Пригоди молодого лицаря ebook

© Видавництво "НК-Богдан"

www.bohdan-books.com

ISBN 978-966-10-7881-8

Спиридон ЧЕРКАСЕНКО

ПРИГОДИ МОЛОДОГО ЛИЦАРЯ

Події, відтворені в романі, змальовують життя й побут запорозького козацтва ХVІІ століття. Романтичне козацьке кохання молодого лицаря Павла і козацької дочки Орисі, благородне побратимство рядових запорожців, мудрість і військовий хист їхнього провідника Сагайдачного, бої на морі й суші, морські походи й штурми фортець, визволення невольників з турецької каторги — все це захоплює й заворожує читача, пробуджує приспане почуття національної гідності та гордості за свій народ.

Вельмишановним і дорогим Леонідові Тимофійовичу і Надії Михайлівні БІЛЕЦЬКИМ з їх любими Калинкою та Ялинкою — в почутті глибокої приязні й відданості — цю книжку присвячую

АВТОР

Частина перша

І

Єдиною більшою вулицею міста Канева котився веселий регіт.

Удова Василиха, вертаючи з ринку з порожнім кошем на руці, гнала поперед себе свого єдинака Павла, ще молодого, але знано­го всім містом гультяя й гульвісу. Рясна, як раптовий град, лайка сипалася на високого, як дуб, красеня велета, але відскакувала геть, як горох від стіни.

Павло, не поспішаючи, посувався вперед і тільки лагідно по­сміхався, кидаючи скоса лукаві погляди вправо й уліво та киваючи іноді приятелям, що їх загледить, на добривечір.

Канівські міщани й міщанки з дітьми висипали з хат, хоч доб­ре знали, що це за гамір, бо не раз бачили й чули це: стояли спо­кійно й незлобно сміялися. Від яких-будь уваг утримувалися, зна­ючи здавна химерну вдачу старої Василихи. Тільки пси валували слідком, але на поважній відстані й ще більш баламутили звичай­ний спокій тихого весняного вечора.

— Та ти ж що це, лобуряко, ані обернешся, га?.. Мати аж за­хрипла, приказуючи та навчаючи на розум, а тобі й за вухом не свербить?.. Гарний, поштивий синок, нічого сказати… Може, ще й смієшся собі тишком-нишком та кпиш з неньки?.. А матері твоїй сто сот чортів під серце!.. Хоч огризнися, стерво прокляте! Чи тобі позакладало?..

Павло спокійно йшов далі, не озираючись.

— Ой людоньки! Ой сусідоньки! Згляньтеся, на Божу ласку! Укоротить мені, старій, останнього віку мій паливода — щоб я крізь землю запалася, коли не вкоротить! Вигнався, як той дуб, а глузду ані крихти! І в кого воно таке вродилося, осоружне? І за що мене Господь покарав, сердешну, вбогу вдову, таким, сином!..

Не втерпіла Супруниха.

— А що ж там сталося? — гукнула з порога. — Украв що чи побив кого?..

— Що?!. — зупинилася як стій Василиха. — Хто каже — вкрав?!. А бодай ти не діждала бачити мого сина злодієм! А бодай тобі, старій печериці, язик руба став, коли таке слово на мою ди­тину гавкнула…

— Тю на тебе, навіжена! — замахала на Василиху Супруниха. — Питаю ж тебе тільки, чого й за віщо лаєш парубка.

— Та як же мені не лаяти, голубонько сивенька! Таж він у ме­не один, як серце у грудях, таж тремчу над ним, як осика над во­дою, як той скнара над скринею з грошима, ночей недосипаю та пильную, щоб нічого не сталося хлопцеві… Аж гульк — під корч­мою в Лейби аж курява здіймається: запорожці гуляють… Хотіла вже пройти, сплюнувши, хвороба б їм у печінки, коли дивлюсь — аж і моє золото з ними!.. Я так і охолонула… Налетіла шулікою, надавала стусанів одному, другому, вхопила дитину за руку та на­силу виволокла… Смійся, смійся, дурню, з матері!.. Батько твій до­гулявся з ними, з отими харцизами, поки й сам подався безвісти, то вже буде з мене… Десь або вбито, або в турецькій неволі ко­нає… А тобі зась, — чуєш?..

Павло засміявся, повернувся й пішов далі вулицею.

На майдані, коло урядового козацького будинку, стояло п’я­теро осідланих коней, а біля них, тримаючи їх за поводдя, троє за­порожців. До них підійшло з урядової стайні кількоро лейстровиків і напівголосно розмовляли про щось.

