Коти-вояки. Цикл 3. Сила трьох. Вигнанці. Коти-вояки ebook

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

Аннотація

Таємне пророцтво скеровує лапи трьох онуків Вогнезора на життєвих шляхах. Та лише одному з них відомо про цей дар. Сойколап вважає, що розгадка пророцтва, від якого залежить їхнє майбутнє, прихована в далекому минулому — її оберігають древні коти, котрі колись ходили цими лісами, а зараз блукають у його снах. Якась невідома сила кличе його в далеку мандрівку в гори, де від чужинців потерпає Плем’я Стрімкої Води. Можливо, там разом з братом і сестрою він нарешті отримає відповіді на свої запитання…

Громадянство

Громовий клан

Тіньовий Клан

Річковий Клан

Вітряний Клан

Плем’я Стрімкої Води

Коти поза Кланами

Пролог

— Крадії! Це наша територія! — гаркнув сірий кіт.

Хутро на його карку стало дибки, зуби вищирилися. Він обводив поглядом групу котів, які сиділи внизу на крутій стежці. Їхні пазурі блищали, очі були голодні. Одна кішка тримала в зубах обм’якле тіло кроля.

— Наша територія і наша здобич.

Сріблястий смугань кинув на нього зверхній погляд.

— Якщо це ваша територія, то чому ніде нема прикордонних поміток? Тутешня здобич належить усім котам.

— Це неправда, і ти це знаєш. — Чорна кішка стала біля сірого кота, вимахуючи хвостом. — Забирайтеся негайно! — І трохи стиха, самим кутиком рота, пробурмотіла: — Щовбе, ми не можемо з ними битися. Згадай, що сталося минулого разу.

— Ноче, я знаю, — відповів сірий кіт. — Але що ще нам робити?

Біля Щовба вискочив наперед кремезний брунатний кіт і розлючено зашипів:

— Підступіть ще хоч на крок, і ми вам хутро повискубуємо, — прогарчав він.

Щовб торкнувся до його плеча кінчиком хвоста.

— Спокійно, Пазуре, — застеріг він. — Ми мусимо спробувати вирішити цю ситуацію мирно.

На вузенькій доріжці за сріблястим смуганем з’являлося все більше і більше котів.

— Стрімкий! — Щовб підкликав невеличкого смугастого кота посмиком вуха. — Вертайся до печери, швидко. Скажи, що зайди повернулися.

— Але… — Стрімкий не хотів залишати товаришів зараз, коли вороги явно переважали кількістю.

— Швидко! — гаркнув Щовб.

Стрімкий розвернувся і побіг стежкою.

Сонце сідало. Скелі відкидали довгі тіні на землю, жорстку і вкриту червоними, мов кров, плямами. Тишу розбавляв віддалений шум води, а з неба почувся різкий крик яструба.

— Далі вам заходити зась, — нявкнув Щовб. — Повертайтеся і шукайте інших земель для полювання.

— І хто нас змусить? — вищирився сріблястий смугань.

— Спробуйте тут залишитись і побачите, — просичав Пазур.

Патруль Щовба скупчувався довкола нього, перегороджуючи стежку. Проте незвані гості розділилися й почали підійматися камінням обабіч. Щовб став у стійку, напружив м’язи. Якщо доведеться, він буде битися попри те, що сталося минулого разу.

— Зупиніться!

Крізь патруль Щовба проштовхнувся коричневий смугастий кіт і став перед суперниками. Хоча його морда посивіла з роками, та м’язи були все ще пружні й могутні. Він високо підвів голову.

— Я — Скелевидець, Цілитель Племені Стрімкої Води, — оголосив кіт. Його голос різко відлунив від каміння. — Це наша територія, і вам тут місця немає.

— Територія належить тим, хто може її оборонити, — відрубав сріблястий смугань.

— Пам’ятаєш, як ми прогнали вас того разу, перед часом зледенілої води? — прогарчав Скелевидець. — Якщо не підете негайно, ми повторимо те саме.

Сріблястий смугань примружив очі.

— Прогнали нас? Я це пам’ятаю трохи не так.

— Ми самі вирішили піти, — додала коричнево-біла кішка з верхівки кругляка. — Ми знайшли краще місце, де більше здобичі в гололист.

— А тепер ми вирішили повернутися, — махнув хвостом смугань. — І кілька миршавих блохастих пародій на котів нас не зупинять. — Він випустив кігті й почав шкребти каміння.

— Плем’я Стрімкої Води завжди жило в цих горах, — нявкнув Скелевидець. — Ми…

Його голос потонув у лютому вереску. Коричнево-біла кішка кинулася з каменя і вчепилася кігтями Ночі в плече. Смугань також заверещав і ринув на Щовба. Той перекочувався, дряпаючи нападника. Повітря сповнилося криками бойових котів.

А далеко вгорі за цим безпорадно стежило Плем’я Вічного Полювання.

Розділ 1

Сойколап потягнувся, відчуваючи, як сонце зігріває його хутро. Теплий вітерець шепотів довкола, сповнений запахів зелені та свіжого поросту. Десь над головою щебетала пташка, здалека долинало шамотіння води.

— Сойколапе!

Почулися тихі кроки. Сойколап уявив, як його виховниця, Листоплеса, бреде мілиною по краю озера.

