Вага снігу ebook

Молодий чоловік вирушає до батька, якого не бачив уже багато років, дорогою потрапляє в автомобільну аварію. Люди із закинутого десь у горах селища рятують його. Нянькою оповідача стає загадковий Маттіас — друг, тиран, майстерний кухар і любитель розповідати історії. Їхня спільна домівка стоїть на краю села, засипаного снігом. Усю довгу зиму їм доведеться боротися за життя, за збереження людської подоби, віри та надії на прихід весни.

Як?

За допомогою уяви, яка є «одним із проявів відваги».

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7654-13-0

© Christian Guay-Poliquin, 2016

© Éditions La Peuplade, 2016

This edition published by arrangement with Éditions La Peuplade in conjunction with their duly appointed agent L’Autre agence, Paris, France. All rights reserved

© Ростислав Нємцев, український переклад, 2019

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2019

Крістіан Ґе-Полікен

Вага снігу

Світ, наш світ — зовсім невеличкий. Так, маленький і величезний водночас, але, безсумнівно, вразливий. Іноді ми відчуваємо, що кожен із нас тримає його в долонях. І одного поштовху достатньо, щоб розчавити його.

Тож, можливо, варто пам’ятати, що в літературі немає нічого монологічного. Навпаки, вона переливається за паперові межі, притягує погляди і сміється із себе протягом століть. Текст ніколи не є самодостатньою дією, це спосіб заселити його, цей світ, тримати його в руці, не завдаючи йому шкоди.

Повсюди володарює сніг. Він панує у краєвиді, він перемагає гори. Схиляються дерева, клоняться донизу, згинають хребти. Лише великі ялини відмовляються коритися. Вони тримаються, прямі й чорні. Вони позначають, де закінчується село, починається ліс. Біля мого вікна пташки прилітають і відлітають, сваряться й дзьобають одна одну. Часом якась із них кидає тривожний погляд на мирний дім.

Зовні, на віконній рамі, прикріплена горизонтально очищена від кори тоненька гілочка, що слугує за барометра. Якщо її кінчик показує догори, стоятиме ясна суха погода; якщо ж він схиляється донизу, падатиме сніг. Наразі погода непевна, гілочка зупинилася якраз на середині свого руху.

Мабуть, уже пізно. Небо безпросвітно сіре, без будь-якого відтінку. Сонце може бути де завгодно. Кілька сніжинок кружляють в повітрі, намагаються зависати якнайдовше. За сотню кроків від будинку, де трохи світліше, Маттіас встромляє у сніг довгу палицю. Схоже на корабельну щоглу. Тільки без вітрила й прапора.

Краплі води виблискують на карнизі й стікають на кінчики бурульок. Коли виглядає сонце, ті блищать, як відточені леза. Інколи якась із них відривається, падає і встромляється у сніг. Удар кинджалом у неосяжність. Та сніг непереможний. Скоро він дістанеться нижнього краю мого вікна. А потім і верхнього. І я вже нічого не бачитиму. Це зима. Дні короткі й крижані. Сніг показує зуби. Великі простори згортаються.

Моя віконна рама мокра. На деревині проступають різнобарвні вологі кола. Коли стає дуже холодно, вони вкриваються памороззю з кристаликів льоду. Я сказав би, що вона схожа на лишайники.

Кілька полін потріскують у плиті. Зі свого ліжка я бачу, як вуглинки іскряться на протягу. Плита стара і масивна. Дверцята риплять, тільки-но починають рухатися. І оце гаряче чорне одоробло — осередок нашого життя.

Я на веранді сам. Усе довкола завмерло. Усе на своєму місці. Табурет при вході, крісло-гойдалка, кухонне начиння — усе. А от на столі — дивний золотавий циліндр. Зранку його там не було. Маттіас точно ходив на той бік. Але я нічого не помітив.

Біль не дає мені спочинку. Він мене тримає, стискає мене, заволодіває мною. Щоб його витримати, я стуляю повіки й уявляю себе за кермом свого автомобіля. Коли зосереджуюся, то чую навіть гурчання двигуна. Бачу, як краєвиди змінюються і зникають за поворотом дороги. Та щойно розплющую очі, так навалюється дійсність. Я прикутий до ліжка, ноги знерухомлені шинами. Моє авто — лише купа понівеченого залізяччя десь під снігом. І я більше не господар власної долі.

