Пригоди Олівера Твіста: роман ebook

Дікенс Чарлз

Пригоди Олівера Твіста : роман / Чарлз Дікенс ; пер. з англ. В. Черняхівської. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025.  — 520 с.

ISBN 978-966-10-4025-9

© О. Кіналь, обкладинка, 2025

© Видавництво Богдан, оригінал-макет, 2025

All rights reserved.

З англійської переклала Вероніка Черняхівська

«Пригоди Олівера Твіста» — класика світової літератури для юнацтва і один із найпопулярніших творів Чарлза Дікенса. Цей роман зачаровує вже з перших сторінок, позаяк він — щось значно більше, ніж просто історія сироти, що бореться за виживання в жорстокому світі вік­торіанської Англії. Це захопливий трилер про добро і зло, зворушлива драма про людяність і справедливість, а також гостра соціальна сатира, яка не втрачає актуальності й сьогодні.

Розділ IX

Деякі дальші подробиці про люб’язного старого джентльмена та його багатообіцяючих вихованців

Було вже пізно, коли Олівер прокинувся від свого довгого міцного сну. В кімнаті не було нікого, опріч старого єврея, що варив у каструльці каву на сніданок і насвистував щось собі під ніс, мішаючи її залізною ложечкою. Раз у раз, від найлегшого шамотіння внизу, він насторожував вухо, але, впевняючись, що все гаразд, знову починав насвистувати й помішувати каву.

Олівер більше не спав, але ще не зовсім прочумався. Буває такий дивний стан, коли людина більше не спить, але й не прокинулася ще цілком, вона лежить із напівзаплющеними очима, але вже відчуває, що діється навколо, буває, що в такому стані їй за п’ять хвилин присниться багато більше, ніж за п’ять ночей, коли вона спить із щільно заплющеними очима й цілком уколисаною свідомістю. В такі хвилини людина настільки свідома діяльності свого розуму, що може хоч приблизно відчувати його могутню силу, ту силу, що дозволяє йому, відірвавшись від його тілесної оболонки, розривати земні пута й ширяти поза часом і простором.

Олівер був саме в такому стані. Крізь напівзаплющені повіки він бачив старого, чув його тихий посвист і здогадався по звуку, що він шкрябає ложкою об стінки каструлі, а проте в цей самий час у його уяві роїлися спогади про всіх людей, що з ними йому доводилося зустрічатись.

Коли кава закипіла, старий поставив каструльку на примурок і стояв кілька хвилин мовчки, наче вагаючись, до чого братися, потім обернувся, глянув на Олівера й озвався до нього; але той не відповів, — очевидно, спав.

Заспокоївши себе на цей рахунок, старий тихо підійшов до дверей, замкнув їх, витяг, як здалося Оліверові, з якоїсь потайної ляди в підлозі невеличку скриньку й обережно поставив її на стіл. Очі йому блиснули, коли він відімкнув її віко й зазирнув усередину; він підсунув до стола старого стільця, сів і витягнув із скриньки розкішного золотого годинника, що виблискував самоцвітами.

— Ага! — сказав старий, знизуючи плечима й скрививши обличчя в бридкій посмішці. — Розумні шельми, розумні шельми! Тверді до останнього! Не виказали попові, де воно лежить! Не підвели старого Феджіна. Та й навіщо їм було виказувати? Від цього мотуз на горлі анітрішечки б не ослаб, і їм ні на мить не вдалося б відстрочити свій кінець! Ні, ні, ні! Розумні шельми! Розумні шельми!

Пробубонівши ще щось собі під ніс, старий поклав годинника назад у скриньку і витяг один по одному ще з пів десятка годинників, милуючися кожним із невимовною насолодою, а також персні, брошки, браслети та інші прикраси, так майстерно зроблені і з такими самоцвітами, що Олівер навіть і не знав, як вони називаються.

Поклавши все це назад, старий дістав зо дна скриньки якусь маленьку річ, що вмістилася вся в його долоні. Мабуть, на ній був якийсь дуже дрібний напис, бо він поклав її на стіл і, затуливши рукою од світла, довго й уважно вдивлявся у неї. Потім він поклав її назад до скриньки, мов утративши надію чогось добрати, і, відкинувшись на спинку стільця, пробурмотів:

— Гарна штука — кара на горло! Мертві не знають ні каяття, ні вороття! Вони не розцвенькають жодних таємниць! Гарна це штука для нашого ремесла! Усіх п’ятьох почепили на мотузці, і нікому тепер вимагати поділу здобичі, ніхто вже не викаже мене, підігнувши хвоста.

Коли єврей вимовив ці слова, погляд його блискучих темних очей, що неуважно дивилися кудись у простір, ненароком упав на Оліверове обличчя. Очі хлопчика з німою цікавістю вп’ялися в нього, і хоча їхні очі стрілися на одну мить — найкоротшу частку секунди, — цього було досить для старого. Він зрозумів, що за ним стежать. Щосили грюкнувши віком скриньки, старий схопив зі столу ножа для хліба і сам не свій скочив на ноги. При цьому він дрижав усім тілом, бо навіть на смерть наляканий Олівер помітив, як тремтить ніж у його руці.

— Що це означає? — крикнув єврей. — Так ти підглядаєш за мною? Чому прокинувся? Що бачив? Признавайся, хлопче! Ну, швидше, коли тобі життя миле!

— Я не міг довше спати, сер, — покірним голосом відповів Олівер. — Мені дуже шкода, що я вас потурбував, сер.

— Ти прокинувся з годину тому? — домагався, зловісно насупивши брови, старий.

— Ні, ні, я спав, — відповів Олівер.

— А чи ти цього певен? — скрикнув ще лютіше старий, наступаючи з погрозою на хлопця.

— Слово честі, сер, — із запалом одказав Олівер. — Справді, сер, я спав.

— Так, так, серденько, — раптово заговорив старий своїм звичайним улесливим тоном і перше, ніж покласти ножа назад на стіл, покрутив його в своїх руках, немов даючи зрозуміти, що він ним хотів лише погратись. — Звичайно, я це сам знаю, мій любий. Я тільки хотів налякати тебе. Ти не страхополох! Ха-ха-ха! Ти сміливий хлопчина!

Він посміхався, потирав руки, але видно було, що почував себе негаразд.

— А чи бачив ти всі ці прекрасні речі? — спитав він по недовгій мовчанці, кладучи руку на віко скриньки.

— Так, сер, — відповів Олівер.

— А-а, — сказав єврей і трохи зблід на виду. — Це... це все моє, власне. Це все, що я надбав про чорний день на старість. Люди звуть мене скнарою, мій любий, тільки скнарою.

Олівер подумав, що дідусь таки дійсно скупий, коли, маючи стільки золотих годинників, живе в такому брудному барлозі, але потім, збагнувши, що, мабуть, Проноза й інші хлопці коштують йому не одну щербату копійку, глянув на старого з повагою і попрохав дозволу встати.

— Звісно, вставай, вставай, мій голубе, — відповів старий джентльмен. — Ось там у кутку біля дверей глечик із водою — принеси його сюди, а я дам тобі миску і ти, серденько, вмиєшся.

Олівер устав, пішов у протилежний кінець кімнати і нахилився по глечик. Коли він підвів голову, то скриньки вже на столі не було.

Тільки-но він помився й прибрав за собою, вихлюпнувши воду з наказу старого за вікно, повернувся Проноза зі своїм дуже метким приятелем, якого Олівер бачив учора з люлькою; тепер його формально відрекомендували Оліверові як Чарлі Бейтса. Усі четверо посідали до столу пити каву й снідати шинкою та гарячими булочками, які Проноза приніс додому в своєму капелюсі.

— Ну, — лукаво позирнувши на Олівера, звернувся до Пронози старий, — сподіваюся, ви зранку попрацювали, соколята?

— Шпарко попрацювали, — відповів Проноза.

— Як навіжені, — додав Чарлі Бейтс.

— Любі хлоп’ята, любі! — сказав єврей. — Що ж ти приніс, Пронозо?

— Двоє гаманів, — відповів молодий джентльмен.

— З підкладкою? — жваво спитав старий.

— Досить доброю, — одказав Проноза, витягаючи з кишені два гаманці — зеленого й червоного.

— Могли бути й важчі, — мовив єврей, уважно оглянувши їх усередині, — але чепурненькі й доброї роботи. Зугарний він мастер, га, Олівере?

— Так. Дуже зугарний, сер, — згодився Олівер.

Тут мастер Чарлз Бейтс зареготався, як навіжений, на превелике диво Олівера, котрий не вбачав нічого смішного у всьому, що допіру сталося.

— А що дістав ти, моя крихітко? — спитав Феджін у Чарлі Бейтса.

— Витирачки, — одказав мастер Бейтс, витягаючи з кишені чотири хустини.

