Колекція Кримінальний Роман. Нічого втішного ebook

Колишня поліціянтка Марія Вирова після трагічного завершення своєї останньої справи вирішила присвятити себе родині та викладанню на юридичному факультеті — й ніколи більше не втручатися в жодне розслідування. Але раптом до неї звертається старий приятель із проханням...

У романі «Нічого втішного» читач знайде захопливу інтимну та соціальну драму: кохання, ревнощі, секс, маніпуляції та ненависть. Не обійдеться і без унікальної атмосфери історичних площ Оломоуця, вузьких провулків і старовинних університетських будівель. А також без похмурих пустельних доріг між замерзлими полями, загадкових будинків, населених «чоловіками, які ненавидять жінок». І лютими псами. І злом, яке породжує нове зло. Але й справедливістю, що, зрештою, разом із рукою закону, завжди бере гору.

Усі права застережено. Жодної частини цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати в будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-553-111-2

© Michal Sýkora, 2025

© Host — vydavatelství, s.r.o., 2025

© Лідія Кіцила, український переклад, 2025

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2025

Міхал Сикора

Нічого втішного

Початок грудня 2022 року

Вони з чуваками зійшлися на тому, що менеджерка Кайзер — сучка. Правду кажучи, Еда ставився до неї дуже упереджено, проте всі інші думали так само.

Вона навіть нормального імені не змогла собі вибрати, тому називали її Кайзеркою[1]. Однак значно частіше говорили про неї як про пи*ду чи манду. Її на дух не терпіли пацани з усіх змін. Щоразу, коли посеред ночі вона здійснювала свій несподіваний рейд, аби знову знайти якусь лажу, то ще глибше вгризалася їм у печінки, хоча здавалося, що далі вже нікуди. Решту зміни вони роздратовано сиділи на вахті й розважалися хіба тим, що перемивали кістки пришелепкуватій менеджерці.

Тож і сьогодні так само. Було пів на одинадцяту, Еда, а з ним іще Карлос Главса стояли перед прохідною, на морозі з їхніх вуст клубочилася пара, а стежили вони за тим, як Кайзерка із завʼязаним у хвіст волоссям, в пуховику та облиплих спортивних штанях оцінює результати алкогольного тесту. Вони навіть не помітили, як вона приїхала. Панував гармидер, десь сталася автомобільна пригода, Еда з Карлосом саме пропускали через ворота дві машини «швидкої допомоги», а з ними туди ж хотів протиснутися якийсь хлопак на «бумері», буцімто в нього у «швидкій» його стара, чи дитина, чи ще там хтось, і Карлос із ним перемовлявся, позаяк цей тип не розумів, що він має заїжджати через браму для відвідувачів і що пропустити його тут у лікарню вони не можуть, як раптом позаду них опинилася Кайзерка. Добре, що Карлос не пропустив того типа, а то б отримав від неї по шапці як два пальці об асфальт. Та все ж ця стерва тицьнула їм під ніс алкотестер. Еда не переймався, бо не пив. Не лише перед зміною, а взагалі не пив. Але знав, що в Карлоса будуть проблеми, бо він зовсім не здатен обійтися без пивасика. Можна вважати досягненням, якщо він не махнув зо два-три кухлі під час роботи. Тому питання полягало не в тому, чи пив Карлос, а в тому, чи вдалося йому протверезіти. О восьмій він зжер дві скибки хліба з меленими шкварками, які йому приготувала мама, а пів години тому хильнув «енергетика». Це мало б допомогти. Еда знав, що в Карлоса вже є догана, а це, в принципі, те саме, що бути на випробувальному терміні, тобто ще одна халепа і втрата бабла. Враховуючи, що зарплата і так фігня, кожна копійчина на рахунку.

Еду максимально дратувало, що доля Карлоса була в руках тої молодої манди. Яка взагалі поводиться з чоловіками, наче вони не люди. Що це за світ такий, де якась незріла пиндюрка може впродовж хвилини вигнати з роботи такого хлопця, як Карлос? Кайзерці трохи за тридцять, нічого путнього вона в своєму нікчемному житті не досягнула, але вважає, що має право сюди увірватися і перед усіма трахати Карлоса чи будь-якого іншого співробітника лише тому, що вона шефиня. Еда на дванадцять років старший, тож має право на повагу і базову ввічливість, не кажучи вже про те, що абсолютно все, що має ця сцикуха, — це завдяки їм, тим, хто на це заробив. Він переглядав її інстаграм. Взимку — лижі в Альпах, влітку вона на морі, носить дорогі лахи, що три роки нова автівка на фірму. А він з чуваками горбатиться за мінімалку на таке її життя, взимку — дубак, влітку — спека ледь не до скону, постійно в стані стресу, щоб вона їм з тої жебрацької зарплати не вирахувала штраф за якусь байду.

Як ото минулого тижня. Еда з Карлосом мали денну зміну. Дружбан Карлоса Боб таксує і привіз до шпиталю якогось діда, а Карлос безоплатно пропустив його через вʼїзд для «швидких». Через хвилину Кайзерка вже стукала у вікно вахти. Курва, та як вони могли знати, що саме в цей час вона була в справах у директора лікарні? Йосип драний, це був прокол. Перепало й Еді. Коли він намагався цій поганці щось пояснити, вона повела себе з ним як завжди. Насупила чоло, нахилила вбік голову і пильно на нього подивилася.

— Що ви сказали?

Карлос відразу зрозумів. Він порядний хлоп, тож повторив усе замість Еди, який лише зціпив зуби.

— Ви його зрозуміли? — повернулася ця стерва до Карлоса, ніби Еда якийсь недоумок абощо.

