали, що абатство, де Марі мала стати настоятелькою, потонуло у злиднях і його черниці, на лихо, помирають від голоду. Кілька років тому вони потрапили в немилість її величності й відтоді поневірялися. Крім того, там лютувала недуга. А королева не могла допустити, щоб черниці її абатства конали від безхліб’я, та ще й від жахливої хвороби, що катувала їх кашлем. Яка поголоска про неї піде!

Вона втупилася в Марі холодними очима в чорній облямівці, і дівчині не стало духу зустрітися з нею поглядом. Не втрачай віри в те, що з часом із тебе вийде доволі непогана черниця, — от яку пораду почула Марі. Кожен, хто не сліпий, бачить: її долею завжди була свята непорочність.

Придворні дами зареготали, і їй аж жижки затрусилися позатикати оті язикаті дзьоби. Простягнувши руку, щедро оздоблену каблучками, Елеонора проворкотіла ніжним голоском, що Марі варто полюбити своє нове життя і що вона має навчитися брати від нього найкраще, оскільки цього прагнуть і королева, і Бог. Із монаршого благословення вона вирушить у дорогу завтра у супроводі придворної кавалерії.

Не знаючи, що робити, Марі взяла маленьку білу рученьку своїми грубими долонями й поцілувала. У неї всередині точилася запекла боротьба. Їй кортіло встромити зуби в цю ніжну плоть і прогризти до крові, хотілося взяти кинджал, відрубати королівську руку по зап’ясток і до скону носити цю реліквію в корсажі.

Королева пішла. Марі стало так зле, що довелося лягти в ліжко, де на неї вже чекала служниця Сесилія, готова вкрити поцілунками її чоло, вуста й шию. Сесилія була щиросерда і вірна, як собака. Сповнена люті, вона обізвала королеву брудним розпусним бабиськом із Півдня і заявила, що вперше Елеонора сіла на трон завдяки одній біснуватій французькій свинюці, а вдруге — коли дехто подавився англійськими вуграми. А ще, мовляв, її за дві копійки можна затягнути до ліжка, ба більше — заспівай романс, і вона спідницю задере. Не дивно, що всі її діти не схожі між собою і що диявол навіює їй чорні думки. Так-так, Сесилія чула всілякі історії про неї…

Отямившись урешті-решт, Марі наказала служниці замовкнути. У кімнаті досі стояв запах королівських парфумів — наче привид, що невтомно шпигує за ними.

Сесилія заридала ридма, і її юне обличчя спотворилось. Уся в шмарклях і червоних плямах, вона завдала другого удару — повідомила, що не поїде з Марі до абатства. Бо хоч і любить свою господиню, а в неї ще попереду ціле життя, щоб отак назавжди живцем поховати себе в колі черниць із засклілими очима. Сесилія була народжена для шлюбу! Погляньте, мовляв, на ці стегна — вони цілком придатні для того, щоби привести на світ зо десять здорових малюків. А от коліна в неї заслабкі — клячити цілий день у молитві ну ніяк. Угору-долі, угору-долі без упину, як та ховрашка. Ні-ні, завтра вранці Сесилія й Марі підуть різними шляхами.

Марі змалку товаришувала з Сесилією, дочкою кухарки з їхнього маєтку в Мені, — з цією жорстокою людиною, яка донині була для неї всім: служницею, сестрою, джерелом насолоди і єдиною рідною душею на всю Англію. І от тепер на неї спало прозріння: подібне смерті животіння в монастирі їй розділити ні з ким. Віднині вона сама-самісінька.

Сесилія зайшлася слізьми, не втомлюючись побиватися: ох, мила моя! Ох, серце крається!

Проте Марі відштовхнула її: ви тільки погляньте на неї, як зрадницьки їй крається серце.

Відтак Марі зіпнулася на ноги, визирнула у вікно й подивилася на сад, оповитий серпанком туману. Її особисте сонце сідало за обрій, душу сковував холод, і все довкруж огортали химерні тіні.

Вона поклала до рота кісточку абрикоса, поцупленого влітку з королівського дерева. Восени і взимку їй подобалося гризти ці кісточки, смакуючи їхньою гіркотою.

Аж раптом вона відчула, як із неї виходить та запаморочлива любов, що переповнювала її всі роки, проведені при дворі Елеонори, згладжувала труднощі й освітлювала її самоту своїм чарівним сяйвом. Першого дня у Вестмінстері, приголомшена, з солоними після переправи вустами, вона сиділа за столом в очікуванні вечері. Ураз залунали лютні й гобої, і в дверях з’явилась Елеонора. Вона була кругленька, при надії, — самі лише груди й живіт. Права щока в неї пашіла, бо того дня їй видалили зуб. А ноги дріботіли так, що, здавалося, вона пливе лебідкою. Та головне, її обличчя було саме таким, яким його з дитинства пам’ятала Марі. Отаким вона його й полюбила, і цей образ полонив її мрії.

