Коти-вояки. Сила трьох. Книга 4. Затемнення ebook

Аннотація

Усі троє обраних дізналися про пророцтво. Однак це знання стає для них тягарем. Сила, яку вони отримали, настільки потужна, що її складно контролювати. До того ж між Кланами зростає напруга. Вітряні вояки все частіше полюють на Громовій території, нехтуючи вояцьким правильником. Це вже не просто порушення кордонів, це виклик. Темрява загрожує поглинути чотири Клани, зруйнувавши все, у що вони вірили. Чому їм не допоміг Зореклан? Невже відтепер світ лісових котів зміниться назавжди?

Громадянство

Громовий клан

Тіньовий Клан

Річковий Клан

Вітряний Клан

Коти поза Кланами

Пролог

Ліс мерехтів у яскравому промінні, в підліску шурхотіла здобич. Під ясеном розлігся чорний кіт, вигріваючись на сонечку, що пробивалося крізь гілля. Він вдоволено муркотів, закрутивши лапку і вимиваючи собі груди.

Раптом із куща вискочила плямиста кішка і промчала повз нього. Кіт перекотився на бік і гукнув їй услід:

— Миша?

— Зараз стане свіжиною! — відповіла кицька. Вона кинулася крізь стіну папороті й зникла в зелені, тільки майнувши білим кінчиком хвоста.

За орляком лісова долівка спускалася до трав’янистої галявини. Внизу сиділа темно‑сіра кішка і тягнула зубами кліща, який забурився в її хвіст. Вона щось бурмотіла про себе, скубаючи шерсть, а тоді раптом зупинилася і глянула на схил. Папороть на верхівці тремтіла.

— Піймала! — пролунав переможний нявкіт. Орляк знову затріпотів, і звідти вискочила плямиста кицька з мишею в зубах. Вона моргнула сірій кішці: — Привіт, Жовтоікло!

— Доброго ранку, Плямолистко! — гукнула у відповідь Жовтоікла. — Гарний день для полювання.

— Тут завжди добрий улов.

Плямолистка крутнула головою і кинула здобич Жовтоіклій, а тоді збігла сама.

Жовтоікла обнюхала мишу й відсахнулася. Вона потерла лапою свою плескату морду — на її носі з’явилася темна тінь від блохи.

— Я думала, що хоча б на цих угіддях не буде бліх!

— Ти, мабуть, принесла їх із собою. — Плямолистка примружено глянула на брудне хутро Жовтоіклої. — Коли ти навчишся за собою доглядати?

Вона нахилилася вперед і почала вилизувати великий жмуток хутра на плечі товаришки.

— Коли ти припиниш намагатися за всіма доглядати, — відбуркнула Жовтоікла.

З верхівки схилу пролунав голос:

— Не можу уявити, як це має статися.

Плямолистка підвела погляд. До них спускався білий кіт.

— Білошторме! — муркнула вона. — А Синьозірка з тобою?

— Мить тому була.

— Я досі тут! — Синьозірка вискочила з лісу й побігла за Білоштормом. — Я відстала, бо мене перепинив Високозорий.

— А що він хотів? — запитала Плямолистка.

— Як завжди, нагнітав. — Синьозірка глянула на покусаний блохами ніс Жовтоіклої й задерла губу. — Не пощастило, — співчутливо нявкнула вона. — Не думала, що тут є блохи.

Плямолистка весело муркнула і поплескала Жовтоіклу по плечу кінчиком хвоста.

— А що Високозорий? — нагадала Жовтоікла, скинувши хвіст Плямолистки.

— Переживає за кошенят, — пояснила Синьозірка.

Жовтоікла смикнула хвостом.

— За Падуболапку, Леволапа і Сойколапа?

— А за кого ж іще? — зітхнула Синьозірка. — Пророцтво йому залізло глибоко під шкіру, мов той кліщ.

— Але вони добре тренуються, — зауважила Плямолистка. — І, здається, всі потроху з’ясовують, яким буде їхній шлях.

— Це правда. — Жовтоікла опустила погляд на лапи і стиха додала: — Але вони ще стільки всього не знають.

— Вони ще дуже юні, — застерегла Синьозірка.

Жовтоікла підвела очі.

— Це не означає, що ми маємо їх обманювати.

— Ти думаєш, якби вони знали все, це б допомогло? — запитала Синьозірка.

Жовтоікла напружила плечі.

— Життя, які починають з брехні, завжди проживають у тіні.

Синьозірка сіла.

— Їм не можна знати правду. Ми повинні тримати це в таємниці з конкретної причини, про яку, Жовтоікло, ми всі домовилися. Ми повинні робити так, як краще для Клану.

Жовтоікла схилила голову набік.

— Це брехня. Як це може бути краще?

— Це не ми їм почали брехати, — нагадав Білошторм.

— Але ми продовжуємо приховувати правду, — заперечила Жовтоікла. — Я однаково думаю, що в їхньому житті надто багато таємниць.