Тишу порушує шлунок. Я зголоднів. Я почуваюся кволим і скутим. На нічному столику залишилося кілька крихт чорного хліба й кавова гуща. Маттіасу не можна запізнюватися.

Відчиняються вхідні двері, й холодне повітря уривається до кімнати. Маттіас заходить і кидає оберемок дров біля плити. Поліна стукаються одне об одне, й шматки кори падають на підлогу.

Маттіас знімає пальто, стає на коліна й орудує кочергою у вогні. Сліди від його чобіт позаду тануть і розтікаються нерівностями підлоги.

Не надто холодно, — каже він, простягаючи руки до тепла, — але висока вологість. Пробирає до кісток.

Коли полум’я починає стугоніти і лизати металеві стінки, Маттіас зачиняє дверцята плити, ставить підігріти каструлю з супом і повертається до мене. Його волохаті брови, біле волосся і глибокі зморшки на лобі роблять його схожим на божевільного вченого.

У мене дещо є для тебе.

Я роблю порух бровами. Маттіас бере зі столу золотавий циліндр і подає мені. Широка усмішка пом’якшує його обличчя. Циліндр важкий і розсовується в довжину. На його кінцях скельця. Я кручу його й так, і сяк. Зорова труба. Як та, якою користувалися колись моряки, видивляючись тоненьку берегову лінію чи ворожий човен.

Поглянь-но надвір.

Я випростуюся на ліжку, розсуваю трубу й приставляю до ока. Усе присувається до мене майже впритул, і кожну рисочку чітко видно. Неначе я був по той бік вікна. Чорні риски птахів, сліди на снігу, злиденний спокій села, край лісу. Дивлюся ще. Я ж знаю той декор напам’ять. Дивлюся на нього уже давно. Я майже не пригадую літа через гарячку і ліки, але бачив, як поволі змінюється краєвид, сіре осіннє небо, червонясте полум’я дерев. Бачив, як мороз з’їдав папороть, як високі трави ламалися навпіл від найменшого вітерця, як перші сніжинки опускалися на змерзлу землю. Бачив сліди звірів, які оглядали околиці після першого снігу. Відтоді небо лише безупинно поглинає довкілля. Очікування панує над довкіллям. І все відклалося до весни.

Це декор безвиході. Гори прорізають небокрай, ліс оточує нас звідусіль, а сніг виїдає очі.

Дивися краще, кидає Маттіас.

Я придивляюся до довгої палиці, яку Маттіас щойно встромив на прогалині. Я зауважую, що він старанно наніс на неї поділки.

Снігова лінійка, — урочисто оголошує він.

У зорову трубу я бачу, що сніг сягає позначки сорок один сантиметр. Якусь мить я розглядаю білість краєвиду, а потім валюся на ліжко й заплющити очі.

Прекрасно, — кажу сам до себе. — Віднині ми зможемо вимірювати свою безпомічність.

Маттіас готує чорний хліб. Такий собі буханець з гречаної муки й малясу. Він запевняє, що то добре і поживно. І що це — найкраще, що можна вигадати, коли слід розподілити наші запаси в очікуванні наступної доставки.

Неначе старий шаман, він змішує, місить тісто, надає йому форму, навдивовижу ощадливими рухами. Закінчивши, він обтрушує одежу у хмарі муки і смажить свої хлібні коржі просто зверху на плиті.

Розпогодилося. Я дивлюся на сільські хати поміж деревами під пагорбом. Більшість із них без ознак життя, лише кілька коминів щедро димлять. Сірі стовпи піднімаються рівненько вгору, наче відмовляючись розчинятися в безкінечності. Їх дванадцять. Тринадцять разом із нашим. Завдяки зоровій трубі здається, що село зовсім поруч, але це омана. До нього йти майже годину. А я все ще не можу підвестися з ліжка.