— Що ж, хороші, справді хороші, — сказав єврей, пильно розглядаючи хустки. — Тільки ось мітки ти не зовсім добре вигаптував, Чарлі. Треба буде спороти їх. Ми навчимо цього Олівера. Олівере, тебе навчити випорювати мітки? Хе-хе-хе!

— Будь ласка, — ввічливо попрохав Олівер.

— А хотів би ти виробляти носові хустки так спритно, як Чарлі Бейтс? — спитав Феджін.

— Звичайно, сер, якщо ви будете ласкаві мене навчити, — відповів Олівер.

Мастерові Бейтсу ця відповідь здалася настільки кумедною, що він знову зареготався, а що приступ сміху напав на нього саме тоді, коли він ковтнув кави, то вона пішла не в те горло і мало не задушила його передчасно.

— Це жовтороте таке чудне, — насилу вимовив він нарешті, немов перепрошуючи присутніх за свою непристойну поведінку.

Проноза нічого не сказав, тільки скуйовдив Оліверове волосся й заспокоїв його, що з часом, мовляв, він порозумнішає. Помітивши, як Олівер почервонів, старий джентльмен перевів розмову на іншу тему й спитав, чи багато людей дивилося на ранішню кару. Тут Оліверові довелося ще дужче здивуватися, бо з їхньої відповіді він зрозумів, що вони встигли й там побувати, і він, природно, не міг збагнути, коли ж хлопці встигли виконати таку копітку роботу

Прибравши зі столу після снідання, веселий старий джентльмен почав гратися з обома хлопчиками в дуже цікаву і незвичайну гру: в штани до однієї кишені він поклав табакерку, до другої гаманця, в кишеню жилета засунув годинника, ланцюжка обкрутив собі навкруги шиї, а шпильку з фальшивим діамантом устромив у сорочку, щільно застебнув сурдут, усунув туди в кишеню футляр з окулярами й носову хусточку і почав тюпати вперед і назад по кімнаті з ціпочком у руці, — достоту якийсь старенький джентльмен із тих, що повсякчас зустрічаються на вулицях. Він зупинявся то біля каміна, то біля дверей, удаючи, ніби страшенно зацікавився якоюсь вітриною, і в той же час боязко озирався навколо, мов боячися злодіїв, та обмацував усі кишені, чи, бува, чого не згубив. Він робив це так утішно й природно, що Оліверові аж сльози на очі навернулись од сміху. Тим часом в’юнкі Чарлі й Проноза кралися за старим назирці й так спритно ухилялись від його погляду щоразу, як він до них обертався, що неможливо було навіть простежити за ними. Нарешті Проноза чи то наступив старому на ногу, чи якось зачепився за черевик, а Чарлі Бейтс наскочив на нього ззаду, і за мить табакерка, гаманець, годинник, ланцюжок, шпилька, носова хусточка і навіть футляр від окулярів з дивовижною швидкістю опинилися в їхніх руках. Коли старий пан, бува, почував дотик чужої руки у себе в кишені, він кричав, у якій кишені рука, і гра починалася знову.

Так вони гралися дуже довго, а потім до молодих джентльменів завітали дві молоді панни, на ймення Бет і Ненсі. На голові у них була ціла купа волосся, не надто дбайливо зачісаного, і носили вони досить брудні панчохи й черевики. Їх не можна було назвати красунями, але на щоках у них грав яскравий рум’янець, і здавалися вони здоровими й веселими. Вони були зовсім не горді, і Олівер вирішив, що вони славні дівчата. Та так воно, без сумніву, й було.

Гості засиділися; одна з молодих леді поскаржилася, що змерзла, — і на столі з’явилася випивка. Почалася розмова, дуже жвава й повчальна. Нарешті Чарлі Бейтс заявив, що, на його думку, час підкувати копита. Олівер вирішив, що це, мабуть, якийсь французький вираз, який означає йти на прогулянку, бо скоро потому Проноза, Чарлі й обидві гості пішли надвір, одержавши від люб’язного старого гроші на дрібні витрати.

— Що, соколику? Весело у нас живеться, правда? — спитав Феджін. — Вони пішли на цілий день, аж до самої ночі.

— А хіба вони вже відробили своє? — спитав Олівер.

— Так, — сказав єврей, — тобто, якщо їм, бува, не трапиться якої роботи дорогою, а вони роботи ніколи не проґавлять. Бери з них приклад, бери з них приклад, соколику, — приказував старий, стукаючи з притиском лопаткою для вугілля по каміну, щоб надати більше ваги своїм словам. — Роби все те, що вони тобі скажуть, а особливо вважай на Пронозу, дитино. Він буде колись великою людиною і тебе зробить таким, якщо ти наслідуватимеш його. Чи не стирчить часом моя хусточка з кишені, Олівере? — раптом спитав єврей.

— Так, сер, стирчить, — відповів Олівер.

— Ану, спробуй, чи можеш ти її витягнути так, щоб я не помітив. Ти ж бачив, як це робили хлопці, коли ми гралися вранці.

Однією рукою Олівер узявся за низ кишені, достоту як робив це на його очах Проноза, а другою витяг із неї обережно хустину.

— Вже? — скрикнув Феджін.

— Ось вона, сер, — відповів Олівер, показуючи хустку.

— Ти розумна шельма, серденятко, — задоволено плеснув Олівера по голові штукар-дідусь. — Уперше бачу такого спритного хлопчака! Ось тобі шилінг. Якщо ти підеш уперед таким кроком, то станеш незабаром зорею наших днів. А тепер ходи сюди, я покажу тобі, як випорювати мітки з хусток.

Олівер здивувався, що є спільного між його блискучим майбутнім і спробою витягти в жарт хустку з кишені старого джентльмена, але, вирішивши, що той, як старший, мусить краще це знати, слухняно пішов за ним до столу й незабаром поринув із головою в свою нову науку.

Розділ X

Олівер знайомиться ближче з вдачею своїх нових товаришів і купує досвід дорогою ціною. Короткий, але дуже важливий розділ цієї повісті

Багато днів просидів Олівер у кімнаті старого і тільки й знав, що випорював мітки з носових хусток (яких приносили силу-силенну) та часом брав участь у вже згаданій грі, котру обидва хлопчики і єврей заводили щоранку. Незабаром він почав нудитися за свіжим повітрям і докучати старому джентльменові проханням дозволити йому піти разом із товаришами на роботу.

Олівер завзявся домагатися роботи ще енергійніше з того часу, коли помітив, яких високоморальних принципів додержувався старий пан. Коли, бува, Чарлі або Проноза поверталися ввечері додому з порожніми руками, він палко й довго просторікував перед ними про злочинність ледарства і байдикування, а щоб глибше прищепити їм засади працьовитості, посилав їх спати без вечері. А одного разу вони так обурили все його високоморальне єство, що йому урвався терпець і він навіть шпурнув їх обох із сходів.

Нарешті одного ранку Олівер дістав жаданий дозвіл. Останні три-чотири дні нових хусток не приносили, роботи не було, й обіди стали помітно пісніші. Можливо, що саме з цієї причини старий джентльмен дав Оліверові свою згоду. Чи так, чи ні, але він нарешті дозволив йому вийти під пильним перехресним доглядом Чарлі й Пронози на вулицю.

Хлопці вирушили в дорогу. З одного боку виступав Проноза із закоченими, як завжди, рукавами і з задьористо збитим набакир капелюхом. Мастер Бейтс, заклавши руки в кишені, йшов із другого боку, а між ними чимчикував Олівер, міркуючи про себе, куди вони йдуть і якого ремесла почнуть його навчати в першу чергу.

Хлопці чвалали таким ледачим повільним кроком, що в Олівера виникло підозріння, чи не збираються вони часом одурити старого пана й зовсім не піти сьогодні на роботу. До того ж Проноза мав погану звичку здирати шапки з малюків і закидати їх через паркан, а Чарлі Бейтс виявив досить вільні поняття про чужу власність: проходячи повз ятки з городиною, він поцупив кілька яблук та цибулин і миттю порозсовував їх по своїх кишенях, таких просторих і вбирущих, що, здавалося, увесь одяг складається з них. Це все дуже не подобалось Оліверові, і він уже лагодився сказати товаришам, що піде назад додому навмання, коли це якась дуже таємнича зміна в поводженні Пронози дала зовсім інший напрямок його думкам.

Хлопці саме вийшли з вузенького завулка на невеличкий майдан у Клеркенуелі, що внаслідок якогось непорозуміння зветься «Моріжком», коли це Проноза раптом зупинився й, притиснувши пальця до рота, з надзвичайною обережністю потягнув назад своїх товаришів

— Що сталося? — спитав Олівер.

