Коти-вояки. Доля Небесного Клану. Спеціальне видання ebook

Анотація

Минуло вже кілька сезонів відтоді, як у долині завдяки Вогнезору знову оселився Небесний Клан. Під проводом Листозірки він процвітає й віддано дотримується вояцького правильника — охороняє свої кордони, виховує новаків, піклується про старійшин. Утім об’єднати в одному таборі нащадків древніх Небесних котів, звичайних кицюнь і самітників не так вже й просто. Листозірка намагається зробити все можливе, щоб уникнути розколу Клану. Тим паче після того, як отримала уві сні тривожне послання від зоряних предків. Чи достатньо міцне коріння пустив Небесний Клан у долині? Чи втримається він під тиском небезпек?

Особлива подяка Черіт Болдрі

Пролог

Cонце вже майже сіло, і в усій улоговині залягла густа тінь. Холодний вітер брижив поверхню річки, кружляв останнім сухим листям. Хлюпотіла вода, що била з чорної нори в купі каміння і стікала у ставок перед тим, як зникнути в мороці під скелями.

До краю улоговини підійшов смугастий кіт, обриси якого чітко вимальовувалися на тлі багряного неба. Він зупинився, принюхуючись до повітря. Призахідне сонце кинуло на його шубку криваво-червоне проміння й освітило на лівому плечі латку видертої шерсті. За мить смугань подав хвостом знак і почав спускатися вузькою стежкою, що звивалася стрімким схилом. За ним потяглися ще семеро котів: біла кішка незграбно спотикалася на трьох лапах, а четверту — заюшене кров’ю місиво шерсті — притискала до грудей; довголапий кіт весь час нервово сіпався, заплющивши око, на якому запеклася кров; молодий рудий котик з роздертими вухами йшов накульгуючи. Інші коти теж мали якісь ушкодження або рани.

Поки восьмеро вояків шкандибали стежкою вниз до води, з печери в улоговині вилізло четверо котів.

Першим вигулькнув молодий брунатний смугань, який швидко зістрибнув з каменя і стурбовано дряпав лапами пісок, чекаючи на вояків. Решта троє були старійшинами, вони подибали за ним на хитких старечих лапах.

— Ну що, Павукозоре? — прохрипів старійшина, коли провідник дістався підніжжя скелі. Морда літнього кота була сивою, а з-під чорної шубки випиналися ребра. — Як ви? Здобули перемогу?

Темний смугань на мить спинився, а тоді подріботів до старійшини й торкнувся носом його вуха.

— Хіба ми схожі на переможців, Нічкошубе? — нявкнув він у відповідь. — Орлякосердий, — звернувся провідник до молодого брунатного смуганя, — сподіваюся, у твоєму кублі досить цілющих трав. Бо вони нам дуже потрібні.

Не встиг медикіт відповісти, як із-за спини провідника вийшов довгоногий чорний кіт: його губи були зневажливо скривлені.

— Ні, не здобули ми перемоги. Ще до початку битви було зрозуміло, що зазнаємо поразки.

Руда смугаста кішка, яка останньою зійшла в улоговину за пораненими котами, підбігла до чорного вояка й сердито глипнула на нього:

— Що ти таке верзеш, Ластівкольоте? Ми мусили битися. Бо Небесні коти мають гідність!

— Яка тут гідність, Медолистко? — спитала її біла кішка, сумно хитаючи головою. — Ми неспроможні себе прогодувати, бо щури порозполохували здобич. Уже багато повень у нас не родяться кошенята. Ми тільки те й робимо, що проводимо наших мерців до пращурів.

Руда кішка різко обернулася, її зелені очі звузилися до тоненьких шпаринок.

— Послухай, Морозодряпко…

— Тепер маємо провести в останню путь Сонцешубку і Снігопада? — втрутився в розмову молодий вояк із роздертими вухами. Його голос скорботно затремтів.

— А що поробиш, Горобиношубе, — Павукозір схилив голову до молодого кота. — Їхні душі тепер літають між зорями.

— Що? — смугастий старійшина хитко зіп’явся на лапи. — Сонцешубка і Снігопад загинули? А де їхні тіла? Біля тіл треба провести нічне чування і тільки тоді поховати.

— Мусили їх лишити там, де вони полягли, Дубокроче. — Ластівколіт зашипів і вдарив хвостом. — Ми втікали, рятували свої шкури і не мали часу виносити полеглих. — Він відвернувся й опустив голову, ніби не міг дивитися у вічі котам.

Підійшла Морозодряпка і тихенько сіла біля нього, штовхнувши носом у плече.

— Ластівкольоте, ми нічим не могли їм допомогти. Нам ніхто за це не дорікає.

— Вона правду каже, — тихо нявкнув Орлякосердий. — Наші однокланівці тепер полюють разом із Зоряним Кланом. Вони все розуміють.

Павукозір кивнув, його очі потемніли від болю й гіркоти втрати.

— Але якби ти приніс тіла, то ми змогли б їх поховати! — не вгавав Дубокрок. — Яка тут гідність, коли ви покинули товаришів на поталу щурам? Сонцешубка і Снігопад не вороняче їдло!

Ледве переставляючи лапи, Дубокрок подибав стежкою, що вела вгору на гребінь улоговини. Не встиг він відійти на кілька лисячих хвостів від гурту, як Павукозір побіг до нього, став перед згорьованим старійшиною і змусив того спинитися.

— Ми сьогодні втратили вірних побратимів, — тихо промовив він. — Помолімося за переселення їхніх душ до Зоряного Клану.

Ластівколіт нашорошив вуха й обернувся до провідника Клану.

— Зоряний Клан? Думаєш, там переймаються нашими бідами? — Його вуса бридливо сіпнулися. — Якби вони хоч трохи нами переймалися, то не дозволили б отого нашестя щурів.

Медолистка крутнулася і зиркнула на Ластівкольота.

— Зоряний Клан дав нам вояцький правильник, а разом із ним — відвагу й уміння перемагати ворогів. Небесний Клан іще не розбитий!

Після її слів запала гнітюча тиша, яку порушив Павукозір. У голосі провідника вчувався смуток.

— Медолистко, ти помиляєшся. Ми розбиті. І я більше не маю сили вести Клан у черговий бій або дивитися на те, як уже цього гололисту голодуватимуть коти, як сахатимуться вони кожного шерхоту, кожного шарудіння листка. Тепер ми стали здобиччю. — Він тяжко зітхнув, ніби випустивши зі своїх грудей все повітря. — Щури нас перемогли. Небесного Клану більше немає.

Вигуки обурення заглушили останні слова провідника. Третя старійшина, сухорлява кішка піщаного кольору, зіп’ялася на лапи й подріботіла до нього, смикаючи вусами.

— Ніяк, Павукозоре, — проскреготіла вона. — Я була малим кошеням, коли ми жили у лісі і Двоноги захопили нашу територію, змусивши нас піти звідти. Тоді дехто казав, що Небесний Клан пропав, але ми знайшли собі новий дім в улоговині. Якщо те вигнання нас не знищило, то й наступна битва не знищить.

— Мишохапка правильно каже, — Дубокрок підійшов до старої кішки. — Ми просто так не здамося.

— Покажи нам щурів, і ми дамо їм гідну відсіч, — підтримав товариша старійшина Нічкошкур.

— Я не пам’ятаю лісу, але шаную вашу пам’ять про нього, — Павукозір схилив голову перед трьома старійшинами. — Ніхто не ставить під сумнів вашу хоробрість, але тут ми нічого не вдіємо. Щурів направду тьма-тьмуща.

— Але ж має бути вихід! — вигукнула Медолистка. — Павукозоре, я, як воєвода, завжди намагалася вірою і правдою служити тобі й нашому Кланові. Я не жаліла своїх лап і ніколи не боялася вступити в бій. Невже я дожила до того часу, коли треба здатися й мовчки дивитися, як вигибає наш Клан?

Павукозір доторкнувся кінчиком хвоста до плеча кішки.

— Кращого за тебе воєводи годі й бажати, — мовив він. — І ти керувала б Кланом з такою ж відвагою й відданістю. Це всі знають.

— Що ти маєш на увазі, коли кажеш «керувала б»? — Медолистка вишкірилася, ледь стримуючи гарчання, і наїжачила хутро. — Я…

— Усе це купа мишачого лайна, — мовив Нічкошкур. — Як же ми збираємося виживати самітниками, коли не змогли зробити цього у Клані?

Якийсь час коти мовчали, стривожено перезираючись, ніби слова чорного старійшини раптом змусили всіх усвідомити, що вони вступають у майбутнє без підтримки однокланівців. Навіть Медолистка зніяковіло притихла, її шерсть вляглася, і тільки кінчик хвоста ще сіпався.

— Я… я час од часу беру їжу від Двоногів, — зізналася Морозодряпка і, опустивши голову, лизнула скалічену лапу. — На смак не так уже й погано, тим паче якщо ти голодний.

— Що? — нашорошила вуха Медолистка. — Береш їжу від Двоногів? Це порушення вояцького правильника!

Біла кішка лише винувато кліпнула, навіть не намагаючись виправдовуватися.

Молодий рудий кіт Горобиношуб підійшов до неї і притисся до боку.

— І що з того? — запитав він. — І я беру їжу від Двоногів. Ліпше я так зроблю, ніж голодуватиму. Гадаю, Двоноги візьмуть нас до своїх кубел, — додав вояк, і його голос затремтів. — Вони нас жаліють, бо бачать, які ми кощаві. Якщо підемо жити до них, то матимемо і прихисток, і порятунок від щурів.

Кілька котів закивали і схвально замуркотіли.

Медолистка проштовхнулася в центр гурту й окинула однокланівців крижаним поглядом зелених очей.

— Хочете бути кицюнями? Вояки Небесного Клану цього ніколи не зроблять! Такої ганьби ще ніхто не бачив!

— Це точно! — погодився Ластівколіт, вдаривши по землі хвостом. — Ліпше вмерти, ніж вижебрувати шматок їжі у Двоногів!

Ніхто не насмілився поглянути воєводі в очі. Нарешті Мишохапка тихо спитала:

— Орлякосердий, може, ти отримав якийсь знак від Зоряного Клану? Може, вони дали нам пораду?

Медикіт, опустивши очі, виступив наперед.

— Я відчуваю тільки їхній смуток і провину, — зізнався він. — Предки почуваються винними, бо забрали нас із лісу, і сумують, бо Небесний Клан вигибає.