— Вони знають про пророцтво, — мовила Плямолистка.

Жовтоікла переступила з лапи на лапу.

— Пророцтво! Я шкодую, що вони взагалі про нього почули. Шкодую, що я про нього почула! Іноді думаю, що краще б вони взагалі не мали своїх здібностей.

Плямолистка погладила Жовтоіклу хвостом.

— Ти знаєш, що ми на це ніяк не впливаємо, — заспокійливо нявкнула вона. — Нам залишається лише сподіватися, що вони використають свої здібності мудро, на благо Громового Клану.

— Лише Громового Клану? — замислено мовив Білошторм. — Якщо їхні здібності такі могутні, то хіба вони не мусять застосовувати їх на благо всіх Кланів?

Синьозірка поширила очі.

— Ці кошенята народилися в Громовому Клані! Їх виховали вірними Громовими вояками. Чому вони мають відчувати відповідальність перед іншими Кланами?

Жовтоікла примружено глянула на колишню Громову провідницю, але промовчала.

— Ми просто мусимо прийняти те, що не погоджуємось у деяких речах, — примирливо нявкнув Білошторм. — Найважливіше — щоб ці кошенята поважали і слухали предків‑вояків.

— Так, — погодилася Жовтоікла. — Ми повинні подбати, щоб вони зважали на наші слова.

Білошторм смикнув вухом: його залоскотала травинка.

— Ще ніхто не народився настільки мудрим, що не мав чого навчитися від старійшин. Ми повинні скеровувати їх, куди можемо.

— Легше сказати, ніж зробити, — пробурмотіла Жовтоікла.

Угорі пролетів метелик, рвучко борючись проти вітру. Очі Плямолистки спалахнули, і вона раптом стала на задні лапи, а передніми сплеснула над головою. Метелик піднявся ще вище.

— Лайно мишаче! — Плямолистка опустилася на всі чотири. Вона помітила, що Синьозірка крокує геть. — Ти вже йдеш?

Синьозірка озирнулася на Жовтоіклу.

— Якщо я залишуся, ми будемо сперечатися.

Жовтоікла смикнула кінчиком хвоста.

— То ти все ще думаєш, що нам не слід відкривати їм таємницю?

— Жовтоікло, я розумію твої страхи, — промурмотіла Синьозірка. — Але поки що найбезпечніше зберігати цю таємницю між нами.

Кішка відвела погляд.

— Сама впертість, — тихо прогарчала вона.

— Синьозірка вірить, що чинить правильно, — сказав їй Білошторм. — Ти ж довіряла їй раніше, пам’ятаєш?

Вояк кивнув Жовтоіклій та Плямолистці, а тоді подався геть з галявини слідом за Синьозіркою.

— А ти що? — Жовтоікла зупинила свій блідий погляд на Плямолистці. — Погоджуєшся з їхньою таємничістю?

— Правда — це могутня зброя, — відповіла Плямолистка. — Ми повинні обережно до неї ставитися.

— Це не відповідь! — гаркнула Жовтоікла.

Плямолистка глянула в її стурбовані очі.

— Чому ти так переймаєшся?

Хутро на спині Жовтоіклої пішло брижами.

— Не знаю, — зізналася вона. — Просто маю відчуття. — Її погляд блукав поміж деревами. — Щось не так. Насувається темрява, яку не зможе відвернути навіть Зореклан. І коли вона прийде, ми не будемо здатні захистити Клани. І навіть себе.

Розділ 1

Падуболапка присіла, притиснувшись животом до каменя. Він був теплий від сонця, яке вже опускалося за далекі пагорби. Її хутро куйовдив холодний вітер з гір. Попереду видніли зелені поля, що тягнулися до смуги лісу; десь за тими деревами було озеро і дім.

Хоча дерева були вкриті листям, зелень уже в’янула, і в повітрі висів новий вогкий присмак, якого ще не було дорогою в гори. «Скоро падолист», — подумала Падуболапка.

Новачці вже не терпілося вернутися додому. У неї було таке відчуття, ніби вони прожили з Племенем цілу вічність. Та принаймні вони безпечно вибралися з гір. Тепер земля під лапами буде м’якша, полювання — легше, а територія — більш знайома, порівняно зі скелями, водою і покорченими деревцями.

Падуболапка озирнулася через плече. Ожинокіготь і Вивіркострибка стиха перемовлялися з Бурешубом та Студнею. Вохрошубка і Воронокрил приєдналися до них. Вони прощалися?

Падуболапка досі була вражена, що Бурешуб і Студня вирішили залишитися. Минулої ночі, під час прощального бенкету в печері за водоспадом, Бурешуб оголосив, що вони зі Студнею проведуть котів Кланів до підніжжя гір, але не далі. Сойколап, звісно, лише знизав плечима і кивнув, ніби від початку знав, що ці двоє не вернуться до Громового Клану. Проте Падуболапка не могла зрозуміти, чому будь‑хто добровільно хотів залишитися в горах, коли можна було жити біля озера. «Мабуть, Студня думає про гори так само, як я думаю про свій дім. А Бурешуб кохає її достатньо сильно, аби залишитися з нею».

