Аверс: новели про небажаних ebook

Жан-Марі Ґюстав Ле Клезіо

Аверс : новели про небажаних / Жан-Марі Ґюстав Ле Клезіо ; пер. з фр. З. П. Борисюк. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. — 160 с.

ISBN 978-966-10-3460-9

J. M. G. Le Clézio

Avers

© Éditions Gallimard, Paris, 2023

© Борисюк З. П., переклад, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Переклад та публікацію цієї книги підтримує Європейський Союз за програмою «Дім Європи».

Моріс Самсон утікає з дому від ненависної мачухи та її утриманця. Самостійні шляхи дівчинки-підлітки вкрай важкі, але на її шляху все ж трапляються добрі люди. Чуче і Хуаніко — не сестра з братом, але вони намагаються удвох влаштувати власну долю. Єдиним щастям для хлопців, яких називають «вуличними щурами», є можливість перелізти підземними трубами через кордон на «успішний бік». Рено мешкає у вузенькій кімнатці під самісіньким дахом висотного будинку. Він старцює, але все одно залишається людиною. Та він, як і інші, лише привид на вулиці... Усіх героїв новел об’єднує безнадія, яку долає сила життя.

Вона крокує. Днями, тижнями, місяцями. Дуже міцно тримає Хуана за руку, немов боїться, що той утече. Та він не намагається вирватися. Можливо, напочатку, коли вони спускались дорогою до узбережжя, він раз чи два озирнувся, щоб кинути востаннє погляд. Між пагорбами розмістився табір братів Паломіно, там, де під замком тримають дітей-рабів. «Ходімо, чого ти? Ти ніколи більше їх не побачиш». Чи ж він розуміє, що означає «ніколи більше»? На його обличчі переляк, негарна гримаса, наче він збирається заплакати. Дев’ятирічний хлопчик плакати не повинен, вважає вона. Але цього не каже, бо він не розуміє. Він таким народився і не знає, що означають слова. Тільки й вимовляє «Га! Гага!» або, коли задоволений, «Бабу!», що нічого не означає. Добре, що він не розмовляє. Можливо, знає тільки мову свого села, мову ашанінка12. Чуче переконана, що навіть якщо він озветься, то скаже дурниці. І їх схоплять. У таборі Хуаніко доглядає тварин на фермі: свиней та індиків. Він живе, їсть і спить із собаками, тому й знає їхню мову. Як і вони, вимовляє «Га! Гага!». Коли ж його про щось питають, відповідає мовою собак: «Гага!», людям від цього смішно, і вони стукають себе долонею по лобі. Діти рушили дорогою на Північ, Чуче пригадує, що саме цю дорогу обрала тітка Сілія, коли покинула село Уайяґа. Від неї не було жодних звісток, і всі подумали, що вона таки дісталась туди, на інший берег. Або ж загинула, що одне й те ж. Тож вони щодня йдуть, не зупиняючись. Їдять те, що трапиться чи що дадуть. Крихти, що впали зі столів на ринках. Їм подають окрайці, политі черпаком супу. Вони пробираються, проковзують серед ніг, ухиляються від стусанів і від рук і ніколи не дивляться в очі. Очі — небезпечна річ, якщо Чуче гляне в очі, вона потрапить у пастку. Тож вона крокує, біжить, знову іде, весь час тримаючи Хуаніко за руку. Вони зникають, минають шляхи, мости, річки. Перетинають кордони, останній був у Паломас, їх там спіймали. Міграційна служба знайшла їх у кузові грузовика, на руки Чуче наклали пластикові кайданки, а Хуаніко не чіпали, бо він сміється і верещить: «Бабу!». Вони спали на голій землі, на просоченому сечею цементі, разом із іншими дітьми, у замкненій клітці. Вранці їм принесли каву й хліб «бімбо»13. Але для Чуче це нічого не означало. В Уайяґа вона втекла з табору, де була замкнена разом з іншими дітьми, притислася до землі і в багнюці доповзла до лісу, а тоді бігла геть углиб долини. Внизу зустріла хлопчика, який там вештався, взяла його за руку, вони спустилися за течією річки, ховаючись в очеретах. Як і тепер, вона йде по воді на світанку, коли ще всі сплять. Годину тому наштовхнулась на гурт чоловіків і не встигла сховатися. Ті зупинились і озвалися до неї незрозумілою мовою. Вона незрушно стояла перед ними, міцно тримаючи Хуаніто за руку. Він, як завжди, промовив: «Гага!». Дів­­чина впізнала одного з чоловіків, лейтенанта братів Паломіно, худорлявого, з густими бровами й дуже зеленими очима. Його звуть Камараде Феліпе, але через руде, як соус, волосся має прізвисько Піко14. Він щодня її ґвалтував, казав, що Чуче — його маленька наречена, вона добре пам’ятає його обличчя й очі і не може забути його погляд, коли він підходив до неї в дитячому дортуарі, брав за руку, і вона повільно йшла до виходу, до хатинки, де накидані листя коки, де він брутально, без жодного слова, брав її, а потім відводив назад; ніхто з дітей не ворушився, начебто вони нічого не чули. Якось він поглянув на неї і поклав руку їй на живіт:

