Хто, якщо не ми? Інструменти змін від громадських лідерів ebook

2022

ISBN 978-966-982-875-0 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Дизайнер обкладинкиМарія Глушко

ISBN 978-966-942-827-1(серія)

ISBN 978-966-982-166-9

Про видання

«Хто, якщо не ми?» — перший креативний нонфікшн про громадський сектор України. Це книжка про те, як творити добро та насолоджуватися своїми справами.

Четверо людей з однієї країни, але різних світів… Опинившись разом, вони зустрічають на своєму шляху активістів, які змінюють світ на краще. Вони дедалі більше розуміють, що принести користь суспільству може кожен і це зовсім нескладно. Але як саме це зробити? І чи вдасться?

Для написання було використано 20 інтерв’ю з представниками відомих та впливових громадських організацій та ініціатив у різних сферах. Їхні історії успіху надихають. Їхні поради неодмінно стануть у пригоді тим, хто лише стає на шлях громадської діяльності (або заохотять до неї), а також нададуть новий імпульс досвідченим активістам.

Та будьте обережні! Дізнавшись від наших героїв про те, як змінити світ на краще, ви можете захворіти на активізм, стати волонтером чи благодійником, приєднатись до якоїсь організації або створити власну чи навіть взятися фінансово допомагати якійсь ініціативі. Тому, задля безпеки, радимо швидше передати книжку комусь зі знайомих!

Від автора

Фотограф @oksi_official Oksana Shevchuk

Я завжди ставив собі та колегам запитання: навіщо це нам? Для чого витрачати стільки сил та енергії, які інколи призводять лише до ледь помітних змін? Навіщо допомагати іншим, коли так багато особистих проблем? Відповіді були різні, але в них спостерігалося багато спільного. Колеги та однодумці отримували справжнє задоволення від того, що робили, насолоджувалися можливістю змінити щось на краще в своєму університеті, місті, країні.

Звідси поставали нові запитання. Чому багато людей залишаються байдужими до такої діяльності? Або чому така кількість прикладів того, як людина, захоплена ідеєю, раптом зупиняється й облишає її? Чому люди, які виконують одну важливу справу, часто ворогують?

Впевнений, що одна з відповідей — це проблема комунікації. Усі, від кого залежить майбутній розвиток нашої країни, часто спілкуються між собою різними мовами. Це стосується всіх категорій, кожного з нас: активістів із різних сфер, представників усіх рівнів влади, будь-якого бізнесу та байдужих громадян.

На наступних сторінках ми будемо шукати цю спільну мову, відповідати на старі запитання та ставити нові, отримувати корисну інформацію, знаходити для себе найкомфортніший варіант життя у суспільстві. Історія поділена на блоки з десяти зупинок, на яких наші персонажі спілкуються з реальними громадськими діячами та активістами. Ви можете читати інтерв’ю в будь-якій послідовності, навіть пропускати. Але краще все ж таки не залишати героїв на самоті.

Приємного читання!

Дмитро Афанасьєв

Письменник(www.afanasiev.me);

Голова Студентської ради НТУУ «КПІ»(2014—2016 р.);

Помічник виконавчого директора Німецько-Польсько-Українського товариства в Україні(2016 р.);

Автор проєкту-переможця Громадського Бюджету м. Києва(2017 р.);

Лауреат премії Київського міського голови за розвиток молодіжного руху

Співавтор Концепції впровадження ВІМ-технологій в Україні(www.bim.in.ua) (2020 р.).

0

У пошуках громадської точки G

Ви заробляєте на життя тим, що отримуєте. Ви робите життя тим, що даєте.

Вінстон Черчилль

Яскравий промінь проєктора кидав провокаційний відбиток на білий екран, змушуючи трохи почервоніти кількох найбільш сором’язливих присутніх. «У пошуках громадської точки G» — такий напис червоними літерами змусив стомлених дорогою та ще заспаних слухачів з цікавістю подивитись на невеличку сцену.

— Кожен організм прагне дістати максимальну насолоду від свого існування, — не зважаючи на шепіт присутніх, розпочав промову спікер у чорному діловому костюмі. — Кожен з нас працює на певну аудиторію та хоче стати її найкращим партнером, принести найбільше задоволення та відігнати від неї усіх повій, котрі, на жаль, так часто трапляються на нашому шляху. Наша конференція покликана знайти відповіді на запитання, як влаштований наш громадський організм та як вилікувати його від хвороб, що прогресують сьогодні…

Повільно крокуючи сценою, чоловік продовжував розповідь, переводячи погляд на десятки присутніх, що зручно вмостились на м’яких стільцях.

Дехто не зводив з нього очей, найбільш старанні постійно занотовували щось у блокнотиках, інші майже не відривались від смартфонів, швидко водячи пальцем по гладеньких дисплеях, хтось постійно поглядав на годинникв очікуванні обідньої перерви. Та до неї ще було чимало виступів, і зала через кожні пів години вибухала оплесками, проводжаючи та зустрічаючи нових гостей, які прийшли поділитись досвідом. Спікер теж слухав колег — поки організатори не оголосили паузу.

Учасники попрямували до ресторану. Подібні заходи, як завжди, влаштовувались на найвищому рівні та вражали вишуканістю тих, хто брав у них участь уперше. Серед таких новачків найбільше привертала увагу середнього зросту білявка в доволі відвертій червоній сукні. Дівчина вже з самого ранку встигла познайомитись майже з усіма учасниками і тепер переходила на новий рівень спілкування. Поки натовп просувався крізь двері, вона наздогнала спікера та трохи невпевнено почала:

— Доброго дня! Мене дуже вразив ваш виступ.