Якось улітку — найімовірніше, в неї були критичні дні, бо вона геть оскаженіла, — ця сучка йому прямо сказала: «Чоловіче, чому ви не пішли до логопеда? Це просто якийсь жах, як ви розмовляєте». Еда ледь стримався, щоб не вліпити їй по мармизі. Тоді він вперше замислився над тим, що треба діяти. Що так тривати не може. Така манда, яка в житті ні на що не придатна, не може так поводитися з чоловіками. Бо Еда — не якась там дитина, а чоловʼяга, який уже, курва, трохи пожив на світі. Просто цю тварюку хтось мусить поставити на місце. Вже на часі навчити її пристойних манер. Поваги. Шани. Він добре знав таких. Зарозумілі сучки. Ця думає, ніби вона бозна-що, ти ба, фірмою керує, але вони тут також не якийсь мотлох. Трясця, ми ж цю сучку утримуємо, пояснював він Карлосові, який від бухла був трохи летаргічним, а її регулярні наїзди сприймав як частину службових обовʼязків.

А почав він з того, що зʼясував деякі речі. Кайзерка жила відразу скраєчку Гнєвотіна, в напрямку на Тополани. Від головної брами лікарні до її дому було всього пʼятнадцять хвилин їзди автівкою. Вона просто їхала вулицею Гнєвотінською нагору, на круговому перехресті біля «Кауфланду» повертала ліворуч на Окружну, на кінцевій трамваю — праворуч і за хвильку, старою простєйовською дорогою, була біля свого будинку. Ось чому вона так насолоджувалася цими раптовими рейдами. Вдома їй зайнятися нічим, тому залипає на цих дурнуватих серіалах, а перш ніж піти спати, мусить випустити пару, позаяк їй сьогодні ніхто не вдув, тож сідає в автівку і влаштовує собі траханину принаймні в такий спосіб. Еда проїхався цим маршрутом. Спочатку по старому шосе на Простєйов[2], яке так мало використовується, що навіть упродовж усіх років його не асфальтували, залишивши класичну бруківку; відтак минути аквапарк і повернути на польову дорогу до форту XIII, маленької фортеці, захованої в улоговині поміж лугів і вітряних лісочків[3] (Еда любив цю місцину: там панував відносний спокій, і він кілька разів заїжджав туди зі своїми хлопцями); тоді, прослизнувши під західною ділянкою обʼїзної дороги, проїхати повз стару садибу і асфальтний завод, фабрику з виробництва візків «Wanzl», якийсь автосервіс — і ти вже в Гнєвотіні. Тут Кайзерка має будинок, який вона придбала за бабки, зароблені Едом і колегами.

Еда все виміряв. Між заводом «Wanzl» і поворотом до фортеці — 2,8 кілометра, приблизно чотири хвилини неквапливої їзди безлюдною дорогою між замерзлими полями і сонними підприємствами. Вночі на більшій частині шляху повністю темно, лише трохи світла з об’їзної автостради падає на дорогу зверху. Ідеальний простір. Він іще не знав, що саме збирається робити, бо планування ніколи не було сильною його стороною. Але дядько, з яким він обговорював цю проблему, казав, що удача на боці підготованих. А ще не було такого, щоб дядько помилився.

Понеділок 12 грудня 2022 року

Десять днів до вбивства

Петр саме стояв біля кухонної раковини, коли пролунав звук повідомлення. Ленка займалася Павлушкою, але, звісно, зауважила, що чоловік відразу прочитав смс і його лицеві мʼязи знову напружилися; Петр точно не був експертом щодо керування своїми емоціями, тому мова тіла завжди його видавала. Він мовчки поклав мобілку в кишеню спортивних штанів, горнятко для кави відставив на стільницю і невимушено залишив кухню. Ленка погладила Павлушку по голові.

— Тепер малюй сама, я зараз повернуся, — сказала і пішла за чоловіком. По дорозі зазирнула у відставлене на стільницю горнятко. Звісно, все, як вона очікувала. Її охопила лють. Дно горнятка густо вкривав шар цукру. Вона не знала, чи Петр це робить навмисно, чи він просто такий недоумок: завжди насипає собі до кави чотири ложечки цукру, але не розмішує, каву випиває, а цукор залишається на дні. Щотижня Ленка купує нову пачку цукру, а між цим кожен другий день намагається йому пояснити, що якби він брав до кави лише дві ложечки, натомість використав оце дрібне кухонне приладдя для того, аби цукор в каві розмішати, то вони б зекономили. Цукор тепер коштує вдвічі дорожче, ніж рік тому.

Але йому байдуже.

