Коти-вояки. Сила трьох. Книга 6. Сходить сонце ebook

Аннотація

Громовий Клан ніяк не може оговтатися після загадкової загибелі Золошуба. Воякам украй важливо з’ясувати, хто винен у ьому злочині, отож вони вирушають до Сонцеспаду. Небезпекам на шляху немає кінця-краю, але насправді всі відповіді приховані в їхньому власному Клані. Чи допоможе цього разу віра в пророцтво і вояцький правильник? Чи треба відмовитися від усього, що тримало купи на цьому світі?

Громадянство

Громовий клан

Тіньовий Клан

Річковий Клан

Вітряний Клан

Коти поза Кланами

Інші тварини

Зі щирою подякою, Лінн та Стіву Віманам

Пролог

Місячне сяйво заливало кам’яну лощовину. Було видно як удень, і тільки під кущами та скелями по краях табору простягнулися довгі, схожі на пазурі тіні.

Листоплеса схилилася над застиглим тілом Золошуба. Поки вона готувала вояка до поховання, бліде світло перетворювало його сіре хутро на сріблясте. Медикішці допомагав Сойкопер, він розгладжував і розпушував Золошубів хвіст, щоб той просохнув.

Листоплеса підвела голову і замилувалася крижаним сяйвом, що линуло від предків-вояків.

— Золошубе, нехай Зоряний Клан освітлює твій шлях.

Голос кішки м’яко лунав у холодному повітрі, коли вона повторювала слова, якими протягом незліченних повень медикоти проводжали в останню путь померлих однокланівців.

— Хай полювання буде вдалим, біг — стрімким, а прихисток для сну — надійним.

Слова, які мали б втішити її, бо обіцяли довге і щасливе життя загиблому воякові у Зореклані, натомість ранили болючіше за терня. У пам’яті промайнула та мить, коли вона виявила акуратні сліди зубів на горлі Золошуба. Занадто маленькі для собаки, надто чисті для лисиці, надто гострі для борсука. Їх міг залишити лише кіт. Але хто саме? Хто ненавидів Золошуба настільки, що холоднокровно вбив його без жодних слідів боротьби? Це була чесна прикордонна сутичка чи бійка через вкрадену здобич? «Може, це кіт з Вітряного Клану або волоцюга, що проходив повз? Будь ласка, Зореклане, хай буде саме так!»

Думка про те, що кіт із Громового Клану міг убити Золошуба, змусила Листоплесу застигнути. Так, Золошуб був гострим на язик і жорстким, але при цьому вірним і шанованим вояком. Невже хтось із Громового Клану мав причину бажати йому смерті?

Знову схилившись над тілом, Листоплеса почала зчищати землю та пісок з подушечок мертвого вояка. Щось м’яке і легке торкнулося її мордочки. Кішка відсахнулася і побачила пасмо шерсті, що застрягло в пазурах Золошуба.

«Ні! Це неможливо! — Нахилившись ближче, Листоплеса обнюхала шерсть. — Я знаю цей запах!»

Вона відчайдушно намагалася переконати себе, що цей жмуток хутра належить одному з котів, які знайшли Золошуба у струмку на Вітряному кордоні й принесли його тіло в табір.

Але запах річкової води був надто сильний — це точно не сухе хутро. До того ж кігті Золошуба тепер були м’які та нерухомі, вони радше зігнулися б, ніж вирвали б чиєсь хутро.

Цей клапоть шерсті міг залишитися тільки від одного кота — вбивці Золошуба.

Листоплесій перехопило подих. Здригнувшись, вона висмикнула хутро і віднесла у своє кубло. Тремтячими лапами медикішка поклала клапоть на листок і туго згорнула. А тоді засунула згорток аж у дальній куток свого сховку, глибоко у розколину в скелі, за останній жмуток трав. Правда про смерть Золошуба ніколи не повинна викритися.

Відчуваючи біль, який вона насилу здатна була пережити, Листоплеса спитала себе: «Невже це я в усьому винна?»

Жовтоікла загарчала, стрибнула на Синьозірку і повалила її на землю, притиснувши до соковитої трави лісу, де гуляв Зореклан.

— Це ти винна! — прошипіла вона. — Усього цього не сталося б, якби ти не залишила цю злощасну таємницю тліти в Громовому Клані.

Синьозірка гамселила задніми лапами по животі Жовтоіклої, але не могла звільнитися від хватки колишньої медикішки.

— Що з тобою? — шипіла вона. — Не забувай, що я була провідницею твого Клану.

Уся повага, яку Жовтоікла колись відчувала до колишньої провідниці Громового Клану, зникла. Їхня спільна історія розсипалася попелом у світлі жахливого майбутнього, що вона передбачила для Клану, який вважала своїм.

— Твоя таємниця — наче хробак, що пожирає яблуко зсередини, — прогарчала Жовтоікла, наблизивши оголені ікла до вуха Синьозірки. — Громовий Клан прогнив ущент, і проллється ще більше крові, перш ніж викриють правду.

— Ти цього не можеш напевне знати, — заперечила Синьозірка.

— Це і сліпе кроленя побачить! Правда вийде назовні. Північ усе розповіла Солу. А ми обидві знаємо, що Сол повернеться до Громового Клану.

Застосувавши свої натреновані вояцькі навички, Синьозірка вперлася головою у груди Жовтоіклої та зуміла перевернутися на бік. Зненацька схаменувшись, Жовтоікла відскочила геть і обтрусила своє скуйовджене сіре хутро.

Синьозірка звелася на лапи віддихуючись.

— Який нам сенс битися? — прохрипіла вона. — Шкоди вже завдано, і хай там що ти кажеш, то не моя вина.

Жовтоікла форкнула.

— І досі не вірю, що Північ зрадила нас, — провадила Синьозірка. — Я ж довірила їй приглядати за Кланами.

— Не Північ була зрадницею, — зауважила Жовтоікла, наїжачивши хутро. — Зрада почалася з першої брехні, з таємниці, яку ти зберігала стільки повень… Громовий Клан живе у брехні! Якщо ці три коти настільки могутні, як стверджує пророцтво, то мали б розібратися, де тут правда. Хіба що ти вважаєш, що весь цей час ми помилялися щодо них.

— Ні! — відповіла Синьозірка. — Ким ще можуть бути ці троє? Я не хотіла брехати! — додала вона, зриваючись на крик. — Але коли ж я могла їм сказати? Вони такі щасливі. Вивіркострибка та Ожинокіготь — добрі батьки. Чи краще було б, якби я розповіла їм правду?

— Скоро дізнаємося, — нявкнула Жовтоікла. — Старі таємниці не можна поховати навічно.

Вона змахнула хвостом і вже була рушила, але раптом зупинилася й озирнулася.

— І якщо ці троє котів недостатньо сильні, щоб розібратися з правдою, — додала стара медикішка, — то ти, Синьозірко, знищиш Клан, який так сильно любиш…

Розділ 1

Сухий орляк шарудів під лапами Левожара, який скрадався лісом. Небо над безлистими деревами було темним і порожнім. Від жаху хутро на загривку молодого вояка настовбурчилося, і він затремтів усім тілом — від вух до кінчика хвоста.

«Це місце ніколи не знало світла Зореклану».

Він брів далі, оминаючи зарості папороті й обнюхуючи землю під кущами, але не виявив ні сліду, ні запаху інших котів. «Із мене досить», — подумав Левожар, висмикуючи хвіст із виткої ожини. Вдивляючись у темряву, що простягалася між деревами, вояк запанікував: «А якщо я ніколи не знайду дорогу звідси?»

— Мене шукаєш?

Левожар підстрибнув і закружляв на місці.

— Тигрозір!

З ожинових заростів вийшов величезний вояк. Його смугасте хутро світилося дивним світлом, що нагадало Левожарові ядуче сяйво грибів на сухих деревах.

— Ти пропустив багато тренувань, — нявкнув Тигрозір, пробираючись уперед, доки не опинився на відстані хвоста від Громового вояка. — Ти мав повернутися раніше.

— Ні, не мав! — прошипів Левожар. — Мені взагалі не слід було приходити сюди, і тобі не слід було навчати мене. Ожинокіготь мені не батько! Ти не мій родич!