— Там щось є?

— Не знаю, — відповіла Чуче.

— Не знаю, не знаю, ти тільки це й можеш сказати?

І додав:

— Усе добре, ми беремо все, що ти нам даєш.

І ще:

— Ти ж нікому про це не скажеш, ні?

Чуче знає, що він боїться братів Паломіно. Якщо стане відомо, що він спить із кимсь із дівчат, вони дадуть йому прочуханку і відправлять туди, де йде війна. Вона також знає, що у декого в таборі народились діти, які тепер стали рабами. Тож вирішила тікати.

Чуче дивиться на чоловіка, відчуває биття серця по пульсуванню вени на шиї, їй перехоплює подих. Можливо, це не він, яким чином він міг опинитися тут, на іншому боці? Втім, чоловіки йдуть далі. Якийсь час Чуче не може ворухнутись, коліна підломлюються, вона раптом різко блює на землю, Хуаніко зиркає, стоячи на місці. Вона витирає рот рукою і прямує вздовж річки. Думає, що чоловіки повернуть їх у гірський табір і змусять працювати на плантаціях коки. Думає, що все може початись ізнову. Піко поведе її на кухню, штовхне на купу листя. Чоловіки відійшли, спустилися вниз за течією річки, навіть не озирнулися. Чуче стискає руку Хуана й припускає, що чоловіки не зупинились завдяки йому, бо побачили, що він індіанець. Він ні на що не здатний, хіба що годувати свиней і гавкати разом із собаками. Вояки Уайяґа не змусили б його працювати. У Міграційній службі навіть не помітили, коли Чуче з хлопчиком прослизнули під сіткою клітки, там, де проходять шланги сантехніки. Треба бути маленьким, дуже худим і спритним, а Чуче з Хуаніто саме такі. Спритні, як ящірки. Тепер їй уже складно прослизнути під сіткою, бо живіт помітно округлився. Коли вона крокує, він тягне її вперед і бурчить, немов наповнений водою бурдюк. Як голод стає нестерпним, вони їдять листя коки. Від спраги рятує річкова вода. Чуче ховає пучки листя коки під светр, відчуває їх тепло на шкірі, і це добре, бо достатньо холодно. Опівдні небо неймовірно блакитне і над долиною, і над кам’янистими пагорбами. На березі ні душі. Це зовсім не схоже на долину в Апурімак.

Якось уранці, вчора чи раніше, діти надибали на стежці койота, тварина просувалась, стрибаючи по камінцях, зупинилась, щоб на них поглянути, і продовжила свій шлях. Хуаніто вигукнув: «Ба-бу-баа!», як кричить щоразу, коли почувається щасливим. Це нічого не означає на жодній із мов, але Чуче дуже подобається, коли він лементує, бо тоді віриться, що все гаразд і небезпека відступила.

Він уторопав, що Чуче чекає дитинку, вночі притуляється головою до її живота, щоб послухати. Що він там чує? Чуче питає себе, чи він здатний збагнути мову немовлят, коли вони ще в материнському лоні. Це має бути якась дуже лагідна мова, бо Хуаніто довго до неї дослухається, так і засинає, а Чуче розчісує його кучеряве волосся пальцями.

