Коти-вояки. Книга 3. Ліс таємниць ebook

Аннотація

Крок за кроком Вогнесерд та його друзі намагаються викрити жахливі таємниці воєводи Громового Клану. Розгадка, здається, так близько — за декілька мишачих хвостів. Але доля знову збиває їх зі сліду та готує несподівані повороти подій. Можливо, і не варто сувати носа в чужі таємниці… Адже ніхто напевне не знає, чим обернеться для котів правда, яку приховує цей темний прадавній ліс.

Громадянство

Громовий клан

Тіньовий Клан

Річковий Клан

Вітряний Клан

Коти поза Кланами

Пролог

Холод пронизував ліс, поля й болото крижаними пазурами. Сніг укривав усе нав­коло, блідо відблискуючи в сяйві молодого місяця. Ніщо не порушувало лісової тиші, окрім м’якого шурхоту снігу, що падав із гілля, та тихого шарудіння сухої рогози. Навіть жебоніння ріки затихло під кригою, яка скувала береги докупи.

Аж тут на березі щось ворухнулося. Великий кіт, настовбурчивши своє брунатне хутро супроти холоду, вийшов із хащ очерету. Він нетерпляче обтрусив сніг зі своїх лап, бо ж із кожним кроком глибоко провалювався в замети.

Просто попереду нього двоє малесеньких кошенят пробиралися вперед крізь сніги, тихенько нявкаючи від знемоги. Малеча потопала в пухкій білій ковдрі, хутро на лапках і животиках позбивалося у промерзлі ковтюхи. Та щоразу, як вони намагалися зупинитись, кіт підганяв їх уперед.

Трійко котів ішли вздовж річки, аж поки русло її не поширшало. Неподалік берега вони вилізли на невеликий острівець, оточений товстою стіною рогози, яка витикала свої сухі тростинки крізь лід. Миршаві, безлисті верби вкривали центр острівця своїми обліпленими снігом галузками.

— Майже прийшли, — підбадьорливо мовив брунатний кіт. — За мною.

Він ковзнув униз берегом на вузеньку промерзлу стежину, що вела поміж очерети, і стрибнув на суху, хрустку землю острівця. Більшеньке із двох кошенят подерлося за ним, але менше впало просто на кригу, розпластавшись, і жалісно занявчало. Після секундної паузи кіт зістрибнув до нього вниз і спробував підвести малого на лапки, але той був надто виснаженим, щоб рухатись. Кіт лизнув його вушка, грубо підбадьорюючи цей безпорадний клубочок, а тоді обережно взяв його зубами за карк і виніс на острівець.

За вербою простягалася смуга відкритої землі, порослої чагарниками. Сніг, що укривав землю, тут і там перетинали численні сліди котів. Галявина здавалась порожнісінькою, але з укриття яскраво поблискували очі. Хтось спостерігав, як кіт іде до найбільшого скупчення чагарів, легко минувши зовнішнє хитросплетіння гілок.

Крижане повітря, що пронизувало все надворі, поступилося теплу ясел і запаху молока. У гніздечку з моху і вересу сіра кішка годувала кошеня. Коли кіт підійшов ближче і делікатно опустив свій клубочок на землю, вона, зрештою, підвела голову. Друге кошеня самотужки придибало до ясел услід за котом і спробувало залізти до гнізда.

— Дубосерде? — нявкнула кицька. — І що ж це має бути?

— Кошенята, Сіротоню, — відповів Дубосерд. — Ти їх візьмеш? Їм потрібна мама, їх треба доглядати.

— Але… — у бурштинових очах Сіротоні майнуло здивування. — Чиї ж це кошенята? Вони не з Річкового Клану. Де ти їх знайшов?

— У лісі, — відповідаючи, Дубосерд намагався не дивитися в очі кішці. — Щастя, що першим був я, а не лисиця.

— У лісі? — голос королеви аж тремтів від недовіри. — Дубосерде, не говори зі мною так, наче в мене мишачі мізки. Що за кіт покине кошенят у лісі, тим паче за такої погоди?

Дубосерд знизав плечима:

— Волоцюги, мабуть, або Двоноги. Звідки я знаю? Та не міг же їх там залишити, правда?

Він потерся носом об найменше кошеня, яке лежало геть нерухомо. Тільки груди малюка здій­малися вгору-вниз, коли він дихав.

— Сіротоню, будь ласка… Майже всі твої кошенята померли, і ці теж помруть, якщо ти їм не допоможеш.

Очі Сіротоні затуманив біль на згадці про її мертвих діток. Вона глянула на двох кошенят. Їхні маленькі ротики блискали рожевизною щораз, як вони жалісно нявкали.

— У мене вдосталь молока, — наполовину сама до себе промуркотіла королева. — Звісно ж, я візь­му їх.

Дубосерд полегшено перевів подих. Він узяв кошенят по одному й поклав їх до Сіротоні. Кішка лагідно підштовхнула малих до свого живота поруч із власним кошеням, і вони негайно ж заходилися смоктати.

— Я все ще не розумію, — нявкнула Сіротоня. — Чому це двоє кошенят опинилися геть самі в лісі серед гололисту? Їхня мати, мабуть, просто навіжена.

Кіт збентежено шубонув клапоть моху своєю масивною передньою лапою:

— Я їх не крав, якщо раптом ти про це подумала.

Довгу-довгу мить Сіротоня пильно на нього дивилася.

— Ні, я про це не думала, — нарешті нявкнула вона. — Але й ти не сказав усієї правди, еге ж?

— Я сказав усе, що тобі треба знати.

— Ні, не сказав! — очі Сіротоні спалахнули люттю. — Як щодо їхньої матері? Я знаю, як це — втрачати кошенят, Дубосерде. І жодній кішці не побажаю такого лиха.

Дубосерд підвів голову і зиркнув на неї. Приглушене гарчання зародилося десь у глибинах його горлянки:

— Їхня матір, певно, з тих волоцюг. Шукати її в таку погоду не найкраща ідея.

— Але Дубосерде…

— Просто подбай про кошенят, прошу тебе! — брунатний кіт підвівся на лапи і рвучко повернувся до виходу з ясел. Та перш ніж вийти, він кинув через плече: — Я принесу тобі свіжини.

Коли Дубосерд пішов, Сіротоня схилила голову до кошенят, облизуючи їх, щоб трохи зігріти. Талий сніг забрав із собою більшість запахів, проте королева досі ще відчувала слабкі пахощі лісу, прілого листя й скутої морозом землі. Та щось було під цими ароматами, щось іще слабше…

Сіротоня спинилася. Вона справді це відчула чи в неї просто розігралася уява? Кішка знову схилила голову, цього разу роззявивши рота, щоб запах кошенят долинув до нюхових залоз на її піднебінні.

Її очі розширились від подиву, і королева втупилася в тіні, що колом обступили ясла. Вона не помилилася. Хутро цих двох сиріт, походження яких Дубосерд відмовився обговорювати, безсумнівно, пахло ворожим Кланом!

Розділ 1

Крижаний вітер жбурляв пригорщі снігу просто в обличчя Вогнесерда, поки той уперто спускався вниз крутосхилом до табору Громового Клану. Зубами він міцно стискав щойно спійману мишу. Білі мухи летіли настільки густо, що важко було розібрати щось далі власного носа.

Від запаху свіжини, що лоскотав ніздрі, у Вогне­серда текла слинка. Він нічого не їв іще з учорашнього вечора: під час гололисту здобич вельми убога. У животі дряпався голод, але Вогнесерд і не думав про те, щоб порушити вояцький правильник: першим їсть Клан.

Холодний сніг обліпив вогняну шубку вояка. Але Вогнесерда зігрівала маленька іскорка гордощів: він пригадував битву, що відбулася всього три дні тому. Громові вояки допомогли Вітряному Клану, коли на нього напали два інші Клани цього лісу. Багатьох котів поранили у тій битві, тож зараз тим, хто досі ще міг полювати, було як ніколи важливо приносити до табору здобич.

Коли Вогнесерд пройшов ялівцевим тунелем, він зачепив гілля над головою і відчув, як холодні пластівці снігу летять йому на голову. Терня, що росло довкола, давало сякий-такий захист від вітру, але на галявині посеред табору було порожньо. Коли залягали настільки глибокі сніги, коти сиділи у своїх кублах, гріючи одне одного. Пощерблені пеньки та гілля повалених дерев тут і там стриміли з-під снігової ковдри. Єдина смуга слідів перетинала терен від новацького кубла до ожинового чагаря, в якому доглядали кошенят. Побачивши сліди, Вогнесерд не зміг не згадати, що тепер у нього не було новака: його учениця Попелапка покалічилась на узбіччі Громошляху.

