Химерне серце. Новелі ebook

УДК 821.161.2-32

В54

Вільде Ірина

В54 Химерне серце. Новелі / Ірина Вільде; післям. Богдани Романцової. — Київ : Віхола, 2025. — 224 с. — (Серія «Неканонічний канон»).

ISBN 978-617-8606-35-0

Ірина Вільде — письменниця, феміністка, авторка роману «Сес­три Річинські». Її збірка новел «Химерне серце» — це інтимні, психологічно насичені тексти 1930-х років, що передають атмосферу доби та глибину людських переживань.

У кожному тексті — ніжність і туга, чутливість до «невловимої іншості» будь-якої особистості. Це література про всіх, хто шукає себе в людських стосунках, у пам’яті, у слові.

Це література, що має «легкий, наче весняний капелюшок, стиль», у якому поєднуються еротична відвертість, родинна інтуїція, іронія долі й «дівоча» ніжність. Так свого часу описував цю добірку поет Богдан Ігор Антонич. «Химерне серце» — то не завжди новели в класичному сенсі, а радше емоційно точні знімки із життя, іноді обрамлені в літературні листи чи сповідальні монологи. І саме ця мінливість робить читання живим і несподіваним.

УДК 821.161.2-32

Текст звірено за виданням: Вільде Ірина. Химерне серце: новелі. — Львів, 1936.

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Богдана Романцова, післямова, 2025

© Володимир Гавриш, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

неканонічний канон:

Коли міркуєш про канон української літератури, у пам’яті спливають лише кілька прізвищ зі шкільної програми — Шевченко, Франко, Нечуй-Левицький… Хоча насправді цей перелік значно ширший та різноманітніший.

Перед вами серія «Неканонічний канон», за допомогою якої ми хочемо поговорити про всіх тих, кого не знали, чиї тексти ми читали, не розуміючи контексту тогочасної реальності. Перед вами серія, покликана перевідкрити знайомих незнайомців. У ній ви знайдете цілий спектр українських авторів та їхніх творів — від Підмогильного і Багряного до Хвильового та Йогансена, від вишуканого інтелектуального роману до динамічного пригодницького, від новаторської урбаністичної прози до психологічних текстів.

Кожен текст супроводжується ключами для прочитання від українських літературознавців. Вони розкажуть, на що варто звернути увагу, і допоможуть подивитися на твори українських класиків по-новому.

Богдан Ігор Антонич. Ірина Вільде (Спроба портрету)

Ірина Вільде:Химерне серце. Новелі. Накладом Видавничої Спілки «Діло». Обгортка В. Січинського. Львів, 1936 (справді 1935), стор. 206.

Ірина Вільде:Метелики на шпильках. В-во «Ізмарагд». Сорочка С. Гординського. Львів, 1936 (справді 1935), стор. 152.

Коли в літературі й мистецтві зустрічаємось з новою творчою індивідуальністю, питаємось, як і в житті: з ким маємо приємність? І ця витерта товариська формула така звичайна, яка звичайна й природна наша недовірливість. Самозрозуміла річ, шукаємо передусім не життєписних дат, не зовнішніх подробиць з урядової виказки, але того, що формує своєрідне обличчя творчої одиниці, того єдиного, що відріжняє її від сотень інших. Кажуть, кожна людина свій світ, кожна несхожа на іншу. Може, це й правда, але й ця формула дає нам стільки, скільки майже всі поширені загальні правди, цебто дуже мало. Ступінь цієї окремости, звичайно, завжди інший і не знаємо, чи лежить вона в своєрідних прикметах, чи в своєрідних сполуках спільних усім прикмет. Згадана синтеза золотої мудрости виявляє цю небезпечну сторінку, що може занадто легко нас заспокоїти. Кожна одиниця свій світ — і кінець. А власне, найважче в кожному випадку схопити цю «своїсть», цю «іншість». Знову й знову стаємо перед таємницею індивідуальности, одною з найтрудніших і найбільших.