Світло в кімнаті звузилося до крихітного промінчика, що осявав лише Елеонору. Тієї миті Марі втратила себе. А вночі повернулася до Сесилії, котра вже давала хропака, і розбудила, пристрасно прилинувши до її руки. Марі ладна була кинутися на пошуки Ґрааля, замаскувати свої жіночі риси, піти на війну і вбивати без краплі жалю. Ладна була терпіти жорстокість, покірливо схиливши голову, чи смиренно жити з прокаженими. Вона зголосилася б на це без вагань, якби Елеонора їй наказала. Бо Елеонора була джерелом уcього найкращого у світі: музики, сміху, любові підданих. Її врода породжувала красу, а всі знали, що краса — видима ознака Божої прихильності.

Навіть зараз — коли її викинули, як сміття, і відрядили до похмурого, сирого абатства, — присоромлена Марі усвідомлює, що досі готова на все.

Бо вбогість цієї мрячної й холодної місцини з бляклими будівлями, що з’юрмилися на вершечку пагорба, вражає. Ніде правди діти, вся Англія бідніша за Францію: міста тут менші, темніші й брудніші, люди — самі кістки й обморожена шкіра. Однак це місце, з його занехаяними хатами, напіврозваленими парканами й садами, де тліють підпалені купи торішніх бур’янів, навіть для Англії видається надто нікчемним.

Конячка ледве плентається. Дербник тужливо попискує, вискубуючи пір’я з-під крил. Марі неквапно наближається до монастирського подвір’я. Про абатство вона знає небагато: його засновницею була спадкоємиця престолу, яку зарахували до святих багато століть тому, і тепер кістка з її пальця зцілює нариви. А за часів данських вторгнень тут усе розграбували, черниць зґвалтували, і в довколишніх болотах досі можна натрапити на кістяки з рунами, витатуйованими настільки глибоко, що чорнило всоталося в черепи.

Зупинившись на ночівлю в місцевому заїзді, Марі обережно промовила назву абатства при дівчині, яка подавала вечерю. Пополотнівши, служниця щось нерозбірливо пробелькотіла, і з її інтонації стало зрозуміло, що тутешній люд уважає абатство темним, химерним, жалюгідним і зловісним. На ранок Марі залишила супровід і рушила до місця свого животіння самотою.

Під тисовим деревом у мряці постають чотирнадцять свіжих могил. Згодом Марі дізнається, що там поховано дванадцятьох черниць і двійко дітей, яких готували до постригу. Усього кілька тижнів тому їх забрала дивна недуга: нещасні стали задихатись, а їхня шкіра посиніла. Також Марі довідається, що деякі черниці досі хворіють і ночами їх мучить хрипкий кашель зі свистом.

На сирих могилах видніють гілочки падуба. У безпросвітній мжичці, у світі, позбавленому барв, зблискують лише його червоні ягоди, та й то ледь-ледь.

Усе буде сірим, спадає їй на думку. Решта життя буде сірою. Сіра душа, сіре небо, сіра березнева земля, сірувато-біле абатство. Бідна сіра Марі. У високих дверях постають дві черниці у сірих шерстяних габітах.

Наблизившись, Марі помічає, що в однієї з них прекрасне лагідне обличчя, на якому час не лишив жодного сліду, а очі, звернуті до неба, всуціль білі — наче повиті хмаринками. Марі не багато розповіли про абатство, але вона здогадується, що ця жінка — абатиса Емм, якій дарована внутрішня музика як розрада за сліпоту. Марі чула, що вона геть божевільна, хай навіть у позитивному розумінні цього слова.

Обличчя іншої черниці — жовтувате й набурмосене — скидається на плід мушмули, чи то пак на «відкритий зад», за визначенням мешканців цього дивного краю дощів (мовляв, сам Бог вирішив надати фрукту форму ануса). Це Ґода — помічниця настоятельки. До такого сану її піднесли поспіхом, коли попередні настоятелька та її помічниця померли від ядухи: тоді Ґода виявилася єдиною черницею, яка вміла розбірливо писати латиною. Посаг, обіцяний Марі королевою, дав би черницям змогу ще деякий час триматися на плаву. Тому Ґода знехотя написала Елеонорі, що вони готові прийняти байстрючку. У тому листі була ціла купа помилок.

Марі зупиняє коня і незграбно скочується з нього. Два дні поспіль вона провела в дорозі, і тридцять годин верхи далися взнаки. Тіло здається ватяним, ноги не рухаються, попри всі відчайдушні спроби. Жах! Послизнувшись у багнюці й кінському лайні, Марі заорює носом просто під ноги абатисі. Емм пускає долу білі очі, намагаючись розгледіти обриси нової настоятельки, розпростертої на землі.

Абатиса чи то промовляє, чи то проспівує, що вражена її смиренням. Хвала Богородиці, Зірці Моря, яка послала таке благопристойне і скромне дитя з королівського роду. Хто б іще міг керувати абатством і зцілювати його після всіх лих, недуг і голоду?.. На вустах Емм грає легенька усмішка, але очі дивляться в порожнечу.

Тим часом Ґода допомагає Марі зіпнутися на ноги, безперестанку буркочучи щось про тупу незграбу, здоровило й дивачку. Хоча вбрання непогане, мимрить вона. Тобто було непоганим, поки це дівчисько його не зіпсувало. Та може, Ельфгільді вдасться все відчистити? Тоді, звісно, хтось має його продати, адже лишень за рукави можна було б купити борошна на тиждень… Не припиняючи бубоніти, Ґода веде новеньку досередини, а абатиса крокує назирці. Ґода справляє враження вічно ображеної людини, яка ховається по кутках і підслуховує плітки про себе, аби потім плекати образу.