Пробираючись снігами до середини табору, Вогнесерд кинув мишу на купу свіжини біля куща, за яким у кублі спали вояки. Купа виглядала жалюгідно малою. Та здобич, яка ще траплялася, була худа і геть миршава — на один зуб для дорослого вояка. Тепер до новолисту не буде жодної тобі жирної мишки, а до новолисту зоставалася ще не одна повня.

Вогнесерд повернувся, готовий знову вирушити на полювання, але його спинив гучний нявкіт позаду:

— Вогнесерде! — з вояцького кубла широким кроком саме виходив воєвода Клану, Тигрокіготь.

Вогнесерд побрів до нього крізь сніги, шаноб­ливо схиливши голову. Він відчув, як погляд бурштинових очей воєводи буквально пропікає його наскрізь. Молодого вояка знову охопила хвиля сумнівів. Тигрокіготь був сильним, шанованим і винятково вправним бійцем, проте Вогнесерд знав, що в його серці загніздилася темрява.

— Більше не йтимеш на полювання, — прогарчав Тигрокіготь, коли Вогнесерд підійшов до нього ближче. — Синьозірка вирішила, що ви із Сіро­­смугом підете на Зборище.

Вогнесердові вуха радісно смикнулись. Супроводжувати провідника на Зборище, де всі чотири Клани мирно зустрічаються під час повні, було неабиякою честю.

— Ти б поїв, — додав темношубий воєвода. — Виходимо, як зійде місяць.

Тигрокіготь повільно вирушив галявиною до Високого Каменя, де Синьозірка, провідниця Клану, облаштувала своє кубло. Там він затримався і, повернувши свою масивну голову, знову глянув на Вогнесерда.

— І дай зрозуміти котам на Зборищі, до якого Клану ти належиш, — просичав воєвода.

Вогнесерд відчув, як його хутро наїжачується від люті, що закипала всередині. Він підвів голову і сміливо зробив кілька кроків у напрямку воєводи:

— І до чого це було сказано? Ти сумніваєшся в моїй відданості власному Кланові?

Тигрокіготь дивився просто на Вогнесерда, який з усіх сил намагався не позадкувати перед загрозою, що явно відчувалася в напружених плечах великого кота.

— Я бачив тебе в останній битві, — відповів воє­вода. А потім, прищуливши вуха, прогарчав: — Я бачив, як ти дозволив Річковому вояку втекти.

Вогнесерд наморщився, повернувшись думками до битви у таборі Вітряного Клану. Тигрокіготь мав рацію. Він дозволив войовниці Річкового Клану втекти без жодної подряпини, але не тому, що був боягузом чи зрадником. Тією войовницею була Срібнострумка. Вогнесерд не міг змусити себе заподіяти їй шкоди, бо з цією кицькою потай від усіх інших любився його найкращий друг Сіросмуг.

Вогнесерд зробив усе, що тільки міг, аби відрадити товариша від побачень зі Срібнострумкою, адже ці стосунки суперечили вояцькому правильнику й наражали закоханих на смертельну небезпеку. Проте Вогнесерд знав, що ніколи не зрадить Сіросмуга.

До того ж Тигрокіготь не мав жодного права звинувачувати будь-якого кота у браку віддано­сті. Він сам стояв осторонь битви, спостерігаючи, як Вогнесерд бився на смерть із іншим Річковим вояком. Воєвода просто відвернувся замість того, щоб допомогти. І це ще не найгірші звинувачення, які проти нього міг висунути Вогнесерд. Він підозрював, що Тигрокіготь убив колишнього воє­воду Громового Клану, Рудохвоста, і навіть планував убити саму провідницю.

— Якщо ти сумніваєшся у моїй відданості, скажи про це Синьозірці, — виклично нявкнув Вогнесерд.

Тигрокіготь закопилив губи у вищирі й трохи пригнувся, висуваючи довгі пазури.

— Та нащо мені тривожити Синьозірку, — прошипів він. — Із такою кицюнею, як ти, я й сам упораюся.

Воєвода ще якусь мить пильно дивився на свого суперника. І тут Вогнесерд, стрепенувшись, побачив, що, окрім недовіри, у цих палахких бурштинових очах промайнув страх. «Тигрокіготь намагається зрозуміти, що саме мені відомо», — зненацька подумав він.

Вогнесерд пригадав свого друга Круколапа — Тигрокігтевого новака, який став свідком убивства Рудохвоста. Тигрокіготь спробував убити і його, щоб той, бува, не обмовився. Вогнесерд врятував Круколапа і поселив із Ячменем — самітником, що мешкав біля ферми Двоногів на протилежному боці угідь Річкового Клану. На жаль, коли Синьозірка почула Круколапову історію, вона відмовилася повірити, що її хоробрий воєвода міг таке скоїти. І зараз, дивлячись на Тигрокігтя, Вогнесерд відчував, як повертається злість — було так важко, наче дерево впало і притисло його до землі.

Не сказавши більше ні слова, Тигрокіготь повернувся і рушив геть. Поки Вогнесерд спостерігав за воєводою, щось зашаруділо у вояцькому кублі, а тоді Сіросмуг вистромив свою голову назовні.

— Що ти, скажи на милість, робиш? — нявк­нув він. — Отак під’юджувати Тигрокігтя! Та він тебе знищить!

— Ніхто не сміє називати мене невідданим Клану, — заперечив Вогнесерд.

Сіросмуг схилив голову і кілька разів похапцем лизнув свої груди.

— Пробач, Вогнесерде, — пробурмотів він. — Я знаю, це все через мене та Срібнострумку…

— Ні, не через вас, — перебив Вогнесерд, — і ти сам це знаєш. Справа в Тигрокігті, а не в тобі. — Він обтрусив сніг зі своєї шубки. — Ходімо поїмо.

Сіросмуг вибрався із кубла і побрів до купи свіжини. Вогнесерд пішов за ним, узяв собі водяну мишу і, оскільки надворі й досі густо сніжило, поніс її до вояцького кубла. Сіросмуг присів біля нього, одразу за галузками, що затуляли вхід.

Білошторм та ще кілька старших вояків скрутилися всередині кубла, але загалом тут було порожньо. Дихання поснулих котів зігріло повітря, а сніг не міг проникнути досередини крізь густе плетиво галузок.

Вогнесерд відкусив шматок миші. М’ясо було жорстке й жилаве, але голодним котам воно все одно видавалося смачнючим. Усе ж це було краще, ніж нічого, і мало дати сили, необхідні для подорожі на Зборище.

Коли Сіросмуг кількома жадібними укусами покінчив зі своєю трапезою, друзі повлягалися, вилизуючи шерсть одне одному. Вогнесерд відчував величезне полегшення. Нарешті минули неспокійні часи, коли здавалося, що Сіросмугова закоханість у Срібнострумку зруйнує їхню дружбу. Хоч Вогнесерд і досі переживав через заборонену інтрижку свого друга, після битви у таборі Вітряного Клану їхня із Сіросмугом дружба поновилася — так само міцна, як і раніше. Вони повинні довіряти одне одному, якщо хочуть вижити у дов­гий сезон гололисту. До того ж Вогнесерд знав, що йому знадобиться підтримка Сіросмуга ще й супроти Тигрокігтя, який виявляв усе більшу ворожість.

— Цікаво, які новини ми почуємо сьогодні, — пробурмотів він просто у сіре вухо свого друга. — Сподіваюся, Річковий та Тіньовий Клани засвоїли урок. Котів Вітряного Клану більше не виженуть із їхніх угідь.

Сіросмуг незручно засовався.

— Та битва була не просто жага до земель, — зауважив він. — Зараз здобичі ще менше, ніж завж­ди, а Річковий Клан голодує, відколи Двоноги прийшли на їхні угіддя.

— Знаю, — Вогнесерд знехотя співчутливо смик­нув вухами, розуміючи, як сильно його друг прагне захистити Клан Срібнострумки. — Але й виганяти інший Клан із його угідь не вихід.

Сіросмуг забурмотів, погоджуючись, і затих. Вогнесерд розумів, як той почувається. Усього кілька повень минуло, відколи вони перетнули Громошлях, щоб знайти Вітряний Клан і повернути його додому. А все ж Сіросмуг не міг не співчувати Річковому Кланові через своє кохання до Срібнострумки. Простих відповідей не було. Брак здобичі буде однією величезною проблемою, спільною для усіх Кланів, аж поки гололист не послабить міцний хап, в якому він тримав ліс.