— Тс-с, — зашипів на нього Проноза. — Бачиш оте старе опудало біля книжкового рундука?

— Того старого пана? — перепитав Олівер. — Так, бачу.

— Ловка штучка, — провадив Проноза.

— Перший сорт, — сказав Чарлі Бейтс.

Олівер здивовано глянув на одного, потім на другого, але не встиг допитатися, у чому річ, бо хлопці в одну мить опинилися по тім боці й, нечутно ступаючи, підкралися до старого джентльмена. Олівер ступив за ними кілька кроків, вагаючись, що робити: йти вперед чи назад, зупинився зніяковілий серед вулиці.

Старий джентльмен із напудрованим волоссям і золотими окулярами мав дуже поважний вигляд. На ньому був темно-зелений сурдут із чорним оксамитовим коміром і білі штани, а під пахвою він тримав елегантного бамбукового ціпочка. Він узяв із рундука якусь книгу й так заглибився у читання, немовби сидів у кріслі в своєму затишному кабінеті. Дуже ймовірно, що він і справді уявляв, наче там сидить: із його зосередженого вигляду було ясно, що він не помічає ні рундука, ні вулиці, ні хлопців — коротше кажучи, нічого, окрім самої книжки, в читання якої він поринув з головою. Дочитавши сторінку до кінця, він перегортав листок, починав із верхнього рядка наступної сторінки і, не відводячи очей, читав із надзвичайною зацікавленістю та увагою.

Але як оторопів і жахнувся Олівер, стоячи за кілька кроків і дивлячись широко розплющеними очима, коли це враз Проноза запустив свою руку в кишеню старого джентльмена, витяг звідти носову хустку, ткнув її Чарлі в руку й кинувся разом із ним навтікача за ріг!

В одну мить хлопчина все збагнув: так ось звідки беруться хустки, годинники й самоцвіти старого єврея. Секунду він стояв як укопаний, і кров билася так шпарко в жилах, що його всього мов вогнем пойняло, але потім, не тямлячи, що робить, від збентеження, з переляку він кинувся прожогом бігти.

Усе це тривало одну хвилю, але саме в ту мить, коли Олівер кинувся навтікача, старий джентльмен, устромивши руку в кишеню й не знайшовши там носової хустки, швидко обернувся. Побачивши, що якийсь хлопчик прудко тікає від нього, він цілком природно зробив висновок, що це саме й є злочинець, і з криком: «Лови злодія!» — побіг навздогін Оліверові з книжкою в руці.

Але на ґвалт кричав не сам лише старий джентльмен. Проноза й мастер Бейтс, звичайно, не бажали бігти вулицею і звертати на себе уваги в цю хвилю, тому, завернувши за ріг, вони сховалися в найближчому під’їзді. Почувши ґвалт і побачивши, як пробіг повз них Олівер, вони одразу зрозуміли, у чому річ, вискочили зі своєї засідки і з голосним криком: «Лови злодія!» — приєдналися до погоні, наче добрі громадяни.

Олівер, хоч його й виховали філософи, не знав теоретично тієї аксіоми, що самозбереження — найголовніший закон природи. Якби він знав її, то, може, був би готовий до небезпеки. Але він був не готовий і ще дужче розгубився. Тому він зопалу тікав, наче вихор, а за ним із криками й ревом бігли старий джентльмен і два хлопці.

«Лови злодія! Лови злодія!» — ці слова мають магічну силу. Крамар кидає крамницю, візник свою підводу, м’ясник шпурляє свій лоток, пекар кошика, молочар бідони, розносник пакунки, школяр свої мармурові кульки, каменяр кирку, дитина ракетку. І біжать вони купою, в сум’ятті, стрімголов, із галасом, лементом, вереском, збивають із ніг перехожих на поворотах, каламутять собак, полохають курей, а вулиці, площі й завулки луною віддають їх лемент.

«Лови злодія! Лови злодія!» — сотня голосів підхоплює цей крик, юрба зростає за кожним поворотом. І летять вони, розбризкуючи грязюку, тупочучи тротуарами. Вікна навстіж, усі надвір, а натовп мчить уперед і вперед. Глядачі до єдиного кидають Панча13 в самому розпалі пригод, приєднуються до розбурханої зграї і з новими, свіжими силами підхоплюють крик: «Лови злодія! Лови злодія!»

«Лови злодія! Лови злодія!» В людському єстві глибоко закладена пристрасть цькувати кого-небудь. Біжить нещасна, засапана дитина, у неї на обличчі жах, у очах розпач, по щоках котяться великі краплі поту, вона напружує кожен нерв, щоб одірватися від погоні, але юрба несеться назирцем, наближається, підхльостує знеможені сили дитини криками, гиком, радісним вереском. «Лови злодія!» Та затримайте ж ви, зловіть ви його, на Бога, бодай із самого милосердя!

Спіймали нарешті! Влучний удар! Злодій упав на брук; його з цікавістю обступають, юрба прибуває; кожна нова роззява штовхається, просовується наперед — хоче глянути на нього хоч одним оком. «Одступіть назад!» — «Дайте йому дихнути!» — «Ще чого! Він на це не заслуговує!» — «Де той джентльмен?» — «Ось він іде». — «Розступіться! Пропустіть джентльмена!» — «Це той хлопець, сер?» — «Так».

Вкритий порохом і брудом, обводячи диким поглядом довколишніх, лежав Олівер на землі, а з рота йому текла кров. У цю мить передні запопадливо вштовхнули на середину кола старого джентльмена.

— Так, — повторив джентльмен, — на жаль, це, здається, той самий хлопчик.

— На жаль! — гукнув хтось із юрби. — Диви який!

— Бідолаха, він забився, — провадив джентльмен.

— Це зробив я, — озвався якийсь здоровий, дебелий парубок, виступаючи наперед. — Так стукнув його по щелепах, що аж розбив кулак. Це я його спіймав, сер.

Парубок торкнув капелюха і вищирив зуби, очевидно, сподіваючись дістати нагороду за свої труди праведні, але старий джентльмен відвернувся від нього з огидою і стурбовано озирнувся навколо, немов міркуючи, як би й самому втекти звідси. Цілком можливо, що він так би й зробив і тим викликав нову гонитву, але саме в цю мить полісмен (що звичайно з’являється останнім у таких випадках) протиснувся вже через юрбу і схопив Олівера за комір.

— Ану, підводься! — грубо гукнув він.

— Це не я, сер. Бігме, це не я! Це двоє інших хлопців! — скрикнув той, сплескуючи з одчаєм руками й озираючись навколо. — Вони мають десь бути тут поблизу.

— О ні, їх тут немає, — одказав полісмен. Він промовив це з іронією, але, між іншим, мав несподівано рацію: Чарлі з Пронозою давно вже дременули в перший бічний завулок. — Ну, вставай!

— Тільки не бийте його! — попрохав жалісливий старий джентльмен.

— О ні, бити його я не буду, — одказав полісмен, струсонувши Олівера на доказ своїх слів так, що ледве не зідрав із нього куртки. — Я тебе знаю! Не приставляйся! Та чи встанеш ти нарешті, чортове насіння!

Олівер, котрий міг стояти лише на превелику силу, зробив спробу підвестися на ноги, і зразу ж полісмен швидко потяг його за комір вулицею. Старий пан пішов поруч, а ті, хто були прудкіші, забігали наперед і озиралися час од часу на Олівера. Хлопчаки радісно репетували, і таким побитом процесія прямувала до своєї мети.

Розділ XI

оповідає про мирового суддю містера Фенга і дає невеличкий зразок того, як він судив по правді й за законом

Злочин було зроблено в межах і навіть у безпосередній близькості від одної славетної столичної поліційної дільниці. На превеликий жаль юрби, їй не довелося довго супроводити Олівера; поминувши дві-три вулиці та майдан на ймення Матон-Хіл, хлопчика завели через низькі задні ворота до брудного подвір’я храму швидкого правосуддя. У цьому маленькому забрукованому дворику їх зустрів здоровий опасистий чоловік із бурцями на обличчі й в’язкою ключів у руці.

— Що там у вас таке? — байдуже спитав він.

— Малий мисливець за хусточками, — відповів полісмен, котрий привів Олівера.

— Це вас обкрадено, сер? — звернувся чоловік із ключами до старого джентльмена.

— Так, мене, — відповів той, — але я не цілком певен, що саме цей хлопець украв мою носову хустку. Я... я волів би взагалі залишити цю справу.

— Тепер уже йому доведеться стати перед судом, — одказав ключар. — Його честь звільниться за хвилину. Ану повертайся, шибенику!

З цими словами він відімкнув двері, які вели в невеличку камеру з голими кам’яними стінами. Тут Олівера обшукали і, не знайшовши нічого, замкнули.