— Дякую, — усміхнувся чоловік.

— Можна з вами порадитись? — І, не чекаючи відповіді, продовжила: — Ми нещодавно створили організацію і тепер маємо купу проблем. Грошей ніхто давати не хоче, люди не ходять на заходи, але ми стільки всього робимо… — Вона енергійно перерахувала проблеми, їх було справді багато.

Нарешті співрозмовники дістались зали ресторану. Просторе світле приміщення було заставлене прямокутнимистоликами, між якими метушилися кілька офіціантів, виносячи нові й нові. За столиками вже сиділи гості готелю, до чоловіка помахали, вказавши на вільне місце. Дівчина ж тільки пришвидшила темп розповіді і пішла за спікером, не приховуючи наміру присісти біля нього. Але за метр від цілі він зупинив співрозмовницю:

— Даруйте, як вас звати?

— Яна.

— Яно, вибачте, але тут уже всі білети продані. Краще сідайте за той столик. — Чоловік вказав на стіл під номером три. — А щодо запитань, то вони дуже влучні, але сам я на них відповісти не зможу. Думаю, найближчим часом ви почуєте відповіді. Якщо ж ні, то ось моя візитівка.

— Дякую, — вичавила усмішку Яна, взяла візитівку та попрямувала до вільного місця за сусіднім столиком. Лаючись подумки на небагатослівного громадського діяча, вона мовчки присіла, не звертаючи уваги на двох сусідів, які до її появи активно розмовляли.

— Смачного! — промовив середнього віку лисий чоловік, уважно вдивляючись у бейджик, що висів на шиї у Яни. — Так ви учасниця цієї конференції з дивною назвою? 

— Що, вибачте? — відволіклась від думок Яна.

— Кажу, на бейджі написано, що ви в пошуках точки G. Можу допомогти, — посміхнувся чоловік, а сусід голосно зареготав.

— Маю сумніви, що ви щось тямите у громадських справах.

— Тут ви маєте рацію, на фігню часу немає. Час — що? Гроші, люба. І вам раджу швидше покинути ці дурощі.

— Якщо робити світ краще — це фігня, то мені вас шкода.

— Не доросла ще когось жаліти, — суворо поглянув на співрозмовницю чоловік.

— І які ж у вас справи?

— Бізнес, звісно. Що ще може робити розумна людина? — з гордістю промовив чоловік та хотів уже говорити далі, як втрутився офіціант.

— У вас вільно? — запитав він про останнє місце за столом.

— Так.

— Інно Анатоліївно, сідайте, будь ласка.

Подякувавши, до столу підсіла жінка, якій на вигляд було трохи понад сорок років. Вона поправила окуляри, що надавали її привабливому обличчю серйозності, та обвела трійцю зверхнім поглядом.

— Вибачте, де я міг вас бачити? — переніс увагу на нову жінку лисий.

— Можливо, звертались до нашої установи. — Жінка граційним рухом відкрила сумочку та, діставши візитівку з відбитком золотого герба, простягнула співрозмовникові.

— Приємно познайомитися, Інно Анатоліївно, — прочитавши надруковану назву посади, усміхнувся чоловік та,діставшиз внутрішньоїкишенісвоюкартку,поспішивназватися: — Борис Гнатенко. Часто заходжу у ваші володіння.

— Сподіваюсь, вас не ображають. А про що ви так емоційно розмовляли до моєї появи?

— Та ні про що. У нас тут суспільна активістка в компанії. Намагався пояснити, що не те молодь робить.

— Ну знаєте, це краще, ніж наркотики та алкоголь, — ледь усміхнулась Інна.

— Як ви можете порівнювати такі речі? — обурилась Яна.

— Не драматизуйте, — відмахнулась жінка. — На жаль, більшості активістів просто немає чого робити, от вони і заважають нам працювати. Або просто будують політичну кар’єру, постійно якісь запити надсилають, на зібрання приходять, скандалять, вимагають…

— Звісно, — перервала Яна, — звикли отам по кабінетах усе вирішувати, не звертаючи уваги на людей. Та нічого, скоро усіх політиків та службовців змінять і почнеться…

— Ой… — гучно зітхнув хлопець та вперше доєднався до розмови: — Змінюй, не змінюй, а все так само буде. Працювати потрібно, а не триндіти.

— Артуре, абсолютно правильно і… — Борис не встиг сказати все, що хотів, його перервав бадьорий чоловічий голос:

— Шановні гості! Нагадуємо, що сьогодні нашому готелю виповнюється десять років! Увесь цей час ми працювали, щоб зробити кожен туристичний візит незабутнім, а робочі поїздки приємними та комфортними. І з нагоди свята ми підготували неймовірні подарунки. Один з них розігруємо просто зараз. — Невисокий чоловік з мікрофоном стояв посеред зали біля стрункої дівчини, яка тримала у руках прозору скриньку. — За хвилину ми визначимо щасливців, які вже цими вихідними поїдуть у тижневий, цілком безкоштовний тур Європою. — Ведучий зробив паузу, зануривши руку у скриньку та показово перебираючи десятки різнокольорових папірців.

У залі запала тиша, гості з цікавістю спостерігали за розіграшем, та чоловік не поспішав. Удосталь насолодившись увагою, він нарешті витяг руку й урочисто оголосив:

— Підніміть руку ті, хто сидить за щасливим третім столиком!

Усі четверо здивовано перезирнулись поміж собою та, перевіривши номер, підняли руки.

— Привітаймо переможців! — Під розчаровані оплески решти гостей ведучий поспішив до четвірки.

