Коти вояки. Книга 6. Темні часи ebook

Аннотація

Новий провідник Громового Клану разом із даром дев’яти життів отримує від пращурів-вояків загрозливе застереження: «Лев із тигром зустрінуться в битві, і кров запанує над лісом». Що означають пророчі слова Зореклану? Намагаючись розгадати цю загадку, Вогнезір робить усе можливе, аби захистити Громових котів від жорстокої помсти давнього ворога. Та він навіть і не підозрює, що тепер у його лапах не тільки майбутнє власного Клану, але й усього лісу. 

Громадянство

Громовий клан

Тіньовий Клан

Річковий Клан

Вітряний Клан

Кривавий Клан

Коти поза Кланами

Пролог

Дощ монотонно стукотів по твердому чорному Громошляху, що лежав між безкінечними рядами кам’яних гнізд Двоногів. Десь-колись проносилась потвора, виблискуючи очима, чи пробігав самотній Двоніг, кутаючись у свою лискучу шубку.

Двоє котів тихо прослизнули за ріг, намагаючись не виходити з тіні будинку. Першим ішов худий сірий кіт із розідраним вухом і яскравими сторожкими очима, його хутро здавалося темнішим від вологи.

За ним скрадався кремезний котяра з масивними плечима, його мускули випиналися під промоченим хутром. Бурштинові очі цього велетня зблиснули під променем світла, і він почав роззиратися, ніби очікуючи нападу. А потім спинився під невеликим піддашком над входом до гнізда Двоногів і прогарчав:

— Ще довго? Тут смердить.

Сірий кіт глянув на нього.

— Уже недалеко.

— Краще б так і було.

Зморщившись, кремезний кіт закрокував далі, роздратовано смикаючи вухами, щоби струсити краплини дощу. На нього впав різкий жовтий промінь світла, і він здригнувся. За рогом прогарчала потвора, розкидаючи навсібіч брудну воду, що тхнула сміттям Двоногів. Кіт зашипів, коли вода хлюпнула йому на лапи і промочила хутро.

У гнізді Двоногів його бридило від усього: від твердої землі під лапами, від смороду потвор і Двоногів, яких вони переносили у своїх нутрощах, від незнайомих звуків, а найбільше від того, що він не міг дати собі тут раду без провідника. Цей широкоплечий кіт не звик залежати від будь-кого. У лісі він знав кожне дерево, кожен струмок, кожну кролячу нору. Його вважали найсильнішим і найнебезпечнішим вояком серед усіх Кланів. Тепер його відточені навики і гострі чуття були марні. Йому здавалося, що він оглух, осліп і скалічився, принизливо слідував за провідником, ніби безпорадне кошеня за своєю мамою.

Та воно було того варте. Вуса вояка засмикалися в передчутті. Він уже запустив у дію план, який мав перетворити найненависніших його ворогів на безпомічних жертв на їхній же території. Коли напали собаки, ніхто з котів не підозрював, що їх насправді виманили і весь цей час вели на повідку. Якщо все піде за планом, ця подорож до гнізда Двоногів дасть йому те, про що він так мріяв.

Сірий кіт повів далі стежкою через відкриту галявину, що смерділа потворами Двоногів. Під неприродним помаранчевим світлом калюжі вигравали всіма барвами веселки. Він спинився біля входу до вузької алеї та розтулив щелепи, щоби відчути запахи.

Вояк повторив за ним, гидливо облизуючи губи від затхлого запаху напівзогнилої їжі Двоногів.

— Це тут? — спитав він.

— Так, — нервово відповів сірий кіт. — Отже, пам’ятай, що я тобі казав. Той, до кого ми йдемо на зустріч, тримає під контролем багатьох котів. Ми повинні ставитися до нього з повагою.

— Валуне, ти забув, хто я? — вояк ступив крок уперед, нависаючи над своїм супутником.

Худий сірий кіт притиснув вуха.

— Ні, Тигрозоре, не забув. Але тут ти не провідник Клану.

Тигрозір форкнув.

— Ходімо нарешті, — гаркнув він.

Валун звернув до алеї, та за кілька кроків спинився, коли перед ними виросла кремезна фігура.

— Хто йде? — широкоплечий чорно-білий кіт вийшов із тіні. Сильні м’язи окреслювалися під його хутром, що змокло від дощу і прилипло до тіла. — Назвіться. Ми тут не любимо незна­йомців.

— Привіт, Кістяче, — стримано нявкнув сірий вояк. — Пам’ятаєш мене?

Чорно-білий кіт примружив очі й кілька митей мовчав.

— То ти повернувся, Валуне? — зрештою нявк­нув він. — Ти ж казав нам, що збираєшся пошукати кращого життя у лісі. Що ти тут робиш?

Чорно-білий кіт ступив крок уперед, але Валун стояв на місці, випустивши кігті у м’яку землю.

— Ми хочемо побачитися з Бичем.

Кістяк форкнув напівзадоволено, напівнасмішкувато.

— Не думаю, що Бич захоче побачитися з вами. А хто це з тобою? Його я не впізнаю.

— Мене звати Тигрозір. Я прийшов із лісу, щоби поговорити з вашим провідником.

Кістяк зиркнув на Валуна, а тоді знову на Тигрозора.

— Що вам від нього треба? — запитав він.

Бурштинові очі Тигрозора палали, наче вогні Двоногів, відбиті від вологого каміння навколо них.