— Сойколапе! — повторила вона вже ближче. — Ходи до мене. Водичка така прохолодна, хороша.

— Ні, дякую, — буркнув новак.

Для нього вода була чимось більшим, аніж лагідні доторки хвиль до його лап. Звуки води повертали спогади про холодну течію, що збивала з лап, про вагу промоченого хутра, про забиті ніс і рот, про життя, що покидало його з кожною судомною спробою вдихнути… Одного разу він уже потонув уві сні, коли загубився в тунелях разом із древнім вояком Опалим Листям, а вдруге мало не потонув насправді, коли вони з товаришами пішли рятувати кошенят з Вітряного Клану.

Мені вже вистачило води до кінця життя.

— Гаразд. — Кроки Листоплесої віддалилися і прискорилися: вона бігла мілиною безтурботно, мов кошеня.

Сойколап крокував поруч узбережжям. Він мав шукати мальву, але, принюхавшись до вітру, не відчув ані натяку на знайомий кислий запах. Коли кроки Листоплесої затихли, він звернув від води й піднявся на берег. Йому треба було знайти дещо важливіше за трави. Новак рушив уперед, не підводячи носа від землі. Він ішов, обнюхуючи купки трави та кущики, і нарешті наштовхнувся на покорчене коріння дерева.

Осьде вона!

Сойколап ухопився зубами за один кінець палиці й потягнув її з-під кореня, що вберігав її від голодних хвиль. Присівши, він провів по зарубках лапою і знайшов п’ять довгих та три коротких, що позначали п’ятьох новаків та трьох кошенят, які застрягли в тунелях, коли піднялася вода. Усі вони були перекреслені: всі восьмеро повернулися живими. Сойколап пригадав, як робив ці позначки, — запах Скелі витав довкола нього, і лиса лапа древнього духа ніби направляла його кігті.

Проте Сойколап також відчув одну неперекреслену позначку. Опале Листя — древній кіт, який їх вивів, — досі самотньо блукав тунелями.

Він заплющив очі й почав наслухати голосів, які до нього шепотіли, але не почув нічого, крім вітру та шелесту хвиль.

— Опале Листя? Скеле? — промурмотів новак. — Де ви? Чому ви більше зі мною не говорите?

Відповіді не було. Сойколап витягнув палицю ще далі й викотив її на берег, так що до неї аж торкнулися хвилі. Він ще раз обнюхав її, проте всі відлуння минулого зникли.

Сойколап ледве стримувався, щоб не заскімлити, мов кошеня, яке загубило свою маму. Він хотів поговорити зі Скелею, дізнатися більше про котів, які колись давно жили довкола озера. Він хотів знати, чому Опале Листя залишився в тунелях, хоча решта котів, навіть ті, які теж там загинули, перейшли в якесь інше місце.

Новак був упевнений: це були ті самі коти, яких він відчував біля Місячного Ставу, чиї відбитки залишилися на серпантиновій стежці, що вела до води. Вони були значно давнішими за Клани, давнішими навіть за Зореклан. Вони могли поділитися з ним такою мудрістю! Може, навіть пояснили б йому пророцтво — ті загадкові слова, які він почув у Вогнезоровому сні:

«Їх буде троє, кров від твоєї крові, і вони триматимуть силу зір у своїх лапах».

— Сойколапе, що це ти робиш?

Новак аж підскочив. Він так зосередився на палиці та своїх думках про древніх котів, що не помітив наближення Листоплесої. Тепер він близько відчував запах виховниці, а також її роздратування.

— Пробач, — промимрив новак.

— Сойколапе, нам потрібно більше калачиків. Те, що в найближчому майбутньому не планується битви, не означає, що коти не можуть заслабнути чи поранитися. Медикоти завжди мають бути напоготові.

— Я знаю, знаю, — відрубав Сойколап.

«А хто зупинив битву? — подумки запитав він. — Вітряний і Громовий Клани порвали б один одного на шмаття, якби ми з іншими новаками не знайшли тих кошенят».

Сойколап не хотів виправдовуватися перед виховницею. Він відчував на собі її суворий погляд, поки котив палицю назад угору і ховав під коренем. Тоді новак рушив далі верхівкою берега, розтуливши рота, щоб краще вловлювати запахи рослин.

Не пройшовши й кількох лисячих хвостів, Сойколап зупинився і витріщився незрячими очима на протилежний берег озера. Налетів вітер і приплющив його хутро до тіла.

«Де ви? — подумки гукав він древніх котів. — Будь ласка, поговоріть зі мною!»

— Сойколапе! Агов, Сойколапе!

Це був не той голос, який він хотів почути. Прикусивши язика, аби не засичати від роздратування, Сойколап повернувся до Ліщинолапки. Новак відчув її запах та почув кроки. Так несеться через той орляк, ніби скажена лисиця!

— Дивися, що в мене є! — голос Ліщинолапки звучав радісно, але також трохи приглушено, ніби вона говорила зі здобиччю в зубах.

Сойколап навіть не намагався вже зауважити, що він не міг ні на що дивитися. До того ж сильний запах польової миші підказував, що саме несла Ліщинолапка.

— Це мій останній новацький іспит. — Тепер голос кішки звучав чіткіше; мабуть, вона поклала здобич на землю. — Якщо все виконаємо добре, то ми з Бубколапом і Мишколапом уже сьогодні станемо вояками!

