Життєпис Джона Сміта та інші твори ebook

Лікок Стівен

Життєпис Джона Сміта та інші твори: есеї / С. Лікок; пер. з англ. І. Карівець. — Тернопіль : Видавництво Бог­дан, 2025. — 200 с. — (Серія «Милий англійський гумор»).

ІSBN 978-966-10-5945-9 (серія)

ІSBN 978-966-10-3604-7

© Карівець І., переклад, 2024

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Стівен Лікок (1869–1944) — канадський письменник і науковець англійського походження, який належить до когорти найвидатніших гумористів світу. Його часто порівнюють із Марком Твеном і Джеромом Клапкою Джеромом.

До пропонованої читачеві збірки увійшли найкращі взірці короткої прози Лікока, серед яких сповнені гострої соціальної сатири дистопічні твори («Коли суспільний контроль є цілковитим», «Братерський союз», «Чоловік в азбесті: алегорія майбуття»), пародії («Видатний нишпорка»), гумористичні есеї («Як бути лікарем», «Нова патологія»), дотепні соціально-психологічні нариси («Мистецтво бесіди») тощо.

Українською мовою публікується вперше.

Серію «Милий англійський гумор» засновано 2019 року

Перекладено за виданнями:

1. Stephen Leacock. Literary Lapses. Montreal: Gazette Printing Company, Limited, 1910.

2. Stephen Leacock. Nonsense Novels. London: John Lane, The Bodley Head Ltd, 1922.

3. Stephen Leacock. Behind the Beyond. New York: John Lane Company, 1914.

4. Stephen Leacock. Frenzied Fiction. New York: John Lane Company, 1918.

5. Stephen Leacock. The Hohenzollerns in America. New York: John Lane Company, 1919.

6. Stephen Leacock. The Garden of Folly. New York: Dodd, Mead and Company, 1924.

7. Stephen Leacock. Short Circuits. Toronto: MacMillan Company of Canada Ltd., 1928.

8. Stephen Leacock. The Iron Man and The Tin Woman. New York: Dodd, Mead and Company, 1929.

9. Stephen Leacock. Laugh With Leacock. Toronto: McClelland and Stewart Limited, 1930.

10. Stephen Leacock. Afternoons in Utopia. New York: Dodd, Mead and Company, 1932.

11. Stephen Leacock. Last Leaves. Toronto: McClelland and Stewart Limited, 1945.

Переклад з англійської Ірини Карівець

Ілюстрації Софії Осадко

Охороняється законом про авторське право.

Жодна частина цього видання не може бути відтворенав будь-якому вигляді без дозволу видавництва.

Як я позичав сірника

Ви можете подумати, що позичити сірника на вулиці — дуже просто. Та кожен, хто колись пробував це зробити, запевнить вас, що це не так, і ладен буде присягнути, що історія, яка трапилася зі мною учора ввечері, правдива.

Я стояв на розі вулиці з сигарою, яку хотів запалити. Мені потрібен був сірник. Я почекав, поки до мене наблизився порядний, звичайний з вигляду чоловік, і сказав:

— Пробачте, пане, чи не могли би ви, якщо ваша ласка, позичити мені сірника?

— Сірника? — перепитав він. — Ну, звісно.

Відтак він розстібнув пальто і сягнув рукою у кишеню камізельки.

— Я певен, що маю одненького, — провадив він далі, — і готовий присягнути, що він у нижній кишені... хоча стривайте, гадаю, він може бути у верхній... зачекайте лишень, поки я поставлю пакунки на землю.

— О, не завдавайте собі клопоту, — сказав я. — Насправді це не так вже й важливо.

— О, та який там клопіт, я дістану його умить; я знаю, що десь тут мусить бути одненький, — говорячи це, він копирсався пальцями в кишенях. — Але, ви знаєте, це не та камізелька, яку я зазвичай...

Видко було, що чолов’яга почав надто цим перейматися.

— Та не турбуйтеся, — запротестував я. — Якщо це не та камізелька, яку ви зазвичай... то це не біда.