Гадаю, зимове сонцестояння вже минуло. Сонце поки ще швидко біжить по небу, та кожен новонароджений день трішки довший, навіть якщо цього ще й не помітно. Мабуть, Новий Рік теж минув. Погано пам’ятаю. Насправді це вже неважливо. Я вже давно втратив відчуття часу. І відчуття слова. Ніхто не вистоїть проти мовчання, нанизаного на зламані ноги, взимку, у знеструмленому селі.

У нас ще достатні запаси дров, але вони швидко зменшуються. Ми живемо на веранді, по якій гуляють протяги, й Маттіас встає кілька разів за ніч, щоб підкинути дров. Коли здіймається вітер, ми відчуваємо, як холод стискає нас своїми долонями.

Нам принесуть дрова й провізію за кілька днів. А поки я повторюю собі, що вижив у жахливій автомобільній аварії, і знаю, що не можу нічого робити самостійно.

Новий місяць гойдає чорне небо. На снігу утворилася товста блискуча скоринка. А завдяки нічним відблискам здається, що то спокійне мерехтливе море. Маттіас підходить до мене з мискою супу й коржем чорного хліба. Ми завжди їмо суп і чорний хліб. Залишки попереднього супу стають основою для наступного. Коли добираємося до дна казанка, Маттіас додає у нього воду і все, що трапиться під руку. Коли у нас є м’ясо, він швиденько варить кістки й жир, щоб був бульйон. Овочі, сухий хліб — усе йде на суп. І щодня, щоразу ми їмо цей нескінченний суп.

Поки Маттіас сідає за стіл і складає руки в молитві, я заковтую все, що можу. Нерідко я закінчую їсти ще до того, як він починає.

Спочатку Маттіас мав змушувати мене їсти, щоб я відновив сили і мав кращий вигляд. Він допомагав мені сісти й терпляче годував з маленької ложки, як малу дитину. Сьогодні я вже сідаю сам, обкладений подушками. Біль і втома не полишають мене, але мій апетит повернувся. Якщо йому вдається добути пару літрів молока, Матіас робить сир за допомогою преса, якого знайшов на молочарні, що в корівнику. Іноді він ділиться ним із селянами, та найчастіше він виходить таким смачним, що ми уминаємо його за пару днів, разом із тканиною, у якій його віджимали.

Гоєння ран забирає у мене багато сил. Як і визначення часу, що минає. Може, краще робити, як Маттіас, просто говорити: до снігу або відколи випав сніг. Та це було б занадто просто.

Електрики немає вже кілька місяців. Спочатку казали, що десь у селі порвалися дроти. Нічого страшного. Люди до цього майже звикли. За кілька годин струм відновиться. А потім, якогось ранку, так і не з’явився. Стояло літо. Люди навіть віднайшли у цьому позитив. А коли настала осінь, довелося думати, як пристосовуватися. Неначе це застало їх зненацька. А зараз зима, і ніхто нічого з цим не вдіє. У хатах усі збираються біля плити на дровах і кількох закіптюжених каструль.

Маттіас закінчує свою миску супу і відсовує її на середину стола.

Якусь мить нічого не відбувається. Мені особливо подобаються оці хвилини бездіяльності, які настають після їди.

Та вони завжди тривають недовго.

Маттіас підводиться, збирає тарілки й миє їх у баку для посуду. Потім загортає у пластиковий пакет хлібні коржі, складає одяг, який сушився на мотузці над плитою, відкручує гніт у гасовій лампі, бере набір для першої допомоги і підсуває стільця.

Матіас прочищає горло, наче збирається мені читати. Але, не кажучи нічого, хрускає шиєю, повертаючи її то в один, то в інший бік, і відкидає ковдру, якою накриті мої ноги.

Я відвертаюся. Може, Маттіас і думає, що я дивлюся надвір, але мені добре видно його відображення у чорному склі. Одну за одною він знімає пов’язки з правої шини. Він просовує руку під п’яту й підіймає ногу.

Пульс пришвидшується. Біль зривається й хапає мене, як рухливий і сильний звір.

