Архіви КГБ. Невигадані історії ebook

2023

ISBN 978-617-17-0094-9 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Серія «Історія та політика»

Дизайн обкладинкиІвана Кипібіди

Матеріали книжки публікувалися на сайтах «Настоящее Время» (телеканал Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа), «Ґрати», «Медіазона», WAS, Insider

Андрющенко Е.

А66 Архіви КГБ. Невигадані історії / Едуард Андрющенко. — Х. : Віват, 2023. — 400 с. — (Серія «Історія та політика», ISBN 978-966-942-843-1).

ISBN 978-966-982-708-1

Документи радянських органів держбезпеки, розсекречені в Україні, стали справжнім клондайком для дослідників і журналістів. Місяць за місяцем, рік за роком історії, знайдені Едуардом Андрющенком в архівних справах, перетворювалися на статті для українських та закордонних видань. А тепер вони видані під однією обкладинкою. Героями цих історій стали видатні митці та цинічні вбивці, агенти та чекісти, втікачі та шпигуни. Хтось підписує абсурдні зізнання, а хтось дивом рятується від смерті. Хтось планує замах на рідних, а хтось відправляється в табори через власну балакучість. Хтось лишає зухвалі послання для КГБ, а хтось бачить, як знищують результат його багаторічної праці. Всі ці епізоди дозволяють краще зрозуміти складне й повне протиріч життя українців в умовах радянського тоталітаризму.

УДК 94(477)

ISBN 978-966-942-843-1(серія)

ISBN 978-966-982-708-1

© Андрющенко Е. С., текст, 2021

Вступ

Утома, розчарування, захват, злість. Усі ці почуття поєднувалися й боролися всередині мене того жовтневого вечора 2017-го, коли я вперше виходив з архіву Служби безпеки України.

З утомою все зрозуміло: увесь день я просидів, читаючи документи радянського Комітету держбезпеки.

Розчарування виникло, бо я шукав матеріали з конкретної теми, пов’язаної з дисертацією, — і майже нічого не знайшов. Що ж, буває.

Однак передусім захват. Грець із тією темою. Тут і без неї стільки всього! Ось КГБ звітує, що розсварив закордонних українських націоналістів, виготовивши провокаційні фейкові листівки. Ось в Україну прибув відомий письменник Джон Стейнбек — і чекісти роблять усе, щоб американець надів «рожеві окуляри». А ось справжній анекдот: КГБ із гордістю повідомляє першим особам республіки, що збудував… власну свиноферму!

Знайдені історії хотілося переказувати друзям, постити в соцмережах, писати про них статті та книжки. І це був тільки перший день роботи й найдоступніші документи: щоденні короткі повідомлення на різні теми, відправлені керівникам Радянської України. Скопійовані документи тоді я читав ледь не до ранку.

А втім, було трохи злості. На себе. Бо архіви КГБ в Україні остаточно відкрили понад два роки тому, коли були ухвалені закони про декомунізацію. Чому ж не можна було приїхати в Київ і піти сюди раніше?

Минуло пів року, я переїхав у столицю і, розв’язавши всі побутові справи, повернувся в архів СБУ. І поступово зрозумів, що саме це хочу робити постійно: читати справи КГБ, знаходити класні історії й розповідати їх у статтях. Так я й зробив.

Протягом цих років у читальному залі архіву на стіл переді мною лягли сотні справ. Кримінальних, із документами слідства й суду, та оперативних — з матеріалами стеження за людиною й повідомленнями агентів про неї (у ЗМІ такі справи часто називають «досьє»). Якісь налічували десятки томів і мали безліч подробиць, а якісь містили кілька лаконічних документів. Траплялися справи нудні та беззмістовні, але бували й такі, від яких я не міг відірватися, хоч сидів в архіві і його вже зачиняли.

Часто за одну історію чіплялася інша: у справі мимохідь згадували якийсь цікавий епізод і зазначали імена його фігурантів; тоді я робив запит на них — і архівісти знаходили ще одну справу (або кілька), з якої теж можна було написати статтю.

Пошуки я не обмежував тільки архівом СБУ, іноді виявляючи потрібні документи в інших архівах.

Місяць за місяцем, рік за роком історії, знайдені в справах, перетворювалися на статті для українських та закордонних видань. І ось настав час видати їх під однією обкладинкою.

У центрі кожної статті, дібраної для цієї книжки, — доля конкретної людини чи кількох людей. Героями цих історій стали видатні митці та цинічні вбивці, агенти та втікачі, спортсмени та шпигуни. Дуже різний вигляд мають у них радянські органи держбезпеки: вони фабрикують процеси буквально з нічого й ловлять реальних злочинців, вигадують складні комбінації й ганебно провалюють їх, імітують бурхливу діяльність і крадуть у людей особисті речі.

В основу кожної статті лягли архівні документи, однак у деяких випадках вдалося знайти живих героїв, свідків, родичів або працівників КГБ і поговорити з ними. Це щоразу додавало історії барв та об’ємності.

Інколи вже після опублікування матеріалу на автора виходили причетні до історії люди або в архіві траплялися нові документи, тому деякі статті під час підготовки книжки були доповнені.

Насамкінець хочу висловити щиру подяку людям, які впродовж кількох років допомагали мені з архівними пошуками та підготовкою цієї книжки.

Володимир Бірчак, Андрій Когут, Вахтанг Кіпіані, Анна Олійник, Ярина Ясиневич, Володимир В’ятрович, Ігор Кулик давали поради, ділилися ідеями та боролися за відкриття архівів КГБ в Україні.

Костянтин Байда, Лариса Лавринчук, Марія Панова та команда ГДА СБУ, а також співробітники ЦДАГО та ЦДАВО працювали з моїми нескінченними запитами. Отар Довженко та Юрій Шаповал люб’язно погодилися дати відгуки на цю книжку.

Ціную та пам’ятаю ті речі, яким мене навчили професори Федір Турченко та Юрій Каганов із Запорізького національного університету.

Із видавництвом Vivat, Оленою Рибкою та Євгеном Редьком було легко та приємно працювати.

Видання, які раніше публікували мої статті й ласкаво дозволили використати їх у цій книжці: «Настоящее Время», «Ґрати», «Медиазона», WAS, Insider. Зі згаданими текстами працювали редактори: Дмитро Трещанін, Костянтин Бенюмов, Олена Шмараєва, Ольга Худецька, Анна Денисенко, Іван Сіяк.