— Я обговорю це з вашим провідником, а не з його охороною.

Кістяк наїжачився і випустив пазурі, але Валун швидко встряв між ним і Тигрозором.

— Бич мусить це почути, — наполіг він. — Це буде на користь усім котам.

Кілька митей Кістяк ще вагався, а потім відступив, дозволяючи Валуну з Тигрозором пройти. Він провів їх ворожим поглядом, але промовчав.

Тепер попереду, обережно ступаючи, йшов Тигрозір, поки ззаду поступово тьмяніло світло. Обабіч за купами сміття скрадалися змарнілі коти, не зводячи очей із двох непроханих гостей. Тигрозір напружив м’язи. Якщо перемовини завершаться невдало, йому доведеться битися, щоб вибратися звідси.

Кінець алеї загороджувала стіна. Тигрозір роззирнувся, виглядаючи провідника цих котів із гнізда Двоногів. Він очікував когось іще кремезнішого за дебелого Кістяка, тож спершу прогледів невеликого чорного кота, що сидів у тіні біля дверей.

Валун підштовхнув Тигрозора.

— Ось Бич.

— Оце Бич? — недовірливий вигук Тигрозора пролунав над звуками дощу. — Він же не більший за новака!

— Тсс! — в очах Валуна спалахнула паніка. — Може, це й не звичний для нас Клан, та ці коти уб’ють нас, якщо їхній вожак накаже.

— Здається, у мене гості, — голос чорного кота був нерівний, високий, ніби крига, що ламається під тиском чогось важкого. — Не думав, що побачу тебе знову, Валуне. Я чув, ти пішов жити в ліс.

— Так, Бичу, — відповів Валун.

— То що ж ти тут робиш? — у голосі Бича чувся найменший натяк на гарчання. — Ти передумав і приповз назад? Ти очікуєш, що я прийму тебе з обіймами?

— Ні, Бичу, — Валун відповів на крижаний погляд чорного кота. — У лісі добре жити. Там багато здобичі, жодного Двонога…

— Ти ж не прийшов сюди вихваляти переваги лісового життя, — перебив його Бич помахом хвоста. — На деревах живуть білки, а не коти, — він примружив очі, в яких мерехтіли бліді вогники. — То чого тобі треба?

Наперед виступив Тигрозір, відштовхнувши сірого вояка набік.

— Я Тигрозір, провідник Тіньового Клану, — прогарчав він. — І у мене до тебе є пропозиція.

Розділ 1

Бліді сонячні промені пробивалися крізь голе гілля дерев. Вогнесерд ніс свою провідницю до її останнього пристановища. Міцно тримаючи Синьозірку за карк зубами, він ішов тим самим шляхом, яким бігла собача зграя, коли хоробрі вояки Громового Клану виманили її до ущелини — і до загибелі. Усе його тіло затерпло, а голова безвільно похилилася від усвідомлення того, що Синьозірка була мертва.

Без провідниці ліс здавався Вогнесердові іншим, навіть ворожішим, ніж у той день, коли він ще кицюнею вперше сюди прийшов. Усе було несправжнім; йому вважалося, ніби дерева й каміння можуть розчинитися вмить, як туман. Якась неосяжна, неприродна тиша заповнила все навколо. Вогнесерд усвідомлював, що всю живність розполохала бучна собача зграя, та від горя йому здавалося, ніби ліс застиг у жалобі за Синьо­зіркою.

Епізод біля ущелини безперервно повторювався перед очима. Він знову бачив слиняву пащеку вожака зграї, відчував на собі його ікла. Вогнесерд згадував, як Синьозірка з’явилася нізвідки, як кинулася на собаку, тягнучи його і себе за виступ у річку. Він здригнувся, ніби знову стрибнув у холодну воду, як тоді, щоб урятувати провідницю. Пригадав марну боротьбу з течією, аж поки двоє Річкових котів, Мрячконіжка й Каменешуб, не прийшли їм на допомогу.

Та найяскравіше перед Вогнесердом поставали спогади про те, як він у розпачі схилився над своєю провідницею на березі річки, як він усвідомив, що вона пожертвувала останнім життям, аби врятувати його і весь Громовий Клан від зграї собак.

Мрячконіжка з Каменешубом допомагали йому нести тіло Синьозірки додому. Дорогою до табору він щоразу спинявся й принюхувався, чи не чути свіжих слідів собак. Перед цим Вогнесерд уже послав свого товариша Сіросмуга обійти територію в обох напрямках їхнього шляху і подивитися, чи не зловили собаки кого-небудь із Громового Клану, біжучи до ущелини. Та, на полегшення Вогнесерда, все було спокійно.

Зараз же, обійшовши зарості ожини, він знову поклав свою загиблу провідницю на землю й підвів голову, щоби принюхатися, радісно усвідомлюючи, що чує лише чисті запахи лісу. За мить з-за куща сухої папороті з’явився Сіросмуг.

— Усе в порядку, Вогнесерде, — доповів він. — Багато почикрижених кущів, але це й усе.

— Добре, — нявкнув Вогнесерд. Він плекав надію, що ті собаки, які не попадали в ущелину, з жахом повтікали і що ліс тепер знову належатиме чотирьом Кланам диких котів. Його Клан пережив три жахливі повні. Громові коти перетворилися на здобич на своїй же території, проте вижили. — Ходімо далі. Я хочу пересвідчитися, що у таборі безпечно, перш ніж Клан повернеться.