— Чудово. — Сойколап намагався вдати радість, але досі був розгніваний за те, що вона відволікла його від древніх котів.

— Я впевнена, що Порохошуб буде мною задоволений, — не вгавала Ліщинолапка. — Ця миша просто здоровенна! Її вистачить, аби нагодувати обох кошенят Маргаритки.

— Кошенята Маргаритки ще не можуть їсти мишу, — нагадав їй Сойколап. Вона що, взагалі мишомізка? — Вони народилися всього чотири світанки тому.

— Ну, тоді підійде для Маргаритки. Їй потрібна їжа, вона ж годує кошенят. Ти вже до них ходив? Вони — наймиліші створіння, яких я тільки бачила в житті! Маргаритка сказала, що назвала їх Ружкою і Жабком.

— Я знаю, — скупо мовив Сойколап.

— Не можу вже дочекатися, коли вони підростуть і зможуть виходити з ясел погратися, — нявкнула Ліщинолапка. — Як думаєш, Вогнезір дозволить мені взяти одне з них у новаки? Поки вони виростуть, я вже буду мати вояцький досвід.

— Вони твої зведені брат і сестра, — відповів Сойколап, опускаючи її з небес на землю. — Мабуть, Вогнезір не…

— Ліщинолапко! — перебив його різкий голос, і Сойколап почув шарудіння орляка, крізь який пробирався виховник Ліщинолапки Порохошуб. Від нього хвилями відкочувало роздратування. — Ти полюєш чи теревені правиш? — запитав він.

— Вибач, Порохошубе. Ти вже бачив мою мишу? Вона велетенська!

Сойколап почув, як Порохошуб підійшов і обнюхав мишу.

— Молодчина, — нявкнув вояк. — Але це не означає, що ти вже можеш сидіти і вмиватися. У лісі є ще багато здобичі. Я заберу цю до табору, а ти можеш продовжувати.

— Гаразд. Бувай, Сойколапе!

Новак вчасно згадав гукнути «Щасти!» , коли Ліщинолапка побігла геть, але його думки вже повернулися до древніх котів. Їхнє мовчання його турбувало. Я зробив щось не так? Скеля і Опале Листя на мене розгнівалися? Він знайшов кущ калачиків і почав відгризати стебла, щоб віднести їх до табору, а тим часом його думки вгризалися в ці запитання.

— Молодець, Сойколапе, — почувся ззаду голос Листоплесої, коли він уже закінчував роботу. — Ходімо.

Новак підняв у зубах жмуток стебел. Це була достатньо хороша причина, щоб не озиватися. Крокуючи лісом за виховницею, він усе ще думками витав деінде, практично не помічаючи ані запахів здобичі, ані шурхотіння крихітних тваринок у чагарях. Він був десь дуже далеко, намагався пройти слідами тих древніх котів.

Тоді раптом сполохано скрикнула пташка. Сойколап здригнувся від лопотіння крил прямо в нього перед носом і, впустивши калачики, відскочив.

— Гей! — почувся за кілька хвостів віддалік обурений вигук Бубколапа. — Це був мій дрізд, і ти його злякав. Ти що, не бачив, що я за ним стежив?

— Ні, не бачив. — Сойколап розлютився через власну недолугість. — Я сліпий, якщо ти ще не помітив.

— Але ти можеш бути уважнішим, — сердито нявкнула Листоплеса. — Сойколапе, звертай трохи уваги на те, що робиш. Ти сьогодні весь ранок розсіяний, мов той заєць.

— Ну, я сподіваюся, що він не завалив мій іспит, — пробурмотів Бубколап. — Якби не він, я би впіймав того дрозда.

— Я знаю, — нявкнув Ожинокіготь.

Сойколап почув запах Громового воєводи. Поруч із ним були ще Мишколап та його виховник Косариконіг. О ні! Невже це бачив цілий Громовий Клан?

— Немає сенсу плакати за втраченою здобиччю, — мовив Ожинокіготь, підійшовши ближче. — І вояк не дозволяє собі розчаровуватися через дрібниці. Ходімо, Бубколапе, подивимося, чи вдасться знайти якусь мишу он там між корінням.

— Гаразд. — Сойколап відчував, що Бубколап досі гнівається попри все, що сказав його виховник. — Сойколапе, тримайся від мене подалі, добре?

— Без питань, — відрубав новак.

— Так, пора вже вертатися на галявину, — підштовхнула Сойколапа Листоплеса. — Сюди.

Я знаю, де наш табір, дякую!

Сойколап підібрав трави і пішов за виховницею крізь терновий тунель у кам’яну лощовину. Проштовхнувшись крізь ожинову заслону до медичного кубла, він поклав свій жмуток у печері під стіною.

— Я піду візьму щось поїсти, гаразд? — нявкнув він.

— Зачекай. — Листоплеса поклала трави на землю та сіла перед Сойколапом. Новак відчував її нетерплячість та роздратування. — Я не знаю, що на тебе останнім часом найшло, — почала вона. — Відколи ви знайшли тих Вітряних кошенят на краю озера…

У її голосі чулося запитання. Сойколап відчував від виховниці незбориму цікавість. Листоплеса точно знала, що в історії з кошенятами ховалося щось іще — те, чого він та його товариші не розповідали. Проте новак ніяк не міг розказати, що кошенята насправді забрели в розгалужені тунелі, які пролягали під землями Громового та Вітряного Кланів. Він знав, що ані Леволап із Падуболапкою, ані Вересолапка та Бризолап — Вітряні новаки — не видадуть таємниці. Ніхто не хотів зізнаватися, що Леволап із Вересолапкою кілька повень регулярно зустрічалися в цих тунелях.