Яна слухала його з недовірою, поглядаючи навколо в очікуванні моменту, коли хтось оголосить, що це розіграш, і всі розсміються. З огляду на її вдачу це був би найімовірніший розвиток подій. Дівчина ніколи в житті не вигравала навіть у дитячу «камінь, ножиці, бумага», а тут одразу лотерея. Та часу зволікати не було, відповідь слід було надати до вечора. І якщо сусіди ще думали, жаліючись на заплановані справи, то Яна вже знала напевне, що поїде. Навіть якщо це виявиться жартом у самому кінці, коли вона приїде на вокзал з валізою. Але такі думки враз відтісняли мрії про мандрівку. Дівчина уявляла, як вдихає європейське повітря, з кожним ковтком вбираючи в себе нові культури та враження.

Зупинка І

Благодійність

Значно більшу кількість людей зворушує думка про допомогу бідній родині, ніж про усунення бідності загалом.

Генрі Форд

Вокзали завжди були одними з найбільш неоднозначних місць. Вони без перерв, вихідних та відпусток виконують свою роботу тимчасового притулку не лише для незліченної кількості транспортних засобів, а й для людей, яких люб’язно приймають на свій борт.

Для когось вони є відправною точкою для початку нового життя, для когось, навпаки, означають фінішну риску певного етапу. У багатьох вони асоціюються з таємничим азартом на початку чергової подорожі, у декого — з розчаруваннями, прощаннями та розлуками. Впевнено можна сказати тільки те, що ніхто не може залишитись байдужим у цьому місці та кожен переживає радість, сум або щось інше, таке особисте та інтимне, що немає сенсу навіть намагатись поділитися цими емоціями.

Один зі столичних автовокзалів також не став винятком — і всіма силами, не заспокоюючись, навіював на відвідувачів дедалі дужчі почуття, поки не бачив на їхніх обличчях хоча б якісь емоції, усмішки чи сльози, не важливо. Головне, щоб емоції були.

Серед таких пасажирів та проводжальників Яна тягнула свою червону валізу. За кілька хвилин вона знайшла вказану платформу та зайшла до автобуса. Там дівчина одразу помітила сусідів по столику. Борис, сидячи біля Інни, щось енергійно розповідав їй. Збоку від них, через прохід, вдивлявся у вікно Артур. Привітавшись із усіма, Яна присілабілянього.

— А ми вже думали, що ти не поїдеш, — почав розмову хлопець, і водій завів двигун, гучно побажавши пасажирам приємної дороги.

— Що ж, пропоную відсвяткувати, — хитро всміхнувся Борис та, діставши блискучу флягу, запропонував її вміст трьом сусідам. Жінки подивились з осудом, на відміну від Артура. Хлопець радо пристав на запрошення, і вдвох вони швидко впорались із напоєм, запах якого швидко поширився салоном, поки автобус ледве пересувався ранковими заторами.

Щоб хоч якось розважити людей, водій увімкнув телевізор. На екрані з’явилась назва стрічки — «Заплати іншому». І ті, хто не встиг скористатись навушниками та заснути, мовчки дивились фільм.

У цій історії йшлося про хлопчика, який мав домашнє завдання — вигадати ідею, як змінити світ на краще. Йому спало на думку дуже просте: зробити добро трьом людям, натомість вони зроблять добро ще трьом, аж поки цей процес не охопить усіх людей у світі.

Коли з’явились титри, Яна не витримала й заплакала.

— Облиш, це ж тільки фільм, — спробував заспокоїти дівчину Артур.

— Можливо, — витерла вона сльози, — але лишень уяви, якби кожен так зробив…

— Це нереально, — втрутився Борис, — люди егоїсти, це логічно і нормально. Тож фільм — цілковита фантастика, хоч і гарна.

— А нам подобається, — почувся жіночий голос, і до компанії повернулись двоє молодих дівчат, які сиділи попереду. — Напевно, це найкращий фільм про благодійність. Хочеться, щоб і в нас запрацювало щось подібне.

— А ви маєте стосунок до благодійності? — поцікавилась Яна, побачивши білі футболки з написом «Zdai Blood».

— Мизасновниці благодійного донорського проєкту «Zdai Blood», — відрекомендувались незнайомки.

—Дарина Власенко.

—Анастасія Магеррамова.

— Дуже приємно! Але — здай що?

— Blood — це англійською «кров», — зітхнувши, пояснила сусідові Яна, —а як ви створили цей проєкт?

—Ми тоді навчались у КПІ і мали предмет «Соціальне проєктування». Дізнавшись про велику потребу в донорах крові в Центрі дитячої кардіології та кардіохірургії, подумали, що буде чудово, якщо вийде хоч трохи допомогти, — пояснила Анастасія.

—Так, це було у березні 2016 року. На той момент про постійний проєкт не йшлося, він існував тільки на папері. За півтора місяця до початку акції ми знайшли низку партнерів (стукали в усі двері), створили агітаційні листівки та залучили понад сотню людей, що хотіли здати кров. Акція виявилась успішною. Була фотозона, чимало фотографів, подарунки. Найкраще, що ми тоді почули, — це запитання «а коли наступний захід?», — додала Дарина. — На сьогодні ми вже провели чотири масштабні акції тривалістю два дні (у травні, серпні, листопаді 2016-го та лютому 2017-го). У січні 2017 року створили формат проєкту — щотижневі донорські акції #сердечнийчетвер. На сьогодні до донорства ми залучили понад 5000 осіб. Провели понад 200 щотижневих акцій ДВі СЧ. З березня 2020 року працюємо у форматі онлайнкоординації: направляємо донорів з понеділка до п’ятниці до п’яти різних центрів крові у Києві. У час жорсткого карантину відправляли донорів на таксі здавати кров з компанією «Убер». Адже жодна з хвороб не пішла на карантин під час пандемії ковіду і хворі люди так само потребували донорської крові. А від листопада 2018 року функціонує ще одна щотижнева акція — #ДобрийВівторок для потреб Національного інституту раку.