Тигрозір лише моргнув і більше нічим не видав свого здивування, навіть вухами не повів. Його бурштинові очі звузилися до щілин. Здавалося, він чекав, що ще скаже Левожар.

— Ти… ти знав! — прошепотів Громовий вояк.

Йому здалося, що дерева закружляли довкола. Вивіркострибка не єдина кішка, яка мала секрети!

— Звісно, я знав. — Тигрозір знизав плечима. — Це не важливо. Ти прагнув навчатися в мене, еге ж?

— Але…

— Кров — це ще не все, — прогарчав Тигрозір. — Спитай Вогнезора.

Левожар відчув, як хутро на загривку заворушилося, і його пронизала лють.

— Як вояку, тобі ще далеко до Вогнезора.

— Не забувай, він теж тобі не родина, — тихо прошипів Тигрозір. — Зараз немає сенсу захищати його.

Левожар витріщився на сяйливого примарного вояка. «А він знає, хто мій справжній батько?»

— Ти із самого початку знав, що я не рідня Вогнезорові, — заревів він. — Ти дозволив мені повірити в брехню!

— І що? — смикнув вухом Тигрозір.

Лють і розчарування охопили Левожара. Він стрибнув на Тигрозора і спробував повалити його. Лупцював смугастого вояка по голові та плечах, вириваючи пазурами величезні клапті хутра. Але червона поволока люті, що застилала Левожарові очі, робила його незграбним і розосередженим. Удари сипалися навмання, ледь дряпаючи шкіру Тигрозора.

Величезний смугань обм’як, повалився на бік і обхопив лапою лапу Левожара, щоб вивести його з рівноваги. Левожар приземлився серед орляка з такою силою, що у нього перехопило подих. За мить кіт відчув, як величезна лапа опустилася йому на плечі, пришпиливши до землі.

— Я вчив тебе краще, маленький вояче, — під’юджував Тигрозір. — Бракує практики.

Глибоко вдихнувши, Левожар шугонув угору. Тигрозір відскочив назад і припав до землі за лисячий хвіст від нього; бурштинові очі смугастого вояка палали.

— Я зараз покажу, кому бракує практики! — вигукнув засапаний Левожар.

Стримуючи свій гнів, він прикликав холодну рішучість — усі вивчені бойові прийоми тепер були на кінчиках його кігтів. Коли Тигрозір кинувся на нього, Левожар був готовий; він пірнув уперед і кинувся під живіт суперника. Щойно лапи Тигрозора торкнулися землі, Левожар крутнувся на місці й завдав кількох ударів по задніх лапах смуганя, а тоді відстрибнув на безпечну відстань.

Тигрозір обернувся до нього.

— Уже краще, — у його голосі й досі чулося глузування. — Я був добрим виховником для тебе.

Не встиг Левожар відповісти, як величезний смугань кинувся до нього і, в останню мить звернувши вбік, ударив передньою лапою. Молодий вояк відчув, як кігті Тигрозора черкнули його бік і з подряпин потекла кров. Його скував страх: «А якщо він уб’є мене тут? Я справді помру?»

У голові прояснилося. Тигрозір знову мчав до нього. Левожар відскочив убік і ударив нападника лапою, але відчув, як його кігті лишень ковзнули по хутрі смуганя, не завдавши шкоди.

— Занадто повільно, — форкнув Тигрозір. — Мусиш працювати старанніше, адже тепер ти знаєш, що пророцтво призначалося не тобі. Воно призначалося для роду Вогнезора, так?

Левожар розумів, що смугань намагається розізлити його і змусити битися. «Я не слухатиму! Все, що мені потрібно, це виграти битву!»

Він знову стрибнув на Тигрозора, перекручуючись у повітрі, як його вчили під час довгих нічних тренувань, і приземлився прямісінько на широкі плечі велетня. Учепившись кігтями, Левожар витягнувся вперед і вп’явся зубами в Тигрозорову шию.

Тигрозір спробував повторити трюк: обм’якнути і потягнути Левожара вниз, але цього разу Громовий вояк був готовий. Він виборсався з-під важкого тіла і почав гамселити задніми лапами хутро на животі Тигрозора.

— Двічі я на це не куплюся! — прошипів він.

Тигрозір спробував підвестися, але з рани на його животі ринула кров; він знову оступився і перекотився на спину. Левожар поклав одну передню лапу на груди Тигрозора, а іншу, з витягнутими кігтями, притиснув йому до шиї.

Смугань звів на нього погляд: на мить у його сяйливих бурштинових очах промайнув страх.

— Ти справді думаєш, що можеш убити мене? — прогарчав він. — Ти ніколи на таке не підеш.

— Ні. — Левожар прибрав кігті й відступив. — Ти вже мертвий.

Громовий вояк обернувся і пішов геть. Його хутро все ще було наїжачене, а всі свої інстинкти він тримав напоготові — на той випадок, якщо Тигрозір прослідкує за ним і накинеться знову. Але темний вояк не подавав жодного звуку й незабаром залишився позаду серед нескінченних дерев.

У Левожаровій голові вихором проносилися думки. Він переміг Тигрозора! «Може, я все-таки маю силу… Але як? Я ж не один із трьох?»

Левожар завмер, майже не помічаючи заростей кущів та незліченних дерев темного лісу довкола. «Чи хочу я дізнатися, хто мої справжні батьки? — задумався він. — Та й чи важливо це взагалі?» Можливо, хай краще Клан і далі має його за свого вояка, а він і далі вдосконалюватиме бойові навички.

«Я вже найкращий боєць Громового Клану. Впевнений, я зможу стати видатним вояком».

— Золошуб мертвий, — голосно нявкнув він. — І Вивіркострибка не видасть таємницю іншим котам. Занадто боляче буде її однокланівцям дізнатися, що вона так довго їм брехала. Чому б не залишити все як є?

Левожара розбудили сонячні промені, які торкнулися його мордочки. Більшість котів уже залишили кубло; вояк помітив лише сіро-біле хутро Мишовуса, який чатував табір напередодні ввечері. Левожар широко позіхнув.

— Хвала Зореклану, що я не в досвітньому патрулі, — пробурмотів він.

Кіт спробував підвестися, але кожен його м’яз занив протестуючи. Здавалося, його тіло — суцільний біль, від голови до лап. З одного боку золотава смугаста шубка була заплямована кров’ю.

«Сподіваюся, ніхто цього не помітив!» — подумав Левожар і почав швидко й енергійно вилизувати хутро.

Бійка з Тигрозором йому просто наснилася. Левожар не розумів, чому мусить відчувати такий біль і виснаження, ніби це сталося насправді. І він був поранений, наче по боці Левожара провів кігтями живий вояк… Левожар намагався не думати про це. «Байдуже, я вже ніколи не повернуся в те місце, — сказав він собі. — Всьому кінець».

Після вмивання йому стало значно краще, а хутро розпушилося і приховало глибоку рану на боці. Раптом Левожар почув голоси котів біля кубла, але не настільки близько, щоб розібрати, про що вони говорять. Зацікавившись, він підвівся на лапи, вигнув спину в чудовій розтяжці й пробрався крізь гілки на галявину.

Шипокіготь стояв за кілька лисячих кроків, Косариконіг сидів поруч, а перед ними крокував туди-сюди Хмарохвіст, посмикуючи кінчиком білого хвоста. Партнерка Хмарохвоста, Ясносерда, стривожено спостерігала за ним з місця, де сиділа разом із Папоротехмаркою, Орлякошубом і Карохвісткою. Медозела та Бубконіс присіли неподалік, їхні погляди були прикуті до Шипокігтя.

— Золошуба вбив кіт із Вітряного Клану! — заявив золотисто-карий вояк. — Це єдиний можливий варіант.

Декілька слухачів кивнули на знак згоди, хоча Левожар помітив, як решта котів із сумнівом в очах поглядали одне на одного.

— Вогнезір сказав, що, на його думку, це хтось із нас, — нявкнула Медозела, нервуючись через те, що суперечить старшому воякові.

— Провідники і раніше помилялися, — нявкнув Хмарохвіст. — Вогнезір не завжди має рацію.