Історики та інші фахівці, учасники та свідки подій надали цінні коментарі та поділилися спогадами, що прикрасили книгу.

Звісно, ця книжка не побачила би світ без підтримки моєї дружини Тані та доньки Софії, яким дякую за натхнення. На різних етапах роботи неабияк допомагали моя мама Ніна та мама дружини Надія.

Перші читачі оперативно отримали свої книжки завдяки підтримці моїх друзів: Михайла Криволапова, Тетяни Музири, Анастасії Скоробогатової, Руслана Остафійчука, В’ячеслава Чиженка, Аліни Шубської, Артема Кузьменчука, Ігоря Бігуна, Василя Кушнерчука.

Сумно, що я не зможу подарувати книгу друзям Денису Косенку та В’ячеславу Зайцеву, які загинули у 2022 році, захищаючи Україну від російських загарбників.

Завершуючи роботу над цією книгою на початку 2022 року, я планував нові походи в архів, надсилав запити на чергові справи та сподівався, що моїм планам не завадить чергова хвиля пандемії коронавірусної хвороби. Але 24 лютого почалося повномасштабне російське вторгнення. Читальні зали зачинилися — головним завданням архівістів став порятунок фондів. Нові історії з документів КГБ обов’язково будуть — але, схоже, вже після перемоги. Серед інших речей, за які сьогодні воює Україна, є власний погляд на історію. А отже, і відкриті архіви.

Троцький у деревах

Справа № 547

Серед дерев над дахом будинку

21 квітня 1937 року в газетних кіосках Радянської України з’явився черговий номер щоденної газети «Комуніст» — головного офіційного видання республіки. Читачам повідомляли про нові платівки з промовами Сталіна, обстріли Мадрида артилерією іспанських націоналістів, спорудження будівлі Верховної Ради. Редакція критикувала Київський єврейський театр за невиплату зарплат і «роззяв» у Межевській парторганізації. Журналіст під псевдонімом Жовтневий у статті ставив риторичне запитання: «Чому склали зброю войовничі безбожники?»

На третій сторінці надрукували фото котельні «Шовкобуду» — київського комплексу фабрик легкої промисловості. Цей комплекс зводили в новому Дарницькому районі, і, як повідомляв підпис до знімка, до кінця року він мав запрацювати.

Невдовзі цю нічим не примітну фотографію у своєму київському кабінеті уважно розглядав молодший лейтенант Народного комісаріату внутрішніх справ Мирон Акимов. Чому?

«На знімку серед дерев над дахом будинку з лівого боку чітко вимальовується обличчя контрреволюціонера фашиста Троцького».

Саме таке повідомлення відправив у Москву заступник наркома внутрішніх справ УРСР В. Іванов.

Фото в газеті «Комуніст», на якому хтось побачив обличчя Троцького. 1937 р. ГДА СБУ

Чи самі чекісти виявили цю «диверсію», чи доніс хтось із «небайдужих громадян» — невідомо. Однак у будь-якому разі історію сприйняли в НКВД цілком серйозно.

За два тижні після виходу газети заарештували автора знімка, фоторепортера Всеволода Скамандра, та художника-ретушера Володимира Цетнаровського. Щодо обох порушили кримінальні справи. Приблизно за тиждень про «вороже» фото та перші результати слідства з Києва доповіли наркомові внутрішніх справ СРСР Миколі Єжову.

Фрагмент оригіналу фото з матеріалів справи. ГДА СБУ

Оперативники не забули про ще одну важливу справу: вилучити те фото з бібліотечних примірників газети. Виявивши в архіві коротке повідомлення НКВД про те, що трапилося (фото до нього не додали), я вирушив у Національну бібліотеку України імені Вернадського й замовив згаданий номер «Комуніста». Однак на мене чекало розчарування:фотографія котельні на третій сторінці була навіть не вирізана, а, здається, видерта. Натомість бібліотекарі вклеїли чистий аркуш паперу.

Знайти цілу газету вдалося у Львові. У 1937-му місто було у складі Польщі, тому розпоряджатися фондом місцевоїбібліотеки (яка отримувала пресу Радянської України) НКВДисти не могли.

Примірник газети «Комуніст» із бібліотеки з видертою фотографією

«Вбачається схожість»

Уперше побачивши знімок, я досить швидко знайшов силует, який можна було сприйняти за обличчя людини. Однак чи можна було помітити портрет Троцького, коли не знати заздалегідь, що він там є?

Я здійснив експеримент: узяв фрагмент фотографії, на якому були тільки гілки та крони дерев, виклав у фейсбуці й попросив друзів написати в коментарях, що вони бачать. Серед десятків варіантів, крім «просто дерева», були названі кіт, сова, людина, що висить, прапор, тризуб, хрест, серп і молот, абстрактні обличчя людей, гола жінка, Сталін. Троцького ніхто не розпізнав.

Однак варто зважити на те, що події, про які йдеться, сталися 1937 року. Суспільна свідомість була просякнута підозрілістю, що переходила в параною. Один із засновників радянської держави, Лев Троцький, з 1929-го жив у вигнанні. За ці роки він став не просто головним ворогом народу, а й своєрідним символом зла. Державна пропаганда старанно його демонізувала, наділяючи набагато більшими силою та впливом, ніж було насправді. Якщо вірити тогочасній радянській пресі, троцькісти засіли буквально всюди й ведуть невпинну підривну роботу. Визнати химерне поєднання гілок за обличчя головного «фашистського найманця» і щиро повірити в навмисну пропагандистську акцію його прихильників у тих умовах було нескладно.

Випадок із фотографією котельні був далеко не єдиний. Зловісні контури характерного профілю з борідкою у ті роки вгадували в зображенні полум’я на сірниковій коробці та у складках спідниці на пам’ятнику «Робітник та колгоспниця».

1937 року в журналі «Більшовик», а потім у надрукованому великим накладом збірнику «Про деякі методи та прийоми іноземних розвідувальних органів та їхньої троцькістсько-бухарінської агентури» вийшла стаття П. Винокурова «Про деякі методи ворожої роботи в пресі».