— Отакої! — Очі Дубокрока розчахнулися від страху. — Навіть Зоряний Клан махнув на нас лапою. А я добре пам’ятаю, як Хмарозір виводив нас із лісу. — Усі мовчали, і старійшина провадив далі. — Хмарозір тоді сказав, що ніколи більше не зважатиме на поради від духів наших предків, і він мав рацію. Нам не варто було дослухатися до Зоряного Клану. Вони для нас геть нічого не роблять!

На землю спускалися сутінки, і вояки Зоряного Клану вже почали сходити на потемніле небо. Але ніхто з Небесних котів навіть не глянув угору на те крижане мерехтіння. Натомість вони ще тісніше згуртувалися біля підніжжя скелі, де каміння зберігало трохи сонячного тепла і затуляло їх від непривітного вітру.

— Тоді це кінець, — пронявчав чорно-білий кіт. — Горобиношубе, покажеш мені, де можна роздобути трохи їжі від Двоногів?

— Та покажу, покажу, — відповів рудий кіт. — Усі охочі можуть піти зі мною і Морозодряпкою.

— Я теж піду, — сіра кішка підвелась і поквапилася до нього. — У Двоногів завжди тепло і є їжа. Вояцький правильник не зможе нас нагодувати чи прихистити. То лишень слова.

— Ніколи не думала, що почую це від воячки Небесного Клану! — засичала нажахана Медолистка. — Вояцький правильник живе в наших серцях, коли ми полюємо, б’ємося і дякуємо за можливість бути частиною Клану.

Сіра кішка зиркнула на Медолистку:

— Я не дякую за животіння! З мене досить!

Медолистка випустила кігті, і всі завмерли, очікуючи, що кішки накинуться одна на одну. Аж тут воєвода відвернула голову.

— Я нізащо не стану нявкучою кицюнею, — твердо сказала вона, і її шерсть настовбурчилася від люті. — Якщо ми залишимося тут, то я піду улоговиною вище — якнайдалі від щурів. Там, може, і з полюванням буде легше.

— Я йду з тобою, — нявкнув Ластівколіт. — Удвох нам легше буде вижити, бо полюватимемо разом.

Поки вояки радилися, як їм бути і куди тепер іти, троє старійшин сиділи мовчки. Нарешті Мишохапка підвела голову й поглянула в сумні очі Павукозора.

— Я залишаюся тут, — сказала вона. — Я вже застара, щоб шукати нового місця. Тут життя прожила, тут і помру.

— І я залишаюся, — пробуркотів Нічкошкур і лизнув стару кішку у вухо. — Щури сюди не дістануться. Тут є вода, і, може, ще трапиться якась мишка чи жук.

— Нам уже небагато лишилося, — додав Дубокрок.

Павукозір знову опустив голову.

— Я з вами, — тихо промовив він. — Я вдячний за вашу відданість і подбаю, щоб ви гідно завершили свій земний шлях.

Нічкошкур кивнув, не спромігшись на відповідь, його очі були сповнені скорботи і смутку.

— Я теж залишаюся, — промовив Орлякосердий. — Тут мої медичні знання і вміння стануть у пригоді… хоча я вже й не буду медикотом.

Він звівся на лапи, окинув поглядом свій поріділий Клан, немовби хотів привернути до себе їхню увагу, як та королева, що збирає кошенят і огортає їх хвостом. Тоді підвів погляд на небо і незмигно дивився на холодне світло предків-вояків.

— Нехай Зоряний Клан осяває твій шлях, Снігопаде, і твій, Сонцешубко, поки йтимете по небу до пращурів, — промовив він. — Хай полювання буде вдалим, біг — стрімким, а прихисток для сну — надійним.

Коти навколо згідливо замуркотіли, вшановуючи полеглих вояків.

Павукозір тяжко зітхнув:

— Нехай Зоряний Клан осяває шлях кожного з нас. Нашого Клану вже нема, він мертвий, а ми живемо далі.

Йому ніхто не відповів. Очі котів сяяли в зоряному світлі, і всі погляди, сповнені страху й розпачу, були спрямовані на колишнього провідника Клану. Павукозір уникав цих поглядів, відчуваючи сором через загибель Клану, який він так довго очолював.

Орлякосердий ще трохи помовчав, а тоді обтрусився, ніби щойно виліз із крижаної води.

— Ходімо до мене, — тихо нявкнув він. — Треба оглянути ваші рани.

Махнувши хвостом, брунатний медикіт повів поранених однокланівців до свого кубла, де за допомогою павутини заходився зупиняти кровотечі та робити припарки від зараження з нагідок. Для Медолистки й тих котів, які вирушали на пошуки нового місця, він зв’язував жмутки цілющих трав.

— Нехай Зоряний Клан супроводжує вас у мандрах, — промуркотів Орлякосердий, коли вони вже збиралися виходити з медичного кубла.

Медолистка мовчки рушила геть.

Орлякосердий вийшов за нею з кубла і сів біля Павукозора, спостерігаючи, як назавжди розділяється Клан. Місяць вийшов із-за клаптя хмари й осяяв морозяним промінням каміння та річку. Темні фігури котів, які вирішили піти з табору, повільно підіймалися стежкою на вершину скелі, а тоді геть зникли з виду. Залишилися тільки Павукозір, Орлякосердий і троє старійшин.

— Треба перенести наші підстилки до кубла старійшин, — тихо запропонував провідникові Орлякосердий. — Ми доглядатимемо за ними, доки вони потребуватимуть нашої допомоги.

Павукозір кивнув, роззираючись порожньою улоговиною. Для нього вона й досі повнилася життями багатьох котів, а на кожен камінь і в кожну розколину, як тіні, лягали спогади.

— Чи житиме тут колись знову Клан вояків? — зітхнув він.

— Думаю, так. Настане час, коли коти повернуться і втримаються там, де ми не змогли. — Голос Орлякосердого відлунював силою, що поставала з гордості, відваги та непохитної відданості вояцькому правильнику. — Це гололист нашого Клану. Настане зеленлист і принесе ще страшніші бурі. Якщо Небесний Клан хоче вижити, хай пускає коріння глибше.

Розділ 1

Улоговиною бурхала повінь, гнала перед собою стіну викорчуваних дерев і кущів, немовби в’язанку тонких гілок. Листозірка стояла біля входу до кубла і з острахом дивилася, як поміж скель піняться та бурлять брудні потоки, підіймаючись щораз вище. З набухлих чорних хмар над головою періщив дощ і безжально шмагав землю.

Ось захлюпотіла вода, ввірвавшись до кубла Луноспівої. Провідниця Небесного Клану намагалася розгледіти в темряві бурі, що сталося з медикішкою, але так нічого й не побачила. Крізь ревіння води прорізався котячий вереск, і Листозірка помітила, як двоє старійшин відчайдушно замахали лапами, коли вода винесла їх із кубла. Коти якусь мить борсалися на поверхні потоку, а тоді зникли під водою.

Вишнехвоста і Клаптеніг, які йшли зі свіжиною в зубах, від подиву ледве не повипускали здобич, коли побачили, що сталося з улоговиною. Вони розвернулися, щоб утекти вгору на скелю, але їх наздогнала вода і понесла вниз за течією. Листозірка втратила бідолах з виду, щойно здоровезне дерево, чиє коріння стирчало із землі, немов велетенські кігті, гримнуло між нею і молодими вояками.

«О великий Зореклане, допоможи нам! — молилася Листозірка. — Порятуй мій Клан!»

Вода вже хлюпала біля входу до ясел. Якесь кошеня визирнуло, висунувши з кубла ніс, і з переляканим виском сховалося всередині. Листозірка напружила всі м’язи, приготувалася перестрибнути через каміння і прийти на допомогу кошенятам, але не встигла й поворухнутися, як висока хвиля підхопила її і шпурнула в річку до поламаних дерев.

Листозірка відчайдушно заборсалася у бурхливій воді, судомно хапаючи ротом повітря… Аж тут розплющила очі й виплюнула сухий листок папороті. Її підстилка була розкидана по всьому кублі, а на долівці виднілися глибокі борозни, які вона видряпала кігтями, борсаючись уві сні між хвилями. Струсивши мох, що причепився до вуха, вона сіла, намагаючись перевести подих.

«Дякувати Зоряному Кланові, то був тільки сон!» Провідниця непорушно сиділа на місці, чекаючи, доки заспокоється серцебиття, а тіло перестане тремтіти. Повінь була геть справжньою, змітала все на своєму шляху, просто на її очах забирала котів.

Крізь вхід до кубла проліг сніп сонячного проміння; полегшено зітхнувши, Листозірка підвелася й рушила на виступ над улоговиною. Внизу поміж стрімкими скелями, що обступили улоговину, мирно звивалася річка. Сонце підбилося високо, і поверхня води вилискувала сліпучими блискітками, які вигравали на брунатно-кремовому хутрі провідниці. Листозірка розслабила плечі й ніжилася в легітному вітерці, що куйовдив її шерсть.

— То був тільки сон, — повторила вона й нашорошила вуха, почувши цвірінькання птахів у верховітті дерев нагорі улоговини. — Настав новолист, і Небесний Клан таки вижив.

Її огорнуло приємне тепло на згадці про те, що якихось кілька повень тому вона була звичайною Листинкою. Самітницею, що піклувалася тільки про себе. І ось в улоговині з’явився Вогнезір, провідник Клану з далекого лісу, і розповів дивовижну історію про загиблий Клан, що колись мешкав тут. Вогнезір зібрав самітників і самітниць, а також колишніх кицюнь, щоб відродити Небесний Клан, і, що найдивовижніше, Листинку обрали провідницею.

— Ніколи не забуду тієї ночі, коли духи предків подарували мені дев’ять життів і нарекли Листозіркою, — прошепотіла вона. — Для мене тоді змінився цілий світ. Чи згадуєш ти нас, Вогнезоре? — зітхнула провідниця. — Сподіваюся, ти знаєш, що я дотримуюсь обітниць, даних тобі і моїм однокланівцям.

Знизу долинув пронизливий нявкіт і враз повернув її до дійсності. Біля Валяви, де підземна річка пробивалася на сонячне світло, уже збирався Клан. Землезуб, Горобцешуб і Вишнехвоста, припавши до землі, їли здобич неподалік від кагату. Землезуб швидко ковтнув мишу, підозріло зиркнувши на молодших вояків. Листозірка пригадала, як дві повні тому прикордонний патруль схопив чорного кота, який шпигував за Кланом. Від голоду він ледве тримався на лапах і тремтів усім тілом. Небесні коти вмовили його залишитися з ними й оселитися у вояцькому кублі, але він так і не звикся з життям у Клані.