— Я впевнена, що ніхто з нас не міг вбити Золошуба, — додала м’якше Папоротехмарка. — Навіщо нам це? У Золошуба не було ворогів!

«Хотів би я, щоб це було правдою», — подумав Левожар.

Хай як він намагався, утім усе одно не міг забути ту ніч вогню й бурі. Левожар чув ревіння полум’я на вершині скелі й бачив, як воно зголодніло лиже його, брата та сестру, а Золошуб загородив кінець гілки, якою вони мали видертися в безпечне місце. Зізнання Вивіркострибки знову пролунало в його вухах: вона сказала Золошубові, що Левожар, Падуболистка та Сойкопер не її кошенята. Це був єдиний спосіб врятувати їхні життя — вдати, ніби їй байдуже, що з ними трапиться, але водночас вона дала Золошубові зброю страшнішу за охоплену полум’ям гілку. Левожар знав, що сірий вояк викриє правду на Зборищі перед усіма Кланами; тільки смерть назавжди зімкнула його пащу і зберегла таємницю.

— Левожаре! Агов, Левожаре, ти що, оглух?

Левожар повернувся думками до лощовини і побачив Косариконога, який махав йому хвостом.

— Ти ж був останнім новаком Золошуба, — нявкнув чорний вояк, коли Левожар неохоче підійшов до котів. — Не знаєш, чи сварився він з кимось?

— Особливо з кимось із Вітряного Клану? — додав Шипокіготь, багатозначно посмикуючи вусами.

Левожар похитав головою.

— Е… ні, — ніяково відповів він. Левожар не міг збрехати і сказати, що Золошуб посварився з Вітряним котом, хоча кожною волосинкою свого хутра бажав, щоб так і було насправді. Якщо він дозволить своїм однокланівцям повірити в це, то спровокує війну між Громовим та Вітряним Кланами. — Я рідко бачив Золошуба незадовго до його смерті, — додав вояк. На щастя для нього, більше ніхто не ставив йому запитань.

— Ми б дізналися, якби Золошуб посварився з котом Громового Клану, — наполягав Орлякошуб. — Тут неможливо зберегти таємницю.

«Якби ви тільки знали!» — подумав Левожар.

— Орлякошуб має рацію. — Карохвістка торкнулася носом вуха свого партнера. — Але все одно ми не можемо бути впевнені, що кіт з Вітряного Клану…

— Золошуб помер на кордоні з Вітряним Кланом, — перебив її Косариконіг. — Чого тобі ще треба?

Карохвістка обернулася до чорного вояка, і хутро на її карку заворушилося від його уїдливого тону.

— Я хочу трохи більше доказів, перш ніж почну звинувачувати когось. Те, що там знайшли його тіло, ще нічого не означає.

Медозела та Орлякошуб згідливо замурмотіли, але більшість котів були явно переконані, що у смерті Золошуба винний вояк Вітряного Клану. Хоч Левожара і хвилювали наслідки такої впевненості, він не міг приховати свого полегшення.

— Невже ми дозволимо Вітряному Клану уникнути покарання? — спитав Шипокіготь, прищуливши вуха і вп’явши кігті в землю.

— Ні! — Бубконіс схопився на лапи. — Треба показати їм, що з Громовим Кланом погані жарти.

У Левожара звело живіт, коли він побачив, що вояки вже скупчилися біля Шипокігтя. Вони поводилися так, ніби золотаво-карий смугань був їхнім провідником, і, здавалося, готові кинутися за ним у бій, щоб помститися за вбивство побратима.

— Найкраще напасти вночі, — повів Шипокіготь. — Буде достатньо місячного світла, щоб усе бачити, і вони не чекатимуть неприємностей.

— Але ми простежимо, щоб вони їх мали, — змахнув хвостом Косариконіг.

— Ми вирушимо до табору Вітряного Клану, — продовжив Шипокіготь. — Найкраще буде розділитися. Один загін може напасти звідси…

— Що? — прогарчав хтось прямісінько за спиною Левожара.

З переляку молодий вояк озирнувся через плече і побачив Ожинокігтя; як і решта котів, Левожар був настільки захоплений планами Шипокігтя, що не почув наближення воєводи Клану.

— Ми плануємо напад на Вітряний Клан, — пояснив Косариконіг, напружуючи м’язи, наче збирався негайно вибігти з табору. — Один з них убив Золошуба, і…

— Не буде ніякого нападу на Вітряній Клан, — перебив вояка Ожинокіготь, у його бурштинових очах спалахнув гнів. — Немає жодних доказів, що кіт з їхнього Клану вбив Золошуба.

Левожар подивився на кота, якого завжди вважав своїм батьком. «А він знає правду?» — замислився вояк, згадуючи, як Ожинокіготь бавився з ним, його братом та сестрою, коли вони були маленькими, і скільки разів допомагав їм чи давав поради, коли вони подорослішали. Вивіркострибка сказала Золошубові, що Ожинокіготь не знає правди, але тепер у Левожара не було причин довіряти їй. «Якщо йому все відомо, то він дуже вправно вміє брехати».

Такий самий, як Вивіркострибка.

Ожинокіготь не став чекати відповіді. Він попрямував у бік кам’яного розсипу, що вів до Високого Виступу, але через пару кроків зупинився й озирнувся, щоб покликати Левожара.

— З тобою все добре? — голос воєводи був сповнений співчуття. — Зрештою, Золошуб був твоїм виховником.

«Але ми не були близькі». Левожар не хотів вимовляти цього вголос, та він завжди знав, що між ним та Золошубом було щось не так; вони не мали справжнього зв’язку між виховником та новаком. Невже Золошуб ненавидів його так само, як Вивіркострибку? «Та все було марно, я ж не її син!»

— Так, усе добре, — пробурмотів він.

Ожинокіготь поклав кінчик хвоста на Левожарове плече.

— Бачу, що ні, — прогарчав він. — Можливо, хочеш розповісти мені щось? Ти ж знаєш, що завжди можеш прийти і поговорити зі мною.

На кілька митей Левожар завмер. «Невже Ожинокіготь підозрює мене у вбивстві Золошуба?»

— Важко пережити втрату кота, з яким ти був близький, — продовжив Ожинокіготь. — Але я вже обіцяв тобі, що помщуся за його смерть.

Воєвода випустив свої довгі вигнуті кігті й устромив їх у землю. Левожар здригнувся, уявивши, як ці кігті впиваються в горло вбивці.

— Якщо я знайду кота, який це зробив, — тихо прогарчав Ожинокіготь, — він пошкодує, що позбавив життя вояка та мого побратима.

Воєвода розвернувся і попрямував до Високого Виступу, але не встиг дійти до підніжжя кам’яного розсипу, як зі свого кубла з’явився Вогнезір. Провідник зупинився і поглянув униз на галявину. Під блідими променями гололистового сонця його руде хутро спалахнуло полум’ям. За мить Вогнезір легко спустився камінням, щоб приєднатися до Ожинокігтя та Левожара. Він кивнув групі котів, які оточили Шипокігтя.

— Що відбувається? — спитав провідник.

— Дехто прагне очолити напад на Вітряній Клан, — доповів Ожинокіготь. — Я й не знав, що у Громовому Клані стільки мишомізких.

Вогнезір смикнув вухами.

— Важко прийняти смерть вояка, — голосно нявкнув він. — Але зараз не час нападати. Я поведу патруль, щоб поговорити з Однозором і розвідати, чи він щось знає.

— Звісно, що знає! — повернувся до них Косариконіг, наїжачивши хутро на карку.

— Треба атакувати зараз, доки не втратили ще більше вояків, — заявив Шипокіготь.

Вогнезір похитав головою.

— Не слід загострювати ситуацію без крайньої потреби, — застеріг він.

— А це не крайня потреба? — Шипокіготь виступив уперед і опинився ніс до носа зі своїм провідником. — Наш вояк мертвий!

Юрба навколо нього вибухнула схвальними вигуками:

— За Золошуба треба помститися!

— Він був чудовим вояком!

— Весь Клан поважав його! Ніхто з Громового Клану не вбив би його!