Раптом увагу новачки привернув зблиск коричневого пір’я. Понад крутим схилом унизу ширяв у повітрі орел. Поперед нього нажахано біг кріль, розкидаючи довгими задніми лапами багно і траву. Легко згорнувши крила, орел пірнув, перекинув кроля і притиснув його до землі своїми гострими пазурами.

Падуболапка заздрила його швидкості. От би теж так уміти літати! Вона заплющила очі й уявила, як легко ковзає над травою, ледве торкаючись лапами землі, легка, мов повітря, і швидша за будь‑яку здобич…

— Хочу вже йти далі, — перебив її думки нетерплячий нявкіт Леволапа. Він вийшов на кругляк і став біля неї, простеживши за поглядом до орла, який трапезував своєю здобиччю. — І хочу нарешті щось поїсти.

— Як думаєш, ми коли‑небудь зможемо літати? — промурмотіла Падуболапка.

Леволап повернувся і глянув на неї так, ніби вона з глузду з’їхала.

— Ну тобто, — поспішно додала кицька, — Сойколап казав, що ми тримаємо силу зір у своїх лапах. — Падуболапці було дивно вимовляти це вголос. — Але ми не знаємо, що це означає. Я просто думала, чи не…

— Летючі коти! — пирхнув Леволап. — І який у цьому сенс?

Вуха Падуболапки спалахнули від сорому.

— У тебе зовсім нема фантазії, — відрубала вона. — У нас є більше сили, ніж у будь‑кого коли‑небудь, а ти поводишся так, ніби це нічого не означає! Чому б ми не могли літати або взагалі робити що завгодно? І припини з мене сміятися!

— Я з тебе не сміюся. — Леволап погладив Падуболапку по боці хвостом. — Просто думаю, що з крилами в нас буде дурнуватий вигляд.

Груди Падуболапки наповнило роздратування. Вона палко обернулася до брата.

— Ти не сприймаєш це серйозно! Нам треба з’ясувати, що точно означає пророцтво!

Леволап закліпав і позадкував.

— Агов, не вистрибуй з хутра. Ти знаєш Сойколапа з його видіннями. Це все звучить чудово, але ми маємо жити в реальному світі.

— А що таке реальний світ тепер, коли в наших лапах є сила зір? Ми будемо здатні на що завгодно! Уяви, як ми зможемо допомогти нашому Клану!

Леволап насупився.

— У пророцтві не було нічого про допомогу Клану, воно згадує тільки нас трьох.

Падуболапка витріщилася на нього.

— Але вояцький правильник стверджує, що ми повинні захищати передусім свій Клан!

Леволап перевів погляд на далекі пагорби.

— Але якщо ми сильніші за Зореклан, то чи підпорядковуємося тоді вояцькому правильнику? — вголос міркував він.

— Як ти можеш таке казати? — вишпетила його Падуболапка, але її спиною пробіг мороз від якогось дивного передчуття. Якщо пророцтво означає, що вони мають жити за межами вояцького правильника, то як їй знати, що правильно, а що ні? Звідки вона має знати, що їй робити, коли прийде час обирати між власною безпекою та безпекою Клану?

Новачка відчула дотик Сойколапового хутра: він застрибнув на кругляк до них.

— Ви могли б говорити трошки голосніше? — просичав новак. — Я думаю, вас ще не всі почули.

Його блакитні очі люто палали. Сліпота не позбавила їх виразності.

Падуболапка розвернулася подивитися, чи інші не підслуховували, проте вояки досі були поглинені власною розмовою.

— Ніхто на нас не звертає уваги, — заспокоїла вона його.

— Не всі мають такий хороший слух, як ти, — додав Леволап.

— Я просто попереджаю, щоб ви були обачні, добре? — нявкнув Сойколап. — Ми повинні тримати це в таємниці.

— Ми знаємо, — запевнив його Леволап.

— А так і не скажеш, — мовив Сойколап. — Як, на вашу думку, відреагують інші, коли дізнаються, що в нас є більше сили, ніж у Зореклану?

Леволап глянув на Вивіркострибку та Ожинокігтя.

— Вони нізащо не повірять.

— Я й сама в це не можу повірити, — зізналася Падуболапка.

— А вони в це повірять, ще й як. — Голос Сойколапа був крижаний. — Але не думаю, що їм це сподобається.

— Чому?

Падуболапка відчула укол тривоги. Новачка ще не думала про те, як би ці новини сприйняли її однокланівці. Може, зраділи б? Вони мусять знати, що вона застосовуватиме свої сили тільки для допомоги!

Леволап начебто з нею погоджувався:

— Хіба вони не хочуть, щоб ми були найкращими вояками?