— Стривайте, стривайте, — вів далі чоловік. — Я десь тут маю одного з цих клятих... Гадаю, він мусить бути всередині, разом із моїм годинником. Ні, тут також нема. Почекайте, поки я подивлюся у пальті. Якби лише цей клятий кравець додумався пришити кишеню так, щоб до неї можна було дотягнутись!

Він розпалювався дедалі дужче. Відкинув свою трос­тину і занурив у кишеню свою вставну щелепу.

— Це все мій клятий хлопчисько! — кричав він. — Це через те, що він нишпорить у мене в кишенях. До дідька! Може, я й не буду лупцювати його, коли прийду додому. Послухайте, я голову даю на відсіч, що сірник має бути у моїй задній кишені. Просто потримайте секунду полу мого пальта, поки я ...

— Ні, ні, — запротестував я знову, — прошу вас, не завдавайте собі стільки клопоту. — Це зовсім не біда. Я певен, вам не треба скидати пальта, і ох, благаю вас, не викидайте отак, просто на сніг, свої листи та речі, і не вивертайте свої кишені до дна! Прошу вас, прошу вас, не топчіться по своєму пальті та не наступайте на свої пакунки. Мені справді неприємно слухати, як ви клянете свого хлопчика з отим жалісливим пхиньканням у голосі. Не... будь ласка, не рвіть на собі одягу отак несамовито.

Зненацька чолов’яга переможно крекнув і витяг руку з-під підкладки свого пальта.

— Я дістав його! — вигукнув він. — Тримайте! — І він підніс предмет до світла.

Це була зубочистка.

Піддавшись миттєвому імпульсу, я штовхнув його під колеса трамвая і втік.

Зі збірки «Нісенітні новели»(1911)

З. або НАДзвичайна розповідь про НАДприродне

Я не сподіваюся, що хтось із моїх читачів повірить в історію, яку я збираюся розповісти. Озираючись на описані в ній події, я заледве вірю в них сам. Однак моя розповідь така незвичайна і проливає стільки світла на характер нашої взаємодії з істотами іншого світу, що я відчуваю себе зобов’язаним її оприлюднити.

Я пішов навідати Еннерлі в його квартирі. Була субота, 31 жовтня. Я пам’ятаю дату так точно, бо це був день, коли я отримав платню — шість соверенів і десять шилінгів. Я пам’ятаю суму так докладно, бо поклав гроші до кишені, і пам’ятаю, до якої саме кишені я їх поклав, бо в усіх решта кишенях у мене гуляв вітер. Мій розум надзвичайно чітко відтворює всі ці подробиці.

Ми з Еннерлі якийсь час сиділи і палили.

А відтак, зовсім зненацька, він запитав:

— Ви вірите у надприродне?

Я здригнувся, наче від удару.

Тієї миті, коли Еннерлі завів мову про надприродне, я саме міркував про щось геть інше. Той факт, що він надумав завести про це мову саме тоді, як я міркував про щось інше, вразив мене як просто надзвичайний збіг.

На якусь мить мені мов заціпило.

— Мені йдеться про те, — мовив Еннерлі, — чи вірите ви у фантоми мерців?

— Фантоми? — перепитав я.

— Так, фантоми, чи, коли хочете, фантограми, чи, якщо вам завгодно, фантограмні прояви, чи ще простіше — психофантомні феномени?

Я поглянув на Еннерлі з таким палким інтересом, якого ще ніколи до нього не виявляв. Я відчув, що він збирається обговорити зі мною події та досвід, про які за два чи три місяці нашого з ним знайомства йому ще ніколи не випадало завести мову.

І тут я подумав, що мені ніколи й на гадку не спадало, що цей чоловік, чиє волосся у п’ятдесят п’ять років вже помережане сивиною, певно, пережив якесь жахливе випробування.

Невдовзі Еннерлі заговорив знову.

— Учора ввечері я бачив З., — мовив він.

— Боже милосердний! — вигукнув я.

Я не мав жоднісічкого уявлення, хто такий цей З., та аж затремтів од невимовного жаху, почувши, що Еннерлі бачив З.

У моєму спокійному та розміреному житті такого ніколи не траплялося.