Камера своїм виглядом та розмірами скидалася на льох, тільки світла в ній було менше. Вона виявилася нестерпно брудною, бо сьогодні був понеділок, а ще від суботи тут просиділо шестеро п’яних, яких десь підібрали на вулиці. Але це ще дурниці! В Англії щодня за наймізернішими обвинуваченнями — це слово варто відзначити — жінок і чоловіків заганяють, мов тих овець, у такі кам’яні мішки, супроти яких камери Ньюгетської в’язниці, де перебувають найнебезпечніші злочинці, котрих судили, визнали винними й присудили до кари на горло, здаються палацами. Хай ті, що не ймуть цьому віри, самі порівняють їх!

Старий джентльмен був засмучений майже так само, як і Олівер, коли ключ заскрипів у замку. Він глибоко зітхнув і з докором глянув на книгу, що була невільною причиною всієї цієї колотнечі.

— В обличчі цього хлопчика є щось таке, — сказав старий джентльмен, помалу відходячи од дверей і замислено стукаючи себе по підборіддю книжкою, — щось таке, що зворушує й цікавить мене. А може, він дійсно невинний? Погляд у нього такий, що... До речі! — скрикнув пан і враз спинився мов укопаний, втопивши очі в небо. — О Боже! Де я вже бачив цей самий погляд?

Пометикувавши кілька хвилин, він у глибокій задумі увійшов до судової дожидальні, яка виходила дверима у двір, сів у найтемнішому її кутку і почав перебирати у своїй уяві довгу галерею знайомих облич, затягнених імлою років.

— Ні, — похитав головою старий джентльмен, — це мені, либонь, просто здалося.

Але він сколихнув давнє минуле: знайомі обличчя схилялися до нього, зазирали в вічі, й нелегко тепер було спустити над ними заслону, що так довго ховала їх від світла дня. Поміж ними були обличчя друзів, ворогів, а також обличчя цілком сторонніх людей, що настирливо визирали з юрби, були тут обличчя молодих принадних дівчат, що тепер стали бабусями, були тут обличчя, над якими вже склепилася земля і які обернулися на тлінь. Але пам’ять, міцніша за силу смерті, убирала їх у колишні свіжі прекрасні образи, вона викликала колишній блиск їх очей і сяйво усмішок, промінь живої душі, що просвічує крізь тлінну оболону, чула, як шепче з могили краса, яка втратила свій колишній образ і відірвалася від землі, щоб стати зорею й кидати ясне світло на шлях до неба.

Довго згадував старий джентльмен, але не годен був пригадати жодного обличчя, яке хоч до певної міри скидалося б на обличчя Олівера. І тому він тільки важко зітхнув над своїми збудженими спогадами і, завдяки своїй щасливій вдачі неуважливого старого джентльмена, втопив їх у пожовклі сторінки книжки.

Він схаменувся від чужого дотику: перед ним стояв ключар, закликаючи його до судової зали. Дідусь хутко згорнув книжку й з’явився перед величною фігурою славнозвісного містера Фенга.

Судова зала була обшита панеллю й виходила вікнами на вулицю; в кінці її за кафедрою, відгородженою бильцями, засідав містер Фенг, а по другий бік кімнати за невисокою дерев’яною загородкою сидів бідний малий Олівер, який нестямно тремтів, пригнічений усією цією жахливою картиною.

Містер Фенг був худий цибатий чоловік із негнучкою шиєю, середній на зріст, із дуже невеликою кількістю волосся, яке скупчилося на потилиці й над скронями. На його густо-червоному обличчі застиг похмурий вираз. Якби він і справді не мав звички надуживати алкоголем, то міг би подати на своє лице скаргу за наклеп, і суд присудив би йому добру винагороду за завдану шкоду.

Старий джентльмен уклонився поштиво судді, підійшов до кафедри, вийняв свою візитну картку й промовив:

— Ось моє ймення й адреса, сер. — Потім він одступив на два кроки, ще раз, як справжній джентльмен, ввічливо уклонився й почав чекати допиту.

Трапилося так, що містер Фенг саме, як на гріх, читав передовицю однієї ранішньої газети, де наводили один із його нещодавніх вироків і у триста п’ятдесятий раз закликали міністра внутрішніх справ звернути на нього свою особливу увагу. Містер Фенг був у поганому гуморі й похмуро глянув спідлоба.

— Хто ви такий? — спитав містер Фенг.

Старий джентльмен трохи здивовано показав на свою візитну картку.

— Полісмене! — гукнув містер Фенг, зневажливо відкидаючи картку разом із газетою. — Що це за птах?

— Моє прізвище, сер, — поважно, як належить джентльменові, мовив старий пан, — моє прізвище, сер, Браунлоу. Дозвольте мені дізнатися ймення судді, що, користуючись захистом свого звання, завдає несподіваної, нічим не викликаної образи поважній особі.

З цими словами містер Браунлоу обвів поглядом залу, немов шукаючи, хто б міг відповісти йому на це запитання.

— Полісмене! — сказав містер Фенг, шпурляючи газету на другий бік. — У чому обвинувачується цей птах?

— Він ні в чому не обвинувачується, ваша честь, — відповів полісмен. — Він виступає позивачем проти хлопця, ваша честь.

Його честь знала це достотно й без полісмена, але не могла не скористатися з такої доброї і разом з тим цілком безпечної нагоди допекти когось.

— Ага, позивач проти хлопця? — мовив містер Фенг, міряючи містера Браунлоу зневажливим поглядом із голови до п’ят. — Приведіть його до присяги!

— Перше ніж присягти, дозвольте мені мовити одне слово, — почав містер Браунлоу. — Я хочу сказати, що я, справді, ніколи б не повірив, якби сам на власні очі...

— Припніть язика, сер! — владно обірвав його містер Фенг.

— Не бажаю, сер! — відповів старий джентльмен.

— Негайно припніть язика, а то я звелю викинути вас звідси! — скрикнув суддя. — Як ви смієте грубіянити судді? Нахабо!

— Що? — скрикнув, червоніючи, старий джентльмен.

— До присяги цього чоловіка! — звелів містер Фенг. — Ні слова більше! Годі! До присяги його!

Містер Браунлоу був обурений вщерть, але, збагнувши, що тільки пошкодить хлопцеві, коли дасть волю своїм почуттям, він стримав себе і покірно дав присягу.

— У чому ж винуватять цього хлопця? — спитав містер Фенг. — Що ви маєте сказати, сер?

— Я стояв біля рундука з книжками... — почав містер Браунлоу.

— Припніть язика, сер, — перебив його містер Фенг. — Полісмене! Де полісмен? Приведіть до присяги полісмена. Полісмене, розкажіть у чому річ? — Полісмен із належною покірливістю оповів, як він затримав обвинуваченого, як обшукав його, але нічого не знайшов, і оце все, що він знає.

— Свідки є? — спитав містер Фенг.

— Немає, ваша честь, — відповів полісмен.

Містер Фенг сидів кілька хвилин мовчки, а потім із несподіваним запалом накинувся на позивача:

— Чи скажете ви нарешті, чоловіче, у чому полягає ваше обвинувачення проти цього хлопця, чи ні? Пам’ятайте, ви заприсягнули, і якщо й далі відмовлятиметесь давати свідчення, то я покараю вас за неповагу до суду. Присягаюся самим...

Чим і ким він присягався, зосталося невідомим, бо саме в цю мить на писаря й тюремника напав страшенний кашель, а перший до того ж упустив на підлогу — звичайно, ненароком — важенну книгу. Отож останніх слів судді не можна було розібрати.

Кінець кінцем містер Браунлоу, якого суддя безнастанно ображав і чіплявся до кожного слова, таки виклав усю справу, підкресливши, що спрожогу кинувся хлопцеві навздогін, бо побачив, як той дременув вулицею; він висловив також надію, що коли навіть, на думку судді, хлопець сам безпосередньо й не винен, а має якісь стосунки із злодіями, суддя поставиться до нього настільки м’яко на скільки дозволить йому закон.

— До того ж його було побито, — сказав на закінчення старий джентльмен. — І боюсь, — енергійно додав він, кидаючи погляд на суддю, — справді боюся, що він занедужав.

— Якраз! Так він вам і занедужав! — глузливо промовив містер Фенг. — А ти, малий волоцюго, кинь свої штучки! Вони тобі не допоможуть. Як тебе звати?

Олівер хотів відповісти, але язик не слухав його. Він був блідий, як смерть, а в очах його стіни, стеля й усе чисто йшло обертом.

— Як тебе звати, негіднику ти нечулий? — гаркнув містер Фенг. — Як його звати? — Цей запит стосувався до старого, грубуватого на вигляд, але добродушного тюремника у смугастому жилеті, що стояв біля кафедри. Він схилився до Олівера й пошепки перепитав його, але, бачачи, що той дійсно не годен нічого зрозуміти, і знаючи, що його мовчанка ще дужче розлютує суддю й викличе ще суворіший вирок, бовкнув навмання:

— Він каже, що його звати Томом Уайтом, ваша честь.