— Цифри вражають. Напевно, цього часу вистачило, щоб стати експертами у питаннях донорства?— поцікавилась Яна.

—Так, в Україні дуже складна ситуація. На початку пандемії ковіду кількість акцій зменшилась утричі. І донорів стало ще менше. Це дуже сумно. У країні просто катастрофічна нестача крові. Ми майже щодня отримуємо повідомлення від родичів та друзів людей, яким вона потрібна. Але, на жаль, допомогти усім не можемо, — сумно зазначила Дарина.

— Пам’ятаю, колись один з учасників акції сказав те, над чим страшно замислитись: «У світі понад сім мільярдів людей. Чому ж тоді є ті, кому не вистачає крові?»

— Чому ж в Україні склалася така ситуація?

— На це впливає багато факторів. Наприклад, погана організація власне процесу в державі. Сьогодні відсутня загальна база донорів. Немає зв’язку та централізованої роботи між усіма центрами. Плюс до всього пандемія коронавірусу вплинула на кількість донорів і стало ще більше обмежень. Раніше через десять днів після застуди можна було здавати кров. Зараз — місяць і так далі. Восени 2020 року ухвалено новий закон про донорство крові, який мають імплементувати до 2025року.

—Заважають стереотипи, які склались у людей щодо донорства. Особливо це стосується людей старшого віку. Вважають, що здавати кров небезпечно і вони можуть чимось заразитися. Дехто взагалі гадає, що здавання крові шкодить організму. Але насправді донорство корисне. Вчені давно довели важливість оновлення крові. Тому необхідні потужні інформаційні кампанії для популяризації донорства, — додала Анастасія.

— Навіть попри це вам вдається щотижня збирати людей на свої акції. Як ви їх мотивуєте?

—Спочатку була стратегія — акцентуватись лише на тих, хто потребує крові. На низьких здачах, поганій статистиці тощо. Потім зрозуміли важливість того, щоб створювати значущість донора. Спробували змінити негативні меседжі на позитивні. Ми намагаємось дати кожному учасникові можливість відчути свою значущість, створити особливу атмосферу добра та допомоги.

—Мотивуємо учасників приємними сувенірами на згадку. Колись це були наліпки, потім дарували значки… Наразі онлайн координуємо кожного донора, розробили стильний стікер-пак, відправляємо листівки та надсилаємо повідомлення-подяку про те, що донор реально допоміг урятувати життя. Звичайно, це тільки символічні подарунки, але навіть вони створюють ефект значущості. Стають таким собі символомналежності до людей, які допомагають іншим. — Анастасія дістала з сумки коробку та продемонструвала співрозмовникам значки.

— Симпатичні, але їх виготовлення потребує коштів. Як ви їх збираєте?

—Традиційно шукаємо спонсорів та партнерів. Суми невеликі, проте це все одно нелегкий процес. Першу партіюзначків нам профінансувала випускниця КПІ, яка перебувала тоді у США та за допомогою краудфандингу зібрала необхідну суму. Це був дуже приємний сюрприз. Та значки — не єдині наші витрати, тому перебуваємо у постійному пошуку навіть зараз, — відповіла Дарина.

— Активно співпрацюємо з кінотеатром «Супутник» — розігруємо три пари квитків серед донорів попереднього місяця в кіно. Також даруємо сертифікати в автошколу. Окрімтого, вдалося знайти постійних партнерів, що допомогають намрозвиватись, — це й автошкола, і бренд жіночого одягу,іIT-школа, а також радіо, медіапартнери тощо.

— З цим зрозуміло. А як щодо вашої мотивації? Чому ви так довго опікуєтесь цим проєктом?

—Тому що добра і любові має бути більше. Особливо у темні часи. Це такий собі суперпозитивний адреналін, який надихає.

—Бо нам подобається віддавати. Коли віддаєш щось іншим, Усесвіт дарує тобі добро навзаєм: щирих людей, гарний настрій. Відбувається такий собі колообіг добра. Тому радимо робити добрі справи. Є гарна фраза «Що віддав — то твоє», — щось у ній є, — промовила Анастасія.

— Можливо, сил надають іще й історії донорів та пацієнтів?

—Якось головний лікар розповів, що вони врятували маленьких близнят. Дівчинка стала балериною, а хлопчик — бандитом. Цих діток могло б і не бути, але їх урятували завдяки донорам крові та лікарям. Я тоді замислилась про те, як ми всі взаємопов’язані у світі. І було б дуже цікаво зробити проєкт, який відстежував би долі вилікуваних дітей.

—Звісно, про це ми можемо розповідати нескінченно. Щоразу трапляються різні історії. Більшість з них доволі емоційні, але, коли опікуєшся благодійністю, треба підходити до всього з холодною головою, — після короткої паузи промовила Дарина.

—П’ять років проєкту—доволі великий термін. Можливо, поділитесь планами?

—Ми мріємо про те, що колись будь-якого дня у різних пунктах крові будуть донори, а потреба в крові не буде такою критичною. Наша мета — робити локальні зміни. Тому нам поки цілком вистачає наших акцій. От і плануємо їх розвивати. Для ефективнішого розвитку нашої ініціативи зареєстрували громадську організацію «Сенс крові», — із захватом оголосила Дарина.

