Зграя. Книга 4. Перерваний шлях ebook

Аннотація

Для змішаної зграї диких і повідкових собак стало зрозуміло: тепер їхнє виживання залежить від того, як вони миритимуться одне з одним і чи навчаться діяти злагоджено. Звісно, конфліктів не уникнути, адже кожен пес особливий. Попри все їм щодня треба разом полювати й шукати укриття там, де все аж кишить небезпекою. Не ліпший час натрапити на чужу зграю, але… Може, це шанс здобути підтримку? Чи таки ще одне небезпечне випробування, яке переживуть не всі?

Окрема подяка Джилліан Філіп

Присвячую Рейчел Мансфілд та Люсі Філіп

Пролог

— Усе, Гирку, здавайся! Я твоя альфа!

Скава так гавкала, що аж їй сперло дух. Вона перекотилася через Гирка і здійняла чималий клуб пилюки. Ріно підстрижена трава за довгі гарячі дні під Собакою‑Сонцем устигла пожухнути, й цуценята вдвох покотилися рядками яскравих квітів, які насадили довголапі. Обгороджена парканчиком щеняча територія була надто впорядкованою і домашньою. Страшенно хотілося справжнього двобою з безладною шарпаниною в найбрудніших місцях.

Дриґаючи маленькими лапами, Гирк випручався з‑під Скави, яка налягла на нього всією вагою, і тепер уже він накинувся на неї.

— Ні. Це я альфа!

Скава пчихнула струменем дрібних крапель і тоненько загарчала.

— Зараз я тобі покажу, Гирку!

Вона незграбно підстрибнула до його загривка, але Гирк устиг перевернутися на спину, тому Скава спіткнулася, і він схопив її передню лапку своїми щенячими зубками.

— Ой. Ой‑ой‑ой! — завищала Скава.

— Що, заболіло? — засопів Гирк з лапою в зубах.

— Ха! — скористалася вона його переляком, вивернулася й чкурнула геть.

— Надурила, надурила Гирка! — гавкала Скава вже віддалік.

— Ти диви яка… — Він скочив на лапи й погнався за сестрою. — Ох зараз і дістанеш від мене, омего…

Раптом він якось недоладно й злякано зупинився. Заводив носом. Дивний запах.

Скава зникла за рогом будинку довголапих, її дзявкання потроху стихало, але Гиркові до неї вже було байдуже. Від незнайомого запаху неприємно закрутило в ніздрях, хотілося кашляти. Гирк пошкрябав лапою мордочку й затрусив головою, кліпаючи очима.

Пчихнув. Але дихання дуже довго не затримаєш, тому Гиркові довелося хапнути ротом смердючого повітря. Він полохливо заскімлив.

Жах та й годі. Що так може смердіти? І де мама‑собака? Гирк зіщулився й тремтливо припав до землі.

«Почекай‑но, — подумав він. — Я вже немаленький».

Гирк звівся на лапи й обтрусився. Запах дужчав, а Гиркові хотілося стати слідопитом — найкращим у світі! «Зараз я все гарненько розвідаю». Вдихнув носом повітря й пішов на запах, намагаючись більше не кашляти та не пчихати. Сморід обпікав горло.

«Це тут!»

Двері до будинку довголапих були прихилені, і Гирк легко відчинив їх носом. Запах був нестерпним, аж сльози наверталися на очі.

«Але я слідопит. Не можу отак просто обернутися й піти…»

Обережно ввійшов у будинок, зацокав кігтями по твердій підлозі. Й одразу побачив дитинча довголапих — оте найменше, з довгим золотавим волоссям, зав’язаним у хвостик. Гирк його дуже любив. Воно часто до нього гавкало, завжди з ним бавилося, але наразі було зайняте чимось іншим.

Видно, захопилося новою грою: видерлося на коробку для сидіння, нагнулося над блискучою металевою вежею, яку довголапі використовують для обсмалювання їжі. Гирк зморщив носа, дещо спантеличено схилив набік голову.

Дитинча довголапих щось тримало в передніх лапах. До Гирка долинало якесь торохкотіння, коли воно потрясло тим, що мало в лапах, а тоді вийняло маленьку паличку. «Це така його гра, — здогадався Гирк. — Воно має нову іграшку. Може, і я з ним побавлюся!»

Але паличка пахла якось недобре. Гирк відчув це навіть з відстані. Паличка мала червоний кінчик, немовби його вмокнули в кров, а пахло від нього якось їдко. Аж тут Гирк почув тихе, ніби зміїне, сичання…

«Так не можна…»

За мить Гиркові вже було байдуже, що довголапі можуть його застати в будинку. Сморід і звук від дивної палички були нестерпними. «Не можна так бавитися, мала довголапа, негайно перестань!» Гирк задер голову й різко, уривисто загавкав.

Біляве дитинча перелякано здригнулося й випустило іграшку з лап. Та впала на підлогу й розсипалася купкою маленьких паличок.

Гирк знову загавкав, затупав по підлозі лапами — аж так злякався маленьких паличок з їдким запахом, що не зміг навіть обернутися до них спиною. А сичання дужчало й дужчало.

Мордочка білявого дитинчати скривилася від переляку, а Гирк загавкав ще настирливіше. Він не розумів, що відбувається, але добре знав, що треба кликати маму‑собаку.

На гавкіт першою прибігла не мама‑собака. Кімната сповнилася дорослих довголапих, які кричали й охали, хапаючи ротами повітря. Одна з них, самиця, вискнула та вхопила біляве дитинча в лапи. Вона сердито закричала, і Гирк на мить перестав гавкати, подумавши, що втрапив у велику халепу.

Довголапі на нього геть не зважали. Один самець побіг до світлокриги в стіні й розчахнув її навстіж, аби задушливий їдкий запах вийшов надвір. Інший самець, менший, ніж дорослі довголапі, але вищий, ніж мале біляве дитинча, укляк біля Гирка й узяв його на руки.

Гирк перелякано затремтів, але молодий довголапий нібито й не сердився. Від нього лунали лагідні звуки, а сам він пригортав Гирка до грудей і лоскотав йому підборіддя.

— Гарний хлопчик, гарний хлопчик, — примовляв довголапий, виносячи Гирка надвір. — Гарний хлопчик!

Вони опинилися на свіжому повітрі, і сморід докучав тепер значно менше. Повиходили інші довголапі, обступили Гирка, гладили його по голові й чухали за вушком. Старша самиця міцно пригортала до себе дитинча, хоча нещодавно на нього сердилась, а її очі взялися водою.

Гирк поглядав угору на довголапих, підібгавши під себе хвостика, попри те що за зчинений рейвах не почув від них навіть натяку на невдоволення.

— Гарний хлопчик, — туркотіли вони раз за разом, а тоді хтось сказав: — Пощастило. Дуже пощастило. Щасливець…

Ну, того йому вже було забагато. Гирк запанікував, став пручатися й вивертатися, а тоді молодий довголапий поставив його на землю. Щойно Гирка випустили з лап, він щодуху чкурнув до повітки.

Мама‑собака зустріла його на півдорозі, розмахуючи хвостом, і гордо дивилась на нього блискучими очима. Гирк загальмував поміж передніх маминих лап, а вона заходилася ніжно вилизувати його голову.

— Усе правильно, Гирку, — туркотіла вона. — Ти дав їм дуже важливий знак.

— Ой, — заскимів він, — а я боявся, що вони розсердяться за те, що я гавкав. Так уже не раз було. Але вони мене не сварили.

— Ні, не сварили, — погодилася мама‑собака, миючи язиком його вушко. — І вони придумали, як тебе назвати, коли виростеш. Щасливець.

Гирк зморщив носа. Разом з почуттям гордощів його охопило легке розчарування.

— Але я сам хотів вибрати собі ім’я.

— Ну, то дикі собаки так роблять, — дещо невдоволено промовила мама‑собака. — А ще деякі повідкові собаки, коли їм не подобаються імена, отримані від довголапих. Довголапі вибрали для тебе дуже гарне ім’я. Ти маєш ним тільки пишатися.