«Нам відомі факти, коли ворожа рука у звичайний знімок спритно й тонко вмальовувала портрети ворогів народу, які стають чітко помітними, коли газету та знімок розглядати з усіх боків», — писав автор, маючи на увазі ретушування.

Цілком можливо, що саме цей текст став для когось інструкцією з пошуку Троцького в київських газетах.

«Нам відомі факти, коли ворожа рука у звичайний знімок спритно й тонко вмальовувала портрети ворогів народу, які стають чітко помітними, коли газету та знімок розглядати з усіх боків», — писав автор, маючи на увазі ретушування.

Цілком можливо, що саме цей текст став для когось інструкцією з пошуку Троцького в київських газетах.

Ретушування знімків під час підготовки до публікації тоді було звичайною практикою. За допомогою білил, олівця та акварелі художник підфарбовував фотографії, прибираючи зайві деталі й домагаючись ліпшого для низькоякісного газетного друку відношення світла та тіней.

НКВД мав і оригінальний негатив знімка з газети «Комуніст», і відбиток із ретушшю. З’ясувати, як і з чиєї вини на фото котельні пробрався Троцький, доручили фахівцям. Усі вилучені зразки передали в Київський інститут науково-судової експертизи.

Експерти мусили з’ясувати:

•чи мають негативи сліди виправлень та ретуші;

•чи дає відбиток із цих негативів без ретуші зображення портрета Троцького;

•чи не збільшує ретуш на знімку схожість із портретом Троцького.

Незабаром висновок, який підписав завідувач секції фотографічних досліджень Зюскін, був готовий.

Фото 4. Фрагмент знімка зі слідами ретуші Цетнаровського. ГДА СБУ

У цьому документі є одна дивна фраза, яку хтось підкреслив олівцем: «Згідно зі словесною вказівкою Директора, профіль Троцького вбачається в гілках дерев».

Уже згодом з’ясувалося, що Зюскін, якому не роз’яснили, де саме він має шукати Троцького, «розгледів» його в іншій частині знімка.

Однак директор інституту знав від прокурора, який фрагмент фото варто вивчити, і показав його Зюскіну.

Експерт дійшов висновку, що:

•на плівкових негативах слідів ретуші не виявлено;

•на відбитках, відтворених безпосередньо з плівкових негативів, у плямах у гілках дерев вбачається подоба особи Троцького.

•подібністьцих плям із портретом Троцького посилена ретушшю, що відтінила плями, які відповідають носу, лобу та щокам.

Інакше кажучи, фотограф тут ні до чого — у всьому, мабуть, винний художник.

Розстрільна стаття

Однак художник газети «Комуніст», 31-річний уродженець Житомира Володимир Цетнаровський (на роботі він мав псевдонім Ровський), нічого не визнавав. Судячи з протоколів, його допитували тричі: двічі у травні, ще раз — у серпні 1937-го. Усі протоколи дуже стислі, повторюють варіації того самого питання й відповіді:

— Умисно використовуючи ретушування, ви рельєфно виділили портрет ворога радянського народу Троцького. Ви визнаєте це?

— Я стверджую, що портрета Троцького не бачив, тому не міг навмисно використати ретуш.

Обвинуваченому надали висновок експертів — Цетнаровський заявив, що з ним не згоден.

Одна з центральних тем, пов’язаних із роботою НКВД сталінських часів, — тортури підозрюваних. Наскільки ймовірним видається припущення, що з Цетнаровського намагалися вибити потрібні свідчення? За словами фахівця з історії Великого терору, старшого наукового співробітникаІнституту історії України НАНУ Романа Подкура, у травні 1937 року таке хоч і траплялося, але не було систематичним. Вказівку бити заарештованих чекісти отримали наприкінці липня, а вповні цю практику застосовували з вересня-жовтня.

— Якби він [Цетнаровський] зізнався бодай за одним фактом — далі вони його крутили б. Але він мовчав — і слідству не було за що зачепитися, — пояснює історик.

Намагання ввести слідство в оману

На світанку 6 травня (тобто наступного ранку після арешту художника) його керівника, завідувача художнього відділу газети Зіновія Шпіллера, розбудив дзвінок у двері. На порозі стояла дружина Цетнаровського Емілія Мединська. Їхня квартира була поряд. Будинок № 25 на вулиці Толстого належав редакції, співробітники були сусідами. На запитання жінки, де її чоловік, Шпіллер відповів: у НКВД.

— Це через ту фотографію? Чи через брата?

Шпіллер нічого не відповів і порадив Емілії йти додому.

Що за брат, через якого митця могли заарештувати?

У 1918—1920 роках, коли Володимир Цетнаровський був іще дитиною, їхня родина жила в Омську, столиці адмірала Колчака, який проголосив себе Верховним правителем Росії. Старші брати Володі — Леонтій, Андрій і Гліб — служили в армії Колчака.

На допиті художника звинуватили в тому, що він не згадав про братів-колчаківців в анкеті, влаштовуючись на роботу. Цетнаровський спочатку намагався виправдатися: мовляв, через неуважність «механічно» поставив прочерк навпроти графи про службу рідних у білих військах. Однак зрештою зізнався: так, приховував правду.

Леонтій Цетнаровський у 1930-х був кореспондентом харківської газети «Труд», і саме за його протекцією брата-художника взяли в «Комуніст». 1936-го Леонтія зі скандалом вигнали з «Труда». За словами Володимира, він «надав помилкові матеріали в редакцію газети, звинувачуючи керівництво однієї з харківських фабрик у троцькізмі».

Цетнаровський-старший планував переїхати в Сочі й працювати в місцевому виданні. Утім, з огляду на тогочасні реалії, його становище було дуже хитке, тому Мединська припускала, що через випадок із газетою «Труд» заарештувати можуть не лише Леонтія, а і його молодшого брата Володимира. За версією Шпіллера, жінка назвала Леонтія троцькістом і хвилювалася, що в НКВД про це дізнаються; сама Емілія згодом це заперечувала.

Такими думками Мединська поділилася зі ще одним сусідом і працівником газети — літературним секретарем Наркісом Жуковичем. Це Жукович використав псевдонім Жовтневий і написав статтю про безбожників для того самого номера «Комуніста».

Емілія зізналася Жуковичу, що, чекаючи обшуку, спалила листи, які лежали вдома, але не уточнила, які саме.