Разом із Річковими вояками вони підняли тіло Синьозірки і понесли його далі. На вершині схилу, що вів до входу в табір, Вогнесерд зупинився. Він пригадав цей ранок, коли разом зі своїми воя­ками знайшов мертвих кроликів, яких Тигрозір виклав на дорозі, аби приманити собак до табору Громового Клану. У кінці шляху коти знайшли тіло їхньої любої королеви, Ряболиці, яку вбив Тіньовий провідник, аби привчити собак до смаку котячої крові. Проте зараз усе виглядало мирно, і коли Вогнесерд знову принюхався, то зачув лише котячий запах.

— Почекайте тут, — нявкнув він. — Я йду погляну.

— Я з тобою, — вмить запропонував Сіросмуг.

— Ні, — це був Каменешуб. Він махнув хвостом, перегородивши сірому воякові дорогу. — Я думаю, що Вогнесердові слід зробити це самому.

Вдячно глянувши на Річкового воєводу, Вогнесерд почав обережно спускатися схилом, нашорошивши вуха і дослухаючись до кожного звуку. Та над лісом досі панувала химерна тиша.

Проминувши ялівцевий тунель і вийшовши на галявину, Вогнесерд спинився та роззирнувся. Якийсь собака міг не побігти до ущелини, або Тигрозір міг послати Тіньових вояків захопити табір. Проте все було тихо. У Вогнесерда аж хутро дибки стало — так дивно йому було бачити табір порожнім, та все ж ніде не було ні знаку небезпеки, жодних запахів собак чи Тіньового Клану.

Щоби пересвідчитися в безпечності табору, він заглянув у всі кубельця і до ясел. На Вогнесерда нахлинули непрохані спогади: спантеличення Клану, коли він розповів їм про зграю, жах гонитви через ліс, гарячий віддих собачого вожака за його спиною. Стоячи біля підніжжя Високого Каменя, слухаючи шелест вітру між дерев, Вогнесерд пригадав часи, коли на цьому місці стояв Тигрозір, зухвало дивлячись в обличчя побратимам, які дізналися про його зраду. Ідучи у вигнання, темний вояк присягнувся не раз помститися. Тож Вогнесерд був певен, що кровожерна спроба наслати зграю собак на Громовий Клан була не останньою на шляху до спов­нення цієї клятви.

Наостанок він обережно поповз крізь папороть до кубла Попелюшки. Роззирнувшись галявою, кіт помітив купки лікарських трав, охайно складені біля стіни. Тут його наздогнали найболючіші спогади — про Плямолистку та Жовтоіклу, які були медикицями Громового Клану перед Попелюшкою. Вогнесерд любив їх обох, і несподівано жаль за ними накрив його, змішавшись із жалем за провідницею.

«Синьозірка померла, — сказав він їм тихо. — Вона зараз із вами у Зореклані?»

Вогнесерд повернувся до схилу. Сіросмуг стояв на чатах, а Мрячконіжка й Каменешуб ніжно вилизували хутро провідниці.

— Усе чисто, — промовив Вогнесерд. — Сіро­смуже, піди зараз до Сонячних Скель. Скажи Кланові, що Синьозірка загинула, але про решту мовчи. Я поясню все, коли зустрінуся з ними. Просто повідом їм, що вже безпечно повертатися додому.

Жовті очі Сіросмуга проясніли.

— Уже біжу, Вогнесерде.

Він розвернувся і побіг лісом у напрямку Сонячних Скель, де ховався Клан, поки собаки йшли по кролячому сліду Тигрозора до їхнього табору.

Каменешуб, який сидів, схилившись над тілом Синьозірки, захоплено муркнув:

— Одразу видно, якому Кланові по-справж­ньому вірний Сіросмуг.

— Так, — погодилася Мрячконіжка. — Ніхто насправді не вірив, що він залишиться у Річковому Клані.

Кошенята Сіросмуга народилися від Річкової королеви, тож на деякий час він перейшов до Річкового Клану, аби бути з ними, проте його серце завжди залишалося із Громовим Кланом. Змушений брати участь у битві проти колишніх побратимів, він вирішив урятувати Вогнесердові життя, Річкова провідниця Леопардозірка вигнала його зі свого Клану. Утім, Вогнесерд вважав, що її вирок відкрив сірому воякові шлях до повернення туди, де йому справді місце.

Він кивнув Річковим воякам, а тоді знову підняв Синьозірку, і троє котів понесли її тіло до табору. Нарешті вони могли положити провідницю в кублі під Високим Каменем, де вона й зостанеться, доки Клан не попрощається з нею та не поховає з усіма почестями, на які заслужила ця мудра й шляхетна кішка.

— Дякую за вашу допомогу, — нявкнув Вогнесерд Річковим воякам. Він на мить завагався, адже добре знав, яке велике значення мало це запрошення, але тоді додав: — Ви б хотіли залишитися на похорон Синьозірки?

— Це щедра пропозиція, — відповів Каменешуб, майже не виказуючи здивування з того, що Вогнесерд запросив членів ворожого Клану на церемонію поховання. — Але в нас є обов’язки перед нашим Кланом. Ми вже мусимо повертатися.

— Дякую, Вогнесерде, — нявкнула Мрячконіж­ка. — Це дуже важливо для нас. Але твій Клан не зрозуміє, якщо ми залишимося. Вони ж не знають, що Синьозірка була нашою мамою?