Вона знала, що після восьми років подружнього життя люди починають одне одному діяти на нерви через дрібниці, вона навіть це передбачала, однак їй ніколи б не спало на гадку, яку агресію, лють і відразу до чоловіка викликатиме в неї те, що він не розмішує в каві цукор. Нещодавно вона підрахувала. Чотири ложечки цукру на горнятко. Тричі на день. Дванадцять ложечок цукру помножити на сім днів тижня. Вісімдесят чотири ложечки щотижня. Вона зайшла так далеко, що навіть їх зважила. Одна чайна ложечка цукру Петра важить девʼять грамів. На тиждень — це сімсот пʼятдесят шість грамів. Щотижня через посудомийку проходить три чверті кілограма цукру. На рік це становить сорок три кілограми. Якби це був звичайний кристалічний цукор, то вони б щороку викидали в сміття півтори тисячі. Однак через Павлушку Ленка купує темний тростинний цукор. Він подорожчав на пʼятдесят крон[4], тому це дві тисячі сімсот на рік. Через зайнятість у неї немає часу їздити по супермаркетах або відстежувати акційні пропозиції, тому після роботи вона просто заходить по дорозі в «Лідл»... Спробувала припинити купувати цукор, хай цей недоумок купує сам, але досягнула лише того, що вдома цукру не стало зовсім, і сама вона не мала чим підсолодити каву, і Павлушці не було чого покласти в манну кашу, а коли пішла до свекрухи вниз його позичити (білий кристалічний!), та побачила в ній найгіршу матір щонайменше регіонального рівня, яка не може забезпечити доньку, а головне — чоловіка таким базовим продуктом, як цукор. Коли Петр особливо діяв їй на нерви — а після ковіду, під час якого вони провели чимало часу в ізоляції, він дратував її втричі більше, — вона називала його Едґаром. Це було інфантильно, але ще коли вони тільки зустрічалися і вона вважала його втіленням найдосконалішого чоловіка, він якось повів її в кіно на «Людей у чорному». Там інопланетянин заліз у тіло фермера Едґара і вимагав цукру як поживи. Його діалог з тупою дружиною Едґара, яка вимагала пояснень, що це був за шум, коли позаду будинку зазнала аварії літаюча тарілка, звучав так: «Що це було, Едґаре?» — «Цукор!» — «Як це може бути цукор?»

Едґар — це імʼя дуже йому пасує. Селепко з села. Проте кіношний Едґар докорінно відрізнявся від її Едґара. Він не жив з мамою. Ленка не розуміла, як могла бути такою засліпленою. Як вона могла тоді сприймати Петра уособленням досконалості, якщо той жив з мамою. Був молодшим від Ленки, мешкав з батьками і сестрою і, якщо йдеться про майбутнє, чудово собі його спланував. Будинок великий, тут жили вже три покоління його родини. На першому поверсі батьки, на другому — він, а нагорі — сестра. Кухня, вітальня, спальня, майбутня дитяча кімната, до того ж великий сад, жодних проблем з паркуванням, з Тополан до Оломоуця без проблем їздить автобус, як міський, так і кілька приміських маршрутів, автівкою до центру — менш ніж пів години, все просто чудово, життя в селі значно ліпше і спокійніше, ніж у місті, житимемо, мовляв, у своєму домі, а діти гратимуться в садку, мої батьки доглянуть, до того ще й домашня городина, картопля, морква, цибуля, словом, усе. Яблука також. Боже, як вона могла на це погодитися! Вісім років шлюбу, чотири роки стосунків перед цим, Петрові тридцять чотири, а він вважає нормальним жити з матусею. Коли почали жити разом, «мамуся» дискретно натякнула, що вони надто гучні — ну, «при цьому». Звісно, це Ленка надто гучна, тому «мамуся» дивилася на неї як на якусь шльондру і вже давно чітко давала їй зрозуміти, що для свого Петрусика вона уявляла якусь тихшу, поступливішу, покірнішу, таку, що робить «це» спокійно, тихо, але завжди, коли Петрусик «цього» забажає.

Ленку переповнювала злість, підсилена власною безпорадністю, усвідомленням того, що сама в усьому винна. Адже була достатньо кмітливою, щоб визнати: якщо Петр — це Едґар, то вона — його дурнувата дружина селючка. І байдуже, що в неї краща освіта. Що в неї цікавіша робота. Що мати бабусю під боком — справді велика перевага. Що їхня донька має поверхом вище за подружок трьох своїх кузинок; так, трьох, Петрова плодовита сестра досконало відповідає ідеалові сільської жінки: вже мимохідь народила трьох дітей, доглядає дім, чоловіка, господарство — не те що Ленка, яка вічно на роботі, — при цьому сестра достойно погладшала до пропорцій середнього за розміром горбатого кита — не те що Ленка, яка замість того, аби піклуватися про дитину і чоловіка, чотири рази на тиждень бігає за селом. Вже чула про себе, що дрібʼязкова. А ще відчайдушна, адже здогадується, від кого прийшло це повідомлення і чому Едґарек так швидко зник. І все це причини, через які вона не соромиться за ним шпигувати, і щоразу її серце щемить, а руки тремтять від передчуття новин, які почує, — про себе, про нього, про неї.

Вийшла з кухні в коридор. Зняла капці й у самих шкарпетках рушила до сходів. Коли Петр хоче спокійно поговорити телефоном, він іде до гаража. Але йому ліньки брати ключі, тож залишає вхідні двері на першому поверсі трохи прочиненими. Ленка навчилася крадькома підходити до коридорчика поряд і підслуховувати, про що її чоловік знову шепочеться зі своєю шльондрою. Ленка розуміла, що це вже перетворилось для неї на справжню одержимість. Дуже нездорову. Токсичну, як тепер кажуть. Вона знала, що та інша хоче, аби Петр розлучився. А він пручається. Це для нього типово. Боїться. Потерпає, аби не втратити комфортне життя, розгрібаючи наслідки зради. Що б на це сказала мамуся! Люди в селі! Не кажучи про клопоти з виселенням дружини. Вона ж, без сумніву, захоче забрати Павлушку. Це б мамусі не сподобалось. Ленка навіть отримувала певне задоволення від зашуганості Петра. Його сміливості вистачає на те, щоб уночі вислизнути з дому, переїхати через пагорб до Гнєвотіна і перепихнутися. А от хоробрості, щоб розібратися з наслідками, бракує. Боягузтво Едґара (так вона його в думках називала) заспокоювало Ленку й допомагало їй не думати про власну несміливість — те, що вона не могла інакше впоратися з приниженням зрадженої дружини, як тільки вдавати, ніби нічого не знає. Буцімто не знає, що коханка її чоловіка живе рівно за тисячу вісімсот дев’ятнадцять метрів від їхнього дому. І що Петр на велосипеді встигає до неї дістатися за сім хвилин.