— Так, — підтвердив Еннерлі. — Я бачив З. так чітко, наче він стоїть отут. Але, можливо, я краще розповім вам дещо про мої колишні взаємини з ним, і тоді ви цілковито зрозумієте цю ситуацію.

Еннерлі сів у крісло по інший бік каміна і повів свою оповідь далі.

— Коли я запізнав З., він жив неподалік маленького міс­течка на півдні Англії, яке я називатиму Х., і був заручений з гарною та вишуканою дів­чиною, яку я називатиму М.

Як тільки Еннерлі заговорив, я зловив себе на тому, що слухаю його з невсипною увагою. Я усвідомлював, що він збирається розповісти про якийсь надзвичайний досвід. Я більш, ніж підозрював, що З. та М. були не справжніми іменами його нещасливих знайомців, а двома літерами абетки, вибраними майже навмання, щоби приховати імена його приятелів. Я розмірковував про геніальність такої вигадки, коли Еннерлі повів далі.

— Коли ми тільки заприятелювали, З. мав улюбленого собаку, якого я міг би назвати С., і який супроводжував З. у його щоденній прогулянці до Х. і назад.

— До Х. і назад, — здивовано повторив я.

— Так, — мовив Еннерлі, — туди і назад.

Я напружив мізки. Те, що С. супроводжував З. із Х. я міг легко зрозуміти, але те, що він спершу супроводжував його туди, схоже, виходило за межі розуміння.

— Так от, — провадив далі Еннерлі. — З. та міс М. збиралися одружитися. Про все було домовлено. Весілля мало відбутися в останній день року. Рівно за шість місяців і чотири дні до призначеної дати (я запам’ятав її через збіг, який видався мені тоді дивовижним) З. прийшов до мене пізно ввечері страшенно стривожений і сказав, що тільки що мав знамення власної смерті. Того вечора, коли вони з міс М. сиділи на веранді її будинку, він виразно побачив проєкцію собаки Р., що рухалася дорогою.

— Постривайте, — мовив я. — Хіба ви не казали, що пса звали С.?

Еннерлі злегка спохмурнів.

— Саме так, — відказав він. — С., або точніше С. Р., позаяк З. мав звичку ласкаво називати його то Р., то С. Так от, проєкцію чи фантограму собаки, який пройшов перед ними, вони побачили так чітко, що міс М. заприсягнулася: їй видалося, наче це був справжній собака. Навпроти будинку фантом на якусь мить спинився і помахав хвостом. Відтак пішов далі і зовсім несподівано зник за рогом кам’яної стіни, немов сховавшись за цеглинами. Ще більшої загадковості цьому випадку додало те, що матінка міс М., частково сліпа, бачила пса лише частково.

На якусь мить Еннерлі замовк. Потому провадив далі:

— З., поза всяким сумнівом, слушно витлумачив цей надзвичайний збіг як такий, що вказував на його близьку смерть. Я робив все, що в моїх силах, аби розвіяти його понуре передчуття, та це було неможливо, і невдовзі він потиснув мені руку і пішов, маючи певність, що не доживе до ранку.

— Святий Боже! — вигукнув я. — І він помер тієї ночі?

— Ні, не помер, — спокійно відказав Еннерлі. — І це непоясненно.

— Розкажіть мені, що було далі, — попрохав я.

— Він устав того ранку як зазвичай, одягнувся зі звичною для нього ретельністю, не забувши про жоден предмет свого гардеробу, і пішов до контори о звичній годині. За його словами, він так чітко запам’ятав ці обставини завдяки тому факту, що того дня він пішов на роботу своїм звичайним маршрутом, замість обрати якийсь інший шлях.

— Постривайте, — мовив я. — Чи сталося щось незвичайне, що вирізняло б цей день з-поміж інших?

— Я очікував, що ви поставите таке питання, — відказав Еннерлі. — Та, наскільки я розумію, геть нічого незвичайного тоді не трапилося. З. повернувся з роботи, повечеряв, з’ївши приблизно стільки ж, як і завжди, і невдовзі пішов спати, скаржачись на легку сонливість. Оце й усе. Його мачуха, з якою він жив, сказала опісля, що вночі цілком виразно чула звук його дихання.