— Ні, — сказав Вогнесерд. — Лише Сіросмуг. Проте Тигрозір підслухав вашу розмову із Синьозіркою на… на березі річки. Будьте готові, якщо він захоче розголосити про це на наступному Зборищі.

Каменешуб і Мрячконіжка перезирнулися. Тоді Каменешуб підвівся, його очі виклично палахтіли.

— Хай Тигрозір каже, що захоче, — нявкнув він. — Я сам розповім Річковому Кланові сьогодні. Ми не соромимося своєї матері. Вона була шляхетною провідницею, а батько — великим воє­водою.

— Так, — нявкнула Мрячконіжка. — Ніхто не зможе з цим посперечатися, і неважливо, що вони походили з різних Кланів.

Відвага і рішучість цих двох вояків нагадали Вогнесердові їхню матір, Синьозірку. Вона віддала дітей батькові — Дубосерду, Річковому воєводі, — і двоє котів виросли, певні того, що народилися в Річковому Клані. Дізнавшись правду, вони спершу зненавиділи Синьозірку. Проте сьогодні вранці, коли вона лежала, помираючи, на березі річки, Каменешуб і Мрячконіжка знайшли в собі сили пробачити їй. Поза всім цим болем Вогнесерд відчував полегшення від того, що його провідниця зблизилася зі своїми кошенятами, перш ніж відійти до Зореклану. З усього Громового Клану лише він знав, як страждала Синьозірка, дивлячись на своїх дітей, що виростали в чужому Клані.

— Шкода, що ми не знали її краще, — сумно пронявчав Каменешуб, ніби прочитавши думки Вогнесерда. — Тобі пощастило, що ти виховувався у Клані Синьозірки і став її воєводою.

— Я знаю.

Вогнесерд жалібно глянув на синьо-сіру кішку, що нерухомо лежала на піщаній долівці. Тепер, коли її благородний дух покинув тіло і вирушив на полювання із Зорекланом, Синьозірка здавалась такою маленькою й беззахисною.

— Можна нам попрощатися з нею наодинці? — непевно запитала Мрячконіжка. — Лише на кілька митей.

— Звісно, — відповів Вогнесерд. Він вийшов із кубла, залишивши позаду Каменешуба і Мрячконіжку, що схилилися біля тіла Синьозірки і вперше та востаннє ділилися язиками зі своєю матір’ю.

Якраз проминувши Високий Камінь, він почув звуки котів, які наближалися через ялівцевий тунель. Вогнесерд поспішив до них і побачив Морозошубку та Крапохвістку, що нерішуче підповзали до табору, вагаючись, чи виходити з прихистку тунелю на галявину. За ними так само невпевнено йшли Орлякошуб та Злотоквітка.

Вогнесердові боляче було бачити те, що коти так боялися власного дому, та погляд його шукав серед них лише одну воячку — Піскошторму, його кохану світло-руду кицю. Він мусив пересвідчитися, що вона ціла й неушкоджена після свого небезпечного завдання — відваджування собак від табору.

Вогнесерд помітив свого небожа Хмарохвоста: білий вояк обережно вів Безлику — юну кішку, яка пережила жахливу травму через собак. Наступною на галявину вийшла, кульгаючи, Попелюшка. Медикиця несла в зубах жмуток трав і водночас активно штовхала поперед себе Ожинолапа й Вохролапку, двох наймолодших новаків, які були кошенятами Тигрозора.

Нарешті Вогнесерд побачив Піскошторму. Руда киця вийшла на галявину разом із Верболозою та її кошенятами, що щасливо стрибали навколо них, не розуміючи, який стрес пережив їхній Клан.

Вогнесерд підбіг до Піскошторми, притиснувся до неї мордочкою й гучно замуркотів. Руда воячка почала радісно облизувати йому вуха, а коли він підвів погляд, то побачив у її зелених очах теплий вогник.

— Вогнесерде, я так за тебе хвилювалася, — муркотіла вона. — Ті собаки були величезні! Я ще в житті не була така налякана.

— Я теж, — зізнався Вогнесерд. — Чекаючи на тебе, я весь час думав, чи вони тебе не піймали.

— Піймали? — відсторонилася від нього Піскошторма. Кінчик її хвоста смикався, і Вогнесерд уже було подумав, що ненароком образив воячку, проте раптом побачив, як блимнули її очі. — Я ж бігла заради тебе, Вогнесерде, заради Клану. Я почувалася так, ніби мчала швидше за котів Зореклану!

Вона вийшла на середину галявини, роззирнулася і раптом нахмурилася.

— Де Синьозірка? Сіросмуг сказав нам, що вона загинула.

— Так, — відповів Вогнесерд. — Я намагався її врятувати, але річка забрала в неї сили. Синьозірка у своєму кублі, — він повагався, перш ніж додати: — Мрячконіжка й Каменешуб зараз із нею.

Піскошторма повернулася до нього, схвильовано здибивши хутро.

— У нашому таборі Річкові коти? Чому?

— Вони допомогли мені витягнути Синьозірку з річки, — пояснив Вогнесерд. — І… і вона їхня мати.

Піскошторма застигла, вирячивши очі.

— Синьозірка? Але як…

Вогнесерд перебив кицьку, торкнувшись її носа своїм.