Сьогодні, по довгих століттях розвитку нашої історичної літератури, по довгій низці чергових розцвітів і зупинок, не так легко бути новим. Здається — може, тільки здається — всі «первні», що їх можна виявити мистецтвом слова, вже виявлені. Лишається тільки неповторна ріжноманітність і багатство сполук цих «первнів». Кожен з «первнів» уже був, але сполуки можуть бути завжди й завжди нові. Спробуймо збудувати хемічну формулу нашої нової лавреатки! Наперед застерігаюсь, що вона (формула, не лавреатка) не матиме претенсій до стислости й систематичности. Отож: така трудна до схоплення й окреслення річ, що має походити з Божої ласки й називається звичайно талантом, правдивим талантом + така життєдайна жила тематичного золота, що здається невичерпна та називається споминами з першої молодости, а по-старосвітському з дівування + персонажі, що заступають авторку, характеризовані за моделем «Химерне серце» (ніяк не підозріваю, що цей модель то авторка приватно) + іноді до моделю «химерне серце» долучений модель «дикунка» + дві краплі мелянхолії та всевибачливої усмішки над іронією долі + симпатія до героїнь ясноволосих та презирство до «чорних, як смертельний гріх» + трохи визовної, але дуже невинної й чистої, «дівчачої» (коли б можна було вжити такого шмилешипучого слова для такого тендітного змісту) одвертости в еротиці й фізіольоґії жінки + дуже багато відчуття родинного інстинкту + три краплини наївности + трохи спліткарства (знаєш, Славо, вона вчора йшла з тим, а сьогодні з цим, а він, знаєш, Славо, вчора ходив з тою, а сьогодні з цьою) + легкий, наче весняний капелюшок, стиль + свіжість і запах слова + свіжість і мистецький інстинкт в уживанні відповідних і на відповідному місці образів + кількадесять разів ужите слово «прецінь» (з самих «Метеликів»: стор. 42, 49, 56, 85, 91, 95, 103, 104, 108, 109, 110, 111, 118, 120, 125, 126, 130, 135, 142, 144 тощо, іноді по кілька разів на одній сторінці) + вся решта. Можна докинути ще доволі багато інших складників, ну й завжди залишиться ще щось, що його важко вловити й назвати. Це «щось» то наше тремтіння (почувань? уяви? нервів?) при зустрічі з мистецьким твором, при зустрічі з чимось «гарним». Чи письменник може чого-небудь більше вимагати від читача?

«Химерне серце» має під заголовком окреслення «новелі». Інша справа, чи всі зібрані тут речі можна в цей спосіб визначити. Правдива новеля вимагає завжди виразної фабули й деякого згущення. Вибирає один момент, якусь одну подію й довкола неї скупчує все інше — постаті й конфлікти. В одному зударі, в одному скороті показати характер людини або дивні ходи долі це мета новелі. Суцільність дії й, так сказати б, підсоння та насиченість це важні її прикмети. Клясична новеля має здебільша щось спільного з драматичним мистецтвом. Жанрова ґама речей, зібраних у «Химерному серці», дуже ріжноманітна й широка. Від безсюжетної лірики нев’язаною мовою крізь нарис, літературний лист, анекдоту доходить авторка до дійсної новелі й оповідання. Лишаючи на боці, що всі ці жанрові розріжнення мають у дійсності умовну вартість, неодноцільність типу мистецької прози «Химерного серця» не зменшує її вартости. Навпаки, вільні переходи авторки від жанру до жанру влегшують читання й сприймання книжки. Брак суцільности нагороджує авторка мінливістю.

Як не всі речі «Химерного серця» новелі, так «Метелики на шпильках» не повість. Відчувала це, мабуть, сама авторка, бо під заголовком не дала ніякого окреслення характеру книжки. Знову справж­ня повість вимагає фабули й деякої послідовности й суцільности в її розвитку. Всі епізоди, всі описувані події мусять бути піддані композиційній думці цілости, одному раз прийнятому принципові. Все, що поза дужками фабули, що непотрібне для дії, стає тільки зайвим вантажем повісти. Вільде компонує свої «Метелики» технікою записника, мемуарним ладом. Переказує події одна за одною без огляду на їхні зв’язки і взаємодіяння. Мемуарист виправдує свій спосіб писати коротко: так відбувались події в дійсності. Переповідає нам те, що вважає з пережитого за цікаве, і ні на що більше не звертає уваги. Звичайно, таким способом можна будувати й мистецький твір, не опертий на дійсних подіях. Треба пам’ятати, що засадничо немає безоглядної, незалежної вартости літературних жанрів, цебто один жанр самий собою ще не вартісніший від іншого. Тільки що в конкретному випадку, перелитий з формули в живий твір, з можливого в дійсне набирає такої чи іншої вартости. Коли стверджую, що «Метелики» не повість, то цим ніяк не хочу їх знецінювати. Жадним чином! Бо живий твір вартий не тим, що він повість, оповідання чи роман, але тим, яка це повість, яке оповідання, який роман. «Метелики» жанрово це літературні мемуари. Байдуже, чи оперті на дійсно пережитому. Їхня мистецька правда й їхня щирість переконує читача й це найважніше.