—Цей проєкт більше не про донорство, а про те, щоб змінювати свідомість людей. Показувати, що кожен може змінити світ своїми діями без надзвичайних зусиль.

— А я все одно не довіряю цим благодійникам,— пробубонів Борис.

— Ви маєте право на власну думку. У наш час можуть траплятися аферисти, на жаль. Але, безумовно, є велика кількість корисних проєктів, фондів та ініціатив. Звісно, треба обережно ставитися до благодійності. Благодійність має бути з розумом, — спокійно зауважила Анастасія.

— І кого ви виокремили б? Можливо, з кимось співпрацюєте?

— В Україні останнім часом стало значно більше благодійних проєктів та ініціатив. Нас це радує. Корисна організація Donor.ua, також у Києві є чудовий донорський проєкт #Агенти крові_в_Охматдиті.

Надихає, наприклад, те, як працює та комунікує благодійний фонд «Таблеточки».

Здавалося, що запитання до дівчат у Яни не закінчаться ніколи. Та автобус загальмував і водій оголосив зупинку. Подякувавши за розмову, четвірка нових знайомців попрямувала до майже порожнього приміщення заправки. Мандрівники йшли по дорозі й поряд на вулиці побачили двох бабусь, які торгували овочами та фруктами, незважаючи на легкий дощ.

— Бідолашні, — зітхнула Яна, коли компанія увійшла до приміщення та взяла кави, — навіть у таку погоду змушені торгувати, щоб вижити.

— Не звертай уваги, — відказав Борис, — що ще їм у такому віці робити.

— Помиляєтесь, у такому віці є багато варіантів, як провести час, — почули вони коментар жінки, яка стояла за сусіднім столиком. Познайомившись, вони дізналися, що цеТіна Михайловська — керівниця та співзасновниця Благодійного фонду «Життєлюб».І четвірка почала допитуватись про його діяльність.

— Чому та як створили благодійний фонд «Життєлюб»?

— Ніколи не думали, що будемо створювати фонд. І що наша ініціатива, яка виникла випадково, переросте в організацію такого масштабу.

Усе почалося в 2011-му році, ми з моїм партнером, Гаріком Корогодським, прогулювалися Гідропарком і набрели на танцювальний майданчик для ветеранів праці та дітей війни, і він називався «Життєлюбом». Це був старий майданчик із тихим репродуктором, із якого рипіли (саме рипіли) пісні. І він був повністю заповнений пенсіонерами, які танцювали.Десь сімсот, може й більше. Це було чудове видовище, адже ми не звикли бачити дорослих людей, які танцюють парами, та ще й мають дуже ефектний вигляд. Пам’ятаю, ми стояли і, як заворожені, дивилися на це. Тоді Гарік сказав: «На цьому майданчику ще мої батьки танцювали», — і виникла ідея відреставрувати це місце. Тому ми замінили лавки, поставили якісну систему репродукторів, вирівняли територію, оновили фасади, вивіски, зробили ілюмінацію, сцену та піддашшя. У результаті подарували літнім людям таке гарне місце.

Люди похилого віку там танцюють протягом усього року, навіть у дощ та сніг. А у 2012-му році на 9 травня ми вирішили провести там перший концерт. До цього концерту ми ще організували велике розвезення продуктових наборів ветеранам та дітям війни. Для цього я опублікувала у фейсбуці пост, який набрав неймовірну кількість репостів і ми здійснили велике розвезення на півтори тисячі адрес. Пригадую, я була сама і думала, що помру під час логістики. Було триста екіпажів автомобілів. Робилося все просто на вулиці, досі пам’ятаю — Володимирська, 4. Там довгий такий парапет, зручно все завантажувати та збирати.

Далі ми час від часу проводили інші заходи. До нас підтягнулися люди, почали писати бабусі та дідусі, різні організації. І ми у вільний від своїх справ час допомагали їм. Приблизно за рік з’являлися знайомі, які казали: «Ми знаємо, що ви допомагаєте літнім людям. Ось вам конверт, зробіть для них щось хороше». І коли таких конвертів стало багато, ми зрозуміли, що потрібно реєструвати фонд, щоб звітувати. Бо вже було незручно надсилати чеки, фотографії в особисті повідомлення або показувати в Exel-таблицях, як ми розпорядилися грошима та довірою людей. Тому ми зареєстрували фонд та розпочали діяльність, але ще не планували розвивати його в таку організацію. І в цей момент стався квантовий стрибок, тобто про нас почали дізнаватися. На той момент ми стали єдиною організацією, яка займалася допомогою саме людям похилого віку.

— І якими були перші кроки вже після офіційної реєстрації?

— Ми сіли планувати діяльність організації та домовилися з Гаріком, що ніколи не будемо висвітлювати старість як жалюгідну й ніколи не тиснутимемо на жалість. Тому що в нашій країні насправді страшно старіти. Україна перебуває в зоні гуманітарної катастрофи стосовно літніх людей. Пенсія, яку отримують люди, не дозволяє закрити навіть базові потреби, не кажучи вже про якість і гідний рівень життя. Від цього всі люди налякані. Особливо молодь, яка боїться старіти, і це дуже страшне явище. Бо коли ми чогось боїмося, ми вважаємо за краще це ігнорувати і не помічати. Ти розумієш, що за якийсь час будеш немічний, без фінансової подушки, а держава тобі нічого не гарантує. І коли тобі страшно, ти волієш не помічати людей за межею цього віку. Бо ти не хочеш стикатися з реальністю. І це створює «сліпузону», а люди, які переступають межу 55+, стають невидимими для активного зрілого суспільства, яке не створює для них нічого. Ні інфраструктури, ні турботи, ні розуміння. І воліє їх агресивно ігнорувати.