Левожар не міг приєднатися до них: йому було важко приховувати свій страх і тривогу від побратимів. Вони пам’ятали Золошуба як хороброго та вірного вояка і нічого не знали про кота, здатного знищити свій Клан заради помсти Вивіркострибці, яка обрала Ожинокігтя, а не його.

Вогнезір підняв лапу, закликаючи до тиші. Провідник усе ще чекав, коли вщухне галас, аж раптом Левожар помітив котів, які виходили з тернового тунелю: мисливський патруль на чолі з Піскоштормою. Порохошуб, Вивіркострибка та Падуболистка пройшли за нею на галявину й поклали свою здобич на кагат свіжини, а тоді приєдналися до котів навколо Вогнезора.

— Що тут коїться? — спитала Падуболистка, підійшовши до брата.

Він дивився на Вивіркострибку й бачив страждання на її обличчі, коли та слухала, як однокланівці хвалять Золошуба. Левожар знав, що вона напевне поділяє його власні думки про темряву в сірому воякові, так добре приховану від решти Клану. «Що саме ти знаєш про те, як він помер?» — замислився він, уникаючи її погляду.

— Левожаре, що коїться? — Падуболистка повторила своє питання різкішим тоном, тицьнувши брата лапою в бік.

Левожар нарешті поглянув на неї. Зелені очі сестри були переляканими, і, здавалося, вона не спала цілу повню. «У неї такий само вигляд, як і в мене», — подумав він.

— Шипокіготь і ще кілька вояків хочуть напасти на Вітряній Клан через смерть Золошуба, — відповів Левожар.

Очі Падуболистки розширилися.

— Вони справді підозрюють котів з Вітряного Клану? — у її голосі промайнуло здивування.

— Деякі з них. Але Вогнезір…

Левожар замовк, коли провідник побіг назад до кам’яного розсипу й заскочив на кругляк.

— Нехай усі коти, здатні спіймати собі здобич, зберуться під Високим Виступом на віче Клану! — вигукнув він.

Коти, що вже були на галявині, пішли за ним і розташувалися біля підніжжя кругляка. Деякі з них і досі тихо сперечалися між собою. Новаки, Лисолап та Криголапка, вибігли з кубла старійшин під кущем ліщини, штовхаючи між собою величезну кулю з моху. Мишошубка та Довгохвіст вийшли слідом за ними і присіли на сонячному моріжку. Мишовус виліз із вояцького кубла, позіхнув та обтрусив хутро від клаптиків моху.

Із ясел з’явилися Сіросмуг і Міллі, їхні кошенята вовтузилися у них під лапами. За ними повільніше йшли Березопад і Білокрила; біла кішка була вагітна, і Березопад тримався поруч із нею. Останньою з’явилася Маргаритка; вона сіла біля входу в ясла і почала ретельно вилизувати хутро на грудях, а поруч із нею пустували та борюкалися Жабко і Ружка.

Листоплеса і Сойкопер вийшли з медичного кубла і вмостилися перед ожиновою завісою, подалі від решти Клану. Левожар намагався привернути увагу брата, але Сойкопер не реагував, вперто повернувши обличчя до Вогнезора.

— Знаю, всі ви стурбовані смертю Золошуба, — повів провідник. — Обіцяю вам, кота, який його вбив, буде покарано. Але немає жодного доказу, що до цього причетний Вітряний Клан.

— Для мене доказів достатньо, — пробурчав Косариконіг, але Вогнезір проігнорував його коментар.

— Я поведу патруль, щоб поговорити з Однозором, — оголосив провідник. — Не для того, аби звинуватити його чи напасти на його Клан. Золошуб загинув на кордоні Вітряного Клану, і, можливо, хтось із вояків Однозора щось бачив.

Серед котів почувся гомін. Шипокіготь раз у раз випускав і втягував кігті, але мовчав.

— Ожинокігтю, ти підеш зі мною, — наказав Вогнезір. — А ще Орлякошуб, Карохвістка і Левожар. Вирушаємо негайно.

Левожар відчув спазм у животі, коли Вогнезір вимовив його ім’я. Вояк хотів був заперечити: сама думка про те, що він допомагатиме розслідувати смерть Золошуба, була для нього нестерпною. Але якщо він зараз скаже щось зайве, то приверне до себе увагу. У нього не було причин відмовлятися йти до табору Вітряного Клану. Ніхто не сумнівався, що його вразила Золошубова смерть і він, як і весь Клан, сповнений рішучості помститися.

— Добре, — дихнула йому у вухо Падуболистка. — Розкажеш мені, що коїться, коли повернешся.

— Гаразд, — відбуркнув Левожар. — Та я волів би не брати в цьому участі.

Вогнезір зістрибнув з кругляка і пробрався крізь групки котів. Ожинокіготь тримався трохи позаду. До них приєдналися Орлякошуб і Карохвістка.

«Коти, які не хотіли нападати на Вітряній Клан, — зрозумів Левожар вибір провідника. — Вогнезір не став ризикувати».

Провідник повів їх до тернового тунелю, та перш ніж увійти до нього, повернувся і, смикнувши хвостом, покликав Сіросмуга.

— Приглянь за Шипокігтем та рештою, — промурмотів він сірому воякові. — Прослідкуй, щоб вони не організували власний напад.

Сіросмуг похмуро кивнув.

— Не хвилюйся. Я триматимуся ближче, ніж їхня тінь.

Левожар та решта пішли за Вогнезором через ліс до кордону з Вітряним Кланом. Опале листя шаруділо під лапами; у затінку дерев, куди не проникало сонце гололисту, кожен листок іще вкривав іній. Голі гілки утворювали на небосхилі тонкі візерунки.

Патруль ішов позаду Вогнезора в урочистій тиші, замикав процесію Левожар. Він помітив, що коти були стривожені й зупинялися через кожні кілька кроків, щоб занюшити повітря. Карохвістка, підібгавши хвіст, обернулася на звук жолудя, що впав у підлісок.

— Це вже не схоже на нашу територію, — прогарчала вона з огидою, коли зрозуміла свою помилку. — Тут може ховатися все, що завгодно. А якщо Золошуба вбив волоцюга?

— Цілком можливо. — Орлякошуб торкнувся плеча партнерки кінчиком хвоста. — Але з нами ти в безпеці. Один кіт не впорається з цілим патрулем.

— Той шолудивий стервоїд Сол може й досі блукати десь поблизу, — не вгавала Карохвістка. — Ніхто не знає, куди він подівся, коли його вигнали з Тіньового Клану.

Вогнезір, який зупинився, щоб почекати на решту, з цікавістю нагострив вуха.

— А це ідея. Ми всі повинні бути напоготові, щоб не пропустити жодного його сліду. Я оголошу про це Клану, коли повернемося.

— Як на мене, Сол не схожий на вбивцю, — задумливо відгукнувся Ожинокіготь. — Він з тих, хто радше примусить інших робити за нього брудну роботу.

— Правду кажеш, — кивнув Вогнезір. — Але, можливо, Золошуб настиг його, коли той намагався зробити якусь шкоду Громовому Клану.

— Золошуб міг напасти на Сола навіть за те, що той був на нашій території, — нявкнув Орлякошуб. — Він і з борсуком би боровся, щоб захистити свій Клан.

— Він був вірним вояком, — підтакнув Ожинокіготь.

Левожар шкодував, що не відчуває те саме, що й вони, і не може щиро оплакувати побратима. Славнозвісна вірність Золошуба не завадила б йому зруйнувати репутацію Громового Клану, розкривши таємницю Вивіркострибки на Зборищі. Він зізнався, що разом із Шулікокригом змовився змусити Ожинокігтя вбити Вогнезора. Одержимість Вивіркострибкою зруйнувала його відданість Громовому Клану. Але тепер, коли Золошуб мертвий, Клан рішуче налаштований зробити з нього героя. Левожар жадав викрикнути правду кожному коту в лісі, але знав, що це зруйнує його життя. Коли патруль знову рушив уперед, він просто плівся позаду, ненавидячи себе і своє вимушене мовчання.

— Ти в нормі? — Ожинокіготь пригальмував, щоб іти поруч із ним. — Мабуть, сумуєш за Золошубом?

Левожара захлеснула лють через те, що Ожинокіготь нічого не розумів.

