ГОЛІ ЧИ ПОКРИТІ: Світова історія одягання та оголення ebook

Хто зна, коли, де та за якої доби нашим предкам спало на думку покривати своє тіло. Вони приоздоблювали себе, щоб виглядати красивішими та могутнішими, аби маскувати недоліки, захищатися від холоду, спеки й поранень або ж приховувати власну срамоту. Ми ще й досі так робимо. Ця трохи провокативна книжка занурюватиме допитливого читача у невичерпну історію людства про його стурбованість власним тілом і певними його частинами у світлі публічного простору — від підв’язаного пеніса до накладних сідниць. Вона торкається примхливих меж нашого видимого тіла за різних епох, традицій, релігійних уподобань на розмаїтих прикладах оголеного і прихованого, стриманого і спокусливого, привабливого та скандального образу в очах сторонніх.

Для широкого кола читачів.

ISBN 978-617-7654-18-5 (Видавництво Анетти Антоненко)

ISBN 978-966-521-735-0 (Ніка-Центр)

© Mineke Schipper 2015

© Переклад. О. Смерек, 2019

© Видавництво Анетти Антоненко, 2019

© Ніка-Центр, 2019

Мінеке Схіппер

Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення

Забутий час оголеного тіла й насолоди Едемського раю століттями відлунює зі старовинних фоліантів про Ліліт, Адама й Єву, спокусу й гріх, жагу пізнання, сором і кару. Забутий і втрачений рай. А якщо не забутий і не втрачений?

Богословські й антиклерикальні дискусії про роль Бога в людській історії не вщухають і досі, найсвітліші мислителі, зокрема Мартин Бубер і Карл Ґустав Юнґ, пояснювали один одному сутність таємного, при тому і перший, і другий таки не відмовилися від своїх переконань. Юнґ стверджував, що Бог не міг би існувати відмежовано від людини, бо він є психічним чинником, створеним колективною свідомістю. Бубер стверджував, що Юнґ вийшов за межі компетенції й не розуміє сутності таємного, яка не доступна психології й психіатрії. Одвічна загадка сотворення буття – хто кого створив: Людина – Бога чи Бог – Людину?

«Бог мертвий», – Фрідріх Ніцше однозначно відповів на це запитання, як і прибічники теорії еволюції. Магічна свідомість первісної людини про таке й помислити не могла, її волею і життям, мов сонцем і дощем, керували боги, вищі сили. Межі її пізнання та обрії уяви регламентувала примітивна модель соціальної організації життя, тож навіть її тіло їй не належало. Тож вона ним і не розпоряджалася, ним володіла община. Так чи ні? Однак чи належить власне тіло людині сучасній, зрештою, ми ж можемо залишити Бога за дужками? Як і множинність світів й найелегантнішу реальність, в якій ми живемо, за версією сучасної фізики.

Як стверджують психологи, самоусвідомлення й індивідуалізація людини відбуваються через власне тіло. Саме через своє тіло людина ідентифікує себе, а інші – її. Незалежно від того, наскільки добре ми знаємо і розуміємо себе. І це природний процес, який починається в ранньому дитячому віці й триває впродовж усього нашого життя. Проте за цими начебто тотально природними процесами ховається величезна драма людської цивілізації, історії релігії й культури, еволюції й революцій, бо людське тіло – це ідеологічний конструкт. Тож якщо ви спитаєте, про що книжка, яку ви тримаєте в руках, то вона передусім про ідеологію тіла.

Про ідеологію культури сучасної людини як істоти соціальної розлого писав у «Історії сексуальності» Мішель Фуко, а до нього не менш глибоко й тонко її досліджував Марк Блок у своїх «Королях-чудотворцях», Жак Ле Ґофф із Ніколя Тріоном в «Історії тіла в Середньовіччі», Жорж Батай у «Проклятій частині» – крізь призму економіки й межі корисного, з огляду на сутність релігії та її впливи на людську історію. Фуко здійснив фундаментальне дослідження людської сексуальності з усією відвертістю й аргументованістю науковця, який називає речі своїми іменами. Власне, як Фуко, так і Марк Блок й інші видатні дослідники стверджують: історія людського тіла – те, навколо чого й існує найбільше табу, через які постраждала не так наука, як сама людина. До XII століття, часу веселих карнавалів плоті й духу середньовічної Європи і започаткування жорстких релігійних догм щодо статевого життя вірян, їхнього харчування й поведінки, своє тіло людина сприймала по-іншому, ніж у наші невгамовні будні цензурованих соціальних мереж й процвітаючої індустрії пор­нографії, тоді ще існувала безпосередня відвертість й природність оголення, інша логіка сексу, право на життя і смерть – усі ці начебто елементарні фізіологічні потреби справляли й не задумувалися про етику чи мораль. Ми можемо лише уявити, чим тхнуло Середньовіччя і якою страшною, як бубонна чума, була ціна за свободу тілесності, якщо вірити мислителям-богословам. Але от чи лише свободи тілесності, чи це не є справжня ціна не-знання?

Те, що ми робимо, суворо регламентовано соціально-культурними нормами: найбуденніші ритуали, спосіб їсти чи пити і що саме, зовнішній вигляд і манери, статус і свобода совісті. Бо що ховається за тим, як і чому ми робимо щось саме так, а не інакше, за найтаємнішими почуттями й відчуттями, які звично супроводжують нас, сучасних людей, у повсякденному житті? Табуйовані культурою й розвитком цивілізації традиції й шаблони мислення, відтак захисні механізми психіки, які, своєю чергою, убезпечують нас від тих речей, які ускладнювали життя людей у прадавні часи, тож спричинили появу немислимих тоді винаходів людства, зокрема одягу. Позаяк тіло стало об’єктом соціальної кодифікації, ритуалів і законів, то на ньому мали бути символи і знаки: від фігового листка до хреста, від стигматів до тату, від тоги до скроєної за найвідточенішими лекалами уніформи вишколеного війська. Мова не про історію моди, а про те, чому і що ховаємо під одягом?