— І він помер тієї ночі? — запитав я, затамувавши подих від хвилювання.

— Ні, — відказав Еннерлі, — не помер. Він устав наступного ранку, почуваючись приблизно так само, як і раніше. Хіба лиш відчуття сонливості, вочевидь, минулося. Та й звуку його дихання вже не було чутно.

Еннерлі знову замовк. Прагнучи почути продовження його дивовижної розповіді, я не хотів напосідатися на нього з питаннями. Той факт, що наші взаємини досі мали суто формальний характер і що це вперше він запросив мене до себе додому, стримував мене від надмірного панібратства.

— Що ж, — мовив він далі. — Після цього випадку З. ходив на роботу з незмінною регулярністю. Наскільки я розумію, ні в його оточенні, ні в його поведінці нічого не вказувало на те, що він приречений. Він раз у раз бачився з міс М., і призначена для їхнього весілля дата наближалася з кожним днем.

— З кожним днем? — повторив я здивовано.

— Так, — мовив Еннерлі, — з кожним днем. Якийсь час перед весіллям я бачив його лише зрідка. Та за два тижні до призначеної події я зустрів З. на вулиці. На якусь мить мені здалося, що він має намір спинитися, та він лише припідняв капелюха, всміхнувся і пішов далі.

— Хвильку, — втрутився я. — Якщо дозволите, я поставлю вам одне запитання, яке видається мені важливим. Він пішов далі, а відтак усміхнувся і припідняв капелюха, чи спершу припідняв, всміхаючись, капелюха, а потім пішов далі?

— Ваше запитання цілком слушне, — відказав Еннер­лі. — Гадаю, я можу з цілковитою певністю відповісти, що він спершу всміхнувся, потому припинив всміхатися і припідняв капелюха, а відтак облишив припіднімати капелюха і пішов далі.

— Однак, — вів далі він, — найголовніший факт полягає в тому, що у призначений для весілля день З. і міс М. побралися, як і належить.

— Неможливо! — видихнув я. — Побралися, як і належить? Обоє?

— Так, — сказав Еннерлі. — Обоє одночасно. Після весілля містер і місіс З....

— Містер і місіс З., — повторив я спантеличено.

— Так, — відповів він. — Містер і місіс З. — бо після весілля міс М. узяла прізвище З. — покинули Англію і подалися до Австралії, де вони збиралися оселитися.

— Постривайте, — мовив я. — Поясніть мені: вирушаючи до Австралії, аби там влаштуватися, чи мали вони намір оселитися там назавжди?

— Так, — підтвердив Еннерлі. — У всякому разі всі так вважали. Я особисто проводжав їх на пароплав і потиснув руку З., стоячи досить близько від нього.

— Що ж, — мовив я. — Відтоді, як двоє З., сподіваюся, їх можна так називати, подалися до Австралії, чи отримували ви від них якісь звістки?

— Ця справа така ж дивна, як і решта мого досвіду спілкування зі З. Минуло вже чотири роки, відколи З. зі своєю дружиною вирушили до Австралії. Спершу він озивався до мене досить регулярно, і я щомісяця отримував від нього два листи. Та невдовзі я вже знаходив у поштовій скриньці лиш одного листа щодвамісяці, пізніше — два листи щопівроку, і врешті — тільки одного листа на рік. До вчорашнього вечора я півтора року взагалі нічого не чув про З.

Я згоряв від нетерпіння.

— Учора ввечері, — мовив Еннерлі дуже спокійно, — З. з’явився у цій кімнаті, чи радше його фантом або психічна маніфестація. Він видавався глибоко засмученим, показував жестами щось, чого я не розумів, і раз у раз вивертав кишені штанів. Я був надто приголомшений, аби розпитувати його, і марно намагався відгадати, що він хоче сказати. Невдовзі фантом вхопив зі стола олівець і написав слова: «Два соверени, завтра ввечері, негайно».

Еннерлі знову замовк. Я сидів у глибокій задумі.

— Як ви витлумачили значення того послання, що його намагалася передати фантограма З.?

— Гадаю, — оголосив він, — це означає ось що. З., вочевидь, уже мертвий, хотів передати думкою той факт, тобто, так би мовити, деатомізувати уявлення, що він залишився без гроша і що сьогодні ввечері йому знадоб­ляться два соверени.