«Треба його якось заспокоїти, переконати, що він тепер серед друзів, — подумала Листозірка. — А то він нітиться, як та загнана у глухий кут миша».

Двоє старійшин, Мохошубка і Ковтюх, перемовлялися на нагрітому сонцем пласкому камені. Обоє мали вдоволений вигляд. Ковтюх був сварливим самітником, який час від часу приходив в улоговину попоїсти і щоразу повертався до свого кубла у лісі, але, схоже, він заприятелював з Мохошубкою, тому Листозірка сподівалася, що стара кішка переконає його таки залишитися в таборі.

Мохошубка колись жила самітницею в чагарнику, трохи вище вздовж улоговини, і хоча знала про новий Клан, але трималася від нього подалі. Та одного разу вона мало не загинула, потрапивши в пастку для лисиць, її тоді знайшов прикордонний патруль і привів до табору на лікування. Зрештою вона приєдналася до Клану, радо відмовившись від життя самітниці.

— Ми можемо багато чого навчитися від неї, — тихенько нявкнула Листозірка з виступу над улоговиною. — У кожному Клані мають бути старійшини.

До неї долинуло оглушливе пищання Стрибколапа, Дрібнолапки і Рінелапа, які з настовбурченими шубками навіжено гасали по колу одне за одним. Листозірка спостерігала за новаками, аж доки до них не підійшла їхня мати Конюшинохвоста, сердито посмикуючи вусами. Листозірка не чула, що вона їм казала, але новаки враз припинили розгардіяш. Конюшинохвоста покликала Дрібнолапку помахом хвоста й почала ретельно вмивати їй щоки. Листозірка задоволено замуркотіла, побачивши, як молода біла кицька випручується з-під шорсткого язика Конюшинохвостої, очі якої аж сяяли від гордості за доньку.

Листозірка стрепенулася, почувши шурхіт камінців неподалік. Вона глянула вгору й побачила Клаптенога, який спускався скелястою стежкою, міцно стискаючи в зубах білку. За ним ішов Осовус зі своєю новачкою М’ятолапкою, що ні на крок не відставала. Обоє несли по миші. Коли мисливці проминали Листозірку, та схвально кивнула їм.

В улоговині настали теплі дні, і здобичі побільшало, тому поповнювати кагат стало легше. Провідниця пригадала, яким був Осовус, коли пристав до Клану в перший снігопад у гололисті. Блукаючи улоговиною, бідолашний кицюня жалісливо скімлив від холоду й голоду. А тепер цей сіро-білий вояк — один із найспритніших мисливців Клану, і вже має свою новачку. Він також виховував власних кошенят із колишньою самітницею на ім’я Папоротка.

Небесний Клан розростається.

Коли Осовус проходив повз ясла, звідти вискочили четверо його кошенят і радісно поплигали за татом. Їхня мама Папоротка неквапом вийшла з кубла і подріботіла вниз стежкою за кошенятами. Вона досі не звикла до стрімких скелястих схилів і гострого каміння, що оточували табір Небесного Клану.

— Обережно! — гукала вона. — Не впадіть.

А кошенята вже плигали біля підніжжя улоговини, падали татові під лапи, хляпали одне одного лапами по голові й небезпечно качалися біля ставка. Осовус легенько підштовхнув світло-брунатного котика Кропивка подалі від води.

Але щойно тато відвернувся, щоб покласти здобич на кагат, Сливуня, сестричка Кропивка, вистрибнула на брата. Кропивко спробував дати їй стусана, повторюючи бойовий прийом, який він бачив під час навчань новаків. Сливуня перевернулася через голову, а Кропивко похитнувся, втратив рівновагу і хлюпнувся в річку.

— Кропивку! — вигукнула Папоротка.

Тихо зойкнувши, Листозірка зірвалася на лапи, але вона була надто далеко, аби чимсь допомогти. Папоротка швидко перестрибувала з каменя на камінь, та Осовус виявився спритнішим і вже шубовснув у воду за кошеням. На якийсь час Листозірка втратила їх обох із виду. Коти з’юрмилися біля води, Клаптеніг ходив берегом туди й назад, схвильовано шмагаючи себе хвостом. Листозірка радісно замурчала, побачивши Осовуса, який вилазив з річки, міцно тримаючи в зубах Кропивка. Крихітне кошеня безпорадно чеберяло лапками, аж доки тато не опустив його на камінь. Кропивко одразу обтрусився, оббризкавши всіх навколо осяйними крапельками води. Папоротка підстрибнула до нього й заходилася вилизувати шерсть, але котик вирвався і з розгону вдарився об Сливуню.

— Чекай, чекай! Зараз я тобі покажу, як штовхати мене у воду! — запищав він.

— Я тебе не штовхала, ти сам упав! — виправдовувалася Сливуня.

Вона припала до землі, стрибнула вперед, і вони зіштовхнулися в повітрі. Кошенята зчепилися, покотившись берегом пухнастим клубочком, а занепокоєні батьки марно намагалися їх розборонити.

Листозірка озирнулася на звук кроків, що наближалися до них із дальнього краю улоговини, і побачила Луноспіву з оберемком трав у зубах. М’якенька шерсть молодої медикішки виблискувала на сонці, нагадуючи про те, що ще недавно Луноспіва була кицюнею. Тепер вона впевнено ступала по скелястій долівці, бо за час, проведений в улоговині, подушечки її лап уже встигли затвердіти. Її тіло стало худорлявим і мускулястим, як у справжньої Кланової кішки. Луноспіва поглянула на провідницю.

— Вітаю, Листозірко! — промуркотіла вона приглушеним через трави в роті голосом.

— Вітаю! — нявкнула у відповідь Листозірка. — Незабаром починаємо церемонію посвячення у вояки.

Луноспіва тільки махнула хвостом, даючи знати, що вона взяла її слова до уваги, і зникла у своєму кублі в підніжжі скелі, де містилася комірчина з цілющими травами.

— Ти готова?

Листозірка здригнулася, бо голос пролунав біля самісінького її плеча. Провідниця обернулася і побачила воєводу Гострокігтя, який стояв одразу за нею. Вона й не почула, як він отак тихцем підкрався.

— А, це ти, — промовила Листозірка. — До смерті налякав. Аж хутро дибки стало. Підкрадаєшся, ніби на полюванні!

Темно-рудий кіт примружив очі всміхаючись.

— Ага, тебе налякаєш, — нявкнув він, а тоді, зиркнувши на небо, додав: — Сонце вже високо. Коли почнеш церемонію?

— Чекаю, доки всі зберуться, — пояснила Листозірка.

Усмішка в очах воєводи зникла, і його хвіст смикнувся.

— То вже починай. Скільки чекатимеш? — нетерпляче нявкнув він.

Листозірка здивовано повела вухом і зауважила впертий відблиск в очах воєводи.

— Ніколи не знаєш, коли вони з’являться. Приходять, коли їм заманеться, — провадив він. — А троє молодих котів мало не лускають від нетерпіння і хвилювання.

Поглянувши на Валяву, Листозірка зрозуміла, що він має рацію. Стрибколап і Рінелап кружляли один за одним, ніби збиралися розпочати тренувальний бій, а Дрібнолапка плигала на місці, надто збуджена, щоб просто стояти й не рухатися. Вони так пронизливо нявчали, що Листозірка не витримала:

— Гаразд, — вона схилила голову. — Починаємо.

Востаннє зиркнувши на гребінь улоговини, Листозірка рушила стежкою вниз до Валяви. Вони з Гострокігтем підійшли до гурту котів, які шанобливо розступилися, даючи їм дорогу. Листозірка напружила м’язи і вистрибнула на каміння, а Гострокіготь зайняв своє звичне місце внизу неподалік кагату. Поглянувши з Валяви на широкі плечі воєводи, Листозірка подумки подякувала йому за відвагу та відданість: «Він гарний воєвода. Добре, що Вогнезір мені його порадив».

Провідниця підвела голову, і її гучний голос відлунням прокотився всією улоговиною:

— Нехай усі коти, здатні спіймати собі здобич, зберуться під Валявою на віче Клану!

Полинолап вискочив із кубла новаків і щодуху помчав стежкою до підніжжя Валяви, де на нього вже чекала сестра М’ятолапка. Посмикуючи хвостами, вони всілися поруч із Гострокігтем та Осовусом.

Виховниця Полинолапа Пелюстконоса вигулькнула з вояцького кубла і приєдналася до новака. Клаптеніг сів біля своєї партнерки Конюшинохвостої, яка чекала на кошенят. Кішка обернулась і доторкнулася носом до його вуха, але вся її увага була прикута до трьох новаків.

Листозірка тихо зітхнула, побачивши, як Землезуб відсунувся вбік, щойно до нього наблизилися інші вояки. Він нервово озирався, ніби в улоговині на нього чигали вороги, тоді перейшов ближче до струмка і подалі від юрби, але тривога в його погляді так і не згасла.

«Уже три повні він живе у вояцькому кублі, — подумала Листозірка, дряпаючи камінь під собою. — Невже дотепер не зрозумів, що ніхто не збирається його кусати за хвіст?»

Вона не вперше замислювалася над тим, через які події в минулому Землезуб досі залишається таким неспокійним, але наразі не мала часу над цим ламати голову. Чорний кіт довіриться їй, коли буде до цього готовий, а зараз треба проводити церемонію. Роззирнувшись табором, Листозірка побачила, що в улоговині зібрався майже весь Клан. Тільки вона загадалася, чому досі нема Луноспівої, як тієї ж миті медикішка, огорнута ароматами цілющих трав, вигулькнула зі свого кубла. Вона сіла біля Пелюстконосої й очікувально зиркнула на Валяву.

— Коти Небесного Клану, — почала Листозірка, — сьогодні ми зібралися на одну з найважливіших церемоній у житті Клану, на церемонію посвячення у вояки. Стрибколапе, Дрібнолапко, Рінелапе, — нявкнула вона, помахуючи хвостом, — підійдіть і станьте біля Валяви.

Троє новаків підвелися і вийшли наперед, схвильовано виблискуючи очима і смикаючи вусами. Коли Рінелап минав свою маму Конюшинохвосту, вона похапцем встигла його лизнути, але жмут чорної шерсті й далі стирчав у нього на голові, а у Стрибколапа вивернулося вухо і загнулося назад. Дрібнолапка швидко хльоснула братове вухо хвостом, і воно знову випрямилося.