Облишмо за кадром мораліте й моралізаторство, достатньо бодай раз побувати на нудистському пляжі, бодай раз побачити красу буркіні й паранджі, щоб по-іншому уявити, чим насправді є людське тіло. На противагу чоловічому, жіноче тіло, як делікатно засвідчує у цій книжці Мінеке Схіппер, століттями було заточене в темні часи забобонів і заборон, релігійних звичаїв і традицій, аби захистити жіночу честь, уберегти цноту й служити на благо роду, відповідно, й соціальна роль жінки – народжувати й ростити дітей. Про освіту й виборче право голосу не йшлося, як і про феміністичні заклики у дослідженнях Мінеке Схіппер. Пишучи ці рядки, і я також не прагну обстоювати однозначний постулат про те, що жертва жінок і їхня безправність були справою рук чоловіків, хоч би яку мету перші чи другі декларували. Свідомість первісних, чи середньовічних, чи сучасних людей не є темою дослідження цієї книжки, як і певні феміністичні заяви й рухи, бо Мінеке Схіппер передусім прагне оприявнити інші соціальні проблеми, які лежать у площині ідеології та культури, однак за політкоректними окозамилюваннями глобалізації лишаються непроговореними. Мова про етику стосунків між людьми, яку апріорі не має визначати стать чи релігія. А також мова про відповідальність у найширшому значенні цього поняття, бо якщо ми говоримо про інфантильність чи зрілість людини, то маємо замислитись і про рівень розвитку соціуму, який повсякчас впливає на нас. І якщо говорити двома словами про те, який механізм дає змогу працювати цій велетенській соціально-політичній машині, що епоха за епохою регламентує людей і спільноти, то це влада і контроль. І боротьба за те, щоб їх отримати, не має значення, йдеться про племена, сім’ї, родини, народи чи, зрештою, міфічних богів Давньої Греції. Ієрархія існує в кожному курнику: етологи теж описали, чому один півень дзьобає зернята перший, а слабший – після нього, а тоді вже та чи інша курка.

…Одне з перших відкриттів стосовно тіла, на яке авторку цих рядків наштовхнув своїми вправами для майбутніх акторів режисер Єжи Ґротовський, – про те, як треба ходити. Тобто вже думка про те, як саме стопа людини торкається простору – що перше: п’ята чи пальці ноги? – змусила встати і піти, щоб виявити: красиво ходити я не вмію. Далі – більше: постава, рухи рук, вираз обличчя при тому справляли на мене гнітюче враження, наче я не контролюю власне тіло й навіть досі не усвідомлювала цього. Понад те, навіть тіла свого не усвідомлювала. Коли ж я стала голяка перед дзеркалом і почала роздивлятися себе, то чітко усвідомила, що мені зовсім не відомі ні фізична культура античності та її ідеали красивого тіла, публічно оголювати яке, між іншим, атлети мали право, але воно теж було чітко регламентовано, отож, мені б публічно оголювати тіло точно не дозволили б. У пошуках утраченого часу я гортала посібник Єжи Ґротовського про техніку опанування емоцій і передусім основи тілесних практик, аби заспокоїтись і таки навчитися для початку ходити граційно, невимушено сідати, як навчав драматург, рухатись, як кішка, так само природно й спокійно. Чого вчуся дотепер, і книжка «Голі чи покриті» теж стане в нагоді всім, хто прагне краще розуміти не лише історію культури, а й свою таємну історію тіла. Якщо для Ніцше мотивом досліджувати і пізнавати була естетика, то є підстави сподіватися, що мотиви досліджувати й пізнавати – світ навколо й через нього себе – те, з чого живиться мистецтво й філософія, – природне й незаперечне прагнення до мудрості й краси.

Інна Корнелюк,

книжкова оглядачка, редакторка

Тварини бігають, плазують, літають або плавають, покриті шкірою, шерстю, пір’ям, лускою – усім, що подарувала їм матінка-природа. Нашим предкам натомість спало на думку покривати тіло якимись тканинами. Вони приоздоблювали себе, щоб виглядати красивішими та могутнішими, аби маскувати недоліки, захищатися від холоду, спеки і поранень або ж приховувати власну срамоту. Ми ще й досі так робимо.

Оголене чи покрите – наше тіло збуджує емоції. Зовнішність тепер – приватна візитівка, що її миттєво відчитують як текст про стать, расу, професію, релігію, привабливість, проблему з харчуванням, алкоголізм, нікчемність, кокетливість, стриманість – ось лише декілька аспектів. Думка формується блискавично. Капітанський картуз може свідчити про впливовість, а непокриту голову жінки трактують подеколи як вияв безпутства. Розуміння скромності тим часом модифікується в різних несподіваних напрямках, причому модні віяння часто накладаються на численні строгі релігійні настанови. У Саудівській Аравії зустрінете жінок, закутаних у чорні абаї (abaya) – жіночі сукенки з делікатно вишитим лого марки Армані. Дорогий бренд одягу свідчить про матеріальний добробут. А от чорна одежа навіює думки про чистоту власниці.

