Путівник по Галактиці для космотуристів: роман ebook

Адамс Д.

Путівник по Галактиці для космотуристів : роман / Д. Адамс ; пер. з англ. О. Антомонова. – Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. – 216 с.: іл. — (Серія «Чумацький шлях»).

ISBN 978-966-10-4188-1

Copyright © Completely Unexpected Productions LTD, 1979

Illustration Copyright © Chris Riddell, 2021

© Антомонов О., переклад, 2016, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Серію «Чумацький шлях» засновано 2015 року

Douglas Adams. The Hitchhiker’s Guide to the Galaxy

Copyright © Completely Unexpected Productions Ltd, 1979

Introduction copyright © 1989 by Douglas Adams

Illustrations Copyright © Chris Riddell, 2021

Переклад з англійської Олексія Антомонова

Якщо у четвер ви раптом відчули себе ні в сих ні в тих — БЕЗ ПАНІКИ!

По-перше, спробуйте з’ясувати, де саме ви перебуваєте.

По-друге, перевірте, чи на місці ваш рушник.

А якщо поруч на купі скорншелузьких матраців сидить ваш найліпший друзяка, що виявився чужопланетянином, із «Путівником» у сумці, — не переймайтесь і вирушайте в подорож, бо на вас чекають неймовірні пригоди лише за якихось 30 альтаїрських доларів на добу.

«Путівник по Галактиці» — чи не найкраща книга, надрукована Видавництвом Богдан, — справжній скарб мудрості для космотуриста. Попри шалений калейдоскоп абсурдних ситуацій, вона зачіпає важливі філософські теми і робить це так вишукано й дотепно, що змусить вас реготати до сліз та глянути на Всесвіт (і на свій рушник!) абсолютно по-іншому. А ще на цій книжці можна посидіти на дивовижних мармурових пляжах Сантраґінуса V, відбитися нею від траальської хижої блощиці або дати ляпаса зустрічному вогонові.

Ну й головне: якщо вас хвилює питання, в чому, зрештою, полягає сенс життя, «Путівник» дасть вам однозначну відповідь.

Розділ 5

Простетник Вогон Єлтц не вважався красенем навіть поміж вогонів. Над вузьким, як у свині, чолом здіймався великий куполоподібний шнобель. Ґумова шкіра брудно-зеленого кольору була достатньо товстою, щоби без шкідливих для здоров’я ефектів витримати як тиск води на глибинах до тисячі футів, так і політичну діяльність.

Утім, це зовсім не означало, що він полюбляв пірнати. Щільний денний розклад не залишав часу для таких дрібниць, як спорт. Ззовні він майже не відрізнявся від перших вогонів, котрі мільярди років тому залишили одвічні болота Вогосфери і, важко дихаючи, вилізли на берег, підставивши під яскраві промені юного сонця свої потворні туші. Того далекого дня еволюція з відразою відвернулася від вогонів, викресливши їх із числа улюблених створінь як безглузду та прикру помилку. Більше вони не розвивались і за логікою речей мали вимерти.

Той факт, що вогони вижили, не може не викликати повагу до їхньої слимаково-товстошкірої впертості. «Еволюція? — метикували вони. — Нафіґ вона здалася!» І те, що відмовилась зробити для них природа, вони невдовзі здійснили самотужки, виправивши найпомітніші анатомічні незручності за допомогою хірургії.

А тим часом сили природи планети Вогосфера понаднормово працювали над виправленням допущеної помилки, виробляючи нові елегантні істоти, створивши тендітних довгоногих смарагдових крабів, яких вогони розбивали залізними довбнями, щоби дістатися до ніжного, соковитого м’яса. Сили природи створили гінкі барвисті дерева, від одного погляду на які перехоплювало подих, та які вогони спопелили на вогнищах, смажачи краб’яче м’ясо. Потім з’явились тонконогі газелеподібні створіння із шовковою вовною і вологими очима. Вони геть не були пристосовані для перевезення вантажу через ламкі тендітні хребти, проте вогони все таки намагалися на них їздити.