— І як же, — запитав я, подивований інстинктивною проникливістю Еннерлі, з якою він підходить до таємниць світу духів, — ви збираєтеся їх йому передати?

— Я маю намір, — заявив він, — вдатися до сміливого та зухвалого експерименту, який, коли він вдасться, до­зволить нам встановити безпосередній контакт зі світом духів. Мій план полягає в тому, щоби залишити увечері два соверени тут, на краєчку стола. Якщо вранці їх не буде, я знатиму, що З. вдалося деастралізуватися і взяти гроші. Єдине питання: чи не маєте ви часом двох соверенів? Я, на жаль, маю при собі лиш дрібні гроші.

І тут нам винятково пощастило, і цей дивовижний збіг, схоже, став іще однією ланкою у ланцюжку сприятливих обставин. Сталося так, що я мав при собі шість соверенів, які саме отримав за тиждень роботи.

— На щастя, — відказав я, — я можу з цим допомогти. Я випадково маю при собі гроші.

І я вийняв із кишені соверени.

Еннерлі втішився такій удачі. І вже незабаром ми підготували все необхідне для експерименту.

Ми поставили стіл посеред кімнати, аби можна було не боятися зіткнення з іншими меблями. Стільці ми завбачливо поставили біля стіни, розташувавши їх так, аби жодні два стільці не займали того ж місця, що й два інші. При тім ми зовсім не чіпали картин і оздоб. Ми були досить обережні і не стали здирати зі стін шпалери чи виймати з вікон шибки. Коли все було готово, ми поклали на столі два соверени поряд, лицьовим боком догори, так що зворотний їх бік, або реверс, торкався лиш поверхні столу. Відтак ми загасили світло. Я сказав Еннерлі: «На добраніч» і навпомацки пішов у темряві до дверей, згоряючи від нетерпіння.

Читачі можуть чудово зрозуміти моє палке бажан­­ня якнайшвидше дізнатися результати експеримен­­ту. Я майже не міг спати від хвилювання. Я, звісно, не сумнівався, що ми підготувалися як слід, та все-таки побоювався, що експеримент може провалитися, бо для успішного здійснення таких дослідів потрібна людина з геть іншою вдачею, ніж у мене.

Та даремно я через це хвилювався. Як виявилося, мій розум слугував першокласним медіумом чи, краще сказати, посередником для духовної роботи на кшталт цієї.

Уранці Еннерлі примчав до мене, і його обличчя сяяло від радості.

— Чудово! Чудово! — мало не кричав він. — Нам це вдалося! Соверени зникли. Ми встановили зі З. безпосередній монетний контакт.

Зайвим буде описувати той неймовірний щасливий трем, що охопив усе моє єство. Упродовж усього того і всього наступного дня мене не полишало відчуття зв’язку зі З.

Я сподівався лиш на те, що може випасти нагода поновити наше спілкування зі світом духів.

Наступного вечора моє бажання справдилося. Пізно ввечері Еннерлі зателефонував мені.

— Приходьте негайно до мене, — мовив він. — Фантограма З. виходить із нами на зв’язок.

Я поквапився до нього і прибіг, ледве дихаючи.

— З. знову був тут, — сказав Еннерлі. — Він видавався таким же пригніченим, як і раніше. Його проєкція стояла в цій кімнаті й писала пальцем на столі. Мені вдалося розібрати тільки слово «соверени».

— Чи не гадаєте ви, — сказав я, — що З., з якоїсь незбагненної для нас причини, бажає, аби ми знову залишили для нього два соверени?

— Точно! — вигукнув Еннерлі з запалом. — Думаю, що ви потрапили в самісіньке яблучко. Хай там як, спробуймо. Або пан, або пропав.

Того вечора ми знову поклали два моїх соверени на столі й розставили меблі з такою ж дбайливою ретельністю, як і раніше.

Усе ще трохи сумніваючись у своїй духовній придатності для справи, у яку я вплутався, я намагався зберегти пильність, аби негайно зауважити найменшу ознаку астрального збурення, що може виникнути довкола. Наш дослід мав цілковитий успіх. Дві монети вранці зникли.