По одязі читають чиюсь манірність або погодні особливості. Те, що на споді, – сприймається як наша ж ідентичність. Хто ми насправді та ким мусимо бути під впливом інших? Люди зустрічаються, вітаються одне з одним, байдуже споглядають, мовчазно погоджуються чи відверто оцінюють те, що бачать. Отримувати компліменти приємно, але як бути з демонстративною неприязню?

На поромі із Занзібара до Дар-ес-Салама

На шляху до Дар-ес-Салама із Занзібара я стояла у світлі призахідного сонця на задній палубі біля трьох жінок у чорних абаях, їх носить більшість жіноцтва Східно-Африканського узбережжя. Гуляв вітер, і одна з них повисла над перилами, страждаючи від морської хвороби. «Вам трохи легше?» – запитала я її згодом, і між нами зав’язалася розмова. Щоправда, тривала вона не надто довго: жінка та дві її подруги взялися застережливо коментувати мій одяг: футболку, довгі штани й куртку. Вони виглядали цілком пристойно, але ж ні, таке носити не можна. Я повинна так само, як і мої супутниці, вбратися в чорну широку одежу й покрити голову, інакше горітиму вічним полум’ям по смерті. Жінки були певні цього.

Я намагалася заперечити їм, мовляв, Аллах хотів би передусім знати, чи залишалися ми за життя хорошими людьми, а не те, який одяг на себе напнули. Намарно! Вони далі вперто наполягали на тому, що рай обіцяний тільки тим жінкам, які тримають власну цноту прикритою: «Уважно подивіться на нас і закарбуйте на фото! Покажете їх потім своїм подругам, аби й вони колись не горіли в пеклі».

Я сфотографувала. Їхня чорна простора одежа приховувала від стороннього ока кожний клаптик тіла, проте жінки раптом усвідомили, що їхній вигляд не такий уже й досконалий: «Зачекайте, зробіть іще один кадр, будь ласка!» Швидким порухом рук вони відкинули з потилиці чорний шмат тканини і спустили його донизу повздовж обличчя. Таким робом абаї перетворилися на нікаби. Крізь вузеньку щілину виднілися лише очі. «Подивіться, ось так жінка повинна прикриватися. Мусите продемонструвати своїм подружкам удома наші світлини як зразок».

Ці жінки бажали лише благодаті іншій половині людства, та я чомусь не бачу, аби жіноцтво масово переходило на такий рятівний стрій.

Повернімося до Амстердама. «Одягай менше – вражай більше!» – вигукує перехожим з рекламного щита жінка в скупенькій білизні. Непокрите тіло дедалі активніше піддається оцінкам громадськості. У моїй не бульварній газеті рекламують меблі: голісінька жінка лежить, розкинувшись, на розкішному шкіряному дивані. Цей різновид меблів потрібно донести до уваги чоловіка. Ледь-ледь прикрита пані граційно спирається на авто, яке треба прорекламувати. У гаслі «Заправ її – відчуй, як понесеться…» автівка сама стала хтивою жіночою плоттю. Передусім голе жіноче тіло в рекламі мусить так глибоко пройняти людей, щоб вони подивилися на річ або й купили те, що часом нічого спільного з голизною не має.

Гасло «Одягай менше – вражай більше!» змусить роздягнутися не багатьох західних чоловіків: шанують за професійність або спортивні досягнення – так, авжеж, але аж ніяк не за міру наготи на людях. Я ще не стрічала чоловіка з відвертим вирізом на грудях чи з розрізом на штанах вище колін.

На одному з фото у програмці Амстердамської концертної зали (Het Concertgebouw) скрипалька у блузі з розстібнутими ґудзиками на грудях, аби привернути увагу. Тим часом жоден соліст-чоловік не постає перед публікою із зухвалим глибоким вирізом. Хіба не достатньо того, що жінка – просто висококваліфікована майстриня? Єдина річ, від якої останнім часом відмовилися західні чоловіки, – краватка, проте більш ніж два ґудзики на сорочці в офісі вони зазвичай не розстібають. У сучасному західному суспільстві оголення впливає на образ маскулінності радше згубно.

Світ не став для нас зрозумілішим. Ми знаємо, які труднощі виникають під час спілкування зі сторонніми, утім, здебільшого не маємо найменшого уявлення, як нас сприймають на тлі іншої культури та релігії. Проте іноді така завіса несподівано піднімається. Приміром, один ісламський таксист, з яким я розмовляла дорогою в Амстердамі, цілком серйозно пояснював мені, чому небо на цілий місяць затягнулося хмарами:

Оголена на рекламному плакаті: Леді Ґаґа рекламує парфуми

Коли ж тижнем пізніше настала пекельна спека, вигляд вулиці помінявся: навколо зарясніло жінками у відкритих платтях. Сонце раптом змінило думку, а от таксист, мабуть, так і залишився при своїй.

Про ще один піднятий кінчик вуалі розповідала амстердамська сімейна лікарка. Йшлося про її пацієнта – літнього іранця. Тепер, будучи в Нідерландах, він відмовлявся покидати помешкання, навіть відвідувати лікаря у призначений час. Ось вам причина: західні жінки на вулиці такі нагі й безпутні, що він кожного разу дуже засмучується.

Культурні розбіжності не виникають на порожньому місці. Усе, до чого ви не звикли, може спантеличувати, та здебільшого виглядає на те, що люди чудово адаптуються до нових ситуацій. Не менш негативний досвід у нідерландця, який мешкає в Катарі й час від часу приїздить на батьківщину. По прибутті в аеропорт «Схіпхол» чоловік змушений щоразу знову звикати до незвичного обличчя вулиць. Так само як і одна нідерландська пані, що провадила дослідження в Ємені, повертаючись додому, переживала сором наготи в цьому непокритому Заході.