Нараз Вогнесерд стрепенувся від шурхоту гілок біля виходу з кубла. Увійшов Тигрокіготь, за ним — Темносмуг та Довгохвіст. Уся трійця загарчала на Вогнесерда, вмощуючись разом ближче до середини кубла. Рудий вояк спостерігав за котами крізь примружені повіки, марно сподіваючись розібрати їхні балачки. Надто вже легко уявлялося, що ці троє змовляються проти нього. Вогнесердові м’язи напружились від думки, що майнула в голові. Поки не викриється зрада Тигрокігтя, йому не бути в безпеці навіть у власному Клані.

— У чому річ? — запитав Сіросмуг.

Вогнесерд потягнувся, намагаючись знову розслабитися.

— Я йому не довіряю, — пробурмотів він, нашорошуючи вуха в напрямку Тигрокігтя та інших.

— І я тебе не звинувачую, — нявкнув Сіро­смуг. — Якщо Тигрокіготь коли-небудь дізнається про Срібнострумку…

Сіросмуг здригнувся, і Вогнесерд тісно притулився до нього, намагаючись заспокоїти. Проте й досі вуха Вогнесерда були нашорошені, він намагався почути, що каже Тигрокіготь. Йому навіть здалося, що там пролунало його власне ім’я. Вогнесерд піддався спокусі пересунутись трішки ближче до них, але тут раптово зустрівся поглядом із Довгохвостом.

— А ти на що витріщаєшся, кицюню? — прошипів вояк. — Громовому Клану потрібні тільки віддані коти.

Довгохвіст демонстративно повернувся спиною до Вогнесерда, а той миттю зірвався на лапи.

— І хто ж дав тобі право сумніватися в моїй відданості? — кинув він.

Довгохвіст проігнорував виклик.

— От бачиш! — розлючено, але тихенько нявк­нув Вогнесерд до Сіросмуга. — Ясно, що Тигрокіготь поширює чутки про мене.

— А що ти можеш зробити? — Сіросмуга, здається, не турбувала відверта ворожість Тигрокігтя.

— Я хочу знову поговорити з Круколапом, — нявкнув Вогнесерд. — Можливо, він пригадає ще щось про ту битву.

— Але Круколап зараз живе на фермі Двоногів. Тобі ж доведеться пройти через усі угіддя Вітряного Клану. Як ти поясниш свою відсутність? Це, навпаки, додасть правдоподібності брехням Тигрокігтя.

Вогнесерд знав, що готовий ризикнути. Він ніколи не випитував у Круколапа жодних деталей про загибель Рудохвоста в битві проти Річкового Клану багато повень тому. На той час важливішим було забрати новака геть із-перед очей Тигрокігтя.

Вогнесерд мав достеменно з’ясувати, що саме бачив Круколап. Він усе більше і більше впевнювався в думці, що його друг мусить знати ще щось. Тигрокіготь становить небезпеку для Клану, і хтось має це довести.

— Піду сьогодні, — м’яко нявкнув Вогнесерд. — Після Зборища якось тихцем вислизну. Якщо принесу свіжини, то завжди зможу сказати, що просто полював.

— Ти дуже ризикуєш, — нявкнув Сіросмуг, лагідно лизнувши Вогнесердове вухо. — Але Тигрокіготь — це й моя проблема теж. Якщо вже ти вирішив піти, то я піду з тобою.

Снігопад припинився, а хмари порозліталися з неба до того часу, коли Вогнесерд та Сіросмуг разом з іншими Громовими котами вийшли з табору і рушили лісом до Чотиридерева. Укрита снігом земля поблискувала в сяйві повні, а паморозь мерехтіла на кожній галузці та на кожному камінці.

Назустріч котам віяв легіт, збурюючи поверхню снігу і доносячи до них запах ворожих вояків. Вогнесерд здригнувся від передчуття. Землі всіх чотирьох Кланів зустрічалися у священній лощовині. Тут, під чотирма великими дубами, посеред захованої за крутосхилами галяви, щоповні збиралися представники усіх Кланів. І на цей час між ними проголошувався мир.

Вогнесерд порівнявся із Синьозіркою, яка вже припала до землі, готуючись проповзти кілька останніх котячих хвостів до верхівки схилу й стрімко збігти униз. Посеред галявини, між дубами, височів пощерблений камінь, виділяючись своєю чорнотою на білому снігу. Очікуючи сигналу від Синьозірки, Вогнесерд спостерігав, як там унизу коти з інших Кланів вітаються одне з одним. Він не міг не помітити наїжачених спин і лютих поглядів, якими Вітряні коти зустрічали вояків Річкового і Тіньового Кланів. Звісно, що ніхто з них іще не забув нещодавню битву. Якби не перемир’я, вони б уже вчепилися одне одному в хутро.

Вогнесерд упізнав Високозорого, провідника Вітряного Клану, що сидів біля Великого Каменя разом зі своїм воєводою Мертвоногом. Неподалік від них умостилися Носошморг і Багношуб, медикоти Тіньового та Річкового Кланів, витріщаючись на інших котів очицями, в яких віддзеркалювався місяць.

Вогнесерд відчув, як Сіросмуг напружив м’язи, сповненими захвату очима вдивляючись у лощовину. Простеживши за його поглядом, рудий вояк побачив Срібнострумку, що виходила з тіней, поблискуючи у місячному сяйві своєю прекрасною чорно-срібною шубкою.

Вогнесерд ледь стримався, щоб не зітхнути.

— Якщо збираєшся з нею зустрітися, дивись, щоб тебе ніхто не побачив, — застеріг він друга.

— Не переймайся, — нявкнув Сіросмуг.

Він уперся у тверду землю передніми лапами в нетерплячому очікуванні миті, коли знову буде поруч із Річковою кицею.

Вогнесерд зиркнув на Синьозірку, сподіваючись, що вона дасть знак усім спускатися на галявину, але натомість побачив Білошторма. Білий вояк підійшов і присів біля провідниці на сніг.

— Синьозірко, — Вогнесерд розчув мурмотіння шляхетного Громового кота. — Що ти плануєш казати їм про Хвостолома? Ти скажеш іншим Кланам, що прихистила його?

Вогнесерд напружено чекав, що відповість Синьозірка. Хвостолом колись був Зореломом, провідником Тіньового Клану. Він убив Зорещерба, власного батька, потім викрав кошенят у Громового Клану. Громові коти допомогли Тіньовим вигнати жорстокого провідника геть у ліси. Опісля Зорелом привів цілу банду котів-волоцюг, щоб напасти на табір Громового Клану. У тій битві Жовт­оікла, медикицька Громового Клану, видряпала йому очі. Звідтоді він, сліпий та безсилий, був їхнім бранцем. Колишнього провідника поз­бавили дарованого Зорекланом імені та утримували під надійною вартою. Але Вогнесерд знав, що цього замало. Інші Клани будуть вимагати смерті волоцюги чи принаймні вигнання. Вони не надто зрадіють звістці про те, що Хвостолом досі живий.

Синьозірка все пильно дивилася на котів, що походжали там, унизу.

— Я не скажу нічого, — відповіла вона Білоштормові. — Інші Клани це не обходить. Хвостолом тепер наша відповідальність.

— Гучні слова, — прогарчав Тигрокіготь з іншого боку. — Чи ми просто соромимося зробленого?

— Громовому Кланові нічого соромитися власного милосердя, — холодно відрізала Синьозірка. — Але й перти на рожен не варто.

Перш ніж Тигрокіготь устиг заперечити, провідниця підвелась на рівні й глянула на решту Клану.

— Слухайте, — нявкнула вона. — Ніхто з вас не має плескати язиками про напад волоцюг або згадувати Хвостолома. Це стосується тільки нашого Клану.

Синьозірка почекала, поки всі коти згідливо замуркотіли. Тоді вона махнула хвостом, даючи знак приєднатися до решти Кланів унизу. Провідниця помчала униз крізь кущі, Тигрокіготь — одразу за нею, розкидаючи сніг навсібіч своїми могутніми лапами.

Вогнесерд кинувся за ними. Вибігши із кущів на галявину, він побачив, що Тигрокіготь зупинився просто неподалік, з підозрою поглядаючи на нього.