Вона наспівує йому лічилку, яку їй, маленькій, наспівувала тітка:

Van van los inditos de San Juan Piden pan y no les dan Piden queso les dan hueso15

Коли вона співає, дитя в животі завмирає; це, либонь, подобається і Хуаніто, бо він мрукає, час від часу вигукуючи своє «Гага!». Коли вони були в клітці Міграційної служби, приходили чоловіки й ставили свої запитання, але Чуче не відповідала. Дивлячись на хлопчика й дівчину, вони поговорили між собою своєю мовою та й пішли шукати жінку в однострої. Чуче знає, що не потрібно абсолютно нічого казати. Покинувши табір Уайяґа, вона викинула всі свої документи, посвідчення особистості та навіть гроші, які їй дав Піко, коли з нею спав. Треба мандрувати без ноші, якщо не хочеш, щоб тебе схопили. Все це їй пояснила кузина Ана ще до того, як солдати забрали її разом з іншими сільськими дітьми. Тепер до них прийшла жінка, огрядна й незугарна, хоча й мила на вигляд, однак Чуче знає, що на це не варто покладатися. Жінка їх розпитує, у неї дивний акцент. Чуче не може вести себе так, наче не розуміє.

— Звідки ви, дітки?

Чуче стенає плечима.

— Відтіля. — І показує на інший бік дороги.

— Як тебе звати? І хто це з тобою?

— Марія, — каже Чуче. — Це мій брат, його звуть Бабу.

— Бабу! — повторює хлоп’я.

Жінка киває головою.

— А звідки ж ви, діти? З якого села?

— Сан-Хуан, — відповідає Чуче. Назву взято з пісні.

Жінка майже кричить:

— Сан Хуан? Ви з Пуерто-Рико?

— Я не знаю, — каже Чуче.

— А ваші батьки, де вони?

— Не знаю, — каже Чуче.

— Чи хтось тут вас чекає?

— У мене є кузина Ана, — каже Чуче.

— І де та кузина? В якому місті?

— Не знаю, — каже Чуче.

Поліціянтка дивиться на них так, наче думає про щось інше. Нарешті підводиться, струшує порох зі штанів однострою.

— Вами займуться завтра. Зараз принесуть ковдри та поїсти.

За якусь мить вона повертається з пляшкою «Коли» і сендвічами.

Хлопчик п’є першим, витирає горлечко і подає пляшку Чуче.

Жінка за ними спостерігає. У неї сумовитий вигляд. Вона додає:

— Маріє. Завтра вас відвезуть у центр. Якщо у тебе є номер телефону, ми задзвонимо твоїй кузині.

Вона нахиляється до Чуче, немов хоче її торкнутися, дівчинка відступає. Жінка тихо каже:

— Якщо ти вирішила піти з дому саме через це, то це погане рішення.

Вона має на увазі її круглий животик. Дівчинка прикриває живіт сорочкою і не дивиться жінці у вічі. Дивиться радше на носаки свого взуття, побиті на дорогах кеди. Хлопчик сидить за нею, розгойдуючись тілом уперед-назад, немов на гойдалці. Він завжди робить так, коли знервований чи стривожений.

— До завтра, — прощається жінка.

Власне тієї ночі їм доведеться втікати з клітки. Інакше їх повернуть у табір Уайяґа і віддадуть солдатам. Потім її повернуть Піко. Краще вмерти.

Долина великої річки пустельна. Вдалині на вершинах лежить сніг. На заході сонця сніг виблискує рожевим, діти зупинились, аби помилуватися. Хуаніко ніколи не бачив снігу: в його селі з боку Тамбо ніколи не сніжить. Чуче думає, що вночі буде холодно, а в них немає теплого одягу. І шукає якогось прихистку на ніч, улоговину на березі річки. Вони закопуються в пісок. Туляться одне до одного, Хуаніко, як завжди, тулиться вухом до живота Чуче, щоб слухати маля. Можливо, до його народження йому вдасться вивчити мову малят. Можливо, немовлята вивчають мову ашанінка ще до своєї появи на світ.