— Це пророцтво не про те, щоб бути хорошими вояками! — нявкнув Сойколап і роздратовано зашкрябав кігтями по каменю. — Воно про те, що в нас більше сили, ніж у Зореклану. Ви не думаєте, що звичайних котів це може трохи налякати?

— Але ми не будемо робити нічого поганого, — не вгавала Падуболапка. — Це дар для всього Клану, а не лише для нас.

Що, на думку Сойколапа, вони збиралися робити зі своїми здібностями?

— Цить! — перебив її Сойколап, коли до них підбігла Вивіркострибка. Кішка зупинилася біля підніжжя кругляка.

— Про що це ви тут сперечаєтесь?

— Падуболапка і Леволап просто обговорюють те, хто кращий мисливець, — спокійно нявкнув Сойколап.

Падуболапка вже розтулила рота, щоб заперечити, але вчасно зупинилася. Вона ненавиділа брехати, але тут і зараз не можна було видавати їхню таємницю.

— Як ви можете просто стояти і балакати? — мовила Вивіркострибка. — Ожинокіготь же сказав вам піти пошукати свіжини. Він хоче, щоб Бурешуб і Студня віднесли щось назад Племені.

Новаки настільки захопилися суперечкою, що не почули наказу.

— Вас не мають просити двічі, — висварила їх Вивіркострибка.

Падуболапка похилила голову.

— Вибач.

Вивіркострибка махнула хвостом у бік гайочку на схилі.

— Подивіться там. І не баріться!

Дерева відкидали довгу тінь, що простяглася пагорбом. Сонце вже заходило.

Леволап облизався.

— Там має бути багато здобичі.

— Вистачить на всіх, — погодилася Вивіркострибка й повернулася до Сойколапа: — Можеш оглянути подушечки Вохрошубки? Вона наступила на гострий камінець, і одна напухла.

На їхньому спуску з гір було достатньо гострого каміння, аби подушечки напухли у всіх. Падуболапка здогадалася, що Вивіркострибка просто хотіла зайняти Сойколапа чимось корисним, оскільки полювати він не міг. Новачка напружилася, знаючи, як міг відреагувати її брат. Але Сойколап лише кивнув і подався за Вивіркострибкою до вояків. Він навіть не наїжився, коли мама нахилилася й лизнула брудний клаптик хутра в нього за вухом.

Від цього жесту в Падуболапки стиснулося серце. Вивіркострибка досі сприймала їх як кошенят. І було б легше, якби вони досі ними були: кошенятам не треба перейматися через те, що в них більше сили, ніж у їхніх предків‑вояків. «Але все змінюється», — сказала вона собі. Новачка раптом розхвилювалась і відвернулась. Чи настане та мить, коли Вивіркострибка боятиметься власних кошенят?

— Що тебе тривожить? — спитав Леволап.

Падуболапка зализала хутро, що стало дибки на її плечах.

— Неважливо. — Вона кивнула на лісок. — Ідемо пополюємо.

Кицька підійшла до краю кругляка і ковзнула лапами вниз. Там було круто, але невисоко, і трава внизу обіцяла м’яке приземлення. Вона стрибнула. Як тільки опинилася на землі, на неї налетів клубок хутра і збив з лап. Хто на мене напав? Хапаючи повітря, новачка зіп’ялася на рівні й приготувалася захищатися.

— Ти нащо сюди стрибнула?

Бризолап!

Чорний Вітряний новак обтрушувався біля неї.

— Я ту мишу вже майже піймав!

— Виб… — почала була вона, але тоді замовкла та наїжилася. Чому цей дурний мішок з блохами не дивився, куди йде? — Я думала, що ми мали полювати там! — Падуболапка махнула хвостом на лісок.

— Я сам вирішую, де мені полювати! — форкнув Бризолап. Він глянув на Леволапа, який зазирав через край кругляка. — Я принаймні полював, а не сидів і не базікав з однокланівцями.

— Бо твої однокланівці не говорили б з тобою, навіть якби були тут! — відрубала Падуболапка і тієї ж миті відчула провину. Хоч Бризолап був такий само грубий, як його батько, і навіть ще пихатіший, вона вже почала йому співчувати. Воронокрил ставився до рідного сина так жахливо, що Бризолап іноді здавався самітником у власному Клані.

Леволап зістрибнув біля неї.

— Ти ціла?

— Звісно! — форкнув Бризолап. — І була би ще ціліша, якби полювала зараз, а не шпорталася в мене під лапами. Що швидше ми наловимо здобичі, то краще. Тоді зможемо піти додому.

Від самого початку було зрозуміло, що Бризолап не хотів іти в гори. Та й Воронокрил не особливо вдавав, що радий його присутності. Він не пишався нічим, що робив Бризолап, на відміну від Ожинокігтя, який своєю похвалою змушував Падуболапку почуватися найкращою воячкою в Громовому Клані. Новачка глянула на нещасного Вітряного новака, і в її грудях забриніло співчуття.

— Ще трохи — і будемо біля озера, — лагідно нявкнула вона.

Бризолап зиркнув на неї.