— Сіросмуже, — напівозирнувшись, тихенько засичав Вогнесерд, — не думаю, що сьогодні тобі варто йти кудись зі Срібнострумкою. Тигрокіготь…

І тут Вогнесерд усвідомив, що Сіросмуг уже не стоїть поруч із ним. Роззирнувшись, він побачив, як його друг зникає за Великим Каменем. Ще мить чи дві — і ось уже Срібнострумка, вислизнувши з гурту Річкових котів, шмигнула за ним.

Вогнесерд зітхнув. Він глянув на Тигрокігтя, гадаючи, чи не побачив воєвода зникнення його друга. Але Тигрокіготь уже почапав геть до Одно­вуса з Вітряного Клану, тож Вогнесерд трошки розслабився.

Знервовано шмигаючи галявою, Вогнесерд мимохіть підійшов до гурту старійшин — там був Плямошкур із Громового Клану, решти він не знав. Старі коти повсідалися під лискучим листям куща падуба, де сніг був трошки мілкіший. Краєм ока стежачи за Сіросмугом, Вогнесерд умостився, щоб послухати їхню розмову.

— Я собі пригадую гололист, гірший навіть за цей, — говорив старенький чорний кіт із посріб­леною сивиною мордочкою й пошрамованими у численних битвах боками. Його коротка плямиста шерсть пахла Вітряним Кланом. — Річка тоді замерзала більш ніж на три повні.

— Твоя правда, Крукошубе, — погодилася смугаста королева. — І здобичі було куди менше, навіть у Річкового Клану.

На якусь хвилю Вогнесерд зачудувався, як це двоє старійшин із Кланів, що нещодавно так ворогували, зараз спокійно собі розмовляють і не плюють одне на одного жовчю. Але потім зрозумів: це ж старійшини. За своє довге життя вони бачили не одну жорстоку битву.

— А подивіться на молодих вояків, — додав старий чорний кіт, зиркнувши на Вогнесерда. — Вони навіть не знають, що таке скрута.

Вогнесерд незручно зачовгав прілим листям і спробував напустити на себе шанобливий вигляд. Плямошкур, що сидів поруч із ним, дружньо підмахнув хвостом.

— То ж, здається, саме тієї зими Синьозірка і втратила своїх кошенят, — нявкнув Громовий старійшина.

Вогнесерд нашорошив вуха. Він пригадав, що Крапохвістка якось розповідала про кошенят, які народилися у Синьозірки. Це сталося саме перед тим, як вона стала воєводою Клану. Але він нічого не чув про те, скільки було кошенят і коли вони померли.

— А пригадуєте, яка відлига була того гололисту? — Крукошуб перебив роздуми Вогнесерда, поринувши у власні спогади. — Річка в каньйоні тоді розлилася майже до борсучих нір.

Плямошкур здригнувся.

— Аякже, добре пригадую. Громовий Клан не міг навіть перетнути струмок, щоб прийти сюди на Зборище.

— Деякі коти тоді потонули, — смутно нагадала Річкова королева.

— Здобич також, — додав Крукошуб. — Ті коти, що вціліли, мало не вмерли з голоду.

— Не приведи нас Зореклан до такого! — палко сказав Плямошкур.

Крукошуб плюнув:

— Та цей молодняк нізащо не впорається. У ті часи ми були всі разом.

Вогнесерд не стримався:

— Але ми й зараз маємо сильних вояків…

— Хто тебе запитував? — прогарчав старий котяра. — У самого ще молоко на вусах не обсохло!

— Але ми… — Вогнесерд урвав мову, бо повітря розітнув пронизливий крик і всі навколо затихли. Він повернувся до чотирьох котів, що вже сиділи на верхівці Великого Каменя. Провідники Кланів здавалися лише чорними обрисами у срібному сяйві місяця.

— Тсс! — прошипів Плямошкур. — Віче зараз почнеться. Він ще раз смикнув вухами і лагідно промуркотів: — І не зважай ти на Крукошуба. Він би і в Зореклані знайшов приключку.

Вогнесерд вдячно лизнув Плямошкура, підібгав під себе лапи і наготувався слухати. Високозорий, провідник Вітряного Клану, розпочав із розповіді про те, як його коти оклигують після битви проти Річкового та Тіньового Кланів.

— Один наш старійшина помер, — нявкнув він, — але всі вояки вижили… — і після паузи провідник значуще додав: — …щоб знову битися, коли настане час.

Ночезір прищулив вуха і примружив очі, а от Кривозір глибоко й загрозливо загарчав.

Вогнесерд увесь наїжачився. Якщо провідники кинуться один на одного, інші коти теж розпоч­нуть бій. Чи траплялося таке на Зборищі? Звісно ж, навіть Ночезір, провідник Тіньового Клану, не ризикне накликати на себе гнів Зоряного Клану, порушивши священний мир!

Поки Вогнесерд із осторогою спостерігав за розлютованими котами, наперед вийшла Синьозірка.

— Це добрі новини, Високозорий, — делікатно нявкнула вона. — Ми всі маємо радіти звістці про те, що Вітряний Клан знову почувається сильним.

Блакитні очі кішки сяяли у світлі місяця, коли вона дивилася то на Тіньового, то на Річкового провідника. Ночезір відвернувся, щоб уникнути її погляду. А Кривозір тільки схилив голову, і тому неможливо було збагнути, про що він думає.

Вогнесерд пригадав, що саме Тіньовий Клан під керівництвом колишнього жорстокого лідера Зорелома багато повень тому вигнав Вітряний Клан. І лише заради того, щоб розширити власні угіддя. Річковий Клан скористався з відсутності Вітряних котів і почав полювати на спорожнілих землях. Але після вигнання Зорелома Синьозірка переконала інших провідників у тому, що життя в лісі залежить від усіх чотирьох Кланів і Вітряний Клан повинен повернутися. Вогнесерд здригнувся на згадці про тривалу і дуже складну мандрівку, яку він здійснив із Сіросмугом. Друзі отримали завдання знайти Вітряний Клан і привести його додому, на височини.

Це нагадало Вогнесерду, що він мав намір знову перетнути ці височини в пошуках Круколапа. Рудий вояк важко зітхнув: у нього не було палкого бажання вирушати в цю подорож. «Принайм­ні Вітряний Клан добре ставиться до Громового, — подумав він. — Тож на нас із Сіросмугом не нападуть дорогою».

— Громові коти також оклигують, — провадила Синьозірка. — А з часу останнього Зборища двоє наших новаків стали вояками. Тепер ви знатимете їх як Порохошуба і Піскошторму.

Під Великим Каменем почулися схвальні вигуки. Як помітив Вогнесерд, нових вояків підтримали криками коти переважно з Громового і Вітряного Кланів. Він мигцем глянув на Піскошторму, що сиділа, гордо піднявши свою блідо-руду голівку.

Далі Зборище відбувалося мирно. Вогнесерд пригадав попередню зустріч Кланів, коли всі звинувачували одне одного в тому, що вони полюють на чужій території. Але зараз про це ніхто не згадував. Насправді то група волоцюг, очолювана Хвостоломом, полювала на угіддях Кланів. І ці самі волоцюги спробували напасти на табір Громового Клану, де їх, власне, ущент розгромили. Але новини про цей напад ще не розійшлися серед котів. Таємниця Синьозірки та Хвостолома залишалася таємницею.

Коли віче добігло кінця, Вогнесерд роззирнувся в пошуках Сіросмуга. Щоб знайти Круколапа, їм слід вирушати негайно, поки інші Громові коти були ще в лощовині й не побачили, в якому напрямку вони зникли.

Вогнесерд перехопив винуватий погляд Прудколапа — учня Довгохвоста. Новак сидів посеред гурту молодих котів із Тіньового Клану. Іншим разом Вогнесерд гукнув би його, наказавши відшукати наставника та рушати з ним додому, але зараз йому хотілося якомога швидше знайти Сіросмуга. Він забув про Прудколапа, щойно побачив, як друг прямує йому назустріч. Поблизу не було ані сліду Срібнострумки.

— Ось ти де! — гукнув Сіросмуг, сяйнувши своїми жовтими очима.

Вогнесерд бачив, що Зборище сподобалось його товаришу, хоч той навряд чи слухав багато балачок.

— Готовий? — нявкнув він до Сіросмуга.

— Маєш на увазі піти зустрітися з Круко­лапом?

— Не так голосно! — зашипів Вогнесерд, стривожено роззираючись.

— Так, готовий, — уже тихіше нявкнув Сіро­смуг. — Хоч і не скажу, що мені аж кортить. Проте я ладен на все, аби скинути собі з хвоста Тигрокігтя. Чи ти маєш кращі ідеї?