Троє їхніх виховників також підвелися і стояли за кілька хвостів від новаків. Листозірка поглянула на них — і на неї хвилею накотилася вся урочистість цього моменту. Вона знала, що, хай би як довго очолювала Небесний Клан, хай скільки б церемоній провела, завжди відчуватиме незвичне хвилювання і велике зачудування, представляючи нових вояків Зореклану.

До того ж ці троє котів були особливими, бо стали першими вояками Небесного Клану, що народилися вже в улоговині.

— Клаптеноже, — почала Листозірка, — чи твій новак навчився всіх вояцьких навичок? Чи розуміє він значення вояцького правильника в житті кожного вояка?

Чорно-білий кіт із гордістю поглянув на свого новака й відповів:

— Так, Листозірко.

— Так само й Рінелап, — не втрималася Вишнехвоста.

Листозірка схвально кивнула. Вишнехвоста мала б дочекатися, коли її запитають і настане її черга відповідати, але виховниця Рінелапа була так само схвильована, як і її новак, тож дорікати їй було недоречно.

— Горобцешубе, — провадила Листозірка, — ти задоволений своєю новачкою Дрібнолапкою, вона навчилася вояцьких навичок і розуміє важливість вояцького правильника?

— Так, Листозірко, — відповів Горобцешуб. — Вона готова стати воячкою.

Задоволено муркнувши, Листозірка зістрибнула з Валяви і стала перед трьома юними котами. Їхні очі розплющилися ще ширше, коли провідниця підвела голову і звернулася до Зоряного Клану:

— Я, Листозірка, провідниця Небесного Клану, закликаю своїх предків-вояків глянути на цих трьох новаків. Вони сумлінно тренувалися, щоб збагнути значущість вашого шляхетного правильника, і я представляю їх вам уже як вояків.

Листозірка затремтіла, пригадавши зоряних котів навколо себе, коли вона отримувала дев’ять життів і нове ім’я. «Чи бачать вони мене зараз? Чи захищатимуть нових вояків, допоки не настане їхня черга вирушати в мандри до зірок?»

— Стрибколапе, Дрібнолапко, Рінелапе, — звернулася провідниця до новаків, — чи присягаєтеся ви жити за вояцьким правильником, захищати й обороняти свій Клан, навіть ціною власного життя?

Стрибколап натужно ковтнув слину і нявкнув:

— Присягаюся!

— Присягаюся, — спокійно відповів Рінелап.

Дрібнолапка закліпала очима, що нагадували маленькі блакитні озерця, і відповіла:

— Присягаюся.

— Тоді я, наділена силою Зоряного Клану, нарікаю вас вашими вояцькими іменами. Стрибколапе, віднині тебе знатимуть як Стрибожара. Зоряний Клан шанує твою енергію і відданість, а ми вітаємо тебе як вояка Небесного Клану.

Листозірка поклала підборіддя на маківку Стрибожара, і рудий кіт лизнув її у плече. Він зробив кілька кроків назад і став поруч з іншими вояками.

— Рінелапе, — вела далі Листозірка, — віднині тебе знатимуть як Рінесмерка. Зоряний Клан шанує твою відвагу і міць, а ми тебе вітаємо як вояка Небесного Клану.

Чорний кіт на мить замружив очі, а Листозірка поклала своє підборіддя йому на голову. Він лизнув її у плече і став біля брата.

Перед провідницею Клану залишилася тільки Дрібнолапка. І Листозірка бачила, що біла кицька від хвилювання аж тремтить.

— Дрібнолапко, — нявкнула провідниця, — віднині тебе знатимуть як Дрібнохмарку. Зоряний Клан шанує твій розум і наполегливість, а ми вітаємо тебе як воячку Небесного Клану. — Вона поклала підборіддя на голову Дрібнохмарки і відчула на своєму плечі її шорсткий язичок, а тоді воячка розвернулася й пішла до братів.

— Стрибожар! Рінесмерк! Дрібнохмарка! — загукав Клан.

Листозірка гордо дивилася на Небесних котів, що згуртувалися й вітали нових вояків.

— Ага, Дрібнохмарка! — обурливо нявкнула біла кішка. — Я вже не маленька. Більша від багатьох дорослих котів і заслуговую на нове, доросліше ім’я.

Коти довкола весело замуркотіли. Конюшинохвоста підійшла до Дрібнохмарки і заспокійливо лизнула у вушко.

— Для мене ти завжди будеш маленькою, — тихо промуркотіла вона.

Листозірка бачила, що юну воячку не розрадили материні слова. Стрибожарові й Рінесмерку припали до душі нові імена, а очі їхньої сестри були затьмарені розчаруванням.

Провідниця протиснулася крізь юрбу і стала перед Дрібнохмаркою.

— Твоє ім’я, може, і маленьке, але дух — величний, — тихо промовила вона. — Настане день, і ім’ям Дрібнохмарки пишатиметься весь Клан, а згодом і наступні покоління Небесних котів.

Дрібнохмарка глипнула на неї:

— Ти справді так думаєш?

Листозірка кивнула:

— Усе залежить від тебе, чи зробиш ти щось настільки видатне, щоб звеличити себе і залишитися в пам’яті Клану. Твоє ім’я не впливає на твої вчинки.

— Тоді я зроблю все від мене залежне, щоб стати великою воячкою, — урочисто промовила Дрібнохмарка.

Листозірка торкнулася її плеча.

— Я вірю в тебе.

Провідниця не встигла й договорити, як четверо кошенят Осовуса обступили свою маму.

— І ми хочемо стати новаками! — заявив Кропивко.

Папоротка ніжно погладила його хвостом.

— Так, ти обов’язково станеш новаком, — пообіцяла вона. — Але не зараз, бо ти ще замалий.

— Ні, ми не малі! — Сливуня виступила наперед і глипнула на маму. — Нам уже три повні!

— Ви зможете стати новаками, тільки коли вам виповниться шість повень, — нагадала їй мама.

Очі Сливуні сповнилися розчаруванням.

— Але це ще чекати й чекати… цілу вічність! — нявкнув її брат Кролик.

— Ми не хочемо так довго чекати.

— Так, не хочемо, — підтримало брата і сестру четверте кошеня Струмок. — Ми вже хочемо вчитися на вояків!

Папоротка кинула погляд на Листозірку.

— І що мені робити з ними? — запитала вона.

Листозірка смикнула вусами.

— Вони стануть новаками дуже скоро, — промовила вона. — Тоді й підшукаємо для них виховників.

— Чекаю не дочекаюся! — важко зітхнула Папоротка.

Та Листозірка зауважила, з якою любов’ю королева дивиться на своїх непосидючих кошенят.

А тут ще й Кропивко задер до неї мордочку.

— Сливуня штовхнула мене в річку! — поскаржився він. — І на церемонії я був мокрий як хлющ.

— Не штовхала я його! — обурилася сестра. — Він просто хизувався і сам упав.

— Досить! — нагримала на них Папоротка. — Кропивку, Сливуне, не хочу чути від вас навіть найменшого писку.

Сливуня ображено зиркнула на брата.

— Конюшинохвосто, тільки подивися на нього, каже, що я його штовхнула у річку! — заскиглила вона, підходячи до світло-брунатної кішки. — А я і лапою його не торкнулася! Він просто вихвалявся. Показував мені вояцький прийом і сам упав у річку.

— Та знаю, знаю, — Конюшинохвоста схилила голову й лизнула темно-сіру кицьку у вушко. — Усяке буває. Але ж нічого з ним не сталося. Кропивко добре почувається.

Листозірка із захопленням дивилася на Конюшинохвосту, яка заспокоювала кошеня. Вона пригадала, якою та була, коли тільки пристала до Клану, — лінивою, корисливою, егоїстичною. Конюшинохвоста прийшла до Клану тільки для того, щоб захистити себе і своїх кошенят. Але відтоді вона перетворилася на королеву для всіх кошенят Клану, завжди втішала їх і підтримувала у важку хвилину. Вона так і не стала спритною мисливицею чи воячкою, але у яслах завжди підтримувала порядок і чистоту.

«Навіть не знаю, як бідолашна Папоротка впоралась би без неї зі своїми шибениками!»

— Ходімо, — сказала Конюшинохвоста, пригортаючи хвостом до себе всіх чотирьох кошенят. — Вертаємося до ясел, і я розповім вам про Вогнезора і його перемоги.

— Так, ходімо! — вигукнув Струмок, зблиснувши очима. — Дуже хочу послухати!

Конюшинохвоста повела кошенят стежкою вгору, а Листозірка з гордістю окинула поглядом свій Клан.

Гострокіготь сидів на осонні й чепурився, вилизуючи темно-руде хутро. Троє юних вояків схвильовано тулилися одне до одного. Їхні колишні виховники вибирали свіжину з кагату і трапезували неподалік.

Пелюстконоса махнула хвостом Осовусові:

— Ходімо потренуємо бойові навички в наших новаків.

— Ми готові! — вискнув Полинолап і пострибав угору стежкою.

М’ятолапка чкурнула за братом, здійнявши хмарку пилу, а вже позаду них неквапом підіймалися двоє виховників.

Листозірка задоволено зітхнула. Її Клану вдалося пережити довгий гололист, і кривава битва зі щурами потроху забувалася.

«Але ми ніколи не забудемо Дощошуба», — подумала провідниця. Цей сірий кіт, батько Полинолапа та М’ятолапки, хоробро бився за Клан, до якого тільки нещодавно пристав. Він залишиться у пам’яті як перший вояк, що віддав своє життя за відновлений Небесний Клан. І тепер, завдяки Вогнезорові та Піскоштормі, Клан міцно стоїть на лапах посеред улоговини.

Думки Листозірки полинули у той час, коли в улоговині жив древній Клан і навіть залишив карби від своїх кігтів у вояцькому кублі. Вона жалкувала, що так мало знає про своїх предків. Останнім представником того древнього Клану був Небостраж, старий сірий кіт, якого прозвали Мунею і з якого насміхалися, вважаючи божевільним, ті коти, які тепер були відданими вояками Листозірки. Він слабким вогником освічував пам’ять про Небесний Клан, доки Листозірка не роздмухала той вогник у велике, гаряче, сповнене життя полум’я. Провідниця підвела голову і подивилася на Небесний Камінь, де Клан збирався щоповні. «Тепер нас так багато, що декому доводиться залишатися на великій скелі». Вона затамувала подих, побачивши тьмяні обриси на тлі білих хмар.

