Коти-вояки. Нове пророцтво. Книга 3. Світанок ebook

Аннотація

Повернувшись до лісу, обрані коти мають переконати Клани об’єднатись і вирушити на пошуки нової домівки. Але як це зробити, якщо ніхто не знає, куди саме треба йти і що чекає попереду? Хіба довіряться досвідчені провідники словам юних котів і борсучихи?

Небезпека вже зовсім поруч, і у знесилених, голодних Кланів обмаль часу. А Зореклан чомусь мовчить і не дає їм більше жодного знаку…

Громадянство

Громовий клан

Провідник

Воєвода

Медикицька

Вояки(дорослі коти і кицьки без кошенят)

Новаки(коти старші шести повень, які готуються стати вояками)

Королеви(кицьки, які виношують або доглядають кошенят)

Старійшини(колишні вояки і королеви, які пішли на спочинок)

Тіньовий Клан

Провідник

Воєвода

Медикіт

Вояки

Королеви

Старійшини

Річковий Клан

Провідник

Воєвода

Медикіт

Вояки

Новаки

Королеви

Старійшини

Вітряний Клан

Провідник

Воєвода

Медикіт

Вояки

Новаки

Королеви

Старійшини

Плем’я Стрімкої Води

Цілитель Племені

Звіролови(коти та кішки, відповідальні за полювання)

Вартові печери(коти та кішки, відповідальні за охорону печери)

Мамки(кішки, які виношують або нещодавно народили кошенят)

Коти поза Кланами

Пролог

Зорі холодно миготіли над голим лісом, де вже запанував гіркий падолист. У підліску ворушилися тіні — худі постаті з прилиплим від морозної вечірньої роси хутром прослизали між стерням, наче вода між очеретом. Під кошачими шубками вже не вигравали м’язи, як колись: крізь тонке хутро просвічувалися кістки.

Вогнисто-рудий кіт, який вів мовчазний загін, підвів голову й занюшив повітря. Хоч увечері потвори Двоногів стихали, їхній сморід уже намертво вчепився до кожного відмерлого листка і гілки.

Кота заспокоювала постійна присутність запаху його подруги; знайомий аромат просочувався крізь ненависний сморід Двоногів і трохи пом’якшував його. Вона вперто трималася за його швидким темпом, хоча її слабка хода зраджувала давно порожній шлунок і недоспані ночі.

— Вогнезоре, — засапано сказала кішка, коли вони рушили далі. — Як ти думаєш, наші доньки знайдуть нас, коли прийдуть додому?

Вогнистий кіт смикнувся, неначе наступив на шпичку.

— Ми можемо лише молитися, Піскоштормо, — тихо мовив він.

— Але як вони дізнаються, де шукати? — Піскошторма озирнулася на широкоплечого сірого кота. — Сіросмуже, як думаєш, вони зрозуміють, куди ми пішли?

— О, вони нас знайдуть, — пообіцяв Сіросмуг.

— Як ти можеш бути такий впевнений? — прогарчав Вогнезір. — Нам треба було відправити ще один патруль на пошуки Листолапки.

— І втратити ще більше котів? — нявкнув Сіросмуг.

Очі Вогнезора затьмарилися болем, і він поспішив уперед тінистою стежкою.

Піскошторма смикнула хвостом.

— Це було найважче рішення, яке йому коли-небудь доводилося робити, — прошепотіла вона до сірого кота.

— Він мусив спершу подбати про Клан, — прошипів Сіросмуг.

Піскошторма на мить заплющила очі.

— Ми втратили багатьох котів за цю повню, — нявкнула вона.

Мабуть, вітер приніс її слова, тому що Вогнезір повернув голову і суворо глянув на подругу.

— Тоді, можливо, на цьому Зборищі інші Клани нарешті погодяться, що нам треба об’єднатися проти загрози, — гаркнув він.

— Об’єднатися? — долинув викличний нявкіт смугастого кота. — Ти забув, як Клани востаннє відреагували на цю пропозицію? Вітряний Клан уже ледь не помирав від голоду, але ти міг з таким самим успіхом запропонувати їм поїсти своїх кошенят. Їхня гордість ніколи не дозволить їм визнати, що вони потребують чиєїсь допомоги.

— Тепер усе ще гірше, Порохошубе, — заперечила Піскошторма. — Як будь-який Клан може залишатися сильним, якщо помирають його кошенята? — її голос раптом затих, коли вона усвідомила, що щойно сказала. — Порохошубе, пробач.

— Модринка, може, й загинула, — зашипів Порохошуб. — Але це не значить, що я дозволю, аби Громовим Кланом командував хто-небудь чужий!

— Ніхто не збирається нами командувати, — пояснив Вогнезір. — Я все ще вірю, що ми можемо допомогти один одному. Ось-ось настане гололист. Двоноги зі своїми потворами відлякують нашу здобич усе далі, а те, що залишилося, їсти вже небезпечно. Ми не можемо боротися поодинці.

Раптом шепіт вітру між гіллям зріс до реву, і Вогнезір стишив ходу, нагостривши вуха.

— Що це? — прошепотіла Піскошторма, широко розплющивши очі.

— Щось діється біля Чотиридерева! — закричав Сіросмуг.

Він кинувся бігти, а за ним помчали Вогнезір та решта котів Клану. На верхівці звору всі вони вмить спинилися, задивившись у лощовину внизу.

Яскраві неприродні проміні світла, гостріші за сяйво місяця, продиралися між стовбурами чотирьох могутніх дубів, які охороняли це священне місце, відколи тільки з’явилися Великі Клани. Ще більше світла било з очей велетенських потвор, які повсідалися на краю галявини. Великий Камінь — широкий і гладкий сірий кругляк, з якого провідники Кланів щоповні зверталися до Зборища, — здавався дрібним і зневаженим, як мале кошеня, що скрутилося на Громошляху.