Життя на Вогосфері зачаїлося на безлік багатостраждальних тисячоліть, аж поки вогони раптом не відкрили принципи пересування в космічному просторі. Упродовж наступних кількох вогонських років усі до одного вогони перебазувались у зоряне скупчення Мегабрантіса — політичний центр Галактики, де посіли ключові посади в Галактичній держслужбі й стали кістяком бюрократичного апарату. Вони робили відчайдушні спроби здобути добру освіту, навчитися пристойних манер і заслужити громадську повагу, проте в більшості випадків сучасні вогони нічим не відрізняються від своїх предків. Щорічно вони імпортують з рідної планети двадцять сім тисяч смарагдових крабів і влаштовують з цієї нагоди грандіозну п’яну вечірку, трощачи панцирі крабів залізними довбнями.

Простетник Вогон Єлтц був типовим представником своєї раси. Крім того, він був клінічним довбаком і тотальним мерзотником, а на додачу полюбляв кошмарити космотуристів.

Десь у крихітній темній каютчині, захованій глибоко у надрах флагманського корабля Простетника Вогона Єлтца, нервово замиготів сірник. Власник сірника не був вогоном, але він знав про них усе, а відтак мав усі підстави нервувати. Його звали Форд Префект32.

Він роззирався навкруги, хоча при тремтливому полум’ї мало що можна було роздивитися — по стінах стрибали волохаті спотворені тіні. Було тихо, принаймні поки що. Форд подумки подякував дентразі. Дентразі — непокірливий народ, що знається на кухарстві, дикуватий, але загалом доброзичливий люд. Вогони недавно почали запрошувати їх кухарями на свої численні флотилії далекого сполучення. За однієї умови: дентразі не повинні встромляти носа не в свої справи.

Дентразі з радістю погодилися. По-перше, вони любили гроші вогонів — одну із найстабільніших космічних валют, а по-друге, ненавиділи їх самих. Найкращий вогон, на їхню думку, — це розлючений вогон.

Саме завдяки цій інформації Форд поки що не перетворився на хмаринку водню, озону та монооксиду вуглецю.

Почувся стогін. Форд запалив нового сірника і побачив на підлозі купу мотлоху, що трохи ворушилася. Загасивши сірника, він намацав у кишені те, що шукав. Розірвавши целофан, труснув пакетом.

— Скуштуй арахісу, — сказав Форд Префект, стаючи навколішки біля купи мотлоху.

Артур Дент сіпнувся, застогнав і пробурмотів щось невиразне.

— Тримай, — Форд тицьнув пакет. — Той, хто проходить крізь трансформатор матерії вперше, втрачає багато солі та білка. Пиво мало пом’якшити неприємні відчуття.

— Ухххххрррр... — простогнав Артур і розплющив очі. — Темно.

— Твоя правда, — погодився Форд Префект, — темно.

— Світла нема, — промимрив Артур Дент. — Темно.

Форд Префект ніяк не міг збагнути, чому люди мають звичку постійно констатувати очевидне. Наприклад, «Сьогодні чудовий день!» або ж «Як ти підріс!», чи «Люба, ти впала у тридцятифутовий колодязь, як ся маєш?». Спершу Форд розробив теорію, щоб якось пояснити таку дивну поведінку. Якщо люди не будуть постійно тренувати рот, то він, найвірогідніше, зростеться. Але після кількамісячних глибоких роздумів та уважного спостереження він відмовився від цієї теорії на користь нової: якщо людська істота не ляпатиме постійно язиком, до роботи може долучитися мозок. Але й від неї довелося відмовитись як від деструктивно-цинічної. Загалом, люди йому подобалися, хоча інколи його охоплював відчай — як нескінченно мало вони знали!

— Твоя правда, — підтвердив Форд, — світла справді нема. — Він простягнув Артурові ще кілька горішків. — Як самопочуття?