«Небостраже!»

Провідницю огорнуло приємне тепло. Вона зрозуміла, що старий кіт повернувся, щоб побачити церемонію посвячення у вояки перших котів, які народилися в улоговині. Листозірка вітально замахала хвостом, сподіваючись, що всі предки Небесного Клану дивляться на них і пишаються своїми нащадками й тими котами, що вирішили приєднатися до Клану.

— Ми завжди вас шануватимемо, — зашепотіла вона, не зводячи очей із тьмяних обрисів Небостража. — І зробимо все від нас залежне, щоб Клан жив і процвітав далі.

Розділ 2

— Напад! На нас напали!

Почувши цей панічний крик, Листозірка розвернулася й одразу випустила кігті, наготувавшись захищати себе і свій Клан. Гострокіготь і вояки навколо кагату зірвалися на лапи. На відстані кількох хвостів нижче за течією річки стояв, напруживши лапи, Землезуб і дивився вгору широко розплющеними від страху очима. Він так перелякався, що втратив дар мови і забув стулити пащу.

На вершині улоговини з’явилося троє котів: вони почали спускатися вниз стежкою. Першою йшла чорна кішка, а відразу за нею — рудо-білий кіт і молодий котик із біло-чорною шубкою.

— Це ж бо Чорнодряпка, Біллішторм і Крутьколап, — нявкнула Вишнехвоста — Чого той мишомізкий так репетує?

— Та я мало зі шкури не вистрибнув, — невдоволено буркнув Горобцешуб.

Листозірка полегшено зітхнула:

— Землезубе, все гаразд. Це наші денні вояки!

Переполошений чорний кіт глипнув на неї, а тоді миттєво перевів погляд на котів, що швидко спускалися по камінню вниз. Нарешті він упізнав новоприбулих.

— Ой, вибач, — забелькотів Землезуб, повернувши голову до Листозірки. — Сонце світило просто в очі, це й спантеличило мене.

— А коли ти неспантеличений? — пробуркотіла сама до себе Вишнехвоста.

Гострокіготь дратівливо зашипів і продовжив вилизувати хутро. Він вдавав, що не звертає жодної уваги на котів, які наближалися, але Листозірка бачила, як воєвода дратівливо посмикує хвостом. Вона хотіла була щось йому сказати, але передумала й рушила до підніжжя скелі привітати новоприбулих, які вже стрибали з останнього каміння вниз.

— Привіт, Листозірко, — обізвалася чорна кішка. — Ми не запізнилися на церемонію?

— Запізнилися, — відповіла Листозірка. — Вибач, Чорнодряпко, але ми провели її у сонцепік.

— Ой, як шкода, — тоненьким голоском занявчав юний котик. — То ми все пропустили! Цілу повню чекав на цю церемонію.

— Ми ще пішли до Гарвімуна і Веснянколапки, — пояснила Чорнодряпка, — але їх заперли Двоноги. — Вона стенула плечима. — Не треба було на них так довго чекати.

Листозірка відчула, як погляд Гострокігтя вп’явся її у спину, немовби ікла лисиці. Провідниця знала, що йому не подобається, коли кицюні приходять удень до Клану і повертаються на ніч до гнізд Двоногів. Але їй не хотілося розпочинати стару суперечку. Листозірка була певна, що Небесний Клан потребує навіть денних вояків.

«Вони допомагають нам поповнювати кагат. І наш Клан не настільки великий, щоб ми могли собі дозволити віднаджувати котів».

— Не переймайся так, Крутьколапе, — промуркотіла Чорнодряпка. — Ще будуть інші церемонії.

— Але я хотів побачити саме цю. — Крутьколап подріботів до трьох новоспечених вояків і захоплено нявкнув до Стрибожара: — Я хотів першим назвати тебе на нове вояцьке ім’я. А тепер навіть не знаю, яке воно.

— Стрибожар, — відповів юний вояк, який ледь не луснув від гордості.

— Чудове ім’я!

— А ми — Дрібнохмарка і Рінесмерк, — нявкнула Дрібнохмарка.

Крутьколап навіть оком не повів на молоду воячку, і Листозірка тихо муркнула, приховуючи усмішку.

— Ти найкращий вояк в усьому Клані, — мовив новак до Стрибожара. — Ех, якби ж ти став моїм виховником.

— Лишень подивіться на нього! — до юних котів підійшов рудо-білий вояк і по-дружньому штовхнув Крутьколапа у плече. — А чим тобі не подобається твій теперішній виховник?

— Та ні, все добре, Біллішторме, — Крутьколап похапцем зніяковіло лизнув себе по грудях. — Ти також гарний виховник.

Не встиг Біллішторм щось відповісти, як із каменя вище долинув радісний писк — із ясел вилізли Кропивко, Сливуня, Струмок і Кролик. Спотикаючись і заплутуючись у власних лапах, вони поквапилися стежкою вниз до підніжжя скелі.

— За цими кошенятами, мабуть, сам Зореклан наглядає, — зауважила Чорнодряпка, — інакше вони б уже давно поскручували собі шиї.

— Біллішторме! — занявчав Кролик, зістрибуючи з останнього каменя і підбираючись до рудо-білого кота. — Подивись, як ми робимо прийоми, яких ти навчив нас учора!

— Я б’юся найліпше! — вихвалявся Кропивко.

— Не бреши! Це я найліпша воячка! — штовхнула братика Сливуня.

— Вони ще замалі, щоб учити їх битися, — обізвалася Папоротка, наїжачивши хутро на карку. — А Кропивко мало не втопився сьогодні, граючись у ці бійки.

— Саме так і було, — до гурту підійшов Клаптеніг і став біля світло-брунатної кішки. — Ти їх поки що нічого не вчи, Біллішторме. Ти тут не завжди буваєш і не бачиш, що вони витворяють.

Біллішторм схилив голову перед королевою:

— Мені прикро, що таке сталося, Папоротко. Але шуліки й лисиці не зважатимуть, що вони малі. Кошенятам треба знати деякі найпростіші прийоми захисту.

— Що ти, кицюня, знаєш про шулік і лисиць? — зашипіла Вишнехвоста з іншого боку кагату.

Листозірка не була певна, чи почув воячку Біллішторм, бо він навіть вусом не повів. Але провідниця вирішила все ж таки втрутитися. Постійним і денним воякам треба якось ладнати між собою, бо розділеному Кланові не вижити.

— Ми не повинні звинувачувати Біллішторма за те, що сталося з Кропивком, — промовила вона, підходячи до гурту котів. — Кошенятам тільки б гратися, вони геть не дивляться під лапи. Якщо вони не борюкаються, то вдають, що підкрадаються, ніби лисиці, або літають, неначе сови. Думаю, віднині вони будуть обережніші, — додала Листозірка, суворо дивлячись на Кропивка і його братиків та сестричку.

Кропивко згідно закивав, вирячивши очі, бо до нього зверталася сама провідниця.

— А Біллішторм зможе нас далі вчити? — спитала благальним голосом Сливуня.

— Якщо тільки схоче, — погодилася Листозірка. — Ну і, звісно, якщо ваша мама дозволить.

Усі четверо кошенят так притислися до Папоротки, що та аж хитнулася.

— Будь ласка!

— Ми не підходитимемо близько до річки.

— Обіцяємо.

— Ну… — неохоче промовила Папоротка. — Гаразд. Тільки…

Кошенята радісно завищали й одразу почали борюкатися, лупцюючи одне одного м’якенькими лапками.

— Біллішторме, дивися!

— Ні, дивися на мене! Я зараз укушу Кролика за горлянку!

— Все, досить! — суворо нявкнула Листозірка. А помітивши, що до них підходить Гострокіготь, додала: — Пора вирушати у прикордонний патруль.

Гострокіготь кивнув:

— Отже, я поведу патруль уздовж кордону по цей бік улоговини. Вишнехвоста і Клаптеніг можуть піти зі мною. А ти, Горобцешубе, поведеш патруль у протилежний бік. Візьми із собою Стрибожара і… так, ну тоді вже бери Чорнодряпку, бо твого новака сьогодні тут немає.

Листозірка незадоволено смикнула вусами. Воєвода говорив про денну воячку таким зневажливим тоном, ніби хотів підкреслити, що від неї буде мало користі. Звісно, він мав право на власну думку, але не варто так явно демонструвати своє ставлення. Листозірка помітила, що слова Гострокігтя зачепили Чорнодряпку, але та ввічливо схилила голову перед воєводою й стала біля Горобцешуба і Стрибожара.

— А як щодо мене і Дрібнохмарки? — запитав Рінесмерк, зблиснувши очима. — Ми також хочемо піти в патруль як справжні вояки.

— І про тебе я не забув, — голос Гострокігтя пом’якшав, бо тепер він звертався до народженого в улоговині кота. — Нам потрібна свіжина… Пройдіться лісом униз за течією річки і гарно все розвідайте. Землезубе, ти можеш піти з ними.

Чорний кіт тривожно здригнувся.

— Гаразд, Гострокігтю.

— А Біллішторм…

— Я хотіла відрядити Біллішторма і Крутьколапа разом з іншими виховниками та новаками на бойові тренування, — втрутилася Листозірка.

Гострокіготь кивнув.

— Гаразд. Нехай так і буде. Тоді до роботи.

— Хвилинку, — до Гострокігтя підійшла Луноспіва й поштиво махнула хвостом. — Мені треба, щоб хтось допоміг збирати цілющі трави. То, може, зі мною лишиться Дрібнохмарка?

— Але ж то завдання для новаків! — заперечила Дрібнохмарка, наїжачивши хутро на загривку. — Я тепер воячка.

— А вояки виконують те, що їм кажуть, — загарчав Гострокіготь.

— Але…

— Дрібнохмарко, хтось таки має виконувати цю роботу, — лагідно перервала її Луноспіва. — А якщо на мене поза улоговиною нападе лисиця чи борсук? Мені потрібен вояк для захисту.

— Ага… — очі Дрібнохмарки проясніли, а шерсть на карку вляглася. — Тоді я піду. Звісно, Луноспіво. Я тебе захищу!

Листозірка проводжала поглядом котів, що вирушали в патрулі. «Саме так усе відбувається і в лісі, де живе Вогнезір. Ми такий самий Клан, як і вони».

— Гострокігтю, — зупинила вона воєводу, доки той не пішов геть. — На кілька слів.

Гострокіготь зиркнув на патруль, що зупинився трохи вище в улоговині. Кінчик його хвоста посмикувався, але він чекав, що казатиме провідниця.