Галявиною гасали Двоноги і щось одне одному кричали. Раптом повітря прорізав новий звук — скреготливий високий вереск, — і один із Двоногів підняв величезну лапу, яка зблиснула в яскравому світлі. Двоніг приклав її до стовбура найближчого дуба, і з дерева полетів пил, ніби кров, що бризнула з рани. Та блискуча лапа верещала, люто впиваючись у столітню кору, заглиблюючись усе далі в серце дуба, аж доки Двоніг знову не крикнув, і лощовина задзвеніла гучним тріском. Могутній дуб почав хилитися — спершу повільно, тоді швидше, швидше, аж доки не повалився на землю. Його гілля затріщало, вдарившись об замерзлу землю, а тоді запанувала мертва тиша.

— Зореклане, зупини їх! — нявкнула Піскошторма.

Але предки-вояки не подали жодного знаку, що вони бачать ці жахливі події біля Чотиридерева. Зорі холодно миготіли на синьому небі, а Двоніг тим часом перейшов до іншого дуба, готуючи свою верескливу лапу до наступного вбивства.

Коти нажахано дивилися, як Двоніг переходив галявиною, аж доки не повалився останній дуб. Чотиридерева — місця, де чотири Клани збиралися впродовж незліченних поколінь, — більше не було. Потвори Двоногів гарчали на краю галявини, готові кинутись розділяти здобич, а коти ніби застигли на верхівці схилу, нездатні поворушитися.

— Тепер ліс мертвий, — промурмотіла Піскошторма. — У нас більше не залишилось надії.

— Май відвагу, — очі Вогнезора замерехтіли, коли він повернувся до свого Клану. — У нас досі є наш Клан. Завжди є надія.

Розділ 1

Першим запах вересового пустиря почув Воронолап, щойно ранкове сонце освітило зрошену траву. Він не видав ні звуку, проте Вивірколапка помітила, як нагострилися його вуха, і відчула, як з нього трохи спала журба, що переслідувала його від самої смерті Перохвостої. Темний Вітряний кіт пришвидшив ходу, поспішаючи вгору схилом, де туман усе ще стелився над високими травами. Вивірколапка розтулила рота і глибоко вдихнула, а тоді нарешті відчула знайомий запах ялівцю й вересу в холодному ранковому повітрі. Вона ринула за Воронолапом, а за ними побігли Ожинокіготь, Бурешуб та Вохрошубка. Тепер вони всі відчували запахи вересовища; вони всі знали, що вже надходить кінець їхній довгій виснажливій подорожі.

П’ятеро котів мовчки спинилися на межі Вітряного Клану. Вивірколапка глянула на свого побратима Ожинокігтя, а тоді на Вохрошубку — Тіньову воячку. Поруч із нею Бурешуб, сірий вояк Річкового Клану, примружив очі від холодного вітру. Проте Воронолап найпильніше вдивлявся у порожнє поле, де він народився.

— Ми б не дійшли аж сюди без Перохвостої, — промурмотів він.

— Вона загинула, щоб нас усіх врятувати, — погодився Бурешуб.

Вивірколапці боляче було чути гіркий жаль у голосі Річкового вояка. Перохвоста була Бурешубовою сестрою. Вона загинула, рятуючи їх від кровожерного хижака, коли вони зустріли групу незнайомих котів у горах. Плем’я Стрімкої Води жило за водоспадом і слухало власних предків — не Зореклан, а Плем’я Вічного Полювання. Один гірський кіт полював на котів Племені ось уже багато повень, виловлюючи їх одне за одним. Коли він знову увірвався до печери Племені, Перохвоста зуміла збити гострий кам’яний шпиль, що звисав зі стелі, й скинути його на ненажерну потвору. Проте під час падіння Річкова воячка важко поранилася і тепер спочиває під камінням на території Племені, неподалік від водоспаду, що його невпинний шум води доправить хоробру кішку до Зореклану.

— Це була її доля, — тихо додала Вохрошубка.

— Її доля була закінчити з нами подорож, — прогарчав Воронолап. — Зореклан обрав її, щоб піти з нами до Сонцеспаду й почути, що скаже Північ. Вона не повинна була загинути через пророцтво іншого Клану.

Бурешуб підійшов до Воронолапа і підштовхнув його мордою.

— Хоробрість і самопожертва — це також частина вояцького правильника, — нагадав він. — Чи ти б хотів, щоб вона вирішила інакше?

Воронолап задивився на скуйовджену вітром вересову пустку й не мовив ні слова. Його вуха смикалися, ніби він намагався виловити з леготу голос Перохвостої.

— Ходімо!

Вивірколапка побігла вперед по траві, раптом відчувши нестерпне бажання чимшвидше закінчити цю подорож. Перед тим як піти, вона посварилася зі своїм батьком — Вогнезором, і тепер дуже переживала, як він сприйме її повернення. Коли вони з Ожинокігтем покидали ліс, то не сказали нікому, ні куди йдуть, ні для чого. Лише Листолапка, Вивірколапчина сестра, знала, що Зореклан обрав по одному коту з кожного Клану й уві сні наказав їм іти до Сонцеспаду, аби послухати пророцтво Півночі. Ніхто з них не сподівався, що Північ виявиться старою мудрою борсучихою, і ніхто й не уявляв, якими доленосними новинами вона поділиться.

Воронолап промчав повз Вивірколапку наперед, адже він знав ці землі краще за будь-кого з них. Новак побіг до заростей ялівцю і зник на кролячій стежці; від нього не відставала Вохрошубка. Вивірколапка пригнула голову, щоб не зачепитися вухами за колючки, біжучи вузьким тунелем. Ожинокіготь з Бурешубом мало не наступали їй на п’яти, вона відчувала, як під їхніми лапами двигтить земля.