Монастирські вікна не мають скла — їх захищають лише дерев’яні рами, затягнуті вощеною тканиною, що пропускає тоненькі смужки світла. Тут здається холодніше, ніж надворі: велику довгу залу обігріває благеньке вогнище, підживлюване купкою хмизу. Холодна кам’яна долівка, не встелена духмяним зелом, виблискує під ногами. З усіх дверей визирають чиїсь обличчя й хутко зникають.

Вони як метелики, думає Марі. Либонь, це марення.

Ґода нігтями зішкрібає бруд із її габи, а тоді зриває з голови вимащену тканину, зумисне поколюючи шкіру шпильками. Служниця приносить миску з гарячою водою. Абатиса опускається навколішки, знімає з Марі замурзані, вже не годящі черевики й панчохи і омиває її змерзлі ноги.

Марі відчуває поколювання і жар, а отже, її тіло оживає. У лагідних руках сліпої абатиси вона нарешті поступово приходить до тями. Нехай це безбарвне місце слугуватиме їй домівкою решту життя, зараз, поруч з Емм, вона ніби знову стає людиною.

Пошепки подякувавши абатисі, Марі зауважує, що не заслуговує такої доброти.

Нічого особливого, шипить на це Ґода. Ноги миють усім, хто сюди приходить. Правила тут такі. Таж ти нічого не тямиш!

Емм наказує їй передати кухаркам, щоби вечерю принесли до покоїв. Ґода виходить, продовжуючи буркотіти під носа.

Абатиса ж радить новенькій не зважати на неї. У Ґоди були певні амбіції, одначе поява Марі поламала її плани вщент. Звісно, серед Ґодиних пращурів самі представники найшляхетніших англійських родин: Берклі, Свінтони, Мілдреди. Тому вона не розуміє, як монарше байстря з клану нормандських вискочнів і захоплювачів трону може перестрибнути її на сходинках ієрархії.

Утім Елеонора наполягала віддати місце Марі, а хіба абатиса може піти проти волі королеви? Та й не придатна Ґода до цієї ролі аж ніяк. Її покликання — робота з любими їй тваринами, а не з сестрами, яких вона постійно сварить і цькує.

Емм витирає їй ноги клаптем м’якої і білої колись тканини, а тоді веде її, босу, холодною підлогою вгору темними сходами.

Покої абатиси зовсім крихітні, пергамент і книжки безладно валяються там, де їх лишила Ґода. Але вікна тут дорогі, виготовлені з напівпрозорих рогів, і крізь них ллється воскове світло, сповнюючи кімнату м’якого сяйва. Дербник уже на місці, гріється на своїй жердині біля невеличкого коминка і спостерігає, як чарівливе синє полум’я поглинає біленьку кору березових гілок. На столі твердий темний житній хліб із прошарком масла, вино — привезене з Бургундії за ліпших часів і, слава небесам, не розведене водою, — а також суп із чотирма скибочками ріпи в кожному полумиску. Абатиса каже, що зараз у них голодні часи, тож черниці, на жаль, помирають, але страждання очищують їхні душі і роблять цих смиренних святих жінок іще святішими в очах Божих. Та сьогодні принаймні Марі попоїсть.

Емм вивчає Марі, дивлячись незрячими очима ген-ген понад її головою. Що ти знаєш про життя в абатстві, питає. Нічого, зізнається Марі.

Їжа несмачна — а може, вона проковтнула все надто швидко, щоб розсмакувати. Відчуття ситості немає, про що живіт сповіщає буркотінням. Абатиса чує це і з усмішкою підсуває їй свій хліб із маслом.

Отож, каже, ти швидко всього навчишся: королева запевнила, що голова в тебе на місці. Тому переходьмо до розкладу. Вісім годин молитви: заутреня ще вдосвіта, хвалебні пісні на світанні, потім молитви першої, третьої і шостої години, відтак збори капітули, молитва дев’ятої години, вечірня, легка вечеря, повечірня та сон. Водночас — робота, мовчання, споглядання. Щоразу, як схиляєшся, твої вуста читають молитву. Буденні паперові справи — молитва. Тяжка фізична праця — молитва. Мовчання — молитва. Ти слухаєш, як читають молитви, і твоє смирення молитовне. І звісно, любов є молитвою. Послух, обов’язок, служіння. Усе це прояви любові до великого Творця.

Блаженна усмішка осяває лице абатиси, а тоді Емм починає співати високим тремтливим голосом.

Ні, любов — це не приниження! Любов — це піднесення, сприкрено розмірковує Марі. Небагатий поживок перетравлюється важко, і на думку їй спадає, що життя черниць, мабуть, таке жахливе, яким вона його й уявляла.

Доспівавши, Емм каже, що до складання обітниці Марі може залишити собі дербника, а також речі зі скрині, але після постригу весь її скарб стане власністю абатства. Марі недостатньо обізнана в тутешніх правилах, аби збагнути, що це прояв небаченої доброти, якої ніхто, крім неї, не сподобився.