Вогнесерд похитав головою.

— Це єдиний варіант.

Лощовина досі кишіла котами, які тепер ладналися рушати на всі чотири сторони. Ніхто, здається, не звернув уваги на Вогнесерда і Сіросмуга. Друзі вже майже вилізли угору схилом, що вів до височин Вітряного Клану, аж тут позаду них пролунав нявкіт:

— Агов, Вогнесерде! Куди це ти?

То була Піскошторма.

— Ем… — Вогнесерд безпорадно глянув на Сіро­­смуга. — Ми підемо кружним шляхом, — на ходу вигадував він. — Вояк із Вітряного Клану розповів нам про кролячий садок просто біля наших угідь. Хотілося б принести додому трохи свіжини.

Раптово Вогнесерд збагнув, що Піскошторма може запропонувати свою допомогу, тому швиденько додав:

— Ти ж передаси Синьозірці, якщо вона запитає, куди ми поділися?

— Звісно, — позіхнула Піскошторма, демонструючи гострі білі зуби. — Я буду уявляти, як ти ганяєшся за кроликами, коли вляжуся собі в гарному теплому гніздечку!

Махнувши на прощання хвостиком, вона рушила геть. Вогнесерд відчув неабияке полегшення, хоч йому й неприємно було брехати.

— Ходімо, — нявкнув він Сіросмугові. — Поки нас іще хтось не помітив.

Двоє молодих вояків шугнули під кущі й попрямували вгору схилом. На верхівці Вогнесерд на мить затримався, роззираючись і перевіряючи, чи ніхто часом не йде за ними назирці. Тоді вони із Сіросмугом проминули гребінь улоговини й помчали в напрямку трясовини, за якою стояла ферма Двоногів.

«Це єдиний спосіб», — знай повторював собі Вогнесерд, біжучи вперед. Він мусив дізнатися правду. Не лише заради Рудохвоста і Круколапа, але заради усього Клану. Тигрокігтя треба спинити… перш ніж йому випаде нагода вбити ще когось.

Розділ 2

Вогнесерд обережно принюхався до стежки. Сніг був прим’ятий, на ньому були сліди Двоногів. У їхньому гнізді світилися вогні, десь неподалік було чутно собачий гавкіт. Вогнесерд пам’ятав розповідь Ячменя про те, що Двоноги спускають своїх псів із ланцюгів на ніч. Але сподівався, що їм із Сіросмугом вдасться знайти Круко­лапа до того, як їх помітять.

Сіросмуг прослизнув крізь огорожу й підійшов ближче. Морозяний вітер притискав попелясте хутро вояка до тіла.

— Чуєш що-небудь? — запитав він.

Вогнесерд підвів голову, щоб понюхати повітря, і майже відразу вловив запах, який шукав, — слабкий, але знайомий. Круколап!

— Сюди, — нявкнув він.

Кіт плазував стежиною, під його лапами хрумтіла паморозь. Він крадькома йшов за запахом до щілини під дверима стодоли, де прогнила деревина.

Вогнесерд принюхався знову, вдихаючи аромат сіна і сильний, свіжий запах котів.

— Круколапе? — прошепотів він і, оскільки не почув відповіді, повторив голосніше: — Круко­лапе?

— Вогнесерде, це ти? — почувся здивований голос з-за дверей.

— Круколапе! — Вогнесерд протиснувся у щілину, радий сховатися від вітру. Від запахів, які долинули до нього, у вояка потекла слинка. Він зачув мишу! Крізь маленьке вікно під стелею тьмяно пробивалося місячне сяйво. Коли очі звикли до темряви, Вогнесерд побачив чорного кота, який стояв за кілька хвостів від нього.

Його товариш виглядав ще гладшим і вгодованішим, ніж тоді, коли вони востаннє бачилися. Вогнесерд усвідомив, яким миршавим й обшарпаним виглядає порівняно з ним.

Круколап щасливо замуркотів, підійшов до Вогнесерда і доторкнувся носом до його носа.

— Ласкаво просимо, — нявкнув він. — Радий вас бачити.

— Раді тебе бачити, — відповів Сіросмуг, протискаючись крізь щілину під дверима услід за Вогнесердом.

— Ви провели котів Вітряного Клану до їхнього табору живими-здоровими? — спитав Круколап. Вогнесерд і Сіросмуг ночували в нього під час своєї подорожі з Вітряним Кланом.

— Так, — нявкнув Вогнесерд, — але це довга історія. Ми не можемо…

— Що відбувається?

Вогнесерд почув голос іншого кота неподалік. Він крутнувся, прищуливши вуха, готовий до бою, якби новоприбулий їм чимось загрожував. Але це був Ячмень, чорно-білий самітник, який охоче прийняв до себе Круколапа.

— Привіт, Ячменю, — пронявчав Вогнесерд. — Нам потрібно поговорити з Круколапом.

— Та я зрозумів, — нявкнув Ячмінь. — Це мусить бути щось важливе, якщо ви прийшли аж сюди через болота в таку погоду.

— Саме так, — погодився Вогнесерд. Він поглянув на колишнього новака Громового Клану, і його ніби мокрим рядном накрило від усвідомлення нагальності їхньої справи. — Круколапе, не можна гаяти часу.

Круколап виглядав збентеженим.

— Ти знаєш, що ми можемо говорити скільки завгодно.

— Тоді я вас залишу, — запропонував Ячмінь. — Не соромтеся, полюйте, як удома. Тут багацько мишей.

Він дружньо кивнув гостям і протиснувся надвір крізь щілину.

— Полювати? Справді? — нявкнув Сіросмуг.

Вогнесерд відчув, як у нього замлоїло в животі.

— Звісно, — відповів Круколап. — Чом би вам спочатку не поїсти? Тоді зможете мені розповісти, чому прийшли.

— Я знаю, що Тигрокіготь убив Рудохвоста, — наполягав Круколап. — Я був там і бачив, як він це зробив.

Троє котів влаштувалися на сіні у стодолі Двоногів. Полювання не зайняло багато часу. Після того як воякам доводилося шукати здобич у засніженому лісі, стодола здавалася їм котячим раєм. Тепер Вогнесерд зігрівся та наївся. Йому хотілося б скрутитися клубочком і заснути у м’якому пахучому сіні, але він знав, що треба поговорити з Круколапом негайно. Вони із Сіросмугом повин­ні повернутися в табір до того, як їхню відсутність помітять.

— Розкажи нам все, що ти пам’ятаєш, — попросив Вогнесерд, глянувши на Сіросмуга, який підбадьорливо кивнув Круколапові.

Очі чорного кота потемніли, коли він подумки перенісся до битви на Сонячних Скелях. Вогнесерд помітив, що його впевненість потрохи вгасала. Круколап розчинився у спогадах, знову переживаючи страх і тягар того, що йому було відомо.

— Мене поранили у плече, — почав він, — а Рудохвіст (тоді він був воєводою) сказав мені заховатися в ущелині, поки не буде безпечно звідти вийти. Я вже було кинувся до укриття, аж побачив, як Рудохвіст атакує Річкового кота. Думаю, це був вояк на ім’я Каменешуб. Наш воєвода збив Каменешуба з лап і, судячи з усього, планував увігнати в нього ікла.

— Чому ж він цього не зробив? — втрутився Сіросмуг.

— Раптом казна-звідки прибіг Дубосерд, — пояснив Круколап. — Він схопив Рудохвоста зубами за карк і відтягнув від Каменешуба. — Голос оповідача затремтів від напруги. — Каменешуб утік.

Чорний кіт замовк, несвідомо притискаючись до землі, ніби був наляканий чимось.

— Що було далі? — м’яко заохотив його Вогнесерд.

— Рудохвіст гаркнув на Дубосерда й запитав, чи Річкові коти настільки слабкі, що не можуть битися самі за себе. Рудохвіст був хоробрий, — додав Круколап. — Воєвода Річкового Клану був удвічі більший за нього. А тоді… тоді Дубосерд сказав дивну річ: «Жоден Громовий кіт не зачепить Каменешуба».

— Що? — жовті очі Сіросмуга звузилися. — Це не має сенсу. Ти впевнений, що все правильно почув?

— Так, — наполягав Круколап.

— Але Клани воюють весь час, — нявкнув Вогне­серд. — Що такого особливого в Каменешубові?

— Не знаю, — знизав плечима Круколап, ніби ухиляючись від їхніх доскіпливих запитань.