— Я тобі пізніше розповім, — пообіцяв він. — А тепер мушу перевірити, чи все гаразд із Кланом.

Поки вони розмовляли, усі коти вже повиходили з ялівцевого тунелю і почали збиратися нав­коло Вогнесерда й Піскошторми. Вогнесерд помітив Папоротелапку та Зололапа, двох новаків, які першими бігли в естафеті від собак.

— Ви обоє великі молодці, — нявкнув він.

Юні котики замуркотіли.

— Ми сховалися в ліщині, як ти нам і сказав, і вискочили, коли помітили собак, — нявкнув Зололап.

— Так, ми знали, що треба відвести їх подалі від табору, — додала Папоротелапка.

— Ви були дуже сміливі, — похвалив їх Вогнесерд. Він знову пригадав нерухоме тіло Ряболиці, матері цих новаків, яку вбив Тигрозір. — Я пишаюся вами, і ваша мама дуже би вами пишалася.

Зололап здригнувся, раптом знову виглядаючи, як маленьке кошеня.

— Я був нажаханий, — зізнався він. — Якби ми знали, які ті собаки насправді, не думаю, що ми б наважилися.

— Ми всі були нажахані, — нявкнув Порохошуб, підійшовши до них і ніжно лизнувши Папоротелапку. — Я ще так швидко ніколи в житті не бігав. А ви двоє впоралися просто чудово.

І хоч Порохошуб хвалив новаків однаково, та все тепло його погляду було для Папоротелапки. Вогнесердові вдалося приховати своє замилування. Любов Порохошуба до новачки ні для кого не була таємницею.

— Ти також зробив багато важливого, Порохошубе, — нявкнув Вогнесерд. — Клан дякує вам.

Порохошуб на мить глянув Вогнесердові у вічі, а тоді згідливо кивнув. Повернувшись, Вогнесерд помітив Хмарохвоста, що обережно проводив Безлику повз них.

— Безлико, з тобою все гаразд? — запитав воє­вода.

— Так, усе в порядку, — відповіла юна кицька, проте нервово роззирнулася вцілілим оком. — Ти впевнений, що жоден собака не дістався сюди?

— Я сам перевірив весь табір, — сказав їй Вогнесерд. — Нема жодного сліду від собак.

— Вона була дуже смілива біля Сонячних Скель, — нявкнув Хмарохвіст, торкаючись носом плеча Безликої. — Вона допомагала мені чатувати на дереві.

Безлика пожвавилася.

— Я вже не бачу так добре, як колись, але можу ловити звуки і запахи.

— Ти молодчинка, — нявкнув Вогнесерд. — І ти теж, Хмарохвосте. Я радий, що зміг покластися на тебе.

— Вони всі чудово впоралися, — це був голос Попелюшки. Вогнесерд обернувся і побачив, як вона шкутильгала до них разом із Мишошубкою. — Жодної паніки, навіть коли було чути, як завивала зграя.

— І всі здорові? — схвильовано спитав Вогнесерд.

— Так, звісно, — блакитні очі медикицьки полегшено засяяли. — Мишошубка пошкодила кігтик, коли тікала від собак, але це й усе. Ходімо, Мишошубко, я тобі знайду ліки.

Вогнесерд задивився, як вони йшли до кубла Попелюшки, і не помітив, що біля нього з’явився Білошторм.

— Можна тебе на два слова?

— Звісно.

— Мені так шкода, — очі Білошторма були переповнені болем. — Я знаю, що ти просив мене подбати про Синьозірку, коли ми тікали від собак. Але вона втекла із Сонячних Скель, я навіть не встиг помітити. Це моя провина.

Вогнесерд примружив очі й поглянув на старшого вояка. Оце вперше він помітив, яким виснаженим той виглядав. Хоч Білошторм був найстаршим вояком Громового Клану, він завжди здавався сильним та енергійним, його біла шубка завжди була лискучою й охайною. Тепер же здавалося, ніби він за цей день постарів на сотні сезонів.

— Це неправда! — наполягав Вогнесерд. — Навіть якби ти помітив, що Синьозірка зникла, що б ти зробив? Вона була твоєю провідницею, ти не міг змусити її залишитися.

Білошторм моргнув.

— Я не ризикнув послати за нею когось — не тоді, коли лісом носилася зграя собак. Усе, що ми могли, це заховатися на деревах біля Сонячних Скель і слухати їхнє завивання… — він здригнувся всім тілом. — Але ж я мав зробити хоч щось.

— Ти зробив усе, що міг, — сказав йому Вогнесерд. — Ти залишався з Кланом і тримав його у безпеці. Синьозірка сама прийняла рішення. Вона загинула, рятуючи нас, і на це була воля Зореклану.

Білошторм поволі кивнув, хоч його погляд досі був стурбований. Він промурмотів:

— Хоч вона й утратила в нього віру.

Вогнесерду була відома їхня таємниця — про те, що в останні місяці Синьозірка почала божеволіти. Переживши велике потрясіння через зраду Тигрозора, провідниця повірила, ніби веде вій­ну зі своїми предками. Вогнесерд та Білошторм за допомогою Попелюшки спромоглися утаїти від решти Клану стан Синьозірки. Проте Вогнесерд також знав, що її почуття змінилися в останні миті життя.

— Ні, Білошторме, — нявкнув воєвода, вдячний за те, що хоч чимось може заспокоїти старого шляхетного вояка. — Вона примирилася із Зорекланом перед смертю. Вона точно знала, що робить і для чого. Розум Синьозірки знову прояснився, і в той час воля її була сильною.