У нічній мряці лунають дзвони. Повечір’я. Абатиса залишає її відпочивати. Із каплиці Марі чує голоси черниць, які виводять «Пісню Симеона Богоприїмця», і поринає в сон. Коли прокидається, перед нею знову постає Емм, розпашіла від величі богослужіння.

Час приймати ванну, лагідно каже абатиса.

Марі дякує, але зазначає, що в тому нема потреби, адже в листопаді вона вже скупалася. На це абатиса відповідає зі сміхом, що очищення тіла — частина молитви. У монастирі всі приймають ванну щомісяця, а служниці — раз на два місяці, позаяк Бог не терпить тілесного смороду.

Із тіні в кутку випливає інша тінь — старої черниці. Її обличчя мовби вирізьблене з дерева, а на підборідді біліють довгі волосинки. Ванна готова, доповідає вона плаксивим, злісним голоском. У неї настільки відчутний англійський акцент, що французька з її вуст звучить так, наче вона каміння пережовує. Марі аж здригається від цього звуку.

Підскочивши, абатиса бідкається, що їй страх як не подобається, коли хтось вигулькує нізвідки й лякає її. Вона пояснює Марі, що це сестра Вевуа — магістриня, наставниця новіцій. От дивина! Хоча в міському соборі Марі хутенько пройшла обряд посвячення як непорочна і, звісно, до абатства прибула вже настоятелькою, її вважатимуть новіцією, аж поки вона не складе присяги і не стане черницею. Вевуа доволі вправна з новенькими. Її методи суворі, але новіції вчаться так швидко, що обітницю приймають у неймовірно короткий строк.

Магістриня киває. Від неї аж смердить ненавистю як до Марі, так і до абатиси. Хода її нерівна, мов серцебиття: коли вона була маленька, на ногу їй наступив кінь, розтрощивши кістки й пошкодивши нервові закінчення.

Емм розповідає, що бачила її ногу, коли вона прийшла до абатства. Ох, то було десятки років тому, й абатисі довелося мити її. Це жахливе каліцтво, такого навіть у страшному сні не побачиш!

Досі болить так, наче нога в пекельному полум’ї, гордовито відзначає Вевуа.

Утрьох вони простують темною галереєю (Марі босоніж ступає вогким студеним камінням) і потрапляють до купальні. Там повно-повнісінько гамору і бруду черниць, які саме повернулися з ланів, щоб умитися перед службою. У дальньому кутку видніє величезна дерев’яна чаша, і з неї у зимне вологе повітря, як та примара, здіймається пара. Що ближче підходять вони до чаші, то сильніше пахне зелом — Марі навіть змушена дихати ротом, бо, зморена, від таких пахощів от-от знепритомніє. Трави рятують од вошей і бліх, якими аж кишить королівський двір, пояснює Вевуа, мовби випльовуючи слова. Одяг Марі розвісять у вбиральні, де черниці звільняються від нечистот: аміак із сечі знищить паразитів уночі.

Відтак дві черниці знімають із Марі решту одягу: шовкову сукню, перешиту з сукні її матері, та спіднє. Скипаючи люттю, дівчина намагається прикритися довгими руками. Однак Вевуа, нахилившись, якнайпильніше роздивляється її інтимні місця й торкається їх крижаними пальцями. Нова настоятелька така дебела, і лаписька в неї такі велетенські, і голос такий грубий, і лице мужиче, що слід було перевірити, чи справді вона жінка. Тепер ясніше ясного, що Марі саме та, за кого себе видає. Тож магістриня кладе руку їй на плече, підштовхуючи до ванни.

Марі скидає долоні Вевуа і пропікає її таким поглядом, від якого стара задкує.

Ні-ні, не треба поводитися з дівчиною жорстоко, ніжним голоском лебедить абатиса. А тоді м’яко показує на ванну, зазначаючи, що після тривалої мандрівки тепла вода неодмінно піде на користь. Марі занурюється в чашу. Вода обпікає кісточки, литки, коліна, стегна, піхву, живіт, груди, пахви, шию. Сморід зела уганяється в ніздрі й простромлює голову.

Сестра Вевуа й абатиса намотують на руки мішковину, намилюють і труть Марі так, що шкіра з неї скочується сірими ковтунцями, а місцями на тілі виступає кров. Сидячи в задушливій чаші, розпашіла, збентежена, зморена і сповнена болю, Марі відчуває, як тіло зраджує її. Сльози зливою ринуть їй з очей, хоча вона присягалася, що не рюмсатиме і що мужньо витримає свою втрату. Утрату королівського двору, Сесилії, майбутнього, барв, Елеонори, якою можна було милуватися здаля, відчуваючи поруч вічну невидиму приятельку — тугу. Марі плаче, а черниці тим часом заплітають джгутом її мокре мишасте волосся. Приємне тепло виходить із неї й поступається місцем холоду, хоча її кремезне тіло саме зараз витирають сухою тканиною й одягають. Лляна сорочка з чималою коричневою латкою від грудей до самого долу вочевидь належала колись одній із покійних черниць. Вовняна риза з запахом лаванди й чужого тіла сягає лише колін. Вевуа скаженіє: вбрання закоротке. Скапулярій і спіднє теж, а отже, бідолашні ноги віддані на поталу безжальній зимі з її мокрим снігом і лютими віхолами.