У західному світі, у межах закону, кожен індивід володіє достатньою свободою – і ця свобода здатна звести на манівці. Ті, хто з батьківської хати виніс істину про те, що лише прикрита жінка чиста, мусять виправдовувати цю мудрість і тут. Однак прадавній звичай прикритого Середнього Сходу – каменувати розпусників – засвідчив, що одяг ніколи не був гарантією цноти. Відтак іронічне тамільське запитання: чи достатньо лише накидки, щоб покрити жіночу чесноту? Питання, яке нагадує одну західну мудрість: не ряса творить ченця.

Наге тіло стало захоплює людей. Щодня в медіа виринають новини про протест супроти голизни й голизну як форму протесту. У деяких місцях фетви стосувалися непокритих частин тіла, і тих, хто їх порушував, піддавали знущанням або вбивали, тоді як в інших – оголене тіло охоче демонструвалося будь-кому, хто хоче його побачити.

Диктатура креативних рекламодавців змушує жінок «розпаковувати» свої тіла, а диктатура не менш креативних релігійних авторитетів змушує їх робити протилежне. В обох випадках більшість підкоряється правилам.

*

Як бачимо, люди в цілому світі сповідують протилежні погляди щодо понять «голий» і «оголений», а вони в моїй книжці – синоніми, причому погляди ще й досі видозмінюються.

Ідея написання цієї книжки з’явилася тоді, коли я працювала над попередньою – «Адам і Єва скрізь» (2012). У ній ішлося про перших людей у юдаїзмі, християнстві та ісламі. Щедрі зібрання оповідей про початок людства в усіх трьох релігіях підкреслюють, що двійко наших прародичів у наготі й без турботи бавились у раю. Надкушений заборонений плід раптово позбавив їх невинності. Цієї ж миті постала осорома, а потім – усвідомлення того, що віднині наготу потрібно прикривати (покривати). З того часу люди прикривають свої статеві органи, як сказано у відомій розповіді. Людська засторога супроти тілесної спокуси, особливо оголених інтимних місць, завжди перебувала під пильним оком юдеїв, християн та ісламістів. Кожна з цих релігій донині дуже впливова.

Виняткова увага до адамового костюма в історіях про Адама та Єву змусила мене задуматися, чому люди здебільшого беззастережно демонструють іншим певні ділянки тіла, як-от руки чи ніс? А от геніталії або сідниці тримають під сімома замками. Моя допитливість породила цікаве запитання: чому і як ми зодягаємо себе? Кожна людина приходить у світ голою, та й наші найперші предки прожили життя нагими. Чому людство поступово потрапляло в таку складну моральну павутину правил одягання?

Це, далебі, не означає, що непокриті люди не ганьбляться. Срамота виникає не лише в ситуаціях або справах, що стосуються сексу чи то оголених ділянок тіла. Велике непорозуміння вважати, що осорома не існувала, допоки людство не роздягнулося. Так само помилково твердити, що вона зникає, тільки-но ми старанно прикриваємо так зване срамне місце. Сором виникає одразу по тому, коли людина гребує загальноприйнятими нормами поведінки: її «забраковують» і висміюють.

Ілюзія полягає в тому, що прикрите тіло представників однієї статі запобігає збудженню іншої статі. Прикрите тіло провокує часом більше, ніж оголене. Здається, ще з давніх часів у процесі одягання людства чоловічий статевий орган посідав центральне місце. Це засвідчують численні види футлярів для пеніса, які використовували (та й дотепер використовують) чоловіки, що й нині ходять голяка.

Коли одногрупник бере вас на кпини, помітивши вашу неконтро­льовану ерекцію, знайдіть способи уникнути такого конфузу наступного разу. Шляхи осоромлення та збудження непередбачувані, та одна річ певна – кожен за життя бодай раз із таким стикався. Збуджуватися не значить розмахувати руками. Рішення людства починати прикривати себе, чоловічі статеві органи, здається, виникло лише через боязнь непередбачуваної поведінки пеніса. Як ми про це дізналися? Пітер Уко – британський антрополог, який зібрав солідну інформацію з минулого і сучасного у захопливому компаративістському дослідженні про футляри для пеніса з усього світу, встановив істотну відмінність між чоловічими звичками одягатися: у багатьох невеличких суспільствах прикривали пеніс цілком або лише його головку. Латинське слово glans означає «жолудь», що завдяки своїй формі нагадує головку пеніса, покритого крайньою плоттю. На головку надягали спеціальний футляр, не затуляючи зазвичай мошонку.

Для будь-якого суспільства, в якому чоловічий орган не затуляли одягом, покриваючи всю нижню частину тіла, існувало кілька можливостей, а саме:

Поступово в різні часи й у різних культурах одяг покривав усе більше тих частин тіла, які раніше демонстрували публічно без ноти збентеження. Однак, попри виразний тиск правил, що постійно прогресував, люди потребують уваги й захоплення від оточення. Демонструючи себе в той чи той спосіб, вони нерідко наражаються на ворожі реакції. Людське створіння вразливе до думки його чи її колег. Поміж протилежними полюсами виставляння себе будь-яким чином і цілковитого приховування від стороннього погляду людство стало шукає компроміс між показом і затаюванням тіла3.