— Чому ми взагалі маємо шукати здобич для Племені? Чому вони не можуть самі пополювати?

І співчуття випарувалося. Падуболапка подумала, чи не нагадати Бризолапові, що коти Племені виснажені нещодавньою битвою і що здобичі в горах бракувало через банду волоцюг, які захопили їхні угіддя і змусили прокладати кордони. Та якщо він не розумів цього досі, то не варто й було марнувати час. Нехай сам здогадається. Усе, чого вона зараз хотіла, — це бути вдома, у своєму теплому гніздечку з повним пузом і товаришами, які мирно сплять довкола неї. Новачка глянула на брата. Чи пояснить він Бризолапові що й до чого?

Проте Леволап лише закотив очі.

— Піди злови кроля, — форкнув він Вітряному новакові й побіг геть.

Бризолап задер губу.

— Громові коти завжди думають, що вони такі особливі, — буркнув він, спускаючись схилом.

Падуболапка поспішила за братом. Він щось мимрив собі під носа:

— Якби ж у мене була сила заткнути цей клубок хутра раз і назавжди!

Він жартує? Падуболапка глянула скоса, аби перевірити, чи в очах Леволапа світяться звичні доброзичливі вогники, але кіт насупився так, що очей не було видно. Вона побігла наперед і перегородила йому дорогу.

— Ти ж це не щиро, правда?

Леволап смикнув хвостом.

— Звісно, ні, — буркнув він. — Я просто втомився.

— Але ти думаєш, що в цьому полягає «сила зір»? — не вгавала Падуболапка. — Змушувати всіх робити те, що ми хочемо?

Леволап знизав плечима, але на сестру не глянув.

— Може, — відповів він. — Я про це не дуже думав.

— А треба було!

Леволап обійшов її й подався далі. Озвався лише за кілька секунд:

— Я сподіваюся, що це зробить мене сильнішим за будь‑кого, так що я завжди виграватиму битви. — Він замовк. — А ти?

— Я сподіваюся, що це дозволить мені знати речі, яких інші не знають.

— Наприклад? — Його очі грайливо спалахнули. — Як говорити з Двоногами?

— Не кажи дурниць! — Кігті Падуболапки аж засвербіли від нетерплячки. — Я маю на увазі здатність розуміти… — вона підшукувала потрібні слова. — Все, — врешті нявкнула кицька.

Леволап лагідно штурхнув її в плече.

— І це все?

Падуболапка відкинула його.

— Ти знаєш, про що я.

Коли Леволап озвався знову, вони вже майже дійшли до гаю.

— Може, ми будемо відчувати цю силу по‑різному, — міркував він. — Сойколап уже вміє читати чужі думки, хіба не так? — Він перехопив погляд Падуболапки. — Він з тобою так само робить?

Падуболапка кивнула.

— Листоплеса так не вміє, — повів далі Леволап. — Ніхто з медикотів так не вміє. Сойколап уже робить передбачення про біди в інших Кланах. Мабуть, це його сила — бачити те, чого інші не можуть побачити.

— З нас усіх він найменш сліпий, — промурмотіла Падуболапка, відчувши, як спиною пробіг мороз, так само, як тоді, коли Сойколап дослівно повторив те, про що вона думала.

На краю лісу росла густа зелень. Кішка зупинилась і пропустила Леволапа вперед.

— Ти вже щось помітив? — запитала вона, коли брат почав обнюхувати кущі.

На її подив, Леволап розвернувся до неї. Його очі дивно мерехтіли.

— Пам’ятаєш, на початку нашої мандрівки ми зупинилися на хребті, щоб подивитися на озеро? Тоді ти пішла пополювати і відпочити, а я не був голодний. — Він моргнув. — І коли оглядав території, я почувався… ну, якось дивно.

Падуболапка прихилилася до нього.

— Дивно? Як саме?

— Я почувався так, ніби можу все! — Очі Леволапа зблиснули. — Добігти до обрію і не втомитися, побороти будь‑якого ворога, піти в будь‑який бій і не боятися.

Падуболапка почала переминатися на лапах і зрозуміла, що задкує. Щось у ньому було таке, від чого їй раптом стало незручно: те, як він напружив плечі, так що вони виглядали могутнішими, вираз його очей, ніби він бачив щось поза нею, поза лісом, у якомусь віддаленому місці, де міг перемагати ворогів одною лапою. Новачка пригадала, як брат бився за Плем’я і як вийшов з битви заплямований кров’ю — тільки не своєю, — готовий до бою тоді, коли всі вже попадали з лап.

Вогонь у Леволапових очах змусив її здригнутися.

Як вона могла боятися власного брата?

Розділ 2

Сойколап торкнувся носом до подушечки Вохрошубки. Вона була гаряча й пухка.

— Набрякла, — мовив новак. — Шкірка здерлась, але не кровить. Хоча ти й так це знаєш.

Він чув віддалений нявкіт Падуболапки і Леволапа, які рушили на полювання. Чи говорили вони про пророцтво?