— Щасливець, — пробуркотів Гирк ніби сам до себе. Тоді скинув очима в напрямку довголапих, що вже заходили в дім і зачиняли двері. — Щасливець.

Мама‑собака легенько штовхнула його лапою.

— Матимеш гарне ім’я, Гирку. Бо Блискавець був щасливий, коли Небо‑Пси його врятували, і про Собаку‑Ліс завжди кажуть, що він щасливий. — У голосі мами‑собаки вчувалися нотки сміху. — Таке ім’я вбереже тебе від усяких халеп і негараздів, мій маленький, та й чомусь мені здається, що воно неабияк стане тобі в пригоді. Вважай це ім’я дарунком від Собаки‑Лісу.

Від маминих слів у Гиркових грудях зробилося тепло й затишно.

— Щасливець! — Він облизав ікла й ніби відчув на смак своє ім’я. — Аякже. Якщо воно від Собаки‑Лісу, тоді воно найкраще.

Мама‑собака пирхнула зо сміху й підштовхнула Гирка до повітки, де було їхнє лігво — там вони спали всім виводком. Призахідний Собака‑Сонце позолотив дерев’яні стіни повітки, і Гирка похилило на сон. День видався важкий, тож йому хотілось якнайшвидше лягти на м’якеньку хутряну підстилку, що її постелили для них довголапі.

Від довголапих Гирк мав уже дім і тепло, а тепер — ще й ім’я. Довголапі хороші. Вони завжди добре ставилися до нього. Авжеж, їм достоту можна довіряти.

«Я Щасливець, — думав Гирк, сонно вгніжджуючись біля мами‑собаки, що вкладалася на нічліг у приємній прохолоді повітки. — От би так було завжди».

Щасливець мчав, під його лапами хрускотів лісовий настил. На опалому листі виблискували плями бронзового світла, дрібно змережені гіллям. Попереду миготіли Пломеневі міцні задні лапи, якими той упевнено перебирав, розсікаючи грудьми хащі.

Щасливець додав швидкості, тепер ще більше розтягував м’язи, аби триматися врівень з Пломенем. Десь позаду нього бігла мала Лиза, але йому лишалося тільки сподіватися, що вона від нього не відстане, бо на інше не мав часу. Серце калатало, язик вивалився й відчував на смак холодне повітря Багрянолисту. Сьогодні Щасливець почувався сильнішим і спритнішим, аніж протягом уже багатьох мандрівок Собаки‑місяця. Здавалося, він зможе бігти вічно.

«Добре отак бігти серед пущі, — подумав він, перетинаючи стовпи світла, що миготіли перед ним на шорсткій стежці. — Як це несхоже на все, що було зі мною раніше, з вічними пошуками недоїдків на вулицях. Яке ж бо гарне моє теперішнє життя…»

Були часи, коли він загарчав би від такої переміни. Колись Щасливцеві подобалося бути собакою‑самітником, вештатися міськими вулицями й випрошувати в довголапих недоїдки. А одного разу йому вдалося витягти зі смітникового бака в Харчевні майже цілісіньке та майже свіже курча.

«І тепер я тут, далеко від міських вулиць, під наглядом Собаки‑Лісу — на повну залучаю всі свої органи чуття, щоб уполювати швидконогу дичину».

Перестрибуючи через повалене дерево, Щасливець відчув значний прилив гордощів. Ще зовсім недавно йому довелося виконувати принизливу роль упослідженого омеги, відбуваючи покарання за те, що пристав до дикої зграї і шпигував, вивідував інформацію для сестри Белли й повідкових собак, яких вона вивела зі зруйнованого міста довголапих.

Натерпівся він тоді, ой, натерпівся, але тепер визнавав, що в ранзі омеги чимало дізнався про відданість і вірність, про те, що відчуває собака, який посідає в зграї найнижчу посаду. Пережите зробило його ще сильнішим і хоробрішим. Тому тепер він дуже тішився своїм новим становищем. Омега — найнижчий ранг у зграї, і для Щасливця стало справжнім потрясінням, коли він з почесного місця мисливця й вартового несподівано впав так низько.

Омега є в кожній зграї, авжеж, бо завжди треба щось принести чи подати, завжди треба виконати якусь найбруднішу й найменш престижну роботу. І Щасливець нині розумів, що це важлива роль, і хтось її має виконувати.

Утім не він, така роль більше не для нього.

Тепер, коли зграя вирушила в довгу подорож, потреба у вартових собаках відпала, але бракувало добрих мисливців, які добували для зграї їжу. Нелегко підійматися з найнижчого рангового щабля, але Щасливець був сповнений рішучості. Він виконував найбруднішу роботу, яку від нього вимагали, завжди був напоготові й шукав нагоди проявити себе в ритуальному двобої з котримось собакою, що за рангом вищий, ніж він. Щасливець довго не міг оговтатися від першої поразки, завданої брунатно‑білою мисливицею Хапою, але потім усе ж таки домігся свого. Тепер і він був мисливцем, собакою високого рангу, який мав шану та повагу в зграї. Він знову вистежував здобич, полював на дичину й приносив її в новий табір у лісі.

Вузенька ущелина не була аж таким зручним місцем для дому, як попередній табір — отой, що по другий бік білого кряжа, між невисокою захисною горою та поцяткованою квітами просторою долиною. Але наразі лісова долина слугувала непоганим місцем для короткого перепочинку на безпечній відстані від лютопсів, що загрожували всій дикій зграї.

Ліс був незнайомий, але Щасливець сміливо покладався на свою гостро заточену інтуїцію та віру в Собаку‑Ліс. Його дуже гнітило, що напад Бритви змусив дику зграю знову вирушити в мандри, але загалом Щасливець тішився, що так сталося. Бо життя протягом останніх кількох переходів Собаки‑Сонця видалося дуже змістовним і цікавим. Щасливцеві хотілося, щоб так тривало надалі.

— Щасливцю! — гучно гавкнув через плече величезний брунатний Пломінь. — Завжди будь насторожі й завжди знай, звідки віє вітер, бо Бритва зі своїми посіпаками вже нас шукає.

— Не переймайся. Я пильную.

Щасливцеві зайвий раз і не треба було нагадувати про страхітливу очільницю лютопсів. Щойно в його пам’яті виринала її злоблива вишкірена морда, шерсть на загривку сама собою ставала дибки. Щасливець повільно вдихнув ніздрями морозяне повітря, намагаючись відчути запах ворога, але вловив хіба що запах зотлілого листя, дзюркотливого струмка й дрібних земляних тваринок.

«Я не дам Бритві наблизитися до моєї зграї…»

— От і чудово. Пильнуй і поглядай, щоб решта теж ґав не ловила. — Пломінь обернув свою величезну голову, пронизуючи поглядом пущу. — Бо Альфа певен, що Бритва повернеться, аби помститися.

— Думаю, Альфа правильно каже. — Щасливець наддав ходи, а тоді побіг майже поруч із Пломенем. — А також добре, що він не дозволяє нікому відходити далеко від зграї.

Пломеневі м’язи трохи розпружилися, бо він уповільнив біг і перейшов на швидку ходу.

— А тепер поволі, — загарчав він. — Починаються мисливські угіддя.

Напіввовк Альфа наказав Пломеневі пильнувати за Щасливцем у статусі мисливця на полюванні. І Щасливець був майже певен, що Альфа так учинив з міркувань безпеки, а не через затаєну недовіру до нього. Певно що Альфа навряд аж так дорожив життям Щасливця, а надто після всього того, що сталося між ними, утім останнім часом між Щасливцем і вожаком начебто настав нетривкий мир.

Наразі.

Щасливець не думав, що настане час, коли він зможе довіряти Альфі цілком і повністю, але своїми міркуваннями не міг поділитися з Пломенем. Бо той посідав в ієрархії зграї третє місце за старшинством, одразу за Солодунею — бетою Альфи, яка повсякчас була глибоко віддана своєму вожакові.