Лишаю вже на боці, що як на повість сто п’ятдесят малих сторінок це таки трохи мало, хоч, звичайно, розмір не рішає про вартість твору.

Мабуть, у Франції вперше висловили погляд, що добрий стиль повинен бути, наче шиба. Прозорий, чистий, все крізь нього видно, але він сам не накидується увазі читача, не томить його ока, цебто уяви й думки. Застерігаюсь, чи справді ця формула оправдана й слушна, але Вільде такий стиль має. Здебільша короткі речення зложені з правильних, щоденних слів у природній складні. Образи й порівняння зрідка розкинені, свіжі, вдатні, хоч не висовуються, як це правильно в реалістичній прозі, на перший плян уваги читача. Трохи доброго, але не занадто багато. В мові зрідка галичанізми, хоч такі легшого калібру. Грубих і надто шорстких немає.

Я особисто не великий звеличник легкости стилю, бо в ній занадто часто скриті вовчі ями мілини й балакунства. Борони Боже, авторці «Метеликів» ця небезпека досі не загрожує. З природним інстинктом обминає вона ріжні засідки немистецького примітиву.

Творчість Ірини Вільде поки що камерна музика. Чи перейде вона колись у симфонічну, невідомо. Камерна музика має теж свою неабияку вагу! Одна з найважніших прикмет мистця це вміти рахуватись із своїми силами. Самопізнання (коли воно взагалі можливе?), зрозуміння обсягу й меж своїх можливос­тей приходить письменникові з найбільшими труднощами. Вільде напевне піде за своїм мистецьким вичуттям, а не за спокусами критиків, що виступають під її адресою з ріжними претенсіями. Важне те, що її твори нам дають, а не те, чого не дають. Шукаймо в них того, що в них є, а не того, чого не мають.

Тим, що бажають приватних інформацій про письменницю, не зумію багато сказати. З часу, коли застряла в Коломию, не бачив її. В університет ходила в шапочці a la «козачок», на викладах постійно сміялась і взагалі була «химерна».

24 січня 1936

***

Ані за життя Богдана Ігоря Антонича, ані за життя Ірини Вільде стаття опублікована не була. Вперше з’явилася друком у газеті «Молодий буковинець» (1989, № 11) (публікацію підготував Григорій Дем’ян). Автограф тексту зберігається в архіві Б. І. Антонича у ЛННБУ ім. В. Стефаника (відділ рукописів, фонд № 10).

Подаємо за виданням: Антонич Б. І. Вибрані твори / упорядн. Данило Ільницький. Київ: Смолоскип, 2012. С. 559–563.

Новелі

Всюди однаково

Кажуть мені, що ти повернувся із заграниці. Як птах, що вертається під весну у рідні сторони. Та птаха тягне під рідну стріху туга, а тебе вона вигнала у далекі світи.

Я не маю відваги запитати, що тебе завернуло у рідні сторони: у всьому багатстві нашої мови не знаходжу слова, яким могла б запитати тебе про це. Не знаходжу слова, яке тебе заболіло б, а мене не стривожило б до глибини душі.

Деякі слова, як мельодії, дзвенять у душі, а передати їх не можна. Вночі буджусь із сну й думаю: хто й який ти тепер? Що залишив із себе, а що нового придбав у великім місті? Хто тужить там по тобі й за ким твоя думка не дає тобі тут спокою?

У всьому багатстві нашої мови не знаходжу відповіді на ці питання.

Пригадую собі: ти вже тут мав славу — сам міг диктувати ціну за себе й свою музу. Твоя мати (вибач мені, але я ніколи не полюблю її) називала це «успіхом» в житті… могти за добру ціну продати себе.

Я була раз свідком, як ти обсипав публіку, що була купила собі тебе на той вечір, усмішками. Тоді подумала я: варто посидіти у в’язниці за підроблювання грошей, щоб тільки могти купити собі таку твою одну усмішку.

Того вечора, відпроваджуючи мене додому (ще ніколи не були такі короткі дороги у нашому місті, як того вечора), сказав ти мені: «Завтра виїжджаю до Відня» — так, як кажемо: «Завтра вибираюсь до театру».