Зо два місяці ми продовжували наші експерименти в такому ж дусі. Іноді Еннерлі сам, так він казав мені, залишав гроші — часто це були доволі значні суми — у межах досяжності фантома, який ніколи не втрачав нагоди забрати їх уночі. Проте Еннерлі, що був надзвичайно порядним чоловіком, ніколи не провадив цих дослідів один, хіба що у тих випадках, коли не міг зі мною вчасно зв’язатися, аби я прийшов.

Часом він викликав мене по телефону, сказавши прос­­то: «З. тут», чи посилав мені телеграму або записку зі словами: «З. потребує грошей; принесіть усе, що маєте, але не більше».

Зі свого боку мені дуже хотілося оприлюднити наші експерименти чи представити їх увазі Товариства Психічних Досліджень та подібних організацій, аби показати їм той сміливий перехід, якого ми досягли між чуттєвим і психоастральним світами, або ж псевдоефірним існуванням. Мені здавалося, що нам єдиним вдалося ось так — прямо й безпосередньо — передавати гроші з одного світу до іншого. Хтось досягав цього за допомогою медіума чи передплати на окультний журнал, а ми виконували цей фокус так легко, що мені не терпілося оприлюднити наш досвід заради інших, таких, як я сам.

Проте Еннерлі був проти, побоюючись, що це може зруйнувати наші стосунки зі З.

Десь через три місяці після нашого першого між­астрального психомонетарного досліду я зазнав найдивовижнішого досвіду — такого загадкового, що я й досі гублюся у здогадах.

Якось по обіді до мене навідався Еннерлі. Він видавався знервованим і пригніченим.

— Щойно я отримав духовне послання від З., — пояснив він у відповідь на мої розпитування, — якого я не можу збагнути. Наскільки я розумію, З. розробив якийсь план, аби зацікавити нашою справою інших фантомів. Він пропонує створити на своєму боці товариство, яке у тісній співпраці з нами буде здійснювати великомасштабні грошові операції між двома світами.

Читач може собі уявити, як заблищали мої очі від збудження, коли я почув про те, яка велична перспектива перед нами відкривається.

— З. хоче, щоб ми зібрали увесь капітал, який лише можемо, і надіслали йому. І тоді він спробує організувати у себе спілку фантограм, чи, можливо, у його випадку їх правильніше називати фантоїдами.

Навіть не втямивши до кінця, про що говорить Еннерлі, я перейнявся ентузіазмом.

Ми вирішили провести наш великий експеримент того ж вечора.

На жаль, єдиний земний капітал, яким я володів, був невеликим. Батько, відходячи у засвіти, залишив мені якихось 500 фунтів у банківських цінних паперах, які я міг обміняти на гроші за кілька годин. Однак я боявся, що цього може виявитися недостатнього, аби З. зміг зацікавити цим своїх побратимів-фантоїдів.

Я приніс гроші у банкнотах і золотих монетах до кімнати Еннерлі, де ми поклали їх на стіл. На щастя, Еннерлі зміг внести більшу суму. Однак він не хотів класти її поряд із моєю, доки я не піду, аби таке зближення наших грошових індивідуальностей не призвело до дематеріалізації астрального феномена.

Цього разу ми здійснили наші приготування надзвичайно ретельно. Еннерлі випромінював спокій і впевненість, а я, мушу визнати, побоювався провалу і через це почувався геть знервованим. Ми зняли черевики й ходили у самих лише шкарпетках, і, за пропозицією Еннерлі, не тільки розставили меблі так, як раніше, але й перевернули догори дриґом відерце для вугілля і накрили вологим рушником кошик для використаних паперів.

Коли все було готове, я потиснув Еннерлі руку і вийшов у темряву.

Наступного ранку я марно чекав звісточки від Еннерлі. Настала дев’ята година, потому десята і врешті одинадцята, а від нього не було ні слуху ні духу. Відтак, згоряючи від нетерпіння, я подався до нього додому.