— Ніби по мені промаршувала принаймні рота.

Форд замислився, уявляючи, як би це виглядало насправді.

— Якщо я запитаю, де ми, до чортової мами, опинилися, — сказав Артур кволим голосом, — я дуже пожалкую?

— Ми в безпеці, — відповів Форд і підвівся.

— Слава Богу.

— Зараз ми у каютчині на камбузі одного із кораблів Будівельного флоту вогонів.

— Капець! — мовив Артур. — Ніколи не думав, що у звичайного слова «безпека» такий широкий спектр значень.

Форд чиркнув ще одним сірником, щоб знайти вимикач. Кострубаті тіні знову застрибали по стінах. Артур підвівся, обмацуючи себе. Навколо виднілися якісь чудернацькі предмети, в носі крутило від незнайомих затхлих запахів, а низьке рівне гудіння заважало зосередитись.

— Як ми тут опинилися? — запитав Артур, щулячись.

— Гальманули корабель, — відповів Форд.

— Нічого собі — гарненьке пояснення, — хмикнув Артур. — Хочеш сказати, що ми, типу, виставили великі пальці і стопорнули вантажівку, а якась зелена вирлоока потвора вистромила голову у вікно і промовила: «Ну ж бо, хлопці, застрибуйте в кузов. Підкину вас до перехрестя біля Базинґстока».

— Більш-менш вірно, — мовив Форд, — тільки великий палець — це електронний субефірний сигнальний пристрій, а Базинґсток у нашому випадку — околиця зірки Барнарда, за шість світлових років від Землі.

— А вирлоока потвора?

— Вона й справді зелена.

— Чудово, — сказав Артур. — Коли я зможу повернутися додому?

— Ніколи, — Форд Префект нарешті знайшов вимикач. — Заплющ очі...

Те, що вони побачили, вразило їх обох.

— Чорт забирай, — прошепотів Артур, — невже ми справді всередині літаючої тарілки?!

Простетник Вогон Єлтц важко тупотів по командному містку. Після знищення населених планет він зазвичай відчував легке роздратування. Він жадав, аби зараз хтось зайшов на місток і сказав, що так не годиться, і тоді у нього з’явився би вагомий привід нарепетуватися і покращити самопочуття. Він з усього розмаху брьохнув своє потворне зелене тіло у капітанське крісло, сподіваючись, що те зламається і можна буде хоч на ньому зігнати злість, але крісло лише жалібно скрипнуло.

— Геть звідси! — загорлав він на юного радиста, котрий нечутно постав на порозі.

Радист миттєво з полегшенням зник, радий, що не йому доведеться передавати щойно отримане повідомлення — офіційний реліз, в якому йшлося про те, що щойно на урядовому дослідницькому полігоні на Дамоґрані було презентовано чудовий космічний корабель, оснащений двигуном нового типу, настільки принципово новим, що відпадала будь-яка потреба у прокладанні гіперпросторових швидкісних магістралей.

Відчинились інші двері. Цього разу капітанові довелося стриматися, бо ці двері вели на камбуз, де дентразі готували їжу. Перекусити ніколи не завадить.

У проймі дверей з’явилася величезна мохната потвора із тацею в руках. Вона щиро скалилася усіма рядами зубів.

Простетник Вогон Єлтц зрадів. Із досвіду він знав: якщо дентразі чимось задоволений, то десь на кораблі відбувається дещо, на чому можна зігнати злість.

Форд і Артур роздивлялися навколо.

— Що скажеш? — запитав Форд.

— Доволі убого, хіба ні?

Форд не без відрази розглядав захаращене найрізноманітнішим непотребом приміщення: купи брудних матраців, гори немитого посуду і смердюча спідня якихось чужинців валялася по всій каютчині.

— Що ж удієш, це не круїзний лайнер, — зітхнув Форд. — Це кубрик дентразі.