Тож вони й не могли розповісти історію про те, як мало не втонули разом із кошенятами, як дощ залив тунелі та переповнив підземну річку, спричинивши жахливу повінь. Сойколапові досі снилися жахіття про стрімку невпинну течію.

— Сойколапе, все гаразд? — запитала Листоплеса.

Її роздратування згасало, перетікаючи в занепокоєння, перетворюючись на липкий потік, що загрожував накотити на Сойколапа так само, як і вода в тунелях.

— Ти ж розповів би мені, якби щось було не так?

— Звісно, — буркнув він, сподіваючись, що виховниця не запідозрить брехні. — Усе чудово.

Листоплеса вагалася. Сойколап відчув, як його хутро починає потроху настовбурчуватися. Проте медикішка лише зітхнула і нявкнула:

— Піди поїж. Коли трохи прохолоне, підемо до старого гнізда Двоногів по котячу м’яту.

Не встигла вона договорити, як Сойколап уже скочив на рівні й вибіг крізь ожину. Він підійшов до кагату свіжини, винюхав собі пухку мишку й поніс на сонячний моріжок біля кубла, аби з’їсти. Щойно минув сонцепік, і кам’яна лощовина повнилася теплом. Наситившись, новак ліг на бік і почав лапою вмивати вуса.

Крізь терновий тунель забігли Попелюшколапка та Падуболапка. Сойколап навіть здалеку відчував імшаний запах тренувальної лощовини, який тягнувся за їхнім хутром.

— Пробач, що я тебе кожен раз перемагала, — нявкнула Падуболапка. — Ти впевнена, що все гаразд?

— Звісно, — наполягала Попелюшколапка. — Я б образилась, якби ти мені піддавалася.

Її голос звучав хоробро, проте зі звука кроків Сойколап зрозумів, що Попелюшколапку досі непокоїть пошкоджена лапа. Медикоти більше нічим не могли зарадити — тепер її мав загоїти тільки час. Чи Попелюшколапка була приречена ніколи не стати воячкою, як і Попелюшка до неї?

Від цієї проблеми Сойколапа відволікло пронизливе пищання, яке долинало з ясел. Він звів брови. Кошенятам Маргаритки було всього чотири світанки, але голосистості їм не бракувало. Їхній батько, Косариконіг, повів Мишколапа на іспит, хоча Порохошуб пропонував його підмінити, аби той міг більше часу проводити в яслах. Сойколапові здавалося, що Косариконіг поводився з кошенятами ніяково, ніби досі не міг змиритися з думкою про батьківство.

«Хай там як, — подумав Сойколап, — у яслах і так повно котів». Крижинка та Лиско — кошенята Папоротехмарки — досі жили там, хоч вони вже майже доросли до новацтва. І Міллі, яка виношувала кошенят Сіросмуга, також недавно переселилася в ясла. Сойколап знав, що Вогнезір пишався тим, наскільки сильнішав Громовий Клан, хоч він іноді й переймався через те, як їх усіх прогодувати.

Тунель знову зашурхотів, і на галявину вибіг Леволап разом зі своїм виховником Золошубом.

— Дві миші і білка! — нявкнув вояк. — Молодець, Леволапе.

Та, незважаючи на похвалу, голос Золошуба звучав не надто захоплено. Сойколапові здавалося, що його брат досі не поладнав із Золошубом так, як мали б ладнати виховник із новаком. Було в цьому всьому щось таке, що його спантеличувало, чого він у Золошубові не міг прочитати.

Та це, мабуть, неважливо. Сойколап викинув ці думки з голови, а Леволап тим часом плюхнувся на землю поруч, тримаючи в зубах мишу.

— Я такий втомлений! — нявкнув він. — Я вже думав, що доведеться гнатися за тою білкою до самого Тіньового Клану.

— Але навіщо? — запитав Сойколап. — Сьогодні ж не в тебе іспит.

— Я знаю, — пробурмотів Леволап, набивши рота свіжиною. — Але справа не в цьому. Хороший вояк завжди старається щосили, аби прогодувати Клан.

А Леволап хотів стати найкращим вояком. Сойколап знав це і помітив, наскільки рішучим та наполегливим став його брат, відколи вони знайшли кошенят у тунелях. Причину цього він розумів, навіть не читаючи Леволапових думок: брат вирішив зосередитися на тренуваннях, щоб надолужити за всі свої таємні зустрічі з Вересолапкою.

Сойколап співчутливо смикнув вусами. Йому як медикотові дозволялося мати друзів з інших Кланів, хоч він не сильно цього й хотів. Як можна довіряти коту з ворожого Клану?

Раптом його насторожив стукіт камінців. Вогнезір збігав з Високого Виступу. Його голос прозвучав близько біля вояцького кубла.

— Нам потрібен прикордонний патруль. Хто з вас…

Леволап негайно скочив на рівні.

— Я піду!