Очевидно, що релігія часто відігравала роль того, хто ратував за одягання. Хоча існувало й існує немало обрядів, під час яких священики і прихожани роздягаються, точніше частково скидають убрання. Наприклад, християни-натуристи (щоправда, меншість із них) відбувають богослужіння цілком голими. Свій вибір вони мотивують тим, що Господь буцімто створив людину нагою. Проте більшість християн та інших вірян воліє зодягатися. Давні релігійні уявлення про оголене і прикрите тіло впливають на суспільні норми та правила. Навіть якщо люди не усвідомлюють цього, то однаково їхні твердження щодо міри в одязі на собі та на іншому стосуються радше традиції, ніж вибагливих модних віянь.

Ми самі встановлюємо правила, але водночас і бунтуємо проти суворого дотримання їх. Нині, приміром, бачимо епатажні фешенебельні чи музичні акції чи то пак одиночок, групи, які постають оголеними перед одягненим натовпом. У такий спосіб вони виражають власні політичні симпатії або просто привертають до себе увагу. Людям, які кардинально відмінно ставляться до такої простенької речі, як покривання тіла, співмешкати з іншими на цій сором’язливій планеті дуже непросто.

Різноманітні теми цієї книжки – лише частина невичерпної історії людства про його стурбованість власним тілом і певними його частинами у світлі публічного простору. Наш процес одягання тіла часто породжений невпевненістю і страхом перед тими, «іншими», які, власне, формують суспільство. Подібні емоції мали б виникати ще за тих часів, коли наші предки ходили в чому мати народила. Навіть тоді вони ніяковіли, споглядаючи себе та сторонніх, однак оголених не було доти, допоки не існувало одежі. Поняття нагого і прикритого тіла набули сенсу лише тоді, коли людина заволоділа вбранням, яке могла одягати і знімати за бажанням.

Наскільки ретельно визначають передані правила нашу поведінку сьогочас? Ця книжка крокує розлогою ходою вздовж усього роз­витку людства, торкається примхливих меж нашого видимого тіла в людному просторі на розмаїтих прикладах оголеного і прихованого, стриманого і спокусливого, привабливого та скандального образу в очах сторонніх.

Тварини не бувають розпусні. Карликові шимпанзе бонобо труться геніталіями об партнерів обох статей у присутності інших шимпанзе, мастурбують так само, не ховаючись4. Люди такого не роблять. Звідки походить людська схильність соромитися сексуальності та своїх статевих органів? Філософ Монтень із подивом запитував у самого себе:

Було це в шістнадцятому сторіччі, себто ще багато віків до того людство навчилося одягатися. Отож почнімо спочатку!

На двох ногах

Перший предок людини, що пересувався у вертикальному положенні, Homo erectus, жив приблизно 1,6 мільйонів років тому. Своє ім’я отримав завдяки одній особливості: менше лазив по деревах, аніж ходив по землі. Наші безпосередні прародичі, Homo sapiens, сформувалися близько 300 000 літ тому6. Той факт, що вони ходили також прямовисно, мав для тіла важливий наслідок: з цієї миті всі вразливі ділянки передньої частини тіла буквально оголилися.

Величезна перевага прямовисної манери ходіння над пересуванням на чотирьох кінцівках полягала в тому, що дві інші передні кінцівки могли водночас виконувати щось інше. Деякі антропологи припустили, що саме завдяки активності двох ніг чоловічий статевий орган можна було краще розгледіти, відтак простіше спокусити партнерку. Самодостатність цього міркування в теперішньому світі, де розгулювання голими карається законом, досить сумнівна. Тварини дозволяють своїм геніталіям звисати, що так само, безсумнівно, робили наші перші предки. Якою мірою той факт, що людина стала на дві ноги, породив ідею прикривати тіло?

Щоб знайти відповідь, дошукатись її, я послуговувалася свідченнями вихідців із Заходу, які жили серед людей, що не носили одягу. Христофор Колумб прибув до Тринідаду 1498 року і побачив там голих жінок, чоловіки ж оперізували стегна мотузкою чи то невеликим паском.

Англійський мандрівник-відкривач Вільям Дамп’єр описав у 1776 році корінних австралійців як людей, які не мали на собі нічого, крім мотузок з деревної кори, зав’язаних навколо стегон7. Західні мандрівники зауважили також, що для народів Африки на захід од Сахари голизна була цілком звичним явищем. У подорожніх нотатках дослідник і антрополог Луї Жаколіо пише, що жителі племені динка пишалися своєю голизною. Мандрівників чоловічої статі, які прибували до них в одязі, вони зневажливо називали «турецькими дамами»8.

Родина індіанців з Карибів, 1818 р.

1863 року Вінвуд В. Рід занотував спостереження про те, що не виникало ніякої хіті до голих дівчат Екваторіальної Африки: голизна не стимулювала пристрасть, не збуджувала9. На території Оріноко богомільний католицький священик Ґуміла дуже засмутився, побачивши, як індіанці кидали у воду клапті тканини, які він роздав їм з благими намірами. Святий отець хотів, аби місцеві жителі надягнули на себе одежу. Однак аборигени вважали, що покривати своє тіло непристойно, ганебно10. Од Америки до Тасманії, повсюдно, антропологи та мандрівники констатували єдиний факт: в оголеності не було жодної спокуси. З цим твердженням, безсумнівно, погодяться сучасні нудисти.

Ніяких таємничих частин тіла

Антропологи дев’ятнадцятого століття знову і знову підтверджують, що так звані примітивні люди не відчували ніякого сорому, коли бачили голі тіла одне одного. Щоправда, у них побутували певні правила поведінки, які визначали, як і що повинно бути. Існувало також саме поняття безчестя, що його місцеві визначали як схильність занадто задивлятися на інших. Або ж тенденція до самозахисту, яку розцінювали, як боязнь бути відкинутим, ба навіть виключеним із громади.