— Що маєте на увазі під агресивним ігноруванням?

— Чи знайомі вам ці фрази: «Хочеш допомогти країні, забери в бабусі паспорт», «А куди пруться всі пенсіонери, лишезаймають громадський транспорт!», «Чого їм вдома не сидиться?»?

Це все захисна реакція психіки, яка хоче прибрати все, чого боїться, із зони своєї видимості. І ми зрозуміли, що потрібно працювати саме з молодим активним поколінням та давати їм більш оптимістичний сценарій розвитку подій.Показати, що вік може бути привабливим, що можливості існують і, попри всю реальність нашої країни, ми можемо створити дуже класний простір для комфортного життя самих себе в майбутньому. Адже маску в літаку ми спочатку надягаємо на себе. Тому цю всю доріжку ми теж будуємо для себе самих. І ми почали розвивати ідею актуальності третього віку. Демонструвати, що це класний та сучасний період життя.

— Звучить казково, та чи виправдався такий підхід у реальності?

— Перші кілька років ця стратегія не приносила результату, бо з жалю охочіше жертвують гроші. У короткостроковій перспективі це справді так, але в довгостроковій — гірше. 2014-го року в Україні почалася війна. Негативу та складних тем було дуже багато. І в цей момент наша стратегія викликала фурор. До організації долучилися люди, які в нас відпочивали та бачили позитивний горизонт, згодом багато інших фондів визнали ефективність цієї стратегії. І зараз, у принципі, всі йдуть у позитивне мовлення, навіть ті, хто працюєз найскладнішими темами, наприклад, дитячою чи дорослоюонкологією. Усі намагаються шукати позитивну тональність, не транслюючи складнощів, але дозволяючи людині долучитися до складних тем. Певною мірою це визначило майбутнє нашого фонду. Якщо запитати про нас аудиторію, це завжди «вау». Ми завжди життєрадісні та класні, проте, працюємо зі складною темою.

— Виходить, фонду вже вісім років. Які власні проєкти в рамках цієї складної теми вважаєте найуспішнішими?

— Скажу про найважливіші проєкти, які змінюють реальність навколо. Проєкт «Кіно-Сад “Життєлюб”» — ми хотіли створити відкрите місце для дорослих. Бо якщо тобі шістдесят, то немає жодного місця, куди ти можеш піти та провести час зі своїми однолітками. Там, де було б комфортно, стильно, і ще було якесь мистецтво. Є майданчик «Життєлюб» та станція метро «Театральна», де танцюють люди, — на цьому все. Далі є кінотеатри та інші розваги, але фінансово їх важко собі дозволити. Залишаються поліклініки, церкви, ринки — стандартний набір.

— І що запропонували ви?

— Ми знайшли в Гідропарку зруйнований зелений театр і вигадали проєкт «Кіно-Сад». У нього ніхто не вірив. Коли ми намагалися підключити місцеву владу, знайти бюджет та дозволи, на нас дивилися, як на божевільних: «Місце, безкоштовне, для пенсіонерів, — питали, — навіщо? Хай сидять по домівках». Коли ми ходили до донорів, нас також ніхто не розумів. Гроші на «Кіно-Сад» ми зібрали самотужки, це був наш бюджет, значна частина грошей була від продажу книги Гаріка «Як витратити мільйон, якого немає» плюс те, що збирали на публічних заходах. І без дозвільних документів за три місяці побудували цей об’єкт.

— Не страшно було йти на такий ризик?

— Це було рішення Гаріка. Цей об’єкт знаходиться на балансі Гідропарку, і ми ніколи на його власність не претендували. І коли туди заїхала техніка, то вже ніхто нічого не міг із ним зробити. Коли ми його відкрили, то самі в це не повірили. Ми створили фізичне місце, на карті міста та країни, яке переживе нас усіх. Воно реальне, і ми віримо, що такі локації з’являться в Україні в усіх містах. Бо скрізь є подібні зруйновані об’єкти, які можна швидко реанімувати. Це не коштує великих грошей у масштабах міста. І ми вже маємо приклад, ми можемо надати все, дорожню карту, бюджет, проєкт, показати, як проводити заходи, як простір розвивати і наповнювати.

— Чи звертався вже хтось стосовно цього?

— Звертаються постійно, ми все розсилаємо. Але зараз, на жаль, цей процес призупинив ковід. Але, у будь-якому разі, людям такі місця в майбутньому потрібні. «Кіно-Сад» бувповоротним проєктом, який змінив сприйняття багатьохукраїнців. У нас є цілий фільм, у якому в життєлюбів запитували, як це місце змінило їхні життя за чотири роки. Цедуже зворушливо, коли люди розповідають, що вони знайшли там кохання, друзів. У них з’явився сенс життя. Тому що в цьому «Кіно-Саду» проходили покази, лекції, заняття з йоги, семінари, танці, літературні вечори, концерти.

Люди розповідали, що до приходу в це місце вони були самотні, вживали багато ліків і, здавалося, ще півроку — і життя скінчиться. А навіщо далі? А зараз кажуть, що хочуть жити, бо з’явилися друзі, події та повноцінне життя. Зрозуміли, що попереду ще багато часу. І це те, навіщо ми створювали «Життєлюб», щоб він змінював життя людей. І фонд дає людям розуміння, що вони актуальні, мають можливості й можуть жити ще дуже довго і дуже класно, а суспільство навколо їх підтримує.