Вохрошубка витягнула з‑під нього свою лапу.

— Я знала, що крові нема, але не була впевнена, чи не застряг там камінець. — Вона лизнула шкіру. — Мої подушечки після гір стали такі жорсткі, що я вже не відрізняю подряпину від скалки.

— Камінців немає, — запевнив її Сойколап. Він кивнув у бік води, що булькотіла по скелі неподалік. — Той струмок наче не дуже глибокий. Піди постій у ньому. Вода має зняти набряк.

Новак пішов за кішкою й почув плюскіт — вона застрибнула у воду.

Долинув зойк:

— Холодна!

— Добре, — нявкнув він. — Тоді зніме набряк ще швидше.

Сойколап нагострив вуха. Голоси Падуболапки й Леволапа зникли вдалині. Принаймні він поділився з ними таємницею, яку так довго тримав у собі. Розповідаючи її, він мав таке відчуття, ніби йде незнайомою територією, і кожне слово було кроком на невідомій землі. Леволап сприйняв цю таємницю так, ніби щось, що довго не давало йому спокою, нарешті роз’яснилося. Реакція Падуболапки дратувала більше: вона переймалася лише тим, як вони можуть використати свої сили, щоб допомогти Громовому Клану, і весь час щебетала про вояцький правильник. Невже вона не розуміла, що це пророцтво стосується чогось більшого? Їм дали сили, які сягали далеко за межі, встановлені звичайними котами.

У його думки увірвалася Вохрошубка:

— Ця вода дуже холодна.

— Це ж гірський струмок.

— Я знаю, — нетерпляче нявкнула воячка. — У мене вже лапи заніміли!

— Ну то вилазь.

Полегшено зітхнувши, вона вийшла до нього й почала обтрушувати лапи, розбризкуючи крижані краплини на шубку Сойколапа. Новак здригнувся і відійшов далі. Гірські вітри і холодна вода — неприємне поєднання.

— Лапа ще болить?

— Я її взагалі не відчуваю, — відповіла Вохрошубка. Вона спинилася. — Взагалі‑то, я не відчуваю жодної лапи.

До них підійшла Вивіркострибка:

— Краще стало?

— Здається, — нявкнула Вохрошубка.

Сойколап відчув, як мама лизнула його вухо.

— Ти як, маленький, нормально?

Він насуплено відсунувся.

— Так, а чому ти питаєш?

— Це нормально, якщо ти втомився. — Вивіркострибка сіла. — Це була важка подорож.

— Усе чудово, — форкнув Сойколап. Хвіст його мами посмикувався, шурхаючи об жорстку скелю. Він чекав, що вона скаже, як йому було нелегко в цій мандрівці, бо він сліпий і все таке, а тоді додасть якийсь мишомізкий коментар про те, як добре він впорався з незнайомою територією.

— Ви троє якісь дуже тихі після битви, — мовила вона.

«Вивіркострибка хвилюється за нас усіх!» Злість Сойколапа розтанула. Він хотів би її заспокоїти, але не міг розповісти про величезну таємницю, яка опанувала їхні думки.

— Мабуть, просто хочемо додому, — нявкнув новак.

— Ми всі хочемо.

Вивіркострибка поклала підборіддя Сойколапові на голову, а він, раптом знову почуваючись кошеням, притулився до неї, вдячний за мамине тепло.

— Вони вже тут! — гукнула Вохрошубка, і Вивіркострибка сіпнулася.

Сойколап підвів носа й відчув запах Падуболапки і Леволапа. За ними почулося шкряботіння Бризолапових кігтів об каміння. Мисливці повернулися.

— Подивимось, що вони наловили!

Вохрошубка поспішила назустріч новакам.

Сойколап уже знав, що то була за здобич. У животі забурчало, коли він пішов на запахи білки, кроля і голуба, від яких рот наповнювався слиною. Шкода, що доведеться віддавати це все Племені.

Воронокрил з Ожинокігтем уже сиділи біля їхнього імпровізованого кагату свіжини. Бурешуб і Студня трималися віддалік, ніби соромлячись приймати такий подарунок.

— Цей кріль такий жирний, що ним наїдяться всі першаки, — захоплено нявкнула Вивіркострибка.

— Гарний улов, Бризолапе, — муркнула Вохрошубка.

Сойколап очікував, що шубка Вітряного новака спалахне від гордощів, але натомість відчув, що Бризолапа охопила тривога. «Він чекає, щоб його похвалив батько».

— Хороший голуб, — нявкнув Воронокрил Леволапові.

Бризолап застиг від злості.

— А дивіться, яку я вивірку піймала! — встряла Падуболапка. — Ви колись бачили настільки соковиту?

— Ходіть погляньте! — гукнула Вохрошубка до Бурешуба та Студні.

— Це дуже доречний дарунок, — серйозно нявкнув Бурешуб.

— Плем’я вам вдячне, — голос Студні був натягнутий.

