Життя типових принцес Нідерзаксен ebook

УДК 821.161.2’06-312.5

М31

Матвєєва Галина

М31 Життя типових принцес Нідерзаксен : роман / ­Галина Матвєєва. — Київ : Віхола, 2025. — 168 с. — (Серія «Худліт. Проза»).

ISBN 978-617-8606-39-8

Дві сестри, Альона та Рая, мають давню традицію ­зустрічатися в аеропорту й снідати разом. Старша — психіатриня, яка вже давно не вірить у кохання. Молодша ж навпаки повірила аж надто сильно. Її шлюб далекий від казкового, хоча при цьому жінка вагітна вже другою дитиною.

Випадкова сусідка Альони по літаку без упину теревенить і заважає їй збирати друзочки розбитого серця. А поки літак затримується, Рая розповідає дочці казку про принцесу, яку видали заміж за імператора. Закінчення казки їй доведеться придумати на ходу, під крики чоловіка та сльози доньки.

Обидві сестри-принцеси мають зробити свій вибір — наважитися довіритись або, навпаки, нарешті повірити собі.

УДК 821.161.2’06-312.5

Дякуємо за допомогу в підготовці видання Юлії Максимейко.

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Галина Матвєєва, 2025

© Наталія Острянська, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Моїм дорогим Л. і А.

Кнопка 1

Перед початком екскурсії залами імператорського палацу пропонуємо вам ознайомитися з принципом роботи аудіогіда. Аби прослухати пояснення до експонатів та історію життя однієї з найвідоміших німецьких принцес, потрібно послідовно натискати на кнопки, згідно з номерами, вказаними в експозиції нашого музею…

Утомлені тригодинним очікуванням пасажири енергійно просувалися салоном літака. Альона дійшла до дев’ятого ряду та прилаштувала наплічник на порожнє крісло в проході. На всю довжину відсіку для ручної поклажі розтягнулася шуба бірюзового кольору та кілька пакетів із д’юті-фрі. Власниця шуби сиділа біля ілюмінатора й водила пальцем по екрану телефона. Альона скоса зиркнула на супутницю. «Не сваритимуся. Наплічник можу поставити, наприклад, на підлогу. Не хочу ні з ким розмовляти», — вона байдужо кинула мокру куртку на довгововний бірюзовий поліестер, захрьопнула відсік і ступила крок до крісла посередині.

«Вона пристебнулася моїм ременем!» — Альона зібрала губи, ніби розсмоктуючи м’ятний льодяник, і подумала, як краще звернутися до попутниці. «Ідіотка, коза, шопоголічка…» — вона всміхнулася й повернулася до пасажирки біля вікна.

— Entschuldigung, sie haben sich mit meinem Gurt angeschnallt1.

— Чорт забирай! — похопилася дама, ледве не ­ви­пустивши телефон. — Ups, es tut mir leid, ich war abgelenkt worden2.

«Чорт!» — колишні співвітчизники напружували Альону десь так само, як дієтологи. Причини різні, емоції — ні.

«Так-так, із вами, фройляйн, буде складно. Ви­значимося спершу з вашими точними парамет­рами, аби дібрати якнайефективніший…» — за­звичай у цей момент попередньої консультації Альона стурбовано діставала з кишені службовий телефон і втікала геть, пояснюючи дієтологові, що її терміново викликали в лікарню до пацієнта. А в приватній психіатричній лікарні вона завжди невдоволено гмикала, коли пацієнти цікавилися:

— А ви звідки приїхали, фрау лікар?

— А хіба це має бодай якесь значення? Зараз ми говоримо виключно про вас, — вимова в Альони була ідеальною, однак іммігранти звертали увагу на прізвище «Лєвіна», сподіваючись розговорити «лікарку». Вони очікували особливого ставлення до себе. «Ми ж свої люди», — натякали вони на щедру вдячність, наважувалися при­йти з презентами. З російськомовними пацієнтами доводилося знову запускати в голові орфографічні й тлумачні словники, довго й нудно пояснюю­чи, що «фрау лікар» добре заробляє і, на жаль, не може розголошувати розмір заробітної платні, адже це комерційна таємниця, але цукерок із ­коньяками точно не потребує.