«Бережись, — хотіла я шепнути тобі, — бережись перед світом, бо кажуть, що він, такий здалека широкий і незбагненний, зблизька видається химерною дитячою забавкою».

Ти зняв мою руку із дзвінка, коли я хотіла подзвонити сторожеві і спитав:

— Нічого не скажеш мені на дорогу?

Щоб не зрадити своєї думки, хотіла я сказати те, що звичайно в таких випадках кажуть — «Багато щастя», але заломилася на останньому слові: що значить, серце моє, «багато» щастя? Може бути «багато» й «мало» щастя? Може так бути, думко моя?

Що значить це слово «щастя»? Значить це — могти продавати себе тільки за високу ціну? Чи значить це — могти за гроші купити пів світу? Навіть те, що непродажне? Чи, може, значить це — могти нехтувати грішми й жінками? Чи значить це — вбити в собі тугу за невідомим? Що значить це слово, серце моє?

Тієї ночі туга моя не давала мені до білого ранку спокою. Їй здавалось, що вона тієї ночі відгадала те закляте слово: «щастя». Значило це — бути всюди там, де ти.

— Цить, цить, — казала я їй, — далекі світи не для таких, як ми з тобою. Цить, бо кажуть, що тут і там, близько й далеко, всюди однаково…

Але ми обидві не вірили в те, що всюди однаково.

Мала трагедія малої людини, що не має змоги шмат світу побачити.

Вчора бачила я твої очі: вони не повеселішали від того, що половину світу оглянули. Мені здається, що вони такі втомлені, начеб не хотіли більш нічого вже бачити.

Я подумала собі: «Трагедія великої людини, що забагато знає й бачила».

— Всюди однаково… всюди однаково, — говорять твої втомлені очі, — а світ, такий здалека великий і незбагненний… зблизька видається химерною дитячою забавкою…

Чуєш, туго моя?

Лист

Мамо, хочу відтворити собі тебе у своїй пам’яті такою, якою стоїш передо мною на цьому портреті: із задумливою усмішкою в очах та двома жмутами чорного волосся над високим чолом — і не можу.

Ти — це лише одна-однісінька картина: сидимо обидві в нашій їдальні й пишемо листа до св. Миколая.

Це був наш останній спільний лист до доброго святого, що все з такою увагою вислуховував моїх прохань, а для мене водночас — останній вечір з тобою, бо що потім сталося, я майже собі не пригадую.

Мені було тоді не більше як шість років. Ти пригадуєш, мамо!

На другий рік (семилітні вірять ще в чуда) ждала я, що батько, як ти це робила, візьме мене на коліна й будемо складати листа до Миколайка. Але батько — звідкіля міг він знати, чого я жду від нього, коли він досі майже не займався мною? — спитав мене просто, чи не треба мені чого.

І чи повіриш, мамо, мені, що стільки надій поклала на цей день, що ще днину перед тим так гаряче благала Миколая не забути про мене, — мені не було «нічого» треба.

Зате того вечора, коли всі думали, що я вже сплю, складала я собі в думці довгого-­предовгого листа до тебе.

Мамо, чи ти справді мусила покинути нас?

Адже я лише тобі звірялася…

Ти розумієш, я не могла до тебе писати, себто висилати тобі своїх листів. Бо я не знала твоєї адреси (батько вміє зберігати тайну), а розпитувати чужих, посторонніх людей про адресу своєї мами я не могла.

Крім цього, не хотіла я зробити прикрості батькові і тій, що з конечності зайняла твоє місце в нашім домі. Ти питаєш, мамо, чи була вона добра для мене?

Будь спокійна. Вона була й є дуже добра для мене. Та все ж вона — не ти, бо «Ти» — це тільки одна-­однісінька картина: надвечір’я свята Миколая.

Ще одна причина була, чому ти не дістала ні одного мого листа. Я думала, — не гнівайся за це на мене! — що туга дитини за мамою повинна бути не менша від туги мами за дитиною.

Ти знала мою адресу, а проте я за чотирнадцять літ не дістала ні одного листа від тебе.

Коли вчора по вечері взяв мене батько до себе до кабінету й, не дивлячись на мене, так, наче б мене зовсім в кімнаті не було, подав мені без одного слова на куснику канцелярського паперу твою адресу (ніколи не уявляла я собі, що ти аж так далеко від нас), я могла лише розплакатися від зворушення. Боже, зможу врешті по стількох роках за батьковою згодою вислати тобі всі свої листи, які я так старанно зберігала для тебе, і — ждати листа, що ти писала його, мамо!