— А що Рудохвіст зробив після того, як Дубосерд це сказав? — запитав Сіросмуг.

Круколап нашорошив вуха, і зіниці його розширилися.

— Він напав на Дубосерда. Рудохвіст штовхнув його лапами і повалив під прискалок. Я… я не бачив їх, але чув їхнє гарчання. А тоді почувся гуркіт, і на них звалився камінь!

Круколап зупинився. Він увесь тремтів.

— Будь ласка, продовжуй, — нявкнув Вогнесерд. Його серце обливалося кров’ю від того, що він змушував Круколапа знову переживати це, але дуже потрібно було знати правду.

— Я почув зойки Дубосерда і побачив його хвіст, що стирчав із-під каміння. Його придавило! — Круколап заплющив очі, а за мить знову відкрив. — Тоді я почув позаду Тигрокігтя. Він наказав мені повертатися до табору. Я відійшов недалеко і раптом усвідомив, що не знаю, чи вижив Рудохвіст після каменепаду. Тому я подався назад повз Річкових вояків, які тікали геть. А коли добіг до скель, Рудохвіст обтрушувався від пилу. Його хвіст стояв щіткою, а хутро наїжачилося, але з ним все було гаразд. Я не помітив жодної подряпини. Він побіг прямо до Тигрокігтя, який стояв у тіні.

— І тоді він… — почав Сіросмуг.

— Так, — Круколап випустив кігті, ніби досі був на полі бою. — Тигрокіготь схопив Рудохвоста і притиснув його до землі. Рудохвіст намагався вирватися, але не міг. І… — Круколап нервово ковт­нув і втупився в підлогу. — Тигрокіготь впився зубами в горло Рудохвоста, і тоді все скінчилося.

Він опустив підборіддя на лапи.

Вогнесерд підійшов ближче до Круколапа і притулився до його боку.

— Отже, Дубосерд загинув від каменепаду. Це був нещасний випадок, — промурчав він. — Його ніхто не вбивав.

— Це все ще не доводить, що Тигрокіготь убив Рудохвоста, — наголосив Сіросмуг. — Не розумію, як це може нам допомогти.

Вогнесерд розчаровано глянув на нього. Але через мить його зіниці розширилися, і він сів. Лапи вояка тремтіли від хвилювання.

— Доводить. Це означає, що Тигрокіготь збрехав, коли сказав, що Дубосерд убив Рудохвоста, а він помстився йому.

— Хвилинку, — перебив Сіросмуг. — Круколапе, на Зборищі ти не казав нічого про каменепад. Ти стверджував, ніби Рудохвіст убив Дубосерда.

— Хіба? — закліпав Круколап, ніби намагаючись зосередити погляд на Сіросмугові. — Я не хотів. Я розповів правду, чесно.

— І тому Синьозірка не хотіла нас слухати, — захоплено продовжував Вогнесерд. — Вона не вірила, що Рудохвіст міг убити іншого воєводу. Але насправді Рудохвіст і не убивав його. Тепер Синьозірка мусить нас вислухати!

Після всього того, що вони дізналися, у голові Вогнесерда роїлися думки. Він хотів запитати Круколапа про ще одну річ, але відчував запах його страху і бачив старий загнаний вираз у його очах, ніби розповідь нагадала йому про його нещасливе життя у Громовому Клані.

— Є ще щось, що ти міг би нам розказати, Круколапе? — нявкнув він.

Круколап похитав головою.

— Це дуже багато важить для Клану, — сказав йому Вогнесерд. — Сподіваюся, тепер ми зможемо переконати Синьозірку, що Тигрокіготь небезпечний.

— Якщо вона захоче нас послухати, — додав Сіросмуг. — Шкода, що ти розповів їй першу історію Круколапа. Тепер він все змінив, і вона не знатиме, у що вірити.

— Але він не змінив усе, — заперечив Вогнесерд, помітивши, як здригнувся Круколап від роздратованого тону Сіросмуга. — Ми просто неправильно його зрозуміли. Я якось переконаю Синьозірку. Принаймні ми тепер знаємо правду.

Круколапа це, здається, втішило, але було вид­но, що він не хоче більше згадувати минуле. Вогне­серд вмостився біля нього, підбадьорливо муркочучи, а потім троє котів поділилися язиками.

Нарешті Вогнесерд підвівся на лапи.

— Нам час рушати, — нявкнув він.

Круколап востаннє лизнув Вогнесердове вухо.

— Шануйтеся, — застеріг друзів чорний кіт. — І пильнуйте за Тигрокігтем.

— Не переймайся, — заспокоїв його Вогнесерд. — Ти забезпечив нас зброєю проти нього.

І двоє вояків Громового Клану прослизнули під дверима на сніг.

— Тут холодно! — буркотів Сіросмуг, поки вони чеберяли до огорожі на краю ферми Двоногів. — Треба було захопити із собою кілька мишей, щоб нагодувати Клан, — додав він.

— Ага, точно, — відрізав Вогнесерд. — І як би ти пояснив Тигрокігтеві, де в цю погоду знайшов таких вгодованих мишей?

Місяць хилився на західний пруг. Скоро почне світати. Сніг забивався у Вогнесердове зимове хутро і здавався ще холоднішим після теплої стодоли. Лапи нили від утоми. Ніч видалася довгою, а щоб дістатися до свого табору й відпочити, ще треба перейти територію Вітряного Клану. Вогнесерд увесь час думав про те, що їм сказав Круколап. Він вірив, що друг каже правду, але решту Клану буде не так легко переконати. Синьозірка відмовилася повірити в першу Круколапову розповідь.

Та це було тоді, коли Вогнесерд і сам думав, що Рудохвіст убив Дубосерда. Синьозірка не могла повірити, що Рудохвіст завдав смертельної шкоди іншому воякові без поважної причини. Тепер Вогне­серд розумів, що насправді Дубосерд загинув від нещасного випадку… Але як йому звинуватити Тигрокігтя, якщо він не має жодних доказів, окрім Круколапової історії?

— Річкові коти повинні знати, — раптом усвідомив Вогнесерд. Він зупинився під скелястим виступом на заболоченому схилі, де сніг був не такий глибокий.

— Що? — нявкнув Сіросмуг, приєднавшись до нього під накриттям. — Що знати?

— Як помер Дубосерд, — відповів Вогнесерд. — Вони мусили бачити його тіло. Тож вони могли б нам сказати, що він помер від каменепаду, а не від смертельного удару іншого вояка.

— Точно, сліди на тілі це довели б, — погодився Сіросмуг.

— І вони також могли б пояснити, чому Дубосерд сказав, що жоден Громовий кіт не має права зачепити Каменешуба, — додав Вогнесерд. — Нам потрібно поговорити з вояком Річкового Клану, який брав участь у тій битві. Може, навіть із самим Каменешубом.

— Але ми не можемо просто так прийти до табору Річкового Клану і запитати, — заперечив Сіро­смуг. — Пригадай Зборище. Ще не так багато часу минуло після битви.

— Я знаю одного Річкового вояка, який був би радий тебе бачити, — промуркотів Вогнесерд.

— Якщо ти про Срібнострумку, то її я міг би запитати, — запропонував Сіросмуг. — А тепер ходімо до табору, перш ніж мої лапи примерзнуть до землі.

Двоє друзів попростували далі, тепер повільніше. Утома їх геть зморила. Вони вже були недалеко від Чотиридерева, коли помітили інших трьох котів, які піднімалися схилом. Вітер приніс запах Вітряного патруля. Вогнесерд не відчував великого бажання пояснювати, що він робить на території Вітряного Клану. Він швидко озирнувся в пошуках прихистку, але сніг замітав з усіх боків, ховаючи кущі та кругляки. До того ж Вітряні коти вже помітили їх, бо змінили напрямок руху в їхній бік.

Вогнесерд упізнав нерівний поступ Мертвонога — воєводи Клану. За ним ішли вояк Клаптевух і його учень Стрімколап.

— Привіт, Вогнесерде, — крикнув Мертвоніг, шкутильгаючи до них зі спантеличеним виразом. — Ви далеко від дому.

— М-м… так, — погодився Вогнесерд і шанобливо вклонився. — Ми просто… ми взяли слід Тіньового Клану, і він привів нас сюди.

— Тіньовий Клан на нашій території?

Хутро Мертвонога настовбурчилося.

— Гадаю, це старий слід, — поспішно зауважив Сіросмуг. — Не варто перейматися. Пробачте, що порушили ваш кордон.