— Щасливцю! — долинув схвильований гавкіт з‑за купини ліворуч від Щасливця, а тоді вигулькнула Лиза.

— Наздогнала мене, — радісно гавкнув Щасливець. — Дуже добре.

Молода лютопсиця помітно запишалася, високо здійнявши голову. Але Щасливцеву гордість за неї дещо затьмарювало якесь недобре передчуття. Лиза була ще юна, але її люта порода вже виявлялася у випнутих м’язах і лискучій шерсті, а найбільше — у міцних щелепах зі страхітливими зубами. Багато хто із собак у зграї наближався до неї якось обережно, з певним острахом.

«Телепні. Адже Лиза добросердна, як той кролик».

— Будь пильною, Лизо, — тихо загарчав він до собаки. — Пам’ятай, ми шукаємо білого кролика, бо Стрілка заприсяглася, що бачила його десь на цій ділянці.

— А чому саме білого кролика? — насупилася Лиза. — Я чую запах усілякої дичини.

У Щасливця защеміло серце, але він відповідав бадьоро:

— Альфа наказав уполювати білого кролика для церемонії Найменування.

Лиза схилила голову, її веселість ураз зникла.

— Ага. Видно, для Носи й Непосиди. Буде щось незвичайне.

І потім додала дещо ображено:

— Я нічогісінько не знаю про те Найменування.

— І я нічого не знаю. — Щасливець жартівливо торкнувся її носом. — У мене не було ніякого Найменування.

— Що, справді? — схилила вона набік голову і, здається, трохи повеселішала.

— Справді. Навіть не пам’ятаю, як отримав своє ім’я. Щось таке пригадую, але… — Щасливець пересмикнув плечима. — Пам’ятаю дитинча довголапих з білявим волоссям, схожим на хвіст. Воно було в небезпеці. Пам’ятаю, що мама‑собака дуже тішилася мною. Ніби тепер чую, як чийсь голос каже: «Щасливець…» — але все щезає, все втікає, як та вертка дичина, коли здається, ну, ще трохи, і я зрозумію, що до чого.

Лиза розреготалася, і її гулкий сміх укотре нагадав Щасливцеві, що вона дорослішає дуже швидко.

— Думала, що тільки я така.

— Ну, не всі собаки отримують своє ім’я на якихось урочистостях, — запевнив її Щасливець. — От, наприклад, повідкові собаки.

Лиза сухо пирхнула.

— Та вони взагалі нічого так як треба не отримують і не роблять.

«Бідолашна Лиза. Це вона лише вдає безтурботну й хоробру, але їй, як і решті, хочеться отримати своє доросле собаче ім’я».

Приховуючи злість на Альфу, Щасливець легенько її буцнув.

— Не переживай, і в тебе буде церемонія Найменування.

— Хотілося б, — похмуро промовила Лиза. — А чому Альфа не дає згоди на те, щоб я сьогодні отримала доросле ім’я?

— Знаєте, як я отримав своє ім’я? — обізвався Пломінь, який уповільнив ходу й ступав поряд зі Щасливцем.

— Та вже кажи, — заохотив його Щасливець, радіючи, що розповідь трохи відверне увагу Лизи від її думок, хоча в ній і йтиметься про Найменування.

А Лизі таки дуже хотілося почути Пломеневу розповідь.

— Коли ти був малим, як тебе називали?

— Равликом.

— Равликом? — Лиза недовірливо глянула на нього.

— Справді, — запевнив її Пломінь. — Моя мама‑собака називала мене Равликом, бо мені страшенно подобалися равлики. Від ранку до вечора я полював на них, перевертав і вибирав їх із черепашок.

— Тьфу, — аж здригнулася Лиза.

— Помовч, Лизо! — урвав її Щасливець, хоча й сам відчув огиду.

— Мені подобалися равлики. Досі, буває, ними ласую, — весело пробуркотів Пломінь. — Зрозуміло, що я не міг вічно бути Равликом. Тож незадовго після того, як у мене виросли задні зуби, зграя сказала мені вибрати собі справжнє ім’я.

— Ага. І як ти вибирав? — запитала Лиза з ноткою заздрощів у голосі.

— Ну, я й тоді вже був немалим собакою. І дуже прудко бігав. Тому змалку знав, як називатимуся. Був швидкий, як блискавка, — засміявся Пломінь, — або тільки так собі уявляв. Був молодим і зухвалим. Побачив Блискавця в небі й подумав, що він схожий на вузьку смужку полум’я, і вже знав своє доросле ім’я. Мені відразу спало на думку: моє справжнє ім’я — Пломінь. Воно мені личить, хіба ні?

Щасливець схвально загарчав і дещо знітився від таких щирих гордощів за чудове ім’я.

— Певна річ. Воно тобі навіть дуже личить. Отже, так і відбувається церемонія Найменування? Собаки обирають, ким і чим вони хочуть бути?

Пломінь ствердно кивнув головою:

— Так. Ім’я собаки відображає його характер і вдачу. Тому воно таке важливе. Собака обирає ім’я дуже ретельно, бо воно — на ціле життя.

— Аякже, я із цим погоджуюсь, — пробуркотів Щасливець.

— Таки так, — промовила сумно Лиза.

Щасливець співчутливо лизнув її у вухо.

— Я завжди був собакою‑самітником, і жодна зграя не вчила мене, як обирати собі ім’я. Але якщо собаки живуть у зграї, то вони, мабуть, мають обирати, ким хочуть бути в ній.

— Авжеж, — погодився Пломінь, — собака стає повноправним членом зграї тільки тоді, коли обирає собі ім’я.

Він добродушно всміхнувся до Лизи.

— Так правильніше, ніж тоді, коли ім’я собаці дають довголапі, — пробуркотів Щасливець, відчувши якийсь нібито жаль.

— Набагато правильніше, — погодився Пломінь. — Дивіться! Онде!

У чагарнику спереду щось промайнуло. Щось невиразне й брунатне, точно не біле, але однозначно…

— Кролик! — гавкнула Лиза.

І молода лютособака кинулася навздогін, заходячись гучним гавкотом.

— Лизо! — Щасливець кинувся за нею, наздогнав і куснув її за клуб. — Тихо!

Вона різко загальмувала й зупинилася, а вгору здійнявся оберемок сухого листя.

— Ой.

Пломінь наздогнав її і сповагом загарчав:

— Та їх іще буде й буде, якщо тільки ти їх усіх отак не розлякаєш.

Лиза схилила голову, підібгала хвоста й вибачливо заскімлила:

— Я не хотіла, Щасливцю. Вибач, Пломеню.

Щасливець примирливо куснув її за вухо.

— Не бери собі того до голови. Нема такого собаки, щоб не помилився.

Але його шкура тривожно смикнулася. Довголапі вивели породу лютопсів для нападу, а не для полювання. Лиза буда дуже добросердна, вона не знала, що таке обережність та хитрість, і це відбивалося на її становищі в зграї.

Зсутуливши плечі, Щасливець обережно став продиратися крізь сплетіння дрібного гілля. Пломінь повторював його рухи, узявши трохи ліворуч, щоб дістатися до кролячих нірок з іншого боку. На жаль, дичина була вже стривожена, хоча собаки й підходили з підвітряного боку. Частина кроликів устигла шуснули в нірки. Решта сиділа на задніх лапках з підійнятими вухами, підозріло ворушачи носами у свіжому повітрі Багрянолисту.

Нічого незвичайного — бо навіть найобережнішим собакам не завжди вдається заскочити кролика зненацька. Щасливець згадав про це одразу після того, як ще три кролики пірнули в нірки. Знайшовши очима темну пляму — Пломеня — посеред гілля позаду кролячих нірок, Щасливець схвально кивнув головою великому собаці. Щасливець бачив, чого хоче Пломінь, а той розумів, що збирається вчинити Щасливець.