— Невже так потрібно було насміхатися з Чорнодряпки? — докоряла йому Листозірка.

— Я не насміхався… — заперечив Гострокіготь, його очі сердито зблиснули, а тоді він важко зітхнув. — Ну, так, трохи її зневажив, не хотів, але так вийшло. Ці воякиці мене дратують.

Листозірка прищулила вуха і відчула, як у неї на карку знову здиблюється хутро.

— Кажеш, воякиці, Гострокігтю? Чи не здається тобі, що для них це образлива назва?

Гострокіготь дивився провідниці у вічі й не відводив погляду.

— Зате точна. А як би ти їх назвала? Вони не живуть з нами в улоговині. Йдуть від нас, коли їм заманеться. Як ці коти можуть дотримуватися вояцького правильника, якщо вони щовечора повертаються до гнізд своїх Двоногів?

— Ми про це вже з тобою говорили, Гострокігтю, — зітхнула Листозірка. — І то не раз. Ти знаєш мою думку. Ми — невеликий Клан, і якщо дамо цим котам шанс відчути, як живуть справжні вояки, то з часом вони, можливо, захочуть назавжди залишитися в улоговині.

— Думаю, що це буде нескоро, — пирхнув Гострокіготь. — Навіть їхні імена якісь домашні! Якийсь Круть-Верть…

— Крутьколап, — сказала провідниця. — Він вважає, що Круть звучить якось не по-вояцьки.

— Ага, а Крутьколап — це вже по-вояцьки, так?

Листозірка напівжартома-напівсерйозно штовхнула його в бік.

— Якщо тебе дратують тільки їхні імена, тоді все добре. Іди вже, на тебе чекають патрулі. Але наступного разу якось лагідніше говори з Чорнодряпкою. Вона дуже кмітлива кішка.

— Вона кицюня! — у Гострокігтя здригнулися вуса. — Вона носить нашийник. Тільки подумати, воячка в нашийнику!

— Ти ліпше подивися, як вона забила мохом дзвоника, — зауважила Листозірка. — Про це вона сама здогадалася, щоб не розполошити здобич. Не ображай її. Гаразд?

— Та гаразд, Листозірко, — кліпнув Гострокіготь. У його зелених очах уже не залишилося і сліду від злості. — Не знаю, що тебе вкусило, але обіцяю, що зроблю, як кажеш. — Він обернувся і рушив до патрулів, які чекали на нього.

Листозірка побачила, як Папоротка заганяє своїх кошенят до ясел, незважаючи на їхні заперечення.

— З Білліштормом побавитеся потім. Зараз вам треба спати.

— Кошенята, я буду тут! — гукав навздогін їм Біллішторм.

Листозірка прикликала його і Крутьколапа хвостом, а тоді рушила вгору слідом за патрулем Гострокігтя. На той час сонце вже сховалося за важкими чорними хмарами, а холодний вітер здіймав стовпи куряви.

«Ще до вечора піде дощ», — подумала Листозірка.

Попереду, на відстані кількох хвостів, скеля стрімко збігала вниз, залишаючи широку піщану ділянку між камінням і річкою. Пелюстконоса й Осовус сиділи під скелею і спостерігали за новаками. М’ятолапка припала додолу посеред піщаної ділянки й вихляла хвостом, немовби збиралася стрибнути на здобич. Полинолап підкрався ближче і зненацька побіг до новачки, випустивши кігті, аби посмугувати її бік. Але М’ятолапка виявилася занадто спритною для нього, кинулася назустріч, присіла під простягнутою лапою новака й одним махом підсікла його задні лапи. Швидко підвівшись, вона чкурнула геть від свого брата, який безпорадно дряпав пісок кігтями.

— Молодчина! — вигукнула Листозірка.

М’ятолапка від радості аж підстрибнула, бо зрозуміла, що провідниця Клану побачила, як вдало вона застосувала прийом.

— Так, дуже добре, — похвалив її Осовус. — Але наступного разу не залишай супротивника. Поки він борсається в піску, ти можеш завдати йому кількох ударів.

— А ти, Полинолапе, — нявкнула Пелюстконоса, — наступного разу спробуй збити супротивницю з пантелику. Перед тим, як накинутися на неї з одного боку, вдай, нібито хочеш напасти з іншого.

— І я хочу спробувати цей прийом! — нетерпляче нявкнув Крутьколап, коли вони з Білліштормом вийшли на тренувальний майданчик. — Можна?

— Аякже, — відповів Біллішторм. — Але спочатку уважно подивися, як це роблять Полинолап і М’ятолапка.

— Чекай, чекай… — Полинолап підвівся на лапи, випльовуючи пісок. — Зараз я тобі покажу, як це робиться, М’ятолапко.

— Ага, буває, що і їжак літає! — кепкувала з нього сестра.

Листозірка сіла біля виховників, обгорнувши лапи хвостом, і приготувалася спостерігати за тренуванням. Дуже швидко всі троє новаків засвоїли, як застосовувати на практиці новий прийом. Їм іще належало багато чого навчитися перед тим, як отримати вояцькі імена, але з кожним днем вони ставали сильнішими і спритнішими.

— Хочу відпрацювати прийом, який ти показував нам учора, — нявкнув Крутьколап, енергійно чухаючи лапою вухо, щоб витрясти пісок. — Ну, коли ми стрибали по каменях. Дуже гарний прийом!

Листозірка зацікавлено нашорошила вуха, бо ще не бачила того прийому.

— Ану, покажіть мені, — заохотила вона новаків.

Крутьколап і Полинолап стали одне навпроти одного й рушили до кам’яної стіни. Раптом Полинолап підстрибнув, вигнувся й на мить завис на скелі, а тоді всією своєю вагою впав на Крутьколапа, який не встиг вчасно відскочити. Крутьколап несамовито заверещав і замолотив лапами, намагаючись скинути із себе супротивника.

— Ану, ще раз! — вимогливо нявкнув він, підвівшись на лапи.

— Без проблем. Якщо ти ще не наївся піску, — погодився Полинолап.

Знову двоє новаків стали один навпроти одного. Цього разу Крутьколап перший підстрибнув, але кинувся згори на супротивника трохи запізно і з розгону гепнувся на землю.

— Що, спиш?! — радісно завищав Полинолап.

Крутьколап безстрашно розвернувся і задніми лапами почав щосили порпати пісок, шпурляючи його в Полинолапа.

— Ну, і хто тепер наїсться піску? — під’юдив він супротивника.

— Так нечесно! — обурився сірий новак.

— Крутьколапе, досить! — зупинив його Біллішторм.

— Але ж це такий прийом, — пояснив новак, підбігаючи до свого виховника. — Якщо кинути пісок в очі ворогу, то він нічого не бачитиме і не зможе завдати мені удару.

— Він правильно каже, — промуркотіла Листозірка. — На дні улоговини цей прийом нескладно застосувати.

— Гаразд, — погодився Біллішторм. — Але не перестарайся на тренуванні. Щось не дуже хочеться, щоб Луноспіва до вечора виймала піщинки з очей виховників.

— Зрозумів, — Крутьколап кивнув виховникові.

Листозірка звернула увагу на завзяття юних котів. Тут, в улоговині, не буде запеклих битв із такими войовничими котами, на яких наражався Вогнезір зі своїм Кланом. Але можуть виникати сутички з волоцюгами, самітниками або просто кицюнями з території Двоногів.

Уже не кажучи про щурів, які можуть повернутися. А ще тут у лісі вештаються лисиці та борсуки. Тому Листозірка була сповнена рішучості навчити всіх Небесних котів бойового мистецтва, щоб вони могли захистити себе і свій Клан.

— Тепер я хочу спробувати, — обізвалася М’ятолапка і помчала до Крутьколапа. — Я…

Вона раптом зупинилася і перелякано вискнула, бо на її ніс упала сніжинка. Задерши голову, Листозірка побачила, що небо затягли темні хмари, і в повітрі закружляло ще більше сніжинок, опускаючись на пісок.

— Сніг! — вигукнув Осовус, відразливо зморщивши носа. — Хіба зараз не новолист?!

— Гадаю, на сьогодні досить, — сказала Листозірка. Сніжинки почали осідати на її хутрі та вусах. — Мерщій до табору, доки не намокли!

Табір був на відстані кількох лисячих хвостів, трохи нижче в улоговині, але сніг густішав, і снігова завіса вже затулила навіть скелю на протилежному боці річки. Стежка під їхніми лапами перетворилася на суцільну багнюку. Коли коти підійшли до кубел, їхнє хутро поприлипало до боків і вкрилося сніжинками.

Крізь хуртовину в таборі Листозірка розгледіла Землезуба та Рінесмерка, які поквапливо спускалися в улоговину з намоклою здобиччю в зубах. За ними на відстані кількох лисячих хвостів підтюпцем біг патруль на чолі з Горобцешубом.

— Хутко в кубла! — гукнула Листозірка. — Біллішторме, Чорнодряпко, ідіть разом із ними. Перебудете негоду в нас.

— Ходи до нас, — запропонувала Крутьколапу М’ятолапка. — Сховаєшся в нашому кублі.

Рінесмерк з іншими вояками завернули за скелю і дерлися вгору стежкою, яка стала раптом підступною й небезпечною, геть слизькою від розталого снігу.

Листозірка побачила Луноспіву з Дрібнохмаркою, які квапилися до кубла медикішки, і Папоротку, що несла в зубах до ясел кошеня, яке звивалося і пручалося.

На гребені улоговини з’явився Гострокіготь зі своїм патрулем. Воєвода швидко збіг стежкою вниз і приєднався до Небесних котів на виступі під вояцьким кублом.

— Сніг! — вигукнув воєвода, обтрясаючи білі клапті з голови й відразливо пирхаючи перед тим, як увійти до кубла. — Ніби його бракувало нам у гололисті.

— Нема чого бідкатися, — нявкнула Листозірка, заходячи до кубла одразу за ним. — Заходьте всі в укриття.

— Гарна нагода трохи навести лад, — нявкнув Гострокіготь, коли вояки зайшли до кубла. — Тут так смердить, ніби лисиця здохла.

— Фу! — вигукнула Вишнехвоста, затуливши ніс хвостом.

— Гарна ідея, — погодилася Листозірка, хоча ніякого смороду вона не відчувала — тільки запах мокрої котячої шерсті. — Треба повиносити старий мох і витерти стіни снігом.