Сойколап на мить замислився, чому патруль організовував Вогнезір, а тоді згадав, що Ожинокіготь, воєвода Клану, був у лісі на іспиті Бубколапа.

— Дякую, Леволапе, — нявкнув провідник, — але я бачу, що ти сьогодні вже натрудився.

Новак сів на місце. Сойколап відчув його розчарування.

— Я піду, — озвався Сіросмуг, виходячи з вояцького кубла.

— Я теж, — вийшла за ним Вивіркострибка.

— І ми з Медолапкою, — почувся голос Піскошторми, яка підійшла з боку новацького кубла разом зі своєю новачкою.

— Добре, — нявкнув Вогнезір. — Думаю, вам слід оглянути кордон з Вітряним Кланом. Відколи знайшли кошенят, усе було тихо, але варто перестрахуватися.

— Ми поновимо помітки, — пообіцяв Сіросмуг. — І якщо побачимо…

Його перервав радісний нявкіт і гучне шарудіння тернового тунелю. Сойколап сів і розтулив щелепи, аби розпізнати запахи новоприбулих. Першим на галявину вискочив Бубколап, а за ним з’явилися Ліщинолапка та Мишколап. Позаду йшли їхні виховники — Ожинокіготь, Порохошуб та Косариконіг.

— Ми це зробили! — відлунив кам’яною лощовиною тріумфальний вигук Бубколапа. — Ми всі склали іспит і тепер станемо вояками!

— Бубколапе, — суворо нявкнув Ожинокіготь, — це Вогнезір буде вирішувати.

— Пробач. — Сойколап відчув раптове розчарування Бубколапа й уявив, як той опускає голову і хвіст. — Але ж ми станемо вояками, правда?

— Мабуть, треба тепер провести іспит на те, чи вмієш ти тримати язика за зубами, — форкнув Порохошуб.

— Усе гаразд, — поблажливо нявкнув Вогнезір. — Якщо виховники зараз підуть зі мною поговорити, то організуємо вояцьку церемонію.

— А як же патруль? — запитав Сіросмуг.

— Може почекати до вечора. Зрештою, ми ж не очікуємо жодних проблем.

Усі новаки схвильовано збилися в купку біля свого кубла. Леволап побіг до них. Сойколап підвівся, потягнувся і поплівся за братом.

— …і двох мишей, — почувся нявкіт Бубколапа. — І я спіймав би дрозда, якби він його не злякав.

Сойколап наїжив хутро на карку, проте не встиг відповісти, як на його захист вискочила Падуболапка.

— Яка вже різниця? Ти склав іспит.

Медикіт смикнув хвостом. Я можу сам за себе постояти, дякую.

— А я зловила просто здоровенну мишу. — Ліщинолапка була надто щаслива, аби помітити ворожнечу між Бубколапом та Сойколапом. — І піймала коса, коли він уже злетів. Порохошуб сказав, що він ще не бачив такого вправного стрибка.

— Це чудово! — нявкнула Медолапка.

— А я піймав білку, — похвалився Мишколап. Сойколап пригадав, як новак колись заліз на Небесний Дуб, женучись за вивіркою, а тоді боявся злазити. Попелюшколапка полізла за ним і зламала лапу: гілка під нею тріснула, і новачка впала. Сойколап міг закластися на повню вискубування кліщів у старійшин, що цю білку Мишколап зловив на землі.

— Коли вже ми будемо складати іспит? — промурмотіла Падуболапка до Леволапа. — Іноді мені здається, що ми ніколи не станемо вояками.

— Я знаю. — Леволап, здавалося, заздрив не менше за сестру. Та раптом його тілом запульсувала рішучість. — Нам треба просто більше працювати.

Сойколап до розмови не долучався. Йому була вготована інша стежка. Він вчитиметься на медикота ще дуже довго, а коли нарешті отримає повноцінне ім’я, то все одно залишиться новаком Листоплесої. Він не стане справжнім медикотом, аж доки вона не помре. І хоч хутро ставало дибки від думки, що брат і сестра випереджають його, він не хотів, аби його виховниця померла.

До того ж пророцтво стверджувало, що вони триматимуть силу зір у своїх лапах від самого народження. Там не було жодного слова про те, що спершу їм треба стати вояками.

З Високого Виступу пролунав голос Вогнезора:

— Нехай усі коти, здатні спіймати собі здобич, зберуться тут на віче Клану!

Галявина повнилася розмаїттям запахів. Клан почав сходитися. Сойколап відчув запахи Мишошубки та Довгохвоста, коли вони вийшли з кубла старійшин під кущем ліщини. Із медичного кубла з’явилася Листоплеса й сіла перед ожиновою завісою.

Раптом запахи інших котів перекрив запах Маргаритки, яка підбігла до групи новаків.

— Бубколапе, подивись на себе! — вигукнула вона. — У тебе хутро стирчить на всі боки. Ліщинолапко, ти що, зібрала всі реп’яхи по дорозі від озера?

Сойколап почув звуки несамовитого вилизування.

— Усе нормально, я можу й так, — запротестував Бубколап.

— Ще чого, — насварила Маргаритка. — Не можна йти на свою вояцьку церемонію, немов якась банда блохастих кошенят. Хтось може подумати, що я не виховала вас як слід. — Вона почала знову облизувати Бубколапа, а тоді додала: — Мишколапе, і ти такий самий! Ти свій хвіст бачив?