Чуче трішки поспала і прокинулася. Вона чує страшний звук — кроки по береговому гравію, важкі кроки чоловіків, узутих у грубі армійські черевики; і думає, що це загін братів Паломіно, який їх розшукує. Чуче непорушно лежить на своєму земляному ліжку, міцно стискаючи руку Хуаніко; якщо він закричить, солдати їх заберуть, поб’ють і кинуть у лантухи, щоб повернути у табір. Чоловіки не розмовляють. Вони проходять так близько, що Чуче відчуває їхній запах, запах поту й цигарок. Кроки поступово затихають у напрямку верхів’я річки. Чуче думає, що це були такі, як і вони, втікачі, які перетнули кордон у районі пустелі, а тепер ідуть на північ. Хуаніко лежить із розплющеними очима, він не закричав і не вимовив ні звуку. Діти так і не заснули до ранкової зорі.

Ніч дуже світла, небо всіяне мільйонами зірок. Так завжди буває на холод: зірки тоді блищать яскравіше. У таборі, в Уайяґа, вони зірок не бачили. Над Апурімаком нависав туман, та й в’язні не мали права виходити вночі. Спільний будинок був накритий великим дахом із гофрованого заліза, з покладеним поверх нього брезентом, щоб його не помітили з літака. Жодного проблиску світла. Солдати вимикали лампи у майстернях. На вході завжди стояв солдат, коли він затягувався цигаркою, спалахував маленький вогник. Чуче знає, що маленький червоний вогник — це попередження в’язням: «Я вас бачу, я не сплю і за вами спостерігаю».

На світанку Хуаніко будить Чуче. Він мовчить і незрушно сидить на краю балки. Його темне обличчя блищить у променях світанкового сонця. Перед ним на піщаному березі двоє сірих вовків полюють на зайця. Вони зайняли два протилежні кінці пляжу, коли один рухається, інший залягає на землю й очікує, заєць утікає, петляючи зиґзаґами, зупиняється на мить, нашорошивши довгі вуха, знову стрибає.

Тоді настає черга полювати іншого вовка, вони поступово наближаються до своєї здобичі. Хуаніко і Чуче завмерли в спогляданні, вони не наважуються ворухнутись і ледве дихають: нічого настільки гарного вони раніше не бачили. Танець вовків триває надалі, кожен рух наближає їх до зайця. Останньої миті вони в єдиному пориві накидаються на здобич, лунає здушений писк, коли котрийсь із вовків ламає зайцю хребет, та сердите гарчання, коли обоє розривають його на шматки. Чуче повільно підводиться, бере Хуаніко за руку, вони разом відходять до верху балки. Вовки їх почули й припинили свою учту, нашорошують вуха і дивляться у бік дітей. Це дивна мить звірячості й величезної жорстокості у тиші, що панує в долині. Однак Чуче не відчуває ані дрібки страху, немов вовки перебувають на їхньому боці, вони аж ніяк не вороги, на відміну від солдатів та поліції на кордоні, вовки наче розділяють із ними цю мить на березі великої ріки і не проти того, щоб вони тут пройшли. Діти сміливо рушають на північ, подалі від пережитих злигоднів, подалі від табору вбивць. Долина, немов вічний шлях, простягається просто до небесної блакиті.

Натрапивши на западину за горою, вони зупинились, аби знайти прихисток від сонця. Це висушений рівний майданчик, у центрі якого покинута глинобитна руїна, стара ферма, оточена кактусами цереусами. Серед руїн видно сліди людської присутності, лахміття, папірці, іржаві бляшанки. «Можливо, дім слугує притулком для таких мандрівників, як ми», — думає Чуче. Вона зупинилась на порозі, не наважуючись зайти, бо боїться скорпіонів і змій. Але Хуаніко — індіанець із лісів, ашанінка з Ріо-Журуа, він не боїться нічого.

— Що ти робиш? Що задумав? Ти куди?

Чуче дивиться на Хуаніко, який збирає відходи, складає на купку надворі. Потім вибирає один свічкоподібний кактус, на гілки з колючками наколює папірчики, клаптики тканин, коробки й порожні пляшки. Тоді, танцюючи, ходить колами довкола кактуса, гавкає, щось вигукує, його темне обличчя осяяне усмішкою. У розірваній брунатній сорочці, у пластикових сандаликах на босих ногах він схожий на рухоме опудало. Сміється сам до себе, кидає камінці на будинок і далі прикрашає дерево; раптом Чуче розуміє й сама починає танцювати довкола кактуса, підбирає так само клаптики паперу, рештки упаковок від печива, шматки іржавого металу, розвішує їх на шпичастих відростках і також вигукує «Га гауа!», так, буцімто це слова мови, яку вона нарешті вивчила.