— А він сам не бажає розмовляти зі мною? — сказав містер Фенг. — Гаразд, гаразд. А де він живе?

— Де доведеться, ваша честь, — відповів тюремник, знову вдаючи, що переказує Оліверову відповідь.

— Батьків має? — питав містер Фенг.

— Він каже, що втратив їх ще за малих літ, ваша честь, — вигадав тюремник звичайну для таких випадків відповідь.

У цю хвилю Олівер підніс голову і, обвівши всіх присутніх благальним поглядом, ледве чутно попрохав води.

— Не приставляйся! — сказав містер Фенг. — Мене не одуриш.

— Мені здається, ваша честь, що хлопець справді хворий, — зауважив тюремник.

Мені про те краще знати, — відповів містер Фенг.

— Підтримайте, підтримайте його, — сказав старий джентльмен до тюремника, інстинктивно простягаючи руки. — Він от-от упаде.

— Відійдіть від нього, хай падає, коли йому хочеться, — сказав містер Фенг.

Олівер скористався з цього ласкавого дозволу й упав на підлогу непритомний. Усі присутні урядовці перезирнулися, але жоден не насмілився ворухнутись.

— Я так і знав, що він придурюється! — переконано мовив містер Фенг, немовби цей факт був сам по собі не заперечним доказом. — Хай вилежиться, скоро набридне!

— Як гадаєте розв’язати цю справу, сер? — тихо спитав його писар.

— А що тут розв’язувати? Річ проста, — відповів містер Фенг. — Я присуджую його до трьох місяців ув’язнення, з тяжкими роботами, зрозуміло. Звільнити залу.

Двері було розчинено, і вартові вже схилилися над зомлілим хлопцем, щоб віднести його до камери, коли це нараз до судової зали вдерся якийсь літній, бідно вдягнений, але статечний чоловік у старому чорному костюмі й кинувся до судді.

— Стійте, стійте! Не забирайте його! На Бога постривайте хвилину! — скрикнув він, зводячи дух.

Хоча поставленим на чолі судових установ всемогутнім духам надано необмежене й безапеляційне право над волею, доброю славою і мало не самим життям підданих її величності, а особливо підданих бідніших верств, і хоча в цих стінах щодня відбувається стільки неймовірних подій, що, якби ангели зазирнули до них, вони б собі очі повиплакували, — громадянство доступитися сюди не має права і тільки живиться відомостями газетних репортерів14. І тому не диво, що містер Фенг не на жарт був обурений зухвалим вторгненням некликаного гостя.

— Що це? Хто це такий? Виведіть його звідціля! Геть із судової зали! — закричав він.

— Ні, я говоритиму, — крикнув чоловік. — Я не дозволю вивести себе! Я все бачив на власні очі. Я власник книжкового рундука. Прошу привести мене до присяги. Я не дам собі заткнути рота. Містере Фенгу, ви мусите вислухати мене. Ви не маєте права мені відмовляти, сер

Незнайомий мав рацію. Він говорив сміливо і мав занадто рішучий вигляд. Справа почала набирати настільки серйозного характеру, що відмахнутися від неї було вже тепер цілком неможливо.

— До присяги цього чоловіка, — вельми неприязно пробурчав містер Фенг. — Ну, що ви маєте сказати?

— Так ось що я бачив, — почав той. — Цей джентльмен читав книжку, а тим часом протилежним боком вулиці чимчикувало троє хлопців — ось цей ув’язнений і ще двоє інших. Хустку вкрав старший хлопець. Я бачив, як він це зробив, і бачив, що це хлоп’я аж скам’яніло з несподіванки.

Тим часом чесний книгар трохи віддихався, заговорив спокійніше й докладно розповів, за яких обставин було вчинено крадіжку.

— Чому ж ви не з’явилися раніше? — спитав після короткої мовчанки містер Фенг.

— Не мав на кого залишити крамничку, — пояснив той. — Усі, хто міг допомогти мені, кинулися наздоганяти злодія. Лише п’ять хвилин тому я знайшов собі заступника і ось прибіг сюди щодуху.

— Ви кажете, що позивач читав на той час? — перепитав суддя, помовчавши ще трохи.

— Так, читав оцю самісіньку книгу, що ось тримає в руці, — відповів свідок.

— Ага, цю саму книгу? — сказав містер Фенг. — А чи заплатив він за неї?

— Ні, не заплатив, — усміхнувся книгар.

— Боже, я зовсім забув про неї! — щиро скрикнув старий джентльмен.

— І така людина ще звинувачує в крадіжці нещасне хлоп’я! — обурився містер Фенг із комічним зусиллям показати себе оборонцем покривджених. — Я мушу зазначити, сер, що ви заволоділи книжкою за досить підозрілих обставин. Можете вважати себе дуже щасливим, що власник книги не бажає позивати вас. Хай це буде для вас пересторогою, чоловіче, бо іншим разом вам доведеться відповідати перед законом. Хлопець вільний. Прошу залишити залу.

— Прокляття! — вигукнув старий джентльмен, не стримуючи більше довго приборкуваного гніву. — Прокляття! Та я...

— Звільнити залу суду! — звелів ще раз суддя. — Полісмени, чуєте? У цю ж мить звільнити.

Наказ було виконано, і вкрай обуреного містера Браунлоу, що аж кипів од гніву й досади, випровадили з книжкою в одній руці та з ціпком у другій. Але скоро він опинився надворі, як від його гніву й сліду не стало; перед ним на брукові лежав горілиць смертельно блідий Олівер Твіст із розхристаною сорочкою й змоченими водою скронями і тільки час від часу конвульсивно здригався.

— Бідне хлоп’я, бідне хлоп’я! — промовив, схиляючись над ним, містер Браунлоу. — Покличте мені, будь ласка, карету. Швидше, швидше!

Карету негайно покликали й Олівера обережно поклали на одне сидіння, а містер Браунлоу сів на друге.

— Дозвольте й мені з вами? — попрохав книгар, відчиняючи дверцята.

— О Боже, звичайно, мій любий друже, — жваво відказав містер Браунлоу. — Я про вас зовсім забув. Боже мій, у мене ще й досі в руках ця нещасна книжка! Сідайте, сідайте. Бідний хлопець! Швидше, не можна гаяти ані хвилини.

Книгар скочив у карету, і вони помчали вулицею.

Розділ XII,

в якому за Олівера піклуються краще, ніж будь-коли в його житті, і в якому знову оповідається про веселого старого джентльмена і його молодих друзів

Карета покотилася майже тим самим шляхом, що ним у товаристві Пронози уперше підходив до Лондона Олівер, але біля Айлінгтонського «Ангела» вона звернула в інший бік і нарешті зупинилася перед чистеньким будиночком у затишній тінявій вулиці недалеко від Пентонвіля. Тут негайно приготували постіль, куди під доглядом самого містера Браунлоу обережно й дбайливо поклали його малого знайду, оточивши хлопчину безмежною ніжністю й турботливістю.

Але протягом багатьох днів Олівер лишався нечутливим до ніжного піклування своїх нових приятелів. Сонце сходило й заходило, знову сходило й заходило, і так багато днів, а він усе лежав непритомний на своєму ложі страждання, танучи, мов той віск, од палючої гарячки. Хробак не точить так уперто мертвого тіла, як цей внутрішній пал, що помалу висушує й поглинає живе створіння.

Знесилений, худий, блідо-прозорий прокинувся Олівер нарешті від якогось, як йому здавалося, глибокого тяжкого сну. З великим зусиллям підвівся він на подушках, сперся головою на свою тремтячу руку й боязко глянув навколо себе.

— Що це за кімната? Куди я потрапив? — спитав Олівер — Я лягав спати не тут.

Виснажений і слабий, він промовив ці слова тихим голосом, але їх зразу ж почули. Завіса над його ліжком швидко розсунулась, і з глибокого крісла, що стояло біля ліжка, підвелася дуже чисто й охайно вдягнена стара леді з шитвом у руках.

— Тс-с, моє серденько, — ніжно промовила вона. — Ти мусиш лежати тихо-тихенько, як мишка, а то знову занедужаєш. Ти був тяжко хворий, такий хворий, що вже далі нікуди. Лягай же, будь розумненьким, моя крихітко.

З цими словами старенька леді обережно поклала Оліверову голову назад на подушки, відкинула йому з чола волосся й заглянула в очі так ніжно й ласкаво, що він мимоволі простягнув до руки старенької свою суху тоненьку руку й обвив її навколо своєї шиї.