Коли ялівець зімкнувся навколо неї, у пам’яті враз затріпотіли темними крилами спогади про сни, які її непокоїли — про темряву і замкнуте місце, сповнене паніки та переляку. Вивірколапка була певна, що ті жахливі сни якимось чином були пов’язані з її сестрою. Вона заспокоїла себе тим, що після повернення додому зможе точно дізнатися, де Листолапка. Але відчувши нову хвилю тривоги, руда новачка поспішила до світла.

Вона сповільнила рух, коли вибігла на відкриту галявину. Ожинокіготь та Бурешуб з’явилися прямо за нею, їхнє хутро було подерте гострими ялівцевими шпичками.

— Не знав, що ти боїшся темряви, — підначив подругу Ожинокіготь, порівнявшись із нею.

— Я не боюся, — заперечила Вивірколапка.

— Я ще ніколи не бачив, щоб ти бігла так швидко, — муркнув він і смикнув вусами.

— Я просто хочу швидше дістатися додому, — вперто відповіла Вивірколапка. Вона проігнорувала те, як Ожинокіготь з Бурешубом багатозначно перекинулися поглядами, проходячи повз неї. Вони втрьох подалися за Вохрошубкою та Воронолапом, які вже зникли в морі вересу.

— Як думаєте, що скаже Вогнезір, коли ми розповімо йому про Північ? — вголос міркувала Вивірколапка.

Ожинокіготь смикнув вухами.

— Хтозна.

— Ми ж лише передаємо повідомлення, — нявкнув Бурешуб. — Все, що ми можемо, — це переповісти нашим Кланам, що нам сказав Зореклан.

— Думаєш, вони нам повірять? — спитала Вивірколапка.

— Якщо Північ мала рацію, то навряд чи нам доведеться довго їх переконувати, — понуро зауважив Бурешуб.

Враз Вивірколапка збагнула, що останнім часом не думала ні про що, окрім повернення додому. Вона витіснила з пам’яті всі думки про загрозу, яка нависла над лісом. Та від Бурешубових слів її серце стиснулося зі страху, а в голові пролунала жахлива пересторога Півночі: «Двоноги будують новий Громошлях. Скоро вони прийдуть із потворами. Вони викорчують дерева, потрощать каміння, земля розверзнеться від їхніх діянь. Для котів не буде більше місця. Якщо залишитесь — вас теж роздеруть, або загинете від голоду без здобичі».

А якщо вони спізнилися? Чи є ще їм взагалі куди повертатися?

Вивірколапка намагалася заспокоїтися, пригадавши решту пророцтва Півночі: «Але ви не залишитесь без проводу. Коли повернетеся, станьте на Великому Камені, над яким сяє Срібносмуга. Вмирущий вояк вкаже шлях». Громова новачка глибоко вдихнула. Надія ще була. Та їм потрібно було дістатися додому.

— Я чую Вітряних вояків! — вигук Ожинокігтя повернув Вивірколапку назад на пустир.

— Нам треба наздогнати Воронолапа із Вохрошубкою! — крикнула вона. Потреба ставати перед загрозою пліч-о-пліч з товаришами за цю подорож стала вже інстинктивною, так що Вивірколапка й забула, що Воронолап сам із Вітряного Клану і що його Клан не завдасть йому шкоди.

Вона кинулася з вересу на галявину й мало не налетіла на худорлявого Вітряного новака. Вивірколапка завмерла і з подивом на нього глянула.

Новак був дуже маленький, ніби тільки-но покинув ясла. Він стояв посеред галявини, вигнувши спину й наїжачивши хутро, хоч очевидно програвав у силі Воронолапові та Вохрошубці. Коли з’явилася Вивірколапка, він стрепенувся, але хоробро залишався на місці.

— Я так і знав, що почув чужинців! — прошипів він.

Вивірколапка примружила очі. Невже цей жалюгідний клубок хутра насправді збирався побороти трьох дорослих котів? Воронолап і Вохрошубка спокійно дивилися на Вітряного новака.

— Совоньку! — нявкнув Воронолап. — Ти що, не впізнав мене?

Новак схилив голову набік і розтулив рота, щоб покуштувати повітря.

— Це я, Воронолап! Що ти тут робиш, Совоньку? Ти хіба не маєш бути в яслах?

Юний новак смикнув вухами.

— Тепер я Соволап, — форкнув він.

— Але ти ще не можеш бути новаком! — вигукнув Воронолап. — Тобі ж іще нема шести повень.

— А ти не можеш бути Воронолапом, — прогарчав смугань. — Воронолап утік.

Проте він таки розслабив м’язи і підійшов до Вітряного кота, який спокійно стояв, доки новак його обнюхував.

— Ти пахнеш чужинцем, — заявив Соволап.

— Ми пройшли довгий шлях, — пояснив Воронолап. — Але тепер ми вдома, і мені потрібно поговорити з Високозорим.

— Кому це потрібно поговорити з Високозорим? — раптом пролунав агресивний нявкіт, від якого Вивірколапка аж підстрибнула. Повернувшись, вона побачила Вітряного вояка, який надійшов з-за вересу, підіймаючи лапи, аби не поколотися. За ним брели ще двоє котів. Вивірколапка занепокоєно поглянула на них. Вони здавалися настільки худими, що можна було перелічити їхні ребра. Ці коти останнім часом взагалі здобичі не бачили?

— Це я! Воронолап! — нявкнув Вітряний новак, посмикуючи хвостом. — Павотеноже, невже й ти мене не впізнаєш?