— Здається, раніше ти, типу, називав їх вогонами.

— Так і є, — мовив Форд, — корабель вогонів, а дентразі у них за кухарів. Це вони впустили нас сюди.

— Я геть заплутався, — сказав Артур.

— Добре, поглянь-но сюди, — промовив Форд. Він присів на один із матраців і почав порпатися в сумці.

Артур нервово пхнув матрац ногою, а тоді обережно присів на краєчок. Хоча насправді жодних причин для хвилювання не було, позаяк усі матраци, що виросли на болотах Дзети Скорншелуза, перш ніж бути застосовуваними за призначенням, ретельно умертвляють і висушують. Воскресають лиш одиниці.

Форд простягнув Артурові те, що шукав.

— Що це? — запитав Артур.

— «Путівник по Галактиці для космотуристів». Щось на кшталт електронного довідника. Тут знайдеш відповіді на будь-які запитання. Для цього його і склали.

Артур нервово покрутив книжку в руках.

— Непогана обкладинка, — нарешті вимовив він. — Без паніки. Мені подобається. За нинішній день це перша корисна й обнадійлива порада.

— Давай покажу, як він працює, — Форд вихопив прилад з рук Артура, який тримав його так, наче то був труп жайворонка, що здох кілька тижнів тому, і витягнув із футляра.

— Дивись. Натискаєш сюди — на екрані висвічується алфавітний покажчик. — Екран завбільшки приблизно три дюйми на чотири засвітився, по ньому побігли символи. — Якщо хочеш дізнатися про вогонів, вводимо запит. — Він натиснув кілька кнопок. — Ось, будь ласка.

На екрані зазеленіли слова: «Будівельний флот вогонів».

Форд натиснув велику червону кнопку в нижній частині, і по екрану поповзли слова. Паралельно з друкованим текстом запустився звуковідтворювальний пристрій. Ось що мовила книжка:

«Будівельний флот вогонів. Якщо бажаєте, щоби вас підвіз вогон, скористайтесь нашою порадою: забийте на це. Вогони — одна із найогиднійших рас у Галактиці — не просто паскудні, а ще й злі, бездушні та підступні, а насамкінець — викінчені бюрократи і формалісти. Вони навіть пальцем не поворухнуть задля порятунку рідної бабусі від траальської хижої блатерної блощиці без відповідних наказів, підписаних у трьох примірниках, надісланих, повернутих назад, ще раз узгоджених, загублених, знайдених, відданих на публічне обговорення, знову загублених і, нарешті, похованих у м’якому торфі місяця на три і використаних для розпалювання.

Найкращий спосіб домогтися від вогона склянки води — встромити йому палець у горлянку, найкращий спосіб подратувати — згодувати його бабцю траальській хижій блатерній блощиці.

За жодних обставин не погоджуйтеся, щоби вогон читав вам свої вірші».

Артур закліпав.

— Прикольна книженція! А як же нас все-таки підібрали?

— Це вже не актуально, — сказав Форд, запихаючи книжку у футляр. — Я збираю матеріал для Нового Виправленого і Доповненого Видання, тож мені доведеться доповнити статтю стосунками між вогонами і дентразі, і це створює для нас доволі корисну маленьку лазівку.

На обличчі Артура з’явився страдницький вираз.

— А хто такі дентразі? — запитав він.

— Чудові хлопці, — відповів Форд. — Найкращі кухарі та бармени, а на все інше їм начхати. Крім того, вони завжди допоможуть космотуристам зійти на борт, почасти тому, що вони компанійські, але найбільше — щоб насолити вогонам. От і все, що треба знати бідному космотуристові, котрий мріє побачити дива Всесвіту менш ніж за тридцять альтаїрських доларів на день. Цим я і займаюся. Що скажеш?

Артур виглядав украй розгубленим.

— Відпадно, — промимрив він і спохмурнів, втупившись у матрац, на якому сидів.