Павло не чув, про що саме, але зупинився на вулиці, чекаючи матері, й з великою цікавістю розглядав пишне, кольористе вбран­ня січових гостей та дорогую збрую на конях. Думи вихором за­крутилися в палкій юнацькій голові, й на їх легких крилах полинув молодик далеко-далеко, куди сам хотів і звідки прилетіли до Кане­ва на своїх татарських огирах оці й ті, що він балакав з ними коло Лейбиної корчми, цяцьковані степові гості. І за неньчину лайку забув.

Та вона сама про себе нагадала борзо.

— Так і знала! Так і знала, що ні на кого, як на них, ізнову рот роззявив — на отих харцизяк із Низу!..

Павло пробудився з дум і ласкаво озирнувся на неньку, знов розпромінивши уста під молодим кучерявим усом у ясну усмішку.

— Коні які чудові, — додав.

— Ось гляньте, людоньки! — вдарила об поли руками Васили­ха. — Йому не неньчина гризота — йому коні на мислі та оті леда­цюги січові, вигинули б до ноги, прокляті!.. Зараз мені йди додо­му, стерво собаче!

Павло стояв як зачарований і не рухався з місця.

— Не дивись, кажу, на них!.. Не слухаєш — то маєш, маєш!..

Рясні удари кошиком посипалися Павлові на спину. Тільки по­лоскотали юнака, бо він, стенувши плечима, весело зареготався, а козаки перед ґанком залишили розмову й, сміючись, із цікавістю стежили за сценою. Горобцями позліталася дітвора з вулиці.

На ґанок вийшов козацький старший, полковник, а за ним полковник і писар, січові гості. Павло звичайненько вклонився старшині.

— Чого ти репетуєш тут, бабо, на всю вулицю? — гримнув старший на Василиху. — Іншого місця не знайшла, хрін тобі в ніс?..

— Та як же не репетувати мені, прошу вельможного пана полковника, — вклонилася низенько Василиха, — коли ледащо оце моє ні за що мене, свою неньку, має й слухати не хоче? Кажу йому йти додому, а він…

— Як?! — визвірився на Павла старший вояка, й вуси та бро­ви йому настовбурчились, а в очах мигнуло блискавкою. — Нень­ки не слухати?! А хрін тобі в ніс! Та ще де! В моїм полку? Га?.. Та­ке беззаконня й гріх у моїм полку?!..

— Ой Боженьку! — злякано перехрестилася Василиха. — Що ж це воно буде?..

— Ах ти ж шмаркачу жовтодзьобий! Я тебе повчу, як почиту­вати отця-неньку!..

Павло стояв і, погідно посміхаючись, дивився на грізного пол­ковника.

— Та він у тебе що — блазень, що сміється, мов дурень на по­дзвіння?.. Хлопці! — гукнув полковник на лейстровиків. — А візь­міть-но пресучого сина на стайню та всипте йому десятків зо два гарячих, щоб знав, як матір шанувати, та щоб перед старшими зу­би не шкірив!..

Помітивши, що біля уряду на майдані щось коїться цікаве, з поблизьких дворів збігалися люди й цікавим півколом оточили Ва­силиху та її неслухняного сина. Мовчали.

Зайшло сонечко за дніпрову гору й прибрало довгі передве­чірні тіні, кинувши натомість на весь майдан і на всеньке місто то­нкий до незримості та ніжний серпанок смутку. Полковникова пос­тава на ґанку стала ще грізнішою.

Троє лейстровиків одрізнилося від гурту й простували до Пав­ла.

Шепотіли жінки:

— Ой лелечко!.. Тікай, Павлусю, чимдуж додому — гнатись не будуть.

Павло затявся. Він з-під лоба позирав мовчки то на полковни­ка старого, то на лейстровиків, що, не поспішаючи дуже й ніби да­ючи тим йому змогу втекти, наближалися до нього. Усмішки на ус­тах не гасив. Чекав не знати чого.

І всі чекали й мовчали, й чи від цього чекання, чи від мовча­ння було душно, як у спеку в хаті з зачиненими вікнами.

— Ой батечку! — нарешті очунялася Василиха й, як стояла, так і впала навколішки перед ґанком. — Ой пане полковнику! Не карайте його так тяжко! Воно ж мале… воно ж дитина, немовля сливе… воно ж помре під канчуками!..

На ґанку посміхалися кляті січовики, а полковник грізніш гу­кав:

— Не заважай, стара! Сама потім дякуватимеш… Ану, боржій, хлопці. Дайте йолопові добру хлосту!..

Козаки підступили до Павла:

— Ходімо!

Аніруш.