— Звісно, впізнаю, — холодно нявкнув вояк. Він прозвучав настільки байдуже, що Вивірколапці стало шкода її друга. Це був зовсім не теплий прийом — а Воронолап ще ж навіть не розповів своєму Кланові погані новини.

— Ми думали, що ти помер, — нявкнув Павотеніг.

— Ну, але я живий, — Воронолап моргнув. — У Клані все гаразд?

Павотеніг примружив очі.

— Що ці коти тут роблять? — запитав він.

— Вони подорожували зі мною, — відповів Воронолап. — Я зараз не можу пояснити, але я все розповім Високозорому, — додав він.

Павотенога наче й не зацікавили Воронолапові слова. Вивірколапка відчула, як по ній ковзнув погляд миршавого вояка, і він зашипів:

— Нехай забираються з нашої території! Вони не мають тут бути!

Вивірколапка не могла не зауважити, що Павотеніг навряд чи був у стані вигнати їх, якби вони відмовилися піти, але Ожинокіготь виступив наперед і схилив голову перед Вітряним вояком.

— Звісно, ми підемо, — нявкнув він.

— Нам все одно треба повертатися до наших Кланів, — зауважила Вивірколапка, але Ожинокіготь застережливо на неї глянув.

— Тоді ворушіться, — форкнув Павотеніг. Він перевів погляд на Воронолапа. — Пішли, — гаркнув він. — Я поведу тебе до Високозорого.

Він розвернувся й рушив у дальній бік галявини. Воронолап смикнув хвостом.

— Але ж до табору в той бік, — нявкнув він, показуючи в іншому напрямку.

— Ми тепер живемо у старих кролячих норах, — сказав Павотеніг.

Вивірколапка побачила сум’яття й занепокоєння на обличчі Воронолапа.

— Клан переселився?

— Поки що, — відповів Павотеніг.

Воронолап кивнув, хоч у його погляді досі було безліч запитань.

— Можна мені попрощатися з друзями?

— Друзями? — промовив один із вояків, блідо-карий кіт. — То ти тепер вірний котам з інших Кланів?

— Звісно, ні! — вигукнув Воронолап. — Але ми подорожували разом понад повню.

Вітряні вояки непевно перезирнулися, але не сказали ні слова, коли Воронолап підійшов до Вохрошубки й торкнувся до неї носом. Він з любов’ю потерся об Ожинокігтя й Бурешуба, а коли витягнув шию, щоб торкнутися Вивірколапки, новачка неабияк здивувалась такому щирому прощанню. Воронолапові найважче з них усіх давалося бути частиною групи, але після всього, що вони разом пережили, навіть він відчував ту нитку дружби, яка пов’язувала їх п’ятьох.

— Треба незабаром знову зустрітися, — стишено промурмотів Ожинокіготь. — Біля Великого Каменя, як казала Північ. Ми маємо побачити вмирущого вояка, щоб дізнатися, що робити далі, — він смикнув хвостом. — Може бути нелегко переконати наші Клани в тому, що Північ каже правду. Провідникам не сподобається те, що вони повинні залишити ліс. Але якщо ми побачимо вмирущого вояка…

— А чому б нам не привести наших провідників? — нявкнула Вивірколапка. — Якщо вони теж побачать вмирущого вояка, то повірять Півночі.

— Сумніваюся, що Леопардозірка погодиться прийти, — попередив Бурешуб.

— Як і Чорнозір, — додала Вохрошубка. — Ще не повня, тож між Кланами нема перемир’я.

— Але ж це так важливо, — наполягала Вивірколапка. — Вони мусять прийти!

— Ми можемо спробувати, — вирішив Ожинокіготь. — Вивірколапка має рацію. Це може бути найкращий спосіб розповісти їм новини.

— Гаразд, — нявкнув Воронолап. — Зустрічаємося завтра вночі біля Чотиридерева, з провідниками чи без.

— Чотиридерева! — вигук Павотенога знову змусив Вивірколапку підстрибнути. Вітряний вояк, вочевидь, почув їхню розмову. Вона відчула укол провини, хоч і знала, що в їхніх планах не було жодного натяку на зраду Кланам — якраз навпаки. Утім, у Павотенога, мабуть, були на гадці інші страхи.

— Ви не зможете зустрітися біля Чотиридерева. Бо від нього нічого не лишилося! — крикнув він.

У Вивірколапки кров застигла у венах.

— Про що ти? — запитала Вохрошубка.

— Усі Клани бачили, як Двоноги зруйнували його дві ночі тому, коли ми прийшли на Зборище. Двоноги і їхні потвори позрізали все до останнього дуба.

— Вони позрізали дуби? — луною прозвучало питання Вивірколапки.

— Так, я ж сказав, — гаркнув Павотеніг. — Якщо ви достатньо мишомізкі, щоб туди тепер піти, то самі побачите.

Вивірколапчине жагуче бажання повернутися додому, побачити свій Клан, тата, маму й сестру враз пронеслося над нею, наче хвиля, і її лапи засвербіли від потреби чимдуж бігти до лісу. Інші, вочевидь, відчували те саме; погляд Ожинокігтя посуворішав, а Бурешуб нетерпляче переминався з лапи на лапу.

Воронолап глянув на котів зі свого Клану, а тоді знову на друзів.

— Щасти вам, — тихо нявкнув він. — Я все одно думаю, що нам треба зустрітися там завтра, навіть якщо дубів уже немає.

Ожинокіготь та Бурешуб кивнули, а Воронолап розвернувся і подався за Павотеногом у верес.

Коли Вітряні коти зникли з виду, Ожинокіготь покуштував повітря.

— Ходімо, — наказав він. — Вохрошубко, ми будемо йти через стару борсучу нору до річки, але я думаю, що тобі варто залишатися з нами, принаймні доки не перейдемо кордон Вітряного Клану.