— На жаль, я застряг на Землі набагато довше, ніж планував, — зазначив Форд. — Розраховував залишитись на тиждень, а застряг на п’ятнадцять років.

— Почнемо з того, як ти взагалі сюди потрапив?

— Дуже просто, попрохав одного тізера підкинути мене.

— Тізера?

— Так.

— А хто такі…

— … Тізери? Тізери — це зазвичай хлопці, у яких водяться грошенята і яким до нудоти все остогидло. У них своєрідне почуття гумору. Вештаються у пошуках планет, які досі не вступили в Контакт, і тролять населення.

— Як тролять? — Артурові здалося, що Форд ловить кайф від недомовок.

— Приколюються, — пояснив Форд, — розводять народ. Знайдуть, наприклад, тихий, забутий Богом куточок, виберуть собі якогось дурника, у здоровий глузд котрого ніхто не повірить, приземляться неподалік, начеплять на голову ідіотські антени — і давай гасати туди-сюди. Ще й пікають: «біп-біп». Звісно, гумор дещо дитячий. — Форд, заклавши руки за голову, відкинувся на спину з виглядом людини, страшенно задоволеної собою.

— Форде, вибач за безглузде запитання, — мовив Артур, — але що роблю я на вашому святі життя?

— Ну, тут все просто, — відповів Форд. — Я тебе врятував.

— А що трапилось із Землею?

— А-а, її знищили.

— Справді? — перепитав якомога спокійніше Артур.

— Так. Вона просто випарувалась у космос.

— Слухай, — сказав Артур, — ти мене трохи засмутив.

Форд замислено насупився, наче обмірковуючи ці слова.

— Розумію тебе.

— Розумієш? — вигукнув Артур. — Розумієш!

Форд схопився на ноги.

— Дивись-но сюди, — просичав він, указуючи на книжку.

— Що?

— Без паніки!

— А я й не панікую.

— Ще й як панікуєш.

— Гаразд, панікую. А що ще залишається робити?

— Будемо мандрувати вдвох і розважатися. У Галактиці безліч цікавого. А зараз заклади у вухо ось цю рибку...

— Вибач, що? — перепитав Артур, як йому здалося, доволі ввічливо.

Форд тримав у руках невеличку склянку, достатньо прозору, щоби роздивитися жовту рибку. Вона рухала плавцями і роззявляла рота. Артур спідлоба зиркнув на Форда. Зараз йому хотілось мати щось простіше і впізнаваніше, за що він міг, так би мовити, вчепитися. Він почувався би значно впевненіше, якби у цій каютчині поряд із трусами дентразі, купою скорншелузьких матраців і чоловіком із Бетельгейзе, який простягав йому жовту рибку, пропонуючи засунути її у вухо, він побачив... ну, скажімо, маленьку пачку з кукурудзяними пластівцями. Але пачки не було, а заразом не було й відчуття безпеки.

Раптом на них із нізвідки наче впала потужна звукова хвиля. Артур злякано роззявив рота, бо такий звук міг видати лише той, хто прополіскує горло й одночасно відбивається від зграї вовків.

— Тихіше! — шикнув на нього Форд. — Слухай! Це може бути важливо.

— Ва... важливо?

— Капітан робить оголошення.

— Хочеш сказати, що так розмовляють вогони?

— Слухай!

— Але я не розумію по-вогонськи.

— Тобі й не треба. Просто запусти у вухо ось цю рибку.

І Форд блискавичним рухом ляпнув Артура по вусі. Рибка прослизнула всередину. Відчуття було з дідька неприємне. Задихаючись від жаху, Артур задлубав у вусі, а потім його очі полізли на лоба від здивування.

Щось подібне виникає при розгляданні психологічних тестів, коли з-за двох чорних силуетів облич раптом з’являється зображення білого підсвічника, або коли раптом із різнокольорових плям і крапок складається шістка, й це означає, що доведеться витратитися на нові окуляри.

Поступово булькотіння і харчання перетворилися на абсолютно зрозумілу англійську мову.