Ленка босоніж підкралася до дверей у гараж. Не могла стримати цікавості — їй просто необхідно було почути розмову. Таке шпигування навряд чи могло завдати гідності глибшої рани, ніж усвідомлення, що її зраджують. Зацікавлення підживлювалося ще дечим: на блакитному небі радісного перелюбства останнім часом нависли чорні хмари невдоволення коханки. Ота його Сабінка захотіла влаштувати своє життя. Він зумів її зачарувати так само, як багато років тому Ленку. Дівчисько ще не здогадується, який він насправді «едґаристий». Любчик боїться не лише дружини й мамусі, але й, очевидно, цієї своєї шльондрочки, яка хоче, щоб він до неї переїхав. Наївне дівчисько! Ленка знала, що Сабіна мешкає в Гнєвотіні в двоповерховому будинку на початку котеджного масиву, в такій собі прогресивній сучасній потворі, з тих, що налипають в окрузі на традиційні ганацькі[5] села. Ленка не була б собою, якби не зуміла це зʼясувати. І от саме туди вона хоче затягти її Петра. В ролі сексодрому — ідеальне місце, хоча, як на Ленку, трохи стерильне. Але вона не могла уявити, що Петр — при здоровому глузді — надасть перевагу цьому продуктові серійної стандартної архітектури перед обжитою родинною садибою в Тополанах. Ленка часом уявляла, як Петр переконує свою Сабінку переїхати до нього в Тополани, а її, Ленку з Павлушкою, — переселити в той будинок. Він би на таке зважився. Заради мамусі.

Головна причина, чому Петр ходив телефонувати до гаража, полягала в банальному факті: на верхній полиці за ящиком з інструментами в нього був захований таємний мобільник. Ленка б не була собою, якби цього не вирахувала. Тож якщо його коханка Сабіна хотіла з ним поговорити, коли він перебував у полі зору законної дружини, то спершу мусила надіслати йому повідомлення (умовний код), а він непомітно вислизав, щоб використати другий телефон. Ленці це здавалося надто непрактичним і надмірно складним — зокрема тому, що їй ніколи б і на думку не спало нишпорити в чоловіковому телефоні. Вона навіть найменшого натяку йому не дала на такий свій намір. Але в цьому весь Петр. І вона не могла з упевненістю сказати, чи це прояв обережності, чи звичайна боягузливість.

— Послухай мене! — Петр підвищив на коханку голос. — Кажу тобі, ні. Ми про таке не домовлялися, не так! — Не смій мені погрожувати! Святкуватимемо Різдво, ну звісно. Але ж... але це зовсім не обовʼязково саме на Святвечір, правда ж. На Бога, я ж... Ленка знала, що він хотів сказати «одружений», але швидко виправився: — ...у мене ж дитина? Ні, я тобі нічого такого не обіцяв. Ні...

Ленка зловтішно всміхнулась. У раю смеркалося.

— О Боже, ти при тямі? — Драматичний шепіт Петра, здається було чути аж до сільської корчми. — Сабіно, не по-гро-жуй мені! Ні, я скажу це Ленці сам. Ага. Ми будемо разом, звісно. Що? Ні, Павлинку, будь ласка, сюди не вплутуй! Сабінко, ти ненормальна! Адже це моя донька. Ти не можеш мені погрожувати, що про все їй розповіси. Ні, вона знає, який у неї татусь. Я вже мушу закінчувати. Поговоримо про це при зустрічі...

Що було далі, Ленка вже не почула — вона знову тихенько, майже плигцем, повернулася нагору. Та паскудна стерва домагається Петра значно наполегливіше, ніж Ленка гадала. І, схоже, готова йти по трупах, бодай у переносному сенсі. Поки вона слухала цю розмову, лють у ній змінилася на зловтіху: як же Петрусик тепер поплатиться за свою боягузливість та вкорінену уяву, ніби можна грати на обидва боки, і йому це зійде з рук. Проте наложниця, ймовірно, уявляє все зовсім інакше. І почала йому погрожувати...

Після злорадства, що прийшло на зміну гніву, її охопив страх. Ленка зрозуміла, до чого ведуть погрози Сабіни. «Якщо це не вирішиш ти, то вирішу я самостійно. І скажу це твоїй дружині. І скажу твоїй доньці, щоб вона знала, який у неї батько...» На роботі їй доводилося стикатись із такими ситуаціями. І вони нечасто закінчувалися добре...

Нагорі вона знову взула капці й повернулася на кухню. Павлушка сиділа за кухонним столом, де її Ленка залишила, і продовжувала малювати. Вона знала, що донька любить татка, дуже привʼязана до нього, і це була одна з причин, чому вона досі не намагалася відреагувати на зраду чоловіка. Заради дитини. Робота забирала в неї чимало часу, який мав би належати родині, вихованню доньки... Яким би не був Петр, але про Павлушку він піклувався краще, ніж будь-хто з односельців. Будь-який татовий промах, «вчинок» проти засад родинного життя, єдності та любові непоправно зранив би доню. Тому Ленка мусить цьому запобігти.

Вона стояла заглиблена в думки і, мабуть, занадто довго дивилася на Павлушку, аж доки доня не підняла голову від малюнка (вона ретельно малювала кольоровими олівцями якийсь лісовий пейзаж, страшенно зосереджена, кінчик язика застряг між зубами...):

— Що таке, мам?