Маттіас терпляче розмотує бинти. Рухи в нього повільні й розмірені. Коли він добирається до останнього шару, я відчуваю тканину, що прилипла до шкіри через вологість, кров і запалення. Він ріже ножицями залишки пов’язки і знімає її одним шматком, з розрахованою обережністю. Я глибоко вдихаю і зосереджуюся на повітрі, яке розпирає мою грудну клітку. Маттіас підводить голову. Гадаю, він оцінює почервоніння, набряк, кісткову мозоль, форму гомілки і коліна.

Скоро настане час знімати шви, — зауважує він, дезинфікуючи мою рану.

Пече нестерпно. У мене враження, що шкіра на моїх кістках плавиться.

Не крутися! — гримає він, — дай доробити.

Я намагаюся відвести погляд якнайдалі від власної ноги, у глибину кімнати, де є двоє дверей. Вхідні двері й інші, що ведуть на інший бік. Я дивлюся на масивну плиту, на речі на поличці, на стелю з обтесаними сокирою балками. З неї, неначе скелети динозаврів у музеї, звисають дві лампочки.

Маттіас дістає з комплекта першої допомоги тюбика й намагається розібрати, що написане на етикетці. Зітхнувши, виймає з кишені сорочки свої окуляри й примощує їх на кінчика носа.

Так справа йде краще.

Перш, ніж накласти нову пов’язку, він накладає товстий шар мазі на рану. Вона холодна. Мені на кілька хвилин стає легше. Допоки він не стягує ремені на моїх шинах, аби знерухомити ногу, й у скронях сильно застугоніло. Я з усіх сил вчіпляюся руками в ковдру, проклинаючи власну долю. Маттіас говорить до мене. Його губи ворушаться, та я нічого не чую. Гадаю, він хоче сказати, що вже закінчив. За кілька секунд біль трохи відступає, й його голос ледве долітає до мене, неначе ми були далеко один від одного.

Терпи, — каже він, — терпи, потрібно зайнятися й іншою ногою.

Гадаю, протягом ночі випало трохи снігу, але сьогодні вранці небо синє й низьке. Виблискують бурульки, що звисають із карнизу.

На плиті стоїть казан, повний снігу. Цієї осені Маттіас носив воду зі струмка, який біжить у бік села. Вона була чистою і прозорою. З присмаком гладеньких камінців і коріння. Маттіасу іноді доводилося розбивати лід, щоб наповнити відро. Спочатку досить було просто натиснути на льодяну кірку, та невдовзі вже знадобився дубець, а потім і сокира. А далі він полишив це й почав топити сніг. Смак не той, але не мені скаржитися. Тут усім опікується Маттіас. Він топить плиту, він готує, він випорожнює горщик, в який я справляю всі свої потреби. Він вирішує, він добуває, він відповідає. Тут саме він володар часу й простору.

Я ж немічний імпотент. У мене немає сил, і ще менше здатності рухатися. Я не наважуюся навіть говорити, відповідати. Спілкуватися. Та й не хочу. Волію розмірковувати про свою невдачу на самоті. Спочатку Маттіас не розумів, чому я все мовчу. А з часом, гадаю, просто звик.

Відтоді, як сталася аварія, мені важко відстежувати перебіг подій. Через біль, лихоманку й утому мені здається, що звична тривалість днів порушилася нетерпеливістю снігу. Як на мене, все сталося надзвичайно швидко. Аварія, ангели-рятувальники, операція, — і ось я тут, із Маттіасом. Я добре знаю, що він ніколи не хотів бути зі мною. Що моя присутність його обтяжує, заважає йому. Що його плани порушилися. Звідтоді, як не стало світла, усе йде не так, як йому хотілося б.

Коли мене знайшли під перевернутим авто, рятувальники добре бачили, що я безнадійний. Сподіватися було ні на що. Після зіткнення ноги були суцільним місивом. Я втратив багато крові. Випадково один із них, посвітивши мені в обличчя, упізнав мене. І переконав інших віднести мене до села.

Ішов дощ. Потоки води лилися на ліс. Пригадую, як ті, що несли мене, насилу просувалися через багнюку. У селі не було лікаря. Лише ветеринар і аптекар. Після знеструмлення села саме вони лікували поранених і хворих. Вони ж бралися і за важкі випадки, коли вже ні на що було сподіватися.