Мине зовсім небагато часу, і Емілія пошкодує про свою відвертість. Шпіллер і Жукович, допитані як свідки, виклали все, що чули: і про брата, і про листи.

Їх можна зрозуміти: перспектива вирушити за Цетнаровським здавалася цілком реальною, особливо якщо намагатися його вигороджувати. Того року в редакції «Комуніста» відбулася ґрунтовна чистка.

Саме Шпіллер купив злощасний знімок у місцевого відділення організації «Союзфото» й передав Цетнаровському на оброблення. На допиті він заявив, що «не знімає із себе відповідальності» за «портрет Троцького», який пішов у друк, але ніяк не міг згадати, чи оглядав фотографію котельні після ретушування.

«Ваші відповіді слідство розглядає як намагання ввести слідство в оману. Я наполягаю на чітких правдивих відповідях», — так, згідно з протоколом, сказав оперативник Перкін, який проводив допит.

Шпіллер із Жуковичем згадали ще кілька випадків, які компрометували їхнього колегу (уже, мабуть, колишнього).

По-перше, нещодавно Цетнаровський ретушував для публікації надіслані з різних областей України фотографії стаханівців і під час обговорення зазначив, що всі вони «схожі на ідіотів». За таку репліку його хотіли «пропрацювати» на редакційних зборах, але до цього не дійшло.

Другий епізод за бажанням узагалі можна було трактувати як допомогу іноземним розвідкам. Працюючи з панорамним знімком району Дарницького вагоноремонтного заводу в Києві (ДВРЗ), Цетнаровський не заретушував віддалені силуети танків. У такому вигляді фото й надрукували.

«Так було очевидно, що в Дарниці є військовий завод, хоча текст до знімка вказував, що тут Дарницький вагоноремонтний завод», — пояснив Жукович.

Допитали й Мединську, не дізнавшись нічого принципово нового. Щодо спалених паперів вона пояснила, що з переляку знищила особисте листування, у якому жодного криміналу не було. Наприклад, із батьком, який живе в Миколаєві, вона обговорювала відправлення туфель та пальта на продаж і побоювалася, що НКВД викриє її в спекуляціях. Записавши покази, Емілію відпустили.

Виникає враження, що після кількох допитів у травні та експертизи про справу Цетнаровського на пів року забули — за цей час його допитали тільки раз, поставивши одне запитання. Він просто сидів у спецкорпусі Лук’янівської в’язниці.

У грудні на підставі зібраних іще в травні матеріалів був складений обвинувальний висновок. У документі зазначали, що Цетнаровський «навмисне шляхом накладання білил випнув обличчя ворога народу Троцького».

Докази — лише свідчення Шпіллера з Жуковичем (хоча про «портрет» вони фактично нічого не сказали) та висновок експертизи. Стаття 54-10 («Антирадянська пропаганда і агітація»), за якою звинувачували художника, передбачала відшести місяців позбавлення волі до розстрілу.

Цікава подробиця. І висновки експертів, і елементарна логіка говорять нам, що положення гілок створило певну схожість з обличчям Троцького. Жодних натяків на те, що «портрет» був доданий на знімок до його передання Цетнаровському, у слідства не було.

Однак у матеріалах справи однозначно стверджують, що художник отримав фотографію з уже готовим, але замаскованим «портретом ворога народу» і тільки «випнув» його, зробивши більш помітним. Звідки від самого початку взялося те обличчя — слідство не пояснює, ніби йдеться про щось само собою зрозуміле й дерева насправді можуть створювати портрети реальних людей.

Народжений у сорочці

Коли вся історія наближалася до розв’язки, справа набула несподіваного повороту.

Матеріали слідства надіслали Особливій нараді при наркомі внутрішніх справ СРСР. Це був позасудовий орган, який виносив багато вироків за одне засідання (без участі самих обвинувачених), не заглиблюючись у суть справ. Іншими позасудовими органами з такими самими принципами роботи тоді були «двійки» (до їх складу належали нарком внутрішніх справ або голова Верховного Суду СРСР і генпрокурор СРСР або його заступники) та «трійки» (начальник підрозділу НКВД, секретар обкому партії та прокурор).

Особлива нарада, переглянувши справу, повернула її для направлення до суду. Для художника це був бодай якийсь шанс досягти справедливості. Хоча б тому, що в залі суду кожній справі приділяють більше часу та уваги, ніж у випадку з Особливою нарадою.

Українському історику, колишньому заступнику директора архіву СБУ Володимиру Бірчаку здається нетиповим і дивним для тієї епохи рішення про передання справи саме до суду.

— Такі справи зі слабкою доказовою базою відправляли саме позасудовим органам, щоб ті, не розбираючись, виносили потрібні вироки, — пояснює він.

Спецколегія Київського обласного суду мала розглянути справу Цетнаровського 30 грудня. Однак засідання не відбулося: обвинувачений лежав у тюремній лікарні зі скарлатиною.

Примірник газетиGłos Radziecki.ГДА СБУ

За тиждень Емілія Мединська попросила суд і прокуратуру змінити чоловікові запобіжний захід, щоб він міг вилікуватися в нормальній лікарні.

І клопотання задовольнили: Цетнаровський вийшов під підписку про невиїзд. Це теж рідкісний для того часу випадок, як і направлення справи до суду.

Суд відбувся наприкінці лютого. Першим виступив Цетнаровський.

«Якщо там і можна розгледіти портрет Троцького, то це радше карикатура, а не портрет», — заявив він у промові.

У підсудного та адвоката були приготовані й серйозніші аргументи. Виявилося, що одночасно з «Комуністом» фотографію котельні «Шовкобуду» купила та надрукувала київська польськомовна газетаGłos Radziecki(«Радянський голос»).Знімок ретушував інший художник, але результат був такий самий. Однак співробітника «Радянського голосу» ніхто ні в чому не звинувачував.

Один із вкладених у справу примірників газетного знімка. Обведено два фрагменти — мабуть, праворуч хтось (не виключено, що Зюскін) теж намагався розгледіти портрет Троцького. ГДА СБУ

Другого удару по всій побудованій слідством конструкції завдав викликаний на засідання експерт Зюскін. Він прилюдно зазначив, що спочатку «розпізнав» обличчя Троцького в іншому місці, а необхідний фрагмент знайшов лише з підказки директора інституту.