Абатиса зітхає. Завтра Рут повідтинає непотрібні шмати від запасних габітів і залишками дошиє вбрання Марі. До того ж вона отримає три пари панчіх для сякого-такого захисту від холоду. Це не надто допоможе, але така вже людська доля — страждання, кожна мить якого наближає тлінне тіло до небесного престолу.

Емм власноруч надягає на голову Марі білу пов’язку новіції, чепець, намітку й серпанок, а Вевуа насилу напинає їй на ноги три пари панчіх, верескливо побиваючись, що черевиків за розміром для неї не дібрати.

Пробурмотівши щось про бідолашне дитя, абатиса нарікає: хіба ми можемо цьому зарадити? Королева досі не надіслала посаг Марі, а з грошима в нас дуже сутужно, тож коштів на нові черевики катма. Вевуа ж зазначає, що Марі не може ходити боса: навіть у їхніх служниць є взуття! Лишити без нього нову настоятельку — страшний гріх! Абатиса пропонує Марі носити те, в чому вона приїхала. Одначе Вевуа категорично проти: дівчисько прибуло сюди в дурнуватих дитячих капцях, із яких жодного зиску. Ви тільки уявіть настоятельку навесні в полі, де сира земля! Їй належатиме наглядати за сівбою, проте її ноги вмить змерзнуть і змокнуть, вона підхопить якусь заразу з багнюки і вмре. А їм доведеться давати лад велетенському тілу родовитої байстрючки, наче в них нема інших клопотів.

Від такої заяви Емм зривається на крик, і її голос утрачає звичну мелодійність. Отже, у своїй вечірній молитві магістриня має попрохати Бога про диво появи черевиків, а поки дива не сталося, Марі нестиме свій хрест, що, звісно, не є найважчим випробуванням в абатстві. Марі помічає давню ворожнечу між цими жінками. Війну страждань через скалічену ногу й невидющий погляд, боротьбу, що триває десятиліттями і впадає в око, як кільця на пеньку.

Розвернувшись, Емм пірнає в галерею і впевнено крокує крізь темряву, натомість Вевуа й Марі обережно скрадаються попід стінами, намацуючи шлях. На сходах абатиса бажає Марі — новій настоятельці — доброї ночі, позаяк завтра розпочнеться її робота на користь монастиря. Вона впорядковуватиме пергаменти й облікові книги.

Назирці за магістринею Марі проходить до каплиці, де горить тоненька свічка. Через скруту всі оздоби абатства було продано — лишилась одна-єдина дерев’яна скульптура: худі ноги, рани, шипи, випнуті ребра, кров — елементи добре знаної давньої історії. Темними сходами Марі й Вевуа підіймаються до дорміторію. Там горить самотній ліхтар, слабко освітлюючи шереги вузеньких ліжечок, де сплять зо двадцять черниць. Усі вони вбрані в габіти, бо раптом саме цієї ночі янголи Воскресіння засурмлять у роги, закликавши їх полинути в обійми небес. Марі постійно відчуває, ніби хтось пасе її очима, хоча черниці здаються розслабленими й зануреними в сон… Або ж удають. Десь удалині чується шепотіння й хрипкий кашель. Вітер вдирається у віконні шпарини, заносячи до спальні сніжинки, що тануть, не встигши торкнутися долівки. Вевуа вказує на ліжко, і Марі лягає. Каркас замалий для її зросту, тому, щоб умоститися, вона має спустити зігнуті ноги на долівку. Шкіру обпікає нещадний холод.

Ох, якби ж то знову спізнати неосяжну доброту мами, послухати її рокітливий сміх, від якого світ ставав кращим, відчути пахощі вербени на її шиї! Але це неможливо: ненька відійшла в небуття п’ять років тому. А як щодо Сесилії — її теплого тіла й гострого язичка? Ет, поділитися б із нею ненавистю до цього жахливого крижаного місця! Тільки б не почуватися такою самотньою. Що вона сказала би про абатство? Сесилія, яка ще дитиною порпалася в порохняві смердючого курника в косих променях світла, що вливалося крізь щілини? Убрана у брудний кухонний халат, наче в сутану, вона пхала руку під курей і витягала яйця. А потім, надавши обличчю якнайсуворішого виразу й вимахуючи відром із попелом — «кадилом», розпочинала «месу», супроводжувану наспівуванням якихось нісенітниць. Першою частиною цієї меси було розбивання ще теплого яйця просто над роззявленим ротом Марі: плоть і кров змішувалися, Марі хрестилася, заледве ковтаючи в’язку масу. Відтак вона відчувала на обличчі віддих Сесилії з ароматом моркви, яку її подруга гризла зовсім нещодавно, і маленький твердий язичок, що злизував жовток із її підборіддя. Наступна єресь — уста до вуст. Сесилія розкута й досвідчена: поміж слуг, які навчали її цього мистецтва, не було особистого простору. Пристрасть, відкриття чогось потаємного у цій міцній дівчині з ямками на щоках і соломою у волоссі. Ритм її тіла на тілі Марі.