Ось що він почув...

Розділ 6

—Бульк бульк гмм бульк гмм бульк бульк бульк гмм бульк гмм бульк бульк гмм гмм бульк гмм гмм гмм бульк бух ляп грррррууххрр для веселощів у інших.

Повторюю. Говорить командир корабля. Припинити всі роботи! Увага! По-перше, хочу попередити, що, висновуючи з приладів, у нас на борту переховуються двійко зайців. Привіт вам, хлопці, хоч би де ви переховувались. Зрозумійте мене правильно: вам тут не раді. Я важко працював, щоби отримати цю посаду, і став капітаном Будівельного Флоту вогонів не для того, щоби катати задарма всіляких придуркуватих гультіпак. Пошукову партію вже вислано. Щойно ми вас знайдемо, відразу викинемо за борт. Якщо пощастить, перед смертю почитаю вам свої вірші.

По-друге, через кілька хвилин ми здійснимо стрибок у гіперпростір. Після прибуття на зірку Барнарда — триденна стоянка в доку для ремонтних робіт. Під час стоянки всім залишатися на робочих місцях. Повторюю, всі звільнення скасовуються. У мене неприємності в особистому житті, тож я не бачу причини для веселощів у інших. Кінець зв’язку.

Булькотіння стихло.

Коли Артур отямився, виявилося, що він лежить долі, скрутившись калачиком і затуливши вуха руками. Він кволо посміхнувся.

— Прикольний чувак, — сказав Артур. — Хотів би я мати доньку тільки для того, щоб заборонити їй виходити заміж за такого цапа.

— Тобі б і не довелось, — вимовив Форд. — У вогонів стільки ж сексуальної привабливості, як у атомної бомби. Зажди, не рухайся! — додав він, коли побачив, що Артур хоче випростатись. — Приготуйся до стрибка у гіперпростір. Відчуття, немов ти бухнув по-дорослому.

— Що ж тут поганого?

— Похмілля.

Артур замислився.

— Форде? — зрештою озвався він.

— Га?

— Що робить ця рибка у моєму вусі?

— Перекладає. Це — рибка-транслятор. Заглянь у книжку, якщо хочеш.

Форд кинув Артурові «Путівник по Галактиці для космотуристів», а сам скрутився калачиком і приготувався до стрибка.

Раптом світ перевернувся з ніг на голову. Артур відчув, що вивертається нутрощами назовні, очі наче повилазили на потилицю, а ноги почали просовуватись туди, де щойно були очі.

Каютчина сплющилася, закружляла, перетворилася на цятку. Не існувало нічого, крім пупця, якого також не існувало.

Корабель увійшов у гіперпростір.

«Рибка-транслятор, — незворушно повідомив “Путівник”, — маленька, жовта, схожа на п’явку — можливо, найунікальніша у Всесвіті істота. Вона живиться енергією мислячих форм — але не носія, а тих, що надходять іззовні. Вона поглинає несвідомі ментальні частоти, що їх випромінюють інші біоформи. Відтоді утворює у мозку носія телепатичну матрицю з нервових сигналів, прийнятих від мозкового центра, що відповідає за мовлення, і декодує думкочастоти у зрозумілі мовні патерни нейронних сіток слухового аналізатора. На практиці це означає, що запхавши рибку у вухо, ви одразу ж починаєте розуміти будь-яку мову, яка побутує у Галактиці.

Незбагненність неймовірності випадку, що призвів до виникнення цієї надзвичайно корисної істоти, наштовхнула деяких філософів використати факт її появи в якості остаточного і беззаперечного доказу неіснування Бога.

Аргумент виглядає приблизно так: “Я відмовляюся доводити своє існування, — сказав Бог, — тому що доказ заперечує віру, а без віри я — ніщо”.

“Але ж, — сказала людина, — рибка-транслятор не могла виникнути еволюційним шляхом. Якщо це так, то Ти існуєш, що означає (з Твого власного засновку), що Тебе не існує. Що й треба було довести”.