«Ось на цьому все й тримається у зграї…»

Повернувши голову, Щасливець нахилився вухом до Лизи. Вона покірно зігнула передні лапи й поволі повзла, її очі сповнилися нетерпіння, а хвіст злегка тремтів.

— Лизо, тепер можеш використати свою силу, — прошепотів Щасливець, — ти все ще менша від нас, тому станеш нам у пригоді.

І дуже втішився, коли побачив, яка засвітилися Лизині очі.

— Бачиш оту кролячу нірку? Ніби напади на неї. Біжи туди й починай її порпати.

— Удавати, що порпаю? — схилила вона набік голову.

— Поки що тільки вдавай. Біжи, — кивнув на нору Щасливець, — і зчиняй якнайбільше ґвалту!

Лиза радісно гавкнула й рвонула до нори. Кілька кроликів розбіглися хто куди й сховалися в дальніх норах, тільки білі хвостики миготіли, а Лиза дивилася на вказану Щасливцем нору. Зайшлася несамовитим гавкотом і намагалася запхати голову у вузький отвір, її задні лапи дрижали, хвіст навіжено крутився, а передні лапи щосили порпали землю.

Усе вдалося так добре, ніби сам Собака‑Ліс задумав це вчинити. З нір навпроти Лизи повистрибували кролики й спантеличено втікали. Брунатні смужки хутра замиготіли на пожовклій траві галявини, а Щасливець стрибав, кидався й клацав зубами, намагався вполювати кролика якнайшвидше та якнайакуратніше. Ось він приплеснув лапою до землі ще одну тваринку й зімкнув зуби на її шиї, віддихався й поглянув у бік Пломеня.

Три кролики вигулькнули майже перед Пломеневим носом, але він навіть не думав їх наздоганяти. Попри те що всі м’язи величезного собаки напружилися й дрижали, охоплені мисливським інстинктом, він дав вуханчикам утекти. Один з них у паніці спіткнувся й перевернувся через його морду, але Пломінь не зрушив з місця, далі припадав до землі й вичікував.

— Кролик! — гавкнув Щасливець, коли з нори вискочив білий хутряний клубок.

Але Пломінь і сам знав, що має робити. Спритний порух, стрибок, клацання щелеп, хрускіт крихких кісток — і обм’якла біла тушка повисла в його зубах. Щасливець відчув знайомий приплив радості, у жилах запульсувала кров, і все це свідчило про вдале полювання.

Раптом його тіло здригнулося від недоброго передчуття. Ліс навколо ніби принишк, а тушка білого кролика засліпила йому очі, і Щасливець заціпеніло завмер на місці. Пломінь нахилив набік голову й питально поглядав на нього.

«Що таке зі мною? Вдале ж бо полювання!»

— Спритно ти його вхопив, Пломеню! — Щасливець обтрусився, і заціпеніння минулося. Підійнявши голову й хвіст, підтюпцем помчав галявиною.

А Лиза вже випорпала чималу яму, її приглушене гавкання раз за разом чулося в супроводі захопленого повискування. Щасливець на мить зупинився, вдоволено на неї дивлячись, а тоді буцнув її головою в тремтливі крижі.

— Усе, Лизо, годі, можеш відпочивати.

Вона вперлася задніми лапами й витягла з нори брудну голову. Її вуха стирчали, із широко роззявленої пащі звисав язик, і вона заходилась облизувати морду від грудочок землі.

— Ох і гарно ж було, — заскімлила вона.

— Добре, що тобі сподобалося, — тихо загарчав Пломінь, тримаючи в зубах кролика. — Молодчина.

Тим часом Щасливець повільно помахував хвостом та обнюхував біле кроляче хутро. Знову його хребет пройняв дрож, але він не звертав на це уваги, а пішов збирати свою здобич.

— Ходімо, Лизо. Особисто ти не вполювала здобичі, але допоможеш нам віднести її до табору.

— Так, так, Щасливцю! — Лиза втішилася, як мале щеня, тож ухопила в пащу одразу двох кроликів.

Коли залишали галявину, Щасливець озирнувся й поглянув на місце, де Пломінь уполював білого кролика. За мить іще міцніше стиснув зубами свою здобич.

«Оце так полювання. На позір звичайне, таке як завжди. Начебто в цьому кролику нема нічого особливого. Нічого, крім приголомшливо білосніжного хутра».

Дорога додому простелилася через неглибоку долину, обступлену зусібіч колючими чагарями й заростями будяків. Уже настала пора Багрянолисту, тож Собака‑Сонце високо не видирався, тому навіть від найменших дерев на землі пролягали довжелезні тіні. До табору було недалеко, але Щасливець ні на мить не втрачав пильності.

Повітря стало непорушним, уже навіть трохи морозяним, тому Щасливець одразу стрепенувся б, якби щось зашурхотіло. Ось він зупинився й побачив золотаву постать, що продиралася крізь безлисті гілки кущів.

— Белла, — насторожено промовив він, упізнавши сестру.

Вона ніяково зиркнула на Пломеня й Лизу. Обтрусилася, але з місця не зрушила.

— Привіт, Щасливцю.

Він поклав своїх кроликів на землю й кавкнув до Пломеня:

— Я наздожену вас.

Пломінь озирнувся, кивнув головою та велів Лизі йти далі з ним.

Щасливець спрямував усю увагу на Беллу, яка нервово ходила туди й сюди, так і не наважуючись поглянути йому у вічі. «Це моя сестра», — нагадав собі подумки він. Але вона йому здавалася навіть більш чужою, аніж Пломінь. Ще зовсім недавно вона була ладна пожертвувати ним заради добробуту своїх повідкових собак.

Ось Белла нарешті перестала нервово ходити й узялася дряпати землю передньою лапою: її кігті залишали у ґрунті борозни, схожі на глибокі рани.

— Щасливцю, — пробурмотіла вона. — Ми так і не поговорили після того, як…

— Після чого? — гавкнув Щасливець, його голос дещо різко пролунав у тиші. — Кажи далі, Белло. Невже не добереш слів для того, що ти накоїла?

Вона здійняла золотаву голову й уперше поглянула йому у вічі. Щасливець зауважив, як напружуються м’язи на її шиї.

— Після того, як я залишила тебе в зграї Альфи, — тихо гарчала вона. — І після того, як я влаштувала напад лисиць на табір Альфи.

— Я твій брат, — гірко гавкнув Щасливець. — Але ти вирішила мною пожертвувати заради своїх інтересів.

— Ой, Щасливцю! — голос Белли сповнився жалю. Обгорнувшись хвостом, передніми лапами вона припала до землі. — Пам’ятаєш нашу щенячу зграю? Пам’ятаєш ті ночі, коли ми разом згорталися калачиками й тулилися до мами‑собаки?

Десь глибоко в горлі Щасливця застрягло гарчання.

— Думаєш, тільки‑но нагадаєш мені про щенячу зграю, то я забуду про все, що ти скоїла?

— Ні! Не цього я хочу, Щасливцю! А пам’ятаєш казки, що їх розповідала нам мама‑собака? — Коричневі Беллині очі дивилися на нього благально. — Пам’ятаєш, вона розповідала нам про вовків? «Тримайтеся якнайдалі від вовків, — вчила вона нас. — Вони злі. Не підходьте до них близько, цуценята!» І мені здавалося, що потрібно вступити з Альфою в бій і перемогти його. Гадала, то найважливіша справа.

— Ух, — зітхнув Щасливець, — і ти настільки перелякалася тих казок, що надумала мене зрадити. Так мені слід тебе розуміти?

— Ну, він лишень напіввовк, — вела далі своє Белла, — але на вигляд — геть чисто як вовк, хіба ні? І ще подумала, що він для нас найбільша небезпека. І для тебе теж!

— Ага, то значить, тому й відправила мене шпигувати за його зграєю? — різко запитав Щасливець. — І весь час мені брехала? Дуже дивно ти мене захищала, Белло.