— Зі мною все добре! — огризнувся він. — Не лізь мені в хутро, гаразд?

Очі Ожинокігтя розширилися, але він нічого не сказав, тільки кивнув і знову прискорив крок, щоб наздогнати Вогнезора.

— Ти не мусиш відривати йому вуса, — нявкнула Карохвістка, підбігши до Левожара і торкаючись носом його вуха. — Ожинокіготь має турбуватися про тебе — так чинять батьки. — Її бурштинові очі світилися ніжністю. — Мої діти тепер вояки, але вони назавжди залишаться моїми дітьми.

Левожар ніяково кивнув їй, але так нічого й не відповів. Таємниця захопила молодого вояка, немов паводок, віддаляючи від решти Клану. «Він не мій батько! — хотів загарчати Левожар. — Усе, що тобі казали, — брехня!»

Розділ 2

Коли Вогнезір і його патруль підійшли до струмка, що позначав кордон з Вітряним Кланом, з вересовища повіяв прохолодний вітерець. Левожарові поколювало лапи, як тільки він піднявся на край берега. Це було неподалік того місця, де вони знайшли Золошуба. Він намагався відігнати від себе спогади про застрягле за каменем мокре сіре тіло вояка, яке гойдала течія, однак не відчував жалю через його смерть.

Коти перестрибнули через потік і помчали на територію Вітряного Клану, навіть нічого не винюхуючи. Левожар здогадувався, що їх теж стривожив спогад про загиблого вояка. Вогнезір вів їх далі, не збавляючи швидкості, аж доки струмок не сховався за камінням та очеретом.

Левожар ковтнув повітря і здригнувся. У ньому відчувався присмак снігу, який, мабуть, принесло з гір. На обрії нависла темна імла, схожа на грозові хмари; Левожар знав, що дивиться на далекий дім Племені Стрімкої Води. «Як вони справляються?» — дивувався він. Важко пережити гололист там, де сніг лежить товстим шаром на голих скелях і бракує здобичі. «Але я хотів би повернутися назад, — бовкнув він собі під ніс, маючи на увазі не тільки назад у гори, але й назад у часі. — Коли я був з Племенем, то знав, хто я і куди веде мене доля».

— Неподалік коти Вітряного Клану, — нявкнув Вогнезір.

Левожар винувато підхопився; згадавши про Плем’я, він не помітив запаху Вітряного Клану, хоча той був сильним і свіжим. Уперше він замислився, чим обернеться їхня виправа. Громовий і Вітряний Клани все ще ворогували, тож Однозір неодмінно побачить у запитаннях Вогнезора звинувачення.

Провідник Громового Клану в оточенні вояків прямував вересовищем до табору Вітряного Клану. Вітер шмагав їхнє хутро, а сильний порив ледь не збив Карохвістку з лап.

— Не уявляю, чому вони вирішили тут жити! — прошипіла воячка, намагаючись повернути рівновагу.

— Нам тут подобається! — пролунав над рівниною гучний нявкіт.

Левожар підняв голову і побачив патруль Вітряного Клану, що з’явився з-за пагорба. Попереду йшов Клаптевух, кіт, який заговорив до них, за ним — Воронокрил, Білохвістка і Вересохвістка.

Зустрівшись поглядом з Вересохвісткою, Левожар побачив лише холодне презирство в очах кішки, яка колись була його подругою, ба навіть більше ніж подругою. Його охопив гіркий жаль. Згадуючи минуле, вояк розумів, що ті часи були найщасливішими і найлегшими в його житті, навіть попри те, що він порушив вояцький правильник, аби зустрічатися з Вересохвісткою в тунелях під лісом. Тепер, здавалося, вона здатна вбити його за пару мишачих хвостів. Левожар здригнувся, уявивши власне тіло у струмку.

— Клаптевуше, вітаю тебе, — схилив голову Вогнезір, коли наблизився патруль Вітряного Клану.

— Що ви тут робите? — голос Клаптевуха був насторожений, але не ворожий, хоча хутро на карку Воронокрила настовбурчилося, а Білохвістка випустила кігті.

— Мені треба поговорити з Однозором, — пояснив Вогнезір. — Можна завітати у ваш табір?

Клаптевух завагався, підозріло примруживши очі, а потім різко кивнув.

— Добре, але ми проведемо вас. І краще не рипайтеся.

— Ми тільки поговоримо, — пообіцяв Вогнезір.

Клаптевух повів перед, рушивши пагорбом у напрямку табору Вітряного Клану. Воронокрил і Білохвістка йшли обабіч патруля Громового Клану, а Вересохвістка прикривала тил. Левожар відчував, як її погляд гострим терням пронизує його наскрізь.

Нарешті Клаптевух повів їх угору довгим схилом до колючих кущів ялівцю, що оточували табір Вітряного Клану. Продираючись крізь колючки, Левожар зупинився і подивився вниз. Місце було похмуре: широка лощовина, вкрита жорсткими травами вересовища, а подекуди крізь виснажений ґрунт стирчало каміння. Покручені кущі тернини були єдиним прихистком, якщо не брати до уваги старої борсучої нори, в якій тепер жили старійшини.

Левожар помітив Однозора, який сидів майже в центрі лощовини і розмовляв з Коромордом, медикотом Вітряного Клану. Їх слухали кілька вояків, серед яких були воєвода Золоніжка та син Воронокрила Бризошуб.

Лапи Левожара задрижали від цікавості, коли він побачив нагальність у виразі та позі Короморда. Громовий вояк не чув, що говорив медикіт, але, здавалося, він повідомив провідникові серйозні новини.

«Що тут коїться? — здивувався Левожар. — Вони ж не могли дізнатися про Золошуба!»

Однозір підвів погляд, коли Клаптевух збіг схилом, щоб сповістити про гостей. Побачивши Вогнезора та решту, Вітряний провідник на якусь мить завагався, а тоді швидко заговорив до Короморда.

Медикіт кивнув, і нарешті Однозір подав знак хвостом, щоб Вогнезір з вояками спустилися в табір.

— Вітаю, Однозоре. — Вогнезір зупинився перед провідником Вітряного Клану і схилив голову. — Дякую, що дозволив поговорити з тобою.

У погляді, який кинув Однозір на Вогнезора, нічого не нагадувало про їхню колишню дружбу.

— Кажи, що збирався, — сторожко промурмотів Вітряний провідник.

Його знервованість змусила Левожара замислитися, чи все гаразд у Вітряному Клані: «Може, є щось, про що ми не маємо знати?» Він роззирнувся і побачив, що всі коти худі та виснажені, але це не дивно для Вітряного Клану.

— Я хотів би поговорити з тобою наодинці, — почав Вогнезір.

Однозір наїжачив хутро і похитав головою.

— Що б ти не збирався казати, говори при моїх побратимах.

Золоніжка підвелася і стала біля свого провідника. Вона мовчки дивилася на котів Громового Клану спокійними ясними очима.

— Ну що? — виклично нявкнув Однозір.

— Добре.

У Левожара закрутило в животі, коли Вогнезір продовжив:

— У ніч Зборища ми знайшли тіло Золошуба у струмку, що на кордоні між нами. У горлі зяяла рана; ми вважаємо, що його вбив кіт.

Вояки Вітряного Клану вмить наїжачилися, а Бризошуб обурено скрикнув.

Однозір заметляв хвостом і впився кігтями в землю. У його очах палав гнів.

— Як ти посмів подумати, що ми до цього причетні? — прошипів він. — Яка нам користь від вбивства вашого вояка?

— Ніхто з нас не сварився із Золошубом, — встряла Білохвістка.

— Наш Клан вірний вояцькому правильнику, — рявкнув Воронокрил і оголив ікла.

Левожар напружився, готовий до бійки, яка от-от могла розгорітися. Але Вогнезір залишався спокійним, не сіпнувши навіть кінчиком хвоста.

— Тебе ніхто не звинувачує, — наполягав він. — Ми прийшли запитати, чи не бачили ви тієї ночі чогось на кордоні.

— Що, приміром? Як один з моїх вояків убив Золошуба? — Хутро Однозора все ще стояло дибки від гніву. — Поглянь спершу на свій Клан, Вогнезоре. Постав під сумнів їхню вірність вояцькому правильнику, а не нашу.