— Сподіваюся, що про мій хвіст Вогнезір забув, — схвильовано нявкнув Бубколап. — Він же може використати його для мого вояцького імені.

Хвіст Бубколапа був короткий, мов обрубок. Колись, іще кошеням, він утік з табору, аби піти на полювання, і попався хвостом у лисячу пастку.

— Як? Бубкокуцохвіст? — мовила Маколапка. — Ото б ім’я було!

— О ні! — заскиглив Бубколап. — Вогнезір так не зробить, правда?

— Не кажи дурниць, — нявкнула Маргаритка.

— Я впевнена, що тобі нема чого переживати, — почувся голос Ясносердої. За купою різних запахів Сойколап не помітив її приходу. — Після того, як на мене напала зграя собак, Синьозірка назвала мене Безликою. Але коли Вогнезір став провідником, він змінив моє ім’я. Я впевнена, що він нікому не дасть жорстокого імені.

— Сподіваюся!

Сойколапа раптом стривожило те, що сказала Ясносерда.

— Як думаєш, Листоплеса згадає про мою сліпоту, коли буде давати мені медикотяче ім’я? — пробурмотів він на вухо Падуболапці.

— Типу Сойкобезокий? Це так само тупо, як і Бубкокуцохвіст, — відповіла сестра.

— Це ти думаєш, що воно тупо, але чи Листоплеса…

— Тихо всі, — перебив його Сіросмуг. — Церемонія вже починається.

Леволап підштовхнув Сойколапа.

— Ходімо сядемо десь попереду. Хочу бачити все, що відбувається.

— Ага, скоро наша черга, — захоплено нявкнула Падуболапка.

Сойколап подався за братом та іншими новаками наперед натовпу, що зібрався довкола Вогнезора. Він відчував, як пульсує гордість у трьох новаках, котрі от-от мають стати вояками. Він уявив їх собі гладкошерстими та блискучими після активного вилизування їхньої мами. Маргаритка почувалася не менш гордою, хоч Сойколап відчував також її хвилювання за двох маленьких кошенят, яких вона залишила в яслах.

Тоді він відчув Папоротехмарку, яка сиділа коло ясел із Крижинкою та Лиском. Ця чуйна королева точно подбає, щоб з немовлятами не сталося нічого поганого, поки їхня мама буде на вояцькій церемонії свого першого виводку.

— Це чудовий день для Громового Клану. — Захоплене перенявкування котів затихло, коли озвався Вогнезір. — Жоден Клан не може вижити без нових вояків. Ожинокігтю, чи готовий твій новак Бубколап до цієї вояцької церемонії?

— Він добре тренувався, — відповів Ожинокіготь.

Сойколап відчував, як наростає хвилювання всіх трьох новаків, поки Вогнезір звертався до двох інших виховників — Порохошуба та Косариконога. Тоді він почув їхні кроки — коти вийшли вперед і стали перед Вогнезором.

— Я, Вогнезір, провідник Громового Клану, закликаю своїх предків-вояків поглянути на цих трьох новаків. — Голос провідника дзвінко лунав понад шелестінням листя. — Вони наполегливо тренувалися, аби збагнути чин вашого шляхетного правильника, я ж представляю їх перед вами як вояків. Бубколапе, Ліщинолапко, Мишколапе, чи присягаєтеся ви дотримуватися вояцького правильника та оберігати й захищати цей Клан навіть ціною власного життя?

— Присягаюся! — відповіли всі троє, а Бубколап — найгучніше.

Хутро Сойколапа на мить стало дибки від заздрощів. Одного дня і він матиме церемонію назовництва як медикіт, але йому ніколи не доведеться стати перед своїм Кланом і присягнутися, що захищатиме його ціною власного життя.

— Тоді силою, даною мені Зорекланом, я нарікаю вас вояцькими іменами, — повів далі Вогнезір. — Бубколапе, віднині тебе знатимуть як Бубконоса.

— О, дякую! — вигукнув новоспечений вояк, перебивши провідника.

Клан весело замуркотів, але Сойколап уловив невдоволене сичання від Ожинокігтя — уже колишнього Бубконосового виховника.

Вогнезір зачекав, доки всі затихнуть, і продовжив:

— Зореклан шанує твою хоробрість і твою пристрасність, а ми вітаємо тебе як повноцінного вояка Громового Клану.

Запала тиша. Сойколап знав, що цієї миті Вогнезір поклав свою морду Бубконосові на голову, а вояк лизнув плече провідника. Тоді Вогнезір перейшов до Ліщинолапки, яку назвав Ліщинохвостою, а потім до Мишколапа — він став Мишовусом.

— Громовий Клан пишається вами трьома, — сказав на завершення Вогнезір. — Служіть вірно своєму Кланові.

— Мишовус! Ліщинохвоста! Бубконіс! — радісно загукали коти, вітаючи нове вояцтво.

Сойколап відчував гордість юних вояків за свої нові обов’язки, а в решті котів — упевненість у тому, що Клан зростає й міцніє. Усі труднощі Великої Мандрівки тепер здавалися лише далекими спогадами.

Проте в лощовині, немов мряка, зависло ще щось — традиції, які тягнулися далеко за межі Громового Клану аж до древніх котів, котрі ходили цим лісом багато повень тому. Якби Опале Листя вийшов із тунелів живим, чи привітали б його так само?