— Але мені було би швидше піти одразу направці до Громошляху, — заперечила Тіньова воячка.

— Безпечніше буде триматися разом, доки не перейдемо вересовище, — нявкнув Бурешуб. — Ти ж не хочеш, щоб тебе саму впіймали на Вітряній території?

— Я не боюся Вітряного Клану, — прошипіла Вохрошубка. — Та й судячи із цих вояків, вони навряд чи готові битися.

— Але ми не повинні їх провокувати, — застеріг Ожинокіготь. — Ніхто ще не знає, ні де ми були, ні що ми маємо їм сказати.

— А ми ще не знаємо, що Двоноги тут наробили, — додав Бурешуб. — Якщо натрапимо на їхніх потвор, то краще, щоб ми все-таки були разом.

Вохрошубка якусь мить дивилася на товаришів, а тоді кивнула. Вивірколапка полегшено моргнула. Вона не хотіла так швидко прощатися з подругою.

Ожинокіготь рушив через пустир, а решта котів подалася за ним. Слабке падолистове світло ледь-ледь прогрівало хутро на спині Вивірколапки. Коти бігли мовчки, і вона відчувала, як їхній настрій затьмарювався, наче небо хмарами. Від самих гір вони думали лише про те, як дістатися до лісу, мріючи опинитися вдома. Тепер Вивірколапці здавалося, що легше було би далі подорожувати, вічно мандруючи невідомими землями, ніж постати перед відповідальністю розповісти Кланам, що вони мусять або покинути свій дім, або зустрітися із жахливою смертю. Але попереду ще знак вмирущого вояка — і вони повинні довести це пророцтво до кінця.

Коли коти наблизилися до кордону, в їхні ніздрі вдарив сморід потвор Двоногів. Навколо — жодного сліду здобичі: ані пташини в небі, ані зайця в ялівці. На території Вітряного Клану завжди було важко полювати, але в повітрі чи в піщаному ґрунті відчувалися запахи здобичі. Тепер же зникли навіть канюки, які часто ширяли над широким вересовищем.

Четверо котів дійшли до верхівки, і Вивірколапка нервово ковтнула, борючись із нудотним рефлексом від все сильнішого смороду потвор. Вона глибоко вдихнула і змусила себе глянути вниз. Цілий шмат землі було вирвано з долини. Замість гладкого зеленого поля, яке вони завжди пам’ятали, зяяла коричнево-сіра рана. Вдалині ревіли потвори двоногів, пережовуючи землю своїми важезними лапами й залишаючи за собою саме багно.

Вивірколапка прошепотіла, тремтячи:

— Не дивно, що Вітряний Клан переселився до кролячих нір! Напевно, Двоноги зруйнували їхній табір.

— Вони зруйнували все, — зітхнув Ожинокіготь.

— Ходімо звідси, — прошипіла Вохрошубка. Вивірколапка почула в її голосі злість і побачила, що вона вчепилася в траву своїми довгими закрученими кігтями.

Ожинокіготь усе ще дивився на спаплюжений пейзаж.

— Не можу повірити в те, що вони накоїли.

Вивірколапці стиснуло горло. Настрій Ожинокігтя був не кращий за поруйновану долину.

— Ходімо, — сказала новачка. — Треба дістатися додому й дізнатися, що трапилося з нашими Кланами.

Ожинокіготь кивнув і напружив плечі, ніби те повідомлення, яке вони мали передати Кланам, фізично прибивало його до землі. Не кажучи більше нічого, він подався вниз схилом, остерігаючись потвор Двоногів, а решта котів пішла за ним, бабраючись в розораній землі. Вивірколапка була рада, що в нічних приморозках хоча б застигло болото; якби пішов дощ, це все перетворилося б на густу коричневу ріку, надто небезпечну навіть для довгоногих вояків, не кажучи вже про кошенят.

Коли вони дійшли до кордону Вітряного Клану, де починався ліс, Вохрошубка спинилась.

— Тут я вас залишу, — нявкнула вона. Її голос був спокійний, але очі зраджували сум. — Зустрінемося завтра біля Чотиридерева, що б там не зробили Двоноги.

— Щасти з Чорнозором, — нявкнув Ожинокіготь і потерся мордою об щоку сестри.

— Щастя не поможе, — понуро відповіла вона. — Я зроблю все, щоб переконати його піти зі мною. Наше завдання ще не закінчилося. Ми повинні дійти до кінця заради наших Кланів.

Плямиста воячка рушила до Тіньового кордону, а Вивірколапка, дивлячись на неї, відчула новий приплив енергії.

— А ми переконаємо Вогнезора! — гукнула вона навздогін.

Ожинокіготь, Вивірколапка та Бурешуб рушили далі. Ближче до кордону Річкового Клану трава м’якшала. Невдовзі Вивірколапка відчула запах поміток й почула віддалене гуркотіння ріки у зворі. По той бік простягалася територія Річкового Клану, а прямо за звором був міст Двоногів, яким Бурешуб міг перейти річку до свого табору.

Ожинокіготь спинився, чекаючи, що Бурешуб залишить їх там, та Річковий вояк натомість лише підвів очі.

— Я йду з вами до Громового табору, — тихо нявкнув він.

— Ідеш з нами? Нащо? — вигукнула Вивірколапка.

— Я хочу розказати татові про Перохвосту, — відповів він.

— Але ми самі можемо йому сказати, — запропонувала вона, бажаючи полегшити Бурешубові біль — йому мало би бути невимовно важко розповісти Сіросмугові, Громовому воєводі, про загибель доньки. Багато повень тому Сіросмуг закохався у Срібнострумку — кішку з Річкового Клану. Вона померла під час пологів, і, хоч Бурешуб із Перохвостою зростали у Річковому Клані, вони були знайомі зі своїм батьком з Громового.