— Я робила, що вважала тоді за потрібне, чесно. Гадала, тобі загрожуватиме ще більша небезпека, коли знатимеш, що ми задумали вчинити.

Щасливець зневажливо зморщив носа.

— І чого ти домоглася, сестричко? Ти ж бо живеш із напіввовком! У його зграї! І як тепер щодо того, щоб не підходити близько до вовка? Це далеко не те, чого тебе навчала мама‑собака, хіба не так? І мамині казки тут ні до чого, не прикривайся ними.

Белла ще глибше лягла в пилюку й підсунулася трохи вперед, благально б’ючи хвостом по траві. Тоді припала підборіддям до землі й дивилася на нього, кліпаючи карими очима.

— Тепер я розумію, що того не слід було робити, Щасливцю. Я не хотіла, щоб тобі було зле. Я хотіла тобі тільки добра, а сталося так, як сталося. Я помилилася.

Її очі блищали, вуха сумно повисли. «Ага, вона чекає на моє прощення, — подумав Щасливець сум’ятливо. — Уся біда в тому, що я не можу їй пробачити. Не тепер».

Раптом Белла зірвалася на лапи, і Щасливець стрепенувся.

Її очі, щойно такі темні й нещасні, умить спалахнули гнівом, а сама вона загарчала:

— Перестань себе жаліти, Щасливцю!

— Що? — від несподіванки він аж вуха підійняв і завмер.

— Де ти був, коли Альфа хотів мене вбити? — люто гавкнула вона. — Так, я твоя сестра. А ти навіть лапою не поворухнув, щоб мене врятувати!

У Щасливця в животі заворушився сором, і його гнів не знати куди подівся.

«Вона правду каже. За Беллу заступився Бруно, а я змовчав».

Щасливець сів на задні лапи й уважно подивився на сестру. Її морда скривилася від люті й докорів сумління.

Він пригадав той день, коли зустрівся з Беллою після довгої розлуки, — день, коли вона та члени її недоладної повідкової зграї кинулися в бій з лисицями, які напали на нього в покинутому супермаркеті. Він пригадав ту радість зустрічі із сестрою, пригадав, який він був щасливий. Як тішилася тоді Белла, коли він погодився на якийсь час залишитися з нею і її зграєю. І хто міг би тоді подумати, що все отак обернеться?

«Не хочу я таких стосунків між нами».

Якийсь незнайомий запах залоскотав у ніздрях. Кинувши погляд на колючий чагарник, що оточував табір, Щасливець помітив двійко чорних очей і довгу вузьку мордочку. Виявилося, молода лютособака весь час за ними спостерігала й усе чула.

— Лизо! — гавкнув він.

Лиза неохоче стала продиратися крізь колючий чагарник і почалапала до Белли та Щасливця з низько опущеним хвостом. Багрянолисте проміння призахідного Собаки‑Сонця осяяло її блискучу шкуру, вона стала мерехтливо‑бронзовою, а сама Лиза зробилася для Щасливця схожою на страхітливу Бритву, колишню альфу Лизи.

А от винуватий Лизин голос анітрохи не скидався на голос Бритви.

— Вибачай, Щасливцю. Сама знаю, що підслуховувати негарно, але тебе довго не було, і я захвилювалася.

Щасливець збентежено зиркнув на Беллу, а тоді обернувся до Лизи.

— Заради Собаки‑Землі, і чого ти хвилювалася? Ти добре знаєш Беллу.

— Саме тому й хвилювалася. — Лиза сіла на задні лапи й похнюпилась. — Шкода, що я вже не маю братів. Навіть не уявляєте, які ви щасливі.

І за мить Щасливець відчув: тягар провини враз ліг йому на груди важким каменем. Так, Лиза втратила обох своїх братів — Крутя й Бурка: одного вбили, а другого забрала із собою жорстока Бритва.

— Вибач, Лизо, — тихо загарчав він. — Я не забув про твоє горе. Але між мною та Беллою, ну, знаєш… і таке трапляється. Нам треба…

Лиза підвела на нього сумні очі.

— Ви повинні тільки тішитися, що маєте одне одного, — зніяковіло пробурмотіла вона. — Я так гадаю. От і все.

Молода лютопсиця підвелася та з обвислим хвостом і опущеними плечима підтюпцем побігла до табору. У Щасливця защеміло серце, і від гордощів він захляпав хвостом по землі. Лиза була хоч і юною, але вже дуже мудрою.

«Шкода, що Альфа не чув цієї розмови, — подумав Щасливець. — Може, до нього хоч тепер дійшло б, що Лиза — дуже лагідна й чуйна до інших собак».

Тихенько заскавучала Белла, а він нарешті подивився їй у вічі. Побачив там біль — дуже схожий на свій.

«Лиза правильно каже. Нам тепер обом недобре, утім…»

Він саме хотів був промовити якесь добре слово до сестри, аж тут оглушливий тріск розпанахав небо, замерехтів яскравий спалах. Обоє перелякано позадирали голови й відразу забули про сварку. Просто над їхніми головами висіли хмари, чорні й похмурі — здавалося, своєю вагою вони розчавлять світ.

— Блискавець! — криком обізвалася Белла. — Він гавкає!

— Треба ховатися, — заскімлив Щасливець.

Ухопив своїх кроликів, і вони обоє помчали запилюженою землею, яку поступово засівали величезні краплі дощу. Знову стрибнув Блискавець, і від його гуркітливого гавкоту задрижало небо.

— Щасливцю! — завила Белла від страху.

— Швиденько! Сюди!

Щасливець помітив піщаний схил, дещо вогкий, але там можна знайти сховок, бо до табору їм не встигнути. Почав дертися вгору сипучою нетривкою поверхнею. Останньої миті уздрів темний отвір невеликої печерки, буквально під лапами. А там, де є отакі маленькі печерки, водяться…

Борсук! Сповнена люті й страху тварина вискочила зі свого лігва. Щасливець уже встиг видряпатися значно вище від борсукової нори, а от Белла щойно до неї наблизилася, і знавісніла тварина накинувся на неї, вчепилася в її спину. Щасливець побачив крихітні люті очі й широку білу смугу вниз по голові до носа — саме тоді, коли борсук уп’явся зубами в Беллину шию та ввігнав довгі кігті в її плече. Вона заверещала й похитнулася від раптового болю.

Знову відкинувши кроликів, Щасливець стрибнув униз від самої вершини схилу, виставивши перед собою лапи, аби відкинути хижака назад, утім той виявився неймовірно спритним. Він обернуся й кігтями розпанахав Щасливцеві морду. Біль запік вогнем, Щасливець шалено затряс головою, але несамовитий звір не збирався відступати — вишкірив гострі зуби й дико гарчав.

Біле світло осяяло схил — знову стрибнув Блискавець. Остовпілий борсук нарешті послабив кігті, тож Щасливцеві вдалося його відкинути, він перевернувся й покотився. Підоспіла Белла, притиснула хижаків хвіст до піщаного ґрунту. Щасливець увігнав зуби ззаду в його сріблясту шию і тиснув донизу, а той вивертався, лупцював лапами.

Боліли груди, вогнем палала морда, ніби її кололи розжареними голками, але Щасливець усією своєю вагою налягав на борсука. «Я не дам йому себе вкусити!» Досі він не раз мав сутички із цими хижаками й добре знав, що вони б’ються до кінця — на смерть.

Знову стрибнув Блискавець, затряслися хмари. Із цим спалахом світла в Щасливця закрутило в носі, він відчув запах чогось страшного.

«Це той дощ, — подумав він. — Отруйний дощ. Який мало не спалив їхні шкури в старому таборі».

Від переляку він скоцюрбився, поглянув на небо. І борсук одразу цим скористався, скинув із себе Щасливця, а сам відскочив убік, аби втекти від Белли, яка вже стрибала до нього. Знавіснілий хижак запустив довгі кігті в Щасливця.