Карл фон де Стайнен наприкінці дев’ятнадцятого століття писав про бакаірі (Bakairi), народність, що проживала на території Ксінґу в Центральній Бразилії: «Минає якась чверть години, і людина більше не звертає уваги на чужу голизну, не помічає її». Думку про те, що «тати, мами і діти, які невинно собі ходять, безцільно вештаються, не відаючи ніякого сорому, гідні прокляття чи огуди», дослідник, на противагу до переважної більшості своїх сучасників із Заходу, вважає сміхотворною:

Дорослі жінки на вимогу правил бакаірі виголюють лобкове волосся та накладають на це місце маленьку трикутну прикрасу з деревної кори. Ця прикраса тримається на мотузці навколо стегон, крім того, міцно застібається спереду і ззаду. Чоловіки носили такі самі мотузки, проте одягали їх іще в підлітковому віці. Ці пов’язки відігравали особливу функцію для юнаків: у період статевого дозрівання пеніс підіймався вздовж нижньої частини живота, крайня плоть чимдуж розтягувалася, витягнута головка була міцно затиснена паском, що облягав стегна11. Така практика поширилась і в інших народів, виникнувши з потреби: чоловіки боялися бути присоромленими у своїх спільнотах через видиму спонтанну ерекцію.

Мотузки навколо стегон, народ яномамі, територія Амазонії

Декотрі з досліджених на цих територіях народів, зокрема трумай, винайшли безпечніший метод, аби запобігти оголенню головки на людях: потрібно було якомога сильніше розтягнути плоть і намотати навколо неї червону нитку. Вона ж бо захищала від злих сил. Якщо нитка зручно там умостилася, головка була гарантовано прикрита. Той, у кого необрізаний пеніс, може також випробувати такий спосіб. Безпечні чоловіки старшого віку часто не відчували потреби перев’язувати головку ниткою12. Може, вони навчилися тримати свій пеніс на повідці?

У кожному разі цей мініатюрний клаптик давав змогу певним чином контролювати природне в собі. В іншій частині світу, як-от в Японії чи на Філіппінах, аналогічний підхід до справи існував як корисна звичка. У деяких народів шнурок використовували лише тоді, коли поблизу були жінки, а деякі – мали складніші футляри для пеніса13.

В окремих народностей чоловіки навіть зобов’язувалися прикривати від стороннього ока статевий орган, тобто відповідати за його непередбачувану поведінку. Це показовий епізод для тих, хто усвідомлює, що відповідальність за чоловічу збуджуваність із плином часу переклали на іншу стать.

Зауважмо, що в класичному мистецтві з оголеними головками зображали лише рабів і варварів. У Стародавній Греції чоловіки активно тренували тіло. Займатися спортом із відкритою головкою було незручно й непристойно. Атлети туго перев’язували себе тонким шкіряним ремінцем навколо крайньої плоті, щоб уникнути несподіванок. Ремінець щільно прилягав до лінії талії, мошонка була на видноті, пеніс піднятий догори, як і в згадуваних раніше бразильських чоловіків. Грецькою ремінець називався kynodesme, що в перекладі означало «собача підв’язка», або ж «собака на повідці».

Ідеальна крайня плоть. Антична Греція

У Стародавній Греції чоловіча нагота не становила проблеми, навіть була затребувана в певних ситуаціях, як, наприклад, у гімназії, спортивній школі, назва якої походить від слова gymnos – «голий». Та все ж на оголену головку члена дивилися з презирством: її прикривали крайньою плоттю заради пристойності. Тоненька шкіряна пов’язка якраз і виконувала цю функцію. Утім, якщо простудіювати витвори грецького мистецтва, виглядає на те, що kynodesme служив не лише для того, щоб притримувати на місці головку під час занять спортом. Були й інші обставини, за яких цю маленьку частину одягу використовували суто з естетичних міркувань. Крайня плоть її спокійного власника залишалася витягнутою та видовженою, тож «приваблива плоть повністю прикривала головку»14.

Важко довести той факт, що чоловіча одержимість жіночими грудьми виникла відразу по тому, як жінки зодяглися. Уже з 1970 року про це промовисто свідчить, наприклад, скандальна британська газета «The Sun», на третій сторінці якої читачів-чоловіків пригощають зображенням дівчат топлес. Такий фінт надзвичайно підвищує кількість передплатників. Щоправда, останніми десятиліттями почали здійснюватися випади супроти цього виду атракції. Після протесту, що зібрав понад сто тисяч підписів, ірландська редакція газети замінила світлини таких дівчат зображеннями одягнених моделей. Британська редакція «The Sun» також надумала переінакшити третю сторінку, помістивши натомість «гламурних модниць». Медіа, рек­лама й порно використовують образ жіночих грудей, твердячи, що оголений бюст неймовірно привертає увагу. Може, й невиправдано, але деколи арабською кажуть: «Насолода від жіночих грудей не минає аж до гробу».

Споглядання свого нагого ближнього у громаді, де не існує поняття таємничих частин тіла, кардинально різниться від спонтанного зирку на оголені геніталії в суспільстві, де одягатися – норма. Жіночі груди також не викликали жодного сум’яття, природно звисаючи непокритими. Ще й досі існують культури, в яких така голизна – звичне явище. Схоже на те, що чоловіча одержимість жіночими грудьми виникла лише тоді, коли жінки почали їх ховати. Дослідження засвідчили, що набридливі рекламні зображення грудей, підправлених у фотошопі, приваблюють чоловіче коло читачів. І навпаки, мають зворотний ефект на жіноцтво, з юних літ підточують упевненість у тому, що їхні форми та пропорції бездоганні, що заважає згодом досягти успіху в житті15.