— Нічого, зозулько, малюй... — неуважно відповіла Ленка. — Ти ще не зголодніла?

Павлушка, яка в цей момент мала набагато краще відчуття часу, ніж мама, підвела погляд на кухонний годинник. Чверть на п’яту. Вечеряють вони о пів на шосту.

— Ні, мамо, ще зарано. Ну правда.

— Авжеж, люба, я неуважна.

До кухні зазирнув Петр. На собі мав цей жахливий велосипедний прикид. Стегна затиснуті в облиплі лосини. Між ногами стільки вкладок, що здавалося, ніби він змушений носити підгузки. Був схожий у цьому на євнуха. Еротично привабливий, як кухонне сито. Ленка не могла збагнути, як Сабіна взагалі з ним злягається, коли той з’являється в дверях таким чином вбраний. Та ще й спітнілий. Вона сама називала цей костюм «манілом». Man in lycra[6]. Десь вичитала цю глузливу насмішку щодо кумедного одягу пристаркуватих велофанатів.

— Я на велопрогулянку, — повідомив про очевидне, насовуючи водночас на голову шолом.

— В такий дубак? — іронічно спитала Ленка.

Петр не вважав за потрібне реагувати.

— Татусю, бережи себе, — Павлушка підняла на нього очі від малюнка. — І приїжджай швидко, перш ніж я піду спати.

— Звичайно, моя крихітко, — усміхнувся Петр і покрокував коридором до сходів униз.

Ленка знала, куди він їде. По суті, їй було байдуже. Але вона не могла допустити, щоб якась сучка загрожувала спокою та психіці її тендітної донечки. Хоч би там що.

Будь-коли тієї зими

В хатині панували сутінки і було холодно. Як уже тисячі разів раніше при поверненні додому, він подумав, що було б чудово, якби його зустрічала якась жінка. Ймовірно, і діти, але їх він не залучав до своїх фантазій. Діти завжди були б деінде — спали б, перебували б у школі чи в своїй кімнаті, позаяк зустріч належала лише йому та їй. Вона б їм це пояснила, це був би її клопіт. Усі в родині розуміли б, що коли тато вдома, повинен бути спокій і порядок, бо відсутності дисципліни тато не терпітиме. Якщо в чомусь Еда справді мастак, то це у питаннях виховання та дисципліни.

Він точно знав, якою була б його дружина. Йому не потрібна освічена. Освіта жінку тільки псує. Він бачить це день у день в себе на роботі. Зарозумілі лікарки. Молоденькі медсестрички, які, крім цицьок, не мають чим похвалитися. Пихаті корови. Навіть не здатні привітатись. Проходять повз нього, ніби він повітря. І ще думають, що він, як старший, повинен першим з ними вітатися. Освіта лише засирає людям мозок. Вивчають всяку дурню і теорії тільки для того, щоб потім дозволити себе ошукати новинам та брехливим політикам. А він знає, як усе працює. Йому для цього не треба ніяких дипломів. Навпаки, саме тому, що в нього не було нормальної освіти, бо місцева девʼятирічка гівна варта, він тепер розуміє, як усе працює. Бо він своє прожив, довіряє тільки тому, що бачить і чує. Його локшиною на вухах ніхто не нагодує. Все життя Еда покладався тільки на себе й на власний розум і завдяки цьому тепер добре знає: всі тільки й прагнуть його обдурити, обвести навколо пальця, обікрасти. Але їм його не зрозуміти. Ще не народився такий учений розумник, який би розгадав Еду Отагала.

Жінку він би навчав сам. Щоразу ввечері, після того як вона вкладе дітей і як слід прибере в хаті, вони б сідали на кухні і він би їй пояснював багато речей. Ці жінки протягом дня напатякають одна одній купу дурниць, але ця його завжди б йому про все розповідала, а він би їй пояснив, як усе влаштовано насправді. Вона б його слухала й розуміла все, що він каже. Бо саме для цього є чоловік: він має навчити жінку розуміти життя та світ, пояснювати їй різні речі. Спрямовувати її і керувати нею. Сидячи іноді за компом і перечитуючи оті всілякі дискусії, він просто дивувався, яку фігню ці жінки здатні молоти язиком. А все тому, що їхні чоловіки — слабаки, звичайні дегенерати, які просто не спроможні жінку спрямувати. Його батько був таким. Замість того, щоб вдома запровадити дисципліну, він радше непомітно втікав до шинку, аби лише не слухати мамині балачки. А до чого це призвело? Чим це для нього закінчилося? Чим закінчилося для всіх нас? Яке дитинство було в Еди лише тому, що тато був слабкодухом, який не зміг навести лад у власному домі?

У його родині все було б навпаки. Еда ніколи б не влаштував подібного своїм дітям. Вони жили б інакше. Його жінка поважала б його за те, що він її вчить і виховує, пояснює їй усі речі. За те, що він порядний чоловік, який дбає про родину. Вона була б йому вдячна, що має дах над головою, — хай будинок і не розкішний, але все ж кращий, ніж кролятник у панельці. Та він би їй це пояснив. Бо газові конвектори ліпші, ніж таке непомірно дороге центральне опалення. А власна вода в наші часи на вагу золота. Хто його знає, що за лайно тече з крана, яку отруту помпують людям без їхнього відома. Він часто про таке читає. О ні, жодного хлору, жодної хімії, тільки власна криниця, це і є безпека. І його жінка таке розуміла б і цінувала б Еду за те, що він про все так мудро подбав і влаштував. Ну а як інакше, робота в нього є, за комір не закладає, у хаті все робить сам. Жінка, яка має хоч трохи клепок, була б на сьомому небі і гарно про нього дбала, адже таких чоловіків, як Еда, розбирають, наче гарячі пиріжки.