Спочатку Щасливець нічого не відчував, аж тут урепіжив дощ — на них упав потік води й мокрого попелу. Чорні клапті прилипали до промоклої шерсті, ятрили рани. Дощ обпікав ще гірше, ніж борсучі кігті, і здавалося, він розтинає його плоть і вгризається в кістки.

Знавіснілий від болю й люті, Щасливець несамовито рвонувся до борсука та зімкнув свої щелепи на його шиї. Навіжено затряс, тоді попустив… обм’яклу мокру торбу.

— Усе, він мертвий! — важко дихала Белла.

Вона низько присіла до землі й затремтіла.

— Белло, з тобою все гаразд? — прохрипів задиханий Щасливець, занепокоєно її обнюхуючи.

— Та ніби гаразд, — сестра, важко зіп’явшись на лапи, обтрушувала із себе чорну мокру твань. — Це ти поранений!

Перша хвиля вогняного дощу минулася, тільки падали поодинокі краплі, та ще кружляли чорні клапті в холодному повітрі, а бік Щасливця далі палав вогнем. Він торкався рани носом і намагався лизати, але здригнувся від їдкого смороду й присмаку.

— Зі мною все добре, — сказав він Беллі. — То дурниця. Але дощ вогнем пече.

Щасливець підійняв голову й дивився на фіолетово‑чорну хмару, що відпливала від них, забравши із собою зливний дощ, який навис тепер чорною тінню над пагорбами віддалік. Дикій зграї так і не вдалося уникнути отруйного дощу, і це ще одна причина, чому їм не можна залишатися на місці. Мають піти якнайдалі від того, що отруює землю. Їхній новий табір по цей бік білого кряжа нітрохи не безпечніший, ніж попередні. Відколи Великий Гаркун зруйнував місто та їхні будинки, вони змушені мандрувати, створювати зграї з напіввовками, битися з лютопсами…

«Коли це вже скінчиться?» — запитав сам у себе Щасливець.

Він подумав про Дрючка, кульгавого собаку, який покинув зграю. Щасливець завжди вважав себе самітником, собакою‑одинаком, але тільки Дрючок пішов зі зграї, не бажаючи почуватися тягарем для інших. Як йому живеться в ці нелегкі дні?

— Ти врятував мені життя, — тихо сказала Белла. — Дякую.

Щасливець облизав зуби й знову обтрусився. Перед лицем усіх цих змін йому нічого не залишалося, як міцно триматися за надію.

— Видно, Небо‑Пси нам кажуть, що життя тепер стало занадто крихким, щоб на когось ображатися.

Белла підсунулася ближче на передніх лапах. Щасливець тицьнувся носом у її шию. Так, Лиза правду каже: їм пощастило, бо вони мають одне одного. Хоч би що накоїла Белла, хоч би як його це розлютило, він не триматиме більше каменя за пазухою.

— Ходімо, — сказав він хрипко, — вертаємося в табір. Мусимо розповісти всім, що сталося. А ще сьогодні та церемонія.

— Ми вже на неї, мабуть, запізнилися, — сказала Белла, намагаючись не відставати від Щасливця, що дерся вгору схилом. — Сподіваюся, Альфа знає, що таке борсуки.

— Хай там що, але мені з ним треба переговорити, — тихо проказав, ніби сам до себе, Щасливець. — Дуже багато невідкладних рішень.

Вони з Беллою взяли по кролику й рушили в напрямку табору.

Собака‑Сонце, що вже ховався за пагорби, освічував їхній шлях останніми темно‑бронзовими променями, коли вони звернули на стежку в похмурих сутінках. На узліссі Щасливець зупинився та злякано принюхався до повітря.

— Запах цуценяти, — сказав він, нашорошивши вуха й окидаючи поглядом галявину. — Відчуваєш, Белло?

Її ніздрі розширилися.

— Так, так. І запах свіжий. Видно, хтось тут був одразу після зливи.

Щасливець кивнув головою.

— Не знати хто, але той хтось напевно побував тут щойно.

— Може, Лиза? — завагалася Белла.

— Ні, я знаю її запах дуже добре, але цей не її. — Щасливець примружив очі в замішанні. — Цуценя не з нашої зграї.

— Он вона. — Белла показала очима на молоду лютопсицю, яка стурбовано чекала на них на краю табору.

— Що ти тут робиш? — запитав Щасливець, коли вони підійшли до неї ближче.

— Переживаю за вас. — Лиза кинулася назустріч. — Мусила вернутися й переконатися, що з вами все добре.

— Та все гаразд, — відказав Щасливець. — Ну, хіба що Блискавець нас провідав.

А Лиза далі схвильовано скімлила.

— І більше нікого не бачили? — запитала вона, обмацуючи поглядом ліс і скелі. — Нікого живого?

— Тільки величезного борсука! — сказала Белла: у її голосі вчувалися вдавані хвастощі. — Але ми його перемогли. Хіба не так, Щасливцю?

Щасливець не міг сказати, що більше збивало його з пантелику: раптова вдавана бравада чи незрозуміла поведінка Лизи. Звідки вона могла знати, що вони наразилися на іншого звіра, і чому не зводить очей з лісу за їхніми спинами?

Він торкнувся носом її вуха, і вони всі разом увійшли в табір.

— Отам я відчув якийсь дивний запах, — сказав він Лизі, спостерігаючи за її реакцією. — Тут щойно було цуценя. Чуже цуценя, не з нашої зграї. Ти його бачила?

— Ні. А звідки тут узятися чужому цуценяті?

М’язи на її морді здригнулися, вона облизала зуби. Щасливець нахмурився, Лиза забігала очима, але на нього не подивилася.

— Ой, Стриба мене кличе! — І вона помчала до невеличкого гурту собак, що лежали під кущем.

Щасливець завагався, дивлячись на неї. Він не чув, щоб Стриба гукала Лизу, навіть не зміг побачити її чорно‑брунатного хутра в гурті собак, серед якого зникла Лиза.

З голови не виходив дивний щенячий запах, і шерсть у нього на загривку ставала дибки. Він розумів, що Лиза поквапилася втекти від його запитань.

«Тут щось не так, — подумав він. — Треба все з’ясувати».

— Чого так довго?

Щасливець обернув голову й наразився на колючий погляд Альфи. Вожак дивився на нього з недоброю цікавістю. Глибоко вдихнувши повітря, Щасливець почалапав до напіввовка, що розлігся на невеличкому пагорбі, осяяному призахідними променями, віддалік від решти собак, які зібралися невеличкими гуртами біля своїх лігв. У повітрі відчувався нічний морозець, серед довгих тіней травою повзли завитки туману. Щасливець затремтів.

— Ну ж бо, кажи, — мовив Альфа басом. — Пломінь уже давно вернувся з білим кроликом. Ти де вештався?

— Вибач, але я затримався, Альфо, — промовляв Щасливець спокійно й стримано. — Зупинився побазікати з Беллою. Мені треба було… переговорити. І ще мушу тобі сказати, що відчув якийсь запах…

— Досить! — гаркнув Альфа й звівся на всі чотири лапи. — Здається, я напрочуд зрозуміло пояснював, вуличний псюго. Жоден собака не має права наражати себе на небезпеку поза межами табору. Це означає, що поза межами табору заборонені будь‑які затримки й розмови, коли на тебе чекає зграя.

Щасливець наїжачився:

— Але такого не було…

— Чого ти валандаєшся наодинці, коли добре знаєш, що зграя Бритви нишпорить пущею? Вони на нас полюють, Щасливцю, і якщо ми не будемо насторожі та вчасно не перейдемо на інше місце, то вони нас вистежать і знищать.

Очі Альфи раптом розширилися — побачив рану на клубі Щасливця.

— А це що таке? На тебе напали? Якщо це зробила Бритва, то я… — велетенський напіввовк напружився й загарчав.

— Ні! — поквапився відповісти Щасливець і винувато схилив голову. — Ні, Альфо, то не Бритвина робота. Її я не бачив. Борсук напав, то нестрашно.

Альфа зморщив морду.

— О, то вас затримав борсук? Лишенько. То ви з ним так довго чухмарилися!