Змагання пенісів

Щоденна кількість зображень жіночих грудей у рекламі стала прий­нятною в деяких частинах світу, але подібна доза підрихтованого у фотошопі образу прутня все ще немислима в громадських засобах масової інформації. Здається, чоловіки так само переймаються своїм неідеальним членом, адже трендом порнофільмів і рекламних роликів віагри є збільшений чоловічий орган. Цей бентежний потік фалічних сигналів порушує душевну рівновагу мужчин не менше, ніж травматичний посил про ідеал грудей для жіночої психіки. У мою папку зі спамом певний час приходила реклама такого штибу, причому завжди тільки англійською. Отож кілька перлів я приберегла:

Ніхто насправді не досліджував, який ефект мають такі повідом­лення, та змагання пенісів видається невикорінним феноменом.

Ті, хто вважає себе гіршим (часто безпідставно), не беруть цього факту близько до серця. Коли нікого немає поряд, розтягують свій бідолашний «безнадійний» член, вішають на нього щось важке, аби збільшити довжину, чи ковтають віагру, стоячи на порозі підліткового віку.

«Середньої довжини пеніс – це вже добре», – втішає читачів якийсь газетний заголовок. Нарешті, за результатами дослідження, маємо втішні новини: науковці твердять, що понад сто жінок (середній вік 26 років) передивлялися комп’ютерну анімацію чоловіків у весь зріст, розглядаючи їхні форми і розміри. Які ж висновки? Пеніс довжиною понад 7,6 см безсумнівно додає чоловікові привабливості. Дослідницьке питання стосувалося того, чому статевий орган у чоловіка такий великий на відміну від мавп, з якими ми у далекому минулому буцімто мали спільних предків. У горил і орангутангів, до прикладу, член менший приблизно в три-чотири рази. У дослідженні фігурує основний аргумент на користь анатомії: пеніс з’явився на видноті тоді, коли людина замість чотирьох кінцівок почала послуговуватися двома17. Відтоді чоловіки і жінки почали більше звертати увагу на чоловічий член, асоціюючи його довжину з маскулінністю і статусом, стимулюючи таким чином змагання.

Приклади декорування геніталій у народів, які продовжували ходити голими, об’єктами дослідження не стали. Прикрашання тіла, можливо, було зумовлене й не спонтанною ерекцією на публіці, а якраз боязню не відповідати певному ідеалові. З метою запобігти приниження з боку інших у колективі застосовували адекватні правила. «Усе було б добре, якби пеніс не втрутився!» – казали колись французи. (Я навіть уявляю, що при цьому вони схвильовано зітхали.) Ніщо людське нашим предкам не було чуже!

Люди завжди боялися втратити свій статус. Перевірити це твердження неможливо, проте цілком до снаги уявити, що в певній спільноті сильний чоловік використовує свою силу, аби насадити правила іншим. Може, давні та примітивні форми прикривання тіла з’явилися тому, що чоловік побоювався стати об’єктом насмішок з боку інших чоловіків через недостатньо досконалий вид оцієї вельми значущої частини тіла. Або страхався стати об'єктом сміху через неконтрольовані рухи тіла, спровоковані присутністю жінок, яким зазвичай не вистачає фізичної або політичної влади, але які використовують свою сексуальну привабливість, щоб збентежити чоловіків. Без сумніву, цей страх набагато старший, ніж правила іудаїзму, християнства та ісламу.

Хоч і не існує письмових свідчень щодо стану справ за доісторичної доби, та в одному ми певні: відколи людина стала на дві ноги, вона по-новому оцінила себе та інших.

Спадок еволюції

Думка про те, що інші обов’язково привабливіші, сильніші чи потужніші, ніж ви, чи то постійний тягар нібито невідповідності певним нормам породжує страх і сором. Ця особливість однаково характерна і для оголених, і для зодягнених. Дивитися – значить завжди порівнювати.

Сексуальною привабливістю чоловіків і жінок людина (тут і там гіпотетично) завдячує еволюції, як свідчать дослідження психологів-еволюціоністів.

Вілендорфська Венера, 24000–22000 рр. до н. е.

Учені-природознавці припускають, що завдяки прямоходінню чоловічий статевий орган опинився на видноті, ставши для жінок вирішальним критерієм відбору плідних партнерів. Тобто зацікавленість жіноцтва пенісом стимулювала вихід цієї частини тіла на новий еволюційний виток19. І, навпаки, відтоді чоловіки частіше звертали увагу на пишні жіночі сідниці та груди як на власне жіночу особливість, адже за нової ситуації геніталії жінки не так впадали в око. Цілком можливо, що наші прародичі пов’язували огрядність жінки з її плодючістю. Жінку як символ фертильності завжди зображали, акцентуючи саме на цих частинах тіла. У чотириногих самок груди звисають донизу. Натомість у жінок, що набули вертикального положення, груди опинилися на видному місці, відтак стали знаком сексуальної привабливості. Новий спосіб пересування сприяв тому, що жіночі груди перетворилися на видний об’єкт навіть у тих ситуаціях, коли жінка грудьми не годувала.

На думку психологів-еволюціоністів, існують певні механізми сексуального відбору, які сформувалися ще за доісторичної доби. Наприклад, бюст і сідниці або борода, пеніс і м’язи верхньої частини тулуба. Давня чоловіча пристрасть до грудей гідно витримала всі випробування часом.