Бурешуб похитав головою.

— Він уже якось втратив нашу маму, — сказав він. — Я хочу сам розповісти йому про Перохвосту.

Ожинокіготь кивнув.

— Тоді ходімо з нами, — лагідно нявкнув він.

Вони утрьох рушили стежкою, що вела зі звору до лісу. Вивірколапці від нетерпіння мороз пробіг поза спиною, коли вона вдихнула запах прілого листя. Вони були вже майже вдома. Кішка наддала ходи, аж доки мало не полетіла над м’якою лісовою долівкою. Невдовзі її наздогнав Ожинокіготь, і вони побігли пліч-о-пліч.

Проте Вивірколапка бігла не від захвату чи радості. Щось кликало її додому — і це було щось більш нагальне, ніж загроза Двоногів та їхніх потвор. Зловісні видіння, які тривожили її сон, знову заполонили думки й відлунювали в серці, наче кигикання орла. Сталося щось жахливе.

Розділ 2

— Плямолистко! — відчайдушно гукала Листолапка в порожній ліс. Відповіді не було. Мудра медикішка багато разів допомагала їй у снах, та зараз її поміч була потрібна найбільше.

— Плямолистко, де ти? — гукнула вона знову.

Дерева навіть не захиталися від вітру. У тінях не зашелестіла здобич. Ця тиша краяла Листолапці серце, наче гострий кіготь.

Раптом пролунав вереск, пробившись у її сон. Листолапка стрепенулась і розплющила очі, не розуміючи, де вона опинилася. Її хутро скуйовдив холодний вітер, а замість м’якого імшаного кубельця вона лежала у дивній холодній і блискучій павутині. Кішка панічно підхопилася й зачепила вухами павутину згори. Де б вона не опинилася, там було дуже мало простору, так що заледве вдавалося підвестися. Листолапка глибоко вдихнула і змусила себе роззирнутися, а тоді враз усе згадала.

Вона була замкнена у крихітному гнізді, стіни, підлога і стеля якого повністю були зроблені з холодної твердої павутини. Місця вистачало лише на те, щоб підвестися й потягнутися. Навколо всі стіни невеликої дерев’яної гаври Двоногів були заставлені такими самими гніздами.

Листолапка прагнула побачити зорі, вдихнути заспокійливу присутність Зореклану, знати, що вони дивляться на неї, та коли підводила погляд, то не бачила нічого, крім крутої стелі. Єдиним джерелом світла була місячна смужка, що пробивалася крізь невеликий отвір у стіні. Листолапчине гніздо стояло над усіма іншими; найближче нижнє було порожнє, але під ним виднівся клаптик темного хутра. Ще один кіт? Очевидно, не лісовий, адже його запах був їй незнайомий. Тварина не рухалася — напевно, спала. «Якщо вона взагалі жива», — понуро подумала Листолапка.

Вона почала наслухатися, але кіт, який кричав, уже замовк, і до Листолапки долинало тільки тихе нявкотіння і шубання котів, замкнених у інших гніздах. Вона понюхала повітря, але не впізнала жодного запаху. Гавру наповнював кислий сморід Двонога, змішаний зі страхом. Листолапка випустила кігті й відчула, як вони зачепилися за блискучу павутину.

Зореклане, де ж ви? У медикицьки було промайнула думка, що вона вже померла, але Листолапка відкинула її, здригнувшись і випадково протягнувши кігтями по долівці гнізда.

— Нарешті ти прокинулась, — прошепотів хтось.

Листолапка від подиву аж підскочила, а тоді вигнула шию, щоб подивитися через плече. У сусідньому гнізді заворушилася купа смугастого хутра, і вона відчула запах, який ні з чим неможливо було сплутати — запах кицюні Двоногів. У голосі кішки чулася доброта, але Листолапка була надто подавлена, щоб відповісти. Її думки снували навколо гірких спогадів про те, як Двоноги спіймали її, коли вона полювала з Карохвісткою, і принесли в це жахливе місце. Її відірвали від рідного Клану й замкнули в темряві. Переповнена відчаєм, вона зарилася носом в лапи і заплющила очі.

Раптом з дальнього гнізда почувся інший голос. Він був надто тихий, щоб розібрати слова, але дуже знайомий. Листолапка підвела мордочку й покуштувала повітря, але все, що вона відчула — то кислий запах, схожий на аромат трав, якими Попелюшка промивала рани. Голос заговорив знову, і Листолапка нагострила вуха й прислухалась.

— Треба звідси вибиратись, — нявкнув кіт.

Здалеку озвався інший:

— Як? Звідси нема виходу.

— Але ми не можемо просто сидіти і чекати смерті! — наполягав перший голос. — Тут були інші коти — я відчуваю їхні запахи, їхній страх. Я не знаю, що з ними сталося, але що б це не було, воно їх до сраки перелякало. Нам треба вибратися звідси, доки від нас не лишився самий запах страху!

— Нема як звідси вибратися, ти, мишомізкий, — почувся жорсткий нявкіт. — Заткнись і дай нам поспати.

На цих словах Листолапці стало зле від страху й жалю. Вона не хотіла тут померти! Кішка прищулила вуха й заплющила очі, намагаючись забутися й заснути.

— Прокидайся! — зашипів голос Листолапці на вухо, вихопивши її з неспокійного сну.

Вона підвела голову й роззирнулася. Водянисте сонячне світло прокрадалося крізь дірку в стіні, хоч воно ніяк не допомагало позбавитися від дрижаків. У тьмяному світанковому мареві новачка могла трохи краще роздивитися смугасту кішку в сусідньому гнізді. Незнайомка була чиста й охайна, і, побачивши її, Листолапка враз згадала про власне забрьохане хутро. Кішка вочевидь була кицюнею, пухкою й розніженою.