Те, що в нього немає жінки, свідчить про них, а не про нього. Тому що Еда бачить, за чим сьогодні женуться ці недалекі бідолахи. Він бачить це в лікарні сьогодні й щодня. Тільки бабло, машини, тільки все найновіше і найдорожче, влітку — на море, взимку — в Альпи, дорогі мобільні телефони, щоб могти ними похвалитися. А коли Еда каже, що в нього немає навіть телевізора, з нього сміються. Курви! Для чого йому телевізор, там тільки суцільна брехня і введення в оману, нічого більше. Йому не потрібен телевізор, щоб знати, як він має думати. Його жінка не була б обмеженою, тупою шльондрою. Вона бачила б у ньому справжнього, чесного чоловіка, який вміє дбати про свою сім’ю, вона б зуміла його цінувати і приймала таким, яким він є. Без позлітки, без лицемірства. Чоловік із серцем на долоні. Бери його або залиш.

У кухні, як завжди, був страшенний холод. Коли надворі така собача погода, як зараз, він не обігріває весь будинок, а перебирається на кухню. Хоча б трохи зекономить. Зрештою, з його робочим графіком так зручніше.

Навіть не зняв куртку, одразу ввімкнув газовий конвектор під вікном, що почав гудіти і клацати; заснути поряд було б складно, зате Еда знає, що він надійний. У чайник налив трохи води і поставив на плиту. За дві хвилини той засвистів, а він тим часом знайшов чисте горнятко і кинув туди пакетик чаю. З торби витягнув свіжі рогалики і салат «олівʼє», який купив по дорозі «у вʼєтнамців»[7], бо «кооп» у цей час зачинено. Потім залив чай окропом.

Ще хвилин двадцять пʼять потриває, перш ніж кухня прогріється. Тож він знову рушив на мороз. Треба привітатися з хлопцями. Він уже з нетерпінням чекає зустрічі з ними. А вони з ним. Знають, що він повернувся додому, і не можуть дочекатися, коли побачать його. Він пишався своїми хлопцями, бо зумів їх чудово виховати. У цьому — щодо виховання — Еда справжній профі. Саме завдяки тому, що зумів виховати своїх хлопців, він анітрохи не сумнівався, що так само виховав би і власну дружину. Хлопці його за це любили. Поважали й цінували. І слухалися з пів слова. Щойно Еда знайде ту єдину, вона буде така сама.

Середа 21 грудня 2022 року

За чотири години до вбивства

Різдвяна вечірка на роботі підтвердила Ленці, який у неї чудовий колектив, як сильно вона любить людей зі своєї команди. Точніше, хлопців у команді, бо вона там єдина жінка. Ніхто не напивається. Ніхто до неї не чіпляється. Спілкуються одне з одним, звісно, про роботу (про що ж іще?), адже робота — це їхнє життя. Обмінюються подарунками. Сміються до сліз. Адам подарував шефові якусь методичку «Як бути хорошим керівником», опубліковану наприкінці пʼятдесятих років. Відтак шеф уголос зачитав їм уривок про соціалістичну трудову віддачу. А сама вона отримала від хлопців — її серце аж стиснулося від захоплення та зворушення — вручну розписану кашемірову гранатово-червону шаль із чорно-синім візерунком. Місяць тому вони з Патриком поїхали вирішувати якісь справи в центрі міста, де вона побачила ту шаль у вітрині одного бутика й миттю закохалася в неї, а Патрик терпляче стояв поруч перед вітриною, поки вона милувалася красою. Він це запамʼятав, а хлопці скинулися. Розгорнувши подарунок, вона спонтанно кинулася Патрикові на шию, знаючи, що саме він цей подарунок ініціював, але решта хлопців голосно запротестували, що, мовляв, увага! вони теж до цього доклалися... Боже, як же вона їх любить! Це робота мрії, це команда мрії, їй дуже пощастило, що вона може з ними працювати, якою б складною і стресовою ця робота не була.

Було вже після десятої, і почала даватися взнаки втома — не від алкоголю чи їжі, а від того, що перед вечіркою був звичайний робочий день, — Ленка зіткнулась у коридорі біля туалетів із шефом. Він був — на скільки? — років на п’ятнадцять старший за неї. Вона знала про його репутацію і захоплювалася ним. Не могла збагнути, як йому вдається залишатись одруженим, працюючи на такій посаді всі ці роки... У нього вже двоє дорослих дітей і дружина, якій можна лиш позаздрити. Коли Ленка порівнювала це зі своєю ситуацією, зі станом своєї родини... Шеф для неї уособлював працелюбність, надійність, здатність не уникати відповідальності. Хай він іноді й здавався трохи повільним чи неповоротким у прийнятті рішень, але вона йому довіряла. Майже не п’є. Не курить. Без комплексів і фрустрацій. І при цьому ще й щасливо одружений. Ленка не розуміла, як йому це вдається. У чому секрет щасливих шлюбів? З того, що вона чула від хлопців з команди — а вони добре знали його Єву, — це не був відполірований фасад, що приховує лише руїни стосунків, а справжня реальність. Як таке можливо, тоді як її шлюб поступово перетворюється на руїни, обстрілювані з одного боку зрадою Петра, а з іншого — відразою, яку в неї самої викликає чоловік. Вона не може зрушити з місця, наче застрягла посеред мінного поля. Не здатна змінити себе, змінити свої погляди, змінити ставлення до чоловіка, не здатна змінити нічого. І водночас щасливий, тривалий шлюб шефа свідчить: проблема не в її роботі, не в її прагненні досягти успіху (їй не потрібна якась блискуча кар’єра, треба просто не халтурити й отримувати результат), отже, проблема радше в ній. В ній і в Петрові.