Мій батько, мій вічно зайнятий, суворий батько відчув, з якою розпукою я тебе від кількох тижнів шукаю, зрозумів, як дуже тепер хотіла б я мати тебе біля себе, — і сам прийшов з поміччю. І коли я з радісним плачем впала йому не груди, щоби подякувати йому за його ніжність, він нетерпеливо, майже різко відсунув мене.

— Облиш! — сказав. — Я обіцяв твоїй мамі в день твого вінчання зрадити тобі місце її побуту і, якщо ти собі цього бажатимеш, дати свою згоду відвідати її. Я забув, — докинув таким тоном, що я виразно відчула, що тут річ не у слабій пам’яті, — дати тобі тоді адресу. Від твого вінчання минуло більше як три місяці. Це небагато шкодить, бо я не певний, чи твоя мама пам’ятає ще свої побажання з-перед чотирнадцяти років. Ну, а тепер іди до себе, мусиш чоловікові вечерю приготувати.

Я вийшла й не могла йому навіть «добраніч» сказати. Батько додержав даного слова, а я думала, — бачиш, яка я ще наївна, мамо! — я думала, що батько спромігся на цей великодушний жест з любові до мене.

Але мене батько любив колись, правда, мамо? Колись — як я була ще зовсім малою дитиною і як ти була ще з нами.

Я пригадую собі, а може, це тільки так здається? Але ж ні, напевно так було: одної літньої днини батько бавився зі мною в «хованки» в нашому саду і ніяк «не міг» мене знайти, хоч я сховалась була тут за ним, за кущем бузку. І знаєш, мамо, з того часу, як ти покинула нас, батько не бавився вже більш ніколи зі мною.

Мамо, я мала все: їжу впору, окрему кімнату, теп­ле вбрання на зиму, навіть свої власні гроші, але водночас була я найбіднішою з усіх дітей у класі.

Тепер слухай, моя мамо! Може, якби я могла в цій хвилині сперти свою голову на твої коліна, моя сповідь вийшла б інакшою. Але ти далеко, мамо, тому слухай; я могла б почати свою сповідь: мої дитячі літа скінчилися з хвилиною, коли батько мій так безсердечно знівечив мою віру в чудотворність св. Миколая.

Чи ти можеш зрозуміти, що це значить: мати сім літ і не мати вже ілюзій в житті? Ох, мамо, сьогодні якби я могла, то гукнула б батькам всього світу: обережно з вбивством ідола в душах ваших дітей.

Обережно, ви старі! Але моєму батькові не було кому шепнути цієї перестороги до вуха, і тому мусила я виростати в такому голоді. А ти знаєш, що то значить — голод дитини за надприродним? За казкою? Чи знаєш, що це значить — передчасно старітися?

Правда, ти була десь далеко. Та свідомість ця лише підсилювала мій голод.

Коли мами моїх ровесниць сварили за необачно заяложений фартушок чи впору не залатану панчішку, я думала: моя мама мене нізащо в світі за щось таке не лаяла б. І в тій самій хвилині таке нестримне у своїй силі, таке болюче у своїй безнадійності бажання мати тебе біля себе й показати всьому світові, що моя мама направду інша, краща від інших.

В сімнадцятому році — о, не кажи, що це завчасно, мамо, не кажи, бо кохання приходить до нас само, не питаючись, чи можна. Це було чисте божевілля з мого боку задурити собі голову тим гарним, бувалим чоловіком. Адже ж батько, подекуди й знайомі, не переставали називати мене «зеленою жабою», а я сама собі раз у раз повторяла, що, якби я була така, як інші дівчата, ти була б, може, не покинула нас.

Він був початкуючим суддею при тому самому суді, що батько, й батько частенько запрошував його до себе на партію шахів.

Спочатку він мене зовсім не запримічував у нашому домі. Згодом почав звертати увагу на мене, але не хотів бачити тієї зміни, що з кожним днем доконувалася в мені.

Та я не почувала себе з цього приводу надто нещасливою. Я вспіла вже навчитися бути щасливою лише у своїй уяві. Інколи мала я таке враження, наче б щастя моє блукало десь близько коло мене й лякалося приступити до мене.