— Не зовсім, — твердо промовив на те Щасливець, — сталося дещо серйозніше. Пішов дощ, отруйний дощ.

Альфа підійняв вуха.

— Ти не брешеш? У нас не було тут ніякого отруйного дощу.

— Хмари перевіяло, але летіли чорні клапті, від них дуже пекла рана. Видно, дощ нас таки наздоганяє.

Уперше протягом розмови Альфа призадумався, шерсть на загривку опустилася, а гнів улігся.

— Отож треба вирушати в дорогу, — загарчав він більше сам до себе. Відтак його очі спалахнули золотом. — Хіба що після церемонії. Ніщо не стане нам на заваді, і ми таки проведемо те, що запланували.

Ніби почувши його слова, до них помчали Носа й Непосида, а тоді різко зупинилися в шелесткому сухому листі. Вони забули про свій страх перед грізним вовкопсом і схвильовано задзявкали тонкими голосами:

— Альфо, церемонія вже зараз буде? Так? Так, Альфо?

Також Щасливець побачив Лизу, яка боязко подріботіла за ними. Вона настовбурчила вуха, в очах світилася надія. Від її неприхованого сподівання в Щасливця защеміло серце.

«Ні, дорогенька, — подумав він, — сьогодні тебе не вшанують церемонією, захід проведуть не на твою честь».

Лиза була трохи молодшою від обох цуценят Пломеня й Лади, до того ж походила з лютопсів, і всі в зграї знали, що Альфа на дух не виносить цих собак — навіть маленьких і дуже добрих. Йому не схочеться проводити церемонію на честь Лизи не тільки сьогодні. Він узагалі не схоче її проводити.

«Хіба тільки я допоможу».

Наразі Щасливець нічого не міг придумати. Командним голосом загавкала прудкобігунка Солодуня, що була в зграї бетою, — скликала зграю. По всьому табору собаки позводилися на лапи — повідкові навіть завзятіше, ніж дикі. Добрий пастуший собака Мікі стрибав поряд із Хапою, а кремезний Бруно на середині галявини приєднався до чорно‑брунатної мисливиці Стриби, і було видно, що йому дуже подобається її товариство.

Попри те що повідкові собаки далі воліли гуртуватися окремо й іноді теревенили про колишніх довголапих господарів, Щасливець зауважив: вони тепер уже не так нітяться перед дикими собаками. Стрілка, ще одна чорно‑брунатна мисливська собака, трималася дещо осторонь від інших, але була дуже товариською. Ані повідкові, ані дикі собаки не любили плосконосого Скиглю, але Сонечко вдовольнилася тим, що дріботіла поруч із ним, щось добродушно дзявкаючи. Марта, собака‑водолаз, привітно балакала з дикою Ладою, до того ж була пов’язана з нею ще й материнським інстинктом. А от мала Ритка підбігла до Пломеня й привітально задзявкала, нітрохи не боячись його розмірів.

«Мої повідкові друзі таки ладнають з дикою зграєю», — радісно подумав Щасливець.

Зграйники підбігали до купи зі здобиччю якось урочисто — не барилися й не квапилися. Щодня собаки нетерпеливо чекали на час, коли розпочнеться розподіл упольованої здобичі, але сьогодні в повітрі витав особливий настрій. Собака‑місяць у повні ще не зійшов над обрієм, але зграя радо чекала на його появу: собачі вуха настовбурчилися, а очі заяскріли. Виляли хвости, погойдувалися язики, і Щасливець відчував запах радості й свята.

«І я хвилююся, — подумав Щасливець, — хоч і шкода мені Лизи. Дуже хочу побачити, як усе це відбудеться!»

Зміни сталися навіть у розподілі здобичі: під натиском усеосяжного святкового настрою про сувору дисципліну майже забули. Собаки говорили й дзявкотіли одне наперед одного, лишень час від часу стихали після застережного погляду або гарчання Солодуні. Альфа, хоч як це дивно, мав задоволений вигляд і нібито з розумінням ставився до незнаних порушень поведінки, лише спостерігав за всім примруженими очима.

— Стрибо, ще не твоя черга!

— Вибач, Бето! — дзявкнула чорно‑брунатна собака. — Егей, Скиглю! Куди прешся? Куди лізеш поперед усіх!

— Ану, тихо! — у Стрілчиному гарчанні відчувався сміх. — Скиглю, ти ще не альфа.

— І коли вже зійде Собака‑місяць? — питала Носа, згораючи від нетерплячки. Вона так несамовито замахала хвостом, що мимоволі хляснула Непосиду.

— Зараз зійде, Носо. Май терпіння! — у суворому уривчастому гавкоті Солодуні відчувалася веселість.

— Ніхто не торкається здобичі, поки не поїсть бета, — загарчав Альфа, замахнувшись лапою на Носу. Але хляпнув несильно, тільки трохи скуйовдив Носі шерсть.

«Видно, на церемонії буде щось грандіозне, — здогадувався Щасливець, — якщо навіть Альфа сьогодні такий поблажливий до порушень правил дисципліни».

Один по одному собаки з’їдали свої порції, хоча очікування незвичайної події перебивало собачий апетит. Сам Щасливець з’їв менше, ніж звичайно, бо вже дуже йому хотілося побачити початок церемонії. Він зиркнув угору й помітив, як на нього лягає чимала тінь. Це була Марта, величезна собака‑водолаз, що мала, як і решта собак, схвильований і дещо збентежений вигляд. Вона простягла перетинчасту лапу й покусувала кігті.

— Я щось цього всього не розумію, — прошепотіла вона до Щасливця. — Чому це така вже велика подія? Я, наприклад, не мала ніякої церемонії Найменування. Та й ніхто з моїх братів і сестер не мав. Але всіх нас якось називають!

— І я про те саме думаю, — сказала Ритка.

Маленька собачка‑тер’єр протиснулася між Щасливцем і Мартою, а тоді Щасливець побачив, що до його лівого боку тулиться ще й Сонечко. Повідкові собаки однозначно хотіли почути від нього пояснення.

«Вони тривалий час прожили під опікою довголапих, — нагадав собі Щасливець. — Іноді я забуваю, що вони навіть тепер дуже мало знають життя».

— Дещо про церемонії розповів мені Пломінь, — пояснював він їм. — Вони самі обирають собі ім’я — не так, як було у вас, коли довголапі вас називали. Щойно в собаки виростають задні зуби, йому дозволяють самостійно обрати собі ім’я. І таке ім’я має пасувати собаці.

Сонечко піднесла свою голівку, її шовковиста шерсть переливалася в місячному сяйві. Щасливець розумів, що їй доводиться бути навіть ще терпеливішою, ніж інші, бо вона тепер омега, а це означає, що їстиме останньою. Тішився, що маленька собачка не дуже переймається своїм становищем у зграї, а сьогодні їй залишили цілу половину великого й соковитого кролика. Видно, усі нині тільки й думали про святкування.

— А я рада, що мені не треба було проходити оцю церемонію Найменування, — тихо дзявкнула Сонечко. — Усі такі набундючені. Мені подобається ім’я, яке мені дали довголапі. Воно навіть дуже мені підходить, ліпшого годі й бажати.

— Сонечко, тобі справді дуже пасує твоє ім’я, — усміхнувся Щасливець.

Невже вона ніколи так і не усвідомить, що більше не має ніяких «своїх» довголапих? Тепер у неї є тільки зграя.

Та все ж таки вона вже не ота розпещена, зманіжена кімнатна собачка, якою колись звикла бути. Довголапих вона пам’ятатиме й називатиме «своїми», аж поки не забере її до себе Собака‑Земля. Такої звички Сонечко, мабуть, ніколи не позбудеться.

— Принесіть білого кролика! — гавкіт Альфи перебив роздуми Щасливця — усі собаки сидячи випрямили спини й поглянули на вовкопса.