У коридорі було холодно, через високі витрати на опалення керівництво ухвалило радикально прикрутити крани на радіаторах. У Ленки на плечах була накинута нова шаль, тепер вона загорнулася в неї, схрестивши руки на грудях. Шеф зупинився й усміхнувся їй. Ленка, забувши, що прямувала в туалет, теж зупинилась.

Шеф кивнув головою. Вона також. Кілька секунд збентеженої тиші.

— Дуже дякую за це... — почала Ленка й кивнула на шаль.

— То не мені дякуй, так задумали хлопці, — відповів шеф.

— Мене це справді потішило... — Ленка була зворушена, хотіла якось висловити вдячність, та виявилося, що жодних ліпших слів у неї нема.

Шеф окинув її поглядом.

— Тобі личить, — сказав потому.

Ленка охоче повернула б йому комплімент. Але ж не могла вона сказати: «Тобі теж личить». Прозвучало б не до ладу. Ще б міг подумати, що вона з ним фліртує. Або що п’яна. Хоча, якщо чесно, він мав справді гарний вигляд. Сивочолий чоловік років пʼятдесяти. Сорочка, светр із V-подібним вирізом, піджак (йому, мабуть, також холодно), джинси. Міг би трохи схуднути, але ж за час ковіду набрали всі. І вона не виняток. Про Петра й говорити нічого. Ймовірно, погладшала і та його шльондра, однак, з Ленчиним везінням, в тієї, напевно, все пішло в цицьки, тим часом як у Ленки зробилися складки і розпливлася дупа.

— Дякую, — відповіла.

Шеф зміряв її поглядом.

— З тобою все гаразд? — запитав.

— А що не так? — вирвалося в неї.

— Ну, протягом вечора часом скидалося на те, ніби ти думками десь далеко.

На мить Ленці майнула в голові думка — розповісти йому тут, у коридорі, про все. Про те, що чоловік їй зраджує. Що вона за ним шпигує. Що не знає, як їй бути далі. Що та інша погрожує все розповісти донечці, яка б цього не зрозуміла, яка свого татка обожнює, і це був би для неї страшний душевний удар. І що Ленці потрібна порада, бо вона у відчаї.

— Я просто втомилася, — сказала Ленка і на підтвердження своїх слів потерла очі. — Уся ця передріздвяна метушня. Павлуша хоче пекти зі мною печиво, але з нею це буде вдвічі довше...

— Якщо хочеш узяти вихідний... — почав шеф.

Ленка зітхнула. Ще трохи, і вона почне відчувати провину за те, що бреше. Але ж вона не могла зізнатися у своїй повній поразці. Бо що таке зрада Петра, як не її остаточне фіаско? Шлюб у руїнах. Її впевненість у собі в руїнах. Усе її життя перетворюється на розвалини. Принаймні на роботі вона мусить утримати ілюзію успіху. Скиглити було б непрофесійно.

— Дякую, все гаразд. До того ж... — гірко всміхнулася Ленка, — чимало всього приготує свекруха, хоча, підозрюю, переважно для того, аби показати мені, що як мати і дружина я нічого не варта.

Принаймні тут вона не збрехала.

Шеф голосно розсміявся.

— Колись, при нагоді, розповім тобі про свою тещу. Зараз усе нормально, але тільки тому, що свого часу Єва її вигнала. Відтоді вона з нами не спілкується.

— Я собі такої розкоші дозволити не можу, — зітхнула Ленка, — бо прогнали б мене саму.

Шеф кивнув і по-батьківськи всміхнувся їй.

— Але я не скаржусь... — швидко запевнила його Ленка. — І я навіть не п’яна.

— Ми всі сьогодні трішки випили, — відповів шеф.

— Власне кажучи, в мене таки є проблема... — Ленка не витримала. І в ту ж мить пошкодувала, що почала про це говорити.

Шеф глянув на неї:

— Що саме?

Вона ще могла збрехати. Вигадати щось. Але ця людина викликала довіру. Хотілося вилити душу. Зітхнула. Він міг би бути її батьком. Може, не дослівно, але... саме так вона його відчувала.

— Я дізналася, що мій чоловік мені зраджує. З якоюсь... ну, метр сімдесят, груди четвертого розміру. І, вочевидь, з купою вільного часу. Нічого з цього в мене немає.

Шеф аж заціпенів. Здається, вона його добряче збентежила.

Почувалася ніяково.

— Вибач, Павле, мені треба було змовчати. Напевно, я таки трохи перебрала... чи що...

— Ні. Це просто застало мене зненацька. Я не знаю, що сказати... Я... я хотів би сказати щось підбадьорливе, але не знаю що. — Він зітхнув. — Мені шкода.

— Мені теж.

— Що ти робитимеш?

— Не знаю.

— Як довго?..

— З літа. Пів року...

— Чоловік знає, що тобі відомо?

— Він? Пфф...

Павел чекав.

— Я хотіла сказати, якби він хоч трішки запідозрив, що я в курсі... не знаю, з переляку просто наклав би в штани.

— А як ти дізналася?

— Та щоб таке не помітити, треба бути повною дурепою, ще й сліпою.

— А раніше щось подібне траплялося?

— Ні. Я вийшла за Петра, бо... мала за плечима певний дурнуватий досвід, а він був — ну, трохи мамин синочок. Петр молодший за мене. Коли ми зійшлися, йому було двадцять два, до мене мав лише одну дівчину. І мені здалося, що з ним мені буде спокійно. Що я вже своє відгуляла, а він, у певному сенсі, ідеальний варіант, аби осісти, зосередитись на навчанні. У нього вже була робота, було житло і... А тепер ось це.