Діти довго танцюють на сонці довкола вбраного в лахміття кактуса, сміються, співають, гавкають, навіть Чуче і собі скандує «Ба-бу!» мовою Хуаніко. Нарешті сідають, обійнявшись, на землю. Чуче відчуває запах хлопчикового поту, цілує його й обіймає так міцно, що той не може дихати. Вона давно не почувалась такою щасливою. Колись давно, у селі в Апурімаку, коли ще не було солдатів, люди для святкування Різдва розвішали картонні голівки немовлят на вулицях, кидали петарди, а вночі запалили вогнища. Вона пригадує це зараз. Заради цього й прикрасила кактус цереус у безлюдній долині, святкове дерево і водночас опудало, щоб прогнати монстрів. Аби солдати ніколи більше сюди не прийшли.

Того вечора вони влаштують розкішну учту з ягід кактуса опунції серед кактусової загорожі за старою будівлею.

Після мосту річка розливається на кілька рукавів, що течуть серед очеретів і чагарників. Хуаніко дуже злякався шуму, коли вони йшли неподалік автошляху, і сховався у кущах, Чуче довелося чекати сутінків, аби він погодився йти далі. Можливо, він такий слабкий через голод чи лихоманку. Хуаніко ліг біля води, подалі від дороги. У вечірніх сутінках на заболочену місцину спустились великі білі птахи. Розгорнувши крила, вони танцювали у воді, видаючи пронизливі звуки: ґруа, ґруа! Над ними, крякаючи, пролітають качині зграї. У гніздах водяних птахів Чуче збирає яйця, вони п’ють їх, аж доки наситяться. Потім дівчинка готує в траві постіль, і діти, обнявшись, сплять до світанку. Відчуваючи, як здригається тіло хлопчика, Чуче міцно пригортає його до себе і наспівує свою пісеньку: «Van van los inditos de San Juan...» Їй спадає на думку, що Хуаніко може померти, тут, тепер, наприкінці шляху, далеко від того, що йому знайоме, далеко від батьків, братів, сестер. Далеко від рідного села Ріо-Журуа. Вона навіть не знає справжнього імені хлопчика його рідною мовою, знає тільки прізвисько, яке йому дали солдати, Хуан Хуаніко — так називають індіанців.

На світанку річку вкрив туман. Щоб не мерзнути, діти рушили в дорогу заболоченою місцевістю, доки не дійшли до великого закруту між горами. Шосе тепер зовсім близько. Щоб солдати їх не помітили, діти йдуть зігнувшись, наче старенькі, втягнувши голову в плечі, спотикаючись на гострому камінні.

Хуаніко падає багато разів, на його подертих штанцях плями крові. На обличчі уже немає виразу колишньої невинності. Вуста застигли у гримасі впертості й гніву. Чуче допомагає йому підвестися, їй так хотілося б його підбадьорити: «Йди, йди, ми скоро дійдемо, все буде чудово. Ана чекає нас удома, вона дасть нам багато їжі, запросить до себе, ми спатимемо в гарній постелі, на зручному ліжку». Вона не сумнівається, що він не розуміє сказаного, але повторює ці слова ще й для самої себе, вигадуючи продовження жорстокої пісні індіанців Сан Хуана. «Van van, нам дадуть не кістки, а доброго сиру і хліба, багато білого м’якого хліба, от заради цього варто йти, крокуймо, крокуймо, Van van...»

Наприкінці дня в кінці вузької долини з’являється село, будинки кольору землі згуртувалися довкола церкви, немов курчата навколо квочки. Чуче каже: «Це тут, ми прийшли». Хуаніко тупо дивиться на неї, ступає тремтливими неслухняними ніжками. Через напіввідкритий ротик виривається свистяче дихання. Вони зупиняються в чагарниках, на березі річки. В селі не видно ніякого руху, не чутно голосів чи галасу. Потім десь далеко загавкали сільські собаки, які вчули чужинців, різкий гавкіт чергується з виттям. Почувши гавкіт, Хуаніко несподівано втрачає страх. Він зводиться на ноги й гавкотом відповідає їм, як раніше в Апурімаку, коли розмовляв із собаками солдатів.