Як свідки дали покази Шпіллер і ще один співробітник газети Михайло Ройтман. Перший знову повторив, що Троцького не бачив (про інші «гріхи» Цетнаровського вже не згадували), а другий схарактеризував підсудного як хорошого працівника.

Зрештою виступив прокурор: немає підстав вважати, що підсудний, «накладаючи ретуш на фото, яскравіше виділив профіль Троцького», тому від звинувачення прокуратура відмовляється.

Того-таки дня суддівська колегія виправдала Цетнаровського.

Таке рішення здається нетиповим результатом для політичної справи тих років. Слабка доказова база в тисячах схожих випадків не заважала виносити обвинувальний вирок. Що ж насправді врятувало художника?

Мабуть, йому просто пощастило. Такого висновку дійшли Роман Подкур і Володимир Бірчак. Важливими складниками удачі стали стійкість підозрюваного на допитах, ухвала суду, а не вирок Особливої наради і, може, недосвідченість слідчого. Імовірно, свою роль відіграло й те, що Цетнаровський був заарештований у травні 1937 року, а не за кілька місяців по тому, коли механізм репресій у країні запрацював на повну (нагадаємо, що практика вибивати свідчення із заарештованих стане системним явищем до осені того року).

«Тут іще цікаво, що суд не надіслав матеріали на додаткове слідство, а саме виправдав Цетнаровського. Тобто відсутність доказів була така очевидна, що вони зняли з нього всі звинувачення», — додав Роман Подкур.

Не можна повністю виключати ще одну версію: Цетнаровський урятувався завдяки тому, що був завербований чекістами як агент. Утім, на думку істориків, це малоймовірно: у таких випадках справу зазвичай закривали, не доводячи до суду.

«Комуніст» від гріха подалі звільнив художника, який вийшов на волю. Сам він намагався відновитися на роботі й повернути квартиру, у якій мешкав до арешту. У НКВД надійшов лист із газети з проханням роз’яснити, як чинити з Цетнаровським. Судячи з усього, назад у газету його все-таки не взяли: у документах, датованих 1939 роком, він фігурує вже як «вільний художник».

1942 року Володимир Цетнаровський був призваний до армії Омським військкоматом і відправлений на фронт. Дружина, що, як і раніше, жила в Києві, того ж таки року втратила з ним зв’язок. З 1944-го молодшого сержанта Цетнаровського офіційно вважають зниклим безвісти. Офіцер держбезпеки Мирон Акимов, який вів справу Цетнаровського, теж загинув на війні — у жовтні 1941-го.

Наркіс Жукович (Жовтневий) після вторгнення Червоної Армії до Польщі у вересні 1939 року вирушив як репортер на Західну Україну. Там він і загинув, мабуть, під час бою. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Зняти «Шовкобуд», отруїти воду, убити Петровського

У ті травневі дні 1937-го, коли Цетнаровський переконував чекіста Акимова у своїй невинності, в одному із сусідніх кабінетів старший лейтенант Лифар допитував фотографа Всеволода Скамандра.

Із Цетнаровським він, здається, не був знайомий. Хоч приводом для арешту Скамандра став цей знімок, фотографа жодного разу не запитали про нього — наче тієї світлини й не було. За кілька місяців у справі Скамандра взагалі перестали згадувати портрет Троцького.

Але й без нього питань до 38-річного працівника «Союзфото» в чекістів не бракувало. Починаючи з прізвища.

У різних документах НКВД фотографа згадують як Скамандра, Скамандру, Скаламандру та Саламандру. Однак його справжнє прізвище — Мазюкевич.

Скамандром молодий уродженець Немирова (нині Вінницька область) офіційно став у 1920—1921 роках. На допиті Скамандр пояснював: змінивши прізвище, він, комсомолець, хотів убезпечити рідних від «банд», що діяли в Подільській губернії (підрозділів армії Української Народної Республіки або повстанських загонів, які далі воювали з більшовиками). Пояснення здавалося непереконливим.

Напевно, Мазюкевич, як і тисячі інших людей того часу, намагався приховати від радянської влади своє минуле. Не зовсім зрозуміло, що Всеволод робив 1919 року — за однією з версій, служив дрібним клерком у структурах Директорії УНР у тимчасовій столиці республіки — Кам’янці-Подільському.

Як і в Цетнаровського, у Скамандра був брат із непростою біографією.

Георгій Мазюкевич колись служив в армії УНР. Після поразки спочатку опинився в Польщі, а незабаром осів у Чехословаччині. У 1927-му Мазюкевич повернувся до вже радянської України. І не один, а з дружиною — Ервіною Купферовою.

Це була відома чехословацька танцівниця, яка виступала в Національному та Виноградському театрах. А ще — колишня дружина, муза й модель класика чеської фотографії Франтішека Дртікола. У мережі можна знайти чимало знімків Дртікола, на яких зображена Купферова, — у сценічних костюмах та у стилі ню.

Купферова розповідала в інтерв’ю, що до УРСР її запросив радянський театральний режисер О. Захаров. Вона та Мазюкевич спочатку зупинилися в Києві, але незабаром переїхали до Харкова, який тоді був столицею республіки. Ервіна танцювала у знаменитому театрі «Березіль» і викладала в Музично-драматичному інституті, а Мазюкевич працював у тресті «Сталь». 1931 року вони розлучилися.

Короткі біографічні довідки про Купферову повідомляють, що до Праги вона повернулася 1933 року. По-перше, тут є неточність — це сталося 1934-го. По-друге, про причину її повернення довідки мовчать.

Наприкінці 1933 року балерину та Георгія Мазюкевича заарештували як чехословацьких шпигунів. Ервіну визнали винною й після восьми з половиною місяців в’язниці вислали із СРСР за рішенням Колегії ОГПУ1. З матеріалів справи відомо, що на момент арешту вона була вагітна. Про долю дитини документи нічого не повідомляють. Однак у справі зазначено, що депортували танцівницю в липні 1934-го разом із трирічною дочкою Іриною — молодша дитина, яка, судячи з терміну, мала народитися в червні, не згадана. До того ж нащадки Ервіни Купферової, які живуть у США і з якими спілкувався автор, нічого не знають про цю дитину. Тобто, імовірно, жінка втратила її, перебуваючи у в’язниці.

Георгію Мазюкевичу дали 10 років таборів «за участь у контрреволюційній організації та шпигунстві».