— Я ще хочу подивитися на ті печери, що трохи вище вздовж улоговини, — нагадав Гострокіготь. — Ми вже цілу повню збираємося їх дослідити. Там можна зберігати запаси свіжини або облаштувати додаткові кубла.

— Хочеш вийти надвір? — запитав Землезуб, вирячивши очі. — У таку хурделицю? А що, коли ми зірвемося зі скелі? А що, коли закоцюбнемо від холоду? А що…

— А що, коли здоровезний їжак настромить тебе на свої голки? — запитала Вишнехвоста чорного кота. — Зроду не бачила такого панікера!

— Ну, прибирати, то прибирати, — згідно промовила Пелюстконоса. — Піду до ясел і подивлюся, що там робиться, якщо ти не заперечуєш, Листозірко.

— Добре. Дякую, Пелюстконосо.

Сіра кішка вистрибнула під сніг, який уже потроху вщухав. Листозірка висунула з кубла голову і провела воячку поглядом, а тоді обернулася й нявкнула до воєводи:

— Гострокігтю, якщо ти попильнуєш, щоб тут прибрали як належить, то я візьму кількох котів і ми підемо подивимося на ті порожні печери. Також буду дуже вдячна, якщо хтось прибере і в моєму кублі, поки мене не буде.

— Добре, я приберу, — зголосився Горобцешуб. — Як прийдеш, то все аж блищатиме. Не впізнаєш свого кубла.

Листозірка вдячно кивнула воякові.

— Тоді Рінесмерк і Стрибожар ідуть зі мною. А також ти, Біллішторме. По дорозі до печер візьмемо ще кількох новаків.

— Е-е-е… Листозірко, — Біллішторм зніяковіло лизнув себе у груди. — Знаєш, мені треба вже йти. Боюся, що знову піде сніг. А мої Двоноги не знатимуть, що сталося зі мною…

— Не мели дурниць. Тобі байдуже до твоїх Двоногів, — не втримався й випалив Горобцешуб. — Тобі просто не хочеться прибирати.

— Неправда! — обурено нявкнув Біллішторм, настовбурчивши хутро на загривку.

— Тоді залишайся й допомагай, — Рінесмерк ступив крок уперед і став біля Горобцешуба. — Сніг уже майже вщух.

— Але він може знову піти, — не вгавав Біллішторм. — Не хочу тут застрягти. Пам’ятаєш, як того гололисту звіялася буря, і всі домашні коти мусили лишитися на ніч в ущелині, доки вітер не вщух? Мої Двоноги місця собі не знаходили. Думали, що я більше не повернуся.

Горобцешуб випустив кігті й уже хотів був щось відповісти, але Листозірка зупинила його, піднявши хвіст.

— Гаразд, — звернулася вона до Біллішторма. — Якщо треба, то треба. Йди. Побачимося вже завтра.

— Дякую, Листозірко, — з полегшенням відповів рудо-білий кіт. Відтак зніяковіло зиркнув на вояків, розвернувся і вишмигнув з кубла.

— Тобі також треба йти, Чорнодряпко? — спитала Листозірка.

Чорна кішка здригнулася.

— Ні, Листозірко. Я залишаюся. Допоможу з прибиранням.

— І правильно зробиш, — пробуркотів хтось.

— А завтра ми не пустимо до себе Біллішторма, — нявкнув Горобцешуб. Його очі досі палали від обурення.

— Точно, — погодився Рінесмерк. — Йому тільки розваги подавай. А як треба попрацювати, то він уже має йти до гнізда Двоногів.

Листозірка ледь помітно зітхнула. Знала, що мусить покласти край сваркам між постійними і денними вояками. Провідниця домагалася рівноправ’я у своєму Клані, а поведінка Біллішторма цьому не сприяла.

Та не встигла вона втрутитися в розмову, як наперед вийшов Гострокіготь і звернувся до обох вояків:

— Як бути з Білліштормом, вирішувати не нам, а Листозірці. Ліпше берімося до роботи.

Горобцешуб і Рінесмерк перезирнулися.

— Гаразд, Гострокігтю, — пробуркотів Рінесмерк.

— Хай там як, — прошепотів воєвода на вухо Листозірці, коли двоє вояків відвернулися, — а вони мають рацію. Коли повернеться Біллішторм, йому треба дати якесь додаткове завдання. Ми ж бо не хочемо, щоб воякиці вважали, що їм тут легше живеться, ніж котам Клану.

Листозірка відчула, як хутро на її загривку стає дибки, бо воєвода знову назвав денних вояків воякицями, але вона змусила себе заспокоїтися. Не до суперечок було тепер.

Гострокіготь почухав за вухом задньою лапою, а тоді додав:

— Якщо вони хочуть бути частиною Клану, то мають зрозуміти, що всі обов’язки в нас діляться порівну.

— Згодна, — відповіла Листозірка. Вона була вдячна воєводі за підтримку, хоча він і погоджувався з Горобцешубом та Рінесмерком. — Спробую їх залучити до облаштування нових кубел, і тоді, можливо, їм захочеться залишитися в улоговині.

Гострокіготь недовірливо зиркнув на провідницю, і його ліве вухо сіпнулося.

— Ну, можливо.

Листозірка розуміла, що безглуздо продовжувати розмову. Натомість вона махнула хвостом, підкликавши до себе Рінесмерка і Стрибожара.

— І ти, Чорнодряпко, ходи з нами, — нявкнула Листозірка. — Заміниш Біллішторма.

Чорнодряпка кліпнула, приємно здивована, що провідниця Клану вибрала її собі в помічниці, і вийшла відразу за Листозіркою і двома вояками. Негода майже вщухла, у повітрі кружляло хіба що кілька поодиноких сніжинок. Але на стежках топився сніг, і вони стали дуже підступними та слизькими, до того ж поміж скелями віяв пронизливий вітер, який запросто міг здути кота.

— Уважно дивіться під лапи, — попередила Листозірка.

Провідниця рушила стежкою вниз, щоб забрати М’ятолапку та Полинолапа, і дуже втішилася, побачивши Крутьколапа, який визирнув зі входу до печери. Він теж залишився в улоговині.

— Ходімо зі мною, — сказала вона новакам. — Почнемо вичищати дальні печери.

— Чудово! — вигукнув Полинолап. Новак прошмигнув попри Крутьколапа надвір і мало не впав, послизнувшись на стежці. — Цікаво, що ми там знайдемо?

— Пташині кістки й пилюку, — відповіла його сестра, виходячи з кубла набагато спокійніше. — Ну ти й мишомізкий!

Полинолап замахнувся лапою, щоб зацідити сестрі у вухо, але враз зупинився, щойно побачив, що за ним спостерігає Листозірка.

— Ходімо, — сказала провідниця, доки новаки не почали сваритися. — Холодно, тому гріємося швидкою ходьбою.

Щойно вони опинилися на дні улоговини, Листозірка пришвидшила крок, і коти, напруживши м’язи й позадиравши хвости, помчали поруч із нею. У холодному повітрі від їхнього дихання з’являлися білі хмарки. Порожні печери розташовувалися за кілька лисячих хвостів перед тренувальним майданчиком, який припорошило снігом. Підвівши голову, Листозірка побачила чотири вузьких отвори — два майже в підніжжі скелі, а ще два — трохи вище.

Чорнодряпка підійшла до найближчої печери і занурила всередину голову та плечі.

— Дуже маленька, — повідомила вона, і в її словах виразно вчувалося розчарування, навіть попри приглушений голос.

— Чорнодряпко, вилазь звідти, — наказала Листозірка.

Чорна кішка позадкувала з печери, обернулася й питально глянула на Листозірку.

— Про що ти забула? — запитала провідниця.

Чорнодряпка розгублено кліпала очима.

— Вона мала спочатку прислухатися і принюхатися, — голосно нявкнув Рінесмерк.

Листозірка роздратовано зиркнула на вояка. «Він правильно каже, але не треба було дозволяти йому поставити Чорнодряпку в незручне становище, бо вона засоромилася і зніяковіла. Я повинна бути обачнішою».

— Ніколи не знаєш, що там усередині, — пояснила воячці Листозірка. — А якщо там ховається лисиця чи борсук? Там може бути навіть бджолине гніздо. Зазираючи в замкнений простір, завжди будь насторожі.

— Вибач, — Чорнодряпка похнюпила голову і пошкребла землю кігтями передньої лапи.

— Може, зазирнеш і в наступну печеру й покажеш, як це робити правильно? — помахом хвоста Листозірка показала на нижню печеру.

Чорнодряпка подріботіла до наступної печери і за хвіст до отвору зупинилася, щоб занюшити повітря. За мить вона обернулася до Листозірки:

— Нічого не чую й не відчуваю ніякого запаху. Там нема нікого живого.

— Тепер зазирни всередину.

Чорнодряпка підійшла до печери, обережно прослизнула в неї і майже одразу вилізла.

— Вона порожня, Листозірко, але теж дуже маленька.

Провідниця зазирнула в обидві нижні печери. Чорнодряпка не помилилася: ці печери були затісними, щоб облаштувати в них кубла. Вони виявилися неглибокими і з низькими стелями. Кам’яна долівка була змережана срібними равликовими доріжками, а під дальніми стінами виднілися купи листя і всілякого мотлоху.

— Ми їх розчистимо пізніше, — вирішила Листозірка. — Це чудове місце для комор.

Стрибожар задер голову і поглянув на горішні печери.

— Я вилізу туди, — сказав він. — Хочете, щоб я туди зазирнув?

— Ми всі зазирнемо туди, — відповіла Листозірка. — Ходімо за мною, але будьте дуже обережними. Туди нема стежки.

Видертися до горішньої печери було нелегко. Листозірка мусила чіплятися за тріщини в камінні і йти по вузьких виступах. Озирнувшись, вона побачила, що коти підіймаються за нею. Рінесмерк стиснув зубами загривок М’ятолапки і підтягував її вище на похилий камінь, бо коротколапа новачка не могла дотягтися до наступної тріщини.

«Щоб облаштувати в цій печері кубло, доведеться прокласти сюди безпечну стежку».

Листозірка дісталася до входу в печеру і переконалася, що всередині нікого нема. Також із задоволенням зауважила, що тут набагато просторіше, ніж у печері внизу. Стеля була на відстані одного хвоста від її голови, а біля дальньої стіни лежали гілки і сухе листя. Стрибожар, важко дихаючи, видерся на виступ позаду провідниці й одразу гучно пчихнув.

— Сама пилюка! — вигукнув він, хапнувши ротом повітря.