— Господи милосердний! — мовила стара леді зі сльозами в очах. — Яка люба вдячна крихітка! А який він гарненький! Що б відчула його мати, якби просиділа отак, як я, край його ліжка й могла тепер глянути на нього!

— А може, вона таки бачить мене, — прошепотів Олівер, згортаючи руки. — Може, вона сиділа біля мене. Мені здавалося, ніби вона справді була тут.

— Це тобі ввижалося в гарячці, дитино, — лагідно відказала старенька.

— Мабуть, що так, — згодився Олівер, — бо небо занадто далеко від нас, і вони там занадто щасливі, щоб злітати до ліжка бідного хлопця. Але якби вона знала, що я заслаб, то пожаліла б мене навіть звідти, бо вона сама тяжко хворіла перед смертю. А все ж таки вона там про мене не може нічого знати, — додав він, помовчавши трохи. — Якби вона бачила, що мене зобиджають, її б це засмутило, а поки вона мені снилася, то обличчя у неї завжди було ласкаве й щасливе.

Старенька на це нічого не відповіла, тільки, витерши хустиною спершу очі, а потім окуляри, що лежали на ковдрі, немовби вони були невід’ємною частиною її очей, встала й принесла Оліверові якогось прохолодного питва, приголубила хлопчика й ще раз наказала лежати тихенько, щоб йому, бува, знову не погіршало.

Тому Олівер замовк і лежав тепер зовсім нерухомо, почасти тому, що бажав у всьому слухатися старенької леді, а почасти, якщо сказати по правді, тому, що зовсім ослаб від довгої розмови. Незабаром він задрімав легким приємним сном і прокинувся аж увечері від полум’я свічки, схиленої над самим його ліжком. Він розплющив очі і побачив перед собою якогось незнайомого джентльмена, котрий, тримаючи у руці великого золотого годинника, що голосно цокав, помацав пульс Олівера і заявив, що хворому значно покращало.

— Ти ж почуваєш себе краще, мій любий, правда? — спитав джентльмен

Так, спасибі, сер.

— Я так і знав, — сказав джентльмен — І тобі хочеться їсти, правда?

— Ні, сер.

— Гм! — мовив джентльмен. — Не хочеться. Я так і знав. Йому не хочеться їсти, місіс Бедвін, — глибокодумно сказав джентльмен.

Старенька пані шанобливо схилила голову, ніби на знак того, що вона має лікаря за дуже мудрого знавця своєї справи. Та він, здавалося, був і сам тієї ж думки.

— Ну, а спати, мій любий, тобі хочеться, правда?

— Ні, сер.

— Ні, — сказав лікар із дуже проникливим і задоволеним виглядом. — Тобі не хочеться ані спати, ані пити, правда?

— Ні, сер, пити хочеться, — відповів Олівер.

— Цього я й сподівався, місіс Бедвін, — сказав лікар. — Цілком природно, що йому хочеться пити. Можна буде йому дати трохи чаю, моя пані, й грінок без масла. Не вкривайте його надто тепло, але глядіть також, щоб йому не було холодно. Ви ж пильнуватимете цього, добродійко, гаразд?

Старенька леді зробила реверанса. Лікар покуштував наготовленого для Олівера прохолодного питва, схвалив його з ученим виглядом і швидко вийшов із кімнати. Коли він спускався зі сходів, черевики його рипали дуже поважно й статечно.

Незабаром Олівер знову задрімав і прокинувся тільки десь опівночі. Скоро потому старенька пані ласкаво побажала йому на добраніч і пішла спати, залишивши його на стару гладку доглядальницю, яка щойно прийшла її замінити. Доглядальниця принесла з собою у вузлику невеличкого молитовника й великого нічного чепчика. Чепчика вона вдягла на голову, а молитовника поклала на столі, а потім, повідомивши Олівера, що прийшла глядіти його вночі, присунулася ближче до каміна та й почала куняти, час від часу нахиляючись так, що ледве не випадала з крісла, стогнучи й кашляючи. А втім, великої біди з цього не було, бо за кожним разом вона тільки міцно натирала собі носа, а потім знову все одно засинала.

Ніч тяглася помалу. Якийсь час Олівер лежав із широко розплющеними очима, то рахуючи на стелі плямки світла, що пробивалося крізь абажур, то блукаючи неуважним поглядом по складних візерунках шпалерів. Було щось урочисте в цій темряві й глибокій тиші; і коли вони навіяли на хлопчика думку про те, що в цій самій кімнаті протягом довгих днів і ночей ширяла смерть, яка може знову сповнити її своїм мороком і жахом, він повернув на подушці голову й почав гаряче молитися.

Незабаром непомітно для себе самого він поринув у глибокий спокійний сон, у той сон, що склеплює очі лише після недавніх страждань, у той тихий безжурний сон, від якого шкода прокидатися. Якби знаття, що така буде смерть, хто погодився б прокинутись для життєвої боротьби й сум’яття, для турбот про сьогодні, для страху за майбутнє, а найгірше — для важких спогадів про минуле!

Коли Олівер розплющив очі, надворі стояв уже білий день; він почував себе бадьорим і щасливим. Криза хвороби минула; він знову повернувся до життя.

За три дні, обложений, підпертий зо всіх боків подушками, він міг уже сидіти в м’якому кріслі, але ходити не мав ще сили, і тому на прохання місіс Бедвін його перенесли вниз до її невеличкої кімнатки. Вона посадила його біля каміна, а сама примостилася супроти нього і так тішилася, що він одужав і зріс на силах, що аж заплакала рясними сльозами.

— Не турбуйся, любий мій, це пусте, — промовила нарешті вона. — Я мушу гарненько виплакатися і край. Ось уже все й пройшло, і в мене стало легко на душі.

— Ви дуже, дуже добрі до мене, пані, — сказав Олівер.

— Годі, годі про це, мій любий, — сказала старенька. — Це зовсім не стосується до твого бульйону, який тобі саме пора їсти. Адже лікар дозволив містерові Браунлоу подивитися сьогодні на тебе вранці, і ти мусиш мати найкращий вигляд, бо що кращий буде у тебе вид, то більше він буде тішитися. — З цими словами вона почала нагрівати в невеличкій каструлі бульйон, але такий міцний, що, на Оліверову думку, якби його розбавити водою за рецептом парафіяльного кухаря, то його б вистачило на ситий обід принаймні трьомстам п’ятдесятьом мешканцям робітного дому.

— Любиш картини, голуб’ятко моє? — спитала стара леді, бо помітила, що Олівер дуже пильно вдивляється в портрет, що висів на стіні саме супроти нього.

— Сам не знаю, — замислено одказав Олівер, не зводячи очей із полотна. — Я бачив їх так мало, що сам добре не знаю. Але яке гарне, лагідне обличчя у цієї леді!

— О! — сказала старенька. — Художники завжди роблять жінок гарнішими, ніж вони є навсправжки, інакше, дитино, хто б їм портрети замовляв? Той, хто вигадав машинку, що знімає точну подобу людини, мусив би знати заздалегідь, що успіху він не дочекається, занадто вже чесна ця машинка, надто чесна, — від щирого серця засміялася стара леді зі свого власного дотепу.

— А це... це подоба, пані? — спитав Олівер.

— Так, — відповіла стара леді, відірвавшися на мить від бульйону і позираючи вгору, — це портрет.

— Чий, пані?

— Бігме, серденько, не знаю, — добродушно відповіла старенька. — Це портрет жінки, якої ані я, ані ти не знаємо. Він тобі, здається, припав до серця, дитино?

— Він такий хороший, — зітхнув Олівер.

— Але чи не лякає він тебе часом? — схаменулася бабуся, здивовано помітивши, з яким побожним страхом утопив у портрет Олівер свої очі.

— О ні, ні, — жваво заперечив Олівер. — Але в цієї леді такі смутні очі, і мені здається, що вона дивиться просто на мене. Ох, аж серце заколотилось, — стиха додав він. — Вона мов жива і мов хоче заговорити до мене, тільки не може.

— Господи милосердний! — злякано скрикнула старенька. — Не говори так, дитино! Ти знервувався й ослаб із недуги. Я пересуну тебе на другий бік, і тоді ти не дивитимешся на неї. Ось так. Тепер її принаймні не видно, — додала вона, пересунувши Оліверове крісло.

Але в уяві своїй Олівер бачив портрет так чітко й виразно, немовби не міняв місця; проте він не хотів завдавати жалю добрій старій леді й лагідно всміхнувся, коли вона глянула на нього. Місіс Бедвін узялася енергійно до бульйону, посолила, покуштувала його й заклопотано, як і належало для такої урочистої процедури, накришила в нього сухарців. Олівер поглинув бульйон надзвичайно швидко і не встиг проковтнути останньої ложки, як у двері хтось тихенько постукав.