Мене поклали в темній кімнатці. Обмотали ноги товстим шаром бинтів і кайданками прикували зап’ястки до ліжка. Трохи світла просочувалося між віконницями. Щораз, коли я підводив голову, щоб подивитися, де я, біль миттєво пронизував усе тіло.

До мене регулярно навідувалися. Щоб нагодувати. Щоб дати ліки. Щоб ставити питання. Як мене звати? Куди і звідки я їхав? Що трапилося? Мені було боляче, дуже боляче, і , що схилилися наді мною, виглядали як тіні за безкінечною водяною завісою. Вони наполягали, щоб я знов і знов відповідав на ті самі питання. Я міг стільки завгодно кричати і відмовлятися, вони казали, що не розуміють нічого з того, що я кажу. Вони явно питали себе, чи варто вкоротити мої страждання, а чи лікувати мене.

Коли мене врешті-решт залишали на самоті, я нашорошував вуха, щоб збагнути, що відбувається у сусідній кімнаті. Люди заходили й виходили. Іноді вони підвищували голос, і мені вдавалося розібрати, що там говорять. Іноді вони переходили на шепіт, і годі було щось розібрати. Удар був сильним. Я був розгубленим. Я спав в автомобілі. Я шукав свого батька. Мої спогади плуталися. Я знов і знов бачив ту сцену. Дні й ночі в дорозі. Аварія на лінії електропередач, пограбовані заправні станції, міліція обабіч доріг, паніка в містах. І раптом, за кілька кілометрів від села, у змореному світлі фар — дві підняті до неба руки. Вищання шин по асфальту. Щось летить. Глухий удар. Кров. Тріщина у вітровому склі. Авто перевертається кілька разів. Моє тіло викидає з салону. І вага перевернутого автомобіля на моїх ногах.

Я покинув це село понад десять років тому. Більше десяти років я не давав про себе знати, ну, майже не давав. Я поховав минуле і вважав, що ноги моєї тут більше не буде. Та рятівник не мав жодного сумніву щодо мене й наполягав, аби мене лікували. Його голос ясно чувся за стіною.

Годі. Ми не можемо просто залишити його помирати. Ви не впізнаєте його? Це син механіка. Його давненько тут не було. У нього шок, дайте йому шанс. Його батько нещодавно помер, та в нього є й інші родичі у селі. Його дядьки і тітки живуть з того краю, де дорога до шахти. Піду приведу їх.

Прийшли мої дядьки й тітки. Спочатку я думав, що бачу привидів, а потім почув їхні голоси, й сльози навернулися мені на очі.

Так, підтвердили дядьки, вражені моїм жалюгідним станом, це справді він. А тітки тим часом брали мене за руки й намагалися зрозуміти, що зі мною стало. Я був настільки радий їх бачити, що не міг нічого до пуття сказати.

Кайданки, зніміть із нього кайданки, — вимагали вони. — Негайно.

Їм пояснили, що я був надто збудженим, відколи ді­знався про смерть батька, і не слід допускати, щоб я ще погіршив мій стан після травм. Дядьки й тітки вийшли до сусідньої кімнати. Вони говорили про мій стан, але мені погано було чути, що вони казали. Схоже, все серйозно.

Трохи згодом ветеринар і аптекар зайшли до кімнати. Вони влаштувалися біля ліжка. Ветеринар увімкнула свого ліхтаря на лобі й взялася різати пов’язки, якими були обмотані мої ноги. Я спостерігав за нею краєм ока, бо її обличчя когось мені нагадувало. Її обличчя витягнулося, коли вона оцінила серйозність ран. Вона обернулася до аптекаря. Той кивнув головою. Одягаючи маску й рукавички, вона кинула на мене погляд, і я зрозумів, що вона мене теж упізнала. Щойно аптекар затулив мені рота й носа тампоном, вона звеліла мені рахувати до десяти. Її голос. Так, її голос дещо мені нагадав. Так, її голос, я згадав його, але не міг згадати її імені. Промінь від її ліхтаря снував по кімнаті. А тоді настала чорнота.