Старий чоловік почув гавкіт собак. І спускається схилом до річки у супроводі своїх псів. «Hush, hush», — він намагається їх угамувати, але гавкотіння внизу ще дужче їх збуджує. Чоловік озброєний палицею. За ним віддалік іде декілька сільських дітей, вони так само збуджені й наполохані, як і пси.

На узбіччі пагорба він виходить на піщаний берег річки. На піску перед ним стоять дві примарні постаті, сірі, виснажені, обгорілі на сонці, охоплені лихоманкою, з почервонілими від холоду очима і заплутаними у волоссі колючками.

Старенький зупиняється перед ними, приклавши руку козирком до очей, аби не сліпило призахідне сонце. Він лагідно озивається до дітей, у нього низький горловий голос, він розмовляє мовою, яку Чуче не розуміє, переходить на іспанську, і тоді вона розуміє його слова. Він ні про що не запитує, не цікавиться, хто вони такі і що їм потрібно, як це робили поліціянти в Міграційній службі. Він просто каже: «Ходіть зі мною. Ходімо в село, ми вас чекали». Собаки затихли й полягали в пилюку, сільські діти мовчать. На них чистий новий одяг, коротко підстрижене волосся, у декого на голові кашкети. Коли старий чоловік розвертається, вони рушають на верх пагорба, собаки йдуть слідом. Чуче і Хуаніко також не промовили ні слова. Вони крокують за старим чоловіком стежкою вгору, до церкви, яка виблискує в західному сонці. Дім старого чоловіка поруч із церквою, коли вони підходять, назустріч дітям виходить жінка. Вона готує їм їжу: кукурудзяну кашу з квасолею й великі шматки хліба, які відрізає від паляниці. Потім діти вмиваються холодною водою у відрі, а жінка розчісує заплутане волосся Чуче. Вони повинні мати пристойний вигляд для першої ночі в селі. І не бути схожими на дикунів.

Коли смеркло, всі, старий чоловік, жінка і двоє дітей, разом ідуть осяйною дорогою, що веде до церкви, обабіч дороги світильники, зроблені з наповнених землею паперових мішків, у які поставлені свічки. Скрізь панує тремтливе світло: на сільських вулицях, на глинобитних стінах, вгорі на церкві, перед дверима — це створює розгалужену дорогу, яка освітлює село і цю Різдвяну ніч. Услід за старим чоловіком діти заходять до церкви. Всередині — порожні лави. Праворуч від вівтаря — статуя Катері Текаквіта16, яку звуть Лілія могавків — матір усіх індіанців Америки. Коло підніжжя скульптури стоять квіти лілії й аронника, палахкотять пахучі свічки. Чуче уклякла перед статуєю, радше сіла на п’ятках, охопивши руками свій живіт, аби відчувати порухи дитини. Тут, у цьому селі на березі річки, завершилась її дорога. Вона знає, що їй уже не доведеться ні ховатися, ні відповідати на запитання вартових чи поліції. Тут її дитина зможе прийти на світ в оточенні світла. Старий чоловік повертається з кількома сільськими жінками, він приносить тарілку з кукурудзяною крупою й скибками хліба. Немає, як у пісні, сиру, зате є фрукти, папая, ягоди кактуса опунції, а ще печиво «Салті», загорнуте в целофан. Повільно настає ніч, поступово збираються селяни, заходять у церкву, дехто навіть торкається голови прибульців, люди ставлять їжу коло підніжжя статуї — це їхній дар. Лунає тихенько спів, наче гудіння бджіл чи пташиний концерт. Хуаніко й Чуче сидять перед скульптурою Катері: це висока струнка жінка, вбрана в сукню з торочками, які носять індіанки на півночі, на голові пов’язка, волосся заплетене в коси, на обличчі загадкова усмішка. І, як пізніше розповість старий чоловік, який підібрав дітей на березі річки, раби, які втекли з Апурімаку, справді дуже на неї схожі.

Пічанча

Цей текст під назвою «Вуличні щури» був надрукований 2003 року у збірнику Міжнародної амністії Nouvelles pour la liberté.