«Що сталося з тими котами? — гадав Сойколап. — Куди вони поділися?»

Розділ 2

Леволап пробирався крізь високі трави, мокрі від роси. Він здригнувся, коли волога просочилася крізь хутро, і сонно закліпав. Над лісом низько зависли хмари, хоча над деревами вже потроху прояснювалося — сонце підіймалося.

Досвітній патруль прямував до кордону з Вітряним Кланом. Золошуб та Бубконіс ішли трохи попереду і про щось розмовляли, але надто тихо, так що Леволап не розбирав слів. Раптом Бубконіс озирнувся через плече.

— Леволапе, не відставай, — гучно нявкнув він. — І вважай на лисячі пастки.

— Сам вважай, — буркнув Леволап.

Кремовий кіт пробув вояком усього три дні, але вже поводився, немов його виховник. Але хай не думає, що я буду коритися його наказам!

Леволап затримався і почав відставати ще більше. Його лапи засвербіли від спогадів, коли він обходив ожинові зарості й побачив вхід до тунелів. Здавалося, що це покинута кроляча нора, захована в папоротях, але колись цей хід вів до печери з підземною рікою й виводив на територію Вітряного Клану. Серце Леволапа пронизав біль. Він згадав, як колись ночами пірнав у ці тунелі й зустрічався в печері з Вересолапкою. Шкода, що вже не можна повернутися до часів, коли вона була Вересозіркою, провідницею Темного Клану, а він — її вірним воєводою.

Новак на мить завагався коло входу, а тоді піддався спокусі й прослизнув до тунелю, аж доки не наштовхнувся на багнистий насип, що перекрив прохід, коли сталася повінь. Леволап розтулив рота, але відчув тільки запах вогкого ґрунту і червів.

— Леволапе! Я знаю, що ти там! — гукнув Бубконіс. — Виходь негайно!

Леволап спочатку хотів його проігнорувати, але зрозумів, наскільки це мишомізка ідея. Він не хотів залишатися в цій вологій затхлій норі. Новак поволі позадкував, аж доки не вийшов на відкрите, і обтрусився від багна.

Бубконіс стояв перед ним. Його кремове хутро здибилося. Золошуб стояв за кілька хвостів, вираз очей вояка був спокійний і загадковий.

— Ти що собі думаєш? Нащо поліз у таке небезпечне місце? — запитав Бубконіс. — А якби стеля провалилася? Ти, мабуть, думав, що ми тебе викопаємо, як минулого разу.

Колись Леволап мало не задихнувся, упавши в стару борсучу нору під час денного Зборища. Однак то було зовсім інше. І не Бубконіс тоді його викопував.

— Перестань мною командувати, — форкнув він. — Ти мені не виховник.

— Ну то перестань поводитися як дурне кошеня!

Леволап вчепився кігтями в землю, щоб не накинутися на пихатого кота.

— Не називай мене кошеням, — прогарчав він. — Твій запах ще не вивітрився з новацького кубла, а ти вже…

— Досить, — перебив його Золошуб. — Бубконосе, я сам впораюся з виховництвом, дякую. Але він має рацію, Леволапе. Не треба сунути носа в кожну дірку між нами і Вітряним Кланом. Хіба що там були якісь підозрілі сліди.

— Ні. Але могли бути! — нявкнув Леволап.

Золошуб нічого не відповів, лише нетерпляче смикнув хвостом.

— Ходімо далі.

Леволап востаннє зиркнув на Бубконоса і подався за виховником. Він усе ще сумував за Вересолапкою, невидима сила ніби тягнула його назад до тунелів. Проте новак знав, що більше ніколи не зможе туди зайти — і не лише через багно, що перекрило прохід.

Він хотів бути найкращим вояком Громового Клану всіх часів. А цього не станеться, якщо він дружитиме з кішкою іншого Клану.

— Стрибай! Якнайвище! Зараз!

Леволап підстрибнув, крутнувся і приземлився мордочкою до суперниці. Йому вдалося вдарити Маколапку по задніх лапах, перш ніж вона встигла до нього повернутися. Глянувши скоса на край галявини, він помітив тінь смугастого хутра і зблиск бурштинових очей.

Дякую, Тигрозоре!

Маколапка стрибнула на нього, і Леволап кинувся вперед та прослизнув попід нею, потершись пузом об мох. Вибивши з-під кішки задні лапи, він уперся в її живіт, і вона перекотилася.

— Молодець, Леволапе, — схвально кивнув Золошуб, але в його блакитних очах не було ні сліду тепла.

«Що я роблю не так?» — подумав Леволап. Новак розумів, чому Золошуб злився, коли він проводив кожну ніч у печері з Вересолапкою. Тоді Леволап був надто виснажений, так що ледве лапи переставляв. Але ж зараз я добре тренуюся! Я дуже стараюся!

— Я раніше не бачив того останнього прийому, — сказав Шипокіготь, виховник Маколапки, наблизившись до них. — Де ти його навчився?

— Ем… напевно, просто вигадав, — промимрив Леволап.

Насправді цього прийому його навчив Тигрозір під час тренування із Шулікокригом. Двоє тінистих котів тепер часто до нього навідувалися, і йому здавалося, що в його голові весь час лунають їхні голоси — вони казали стрибати вище, бити сильніше, крутнутися вбік. Від постійних тренувань його м’язи зміцніли. Він і сам добре знав, що його бойові навички покращуються швидше, ніж у решти новаків. Але важко було пояснити, звідки ці навички приходять.