Коли я прийшов до тями, то не розумів, де знаходжуся. Добре, що біля мого узголів’я чергували мої тітки. Я чув, як вони перешіптуються. Я підвів голову і побачив, що мої ноги були знерухомлені масивними дерев’яними шинами. Тітки помітили мій рух і заквапилися до мене.

Не переживай. Операція пройшла успішно. Усе владнається. Ти виберешся. Тримай, попий трішки. Відпочивай. Треба набиратися сил. Так, відпочивай.

За кілька секунд я геть утомився й знову поринув у кошмар погоні, голодних тварюк і всіляких лабіринтів, які змінювали один одного, неначе в одному суцільному темному сні.

Назавтра чи післязавтра, уже й не знаю, спаситель прийшов мене провідати. Він зняв із мене кайданки. Приніс воду, скоринку хліба й консервованого тунця. І теж не оминув нагоди поставити мені кілька питань. Побачивши, що я не відповідаю, він на хвильку змовк, а потім змінив стратегію.

Навіть якщо струм і повернеться, ніщо вже не буде, як раніше. Знаєш, усе, що трапилося відколи сталася аварія на лінії, занапастило попереднє життя. Тут, можливо, ведеться трішки краще, ніж у місті, але упевненості немає. Спочатку всі трималися, а потім дехто запанікував, багато хто втік із села, інші намагалися скористатися ситуацією. Зараз ми відновили спокій. Розподіляємо їжу й обходимо село, патрулюємо. Знаєш, треба залишатися пильними. Усе може піти шкереберть від найменшого непорозуміння. Спасителя перервала поява ветеринара й аптекаря.

Як він?

Не так уже й погано.

Ветеринар оглянула ноги, тоді як аптекар нагодував мене сумішшю різних пілюль.

Лихоманки немає, — сказала ветеринар, міряючи температуру.

Завдяки тому, що я йому даю, — додав аптекар, — і тільки.

Ветеринар підійшла ближче, щоб сказати, що мої кістки були переламані в багатьох місцях. Вона раніше вже лікувала такі випадки, але тільки у корів, коней і собак.

Я дивився на неї й посміхався.

Вона провела рукою по моєму волоссю.

Ти виберешся.

А потім разом із спасителем вони вийшли до сусідньої кімнати. Я чув голос аптекаря за перегородкою.

Він вижив в аварії, добре переніс операцію, та до ран врешті-решт потрапить інфекція. Цього не уникнути. Знадобиться багато антибіотиків, анальгетиків, а наші запаси обмежені.

Вони запитували себе, хто візьметься опікуватися мною. Звісно, мої дядьки і тітки. Після знеструмлення усі перевантажені. Стільки треба зробити. Хто ще подбає про важкопораненого? Лікуватиме його, годуватиме, митиме?

Вони стишили голоси, і я загубив нитку розмови.

За кілька днів мої ноги опухли і рани стали настільки болючими, що я ледве міг дихати. Тіло заніміло і вкрилося потом. Я потребував допомоги в усьому. Біля мене хтось постійно чергував. Із заткнутими вухами, щоб не чути мого постійного гарячкового лементу.

Двічі на день Марія приходила робити мені ін’єкції. Це давало кілька годин перепочинку, перш ніж біль повертався й затьмарював погляд.

Я так і знав, — зітхав аптекар, — що ми віддамо йому всі наші ліки.

Завдяки пігулкам й ін’єкціям мені вдавалося поспати. Та коли розплющував очі, не міг збагнути, чи спав я кілька хвилин, кілька годин, а чи кілька днів. Найчастіше мені снилося, що мене притисли до землі й рубають ноги. Сокирою рубають. І це не було кошмаром. Я раптово відчував себе вільним.

Дядьки і тітки навідувалися часто. Навіть якщо все довкола мене було лише театром тіней, я чув, як вони говорили, щось розповідали й навіть іноді жартували. А одного дня мені пояснили, що більше не можуть чекати на мене. Настав період полювання. Багато родин уже подалися до лісу. Струм усе не з’являвся, і слід було забезпечити запаси їжі на зиму.