В очах Білошторма радість змагалася з болем, і він схилив голову. Вогнесерд усвідомив, якою спустошливою мала бути для нього смерть Синьо­зірки. Вони товаришували все життя.

Тепер уже решта Клану зібралася навколо Вогнесерда. В очах котів він бачив водночас і жах від пережитого, і страх перед майбутнім. Нервово ковтнувши, воєвода усвідомив, що заспокоювати ці страхи доведеться йому.

— Вогнесерде, — нерішуче спитав Орлякошуб, — це правда, що Синьозірка загинула?

Вогнесерд кивнув.

— Так, це правда. Вона… вона загинула, рятуючи мене і всіх нас, — на якийсь момент йому здалося, що зараз він зовсім втратить голос, і Вогнесерд важко ковтнув. — Ви всі знаєте, що я був останнім, хто мав привести собак до ущелини. Коли я був уже біля виступу, на мене напав Тиг­розір і повалив на землю, так що собачий вожак мене наздогнав. Пес мене вбив би, а решта собак залишилася б у лісі, якби не Синьозірка. Вона кинулася на вожака прямо на краю ущелини, і… і вони обоє полетіли вниз.

Він побачив, як хвилювання прокотилося Кланом, ніби вітер між гіллям.

— Що сталося потому? — тихо запитала Морозошубка.

— Я стрибнув за нею, але не зміг її врятувати, — Вогнесерд на мить заплющив очі, згадуючи течію та свої марні намагання втримати провідницю на плаву. — Мрячконіжка й Каменешуб із Річкового Клану прийшли на допомогу, коли нас уже мало знести геть, — провадив він. — Синьозірка ще була жива, коли ми витягли її на берег, та було вже пізно. Її дев’яте життя обірвалося, і вона залишила нас, відійшовши до Зореклану.

У середині юрби почулося жалібне виття. Вогнесерд усвідомив, що багато кого з цих котів ще навіть не було на світі, коли Синьозірка вже була провідницею. Повірити в те, що вона померла, для них було так само важко, як і в те, що могутні дуби Чотиридерева можуть повалитися за одну ніч.

Вогнесерд підвищив голос, намагаючись, щоб він не тремтів:

— Синьозірка не пішла від нас, ви ж знаєте. Вона вже дивиться на нас разом із Зорекланом… її дух зараз із нами.

«Або в її кублі, — подумав він, — ділиться язиками з Каменешубом і Мрячконіжкою».

— Я б хотіла зараз її побачити, — нявкнула Крапохвістка. — Де вона, у своєму кублі? — вона повернулася до входу разом із Рябохвостою та Дрібновухом.

— Я піду з вами, — запропонувала Морозошуб­ка, скочивши на лапи.

Вогнесерд схвильовано здригнувся. Він хотів дати Мрячконіжці та Каменешубові стільки часу з матір’ю, скільки було потрібно, проте зрозумів, що ніхто, крім Сіросмуга та Піскошторми, не знає про двох Річкових котів у їхньому таборі.

— Почекайте… — гукнув він, протискаючись крізь натовп.

Та було пізно. Крапохвістка й Морозошубка вже стояли біля входу до кубла Синьозірки, наїжачивши хутро і хвости так, що вони здавалися вдвічі більшими. Морозошубка погрозливо загарчала:

— А що ви тут робите?

Розділ 2

Як тільки Вогнесерд підбіг до кубла Синьозірки, до нього повернулася Крапохвістка. Її очі палали злобою.

— У нас тут двоє Річкових котів, — прогарчала вона. — Нівечать тіло нашої провідниці!

— Ні… Це неправда, — зітхнув Вогнесерд. — Вони мають право тут бути.

Він раптом усвідомив, що весь Клан схвильовано зібрався позаду нього, і почув гарчання Хмарохвоста, а за ним і решти котів.

Вогнесерд різко розвернувся до них.

— Назад! — наказав він. — Усе в порядку. Мряч­коніжка й Каменешуб…

— Ти знав, що вони тут? — це був голос Темносмуга. Темний вояк проштовхався крізь натовп і став впритул перед Вогнесердом. — Ти пустив чужинців у наш табір? У кубло нашої провідниці?

Вогнесерд глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися. Він не довіряв Темносмугові. Коли весь Клан рятувався від собак, той намагався втекти із кошенятами Тигрозора. Вояк присягався, що не знав нічого про плани Тіньового провідника зруйнувати Громовий Клан, та Вогнесерд не був певен, чи варто йому вірити.

— Ти забув, що я розповідав? — спитав воєвода. — Мрячконіжка й Каменешуб допомогли мені витягти Синьозірку з води.

— Ти розповідав! — форкнув Темносмуг. — Як ми можемо бути впевнені, що ти казав правду? З чого би Річковим котам допомагати Громовому Клану?

— Вони часто допомагали нам і раніше, — нагадав йому Вогнесерд. — Більшість із нас могла загинути у пожежі, якби не Річковий Клан.

— Це правда, — нявкнула Мишошубка. Вона саме повернулася з кубла Попелюшки разом із медикицькою й почула суперечку. Кішка підійшла і стала біля Темносмуга. — Але ти не мав права залишати їх наодинці з тілом Синьозірки. Що вони там робили?