Сойколап розумів їхнє зніяковіння. Приймаючи здобич, вони відкрито визнавали свою слабкість. Тепер, коли в горах жили дві групи котів, полювання стало складнішим. А ще Сойколап відчував, як у жилах Бурешуба струменить неймовірна гордість. «Гірський вітер торкається його серця так само, як його хутра». У ньому був якийсь сильний стержень, рішучість, якої Сойколап раніше не відчував, — ніби Бурешуб почувався більш закоріненим серед скель та урвищ, ніж біля озера. «Він щиро вірить, що це його доля». Бурешубовим Кланом тепер було Плем’я. Він народився в Річковому Клані, жив у Громовому, але тепер, здається, знайшов свій справжній дім.

Сойколап здригнувся. У вітрі вже відчувалася вечірня прохолода.

Зі схилів далеко вгорі почулося виття. Студня наїжила хутро.

— Вовки.

— Ми донесемо здобич додому безпечно, — запевнив її Бурешуб. — Вовки надто неповороткі для наших гірських стежок.

— Але до них ще немалий шматок відкритого простору, — мовив Ожинокіготь. — Вам варто рушати.

— Нам усім варто рушати, — озвався Воронокрил. — Запах свіжини привабить хижаків поблизу.

Кожна волосинка Сойколапа здибилася: він відчув незнайомий запах. Це був його перший у житті вовк. Запах нагадував запах собак довкола ферми Двоногів, але в ньому була якась сирість, присмак крові та плоті, якого не мали собаки. Добре, що він був не близький.

— Вони далеко, — промурмотів Сойколап.

— Але вони швидко бігають, — застерегла Студня. Хутро кроля шурхнуло об землю — вона підняла здобич.

— Ми будемо за вами сумувати, — нявкнула Вивіркострибка.

Студня поклала кроля на землю і замуркотіла. Її шубка потерлась об Вивіркострибчину.

— Дякую, що прийняли нас і так нам допомогли.

— Громовий Клан вдячний за вашу вірність і хоробрість, — нявкнув Ожинокіготь.

— Але ми ж колись побачимось? — з надією нявкнула Падуболапка.

Сойколап замислився, чи зможе він іще коли‑небудь потрапити в гори. Чи зустріне він знову Плем’я Вічного Полювання? Новак побував у сні Скелевидця, пройшов за предком Цілителя до улоговини, де довкола мерехтливого озера сиділи зоряні коти. Сойколап здригнувся, пригадавши їхні слова: «Ви прийшли». Вони на нього чекали, вони знали про пророцтво! І все ж Сойколапові не давала спокою думка про те, звідки це пророцтво взялося і як Плем’я Вічного Полювання було пов’язане з його власними предками.

— Нема вже часу на прощання! — нетерпляче нявкнув Воронокрил.

— Щасти тобі, любий, — нявкнула Студня, торкнувшись щокою Сойколапа, а тоді повернулася до Падуболапки.

Бурешуб лизнув його вухо.

— Приглядай за братом і сестрою, — промурмотів вояк.

— Бувай, Бурешубе. — У горлі Сойколапа ніби застряг клубок. — Бувай, Студне.

Він пригадав, як Студня колись його заспокоювала і підбадьорювала. Вона ніби завжди розуміла, що таке бути інакшим. А Бурешуб ніколи не намагався занадто ним опікуватися — вояк ставився до нього так само приязно і суворо, як і до інших новаків. Він за ним сумуватиме.

Поперед нього вийшов Леволап:

— Бувай, Бурешубе. Покажи тим зайдам, що коти Клану ніколи не програють.

— Бувай, Леволапе, — нявкнув Бурешуб. — Не забувай: хоча досвід нас змінює, ми повинні йти далі.

Між вояком та новаком заструменів порив тепла, і Сойколап з подивом зрозумів, що в його брата із Бурешубом був особливий зв’язок, якого він раніше не помічав. Коти Кланів уже почали спускатися схилом, а новак усе стояв і думав про це, і не зрушив з місця навіть тоді, коли Бурешуб підняв свіжину і пішов угору за своєю партнеркою.

— Не спи! — Воронокрил підштовхнув Сойколапа носом, скеровуючи з кам’янистої стежки на трав’янистий схил.

Сойколап наїжився.

— Не треба мені допомагати!

— Та як хочеш, — прошипів Воронокрил. — Але якщо відстанеш, будеш сам винен.

Вояк побіг наперед, гупаючи лапами.

«Не хотів би, щоб такий противний вояк був моїм батьком! Як добре, що я не Бризолап».

— Сойколапе, швидше! — гукнув Леволап.

Сойколап покуштував повітря. На цьому відкритому схилі було легко здогадатися, де інші коти. Ожинокіготь ішов першим, далі за ним — Бризолап; Воронокрил уже наздогнав їх і йшов біля Вохрошубки, трохи обабіч групи. Вивіркострибка крокувала сама, за нею чеберяли Падуболапка і Леволап.