Левожар відчув, як у нього на шиї та карку здибилося хутро, Орлякошуб і Карохвістка теж наїжачилися, а Ожинокіготь у відповідь на образливий натяк випускав і втягував кігті. «У Громовому Клані є коти змішаної крові. І що з того? — розлючено подумав Левожар. — Ми всі віддані одне одному». Він знову уявив тіло Золошуба, промокле й обм’якле. «Всі, крім одного».

Левожар помітив Вересохвістку, яка стояла осторонь і не зводила з нього погляду. Здавалося, юна воячка прагнула, щоб він атакував її, і тоді вона мала б привід стрибнути і вчепитися пазурами в його хутро. Притулившись до Вересохвістки так близько, що їхні шубки торкалися одна одної, Бризошуб виклично поглянув на Левожара. «Вересохвістка тепер моя», — ніби говорив Вітряний вояк.

«Будь ласка, вона твоя», — зиркнув у відповідь Левожар.

— То ви нічого не бачили? — голос Вогнезора став жорсткішим, Громовий провідник вимагав відповіді.

— Нічого. — Однозір виплюнув це слово, як шматок воронячого їдла. — А тепер забирайтеся з нашої території. Золоніжко, візьми кілька вояків і проведи їх до кордону.

Воєвода жваво кивнула і, махнувши хвостом, покликала Клаптевуха і Бризошуба. Люто зиркаючи, Вітряні вояки рушили до Громового патруля.

Вогнезір кивнув Вітряному провідникові.

— Дякую тобі, Однозоре. Якщо щось дізнаєшся, будь ласка, повідом нам.

Однозір не озвався. Наслідуючи приклад Вогнезора, Левожар намагався триматися гідно, коли його разом з іншими повели вгору схилом лощовини і через загорожу з колючого ялівцю на вересовище.

Жоден з котів Вітряного Клану не промовив ані слова, поки вони вели Громовий патруль назад до кордону. Золоніжка йшла досить швидко, та Левожарові хотілося чимдуж помчати вперед, повернутися в ліс, подалі від холодних очей цих ворожих котів. Проте і в лісі було небезпечно: ніде він не міг сховатися від смерті Золошуба і всього, що вона означала для його Клану.

На схилі пагорба, над струмком, Золоніжка зупинилася.

— Повертайтеся до табору, — наказала вона Бризошубу і Клаптевуху. — Далі я проведу їх сама.

— Чому? — вимогливо запитав Бризошуб.

— Ви потрібні в мисливському патрулі, — відповіла воєвода Вітряного Клану. — Гадаєте, кролі самі прибіжать до табору?

Бризошуб роздратовано зашипів, а Клаптевуха, схоже, це занепокоїло. Коли вони видерлися на пагорб, вітряний вояк на мить озирнувся, а тоді обидва коти рушили в напрямку табору.

Золоніжка мовчки спостерігала за побратимами, доки вони не зникли з поля зору, а тоді, зітхнувши, повернулася до Громового провідника.

— Вогнезоре, я хотіла поговорити з тобою наодинці. Маю тобі дещо сказати.

Левожарові перехопило подих. Золоніжка була тієї ночі біля струмка? Чи може вона назвати ім’я кота, зуби якого обірвали життя Золошуба? Але воєвода Вітряного Клану здавалася надто спокійною, як для кішки, що стала свідком убивства.

— Слухаю, — нявкнув Вогнезір.

— Кілька сходів сонця тому, — продовжила Золоніжка, — я вела досвітній патруль уздовж струмка і помітила Сола. Пригадуєш кота, який на деякий час очолив Тіньовий Клан?

— Сол? — зелені очі Вогнезора широко розплющилися. — Я думав, він залишив озеро.

— Ні, принаймні він був тут кілька світанків тому.

— Тоді чому Однозір не сказав мені про нього? — шок Вогнезора переходив у гнів.

Золоніжка зніяковіло знизала плечима. Левожар знав, що вона була справедливою кішкою. Напруга у стосунках між Кланами Золоніжку не тішила, але вірність Однозору не дозволяла їй говорити відверто.

— Смерть Золошуба — ваша проблема, а не наша, — зауважила вона. — Ти ж не очікував, що Однозір зрадіє, коли ти увірвешся до Вітряного табору, звинувачуючи його котів у вбивстві.

— Ми не… — обурено почав Ожинокіготь, і його бурштинові очі спалахнули.

Вогнезір підняв хвіст, закликаючи до тиші.

— Припинімо це непорозуміння негайно ж, — нявкнув він до Золоніжки. — Ми ні в чому не звинувачуємо Вітряний Клан. Просто хочемо з’ясувати все можливе про смерть Золошуба. А тепер розкажи все, що ти знаєш про Сола. Де ти його бачила? Коли?

— Це було приблизно чверть повні тому, — відповіла Золоніжка. — Він був біля озера, у лісі по ваш бік струмка. Не думаю, що він нас бачив, бо надто захопився поїданням свіжини.

— Украв здобич! — прошипіла Карохвістка.

— Золошуб загинув не в той день, — задумливо пробурмотів Орлякошуб. — Але це недалеко від того місця, де ми знайшли тіло.

— Дуже близько, — погодився Вогнезір. — Дякую тобі, Золоніжко. Це найкорисніше, що ми поки дізналися.

Золоніжка ввічливо кивнула.

— Рада, що стала в пригоді. Добра тобі та твоєму Клану, Вогнезоре.

Левожар побачив співчуття в її очах. «Золоніжка відчуває, що ми в біді, — зрозумів він. — Якби ж вона тільки знала в якій!»

Коли повернувся патруль Вогнезора, уже минув сонцепік, і довгі чорні тіні розповзалися лощовиною. Королеви та Березопад сонно ділилися язиками біля ясел, а Хмарохвіст, Ясносерда і Ліщинохвоста присіли біля кагату. Лисолап і Криголапка відпрацьовували бойові прийоми неподалік свого кубла. Левожар почув вереск Криголапки:

— Убивце з Вітряного Клану! Я здеру з тебе шкуру!

— Треба це припинити, — зітхнув Вогнезір. — Негайно скличу ще одне віче.

Вуса Ожинокігтя здивовано сіпнулися.

— А чи не слід спершу обговорити це зі старшими вояками?

— Ні, — похитав головою Вогнезір. — До цього причетний увесь Клан. Краще хай дізнаються про Сола зараз, доки деякі з цих гарячих голів не вислизнули, щоб напасти на Вітряний Клан.

Він помчав через галявину до кам’яного розсипу, але не встиг добігти, як Ліщинохвоста помітила патруль і зірвалася на лапи.

— Агов! — зойкнула вона. — Вогнезір повернувся!

З-поміж гілок вояцького кубла вигулькнули голови. Королеви нашорошили вуха, а всі п’ятеро кошенят вивалилися з ясел, перечіпаючись через лапи одне одного. Сойкопер вистромив голову з-за ожинової заслони, тримаючи жмуток трав у зубах. Коли Вогнезір дістався Високого Виступу, Клан уже не треба було скликати — усі зібралися послухати, що ж сказав Вітряний Клан. Левожар з Ожинокігтем і рештою патруля протиснулися в середину натовпу.

— Що ви дізналися? — озвався Шипокіготь, який сидів біля підніжжя кам’яного розсипу. — Коли наступаємо?

— Ніколи, — відповів Вогнезір. — Вітряний Клан не вбивав Золошуба.

Над натовпом прокотилося неспокійне муркотіння, але Вогнезір не став чекати, доки виникне суперечка. Він швидко продовжив:

— Однозір і його вояки не знали про смерть Золошуба, доки я не розповів їм. А Золоніжка повідомила дуже корисну інформацію: вона бачила Сола кілька сходів сонця тому, біля струмка неподалік озера.

Косариконіг зірвався на лапи.

— Там і знайшли тіло Золошуба!

Почувся шокований та сердитий нявкіт. Кілька котів з блиском в очах і настовбурченим хутром аж підстрибнули, наче хотіли негайно напасти на волоцюгу.

— Сол убив Золошуба!

— Підлий убивця!

— Треба знайти його і провчити! Хай знає, що буває, коли волоцюги нападають на вояка!