Марі обіймає себе руками, але вони холодні й кощаві — не такі, як у Сесилії.

Надворі скімлить самотній вітер, однак дорміторій поволі нагрівається від тіл і віддиху черниць. Марі вже не тремтить. Їй здається, що вона ніколи не засне, а за мить сон заволодіває нею.

Той-таки час її полонять яскраві видива. Спогад: причал оповито парою, на поверхні моря мерехтять сонячні промені. Повітря випалене сонцем, сухе. Риби в мережах безмовно верещать, роззявляючи пащі. Жінки несуть на маківках теракотові горщики, смердить гноєм, кров’ю, тілами, димом, сіллю. Попід причалом плавають діти. Повсюдно миготять білі туніки й червоні хрести хрестоносців. Чути гамір голосів, какофонію незрозумілих мов, віддалені звуки флейт, шум дерев, плескіт хвиль.

Маленькі сіднички на міцних плечах, жіноча рука тримає її дитячі ніжки. Ох, це ж мама!

Натовп стає колом. У центрі — оголена жінка. Шкіра прегарно виблискує на сонці, волосся чорними хвилями спадає до попереку, надимається під пахвами і в паху. На шиї срібний ланцюг. Це рабиня. Обличчя випромінює зневагу: вона не дивиться на натовп, її погляд спрямовано ген-ген у небо. Вигук, музика, ляскання батога — небезпечно близько до ніжного живота жінки. Горда, як кішка, вона повільно відступає назад і стає у дерев’яний ящик заввишки до колін. Присідає, зникає з очей. Віко забивають цвяхами. Зблискує лезо меча. Хтось із криком устромляє його в ящик. Марі перехоплює дух. Зараз натече червона калюжа! Не дивись! Але вона дивиться. Калюжі немає. Принаймні поки в повітря не злітає інший меч. Злітає — й опускається, встромляючись у ящик. А потім іще один і ще, швидше і швидше. Уві сні Марі гарячим приском обсипало. Вона напружена до краю, їй лячно — хтось має це зупинити! Хто тут старший, чому він не втрутиться? Ящик уже наїжачений ущерть!.. Тихо, цить, шепоче мама. Не хвилюйся, це просто трюк. Один по одному мечі виймаються. Відкидається віко. Нескінченна мить жаху, що стискає горло і змушує серце вискакувати з грудей. І ось нарешті жінка неквапом випростується. Так само прекрасна, як і раніше, з гладенькою, сяйливою шкірою і лютим обличчям, сповненим ненависті. Вона жива, ба навіть не поранена — жодного порізу, вся кров досі в ній. Капелюх іде по колу, заковтує монети. Марі тремтить усім тілом, аж до кінчиків пальців. Голос любої мами знову шепоче їй на вухо: все гаразд, дитинко, та бідолашна вміє звиватись, як маленька змійка.

Марі прокидається. Над нею нависає велика чорна хмара. Вевуа. Коліна ниють, бо магістриня копає її в ноги, наказуючи підвестися. Підйом, ледащо! Уставай, плаксійко нещасна, вже заутреня! Бігом, бігом, бігом, аристократко нетямуща, триклята блакитна кров, байстрючко ненависна, підставна настоятелько з каламутною душею, бігом, бігом, бігом! У твоєму нечестивому серці ані краплі любові до Бога, тож треба посіяти її силоміць, інакше згинеш грішницею.

Сполохана, Марі спинається на ноги. Крізь вікно видніє круглявий місяць на чорному тлі й затьмарений краєвид. У світлі самотнього ліхтаря безликі черниці спускаються сходами, одна за одною пірнаючи в морок. Досі в полоні сну, Марі чує сухе, холодне шарудіння габітів, і її уява малює стерв’ятників. Кружляючи поволі, вони невблаганно знижуються і наближаються до свята смерті.

2

Крокуючи сходами, Марі відчуває, наче з ясного дня її кинули до темниці. Навкруги ні гич не видно, окрім примарних відблисків усього того, що було безповоротно втрачено.

Вевуа садовить її на лаву й умощується поруч. З іншого боку сидить іще одна новенька. Тильним боком долоні вона торкається руки Марі, щоб розрадити її. Марі зиркає на неї крадькома. У дівчини витрішкуваті очі й випнуті передні зуби, а звуть її, як згодом з’ясується, Лебединою Шиєю. Поряд із нею — маленька Рут. В очах грають бісики, наче вона постійно кепкує. Із цими новіціями Марі зав’яже міцну дружбу.

Через утому їй мариться, ніби обриси каплиці моторошно змінюють форму.

Поступово вона розуміє, що заутреня — це співоча молитва, якій нема кінця-краю. А ще — це дрижаки серед ночі пліч-о-пліч із незнайомками. Вогник мерехтить довкруж вощеного ґноту, вітер виє над сирою землею. У грудях болить — наче невидимий кулак стискає все всередині. Марі ледь стримується, щоб не заплакати. Заціпеніння, що дотепер захищало її, минулось, і вона знемагає від болю.