— Ти думаєш, у них це серйозно?

Це зрада. А зрада — це завжди серйозно, промайнуло в неї в голові.

— Гадаю, спочатку він взагалі не тямив, у що вляпався, — відповіла вона. — А тепер ця особа погрожує настукати на нього. — Ленка гірко всміхнулась. — І він її боїться, Павле, це так гидко, як він її боїться.

Запала тиша. З-за дверей зали засідань на холодний глухий коридор долітав гомін веселощів. Ленка ще щільніше загорнулася в нову шаль.

— Вона тримає його за яйця, а він тремтить від страху, — докинула, ніби подумки, геть відсутня.

— Думаєш, це ще можна виправити?

— Ти про те, чи зможу я йому пробачити?

— Ага.

Ленка подивилася кудись у кінець порожнього коридору.

— Павлушка його любить. Вона без татка не змогла б. Тож у мене немає вибору. Але це його боягузтво... воно мені неймовірно осоружне.

— Ясно... — зітхнув шеф.

— Ти розумієш, Павле, — вона звернулася до нього з несподіваною наполегливістю, — він не пориває з коханкою, він боїться її. Наскільки я його знаю, він хотів би з нею розійтися, бо відчуває страх переді мною. А ще більше потерпає від того, що на це скаже його мамуня. Він ловить дрижаки на всіх фронтах. І мені від цього так гидко...

Шеф промовчав.

— Вибач, будь ласка, що я все це на тебе вивалила.

— Та ні, все гаразд. Я радий, що ти мені про це розповіла. Добре знаю, що може зробити з родинним життям наш робочий графік. Слухай, Лені, візьми відпустку. Може, ще вдасться все зліпити докупи. Я розумію, ця порада ні до чого, але колишня шефиня мені завжди казала: кожна мить, коли дитина може бути з обома батьками, — це найцінніше, що ви їй можете дати. Коли вдома спокій і люди разом. Я не знаю... у тебе ще лишилася якась невикористана відпустка? Якщо так, напиши заяву. Я тобі її підпишу вже завтра зранку. Попереду Різдво. Ідеальний час, щоб ці проблеми вирішити.

Ленка тим часом намотувала на зап’ястки вільні кінці шалі.

Запала тиша. На коридорі заблимала лампа денного світла. Ленка ніби отямилася.

— Власне, я йшла до вбиральні, — сказала.

— Тоді, з міркувань власної безпеки, я тебе не затримуватиму, — всміхнувся він.

Вона кивнула.

— Павле, дуже дякую.

— Та нема за що.

— Цей подарунок мене дуже потішив, — додала і рушила до вбиральні.

Повертаючись на таксі додому, розмірковувала, чи не було помилкою викласти все це шефові, але те, що змогла довіритися саме йому, внутрішньо її заспокоїло. Тепло в таксі заколисувало, і Ленка почувалася розслабленою і піднесеною. Поєднання алкоголю і слів шефа, його розуміння вплинуло на неї дуже позитивно. Вже не думала, скільки коштуватиме поїздка до тієї діри, де їй доводилось жити. З роботи додому було 8,9 кілометра, поза годинами пік (як, до прикладу, тепер, уночі) дорога тривала приблизно 17 хвилин. «А що, як... — задумано міркувала Ленка, поки таксі мчало крізь ніч (на щастя, водій не мав жодного бажання теревенити), — що, як, замість злитися на Петра, я покажу, що в мені є те, чого жодна молода, кістлява лахудра, хай навіть довгонога, ніколи не зможе йому дати?» Їй здалося неймовірно простим пробачити Петрові. Вона приїде додому, роздягнеться, подарує йому такі відчуття, які може дати лише жінка, котра знає його п’ятнадцять років. Якщо Петр не здогадується, що вона про все знає, пробачити буде легко. Її гідність і самоповага залишаться недоторканими, адже вона зможе вдавати солодке незнання. Вони проведуть чудове Різдво. Як родина. Вона, Павлушка і Петр. А про ту шльондру Петр забуде. Вона про це подбає. Вона ще побореться.

Таксист зупинився і сказав, що вони на місці. Ленка здригнулась і отямилась. До реальності її повернув не лише голос водія, а й погляд на таксометр. Коли виходила з машини, думала про те, що варто запропонувати Петру переселитися до міста. Тополани! Якби вона жила в землянці десь посеред лісу, навряд чи почувалась би настільки відірваною від цивілізації, як тут. Вони отримають виплату за Петрову третину будинку. Мають уже якісь заощадження. Фінансове становище не найгірше, можуть собі дозволити платити двадцять тисяч на місяць за іпотеку. Або за оренду. Краще вже бути бідною, але у власному житлі...

З вікна їхньої вітальні на першому поверсі темну стежечку до вхідних дверей їй освітлювало знайоме поєднання відблисків від екрана телевізора та настільної лампи. Петр не спить, це добре, щойно Ленка зайде додому, одразу ж візьметься до справи. Вона була трохи напідпитку і палко бажала кохатися, прагнула відчути Петра в собі та на собі... Тихо відчинила двері, роззулася і в самих лише шкарпетках швидко вибігла нагору. Відчинила двері до квартири — добре хоч, що наполягла на цій кулястій ручці, щоб зберегти бодай ілюзію приватності, — сумка з чудовою кашеміровою шаллю ковзнула на підлогу, куртку вона поспіхом повісила на вішак і, сяючи, ввійшла до вітальні...