— Авжеж, — нявкнула Листозірка, весело позираючи на спантеличеного кота. — Тоді до роботи. Беремося за прибирання.

Провідниця заходилася здирати кігтями старе пташине гніздо, яке розсипалося у її лапах і здійняло хмару пороху, отож тепер уже Листозірка пчихала. Вона почула, як поруч зареготав Стрибожар, який також узявся розчищати печеру.

Інші коти витягали гілляччя, листя й кістки давно померлої здобичі, а тоді скидали все з кам’яного виступу на дно улоговини. Нарешті Листозірка змогла добре роздивитися печеру: досить простора, вона заглиблювалася у скелю, була сухою і захищеною від негоди.

— Тут затишно, — прохрипіла провідниця, кліпаючи в серпанку пилюки. — Багато місця, а як понаносимо моху, то буде дуже зручно і тепло.

— І безпечно, — зауважила Чорнодряпка. — Ніхто сюди не зможе вдертися.

Листозірка схвально кивнула. Чорна кішка, хоч і йшла на ніч до гнізда Двоногів, але була дуже кмітлива і мала розум воячки. «Може, нам і не треба прокладати тут безпечніший доступ до печери. Може, варто залишити так, як є».

— Трохи перепочинемо, — сказала вона і сіла біля виходу, звідки було видно схил, по якому вони видерлися до печери. — Всі ви чудово попрацювали.

Коти повсідалися навколо неї і почали вмиватися, обтрушуючи пилюку і дрібні гілки з шерсті.

— Листозірко, розкажи нам щось про древній Небесний Клан, — сором’язливо попрохав Крутьколап. — Кажуть, що тут колись давно жив інший Клан. Це правда?

— Чистісінька правда, — відповіла Листозірка, намагаючись пригадати все те, що їй розповідав Вогнезір про перший Небесний Клан. Вона зручніше вмостилася на піщаній долівці.

— Колись давним-давно Небесний Клан жив у лісі разом з іще чотирма Кланами. Але вони мусили піти звідти, бо Двоноги відібрали їхню територію і почали будувати там свої гнізда.

— Хіба є й інші місця, де стоять гнізда Двоногів? — недовірливо запитала М’ятолапка і здивовано зиркнула на провідницю.

— Є, і дуже багато. Отже, отой древній Небесний Клан довго мандрував і нарешті прийшов до нашої улоговини й осів тут. Жили вони в тих самих кублах, де тепер живемо ми.

Троє новаків перезирнулися, витріщивши очі, — ніби духи древніх котів от-от мали ввійти в печеру.

— А тоді сталося нашестя щурів, — розповідала далі Листозірка. — Вони повбивали багатьох котів із Небесного Клану, а решту вигнали з насиджених місць. Багато хто з вояків подався в мандри, дехто став самітником, а дехто — кицюнею. І дуже небагато з них — лишень кілька — зберігали пам’ять про Небесний Клан, допоки не прийшов в улоговину Вогнезір і не відновив тут вояцтво.

Полинолап зойкнув від захвату:

— Як цікаво! І ти гадаєш, що ми можемо бути нащадками котів з отого древнього Небесного Клану? Ой, так хочеться, щоб це було правдою!

— І мені хочеться! — не втримався Рінесмерк.

— Мені також! — додала М’ятолапка, а Крутьколап лишень закліпав очима і нічого не сказав.

— Усе може бути, — промовила Листозірка, хоча сама вона мала великі сумніви щодо цього.

Вогнезір казав їй, що в котів із Небесного Клану були довгі ноги, щоб високо стрибати, і тверді подушечки лап, щоб ходити по скелях. А М’ятолапка і Полинолап не мали ані першого, ані другого. І Рінесмерк зі Стрибожаром теж.

«А от Крутьколап таки може бути нащадком Небесного Клану, — подумала вона. — Він високо стрибає і не боїться лазити по деревах. Чорнодряпка теж має довгі та міцні ноги».

— Кожен із тутешніх котів може бути далеким нащадком древнього Клану, — вела провідниця далі, не виокремлюючи нікого з денних вояків. — А це означає, що всі коти в цій місцині мають повне право пристати до Небесного Клану.

— Я точно Небесний кіт! — нявкнув Рінесмерк і припав до землі так, ніби збирався підстрибнути й полетіти з печери. — Я високо стрибаю і спритно лажу по деревах!

— І я теж! — вискнула М’ятолапка, виблискуючи очима. — Мої ноги дуже міцні.

Листозірка ледь помітно зітхнула. «Вони ще зараз почнуть мірятися ногами».

— Я також дуже сильний. Не те що дехто, — загарчав Рінесмерк.

Він мав на увазі денних вояків, здогадалася Листозірка.

— Коти з того Небесного Клану походили з різних місць, — нагадала вона чорному воякові. — Тому кожен із нас може виявитися їхнім нащадком.

— Авжеж, — пробубонів Рінесмерк, хоча Листозірка не мала певності, що вона його переконала.

Чорнодряпка і Крутьколап перезирнулися, але ніхто з них не промовив і слова.

У глибині душі Листозірка теж сумнівалася. «Як би мені хотілося бути в усьому впевненою, — думала вона. — Як би мені хотілося завжди все робити правильно. Я мріяла очолити Клан, де всіх котів шанують і цінують за їхні вміння та навички. Натомість мої вояки весь час сваряться і тягнуть Клан у різні боки».

Коли Вогнезір і Піскошторма вирушали назад додому, то всі коти Небесного Клану жили в улоговині цілодобово і були відданими вояками, як в отих лісових Кланах, про які розповідав Вогнезір. Звідки йому було знати, що коти з території Двоногів схочуть пристати до Небесного Клану на власних умовах і днюватимуть в улоговині, а ночуватимуть у затишних гніздах Двоногів, де досхочу наїдатимуться і куди лисицям нізащо не проникнути? Жодну з порад Вогнезора щодо керування Кланом неможливо застосувати до котів, які розділилися на два табори.

«Чи можна їх узагалі якось тут згуртувати?»

Розділ 3

Листозірка розплющила очі й побачила місячне сяйво, що просочувалося крізь вхід до кубла. Її розбудив чийсь голос, але тепер усе стихло, хіба що шепотіла-дзюрчала річка на дні улоговини. Провідниця підвелася на лапи, вигнула спину і потяглася, а тоді обтрусила клапті моху з хутра. Вийшовши з кубла, вона подріботіла стежкою вниз до води.

Біля підніжжя Валяви троє новоспечених вояків проводили нічне чування — сиділи, міцно обгорнувши хвостами лапи. У місячному сяйві вони нагадували витесаних із криги або каменю котів і не відповіли на кивок Листозірки.

Провідниця поквапилася до нових кубел, її лапи тихо ковзали по білих снігових заметах, що досі лежали в тіні скель. Валуни були вкриті памороззю так, ніби в улоговині знову настав гололист, але Листозірка не відчувала холоду.

Навпаки, її огорнули тепло і якась дивна легкість — ніби вона стала листком, що кружляє у теплому леготі. Видершись стрімким схилом скелі, Листозірка дісталася до найбільшої печери і зайшла всередину, стрясаючи мокрий сніг із кожної лапи.

«Я не помилилася, — подумала вона. — Облаштуємо тут гарне кубло, захищене від вітру. Та й ворогам сюди просто так не видертися, якщо вони взагалі зможуть здогадатися, що тут хтось живе».

— Твій Клан тут буде в безпеці.

Листозірка різко обернулася на звук голосу. Біля входу в печеру виднілися обриси кішки — геть чорної на тлі місячного сяйва. Глибоко вдихнувши, провідниця відчула солодкавий запах. Аж тут незнайомка ступила крок уперед, і Листозірка впізнала тендітну триколірну Плямолистку.

«Це медикішка, яка вже давно мандрує із Зоряним Кланом. Приятелька Вогнезора. Але що вона тут робить?»

Плямолистка рушила з місця, і її шерсть замерехтіла зорями. Медикішка своїм хутром потерлася об хутро Листозірки, і їх обох оповив солодкавий аромат.

— Вітаю тебе, люба подруго, — промуркотіла вона.

— Я… я сплю? — запитала Листозірка захриплим голосом.

Вона досі не звикла до того, що мертві коти з’являються у її снах та думках і, ніби живі, розмовляють з нею.

Плямолистка кивнула.

— Твої однокланівці думають, що ти далі спиш у кублі. Хіба не помітила, як нові вояки навіть не кліпнули, коли ти проходила повз них?

Листозірка стенула плечима.

— Подумала, що вони виконують правила чування у першу ніч.

— Навіть не сумніваюся, що так воно й було, — промуркотіла Плямолистка й озирнулася, нашорошивши вуха. — Якщо тобі потрібні нові кубла, то, вочевидь, Небесному Клану непогано ведеться, — зауважила вона.

— Я… ми просто роздивилися, — пояснила Листозірка. — Думаємо, як можна ці печери використати. У Клані з’явилися кошенята, і ми чекаємо на поповнення, але у старих кублах маємо ще досить місця.

Осяйні зелені очі Плямолистки ніби вивчали Листозірку.

— Чи все добре у твоєму Клані?

— Та ніби все гаразд, — обережно відповіла Листозірка. Вона не збиралася розповідати цій малознайомій кішці про клопіт з Білліштормом і такими, як він. Плямолистка не належала до її Клану. — А як там поживають Вогнезір і Піскошторма?

— Навіть дуже непогано, — відповіла кішка із Зоряного Клану. — У них поповнення — дві донечки.

— Чудова новина! — Листозірку огорнуло приємне тепло. — Коли побачиш Вогнезора, передай йому, що я дуже рада за них обох.

— Обов’язково передам. — Листозірка з подивом зауважила, що медикішка не надто раділа згадці про появу на світ нащадків Вогнезора. Натомість Плямолистка знову спрямувала погляд своїх зелених очей на провідницю. — Перед тобою стоїть одне з найскладніших завдань, яке тільки може постати перед провідницею Клану, — нявкнула вона. — Ти маєш створити Клан із котів, які нічогісінько не знають про вояцький правильник.

Листозірка не очікувала, що Плямолистка почне обговорювати проблеми її Клану, і не була певна, чи хоче підтримувати цю розмову. «Ми добре знаємо вояцький правильник. Вогнезір навчив нас, а тепер ми вчимо інших!»

— Роблю все, що можу, — промовила вона.

— І в тебе все виходить, — нявкнула Плямолистка. — Але тобі потрібно пройти ще довгий шлях, поки що майбутнє твого Клану туманне.