Од нестримного лібідо до жіночої покірності

Упродовж двох останніх століть учені наввипередки наголошували на тому, що чоловіче лібідо від природи переважає жіноче. За часів Дарвіна й кілька десятків років по тому фахівці твердили, буцімто жінка поводилася пасивніше, вона вичікувала моменту, коли йшлося про секс. Дослідники з корисливими намірами відхилилися від твердження Дарвіна про те, що «жінка шляхом історичної еволюції випробувала важелі могутнього впливу на чоловічі прикраси та поведінку». Однак їхні колеги, що займалися еволюційним ученням, без вагань погодилися з дарвінівською ідеєю щодо чоловічого суперництва. Щоправда, його революційна на той час ідея «жіночої переваги як рушійної сили після еволюційного процесу» зумовила стільки труднощів, що ціле століття вилежувалася під килимом. Зауваження про жіночий вибір перемістили на задній план, натомість твердження про пасивну і манірну жіночку в наступні сто років пере­творилося на догму.

Дарвін і його сучасники розцінювали жіноче лібідо зовсім по-іншому, ніж чоловіки Стародавньої Греції. Ті ж наголошували, що тваринні риси жінки приховані в її єстві20. Відтак іноді порівнювали юнок з ведмедицями й левицями, самками, що їхня сексуальна пристрасть непогамовна, які «спарюються щоп’ятнадцять хвилин цілодобово з трьома самцями»21. В арабському світі так само побутували жахітливі історії про сексуально невситимих жінок, які не досягали плотської втіхи з власним чоловіком. Натомість задовольняли свою хіть зі здатним до статевого акту ведмедем чи ослом, що мали величезний пеніс. Фатна Саббаг – псевдонім авторки, яка так і не наважилася поставити своє ім’я під текстом однієї цікавої книжки. Проаналізувавши перекази, Фатна описала побоювання чоловіків у контексті еротики та ісламу. Авторка щедро цитує арабські еротичні тексти:

Який чоловік готовий до такого виклику? І чи не стане ця невгасима жіноча хіть приводом для пошуку партнера на стороні? Глибоко вкорінений страх накидає на себе такий собі «плащ моралізму» – строгі правила, покликані вгамувати нестримну жіночу хіть.

Як так сталося, що сучасні жінки часто більш скуті, ніж, наприклад, самки шимпанзе?23 Протилежність інтересів і в людей, і в мавп нерідко породжує хронічну напругу. Вчені-еволюціоністи доводять, що патріархат і чоловіче домінування старші за саму людину, та й загалом вельми поширені серед тварин-ссавців.

Чому одна стать приймає невигідну для неї роль квочки, нав’язану іншою статтю, що й відбувається в патріархальних суспільствах. Якщо обмежитися тільки людським видом, то одна з причин цієї набутої ролі – загроза фізичного насилля. Ще одна причина полягала в тому, що на матерів із дітьми без чоловічого покровительства чигала небезпека. Відтак жінка не могла так просто відмовитися від умовного захисника24.

Чоловік також хотів бути впевненим у своєму потомстві, в битві, в якій конкуренція і нав’язливий контроль призвели до того, що жіноче тіло потрапило під опіку чоловіка для виняткового використання його власником. Аби застерегти жінку від сторонніх чоловічих поглядів, її нерідко зачиняли в чотирьох стінах. Якщо цього зробити не вдавалося, то чи не всі частини тіла ретельно прикривали одягом – таким собі вдаваним щитом благочестя25. Чинник економічної залежності залишався вирішальним упродовж багатьох століть: «Чоловік, що вбирає жінку, має право її роздягати», – казали колись фризи. Цей стан речей ще й досі актуальний у всьому світі. Не всюди перевага чоловічого перетворилася на домінування.

Не завжди жіночність завершувалася зашореною в одяг покірністю й обов’язковою цнотливістю. Дослідник дев’ятнадцятого століття Жаколіо, описуючи Полінезійські острови, де аборигени майже не носили одягу, констатував, що на острові Таїті жінки, навіть заміжні, володіли безмежною сексуальною свободою: «Заміжні жінки навіть дозволяли розпоряджатися собою чи здавати себе в найми з неймовірною легкістю, скромності вони не відали». Натомість у Новій Зеландії чоловіки поводились як ревниві власники жінок. Вони зловживали своїми правами і карали зрадливих супутниць на смерть. Не існувало підстав назвати це явищем поголовним, адже жіноцтво здебільшого поводилося скромно: навіть ідучи купатися чи спати, жінки не знімали своїх лляних корсетів (Phormium tenax)26.

Усюди, де жіноча цнотливість означала покірливість нещадним шлюбним приписам, жінка могла паруватися винятково з тим, хто керував її життям, себто власним чоловіком. Послух як одна зі складових цноти беззаперечно стосувався шлюбу та материнства.

Усвідомлення жіночої доброчесності як обов’язку не зникало тисячоліттями, передавалося з покоління в покоління. Обидві статі засвоїли, що невинність – це основна необхідна властивість, притаманна кожній дівчині, жінці, дружині та матері. Такий підхід особливо виявляв себе в ієрархічних спільнотах, де вийти заміж за полігамного чоловіка означало для жінки «піднятися» на певний щабель. У такого штибу громадах доньок напучували утримуватися від сексуальних стосунків, не забувати про послух. Од поведінки дівчат залежав їхній майбутній статус, тобто шанс знайти достойного потенційного чоловіка. Що більше контролю над засобами до існування мали жінки, а йдеться про матрилінійне суспільство, в якому походження успадковувалося за материнською лінією, то менш смиренними їх виховували28.