— Вам завжди раді, — нявкнув Клаптевух. —Інші Клани знищили б нас в останній битві, якби ви не допомогли. Тепер вони триматимуться подалі, бо знають, що їм доведеться мати справу з Громовим Кланом.

Вогнесерд засоромився від похвал Клаптевуха. Колись вони із Сіросмугом допомогли Вітряному Кланові, але зараз йому було ніяково від того, що Вітряні коти бачили їх на своїй території.

— Нам, мабуть, варто повертатися, — промурчав він. — Здається, тут вельми спокійно.

— Нехай освітить Зореклан вашу путь, — вдячно нявкнув Мертвоніг.

Інші Вітряні коти побажали Вогнесердові та Сіро­смугові вдалого полювання й повернули до свого табору.

— Це не піде нам на користь, — прогарчав Вогнесерд, коли вони із Сіросмугом доходили до Чотиридерева.

— Чому? — запитав Сіросмуг. — Вітряний Клан не проти того, що ми були на їхній території. Ми ж тепер друзі.

— Подумай головою, Сіросмуже, — сказав Вогнесерд. — Що, як Мертвоніг згадає про цю зустріч із нами при Синьозірці на наступному Зборищі? Їй буде цікаво дізнатися, що ми тут забули!

Сіросмуг зупинився.

— Срав пес! — вигукнув сірий вояк. — Я про це не думав.

Він зустрівся очима з Вогнесердом, і в погляді друга відбилося його власне занепокоєння.

— Синьозірці не сподобається те, що ми досі вовтузимося зі справою Рудохвоста.

Вогнесерд знизав плечима.

— Сподіваймося, що нам вдасться все владнати до наступного Зборища. А тепер ходімо, треба ще зловити щось до нашого повернення.

Він знову припустив уперед, і за хвилину двоє котів уже бігли по снігу. Коли вони проминули улоговину біля Чотиридерева і зайшли на свою територію, Вогнесердові трохи відлягло. Він зупинився, щоби принюхатися, сподіваючись узяти слід здобичі. Сіросмуг із надією обнюхав коріння поближнього дерева і повернувся з розчарованим виглядом.

— Порожньо, — буркнув він. — Жодної мишки, навіть сліду!

— У нас немає часу далі шукати, — вирішив Вогнесерд.

Небо над деревами вже помітно світлішало. У друзів закінчувався час, і з кожною секундою зростали шанси, що їхнє зникнення помітять.

Коли коти дійшли до яру, вже майже розвиднілося. Їхні лапи нили від утоми, м’язи задубіли від холоду. Вогнесерд мовчки простував між валунами до ялівцевого тунелю. Щасливий нарешті бути вдома, він попрямував у тінистий прохід. Але, увійшовши до табору, так раптово загальмував, що ззаду в нього врізався Сіросмуг.

— Рухайся, ти, клубок хутра! — Сіросмуг невдоволено нявкнув.

Вогнесерд не відповів. За кілька хвостів від нього, прямо посеред галявини, сидів Тигрокіготь. Він схилив голову між своїми масивними плечима, а його жовті очі переможно палахтіли.

— Може, хочете мені розказати, де ви були? — прогарчав воєвода. — І чому дорога зі Зборища забрала у вас так багато часу?

Розділ 3

— Ну? — запитально подивився Тигрокіготь.

— Ми збиралися на полювання, — підвів голову Вогнесерд, зустрівшись із бурштиновим поглядом воєводи. — Кланові потрібно щось їсти.

— Але ми нічого не знайшли, — додав Сіро­смуг, приєднуючись до Вогнесерда.

— Уся здобич раптом поховалася в норах, правда? — прошипів Тигрокіготь. Він підійшов до Вогнесерда настільки близько, що їхні носи майже торкнулися, обнюхав його, а потім зробив те саме із Сіросмугом. — То як так сталося, що ви обидва пахнете мишами?

Вогнесерд і Сіросмуг перезирнулися. Здавалося, що вже минуло багато часу відтоді, як вони полювали у стодолі Двоногів. Того, що запах залишився, друзі не врахували.

Сіросмуг безпорадно глянув на товариша широко розплющеними очима.

— Варто розповісти про все Синьозірці, — прогарчав воєвода. — Ідіть за мною.

Молодим воякам нічого не залишалося, окрім як послухатися. Тигрокіготь повів їх через галявину до гнізда Синьозірки біля підніжжя Високого Каменя. За завісою з лишайника Вогнесерд побачив провідницю, яка спала, скрутившись у клубок. Коли воєвода зайшов за завісу, Синьозірка одразу підвела голову й сіла.

— Що трапилося, Тигрокігтю? — пронявчала вона спантеличено.

— Ці двоє сміливців ходили на полювання, — голос Тигрокігтя звучав презирливо. — Вони доб­ре наїлися, але не принесли для Клану жодного шматочка.

— Це правда? — Синьозірка звернула свої кришталево-сині очі на молодих вояків.

— Ми не ходили в мисливчий патруль, — пробурмотів Сіросмуг.

«Це була правда», — подумав Вогнесерд. Властиво, вони не порушили вояцький правильник, не принісши здобичі, але це не є виправданням.

— Ми з’їли перше, що зловили, щоб набратися сил, — нявкнув він, — але більше нічого не вполювали. Ми справді хотіли принести Кланові їжу, просто нам не пощастило.

Тигрокіготь зневажливо форкнув, показуючи, що не вірить жодному слову Вогнесерда.

— Навіть якщо й так, — пронявчала Синьозірка, — коли здобичі мало, кожен кіт повинен подумати найперше про Клан і поділитися всім, що в нього є. Ви мене дуже розчарували.

Вогнесердові було соромно. Синьозірка привела його у Громовий Клан ще кошеням, і йому не хотілося зрадити її довіру. Якби він був із нею наодинці, то міг би спробувати пояснити справжню причину пізнього повернення в табір. Та це було неможливо під пильним поглядом Тигрокігтя.

До того ж Вогнесерд ще не був готовий розповісти Синьозірці останню Круколапову версію про битву на Сонячних Скелях. Він хотів спершу поговорити з Річковими котами — з’ясувати, як насправді помер Дубосерд.

— Пробач, Синьозірко, — промурмотів кіт.

— Твоїм «пробач» Клан не нагодуєш, — відповіла провідниця. — Вам обом доведеться прийняти кару за свою жадібність. Ви повинні зрозуміти, що потреби Клану важливіші за ваші власні, особливо під час гололисту. Тому до наступного світанку будете полювати для Клану. І зможете поїсти лише тоді, коли нагодуєте всіх інших, — її погляд пом’якшав. — Ви виглядаєте змученими. Йдіть поспіть поки. Але до сонцепіку вже мусите вирушити по здобич.

— Добре, Синьозірко, — Вогнесерд схилив голову й вийшов із гнізда.

Сіросмуг рушив за ним. Від нього пахло сумішшю страху й сорому.

— Я думав, вона нам хвости повідрубує! — нявк­нув Сіросмуг, коли вони повернули до вояцького кубла.

— Тоді вважайте, що вам пощастило.

Позаду них пролунало низьке гарчання. Вогне­серд озирнувся і побачив, що Тигрокіготь ішов назирці.

— Якби я був провідником Клану, я б покарав вас як слід.

Вогнесерда пересмикнуло від злості. Він показав зуби, збираючись загарчати, але його застеріг Сіросмуг. Вогнесерд відвернувся від Тигрокігтя, тримаючи при собі те, що збирався сказати.

— Правильно, кицюню, — глузував воєвода. — Тікай у своє гніздечко. Ти можеш думати, що Синьозірка тобі вірить, але я — ні. Я бачив тебе під час битви у таборі Вітряного Клану, май це на увазі.

Він пробіг перед котами і зайшов до вояцького кубла.

Сіросмуг протяжно і нервово видихнув.

— Вогнесерде, — просичав він, — ти або найхоробріший, або найдурніший кіт з усіх Кланів! Заради Зореклану, не заїдайся більше з Тигрокігтем.

— Я не просив його мене ненавидіти, — сердито відрубав Вогнесерд. Він прослизнув під гілками і побачив Тигрокігтя, який вмощувався на своєму місці посередині. Темний кіт не звернув уваги на Вогнесерда, пововтузився трохи, а тоді скрутився і заснув.

Вогнесерд підійшов до свого кубельця. Поблизу від нього рядком лежали Піскошторма і Порохошуб.

Піскошторма почула кроки і підвелася.