Для нас самих це був поворотний момент, тому що ми побачили через сотні людей, як справді можна на щось впливати, допомагати та змінювати світ навколо себе. Бо якщо ми створюємо такий простір, то це впливає на всю екосистему, в якій ми знаходимося. І цей «Кіно-Сад» надихнув багато організацій по всій Україні, які почали створювати мініпроєкти. Хтось узяв один із напрямків нашого проєкту «Re-жим»та почав займатися йогою, залучаючи бабусь та дідусів, інші — вести навчальні семінари для літніх людей у своєму регіоні, хтось опанував спортивний напрям. І все це почалося з цього проєкту.

— Справді, проєкт дуже потужний. Можливо, були інші подібні за масштабом?

— Другий поворотний проєкт «Обід без Бід». Мій найскладніший, ми довго не могли його реалізувати. Знов-таки, бо спочатку хотіли співпрацювати з міською владою. Просили приміщення, сприяння, щоб реалізувати його більш грамотно. Але пів року оббивали пороги безрезультатно. Потім намагалися організувати це з територіальними центрами, щоб роздавати їжу самотнім, які перебувають удома. Теж безрезультатно, нікому нічого не потрібно. Дещо вигоріла команда, яка ніяк не могла запустити проєкт.

І я дуже розлютилася, було шкода, що ми ніяк не можемо реалізувати «Обід без Бід», і одного дня ми винесли офісний стіл, за яким я сиділа, на вулицю. То був Нижній Вал, там є сквер. Домовилися з рестораном та принесли перший бідон їжі.

Це було 9 березня 2016-го року. До нас почали підходити люди, хоч ми не клеїли жодних оголошень. Першого дня ми нагодували десь двадцять осіб, другого — сорок, третього їх було п’ятдесят. Далі ми поставили будиночок. Його теж спробувала знести міська влада, але бабусі повністю оточили його й нікому не вдалося нічого зробити.

— Ого. А чи були нові спроби?

— Міська влада зрозуміла, що проєкт не можна знищувати і що він потрібен людям. Тоді почалося інтенсивне сприяння влади. Ми відкрили тринадцять будиночків по Києву. За їхньої допомоги до пандемії ми роздавали півтори тисячі гарячих обідів на день, а також одяг, медикаменти. У кожному будиночку була бібліотека, в якій можна було обмінюватися книжками. Люди приходили волонтерити сім’ями та колективами компаній. Це був такий неймовірний проєкт залучення міста до актуальної допомоги. Тоді ми побачили силу та синергії бізнесу, волонтерів та небайдужих людей із тими, кому це дійсно потрібно. Бо ресторани готували їжу,Uklonвозив її, мешканці районів та працівники місцевих бізнесів приходили роздавали її. Ми в благодійності не завжди можемо помацати результат. Коли багато робиш, не завжди можна сказати, коли це стане ефективним. А в цьому проєкті, хоч що б відбувалося, ти міг щодня приїхати на точку, одягти фартух, узяти черпак та побачити: те, що ти робиш, це потрібно та важливо.

— У ваших проєктах помітну роль відіграє участь бізнесу. Що треба для його успішного залучення?

— Ми живемо в дивовижні часи. Дуже часто звучить вираз «соціальна відповідальність бізнесу». І представники бізнесу починають розуміти, що він не тільки про гроші, прибуток та доходи. Що бізнес — це інструмент впливу та трансформації. І на сьогодні він більш ефективний, ніж уряд чи люди, наділені прямими повноваженнями. Бо бізнес може допомогти набагато швидше більшій кількості людей, тому що він рухливіший, у нього більше можливостей, більша швидкість ухвалення рішень.

І так само представники бізнесу почали розуміти, що ми всі в одній екосистемі, та бізнес дуже залежить від людей, які є його споживачами. І чим більше бізнес вкладатиме в розвиток суспільства, у якому знаходиться, тим вищими будуть його показники результативності тощо. Ця взаємодія є максимально вигідною для всіх. Розвиваючи екосистему навколо себе, бізнес отримує більше. Бо створює більш стабільне суспільство, яке простіше витрачає, купує, споживає. Нарешті бізнес це зрозумів і почав брати суперактивну участь у соціальному та громадському житті. Тому зараз бізнес залучати досить просто, він шукає ідеї, хоче співпрацювати та із задоволенням бере участь у тих проєктах, які відповідають його напрямку, матриці цінностей.

— Якщо казати не тільки про бізнес, як оцінюєте культуру благодійності в Україні загалом?

— Ми молода країна. І якщо в Європі та Штатах культураблагодійності формувалася століттями, і для людей будь-якаблагодійна активність — це, як чистити зуби, бо це душевна чи духовну гігієна. Діти зі школи роздають благодійне печиво, заробляють, діляться. Це правильно побудований принцип суспільства — ділитися. Ми це лише формуємо, бо, зрозуміло, що перші роки незалежності Україна була зайнята іншими речами. У нас відбувається активне формування національної ідентичності, лише зараз починаємо розуміти, хто ми. І природно, що в цьому починає формуватися культура благодійності. Вона перебуває на стадії осмислення, коли кожна людина починає розуміти її.

Ми все-таки вийшли з пострадянської парадигми, дев СРСР була політика партії, а за людину було все вирішено, бо вона була частиною системи. А зараз ми починаємо розуміти, що ми не є частиною системи. І від того, як ти живеш зараз, залежать принаймні життя твого оточення, і що твої дії можуть щось покращити. Це питання осмислення. У нас дуже потужний волонтерський рух і під час кризових для країни періодів все трималося на волонтерах. І те, як поводилось суспільство в ті періоди визначило результат дуже багатьох речей. Тому ми формуватимемо цю культуру ще 30—60 років.