На мить каплиця наче розпливається й зникає. Натомість перед очима постає королівський двір — точнісінько такий, яким він був, коли Марі ще жила там. Тепла велика зала. Слуги, схожі на метких світлячків у темряві, запалюють свічки і з кожним кроком відганяють морок далі й далі. До зали забігають мастифи, алани й хорти. Запаморочливі пахощі лоскочуть ніс: на тацях до столів підносять їжу. Поодинці й гуртами з’являється вельмишановне панство в розкішних шатах. Чути збуджене шепотіння дам. У кутку грає лютня, і два голоси, зливаючись, заводять сумну пісню про лицарське кохання. Марі починає розуміти закони цього захопливого різновиду стосунків, що розгортаються на її очах, мов сувій полотна: шлюб — не привід забути про почуття; нема ревнощів — нема кохання; ніхто не має права віддавати своє серце двом водночас; кохання невпинно зростає або спадає; якщо шлях до нього легкий, воно нікчемне, а найціннішою є та любов, яку неможливо здобути. Стіл аж угинається від наїдків: тут є і смажений лебідь із вивернутою назад шиєю, і баранина, і стосики скибок м’якого білого хліба, і тареля сиру, і пироги зі свининою, а ще повно елю й вина. І неймовірний сюрприз для прегарного настрою — «василіск» із кабанячої голови, запеченої в зеленій петрушці, та смаженої тушки павича, якому на місце хвоста знову пришили пір’я. Кабан тримає в роті ганчір’я, просочене камфорою і спиртом, — його підпалять, щоб чудовисько дихало зеленим вогнем. Гамір, світло, барви, тепло.

У самому серці цього зібрання, на чолі столу, сидить кохання всього життя Марі, сяючи так яскраво, що людська подоба затьмарюється блиском краси.

Спогад згасає. Марі знову серед привидів і тіней. Вітер свище попід карнизами, а стародавні стіни цього знедоленого абатства, схоже, змирилися з хворобами й голодом, які панують між них.

Усі підводяться і зграйкою безшумно чимчикують сходами нагору, щоби ненадовго прилягти вже в охололі ліжка. Лебедина Шия пропускає Вевуа вперед і бере Марі за руку, щоб затримати і сказати дещо на вушко. Вона так рада приїзду Марі! З Емм користі мало, а Ґода здатна хіба що тварин доглядати. Хтось має взяти все у свої руки, тож хвала Непорочній Діві, що прислала їм Марі.

Поспати б хоч трішки, та щойно вони заплющують очі, як настає час хвалебних пісень. Гучно, у напівдрімотній темряві. Потім — щодуху до купальні, щоб умитися холодною водою, принесеною обслугою. Відтак — до вбиральні, а тоді знов-таки до каплиці на молитву першої години. Крізь віконниці заповзає день. У трапезній їм дають роботу, найважчу — слабшим, оскільки тут біль є шляхом до благочестя. Вевуа веде новіцій драїти підлогу. Марі в житті нічого не драїла, та й вода крижана. Руки болять, і вона дивується, як Сесилія не зненавиділа її. Перше приймання їжі — шматочок чорного хліба і трохи парного молока. Молитва третьої години. Споглядання: всі зібралися в теплій кімнаті, і кожна черниця вголос читає свою книжку, але Марі нічого не дають, тому вона декламує якісь вірші з пам’яті. Молитва шостої. Псалми, нескінченні псалми, протягнуті тоненьким голоском півчої.

Із кислим виразом обличчя чалапає Ґода. За її словами, Емм очікує Марі у своїх покоях, але навіщо — хтозна. Якщо йдеться про писання під диктовку, то Ґода й сама з цим відмінно впорається. Розлючена, вона шкандибає надвір зібрати яйця.

Біленька кімната абатиси сповнена такого життєдайного тепла, що Марі з полегшенням гепається на лаву. Емм надсилає усмішку в нікуди і починає говорити. Марі не відразу дотумкує, що вона диктує листа до Елеонори, якого слід записувати. Отже, треба мерщій знайти пергамент і перо, а втім, абатиса верзе щось таке дивне і незв’язне про пекло й похорони, що Марі заспокоюється: зараз писати немає сенсу. Головне, зрозуміти зміст повідомлення — прохання негайно передати посаг Марі, позаяк черниці вмирають від голоду, — а тоді стисло і ввічливо викласти його латиною, висловивши любов до королеви лиш у зверненні на самому початку. Коли Марі зачитує написаного листа, абатиса вдоволено всміхається, з захватом і подивом відзначаючи дивовижну вправність нової настоятельки: все сказане та занотувала напрочуд влучно.

Спершу лист, потім безладдя облікових книг, до яких Марі таки наважується зазирнути, зібравшись у кулак. Від усього цього її вже нудить. А тут іще сім’ї віланів — селян, закріплених за абатством, — вишикувалися біля східних дверей, бо хочуть познайомитися з новою настоятелькою. Цей довгий день ніколи не скінчиться.

Марі ладна лягти на теплу підлогу абатисиної кімнати і полишити свою тлінну в’язницю, а заразом і це жалюгідне, багнисте, смердюче місце. Пуститися духу, возз’єднавшись із матір’ю по той бік.

Натомість вона продовжує працювати, поки Емм спить, тихо посопуючи, а муха хрустко б’ється у вікно.