Сойколап побіг до них. Трава під лапами була м’яка і приємна.

— Дивно залишати їх тут, — засапано нявкнув новак.

— Вони самі обрали залишитися, — мовив Воронокрил.

— Як думаєте, ми ще побачимося з ними чи з Племенем? — запитала Вохрошубка.

— Сподіваюся, ні, — відповів Воронокрил. — Я більше цих гір ніколи в житті не хочу бачити.

— Може, вони колись прийдуть до озера, — припустила Падуболапка.

Далеко серед скель відлунило моторошне виття.

— Нехай спочатку безпечно дістануться додому, — промурмотів Леволап.

— Вони впораються, — запевнив його Ожинокіготь. — Вони знають свою територію не гірше за будь‑якого кота Племені.

Крокуючи поміж братом і сестрою, Сойколап раптом відчув попереду вогкий запах лісу. Незабаром трава на землі поступилась опалому листю. Вітер уже не сіпав його за хутро — їх зусібіч оточили дерева. Падуболапка поспішала вперед так, ніби вже відчувала запах озера, а от Сойколапові хотілося краще повернутися на відкриті схили біля підніжжя гір. Принаймні там звуки й запахи не приглушувалися довколишніми деревами і не було галуззя та коріння, через яке він міг перечепитися. Тут, у цьому незнайомому лісі, він почувався абсолютно сліпим.

— Вважай! — попередив Леволап, але надто пізно, бо Сойколап уже заплутався в ожині.

— Лайно мишаче!

Він намагався визволитися, але ожина обплутала його лапи і не збиралася відпускати.

— Не рухайся!

Йому на поміч підбігла Падуболапка. Сойколап застиг, ковтаючи роздратування, і дозволив Леволапові розмотати галузки, а Падуболапці — лагідно вивести себе з колючого куща.

— Тупа ожина! — Сойколап задер підборіддя і подався вперед ще більш невпевнено, ніж досі, але відчайдушно намагаючись цього не показувати.

Падуболапка і Леволап мовчки наздогнали його й оточили з обох боків. Сестра обвела його попри кущ кропиви, ледь торкаючись вусами, а Леволап доторком хвоста застеріг, що попереду колода, і перевів через неї.

Деручись по трухнявій корі, Сойколап усе думав: «Чи могло це пророцтво справді призначатися для сліпого кота?»

Розділ 3

Леволап посмикувався уві сні. Йому щось снилося.

Він стояв на щербатій вершині й відчував, як гірський бриз куйовдить йому хутро. Небо без зірок, чорне мов вороняче крило, тягнулося до далекого обрію. Попереду здіймалися хребти за хребтами, немов брижі на озері. Місяця не було, проте верхівки гір блищали, мов місячне каміння. «Це все моє!» Новак радісно побіг уперед, розсипаючи з‑під своїх могутніх задніх лап камінці, які з тріском падали в тінисті долини. Він одним махом перестрибнув урвище й приземлився на іншому хребті, випустивши кігті, аби втримати рівновагу. Тоді стрибнув знову, легкий як повітря, практично не вибиваючись із духу. Його хвіст ніби зачепив гладеньке небо, у вухах зашуміла кров. Новак підніс голову й загорлав, його голос відлунював мовчазними горами, немов грім. «Я тримаю силу зір у своїх лапах»!

— Леволапе! — його розбудив вигук Золошуба. — Мисливський патруль!

Леволап розплющив очі. Гілля дерев пронизували жовті сонячні промені. Сусідні гнізда були порожні. Уже сонцепік! Леволап важко зіп’явся на рівні, а тоді згадав. Вони дійшли до табору, коли вже було далеко за місяцепік. Може, Золошуб не буде лихий, що він сьогодні довше поспав?

Новак вигнув спину, потягнувся й позіхнув. Подушечки досі боліли від далекої дороги через гори. Він обережно лизнув передню лапу, аби перевірити, чи вона вже почала загоюватися. Крові не чути. Мозолі тверді. М’яка лісова долівка не буде проблемою.

— Леволапе! — знову гукнув Золошуб, уже різкіше.

Леволап викульгав надвір. Хіба він не заслужив трохи відпочити? Новак подався на обважнілих лапах на галявину, мружачись від зеленлистового сонця. Воно наповнювало табір і прогрівало його шубку. Легенький вітерець колихав дерева, що росли довкола лощовини. У горах єдиним сховком від вітру була вогка й холодна печера за водоспадом. Як, заради Зореклану, Плем’я виживало під час гололисту? Там і в зеленлист було холодно!

— Нарешті ти прокинувся! — привітався з ним Золошуб. — Уся здобич уже, мабуть, повмирала від старості, поки ми тебе чекали.

— Значить, її легше буде зловити, — буркнув Леволап.

— Я знаю, що ти втомився, — примирливо нявкнув Золошуб. — Але Криголапка дуже хоче піти в ліс, і я пообіцяв Білокрилій, що ми підемо з ними.