— На цьому етапі осмислення, які проблеми в благодійній сфері України виділили б?

— У всьому благодійному русі в Україні є велика проблема. Коли ми беремо складну тему й розуміємося на ній, то нам здається, що всі навколо повинні допомогти. І в багатьох випадках комунікація будується на цьому. І ніхто не замислюється над тим, у якій реальності живе людина, до якої звертаються.

Нині дуже багато складних тем. Їдеш на машині, у вікно стукають («Допоможіть на дитину»), ти бачиш борд із чимось, відкриваєш інстаграм — звідти теж мчить потік інформації, заходиш у магазин — там стоять порожні кошики на ОРДЛО та інші потреби. І при цьому ти сам перебуваєш у дуже нестабільній ситуації, бо є ковідна реальність, економічна ситуація та власна життєва невизначеність. І зараз ти починаєш блокувати запити на допомогу. Адже ти перебуваєш у ситуації, а тобі хто допоміг би? Тому що грошей впритул, якщо захворіє хтось із твоїх близьких, у кого ти проситимеш допомоги?

І ті, хто до людини звертаються, не замислюються про її реальність. І людина починає закриватися та ігнорує ці теми. Ми проаналізували цю комунікацію та вирішили будувати її від зворотного. Почали звертатися не із запитами «допоможи», «дай». А зі зверненням «подбати», «приділити увагу». Я сама — медійний аналітик, і в будь-якій комунікації мені дуже подобається розуміти людину, до якої звертаємося. Ми прибрали вимоги й почали створювати додаткові події для людини. Ти прийшов до нас волонтерити на будиночок, ми тобі одягаємо гарний фартух «СуперОнук» і даруємо значок. І наділяємо тебе суперсилою.

— А хто такі СуперОнуки? Та скільки їх?

— Ми вигадали термін не волонтер, а СуперОнук. Бо,знов-таки, 2014-го року волонтерів просили дуже багато. Вони допомагали на Майдані, на війні, переселенцям. Люди втомилися навіть від слова волонтер, це трошки висотало суспільство. Тоді ми згадали слово, в якому є дуже багато тепла та повернення в дитинство — це онук, і є така суперсила, що ти СуперОнук, отже можеш більше. Ми почали звертатися до людини, як до її дитячого втілення онука. Ми не просимотебе про допомогу, але стань СуперОнуком для когось,чужихБа не буває.

Що таке онук? Це бабусі, пиріжки, турбота, дуже теплаасоціація. Ми поєднали ці покоління теплою стороною.Це також дало нам багато залучення волонтерського руху, і ми про нього постійно піклуємося. Загалом у нас більше1000 СуперОнуків. Ми намагаємося залучати їх позитивнимиемоціями і завжди давати трохи більше.

Це робить нас улюбленим брендом, бо до нас відчувають емоцію. І вона не пов’язана ні із жалем, ні зі співчуттям, а з чимось дуже класним, що допомагає людині почуватися краще, відчувати, що вона живе, робить користь, ще й радіє, веселиться, знайомиться з класною молоддю і чомусь навчається. До ковіду для наших СуперОнуків ми завжди організовували навчання, вечірки, де знайомили їх один з одним. Все для того, щоб люди могли отримати більше від спілкування з фондом. Бо людина, яка любить чи відчуває емоції, вона твоя серцем. Вона залучить сім’ю, колектив, стане амбасадором твого бренду. І силу цього нетворкінгу ми бачимо й досі. Я із задоволенням ділюся цим з усіма благодійниками, бо вважаю, що це докорінно може змінити благодійний ринок, розуміння, як вибудовувати комунікацію з волонтерами та як правильно формувати волонтерський рух саме довкола себе.

— Крім проблем у благодійній сфері, є ще й загальні. Найбільша з них зараз — пандемія. Як вона вплинула на ваш фонд?

— У березні 2020-го року ми закрили весь офлайн за 2 дні. Ми закрили всі будиночки «Обід без Бід», проєкт «Re-жим». Та, як написав Гарік: «Ми вбили “Життєлюб” за 2 дні». Я ось розповіла кількома словами, як ми це все створювали. Але ж скільки на це пішло сил та енергії. А як це важко було закривати…

Ми розуміли, що це надовго. Фонд працює з літніми людьми, а вже було зрозуміло, що вони на передовій та під прямою загрозою. Ми йдемо в онлайн, а в нас пенсіонери несуперкомп’ютеризовані. Це було боляче, але вибору ніякого не було. Та через три дні з нами стався великий проєктізRozetkaта «Нова Пошта». Ми розробили програму підвішених наборів. НаRozetkaз’явилась опція, де ти мігсплатитипродуктовий набір, який коштував 250 гривень, та вибрати місто, куди його доставити. Нова Пошта доставляла, а ми визначали реципієнтів.

Ці заходи мали три хвилі: перший, другий локдаун і Новий рік. Ми доставили продуктові набори 90 000 людям похилого віку по всій Україні. До проєкту неймовірно залучився бізнес. І тоді це було дуже важливим. Перший локдаун був дуже довгим, багато людей залишилися без можливості виходити. І чудово, що така кількість Ба та Ді отримали допомогу. Ми повністю займалися цим проєктом, і з київського фонду ми стали фондом національного масштабу. Після цього ми переверстали всі проєкти фонду. І зараз ми працюємо в національному масштабі, ми допомагаємо по всій країні. Це сталося дуже швидко, буквально за півтора місяці.