«Один, два, три, чотири, п’ять», — повільно рахувала подумки Альона. До двадцяти. Двадцять хвилин — максимальний час очікування, необхідний, аби почути «рідну» мову на вулицях Ганновера. Двадцять! Двадцять років день за днем Альона клеїла стіну в техніці пап’є-маше з туалетного паперу, аби відмежуватися від батьківщини.

Спершу видавалося, що все навпаки: необхідно виписати номери телефонів і адреси друзів не­змивним маркером просто на білих шпалерах найманої квартири. Забути привітати когось із днем народження — злочин. Ну як же?! Але от — друзі починають мовчати в слухавку. «Ой, ну я не знаю, що тобі ще розповісти… Хіба тобі таке цікаво? Тебе ж це тепер не стосується…» — і смішок, аби розрядити ситуацію. А у відповідь на повідомлення про закінчення мовної школи отримуєш «Умгу, класно…». У який момент той, хто поїхав, припиняє бути для друзів улюбленим щовечірнім ток-шоу? Коли його записують на диск «улюблені старі фільми»? Ключове слово — «старі». «Мені ще два роки доведеться провчитися, аби працювати тут лікарем. З варіантів університетів…» — позіхання на іншому кінці дроту.

Соціал3 давав можливість статевозрілим членам родини мешкати окремо. Звісно, житло було орендованим, а не власним, зате це допомагало адаптуватися та звикнути до орднунґу4. «Сміття викидати лише в цей бак! Не галасувати! Не захаращувати майданчики сходів!» — спершу заборони дратували. Знову безсилля перед рамками. Однак для вихідців із пострадянських країн це було цікавим експериментом. Мало хто з них міг повихвалятися схожими житловими умовами до еміграції. Якраз перед від’їздом Лєвіних у магазині «Дитячий світ» відкрився цілий відділ із неймовірними довгоногими ляльками у сліпучих сукнях. Величезну вітрину опосідали лялькові будинки з яскравими диванами, чайними столиками й торшерами. Нове житло в Ганновері з веселеньким синім кухонним гарнітуром та жалюзі на вікнах видалося Альоні таким ляльковим будиночком. Вона захоплено вивчала правила гри. Своя кухня, ванна й туалет, велика кімната і спальня. Імператорські апартаменти! І не потрібно запитувати дозволу батьків, аби когось до себе запросити.

Тепер батьки телефонували, перш ніж забігти в гості. «Не страшно жити з відчиненими дверима?» — запитав якось батько. Він приніс котлети власного приготування «для Альосі», а донька й не помітила, що батько не подзвонив у двері. Вона щойно поклала слухавку після розмови з колишньою однокурсницею: виявляється, колишній хлопець Альони одружився. «Колишній-колишній-колишній» — звук такий, ніби мокре осіннє листя хтось ногами розворушив. «Кажу тобі, донечко, у тебе двері стояли відчинені», — тоді батько опустив на підлогу сумку з каструлькою та поцілував Альону в маківку. Вона пообіцяла зачиняти вхідні двері. І менше витрачатися на телефонні розмови. В усіх сенсах…

Альона не звернула уваги, коли голоси перехожих на вулиці припинили бути білим шумом. Через чотири роки? Через п’ять? В одній казці зачарований герой упізнавав товаришів по нещас­тю за виколупуванням родзинок із булки. Через п’ять років Альона почала впізнавати колишніх співвітчизників за тривогою в очах та напруженням лицьових м’язів. Спершу було цікаво:

— А ви давно тут?

— Ох, фух! Четвертий рік. Я зазвичай ходжу в магазин на…— сипалися явочні адреси магазинів зі знайомими продавцями, де можна спокійно говорити, як удома; дати приїзду «наших» артистів; надміру детальна інформація про всіх родичів, які також переїхали.

— А ви заміжня? Я просто до того, що мій племінник десь вашого віку…

— Я зустрічаюся… — Альона церемонно відступала на крок.

Зазвичай унімечені тітоньки так легко не здавалися та розписували всі чесноти своїх неодружених племінників. «Що не крок, то принц!» — подумки сміялася Альона й урочисто обіцяла обов’язково познайомитися при нагоді.