— Ми вшановували пам’ять Синьозірки.

На свій захист виступив Каменешуб. Вогнесерд повернув голову і побачив, що Річковий воєвода і Мрячконіжка з’явилися біля входу до кубла. Вони обоє виглядали спантеличеними такою реакцією Громових котів. Хутро брата і сестри настовбурчилося, коли вони зрозуміли, що до них поставилися як до шпигунів.

— Ми хотіли з нею попрощатися, — нявкнула Мрячконіжка.

— Чому? — різко спитала Мишошубка.

Вогнесерд похолов. Мрячконіжка глянула на світло-коричневу кішку і відповіла:

— Вона була нашою матір’ю.

Запала тиша, яку порушував лише спів дрозда десь на окраїні табору. Вогнесердові голова пішла обертом, коли він зустрівся очима із враженими й ворожими поглядами Клану. Він глянув на Піскошторму — вона виглядала понурою, ніби знала, що Вогнесерд не хотів, щоб Клан про це дізнався саме так.

— Вашою матір’ю? — гаркнула Крапохвістка. — Щось я не вірю. Синьозірка ніколи б не віддала своїх кошенят на виховання іншому Клану.

— Вір, не вір, а це правда, — відказав Каменешуб.

Вогнесерд ступив наперед, наказавши Каменешубові мовчати помахом хвоста.

— Я з цим розберуся. А вам із Мрячконіжкою краще піти.

Каменешуб легко кивнув, і вони із сестрою рушили до ялівцевого тунелю. Вогнесерд почув розлючене шипіння котів Громового Клану, коли вони проходили повз.

— Клан вдячний вам за допомогу, — гукнув Вогнесерд їм услід, і його голос відбився луною від Високого Каменя.

Мрячконіжка й Каменешуб не відповіли. Вони навіть не обернулися, перш ніж зайти до ялівцевого тунелю.

Кожна волосинка на хутрі Вогнесерда стала дибки від бажання розвернутися і втекти від своїх нових обов’язків. Таємницю про те, що Синьозірка віддала власних кошенят в інший Клан, було так важко зберегти — та поділитися нею було ще важче. Він хотів би мати трохи більше часу, аби обдумати все, але буде краще, якщо Клан почує все зараз від нього, аніж від Тигрозора на наступному Зборищі. Вогнесерд мусив прийняти цей виклик, хоч як би йому це не подобалося.

Він кивнув Попелюшці й вискочив на Високий Камінь. Потреби скликати Клан не було — всі вже й так дивилися на нього. Якусь мить Вогнесерд мовчав, не в змозі почати говорити.

Він бачив, які злі та збентежені зараз коти, відчував на запах їхній страх. Темносмуг дивився на нього, примруживши очі, ніби вже обдумував, що розповість Тигрозорові. Вогнесерд мляво подумав, що Тигрозір уже про все знав — він чув, що сказала Синьозірка своїм дітям перед смертю. Та Тіньовий провідник буде радий почути про здивування Громового Клану і про проб­леми самого Вогнесерда. І, вочевидь, Тигрозір знайде спосіб, як цим скористатися, аби помститися Громовому Кланові й забрати своїх кошенят — Ожинолапа й Вохролапку.

Вогнесерд набрав у груди повітря й почав говорити:

— Це правда, що Мрячконіжка та Каменешуб — діти Синьозірки, — він намагався змусити свій голос не дрижати і водночас молився до Зореклану, щоб той підказав йому правильні слова і Громові коти не відвернулися від Синьозірки. — Дубосерд із Річкового Клану був їхнім батьком. Коли кошенята народилися, Синьозірка віддала їх йому на виховання.

— Звідки ти знаєш? — прошипіла Морозошубка. — Синьозірка ніколи б так не вчинила! Це розказали Річкові коти? Їм не можна вірити.

— Синьозірка сама мені розповіла, — відповів Вогнесерд.

Він і біла кішка зустрілися поглядами. Очі Морозошубки палали злобою, вона вищирила ікла, та все ж не наважилася звинуватити Вогнесерда у брехні.

— Ти хочеш сказати, що вона була зрадницею? — засичала королева.

У натовпі почулися вигуки заперечення. Морозошубка різко розвернулася, здибивши хутро. Перед нею став Білошторм. Хоч старий вояк і виглядав приголомшеним, його голос був рівним.

— Синьозірка завжди була вірна своєму Кланові.

— Якщо вона була така вірна, — встряв Темносмуг, — то чому ж дозволила, щоби батьком її кошенят став кіт з ворожого Клану?

Вогнесерд не знав, що на це відповісти. Не так давно Сіросмуг закохався у кішку з Річкового Клану, а їхні кошенята зараз виховувалися там. Громові коти були такі розлючені, що Сіросмуг не міг більше залишатися у власному Клані. І, хоч він уже повернувся, багато хто все ще вороже ставився до нього і сумнівався у його вірності.

— Таке трапляється, — відповів Вогнесерд. — Коли кошенята народилися, Синьозірка хотіла їх виховати у Громовому Клані, та…

— Я пам’ятаю тих кошенят, — цього разу його перебив Дрібновух. — Вони просто зникли з ясел. Ми всі думали, що їх украв лис чи бобер. Синьозірка була у відчаї. Ти хочеш сказати, що вона збрехала нам?

Вогнесерд глянув на старого сірого кота.