Інакше кажучи, коли заарештували фотографа Всеволода Скамандра, його брат уже відбував термін у політичній справі.

Доволі швидко Скамандр зізнався: чув від брата, що Купферова — чехословацька розвідниця. Балерина нібито мала вирушити до Румунії, щоб створити шпигунську мережу, але Георгій її відмовив, після чого обоє поїхали в Україну. На запитання про шпигунську роботу Купферової проти Радянського Союзу, а також зв’язки Георгія з чеськими спецслужбами фотограф відповідав, що нічого не знає.

Скамандр не приховував, що якось разом із братом та Купферовою відвідав київське консульство Чехословаччини. Жінці треба було поставити позначку в паспорті, а чоловіки ходили за компанію.

Почувши запитання «З ким із працівників іноземних консульств ви зустрічалися?», фотограф припустився фатальної помилки.

Здавалося б, жодного криміналу: на початку 1930-х у давньої приятельки Ольги Раницької познайомився з її гостем — радником польського консульства в Харкові.

Ця розповідь стала для чекістів ще однією ниточкою, за яку вони вхопилися й не хотіли відпускати. Ба більше, наприкінці того допиту підозрюваний заявив: Раницька розпитувала про доступ на режимні харківські заводи.

Ми ніколи не дізнаємося точно, що відбувалося зі Скамандром-Мазюкевичем після другого допиту 7 травня. Не виключено, що його катували. У будь-якому разі вже 9 травня фотограф нерівним почерком підписав зізнання: так, він польський шпигун із 1933 року.

Наведені нижче відомості про Скамандра та його зв’язки ґрунтуються на його власних показах. Перевірити їхню достовірність неможливо. Більша частина із записаного в тих протоколах видається сумнівною. До кожного поданого факту «шпигунської діяльності» варто подумки додавати слово «нібито».

Спочатку фотограф стверджував, що завербувала його Раницька, згодом познайомивши з куратором із консульства Польщі.

Пізніше Скамандр змінив покази: Ольга лише познайомила його з працівником консульства Мілашевським, який допоміг дістати потрібні йому американські фотоальманахи. Саме Мілашевський за новою версією й запропонував фотографові стати шпигуном, а Раницька про це нічого не знала. Однак було пізно: 10 травня, наступного дня після зізнання Скамандра-Мазюкевича, жінку заарештували.

Справжнє прізвище Раницької — Рабінович. Її батько був відомий київський слідчий, мати — лікарка. На початку 1920-х дівчина вступила в частини особливого призначення (ЧОН) — озброєні партійні загони. Приблизно тоді взяла псевдонім Раницька й познайомилася зі Скамандром (обоє перебували в комсомолі). Серед друзів Ольги був відомий революціонер Григорій Котовський.

Перший чоловік Раницької, Володимир Сороко, якийсь час завідував секретною частиною уряду республіки — Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (розстріляний 1938-го, уже після розлучення). Квартира подружжя, у якій, за словами Мазюкевича, відбувалися зустрічі з поляками та сталося його вербування, була прямо в будинку уряду в Харкові (колишня будівля дворянських зборів, зруйнована 1943 року).

Удруге Раницька вийшла заміж за Павла Шевцова — консультанта секретаріату українського уряду. У 1936-му його зняли з високої посади за антирадянські розмови.

Однак повернімося до показів фотографа. Для поляків Всеволод фотографував важливі цехи заводів Харкова (тракторний, «Серп і молот») та Києва (верстатобудівний). Проблем із доступом не було: працюючи в різних газетах і журналах, він часто відвідував підприємства.

Однак це не головне.

«Наприкінці 1936 і на початку 1937 року, під час зустрічей зі співробітником польського консульства в м. Києві, він вказував мені, що в разі війни Радянського Союзу з Польщею чи Німеччиною необхідно здійснити низку диверсійних актів щодо виведення з ладу водогону та електроліній, щоб залишити місто без води й порушити трамвайний рух. Таку роботу, говорив він, потрібно провести безпосередньо через осіб, які працюють на цих ділянках, попередньо підготувавши їх для здійснення диверсійних актів. Завдання співробітника консульства щодо здійснення диверсії я прийняв до виконання», — записано в протоколі допиту.

Ще одне «завдання від поляків», у якому зізнався Скамандр, — підготовка терористів для замахів на радянську верхівку. Першим у списку майбутніх жертв був очільник уряду УРСР Григорій Петровський (той самий, на честь якого назвали Дніпропетровськ). При цьому на одному з допитів фотограф переказав слова Раницької про те, що Петровський заходить до неї в гості. Планування вбивств лідерів України та всього СРСР — поширене звинувачення під час репресій 1937—1938 років. Серед тих, кому його висунули, був, наприклад, видатний театральний режисер Лесь Курбас.

Коли чекісти знову завели мову про зв’язки з Чехословаччиною, Скамандр уже не намагався щось заперечувати. Ще 1928-го, невдовзі після повернення з Праги, брат Георгій зізнався йому, що приїхав із завданням чехословацької розвідки та українських емігрантських організацій. Його місією було «створення підпільної повстанської організації, яку можна використати в потрібну мить, щоб зчинити збройне повстання в Україні». Допомагати йому в цьому мала Купферова. Їхній шлюб і розлучення були фіктивні з метою конспірації.

Скамандр пристав на пропозицію брата та його «дружини» й почав працювати на чехів. Їх цікавили відомості про антирадянські настрої в місті та селі, епідемії, залізничні аварії, а особливо про київський водогін, щоб у потрібну мить отруїти питну воду.

Після арешту Георгія Мазюкевича та Купферової зв’язковою Скамандра стала театральна актриса Зінаїда Інатович, яку завербувала Купферова. На очній ставці вона жодних зв’язків з іноземними розвідками не визнавала. Під час допиту Інатович скаржилася на Всеволода. Він захоплювався фотографуванням голої натури, Зінаїда була його модель і 10 років тому образилася, коли фотограф показав знайомим її відверті світлини.

Чекістів цікавила ще одна жінка, яку підозрюваний знімав у стилі ню (фотографії знайшли під час обшуку). Це москвичка Марія Пирогова, яка працювала друкаркою у фінансовому відділі радянського уряду. Познайомилися вони на відпочинку в кримському санаторії.