— Ти як? — спитала кицюня, її очі були широко розплющені від хвилювання. — Мені здалося, що в тебе щось болить.

— Просто щось наснилося, — охрипло відповіла Листолапка. Її голос звучав дивно, наче вона вже кілька днів не говорила. Раптом її охопили спогади кошмару: образи бурхливої ріки, червоної від крові, і великих птахів, що шугають з неба, випустивши гострі пазурі. На якусь мить Листолапка побачила Перохвосту, заховану в темряві, а тоді окутану зоряним сяйвом, і її лапи безпричинно затремтіли.

Надворі прокинулася й загарчала потвора Двоногів, повернувши Листолапку думками назад у тісну дерев’яну гавру.

— Ти погано виглядаєш, — мовила кицюня. — Спробуй поснідати. У кутку твоєї клітки є трохи їжі.

Клітки? Листолапка зачудовано подумки повторила незнайоме слово.

— Це гніздо так називається?

Крізь павутину, яка розділяла дві «клітки», кицюня кивнула на напівпорожню виїмку зі смердючими кульками. Листолапка з огидою глянула на їжу Двоногів.

— Я це їсти не буду!

— Тоді принаймні вмийся, — відповіла кицюня. — Відколи робочі тебе принесли, ти тут забилася, як поранена миша.

Листолапка смикнула плечима, але не поворухнулася.

— Вони ж не зробили тобі боляче, коли спіймали? — спитала кицюня. Судячи з голосу, її це справді непокоїло.

— Ні, — буркнула Листолапка.

— Тоді вставай і помийся, — вже різкіше мовила та. — Якщо будеш далі так дутися, то нікому краще не зробиш.

Але Листолапка не хотіла вставати і вмиватися. Сітчана підлога дерла їй лапи, і з-під одного кігтя сочилася кров. Її очі пекли від смороду потвори, який просочувався у гавру. І Зореклан не посилав жодного знаку, щоб заспокоїти той жахливий страх, який стискав їй серце.

— Вставай! — повторила кицюня, цього разу ще суворіше.

Листолапка крутнула головою і кинула на неї злий погляд, але кицюня його витримала.

— Ми знайдемо, як звідси вибратися, — нявкнула вона. — Але якщо ти зараз не встанеш, не розімнеш м’язи і не поїси щось, то так і не вийдеш. А я не залишаю тут нікого, якщо можу допомогти!

Листолапка здивовано кліпнула.

— Ти знаєш, як звідси вийти?

— Ще ні, — зізналась кицюня. — Але ти зможеш мені допомогти в цьому, якщо припиниш жаліти себе.

Листолапка розуміла, що вона має рацію. Їй не вдасться нічого вирішити, якщо вона просто ляже і чекатиме смерті. Зрештою, вона ще не була готова приєднатися до Зореклану. Вона — новачка медикішки, і вона потрібна Кланові тут, у лісі, що б від нього не залишилось.

Відкинувши журбу, яка висмоктувала її сили, Листолапка зіп’ялася на лапи. Її зведені м’язи заволали, коли вона розкрутила хвіст і потягнула ноги.

— Це вже краще, — муркнула кицюня. — Тепер повернись в інший бік. Так буде більше місця, щоб розімнутись.

Листолапка слухняно розвернулась і витягнула лапи в куток клітки, тримаючись за павутину, щоб підтягнутись. Доки потягувалась, опускаючи груди й напружуючи плечі, вона відчула, як заціпенілі м’язи потроху розслабляються. Тепер їй стало краще, і вона почала вмиватися.

Кицюня тим часом присунулася ближче до сітки і стежила за нею ясними блакитними очима.

— Я Коді, — нявкнула вона. — А тебе як звати?

— Листолапка.

— Листолапка? — перепитала Коді. — Що за дивне ім’я? — вона знизала плечима і заговорила далі: — Ну, Листолапко, тобі не пощастило, що ти сюди потрапила. Ти теж загубила свій ошийник? Мене б тут не було, якби я свій не стягнула — що за огидна штука! Я думала, що вся така розумна, можу його зняти, але якби він був на мені, то робочі віднесли би мене додому, а не сюди, — вона втягнула шию і лизнула розтріпане хутро на грудях. — Мої домашні, мабуть, збожеволіють від хвилювання. Якщо я не повернуся до півночі, вони почнуть рискати по саду, термосячи тарілкою з їжею й гукаючи мене. Це добре, що домашні про мене турбуються, але я можу й сама про себе подбати.

Листолапка не стрималася й видала смішок.

— Кицюня, що може про себе подбати? Та якби твої Двоноги тебе не годували, ти б померла з голоду!

— Двоноги?

— Вибач, — Листолапка виправилася, щоб кицюня її зрозуміла. — Домашні.

— Ну, а ти де береш їжу? — спитала Коді.

— Я на неї полюю.

— Одного разу я зловила мишу… — нявкнула Коді на свій захист.

— Я ловлю всю свою їжу, — відрубала Листолапка. На мить вона забула, що сидить у клітці, і побачила перед собою лише зелений ліс, сповнений шурхотінням дрібної здобичі. — Я і для старійшин можу наловити.

Коді примружила свої блакитні очі.

— Ти одна з тих лісових котів, про яких розповідав Ляпко?

— Я кішка з Клану, — відповіла Листолапка.

Коді глянула спантеличено.

— З Клану?

— У лісі є чотири Клани котів, — пояснила Листолапка. — Ми маємо окремі території та власні звичаї, але всі живемо разом під Зорекланом, — вона побачила, як поширюються очі Коді, і продовжила: — Коти Зореклану — це наші предки-вояки. Вони живуть у Срібносмузі, — новачка підняла хвоста, показуючи на стелю. — Одного дня всі коти Кланів приєднаються до Зореклану.