Вагома частка емігрантського середовища уявляла себе аристократами у вигнанні. Тому тусовки в культурних центрах і церквах цілком могли би правити за врочисті бенкети монарших династій. Основні цілі таких заходів — вигулювання коштовностей, оновлення масиву пліток і підбір удалої партії для дітей, молодших сестер чи братів. Коли йшлося про збереження популяції, особливо вередувати не доводилося.

Реверанси, фальшиві посмішки й діаманти — все як при імператорських дворах. Навряд чи герцоги, барони чи князі в призахідних роках дев’ятнадцятого століття обговорювали розпродажі в «Лідл» чи вартість незлецького ремонту сантехніки. А там — хтозна.

— А що, Давидик ваш іще не визначився? — поправляючи лорнет, запитувала якась герцогиня.

— Ще молодий, — повідомляла мати тридцятирічного баронета й погигикувала, демонструю­чи напомаджені зуби. Того ж вечора за чаєм із кухенами5 герцогиня невідмінно повідомляла всім зацікавленим особам, що Давидик поки що самотній, але п’є. Як то кажуть, товар у наявності, але є нюанси.

Молодша сестра Альони знайшла собі кавалера ще в Sprachschule6. Він квапливо пред’явив її батькам і численній рідні, очевидно для того, аби забронювати цю дівчину в базах наречених усіх земель Німеччини.

Альона виходила в люди лише заради мами. Зовсім не для того, щоб заспокоїти батьків і по­знайомитися з хлопцем. Це була «дівчача» солідарність. Мама потребувала компаньйонки, аби її прийняли в нове коло спілкування, де можна було не зменшувати гучності при слові «синагога». Маму страшенно тішили розмови її нових подруг:

— Соніна невістка ніяк не розвиває дитину! Могла б возити бодай на малювання! — хвилювалася одна з них за долю свого двоюрідного онука.

— Соніна невістка… лише за чоловіком Глузман! — пошепки повідомляла інша.

Мама ще довго переказувала цю розмову батькові й донькам, сміялася й додавала:

— А мого брата не хотіли інженером на авіазавод брати, бо в нього по-батькові Рафулевич.

Батьки Альони ще довго переживали ейфорію завершення піонерської гри «зірниця»: уже не буде шкільних журналів із графою «національність», необхідності вибирати між пломбою та взуттям, перловкою та морською капустою, молочним коктейлем та колготками, не буде страху віддати документи на квартиру й не отримати грошей, очікування дозволу на в’їзд. Вони нарешті вилізли з невисокого тунелю до флагштока з німецьким триколором і щасливо усміхалися, струшуючи землю з обідраних колін і павутиння з сивого волосся.

Раз на два тижні батьки купували обнови в «С&А» та прогулювалися від Kropke-Uhr7 до Ernst-August-Denkmal8. Чекали, поки доньки приїдуть у центр, аби разом поїсти морозива чи пофрюштикувати9. У Німеччині заведено снідати з друзями чи родичами в кафе. Лєвіни із задоволенням долучилися до цієї традиції. Мама розповідала про свої репетиції в єврейському хорі чи про нові акварелі, а батько — про курйози світського життя.

— Я тепер знайомий із трьома колишніми директорами турбінного заводу. Що цікаво, вони керували заводом практично одночасно!

— Татко знову намагався вивести на чисту воду цих… — мама не встигала дібрати потрібне слово.

— Пройдисвітів! Я ж справжнього директора знав! А ці… ну як вам це сподобається! — батько вимахував руками та сміявся.

Доньки подарували їм фотосесію на тридцяту річницю весілля. Сувенірні листівки та глянцеві постери суперзірок програвали в яскравості фотографіям батьків. Вони так усміхалися одне одному, що доводилося надягати темні окуляри. Коли тато й мама один за одним здійснили ще один перехід через темний тунель, доньки рознесли фотографії по своїх квартирах, аби якось упоратися із сіротою10. Кого цікавить правильність вимови, якщо суть зрозуміла?

Кнопка 2

У цій залі ми зібрали експонати, які розповідають про весільну церемонію принцеси. Ось точна копія сукні, аксесуари. Фотографія карети, що її розписав великий Рубенс, у ній принцеса вирушила з Відена в Гофбурґ.