Не раз думала я собі: як це нерозумно ділити кохання на «щасливе» й «нещасливе», коли вже сама спромога кохати дає таке велике щастя.

Пізніше, як батько пішов на емеритуру1, він приходив до нас щодня. Докладніше, щовечора. І моє життя щодня починалося й кінчалося вечором. Від вечора до вечора наче в якомусь сні, в безнастанному напруженні нервів, аж до втрати почуття дійсності. Чи ж можна собі ще більше бажати від життя? Чи ж не смішно говорити тут про «нещасне кохання»?

Рівночасно я мусила в деяких справах зберігати цілковиту притомність ума: адже я мусила кожного дня подбати про те, щоб що-небудь своє «забути» взяти або батькове «забути» принести до кабінету, бо ж треба було мати якусь причину зайти туди під час його відвідин.

Кожного дня дожидала я його за занавіскою вікна моєї кімнати, і за кожним разом так дуже хотілося вилетіти йому назустріч і сказати: «Дякую тобі, добрий, за щастя цього дня».

Але як же ж могла я йому так дякувати, коли ми, стрічаючись, навіть руки собі не подавали?

Батько пильно вважав на те, щоб ми і на хвилину не залишались самі. Він догадувався. Адже ж він був суддею!

Може. А може, вибач мені, мамо, це слово, була це тільки посередня помста на тобі за твої, відмінні від його, погляди на кохання й подружжя?

І коли одного зимового вечора я ввійшла до батькового кабінету по книжку, яку я там «забула», батько своїм звичайним холодним тоном заявив мені, що д-р Нагірний просить моєї руки. Батько хотів би почути мою думку. Я знала, що помста на твоїй дитині досягла вершка. Я, незважаючи на важність хвилини, могла подумати: «Скільки заплатив мій батько цій людині, щоби мати змогу бути наочним свідком законного (ти, певно, знаєш, це слово в нього священне) купна й продажу твоєї дитини?» А я, мамо, не могла, як цього вимагала від мене моя жіноча честь, показати двері цьому чоловікові, бо я любила його!

Я сказала тільки «добре» й подала йому вперше у житті руку. Про час вінчання небагато можу сказати тобі; ми говорили одне одному «ви» й перебували постійно під опікою батька. Коли я після нашого вінчання опинилася перший раз сама зі своїм чоловіком у нашому новому мешканні, мене охопила така незрозуміла тривога, така безнадійна пустка, що найкраще була б я покинула все й втекла кудись світ за очі.

А все ж, мамо, чоловік той був моїм єдиним коханням поза тобою.

Потім я звикла до нього. Правда, це звучить дещо сумно, але воно звичайно так буває, мамо. Чому ж у мене мало б бути інакше? Дві чи три мої подруги, що знали давніше про моє безнадійне кохання, тепер, стрічаючись зі мною, раз у раз засипають мене галасливими побажаннями щастя, але я виразно відчуваю, що вони заздрять мені. А мені нема чого заздрити, мамо. Кажу це лише тобі. Я не така щаслива, як люди думають.

Богдан добрий. Добріший, ніж я сподівалася. Та люди, як мистецькі образи: інакше представляються здалека, інакше зблизька.

І те, мамо, що я не потребую більше дожидати його крадькома за занавісками вікна своєї кімнати, і те, що я можу тепер за кожним разом вибігати йому назустріч, і те, що тепер не потребую більше «забувати» книжки, щоб увійти до кімнати, де він перебуває, і те, що можу тепер досхочу держати його руку у своїй долоні, — все це сповнює моє серце таким смутком, такою тугою за тими часами, за мною, за ним, за моїми мріями з тих часів, що я мимохіть не можу почуватися тепер щасливою.

Часом здається мені, що моє щастя, яке ще недавно так близько кружляло біля мене, тепер злякане відлетіло раз і назавжди.

І знаєш, мамо, коли почну роздумувати про ці справи, часто приходить мені тривожна думка до голови: якою буде з тобою зустріч?

Хто ти й яка ти, моя мамо? Ти, що у моїй уяві найліпша, найблагородніша з усіх матерів світу, яка ти зблизька?

Коли б ти знала, мамо, як дуже бажаю собі й з якою тривогою жду цієї зустрічі.

Напиши до мене, моя мамо. Я хочу пізнати тебе ще перед нашою зустріччю, бо у мене не стає відваги зустріти свою маму як незнайому.

Цілую твої руки.

Твоя донька Оксана.