Та невдовзі до неї долинає бурмотіння. Дивно, адже говорити за роботою заборонено. Імовірно, це жінки з шовкопрядильної кімнати, розташованої нижче. Марі виявляє отвір у долівці, схожий на вентиляційний, і припадає до нього, щоб розчути слова.

Хтось каже: так-так, за козирком його шолома була квіточка жарновцю. Саме за нею бідолашна мати впізнала ґвалтівника своєї доньки. Ці слова приголомшують Марі. Вона розуміє, що йдеться про її неньку і про те, як їй самій дали життя. Отож — продовжує голос, прокашлявшись, — погожої, теплої днини звичайна, але висока й гарненька тринадцятилітня дівуля плела собі маковий вінок посеред поля і про щось мріяла. Аж раптом забрязкотів метал, і щойно вона кинулася тікати, як її схопили за волосся й затягли в сідло. Бачте, того дня неподалік розташувалися вояки, а дівчина, що стовбичила в полі одненька, мала занадто спокусливий вигляд. Коли бідолашна насилу припленталася до шато і все розповіла, згадавши з прикмет нападника лише квітку жарновцю, її мати так оскаженіла, що схопила фамільного меча, примчала до гарнізону й улаштувала там небачений рейвах. Ви же знаєте, що жарновець — це квітка Плантаґенетів, а ті є нащадками Мелюзіни, королеви фей, яка разом із дітьми жила поміж людей, аж поки її не заскочили в купальні, де вона розпустила свого хвоста. Тоді Мелюзіна втекла крізь вікно, назавжди розпрощавшись із родом людським. Що ж до наруги Плантаґенета, то за дев’ять місяців по тому на світ з’явилася наша настоятелька Марі. Отак вона і стала незаконнонародженою зведеною монаршою сестрою. Заплямоване дитя зґвалтування… Як дивно мати королівську кров із домішкою такої ганьби!

Марі стає зле. Якби в неї була хоч крапля самолюбства, вона б уже втекла. Натомість вона сердито притискає вухо до підлоги, підслуховуючи, що ще їм про неї відомо.

Хтось починає нашіптувати Ave Maria.

Хтось інший відповідає: дійсно, наша настоятелька прибула з графства Мен, що поруч із Нормандією та Бретанню. Поблизу римської дороги і річки у них був маєток — не великий, але й не малий, доволі непоганий… Це говорить якась далека родичка, котра напевно знає: сім’я Марі уславилася мужикуватими й войовничими жінками. Овдовіла бабуся мала сімох дочок, а з появою Марі нащадків у неї стало восьмеро — вісім лютих бабиськ. І взагалі, мовляв, коли я була дитям, дівчаток у нашій сім’ї страхали тим, що задушать, якщо ми виростемо такими, як наші грубі кузини. Дикими. Звиклими верхи гасати околицями, бентежачи простий люд, улаштовувати двобої на мечах і кинджалах, опановувати по вісім діалектів, ба навіть арабську й грецьку потроху, панькатися з припорошеними рукописами, вести між собою гучні, зарозумілі, не притаманні жінкам балачки, сперечатися, проливати кров і вправлятися з бойовою сокирою. Це все так химерно і так непристойно! Але я, знаєте, не така, продовжує самовдоволений голосок. Ні-ні, ми з сестрами жіночні з маківки до п’ят.

На Марі знову накочує туга за річкою в Мені, звивистою, як величезна гадюка. За зеленими ланами й маленькими золотавими пташками, що шугають над головою. За величністю бабусі й тіток, що запала їй у пам’ять іще тоді, як вона пішки під стіл ходила, а вся родина була разом. За нескінченними оповідками й піснями, за полицями, що вгиналися від книжок.

Коли враз якась черниця вигукує єлейним голоском, що теж чула про цю родину. Мовляв, усі жінки там були відьмами, так-так, і дуже зрідка — може, раз на сто років — перетворювалися на вовчиць, викрадали донечок у служниць, а потім вирощували з них собак із видовженими писками і гострими іклами, щоб мати поміч на полюванні.

Брехня, відкарбовує попередній голос. Цілковита маячня. Достеменно відомо, що їхня родина була порядною. Власне кажучи, чотири старші доньки, та й сама крихітка Марі ходили в хрестовий похід у складі Армії фрейлін королеви.

То наша настоятелька була у хрестовому поході? — замислено мимрить єлейний голосок, а перед очима Марі відразу постає Візантійська імперія й армія жінок, що войовничо мчать верхи пагорбом із криками й мечами наголо. Волосся майорить за плечима, білі й червоні туніки тріпотять на вітрі. Так гучно, так грізно… Черниці починають щось бурмотіти. Їх охоплює благоговійне тремтіння, адже на своїх тілах хрестоносці несли святість паломництва, а на шкірі — святість кровопролиття. Марі згадала тітку Євфимію, яка вміла робити сальто зі спини коня. І тітку Онорину, і білих сапсанів-близнюків, і тітку Урсулу — неймовірно гарну у своїх золотих чоботях, — і неньку, усміхнену, сповнену сил і життя. Усі вони були тоді зовсім юними. Для них хрестовий похід мав стати захопливою пригодою, а заразом принести Божу благодать.