— Тигрокіготь шукав вас відтоді, як ми повернулися зі Зборища, — прошепотіла вона. — Я передала йому твоє повідомлення, але він мені не повірив. Що ти зробив, щоб його втихомирити?

Вогнесерда заспокоїв її співчутливий погляд, але він не зміг одразу відповісти, бо на нього напала позіхота.

— Пробач, — промурмотів він. — Мені треба трохи поспати. Поговоримо пізніше.

Кіт гадав, що руда войовниця образиться, але вона натомість звелася на лапи і підійшла до нього. Коли він вмостився в м’якому мохові, вона ляг­ла і притулилася до нього.

Порохошуб розплющив одне око, щоб глянути на Вогнесерда. Тоді форкнув і показово відвернувся.

Та Вогнесерд був занадто стомлений, аби перейматися ревнощами Порохошуба. Він уже засинав. Останнє, що відчув перед тим, як зануритися у сон, — тепло від хутра Піскошторми біля його боку.

Вогнесерд крокував мисливським шляхом. Його тіло пашіло енергією, і він розкрив рота, щоб відчути запах здобичі. Кіт знав, що це йому сниться, але почув, як бурчить живіт у передчутті свіжини.

Орляк аркою вигинався над його головою. Яскраве перлисте світло заливало ліс, наче місячної ночі. Кожна папороть, кожна травинка срібно мерехтіла, а бліді келихи первоцвітів, що купчилися обабіч стежки, ніби самі випромінювали сяйво. Усе навколо пахтіло вологим теплом новолисту. Здавалося, що холодний, засніжений табір залишився за цілих дев’ять життів позаду.

Коли стежка почала вести вгору, на його шляху опинився інший кіт. Вогнесерд раптово зупинився. Його серце закалатало у грудях. Це була Плямолистка. Кицька підійшла ближче і торкнулася його носа своїм.

Вогнесерд потерся об неї мордочкою й замуркотів. Коли він уперше прийшов до лісу, Плямолистка була медикицькою Громового Клану. Вона загинула від жорстокої лапи Тіньового кота. Вогнесерд ще тужив за нею, хоча її дух неодноразово приходив до нього у снах.

Плямолистка ступила крок назад.

— Ходімо, Вогнесерде, — нявкнула Плямолист­ка. — Я хочу показати тобі дещо.

Вона обернулася й м’яко покрокувала назад, час від часу озираючись, щоб перевірити, чи він іде.

Вогнесерд прямував за нею слідом, задивляючись на гру місячного сяйва на її хутрі. Невдовзі вони дісталися вершини пагорба. Плямолистка вивела його з-під тунелю папороті на високий хребет, укритий травою.

— Поглянь, — сказала вона, вказавши мордочкою напрямок.

Вогнесерд кліпнув. Замість звичного краєвиду з лісом і полями він побачив безмежний простір води, який тягнувся ген за горизонт. Світло, що відбивалося від поверхні, засліплювало, і кіт заплющив очі. Звідки взялася ця вода? Він не був навіть впевнений, чи це були землі Кланів — срібний полиск вирівняв усе й приховав звичний пейзаж.

Повітря повнилося солодким запахом Плямолистки. Її голос пролунав біля його вуха.

— Пам’ятай, Вогнесерде, — муркотіла вона. — Вода може загасити вогонь.

Вогнесерд здивовано розплющив очі. Холодний бриз звихрив поверхню води, проникаючи йому крізь хутро. Плямолистка зникла. Вогнесерд озирався, шукаючи її всюди. Світло вже почало згасати, а разом із ним зникало тепло і трава під його лапами. За мить він занурився в темряву й холод.

— Вогнесерде! Вогнесерде!

Якийсь кіт штовхав його в бік. Вогнесерд спробував ухилитися та знову почув своє ім’я. Це був голос Сіросмуга. Вогнесерд розплющив очі й побачив друга, який стривожено нависав над ним.

— Вогнесерде, — повторив той, — прокидайся. Уже майже сонцепік.

Вогнесерд, покректуючи, вибрався зі свого гніздечка і сів. Бліде холодне світло пробивалося до кубла крізь гілки. Верболоза і Темносмуг ще спали, а Піскошторма з Порохошубом уже пішли.

— Ти бурмотів уві сні, — сказав йому Сіро­смуг. — Усе гаразд?

— Що? — Вогнесерд ще не отямився. Після таких снів він завжди гостро усвідомлював, що Плямолистка мертва і вони більше ніколи не зможуть поговорити наяву.

— Уже майже сонцепік, — повторив Сіро­смуг. — Нам пора на полювання.

— Я знаю, — нявкнув Вогнесерд, намагаючись остаточно прокинутися.

— Тоді поквапся.

Товариш востаннє штурхнув його і вийшов із гнізда.

— Зустрінемося біля ялівцевого тунелю.

Вогнесерд лизнув одну лапу і потер обличчя. У голові трохи прояснилося, і він раптом згадав пересторогу Плямолистки: «Вода може загасити вогонь». Що вона хотіла йому сказати? Вогнесерд пригадав попереднє передбачення Плямолистки: «Вогонь врятує Клан». Вийшовши з кубла слідом за Сіросмугом, він усвідомив, що тремтить — і не від холоду. Вогнесерд передчував неприємності, що клубочилися, наче грозові хмари. Якщо вода справді загасить вогонь, тоді що врятує Клан? Чи могли слова Плямолистки означати, що Громовий Клан приречений?

Розділ 4

Вогнесерд біг яром. Під його лапами хрускотів сніг. Сонце осявало блідо-блакитне небо і, хоча й не давало багато тепла, трохи розвеселило Вогнесерда і вселило надію на те, що невдовзі настане новолист.

Сіросмуг, який ішов позаду, ніби повторив уголос його думки.

— Якщо пощастить, на сонце вибіжить трохи здобичі.

— Тільки якщо припиниш так гупати! — піддражнила його Піскошторма, крадучись поблизу.

Орляколап, новак Сіросмуга, по-дружньому запротестував:

— Він не гупає!

Та Сіросмуг відповів лише дружелюбним гарчанням. Вогнесерд відчував, як його жилами струмує енергія. Навіть незважаючи на те, що їхні сьогоднішні обов’язки були фактично покаранням, ніхто не міг наказати їм полювати наодинці. А з друзями було значно веселіше.

Вогнесерд здригнувся, згадавши крижаний погляд Синьозірки, коли вона насварила їх за егоїзм. Він би приніс їй стільки свіжини, скільки би зміг, аби спокутувати свою брехню. Кланові була дуже потрібна їжа. Запаси вже майже скінчилися до того, як вони із Сіросмугом вирушили на полювання. Тож багато котів також пішли шукати здобич. На схилі Вогнесерд помітив Тигрокігтя, який повертався з ранкового патруля і ніс у зубах білку. Її довгий хвіст волочився по снігу. Очі воєводи лиховісно зблиснули, коли він минав Вогнесерда, але Тигрокіготь не виплюнув здобичі, щоб поговорити.

Піскошторма вибігла на вершину схилу, а тим часом Сіросмуг показував Орляколапові, де шукати мишей між корінням дерев. Дивлячись на них, Вогнесерд згадав Попелапку, його власну новачку, і на нього ринув жаль. Зараз вона була б із ними, якби не нещасний випадок. Натомість Попелапка лежала зі зламаною ногою у своєму кублі біля Жовтоіклої — медикицьки Громового Клану.

Відігнавши похмурі думки, Вогнесерд поплазував далі, розкриваючи рота, щоб краще вбирати аромати лісу. Слабенький вітерець розпорошив сніг і приніс знайомий запах. Це заєць!

Підвівши голову, Вогнесерд побачив коричневе створіння. Заєць вовтузився під кущем папороті, на якому крізь сніг уже пробилися перші зелені листочки. Рудий вояк по-мисливськи пригнувся й обережно, крок за кроком, наближався. В останню мить заєць відчув його присутність і стрибнув, але було вже пізно. Він навіть писнути не встиг, як Вогнесерд схопив його.

Кіт переможно вирушив до табору, тягнучи в зубах зайця. Вогнесерд із полегшенням побачив, що на галявині вже зібралася велика купа свіжини. Біля неї стояла Синьозірка.

— Молодець, Вогнесерде, — нявкнула вона, коли вояк притягнув зайця. — Віднесеш його прямо в кубло Жовтоіклої?

Підбадьорений схваленням провідниці, Вогне­серд потягнув здобич через галявину. Тунель із папороті, тепер сухої та коричневої, вів до віддаленого кутка табору, де в розколотому камені жила медикицька Громового Клану.