— Зайдіть, — сказала стара леді.

І до кімнати увійшов містер Браунлоу.

Старий джентльмен зайшов дуже бадьоро, але тільки-но він заклав руки за поли свого халата й зсунув на лоб окуляри, щоб краще розглянути Олівера, як обличчя його почало дуже дивно болісно кривитися. З тяжкої недуги Олівер сильно охляв і спав з лиця. Він хотів був підвестися з поваги до свого доброчинця, але не встояв і впав назад у крісло.

Якщо казати всю правду, то серце містера Браунлоу, таке велике, що його, безперечно, вистачило б на пів дюжини звичайних добрячих дідусів, нагнало йому в очі сльози внаслідок якогось гідравлічного процесу, котрого ми, за браком відповідних філософських знань, не можемо з’ясувати.

— Бідне, бідне хлоп’ятко! — мовив містер Браунлоу, відкашлюючись. — Я щось хриплю сьогодні, місіс Бедвін. Боюсь, чи не застудився.

— Сподіваюся, що ні, сер, — сказала місіс Бедвін. — Усю вашу білизну було добре висушено.

— Не знаю, Бедвін, не знаю, — промовив містер Браунлоу. — Здається, що вчора за обідом у мене була трохи вогка серветка, але це пусте. Ну, як себе почуваєш, мій любий?

— Я дуже щасливий, сер, — відказав Олівер, — і дуже вдячний вам за вашу ласку до мене.

— От і молодець, — рішуче сказав містер Браунлоу. — А чи годували ви його, Бедвін? Мабуть, дали якоїсь юшечки, га?

— Він щойно випив чашку доброго, міцного бульйону, сер, — випростовуючи свій стан, відповіла місіс Бедвін із сильним притиском на останньому слові, ніби зазначаючи, що між юшкою й добре звареним міцним бульйоном немає жодної спорідненості й зв’язку.

— Уф! — аж здригнувся злегка містер Браунлоу. — Зо дві склянки доброго портвейну дали б йому далеко більше користі. Що ти на це скажеш, Томе Уайте?

— Мене звати Олівером, сер, — відповів дуже здивовано маленький хворий.

— Олівером? — перепитав містер Браунлоу. — Олівером, а на прізвище Уайтом? Так?

— Ні, сер, Твістом, Олівером Твістом.

— Дивне прізвище! — сказав старий пан. — А чому ж ти сказав судді, що тебе звати Уайтом?

— Я йому цього не говорив, сер, — здивовано заперечив Олівер.

Це вже так пахло брехнею, що старий джентльмен трохи суворіше глянув на Олівера. Але ні, не вірити йому було неможливо: кожна риса його змарнілого загостреного личка дихала правдивістю.

— Мабуть, якесь непорозуміння, — мовив містер Браунлоу. Але хоч вивіряти хлопця пильним поглядом вже не було потреби, та він ніяк не міг відвести від нього своїх очей: риси дитини рішуче нагадували йому чиєсь близьке, знайоме обличчя.

Але ж ви не гніваєтесь на мене, сер? — спитав Олівер, зводячи на старого джентльмена благальний погляд.

— Ні, ні, — заспокоїв його містер Браунлоу. — Стривайте! Що це означає? Бедвін, гляньте-но сюди!

З цими словами він хутко показав на портрет над головою Олівера, а потім на хлопчикове обличчя. Це була жива копія. Очі, голова, рот — усе, до останньої дрібниці було однаковісіньке. І навіть вираз обличчя був настільки схожий у цю хвилину, що здавалося, ніби маляр змалював кожну рису його з неймовірною точністю.

Олівер не знав, що саме здивувало містера Браунлоу, але він був такий слабий і несподіваний викрик так вразив його, що він зомлів.

А ми скористуємося з тієї слабості, яку виявив наш герой, та задовольнимо цікавість читача до двох юних вихованців веселого старого джентльмена.

Коли Проноза і його достойний друг мастер Бейтс узяли участь у погоні за Олівером, яка почалася внаслідок того, що вони, як було описано вище, незаконно присвоїли особисту власність містера Браунлоу, вони керувалися цілком природною і похвальною турботою про самих себе. Як відомо, щирий англієць перш за все й найбільше пишається громадянськими вільностями та недоторканністю особи, тому мені навряд чи доводиться звертати увагу читача на те, що цей вчинок Пронози й Бейтса мав би піднести їх в очах усіх громадських діячів і патріотів майже в такій мірі, в якій цей незаперечний доказ їхньої турботи про безпеку власної особи стверджує той невеличкий кодекс законів, що його, на думку деяких глибокодумних і розсудливих філософів, покладено в основу всіх діянь матері-природи. Згадані філософи дуже мудро звели дії цієї доброї леді до правил та теорій і, роблячи вельми люб’язний і приємний комплімент її високій мудрості та розуму, цілком усунули все, що стосується серця, великодушних мотивів та почуттів. Адже ці якості зовсім недостойні особи, котру за спільною згодою ставлять вище численних дрібних слабкостей та вад, властивих її статі.

Якби я хотів шукати ще якихось доказів суто філософського характеру поведінки цих обох джентльменів у даному досить скрутному становищі, я б зразу знайшов їх у тому факті (вже згаданому в попередній частині цієї повісті), що вони відстали від погоні саме в ту мить, коли загальна увага юрби скупчилася на Оліверові, й дременули чимдуж найкоротшим шляхом додому. Хоч я й не маю наміру стверджувати, що всі славетні мудреці мають звичку скорочувати шляхи, які ведуть до великих умовиводів — по суті вони швидше схильні збільшувати відстань за допомогою різних велемовних ухилів і спотикань, котрі скидаються на ті, до яких схильні п’яні під тиском надто могутнього плину думок, — але я хочу сказати й кажу з певністю, що багато великих філософів, розвиваючи теорії, проявляють велику мудрість і передбачливість, уживаючи заходів проти всіх випадковостей, які можуть їм хоч трохи завадити. Таким чином, щоб зробити велике добро, ви маєте право вчинити маленьке зло і скористатися будь-якими засобами, які будуть виправдані вашою метою. Визначити міру добра й міру зла і навіть різницю між ними лишається на розсуд зацікавленого філософа, щоб він установив їх шляхом ясного, розумного й безстороннього дослідження кожного окремого випадку.

Лише пролетівши вітром через цілий лабіринт вузьких вулиць та провулків, хлопці наважилися віддихатись у низькому, темному під’їзді. Помовчавши якраз стільки часу, скільки треба було, щоб відсапатись, мастер Бейтс радісно верескнув і, зайшовшися нестримним реготом, упав на східці біля дверей і почав качатися, рвучи собі боки зо сміху.

— Який тебе ґедзь укусив? — поцікавився Проноза.

— Ха-ха-ха! — реготав Чарлі.

— Заткнися! — наказав його товариш, обережно озираючись навколо. — Тобі кортить, щоб нас злапали, дурню!

— Ой, держіть мене, ой, держіть мене, не можу, — реготався Чарлі. — Як він летів навпростець, звертав за ріг, наскакував на ліхтарні стовпи і знову мчав далі, ніби й сам він залізний, як стовп, а я з витирачкою в кишені за ним та горлаю щосили. Ой, не можу!

Жива уява мастера Бейтса відтворила цю сцену в надто яскравих барвах, і, дійшовши до цього місця, він знову почав качатися на східцях і зареготався ще дужче.

— А що заспіває нам Феджін? — спитав Проноза, скориставшися хвилиною, коли його товаришеві од сміху в горлі сперло дух.

— Що? — перепитав Чарлі Бейтс.

— Еге, що?! Що він нам скаже? — повторив Проноза.

— А що ж він має казати? — нараз схаменувся Чарлі, бо серйозний тон товариша вразив його. — Що він має сказати?

Містер Даукінс пару хвилин свистів, потім зняв капелюха, почухав потилицю і тричі кивнув головою.

— Що це значить? — спитав Чарлі.

— Ох-ох-ох, ох-ох-ох, капуста й горох, жабу геть шкереберть, — сказав Проноза, кумедно скорчивши свою хитру мармизу.

Це пояснення, очевидячки, не цілком задовольнило мастера Бейтса, і він перепитав:

— Що це значить?

Проноза нічого не сказав, мовчки одягнув капелюха, підібрав під пахви поли свого сурдута, підпер щоку язиком, звичним жестом, але дуже красномовно ляснув себе шість разів по переніссі й, крутнувшись на підборах, шмигнув крізь двері. Мастер Бейтс із замисленим виразом на обличчі подався за ним.

За кілька хвиль по цій розмові веселий старий джентльмен, що сидів біля вогню, схилившись над бляшаним казанком, із кавалком ковбаси й буханцем хліба в лівій руці й складаним ножиком у правій, почув на сходах кроки. Він обернувся до дверей; гидка усмішка скривила його бліде обличчя, гострий погляд блиснув з-під навислих рудих брів, і він насторожив вухо.