“От халепа, — сказав Бог, — такого повороту я не передбачив”. І миттєво випарувався хмаринкою логіки.

“Як просто!” — скрикнула людина і заразом довела, що червоне — це зелене, через що і була збита машиною на першому-ліпшому пішохідному переході.

Більшість теологів одностайно стверджує, що цей аргумент — сон рябої кобили. Це, щоправда, не завадило Улону Коллуфіду добряче нагріти руки на бестселері «Нарешті Богові гаплик», у якому наведений аргумент посідає чільне місце.

Що ж до бідолашної рибки-транслятора, яка так сміливо змела перепони на шляху до взаєморозуміння між найрозмаї­тішими расами та культурами, то варто зазначити, що вона спричинила набагато більшу кількість кривавих війн за всю історію Галактики, ніж будь-хто інший».

Артур тихо застогнав. Він із жахом відзначив, що стрибок через гіперпростір не доконав його. Цієї миті він перебував на відстані шести світлових років від Землі. Якби вона існувала.

Земля.

Картини рідної планети болем відгукнулись у запамороченій голові. Той факт, що Землі більше не існувало, видавався настільки блюзнірським, що просто не вкладавсь у свідомості. Він спробував уявити, що нема більше ні батьків, ні сестри. Жодної реакції. Перебрав у пам’яті знайомих — теж нічого. Згадав незнайомого чолов’ягу, за котрим стояв у черзі в супермаркеті. Всередині щось прокинулось, штрикнуло. Супермаркет зник, разом із товарами. Колона Нельсона зникла! Колона зникла, і ніхто анічичирк, бо нема кому анічичиркати. Відтепер колона Нельсона існувала лише в його уяві. Вся Англія існувала лише в його уяві, а сам він разом з уявою застряг в надрах цього смердючого, сталевого зорельота. Хвиля клаустрофобії накрила його з головою.

Англії відтепер немає. Це ще можна пережити — заледве, але можна. Він спробував піти далі. Америки, подумав Артур, також нема. Жодної реакції. Він спробував оперувати меншими категоріями. Нью-Йорка нема. Ніякої реакції. Він ніколи всерйоз і не вважав, що це місто існує насправді. І долара, подумав Артур, нема. Легке хвилювання. Не залишилось фільмів з Боґартом, сказав він собі, й відчув гострий біль. А «Макдональдс», подумав... Біґмаків з «Макдональдса» більше нема!

Він відрубився. Коли ж за мить отямився, то зрозумів, що плаче за матусею.

І враз зірвався на рівні ноги.

— Форде!

— Що? — Форд підвів голову. Він, сидячи в кутку, наспівував про себе. Найнудніше у космічних мандрах — це проходження гіперпростору.

— Ти казав, що працюєш, збираючи матеріал для цієї книги. А на Землі теж збирав матеріал?

— Так. Мені вдалося трохи розширити стару статтю довідника.

— Покажи, що там про нас написано, я мушу це побачити.

— Тримай, — Форд простягнув електронну книжку.

Артур марно намагався вгамувати тремтіння в руках. Він натиснув на потрібну сторінку. Екран замерехтів і висвітлив сторінку. Втупившись в неї, Артур закляк.

— Але тут нема статті! — вигукнув він.

— Дивись уважніше, — кинув Форд через плече. — Он там, унизу сторінки, відразу після Землеони — Ексцентрицицької діви з Еротикону VI.

Артур простежив за пальцем Форда і... не повірив очам.

— Що таке? Безпечна? І все? Безпечна? Одне слово!

— Слухай, — сказав Форд, знизуючи плечима, — у Галактиці сто мільярдів зірок, а в мікропроцесори всього не засунути. До того ж, про Землю більше знати й не треба.

— Заради Бога, Форде, сподіваюся, тобі вдалося хоч трохи виправити це?