Скамандр-Мазюкевич якийсь час залицявся до Марії. «Кремль 3-84» — так у його записнику був зазначений робочий номер жінки. Слово «Кремль» не залишилося поза увагою НКВД, і Пироговій присвятили окремий допит. На щастя для неї, жодних компрометаційних свідчень про їхнє спілкування київський знайомий не дав.

Останнім виконаним шпигунським завданням Всеволода стало передання Інатович фотографій київського «Шовкобуду». Того самого, зі знімка котельні якого все почалося.

Обидві розвідки щедро платили шпигунові. Під час обшуку в нього знайшли винагороду — 510 царських золотих і 10 тисяч радянських паперових карбованців (згідно з московським довідником цін 1937 року, найдешевший хліб коштував 85 копійок, найдешевша горілка наступного, 1938, року — 6 карбованців за пів літра).

Крім того, у Скамандра-Мазюкевича знайшли закордонні фотоальманахи, які дарував Мілашевський.

Кулі, табір та щоденник

У серпні 1937 року почалася одна з національних операцій НКВД2— польська. Микола Єжов у наказі № 00485 давав підлеглим три місяці на ліквідацію шпигунсько-диверсійної мережі «Польської військової організації», яка нібито проникла в усі сфери життя СРСР.

Справу Скамандра теж включили в операцію. Він був приречений: у наказі чітко зазначали, що всі шпигунські, диверсійні, шкідницькі та повстанські кадри польської розвідки підлягають розстрілу.

20 листопада 1937 року «двійка», що складалася з наркома внутрішніх справ і прокурора СРСР, винесла рішення про розстріл фотографа. У витягу з протоколу прізвище, як це часто бувало, подано помилково: «Скаламандр». Три дні по тому вирок був виконаний. У нього залишилися дружина та восьмирічна донька.

За даними російського правозахисного товариства «Меморіал», відповідно до «польського» наказу стратили понад 111 тисяч людей.

За словами знавців історії лівобережної частини Києва, будівля котельні «Шовкобуду», яку зняв Скамандр, найпевніше, була зруйнована в роки Другої світової війни.

Брат страченого, Георгій Мазюкевич, не дожив до звільнення. У квітні 1938 року «трійка» УНКВД по «Дальбуду» за «контрреволюційну троцькістську діяльність» засудила його до розстрілу. Чи було це пов’язано з показами, які дав у Києві Всеволод, з’ясувати не вдалося.

У 1989 році обох братів реабілітували.

Наприкінці 1980-х у процесі реабілітації Скамандра-Мазюкевича (як і багатьох інших жертв репресій) узяв участь полковник Євген Марчук, на той час начальник Інспекції КГБ УРСР, а згодом голова СБУ та прем’єр-міністр України. Підписані документи про перегляд справи зберігаються в архіві.

У біографії Ервіни Купферової на сайті Празького національного театру зазначено, що, повернувшись у Чехословаччину, вона не мала можливості присвятити себе танцювальному мистецтву (чому — не уточнено). Колишня балерина зайнялася сільським господарством. Померла вона 1977 року.

Про долю Зінаїди Інатович ми нічого не знаємо.

Ольгу Раницьку, на відміну від Скамандра, зарахували до «другої категорії» польської операції як «менш активну» з причетних до «шпигунської мережі». Таких відправляли в табори. Жінці дали п’ять років позбавлення волі, але фактично її звільнили тільки в 1946-му.

Раницька відбувала термін у Карлазі (Казахстан), де працювала на метеостанції.

Звільнившись, деякий час жила в Караганді, де вийшла заміж (другий чоловік загинув на війні). У 1955 році її реабілітували. Повернулася в Київ, працювала медсестрою в лікарні. Померла 1988 року.

Десять років тому історія Ольги Раницької дивовижно ожила. Оглядачка російської «Новой газеты» («Нової газети») Зоя Єрошок отримала посилку від мешканки Уралу Інни Труфанової. Це була саморобна книжечка, яку мама Інни, ув’язнена Карлагу Ольга Журид, винесла під час звільнення з табору 1946 року й усе життя зберігала як реліквію.

Книжечку «Метеочортик. Праці та дні» написала інша ув’язнена. Інна Труфанова невпевнено назвала ім’я авторки, що, як їй здавалося, колись вимовляла мати: Ольга Михайлівна Раницька. На ста чотирнадцяти сторінках щоденника — малюнки та двовірші, присвячені життю в таборі. Виконано все з талантом і самобутнім авторським стилем. Метеочортик — це вигаданий Ольгою персонаж. Нагадаємо, вона працювала на метеостанції.

«19/II — 1941 р. Присвячую синові Сашку, якого зі мною немає» — напис на першій сторінці.

Про Раницьку нічого не було відомо. Труфанова вважала, що вона померла в таборі 1942 року — саме тоді щоденник різко обірвався.

Зоя Єрошок почала по крихтах збирати інформацію про ув’язнену й намагалася відшукати Ольжиного сина, якому присвячено «Метеочортика».

З архівів у відповідь на запити прийшли довідки про справу Раницької, її звільнення та реабілітацію. Сама справа не збереглася — її знищили 1960-го через закінчення терміну зберігання.

А в Ізраїлі майже випадково знайшлися племінниця Ольги та її дочка, які поділилися спогадами про родичку. І розповіли про долю її сина.

«1942 року єдиний син Раницької, Олександр, повісився, не витримавши жорстоких глузувань однокласників. З хлопця знущалися, бо його мати сидить у таборі. Сашкові було шістнадцять років. Ольга Михайлівна через Книжечку писала листи синові, не знаючи про його загибель. Потім у табір приїхала її мама й усе розповіла. На цьому місці в Книжечці — порожнеча. Залишилися страшними вже пронумеровані сторінки», — зауважила пізніше Зоя Єрошок.

Про Раницьку, її книжечку та пошуки оглядачки «Новой газеты» розповілаThe New York Times.

Стараннями журналістки 2017-го «Метеочортик» був виданий.

У Музеї історії ГУЛАГу в Москві тоді ж проходила виставка «Вещдок» («Речовий доказ»), присвячена книжечці Раницької. А у квітні 2019-го, уже після смерті Зої Єрошок (вона померла 21 листопада 2018 року), у тому самому музеї відбулася прем’єра вистави за мотивами «Метеочортика».