— Можеш мене вже відпустити, — нявкнула Маколапка.

— Ой, вибач.

Леволап відійшов від неї, новачка скочила на лапи й обтрусилася від моху.

— Навчиш мене, як таке робити?

— Звісно. Коли кіт на тебе стрибає, треба притиснутися до землі, але рухатися вперед.

— Отак? — Маколапка спробувала повторити рух.

— Так, але трохи швидше.

Поки юна плямиста кішка тренувалася, Леволап знову глянув на край галявини. Але Тигрозора вже не було.

Леволап тягнув крізь тунель до кам’яної лощовини довгу галузку ожини, яка весь час чіплялася за терня. Його лапи боліли від утоми. Спочатку досвітній патруль, тоді тренування, а тепер, після короткої перерви на обід, Золошуб послав його ремонтувати кубло старійшин. А сонцепік тільки-тільки минув!

Поки він тягнув ожину через галявину, на неї з іншого боку вчепилося щось важке, так що Леволап різко зупинився і заточився. Поклавши свій кінець на землю, Леволап озирнувся й побачив Лиска. Рудий котик гарчав, вчепившись зубами в інший кінець і шматуючи його лапами.

— Тіньовий Клан напав! — запищала Крижинка, підбігла до братика і накинулася на ожину. — Усі тікайте з табору!

Білокрила, яка саме переходила галявину, зупинилась і наїжила хутро на карку, а тоді смикнула хвостом і пішла далі. Хмарохвіст висунув голову з вояцького кубла, його сині очі були сповнені тривоги. Помітивши двох кошенят, він роздратовано смикнув вухами і зник.

— Агов, ви всіх налякали, — нявкнув Леволап. — А мені потрібна ця ожина, щоб залатати кубло старійшин.

— Можна допомогти? — запитала Крижинка.

— Так, ми вже скоро будемо новаками, — додав Лиско, відпустивши ожину.

— Гаразд, але будьте обережні, щоб не забити колючки в лапи.

Леволап потягнув галузку далі. Двоє кошенят намагалися допомогти, але переважно тільки плуталися під лапами й ускладнювали йому роботу.

Коли вони наблизилися до кубла старійшин, Лиско і Крижинка наче геть забули про свою пропозицію допомогти. Вони побігли до Мишошубки та Довгохвоста, які ніжилися на сонечку.

— Розкажіть нам історію! — попросив Лиско. — Розкажіть про Велику Мандрівку. Розкажіть, як Двоноги…

— Ні, я хочу послухати про старий ліс, — перебила Крижинка.

Мишошубка позіхнула.

— Розкажи їм щось, — нявкнула вона Довгохвостові. — Може, тоді вони вгамуються і дехто зможе хоч трохи поспати.

Кішка заплющила очі й обгорнула хвостом ніс.

Довгохвіст зітхнув, а тоді зручно вмостився, підібгавши лапи під груди. Він повернувся до кошенят, хоч і не міг їх бачити.

— Гаразд, то про що ви хочете послухати?

— Про Тигрозора! — наїжився від захвату Лиско.

— Так, про Тигрозора! — додала Крижинка. — Розкажи, як він намагався захопити ліс.

Леволап побачив, як старійшина смикнув кінчиком хвоста. Сліпий кіт вагався. Новака мучила цікавість, доки він вплітав галузку ожини в дірку між гілками жимолості, що захищала кубло. Леволап хотів послухати про Тигрозора не менше за кошенят.

— Тигрозір був великим вояком, — врешті-решт мовив Довгохвіст. — Він був найсильнішим котом у лісі та найкращим бійцем. Коли я ще був юним, я думав, що він стане наступним провідником Громового Клану. Я хотів бути схожим на нього, — ніяково додав смугань.

— Але ж він був злий! — випалив Лиско, округливши очі.

— Ми тоді цього ще не знали, — пояснив Довгохвіст. — Він убив Рудохвоста, Громового воєводу, але всі думали, що Рудохвіст загинув у битві…

Живіт Леволапа стискався, поки він слухав цю історію про кровожерність і змову. Важко було водночас рухати лапами, лагодячи кубло, і вдавати, що для нього це всього лише легенда, не більше, ніж для кошенят. Це був кіт, який крокував разом із ним лісом і навчав його вояцтву!

— Тигрозора знищила його амбітність, — мовив Довгохвіст. — Якби він захотів почекати, доки влада сама прийде до нього, то став би найвеличнішим провідником у лісі.

Леволап розслабився. У нього немає причин уникати Тигрозора. Темний смугань вже не міг бути амбітним. Він був мертвий.

І Тигрозір ніколи не підбивав Леволапа порушити вояцький правильник. Він дуже розгнівався, коли дізнався про таємні зустрічі з Вересолапкою в печері. Темний кіт лише прагнув, щоб Леволап став справді хорошим вояком. Може, Тигрозір каявся за все зроблене і намагався спокутувати провину, допомагаючи Громовому Клану.

Леволап залишив кошенят доймати Довгохвоста запитаннями, а сам замислено вийшов із табору назбирати ще ожинових галузок.

Розділ 3

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.