— Ні, — запевнив він. — Синьозірка насправді була у відчаї через втрату кошенят. Та вона мусила їх віддати, щоби стати воєводою Клану.

— Ти маєш на увазі, що для неї амбіції важили більше за власних кошенят? — запитав Порохошуб. Він здавався радше спантеличеним, ніж злим, ніби не міг зіставити цю розмову з образом тієї провідниці, яку він завжди знав.

— Ні, — відказав Вогнесерд. — Синьозірка це зробила, бо була потрібна Кланові. Вона поставила Клан понад усе — так, як і завжди.

— Це правда, — тихо погодився Білошторм. — Для Синьозірки не було нічого важливішого за Громовий Клан.

— Мрячконіжка і Каменешуб пишаються її відвагою — як тоді, так і тепер, — продовжив Вогнесерд. — І ми також повинні нею пишатися.

Він відчув полегшення, не почувши жодних заперечень, хоч і напруга у Клані ще повністю не згасла. Мишошубка та Морозошубка про щось тихо перемовлялися, кидаючи на нього підозріливі погляди. Крапохвістка, смикаючи хвостом, приєдналася до них. Проте Білошторм ходив від одного кота до іншого, очевидно підтверджуючи свої слова кожному окремо, а Дрібновух поважно кивав, ніби виказував повагу до того вибору, який зробила Синьозірка.

Раптом серед загального бурмотіння пролунав голос.

— Вогнесерде, — пролепетала Вохролапка, — то ти тепер будеш нашим провідником?

Та Вогнесерд не встиг відповісти, бо зненацька підскочив Темносмуг і загарчав:

— Обрати кицюню за провідника Клану? Чи нам бракує клепки?

— Це не було запитання, Темносмуже, — сказав Білошторм, підносячи голос над здивованими вигуками Піскошторми та Сіросмуга. — Вогнесерд — воєвода Клану і наслідник Синьозірки. Більше тут нема про що говорити.

Вогнесерд вдячно глянув на білого вояка. Хутро у нього на плечах уже почало дибитися, і він намагався змусити його знову влягтися. Не можна було показувати, що провокація Темносмуга його зачепила. Утім, Вогнесерд не міг відігнати сумніви. Синьозірка призначила його своїм воєводою, але її розум затьмарився через зраду Тигрозора, і весь Клан був шокований через запізнілу церемонію назовництва. Невже це могло означати, що в нього не було права очолити Громовий Клан?

— Але він кицюня! — запротестував Темносмуг. Його жовті очі злісно запалали. — Від нього аж несе Двоногами та їхніми гніздами! Невже ми хочемо собі за провідника оце?

Вогнесерд відчув, як уже знайоме роздратування піднімається всередині. Хоч він жив із Кланом із шести повень, Темносмуг ніколи не давав йому забути, що він не народився у лісі.

Поки Вогнесерд боровся із бажанням скочити додолу і вп’ястися кігтями у Темносмуга, підвелася Злотоквітка і підійшла до темного вояка.

— Ти помиляєшся, Темносмуже, — прогарчала вона. — Вогнесерд довів свою вірність Клану вже тисячу разів. Ніхто з тих, хто народився у Клані, не міг би зробити більше.

Вогнесерд вдячно моргнув Злотоквітці, здивований, що саме вона підтримала його так рішуче. Королева знала про підозри Вогнесерда щодо її сина Ожинолапа — він боявся, що новак стане таким же небезпечним, як його батько, Тигрозір. І хоч воєвода сам узяв Ожинолапа на виховання, він завжди почувався незручно біля нього — і Злотоквітка це знала. Вона запекло боронила своїх кошенят від того, що вважала безпричинною Вогнесердовою ворожістю. Тож було дуже дивно, що тепер ця кішка виступила на його захист проти Темносмуга.

— Вогнесерде, не слухай, що каже Темно­смуг, — до Злотоквітки доєднався Орлякошуб. — Усі коти, крім нього, хотіли би бачити тебе провідником. Ти для цього підходиш найбільше.

Навколо Високого Каменя піднялися крики згоди, і Вогнесерд мало не заплакав від вдячності.

— Зрештою, хто ми такі, щоби сперечатися з волею Зоряного Клану? — додала Мишошубка. — Воєвода завжди стає провідником Клану. Така традиція вояцького правильника.

— Який Вогнесерд знає навіть краще, ніж ти, — зашипів Сіросмуг, зневажливо смикнувши хвостом у бік Темносмуга. Він також знав, що Темносмуг співпрацював з Тигрозором перед нападом собак.

Вогнесерд лапою подав знак і попросив товариша мовчати, а тоді звернувся до Клану:

— Я обіцяю вам, що до самої смерті намагатимуся бути гідним провідником для Громового Клану. І нехай допоможе мені в цьому Зоряний Клан.

Його погляд інстинктивно упав на Піскошторму. Він побачив, як запишалася ним руда войовниця, і відчув тепло, що розливалося всім тілом, аж до кінчика хвоста.

— А щодо тебе, Темносмуже, — кинув Вогнесерд, не в змозі приховати злість, — якщо тобі не подобається мати за провідника кицюню, ніхто не загородить тобі вихід.

Темний вояк замахав хвостом. Його погляд був сповнений чистою ненавистю. «Якби я ніколи не прийшов до лісу, — усвідомив Вогнесерд, — Тигрозір би вже був Громовим провідником, а ти був би його воєводою».