Рая закрутила довге темно-каштанове волосся вузлом, підклала під шию капюшон куртки, напівзаплющила очі та продовжила казку.

— А другий чобіт уже не влазив у валізу. Халяву принцеса підвернула, аби бігунок блискавки не подряпав замшу. Підбор стирчав з іншого боку. І принцеса заплакала.

— Чому? — запитала Ева.

— Вона дуже хотіла взяти з собою ці чоботи.

— Нехай принц купить їй чоботи! Коли я плачу, тато везе мене по гешенки11.

— Їй хотілося взяти з собою саме ці чоботи.

— Вони що, чарівні?

— Так, Ево. Я сама їх купила.

— Ти купила чоботи принцесі?

Рая заплющила очі й видихнула приблизний об’єм маленької повітряної кульки, тобто повітряної сосиски. З таких клоуни роблять пуделів. І ще видихнула. На куций собачий хвостик.

— Мам, ти сердишся?

— Ні, Ево, не серджуся.

— Ти стомилася?

— Так, дуже стомилася запихати ці чоботи у валізу.

— Мамо, це не ти чоботи запихаєш, а принцеса! Нехай уже покличе когось допомогти. — Ева засовалася на кріслі.

— Так, звісно! — похопилася Рая, і казка зазвучала динамічніше. — Принцеса покликала свого відданого служку. Він сів на валізу верхи та хваць­ко застебнув блискавку!

Рая трохи піднялася і знову плюснулася на сидіння, виставивши випростані ноги точнісінько так, як банькаті радянські ляльки. Ева розреготалася.

— Верхи! Як на конячку? Верхи! — вона щасливо заливалася сміхом та плескала в долоні. Рая дослухалася до цокання в грудях, намацала в сумці пляшку мінеральної води, зробила великий ковток. Цокання припинилося. Урвалося, як рветься паперова бомбочка з водою. «Свят складав із аркушів зошита, а я заливала воду інсуліновим шприцом. Бабусі в дворі лаялися… Ні-хєра-собі-Хіросіма…» — подумала Рая. Ева припинила реготати й запитала:

— А ти можеш, як тато, швидко-швидко випити всю воду?

Рая похитала головою. Вона нічого не могла, як тато. Але зараз це її не засмучувало. Ева прибрала з чола золотаві кучерики волосся, поправила свій обідець із блискучою рожевою короною і сказала:

— А тато так раз — і випив усю воду. І поїхав у «Реве» міняти пляшку на чек. Обіцяв мені сік купити. А соку не було.

— Це коли таке було?

— У неділю. Довелося пити сік у бабусі. А вона смачного не купує.

Рая видихнула. Пудель-пудель-пудель. «У не­ділю магазини зачинені. Куди Льоню понесло? Доньці сказав, що в магазин, батькам, припустімо, що у справах, а сам вирішив тихцем із друзями хильнути. Ні. Він же за кермом…» — Рая глянула на доньку. Ева дриґала ногами. Нюдові кросівки із зірочками. Угору. Вниз. Льоня наполягав на темно-зелених черевиках, аби не чистити що­дня доньчине взуття. Та Ева влаштувала істерику в магазині. Тоді Льоня здався й буркнув: «З глузду з’їду з цими бабами!..».

Цікаво, чого він чекав від походу в магазин разом із дитиною? Як могла Ева погодитися на блювотні черевики, коли поряд стояли кросівки із зірочками? «Він думає, що хлопчик був би слухнянішим? Практичнішим? А якщо знову дівчинка народиться?» — Рая зітхнула. Водяна бомба в її грудях покрижаніла.

— А далі? — запитала Ева й позіхнула.

— А далі принцеса вирушила до іншої країни, де на неї чекав наречений.

— А він ким працював?

— Він працював імператором. Казав, що й кому робити.

— Як тато?

— Так, — легко погодилася Рая й подумала: «Гос­поди… нехай цей туман розвіється, а літак зайде на посадку! Даю тобі пів години. Та скільки там летіти з Відня до Ганновера?!»

Якраз цієї миті на табло прильотів з’явилося неприємне слово «затримується» навпроти рейсу Відень–Ганновер. Рая вдихнула кондиційованого повітря на цілого слона.

— А далі? — Ева вткнулася носиком у її плече.