Вогнезір підняв хвіст, закликаючи до тиші.

— Ми й досі не маємо доказів, — продовжив він, коли пересвідчився, що його слухають. — Але…

— А які ще докази потрібні? — прохрипіла Мишошубка. — Гляньте-но, що він зробив з Тіньовим Кланом!

— Він не вбив жодного кота з Тіньового Клану, — нагадав їй Порохошуб. — Навіщо йому вбивати Золошуба?

Мишошубка зашипіла з відразою.

— Я б не стала довіряти цьому паршивому стервоїду.

— Але ж у нього мала б бути якась причина, — нявкнув Орлякошуб, підтримуючи Порохошуба. — Мало хто вбиває просто так.

Левожар згадав історії, які він чув про Бича, провідника Кривавого Клану, що намагався захопити владу в старому лісі. Схоже, той кіт отримував задоволення від вбивства. Але Левожар не вважав, що Сол такий самий.

— Може, Золошуб спіймав Сола на нашій території, — припустила Ясносерда. — Вони могли побитися…

— Але ж Золошуб не бився, — перебила Піскошторма. — Жодних ран, окрім слідів на горлі, у нього не було. Правда, Листоплесо?

Голови котів повернулися до медикішки, яка сиділа біля свого кубла, подалі від натовпу. Вона коротко кивнула Піскоштормі у відповідь, але промовчала.

— А може, — нявкнув Хмарохвіст, — Сол застав Золошуба зненацька і скористався цим, щоб розсварити Громовий і Вітряний Клани.

— Це схоже на Сола, — погодилася Вивіркострибка, махнувши хвостом. — Нацькувати кота на кота, а тоді втрутитися, щоб захопити владу.

— Гадаю, треба дізнатися більше, — тихо нявкнув Сіросмуг. — Золоніжка помітила Сола, але це ще не означає, що саме Сол вп’явся зубами в шию Золошуба.

— Твоя правда, — Вогнезір кивнув колишньому воєводі. — Хтось може розповісти про Сола більше?

На подив Левожара, Падуболистка несміливо підняла хвіст.

— Я… я бачила його, Вогнезоре. Біля озера, невдовзі після того, як Сола вигнали з Тіньового Клану.

«Вона ніколи не розповідала мені про це!» Від хвилювання у Левожара все стислося всередині. Але й вони із Сойкопером теж не розповіли сестрі про котячу м’яту, яку принесли з території Вітряного Клану. «Коли це в нас з’явилися таємниці одне від одного?»

— Розповідай, що сталося, — попросив Вогнезір.

— Нічого особливого, — відповіла Падуболистка. — Він сказав, що потрібен Кланам, і пообіцяв повернутися.

Хмарохвіст махнув хвостом.

— Це найстрашніша погроза, яку я чув!

— Чому ти не повідомила про це? — запитав Вогнезір Падуболистку.

Чорна воячка схилила голову.

— Я не надала цьому значення, — сказала вона. — Думала, це порожні балачки, бо він сердився через втрату контролю над Тіньовим Кланом. І Сол подався уздовж озера до території Вітряного Клану. Я думала, що він піде геть.

— Ти все одно мала сказати про це, — нявкнув Вогнезір, хоча його голос був м’яким. — Я б наказав патрулям стежити за ним.

Падуболистка опустила погляд на свої лапи.

— Вибач, Вогнезоре.

— Є щось ще, що ми повинні знати? — запитав провідник.

— Я-я не впевнена, — нерішуче нявкнула Падуболистка. — Сол згадував, що він зустрів борсучиху Північ, але я не знаю, як це стосується вбивства Золошуба.

— Це може підказати нам, як його знайти, — зауважив Ожинокіготь. — Якщо Сол знає Північ, то він міг прийти від Сонцеспаду! — очі воєводи світилися від захвату.

Левожар зрозумів, що той згадує свою героїчну подорож зі старого лісу. Тоді коти шукали борсучиху, яка мала сказати Кланам, де їм далі жити.

— То що ж нам робити? — запитав Вогнезір.

— Навіщо таке питати? — загарчав Шипокіготь. — Звісно ж, підемо і розберемося із Солом!

Левожар пригадав, як іще вранці Шипокіготь був упевнений, що саме кіт Вітряного Клану вбив сірого вояка. Небагато ж часу знадобилося, щоб він змінив свою думку. Але принаймні ніхто більше не натякав на те, що вбивця — Громовий кіт.

«Вони раді звинуватити Сола, бо він волоцюга», — здогадався Левожар.

— Ми не можемо бути певні, що Сол убив Золошуба, — нявкнув Вогнезір, перекрикуючи хор голосів. — Але з’ясувати це треба. Відправимо патруль до Сонцеспаду, щоб знайти Сола і привести його сюди. Тоді допитаємо, і якщо він — убивця Золошуба, його буде покарано.

Від думки про зустріч із Солом у Левожара мороз пішов поза шкірою. Він не був певен, чи хоче йти в цей патруль. Сол знав про нього більше, ніж треба, більше, ніж будь-хто інший; можливо, відповіді на Вогнезорові запитання будуть такими, яких жоден кіт не хотів би почути.

— Ожинокігтю, ти знаєш дорогу до Сонцеспаду, — оголосив Вогнезір. — Ти й поведеш патруль. Орлякошуб, Ліщинохвоста і Березопад можуть піти з тобою.

Левожар помітив, як Березопад із жалем подивився на Білокрилу і нахилився, щоб лизнути її вушко. Він здогадався, що коричневий вояк не хотів залишати свою партнерку, коли вона от-от мала народити кошенят.

— Це може бути небезпечно, — нявкнув Ожинокіготь до Вогнезора. — Мабуть, краще взяти ще одного чи двох котів.

— Авжеж. — Провідник роззирнувся. — То ще Левожар і Падуболистка. Удосвіта можете вирушати.

Левожар глянув на сестру: шерсть на карку Падуболистки стояла дибки, а зелені очі блищали — чи то від страху, чи то від хвилювання.

Ліщинохвоста скочила на лапи і підійшла до Падуболистки.

— Хіба не чудово? — нявкнула вона. — Ми таки чимось допоможемо своєму Клану.

Падуболистка прищулила вуха; Левожар не почув, що вона сказала у відповідь. Решта Клану юрмилася навколо обраних вояків, вітаючи їх і даючи поради. Кожен другий кіт, здавалося, понад усе прагнув вистежити і знищити вбивцю, і тільки Левожар не горів бажанням мститися за смерть Золошуба.

Ще кілька митей тому він відчував полегшення, бо підозру відвели від Громового Клану. Але перекладати провину на Сола було не краще. Левожар не хотів, щоб йому нагадували про недовіру кланонароджених котів до чужинців, до тих, хто не належить до Клану.

«А якщо я теж волоцюга? Вони всі постануть проти мене?»

Розділ 3

Сойкопер сидів непорушно, поки решта котів Клану гасали довкола нього, галасуючи від напруги і хвилювання.

— Мені страшно. — Сойкопер упізнав голос Джмелика зовсім поруч. — А якщо Сол прийде в табір і схопить нас?

Почувши шурхіт язика, медикіт уявив, як Міллі заспокоює сина.

— Сол далеко, маленький, — тихенько промуркотіла вона.

— А тут нас охороняють великі сильні вояки, — додала Маргаритка. — Думаєш, твій батько дозволить якомусь коту хоч кігтем тебе зачепити?

— Сіросмуг найкращий! — пожвавішав Джмелик.

Якби ж Сойкопер міг так легко заспокоїтися, як це кошеня. Він знав, що настають погані часи. Страх, підозра і звинувачення навалилися на нього звідусіль, наче його закидали камінням однокланівці. Йому стало зле, запаморочилося в голові, і він ледь утримався на лапах.

Сойкопер почув, як поруч, різко видихнувши, зірвалася на лапи Мишошубка.

— Якщо вбивця Золошуба прагнув скаламутити воду, то це йому вдалося. Цей кіт встромив носа в осине гніздо, убивши одного з наших вояків.

«І кота буде вжалено». Але Сойкопер не хотів думати про подальшу долю вбивці Золошуба.