— Що ж це таке? — пробубонів він, змінившися на виду. — Тільки двоє? А де третій? Не могли ж вони встряти чортові в зуби? Побачимо!

Кроки наближалися; ось вони вже на площадці. Двері поволі відчинилися, Проноза з Чарлі Бейтсом увійшли до кімнати й зачинили їх за собою.

Розділ XIII

Тямущий читач знайомиться з новими дійовими особами, дізнається про них багато цікавих речей, що безпосередньо стосувалися цієї повісті

—Де Олівер? — спитав старий, грізно підводячися з місця. — Де хлопець?

Злодійчуки полохливо глянули на свого вихователя, вдаючи, що дуже вражені його несподіваним гнівом, і зніяковіло перезирнулися, але нічого не відповіли.

— Що сталося з хлопцем? — провадив він, цупко хапаючи Пронозу за комір і гидко вилаявшись. — Кажи, тварюко, а то задушу!

Містер Феджін не жартував, і обережний Чарлі Бейтс, що завжди готував собі заздалегідь позиції для відступу і не бачив нічого неймовірного в тому, що далі надійде і його черга бути задушеним, упав навколішки й заревів голосним протяжним, незмовкаючим ревом — чимсь середнім між ревом скаженого бугая і труби.

— Чи ти, нарешті, заговориш? — гаркнув єврей, трясучи Пронозу з такою силою, що здавалося чудом, як він його взагалі не витрусив із широкого вбрання.

— Піймали хорти і край! — похмуро огризнувся Проноза. — Та годі-бо, пустіть!

Випорснувши живим махом зі свого просторого сурдута, котрий залишився у руках старого, він підскочив до стола, схопив виделку для грінок і штрикнув нею, цілячись у жилет веселого дідуся, з таким завзяттям, що якби влучив, то дідусеві місяць або два було б уже не до смішків. А дідусь із несподіваною для такої, здавалося б, старезної немічної людини жвавістю шарахнув від нього, схопив кухоль і замахнувся ним у голову свого супротивника. Але тут його увагу притягнув Чарлі Бейтс, що саме в цю хвилю заверещав на пуп. Кухоль несподівано змінив свій напрямок і з усім своїм вмістом полетів просто на цього молодого джентльмена.

— Що ви тут подуріли, чи що? — пробурчав раптом чийсь грубий голос. — Хто це кухоль шпурнув? Щастя ваше, що в мене попало пиво, не кухоль, а то б я комусь показав, де раки зимують. Щоправда, можна було зразу догадатися, що ніхто, крім цього клятого багача, грабіжника, дряпіжника старого єврея, не буде марнувати якесь питво, окрім води, та й ту не дуже, якщо не обдурювати щотри місяці Водогінну компанію. З чого це у вас така буча знялася, Феджіне? Ет, к бісовому батьку вас, увесь шарф пивом зальопали! Ну, ну, йди сюди, гаде, чого там плазуєш за дверима, ніби соро­мишся свого хазяїна. Сюди!

Той, хто буркотів, був дебелим, кремезним чолов’ягою середнього віку; на ньому був чорний плисовий сурдут, засмальцьовані темні бриджі, високі шнуровані черевики й сірі бавовняні панчохи, що щільно облягали опуклі мускулясті литки його грубезних ніг, — при такому вбранні ноги такі без кайданів завжди дають трохи незакінчену картину. На голові він мав коричневого капелюха, а навкруг шиї в нього була обв’язана брудна хустка з обтіпаними кінцями, якими він обтирав тепер собі пиво з лиця. Коли він прийняв хустку, то виявилося, що обличчя в нього широке, грубе, заросле триденною щетиною; очі дивилися похмуро, а одне з них відзначалося різнобарвним синяком, що свідчив про недавнє пошкодження від удару.

— Сюди, чуєш?! — гукнув симпатичний кайданник.

Білий кудлатий пес із подряпаною мордою бочком проліз через двері.

— Чому не зайшов зразу? — гукнув на нього хазяїн. Мабуть, зазнавсь, вважаєш, що я вже тобі не пара? Ляж!

З цими словами він так штурхнув пса ногою, що той відлетів у протилежний кінець кімнати. Проте собаці це було, видно, не первина: він, не писнувши, зібгався в кутку клубочком і, кліпаючи раз двадцять на хвилину своїми ницими очима, почав розглядати кімнату.

— Чого це ти тут розперезавсь, старе опудало? Чого хлопцям ув очі в’їдаєшся, жмикруте, скнаро ти несита? — гримав далі гість, розвалившись на стільці. — Дивуюсь, як це вони тебе досі не уколошкали? Як на мене, то я б не стерпів. Якби я був одним з твоїх підмайстрів, я б давно тебе вже гигнув, а потім... е, ні, твого падла ніхто не купить, на якого біса ти кому здався. Хіба що посадити у скляну банку й показувати тебе, як потворну дивину, тільки, мабуть, таких здорових банок не роблять.

— Цитьте, цитьте, містере Сайксе! — сказав тремтячи єврей. — Не говоріть так голосно.

— Но, но, без «містерів»! — кинув йому чолов’яга. — Знаю вже, як почнеш хвостом крутити, то вже, мабуть, камінь за пазухою готуєш. Чого коробишся — ім’я ж моє знаєш. Як прийде час, я його не ославлю — не журись!

— Та годі вже, годі, Білле Сайксе, — з підлесливою запобігливістю заспокоював його єврей. — Ти щось сьогодні з лівої ноги встав.

— Може, й встав, — відповів Сайкс. — Тільки я думаю, що й ти не при собі. Чи, може, ти хочеш сказати, що шпурляєш кухлі без усякого злого наміру так само, як виказуєш своїх...

— Чи ти здурів? — скрикнув старий, хапаючи його за рукав і показуючи на хлопців.

Містер Сайкс задовольнився жестом, ніби зашморгує вузол під лівим вухом, а голову звісив на праве плече: пантоміму цю старий, здається, второпав краще слів. Потім гість попрохав склянку чогось міцного на злодійському жаргоні, яким була взагалі пересипана вся його розмова, але якого не варто тут наводити, бо читач усе одно нічого не зрозуміє.

— Тільки не надумайся всипати туди отрути, — гукнув містер Сайкс, кладучи на стіл капелюха.

Він сказав це в жарт, але коли б побачив, як хижо скривився й закусив свої сині губи Феджін, обернувшись до шафи, він переконався б, що засторога ця не зайва, бо у веселій душі старого джентльмена, здається таки ворушилося бажання вдосконалити виріб винокура і трохи зміцнити настоянку.

Прополоскавши горло кількома склянками, містер Сайкс зволив звернути деяку увагу на юних джентльменів, така люб’язність з його боку привела до бесіди, в ході якої вони детально виклали причини й подробиці Оліверового арешту з тими змінами та відхиленнями од істини, які Проноза вважав за найдоречніші на дану хвилю.

— Боюся я, — мовив єврей, — щоб він своїм язиком нам лиха не накоїв.

— Що ж, це дуже ймовірно, — злорадно вміхаючись, зауважив Сайкс. — Тоді тебе викриють, Феджіне.

— І боюся я ще, — провадив старий, немов не помітивши, що гість перебив його, й пильно вдивляючись йому в вічі, — боюся я, що коли нас застукають, то буде й комусь іншому непереливки, а тобі доведеться значно гірше, ніж мені, голубе.

Чолов’яга здригнувсь і люто обернувся до старого, але той знизав плечима аж по самі вуха і втопив байдужий погляд у протилежну стінку.

Настала довга мовчанка. Всі члени чесної компанії віддалися на якийсь час власним думкам, і навіть собака, що злостиво облизувався в кутку, здавалося, обмірковував план, як би найкраще вчепитися зубами в литку першого стрічного джентльмена чи леді, які трапляться йому на вулиці.

— Треба комусь безпремінно винюхати, що там у поліції сталося, — мовив нарешті містер Сакс значно стриманішим тоном.

Феджін згідливо кивнув головою.

— Якщо він не виказав нас і потрапив до в’язниці, то нема чого боятися, аж доки він не вийде на волю, — провадив містер Сакс, — а тоді доведеться накинути на нього оком. Треба якось його захопити в свої руки.

Феджін знову кивнув головою.

Доцільність такого способу дій була очевидною, але на перешкоді йому стояла одна вельми серйозна причина. Справа в тому, що Проноза, Чарлі Бейтс, Феджін і містер Вільям Сайкс — усі як один почували глибоку й запеклу антипатію до поліції і нізащо в світі не наблизилися б до поліційної дільниці ні на якій підставі й ні під яким приводом.