— Ляпко ніколи не згадував ніякі Клани, — промурмотіла Коді.

— Хто такий Ляпко?

— Кіт із сусіднього саду. Колись давно в нього був друг, який пішов жити до лісових котів… Тобто до Кланів.

— Мій тато народився кицюнею, — нявкнула Листолапка. — Він залишив своїх Двоногів і приєднався до Громового Клану.

Коді притиснулася до блискучої павутини, що їх розділяла.

— А як твого тата звати?

Листолапка витріщилася на неї.

— Ти думаєш, що він — той кіт, з яким дружив твій товариш?

Коді кивнула.

— Можливо! То як його звати?

— Вогнезір.

Коді похитала головою.

— Ляпкового друга звали Рудько, — зітхнула вона. — Не Вогнезір.

— Але він не завжди був Вогнезором, — нявкнула Листолапка. — Його так назвали у Клані. Це провідницьке ім’я. Він повинен був його заслужити, так само, як і вояцьке ім’я перед тим.

Коді замислено глянула на неї.

— Імена настільки важливі для Кланів?

— Дуже. Ну тобто кожному кошеняті дають ім’я, яке щось означає і яке відрізняє його від інших котів Клану, — вона замислилась. — Гадаю, можна сказати, що нам дають ті імена, яких ми заслуговуємо.

— А що зробив твій тато, щоб заробити ім’я Вогнезір?

— Його хутро помаранчеве, як вогонь, — сказала Листолапка. — Тож, коли він прийшов у Громовий Клан, провідниця назвала його Вогне… — вона увірвала мову. Коді ошелешено дивилася на неї.

— Це точно друг Ляпка! — вигукнула вона. — Ляпко завжди казав, що в Рудька було найяскравіше помаранчеве хутро з усіх, які він бачив. І тепер він провідник твого Клану! Нічого собі! Треба точно розповісти Ляпкові!

Листолапка із жалем подумала, що ще невідомо, чи побачить Коді знову Ляпка, а вона — тата. Ох, Зореклане, допоможи нам!

Коді опустила погляд, неначе почула нажахані думки Листолапки.

— Твоїй вухам не завадив би ще один сеанс вмивання, — нявкнула вона, переводячи на іншу тему.

Листолапка лизнула свою лапу і провела над вухом, а тим часом Коді знову заговорила:

— Твій тато, мабуть, зараз намагається з’ясувати, куди ти зникла. Думаю, він переймається за тебе так само, як за мене мої домашні.

— Ага, — погодилася Листолапка, хоча в думках вона сумнівалася, що у Двоногів з їхніми котами такий самий тісний зв’язок, як у неї з родиною. Та Коді здавалася дуже відданою своїм домашнім: вона переймалася за них так само, як Листолапка — за Громовий Клан. — Треба знайти звідси вихід, — її голос звучав рішуче. Вогнезір уже достатньо нахвилювався через Вивірколапку, йому тільки не вистачало, щоб іще одна донька пропала.

Вона задивилася на отвір високо в стіні гаври, звідки долинало сонячне світло, і почала міркувати, чи достатньо він широкий для кота. Може, їй би вдалося туди протиснутися, навіть якби довелося залишити тут жмут хутра. Але як вилізти з клітки? Вона обдивилася клямку, яка замикала двері.

— Без сенсу, — нявкнула Коді, простеживши її погляд. — Я пробувала просунути лапу, але ніяк не могла вхопитися за клямку.

— Ти не знаєш, навіщо Двоноги нас замикають? — спитала Листолапка, відводячи погляд від дверей.

Коді знизала плечима.

— Може, вони думають, що ми завадимо їм робити щось у лісі, — нявкнула вона. — Вони зловили мене, коли я погналася за білкою і зайшла значно далі, ніж зазвичай. Одна з потвор загарчала десь між деревами, і я запанікувала. Я була така ошелешена, що не помітила навколо робочих. Один із них підібрав мене і запроторив сюди. Ну нехай я й була без ошийника, але ж це треба бути дурним, як щеня, щоби прийняти мене за лісову кішку! — вона обурено наїжачила хутро, але раптом зустрілася поглядом з Листолапкою і принишкла. — Пробач, я не подумала. Ну тобто ти значно краща, ніж я очікувала, — ніяково додала кицюня.

Листолапка знизала плечима. Хоч лісова кішка, хоч кицюня — вони однаково були у пастці.

— Зазвичай я теж не заходжу на той край лісу, — нявкнула вона. — Я шукала Хмарохвоста з Ясносердою, вони з мого Клану.

Коді схилила голову набік.

— Вони пропали нещодавно, — пояснила Листолапка. — Дехто з Клану думає, що вони просто втекли, але я знаю, що ці двоє ніколи б не залишили своє кошеня.

— Тож ти вирішила, що твоїх друзів спіймали Двоноги, і вирушила на пошуки, — припустила Коді.

— Я навіть не знала, що Двоноги ловлять котів, — нявкнула Листолапка. — Я просто пішла за слідом і натрапила на запах Річкової кішки, яка теж зникла.

Вона раптом замовкла, відчувши, як спиною пробіг мороз. Якщо Хмарохвоста, Ясносерду і Мрячконіжку спіймали Двоноги, то вони могли бути тут! Новачка почала гарячково роззиратися гаврою, де вже було значно світліше. Нарешті вона побачила знайому постать із плямистим рудим хутром, яке впізнала би навіть у сутінках.

— Ясносердо! — Листолапка спробувала погукати товаришку, але її крик заглушив новий звук. Двері відчинилися, і всередину полилося світло. Доки Двоніг заходив у гавру, Листолапка швидко оглянула клітки, шукаючи ще когось знайомого.