Стаття, на основі якої створений цей розділ, вперше опублікована на сайті телеканалу «Настоящее Время» (телеканал Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа).

«Шпигун» із «Динамо»

Справа № 146628

Одного ранку в Стамбулі

Перше, що зрозумів Щегоцький, коли прокинувся: його гроші кудись зникли. Він не встиг «перетравити» цю думку, як помітив ще дивнішу річ: жíнки, з якою провів ніч, немає, натомість на стільці сидить Хюсню3— капітан турецької команди.

«Що ти тут робиш?» — явно читалося в погляді київського футболіста, але його стамбульський колега замість відповіді лише засміявся.

Костянтин Щегоцький. Сімейний архів

Хюсню Савман. Сайт футбольного клубу «Бешикташ»

Костянтин Щегоцький різко підвівся. За вікном борделю вже світало. У голові виринали спогади про вчорашній день. Гра збірних Туреччини та СРСР на стамбульському стадіоні… Бенкет у радянському торговельному представництві, де всі добряче напилися… Потім, коли вже була глупа ніч, гравець московського «Спартака» Андрій Старостін запропонував своєму приятелеві Щегоцькому продовжити відпочинок у місцевому будинку терпимості4. Той не відмовився.

— Що це все означає? — спитав нарешті Щегоцький. Він пам’ятав, що Хюсню трохи говорив російською.

Далі процитуємо покази динамівця: «…він відповів, що гроші в нього і що він устиг сфотографувати мене в кількох видах із повією й передасть знімки нашому представнику делегації».

Щегоцький почав благати не робити цього. Хюсню поставив умову: таємниця залишиться таємницею, якщо киянин передаватиме йому інформацію про кількість фізкультурників і фізкультурний рух в Україні.

Переляканий радянський гравець був готовий на все, аби керівництво не дізналося про його нічні походеньки: тоді про наступні закордонні поїздки можна було б забути. І погодився.

Після цього Хюсню повернув Щегоцькому гроші й змусив підписати якийсь документ турецькою мовою. Так у жовтні 1935 року відомий футболіст став агентом турецької розвідки.

— Ти чого такий блідий і переляканий? Щось сталося? — спитав Старостін, коли спортсмени верталися з «будинку терпимості» в готель.

— Та нічого, з похмілля голова болить.

Коли наступного вечора Старостін знову покликав Щегоцького туди ж, той відмовив. Компанію спартаківцю склали кілька інших гравців.

Наступні місяці минули для динамівця у тривожному очікуванні й ваганні. Може, розповісти про все керівництву? Але ж тоді точно покарають… А якщо промовчати, то чи не буде ще гірше? Як добре було б, якби Хюсню більше в його житті не з’являвся й усе це забулося, ніби страшний сон!

Не забулося. Рік по тому, восени 1936-го, турецькі та радянські футболісти знову зустрілися5— тепер уже в СРСР. До Києва серед інших прибув і Хюсню.

Після тренування на київському стадіоні «Динамо» турок підійшов до Щегоцького й спитав, чи вдалося знайти щось про фізкультурників в Україні. Той відповів ствердно, хоч насправді нічого не мав.

Київське «Динамо» на матчі з турками, 1936 рік. Сімейний архів Костянтина Щегоцького

Наступного дня Щегоцький зайшов у республіканський Комітет фізкультури та спорту. Він там був «свій» і підозри не викликав. За словами футболіста, в умовах «жахливого стану роботи» установи було легко зайти в кабінет секретаря й поцупити потрібну папку, яку згодом отримав Хюсню.

Згодом, на прощальному бенкеті в Одесі, турецький гравець сказав, що йому ще можуть знадобитися послуги Щегоцького, — у такому разі він відрядить до киянина свою людину.

Страх підштовхував спортсмена залишити Київ: здавалося, так буде менше шансів, що Щегоцького викриють. Задуму перейти в московський «Локомотив» на початку 1937 року завадив голова вже згаданого Спорткомітету республіки Леонід Коритний. Він ви´кликав футболіста і став лякати компроматом, який опиниться в НКВД, щойно гравець піде з «Динамо». Спочатку погрози не справили враження: ну який компромат може бути в Коритного?! Однак коли чиновник вимовив лише два слова: «Пам’ятаєш Туреччину?» — Щегоцький зблід. Коритний знав про зв’язок із Хюсню!

Посадовець запевнив: нічого страшного, ніхто не дізнається, але треба просто бути в Києві й виконувати його завдання. Як виявилося, інтерес Коритного був не в тому, щоб «Динамо» зберегло сильного футболіста й успішно грало. Навпаки, голова Спорткомітету прагнув, щоб Щегоцький шкодив команді: псував дисципліну, сприяв моральній і фізичній деградації. Наприклад, він любить хильнути чарку — от нехай робить це частіше перед матчами, і добре буде, якщо інші долучаться до нього.

Навіщо це Коритному? Гравець, звісно, поцікавився, на що почув: «Ти не питай, а виконуй». А втім, було очевидно: Коритний пов’язаний із ворогами (радше за все троцькістами) і займається шкідництвом, підриваючи спортивну міць країни.

Знову загнаний у кут, Щегоцький вимушено погодився.

Після однієї успішної для «Динамо» гри розлючений Коритний підійшов до Щегоцького й висварив, що той недобросовісно виконує завдання.

«Після цієї розмови [з Коритним] я зробив так, що команда низку матчів програла… Плутав склад команди, наполягаючи, щоб виходили не найкращі гравці… В одному з головних матчів на першість Союзу з тбіліським “Динамо” мною був виставлений такий склад, що гравець нашої команди, “бек”, грав на краю. Вийшло так, що “Динамо” [Тбілісі], по суті, грало 11 проти 10, тому що цей “бек”, граючи “края”, був тільки манекеном і не на своєму місці зробити нічого не міг».

Однак невдовзі, у червні 1937-го, Коритного арештували. Щегоцький, розуміючи, що може бути наступним, задепресував, став ще більше пити.

Сьогодні головний герой цієї історії належить до легенд київського «Динамо» й потрапляє в різні рейтинги найкращих українських футболістів усіх часів. За словами радянського спортивного журналіста Аркадія Галинського, у 1930-х Щегоцького називали «наркомом футболу», маючи на увазі його впливовість.