Уявіть собі мій невимовний жах, коли з’ясувалося, що Еннерлі зник. Він наче щез із лиця землі. Через яку страшну помилку в наших приготуваннях, через яке нехтування необхідними засторогами його спіткала така доля, цього я не відаю. Та все свідчило про те, що він був поглинутий астральним світом, маючи з собою гроші, задля передачі яких він ризикував своїм земним життям.

Докази його зникнення було доволі легко знайти. Вирішивши діяти обережно, я наважився трохи розпитати про нього. Той факт, що його поглинуто, коли він мав чотиримісячну заборгованість за квартиру, і що він зник, навіть не встигнувши сплатити рахунки, які він мав перед місцевими крамарями, свідчить про те, що його, певно, девізуалізували миттєво.

Жахливий страх, що мене можуть визнати відповідальним за його смерть, не дозволив мені оприлюднити цю справу.

Доти я не усвідомлював усього ризику, якому він піддавав себе через наші необачні контакти зі світом духів. Еннерлі став жертвою епохальної справи парапсихологічної науки, і записи про наші експерименти залишаються, попри всі упередження, свідченням її істинності.

Чоловік в азбесті: алегорія майбуття

Для початку зізнаюся вам, що я вчинив це зумисно. Можливо, почасти із заздрощів. Мені видавалося несправедливим, що інші автори можуть за бажання поринути у сон на чотириста чи п’ятсот років і, з головою занурившись у далеке майбутнє, стати свідками його чудес.

Мені також хотілося так учинити.

Я завжди з величезним інтересом вивчав, та й досі вивчаю, соціальні проблеми. Коли я дивлюся на сучасний світ з його гуркотливими машинами, з невпинним гаруванням робітничих класів, з його боротьбою, бідністю, війнами та жорстокістю, він мене лякає. Я люблю міркувати про час, що має настати тоді, як людина підкорить природу і виснажене важкою працею людство вступить у еру спокою.

Я любив про це розмірковувати і прагнув побачити це на власні очі.

Тож я наважився на цю пригоду свідомо.

Чого я хотів, то це заснути, як це робили інші, принаймні на два-три століття, і, прокинувшись, опинитися у дивовижному світі майбуття.

Я здійснив всі необхідні для сну приготування. Я скупив усі гумористичні часописи, навіть ілюстровані, і відніс їх нагору, до свого готельного номера; крім того, я придбав пиріг зі свининою і десятки й десятки пончиків. Я з’їв пиріг і пончики, потому відкинувся на спинку ліжка і заходився один по одному читати гумористичні часописи. Нарешті я відчув, що мене охоплює страшенна млявість. Я сягнув рукою по «Лондон Віклі Таймс» і підніс до очей його передовицю.

Можна сказати, що це було цілковите й миттєве самогубство.

Я відчув, що непритомнію. У номері через коридор співав якийсь чоловік. Його гучний спочатку голос дедалі слабше долинав до мене крізь віконечко над дверима. Я запав у сон, глибокий, нескінченний сон, у якому усі звуки зовнішнього світу змовкли. Я невиразно відчував, як минають дні, відтак роки, і зрештою — повільний хід століть.

А опісля того, не те, щоби поступово, радше, геть зненацька, я прокинувся, сів і роззирнувся довкола себе.

«Де я?» — мабуть, запитував я себе.

Я виявив, що лежу чи, радше, сиджу, спираючись на спинку широкої канапи. Я був у величезній кімнаті, тьмяній та понурій; вона мала доволі занедбаний вигляд і своїми скляними вітринами та уміщеними в них опудалами нагадувала музейну залу.

Поруч зі мною сидів якийсь чоловік. Його обличчя, без жодної волосинки, було ні старим, ані молодим. Одягнутий він був у щось, що скидалося на сірі обгорілі клапті паперу, що зберегли свою форму. Він дивився на мене спокійно, без особливого здивування чи інтересу.

— Швидше скажіть мені, — почав я, згоряючи від нетерплячки. — Де я? Хто ви? Який зараз рік? Трьохтисячний чи який?

Він зітхнув і невдоволено на мене подивився.

— Яка у вас дивна, гарячкова манера говорити, — зауважив він.

— Скажіть мені, — правив я своєї, — це трьохтисячний рік?