Медикіт розпізнав запах Левожара з-поміж котів Громового Клану, але брат не сповільнив кроку, проходячи повз.

— Маєш намір знайти Сола? — звернувся до нього Сойкопер.

Левожар зупинився.

— Так.

Сойкопер щиро прагнув поговорити з братом так, як раніше: легко, без недомовок. Але це було неможливо через таємницю, яку вони приховували з ночі бурі.

Незручну мовчанку порушила Падуболистка, яка підбігла до них.

— Ти взагалі-то не казала нам, що бачила Сола, — нявкнув Сойкопер.

Він уявив, як його сестра знизала плечима.

— Тоді це не мало значення.

— Хай так, але ти мусила щось сказати. — Левожар здавався засмученим. — Ти ж знаєш, що Сол обіцяв допомогти нам з пророцтвом.

— З яким пророцтвом? — гаркнула Падуболистка. — Як нам відомо, ніякого пророцтва не існує.

— Ти не знала цього, коли бачила Сола.

Сойкопер стрепенувся, слухаючи їхню сварку, яка не мала жодного сенсу, а тільки заважала їм обговорити єдине дійсно важливе питання: чи вірить хтось із них, що Сол убив Золошуба?

«Добре, що я не йду, — подумав Сойкопер. — Не хочу слухати це всю дорогу до Сонцеспаду та назад!»

Його думки перервав голос Листоплесої:

— Сойкопере, ось ти де! Ходи допоможи мені заготувати трави для патруля.

— Добре, йду.

Він підвівся і рушив за своєю виховницею назад до кубла медикотів, залишивши Падуболистку та Левожара гризтися між собою. Щойно він минув ожинову заслону, його рот наповнився ароматом подорожніх трав.

— Я все розклала, — сказала йому Листоплеса. — Треба просто зробити з них згортки.

Було приємно на щось відволіктися, але він швидко впорався із завданням і знову вийшов на галявину, затиснувши в зубах згорток для Ожинокігтя. Метушня навколо патруля вже вщухла, і коти поверталися до своїх кубел. Аромат трав заважав уловити запах Ожинокігтя, та зрештою Сойкопер знайшов воєводу з Вивіркострибкою біля кагату.

— Шкода, що ти не йдеш з нами, — нявкнув Ожинокіготь до своєї партнерки, коли підійшов Сойкопер. — У нас стільки гарних спогадів про ту подорож.

Сойкопер уловив тужливу нотку в його голосі. Воєвода ніби озирався на старі добрі часи й шкодував про все, що відтоді пішло не так.

«Цікаво, чи знає він, наскільки все погано?»

— Я б теж хотіла піти, — стримано відповіла Вивіркострибка. — Та, мабуть, я не зовсім здорова для далекої подорожі після того поранення.

— Сама знаєш, нема чого хвилюватися щодо Сола, — заспокоїв її Ожинокіготь. — Я подбаю про твою безпеку.

— Знаю, — зітхнула Вивіркострибка.

Хутро Сойкопера настовбурчилося. Вивіркострибка ніколи не потребувала захисників! Раніше вона вчепилася б у вуха будь-якому коту, який би запропонував це. Та зараз воячка здавалася… пригніченою; від неї йшли такі сильні хвилі провини і печалі, що Сойкопер ледь не пожалів її.

Він пройшов повз Вивіркострибку і поклав згорток трав до лап Ожинокігтя.

— Ось, — пояснив він. — Подорожні трави. З’їж усе і добре відпочинь перед завтрашнім днем.

— Дякую, Сойкопере.

— Ожинокігтю! — з іншого боку галявини долинув голос Сіросмуга. Сойкопер почув кроки, коли той підбігав. — Вогнезір хоче, щоб я став за воєводу, поки тебе не буде. Можна поговорити з тобою про прикордонні патрулі?

— Звісно. — Ожинокіготь швидко ковтнув трави. — Що саме тобі цікаво?

— Ну, думаю, що кілька котів усе ще стривожені через Вітряний Клан…

Їхні голоси стихли, коли обидва коти перетнули галявину. Сойкопер уже повертався до свого кубла, але його перехопила Вивіркострибка.

— Сойкопере, я хочу поговорити з тобою.

— Нема про що говорити, — нявкнув медикіт.

«І я не хочу чути нічого з того, що ти можеш мені сказати». Сойкопер обійшов кішку, яку колись вважав матір’ю, і попрямував до свого кубла. Він почувався спустошеним, наче всередині нього розчахнулася безодня. Сойкопер так довго покладався на пророцтво, яке підказувало йому, хто він і яка його доля. Невже без нього він так і залишиться звичайним медикотом до кінця свого життя? «А де ж та кішка, яка нас народила? Що з нею сталося?»

Сойкопер почувався зле через те, що більше не контролював ситуацію. Засмучений, він врізався в ожинник, який заслоняв кубло медикішки. Його лапи заплуталися в довгих вусиках, колючки вп’ялися в хутро і подерли ніс. Він злякано нявкнув.

— Сойкопере! — Листоплеса миттєво опинилася поруч. — Не рухайся. Я тебе витягну.

— Усе гаразд, — буркнув Сойкопер. Він ніколи не припускався такої помилки, навіть коли був кошеням! Виплутавшись із заростей, медикіт відчув, що вирвав жмут хутра.

— З тобою все добре? — стривожено спитала Листоплеса. — У тебе кров з носа йде. Я принесу павутиння.

— Я сказав, що все гаразд, — відмахнувся від неї Сойкопер, швидко лизнув лапу і провів нею по носі. Подряпина запекла, але він терпіти не міг, коли з ним панькалися.

«Чому вона не може дати мені спокій? — сердито подумав медикіт, прямуючи до розколини за зіллям. — Їй нема чого про мене турбуватися. Ми ж навіть не родичі!»

Роздавши всі подорожні трави, Сойкопер знайшов час, щоб вихопити здобич з кагату. Ковтаючи полівку, він почув підвищений голос Бубконоса неподалік:

— От не довіряю я Тіньовому Клану! Після всіх цих неприємностей із Солом Чорнозір зробить усе, щоб довести, що його Клан досі сильний.

Відразу ж почулося роздратоване шипіння Порохошуба:

— Ти що, мишомізкий? Ти справді припускаєш, що вояки Тіньового Клану пройшли весь шлях через нашу територію, щоб убити Золошуба?

— А чому б і ні? — пробурмотів Бубконіс.

— А чому б їжакам не літати? — в’їдливо відрізав Порохошуб.

Ковтнувши рештки здобичі й облизавшись, Сойкопер повернувся в кубло. «Мене вже нудить від цих балачок про те, хто вбив Золошуба!»

Але несучи пижмо Міллі та Тернинці, які одужували від зеленого кашлюка, Сойкопер не стримався і біля входу в ясла підслухав розмову Хмарохвоста, Ясносердої та Маргаритки.

— Нічого не бійся, Маргаритко, — запевняв Хмарохвіст кремову кицьку. — Декілька вояків ідуть, але нас тут достатньо, щоб захистити тебе і твоїх малюків.

— Сіросмуг сказав, що можна подвоїти охорону табору, — додала Ясносерда.

— Я знаю, що ви всі допомагатимете, — у Маргаритки і досі був стурбований голос. — Але чи правильно це — привести сюди того кота-вбивцю?

Не маючи бажання слухати чергову суперечку про Сола, Сойкопер проліз крізь гілки ожини в ясла. Кошенята там снували туди-сюди, наче мурахи, чиє гніздо потривожили.

— Тепер ти будеш убивцею! — верещала Ружка, ляснувши Цвітку лапою по вушку. — І ми всі ловитимемо тебе!

Цвітка завищала від збудження, а Сойкопер ледь не перечепився через інших кошенят, коли вони навалилися на неї безладною купою.

— Припиніть негайно! — шоковано крикнула Міллі. — Це не розваги. Хоробрий вояк Громового Клану мертвий.

«За життя Золошуб ніколи не був настільки важливим», — подумав Сойкопер.

Коли він поклав пижмо на землю і пішов, кошенята трохи заспокоїлися. Повертаючись до свого кубла, медикіт пройшов повз Вогнезора з Піскоштормою, Сіросмуга та Орлякошуба.