— Ой, це ж мені його треба нести! — Сонечко вертнулася й погналася за Скиглею, дуже пишаючись виконанням важливого обов’язку. За мить обидва малих собаки — колишній омега й теперішня — випірнули з кущів, несучи в зубах тушку білого кролика. Дуже обережно вони поклали її на плаский камінь перед Альфою. Тоді обернулися, і Сонечко гордо задерла хвіст угору, а Скигля кинув на Щасливця дратівливий погляд. На пласкій зухвалій морді закляк вираз зневаги й ненависті.

— Що це з ним? — пошепки запитала Лиза, тулячись до Щасливця.

— Тихенько, — цитьнув на неї Щасливець. — Церемонія починається.

До того ж йому не хотілося розповідати про свої образи на колишнього омегу. Навіть попри те що Скиглі вдалося посісти вище становище в зграї, він далі не приховував своєї нелюбові до Щасливця.

«Але то його проблеми. Нехай він переживає».

Альфа, видно, зауважив погляд Скиглі, бо грізно зиркнув на нього й гримнув:

— Скиглю! Сонечко! Свою роботу ви виконали. Ваші місця в останньому ряду.

Сонечко одразу вчинила так, як їй веліли, і всім своїм виглядом показувала, що вона знає своє місце в зграї та задоволена ним. А Скигля скривив морду, аж зуби виставив, і ліве око його сіпнулося.

«Ось маєш тобі собаку, — подумав Щасливець, — рветься до бою, але страшенно боїться».

З виглядом роздратованого приниження Скигля ковзнув поміж рядами собак. Тепер він навмисно не дивився в бік Щасливця.

«Невже далі щось затіває?» — Щасливець відмахнувся від цієї думки й зосередився на Альфі та Солодуні. Поруч з вожаком витончена прудкобігунка мала урочистий вигляд.

Альфа ступив крок уперед і спинився біля тушки білого кролика.

— Хапо. Стрибо. Ідіть сюди.

Обидві собаки вже добре знали, що треба робити, тому кожна поклала свої передні лапи на кролика: Стриба — на передні лапи, а Хапа — на довгі задні. Альфа вмостив своє здоровезне лапище кроликові на голову, наліг униз і розтиснув, а тоді підійняв другу лапу високо над тушкою. Відтак обрушив її на шию кролика та вп’явся кігтями в його горло. Розпанахав тушку від горла до живота, вишкірив ікла, а тоді зі скрипом увігнав їх у кроликову шию.

Усі почули тихий рипливий звук — це Альфа зідрав шкуру й цілісіньку, без зайвих розривів, шпурнув на камінь. Ступила крок уперед Солодуня, схопила тушку й відкинула набік. Щасливець ковтнув слинку. Він іще не бачив аж так бездоганно оббіловану дичину. Усе це здавалося чимсь неймовірним порівняно зі звичайним роздиранням і пожиранням здобичі.

Щасливець відчув, як уся зграя затамувала колективний дух. Закривавлена біла шкурка на сірому пласкому камені примарно виблискувала у світлі Собаки‑місця, що саме сходив.

— Непосидо. Носо… — Тепер у гаркоті Альфи вчувався не тільки беззаперечний наказ, але ще гордість. — Посядьте свої місця біля Місячної Шкурки.

Обидва цуценяти перелякано видибали вперед, а Щасливець помітив, що вони дрібно тремтять. Спочатку Носа, а за нею Непосида вискочили на камінь, розвернулися й напружено сіли на білу шкурку. Носа нервово принюхувалася.

— Нема чого боятися, молодіж, — пробуркотів Альфа. Щасливець ще й не чув, щоб напіввовк був таким добрим. — Настав час для вас обирати собі імена, які ви носитимете, аж поки вас не зустріне Собака‑Земля. Заплющте очі й оберніть голови до Собаки‑місяця. Сьогодні в піку своєї яскравості він покаже вам, хто ви є.

Альфа окинув очима принишклу в очікуванні зграю. Зазирав у кожну пару благоговійних очей, а тоді повільно звів голову, і нічне небо розітнуло дзвінке завивання.

Один за одним собаки й собі заходилися вити. Кожен голос підсилював цей химерний, вібруючий звук, що відбивався від білих скель і відлунював по всій пущі вздовж ущелини. Коли настала черга Щасливця, він завив голосом, що, здається, здіймався з глибини його серця й нутрощів; одночасно його єство було сповнене завивання інших собак. Голоси зливалися й набухали чимдалі дужче, аж поки не стали одним величезним нічним привидом.

Щасливцева шкура напнулася, шерсть наїжилася, коли завивання великою хвилею нахлинуло на нього й затопило всі його думки. І ось під час Великого Завивання наставала мить, коли він стовідсотково був переконаний у доцільності свого перебування саме в зграї, у правильності свого вибору. Сьогодні відчуття співпричетності було як ніколи сильним. Він розплющив очі, аби на повні груди вдихнути срібне сяйво Собаки‑місяця, але саме цієї миті надплила тонка хмаринка та затулила круглолицього — від собаки до собаки передалося тремтіння, що сколихнуло цілу зграю. Усі опинилися в тіні, окрім Носи й Непосиди. Бліде світло далі огортало обох цуценят, поки вони, заціпенівши в благоговійному страхові, нерухомо сиділи на білій кролячій шкурці.

Ритка, що стояла біля Щасливця, затремтіла, її спину пройняв холодний дрож.

— Так, ніби Собака‑місяць усе знає, — прошепотіла вона.

Щасливець уже не зацитькував її. Він так само про те подумав. Не раз, коли хотів спокійно заснути, Щасливець у молитві звертався до Собаки‑місяця, просячи захисту, але в глибині душі відчував, що сприймає бажане за дійсне: бо як Собака‑місяць здатний почути, що він у нього просить? А цієї ночі направду вірив, що Собака‑місяць таки почув його пісню та зрозумів усе її значення.

— Аякже, Ритко, він усе знає, — прошепотів Щасливець.

Ось завивання почало стихати, а тоді геть обірвалося, і настала напружена тиша. Альфа понурив голову й знову дивився на цуценят.

— Які ваші імена? — загарчав він до них тихо, але дуже виразно.

Непосида на мить замружився, а тоді розплющив очі, що яскравіли в сріблистому світлі:

— Я буду… — Він запнувся. Щось заворушилося на краю каменя, мелькнуло, шаснуло в шпарину та щезло. Тепер голос Непосиди пролунав досить гучно та впевнено. — Я хочу бути Жуком, — оголосив він. — Буду спритним і непомітним! Але панцир матиму твердий та міцний!

Позаду Щасливця пролунав хрипкий звук від Стрілки, ніби приглушений сміх. Але майже відразу той звук перейшов у схвальне гарчання, яке підтримали інші собаки.

«Хм‑м, — подумав Щасливець. — Дуже несподіване ім’я. До справжнього Жука, — вирішив він, — йому ще треба дорости…»

Поряд з братом стояла Носа й також розплющила очі. Трималася значно спокійніше, ніж Непосида, й очима не шукала підтримки в зграї. Голос трохи тремтів, але був рішучий.

— Я дуже довго думала, — почала вона, соромливо зазираючи Альфі в очі. — Я буду Колючкою. Гострою та смертоносною.

Альфа довго схвально гарчав, а Щасливець аж вуха настовбурчив від здивування. «Ніколи б і не подумав про Носу як про смертоносну колючку!» Можливо, собака, обираючи собі ім’я, обирає те, чим хоче стати, а не те, чим він уже є…

Можливо, вона в собі багато чого має, що не впадає в око. Цікаво, якою собакою вона буде, коли виросте?

— Як на мене, гарне ім’я вона собі обрала, — прошепотів він Беллі на вухо.

— Авжеж, — Белла відповіла розсіяно й ухильно. — Усі ми боїмося колючок.

— Але вони також є хорошим захистом для зграї, — зауважив Щасливець.

— М‑м‑м… — Белла кивнула, поринаючи у власні роздуми.

— Про що думаєш? — зашепотів Щасливець.