— Ти чуєш чи тобі позакладало?..

Павло й бачив, і чув, але не йшов.

— Та чого ви з ним панькаєтесь! — нетерпеливився старший. — Не хоче доброхіть, несіть на руках!..

Козаки ззирнулися й раптово, як на розках, ухопили парубка попід руки, а третій пхав іззаду.

Василиха зойкнула й трохи не зомліла, та жінки підтримали, щоб не впала.

А Павло ніби в землю вріс: стояв, як укопаний слуп, та сміяв­ся, немов не тягли, а лоскотали його.

— Оце дак немовля! — реготав на ґанку старий довговусий січовий полковник. — Таких немовлят і в матері Січі небагато — нехай мені дідько плюне межи очі, коли брешу!

— Авжеж небагато! — підтакнув, регочучи, січовий писар.

— То це в тебе така дитина, хрін тобі в ніс! — скрикнув стар­ший, та до тих, що стояли коло коней, лейстровиків: — А ви чого ґав ловите? Поможіть узяти ведмедя та всипте йому добрих півсот­ні!..

На поміч товаришам кинулося ще троє.

— Та що ж це, люди добрі, — отямилася врешті Василиха, — на бідну дитину цілим військом?!.

Розлюченою шулікою налетіла на напасників і товкла їх по чому попало порожнім кошиком.

Було і страшно, й весело, й люди аж за боки хапалися.

Сміявся й Павло, а далі до неньки:

— А відступіть-но, мамо, щоб не зачепило ненароком!

Він стиснув кулаки, випнув лікті й швидко повернув плечима. Лейстровики, як груші, розкотилися від нього людям під ноги. А один докотився перевертом аж до ґанку під ноги старшому та так і не підводився відразу, а тільки сидів та від несподіванки лупав очима: чи мені сниться, мовляв, чи це увіч.

Сміх ущух.

— Лепсько! Нехай мені дідько межи очі начхає, коли я брешу! — гукнув січовий полковник.

— Далебі, лепсько! — підтакнув писар.

Та лейстровий старший був іншої думки. Отямившись від не­сподіванки, він так оскаженів, що аж запінився й тупав ногами та зіпав на всю горлянку несамовито:

— Щоб моїм лейстровикам та якийсь паршивий міщук завдав такого сорому й ганьби?!. Рубайте його, проклятого! Шаблями йо­го!.. Чого ж ви огинаєтесь?..

Василиха скам’яніла. Павло прогнав усміх з уст і тривожно озирнувся довкола, угледів біля ґанку стовпа з великим залізним кільцем, у два кроки стрибнув до нього, — де й вайлуватість поді­лася! — вхопився за вершок обома руками і, впершись ногами в землю, з усієї сили потяг до себе й вивергнув із землею, та так і став, не випускаючи його з рук і позираючи з-під лоба на козаків. Скоїлося це в одну мить, і навіть ошелешений старший не знайшо­вся з лайкою або якимсь наказом.

До нього підійшов полковник із Січі, вдарив легенько по плечі й промовив:

— Не йде, пане-брате, так, не йде… Еге ж — не по-лицарсь­кому це… на беззбройного молодика з шаблями.

— Та й шаблями, як бачу, його не візьмеш, — додав пан пи­сар. — Хіба з гаківниці звелиш палити в цього тура, полковнику.

Старший ще вагався якусь хвалю, далі махнув рукою козакам своїм: дайте йому спокій, мовляв. Сам звернувся до старої:

— Ну, не іродів він у тебе син: якої шкоди накоїв!

— Ще б пак! — стара Василиха йому. — Навіщо так розтриво­жили дитину, що себе не пам’ятає!..

— Кинь мені зараз стовпа, хрін тобі в ніс! — гукнув до Павла. — Та йди геть під три дияволи! А ви, — до козаків, — незугарні були трохи не десятеро впоратися з одним міщухом, то хоч стовпа знов закопайте в землю, та поглибше.

— Спасибі, вельможний пане, за ласку, — вклонилася Васи­лиха старшому. — Ходімо, Павле, а то бач, як оті запорозькі брат­чики повитріщались на тебе: ще зурочать.

Довкола засміялися. Засміявся й Павло, та, зауваживши, що вже ніхто не збирається кривдити його, вверг стовпа на землю й підійшов до матері.

— Що, ледащо, не слухав матері — будеш тепер пам’ятати!.. Прощавайте…

— А постривай-но, стара! — озвався з ґанку січовий полков­ник, — Може б, своє немовля та на Січ нам віддала? Лепський з нього буде січовик…

— Що?!. А щоб ти не діждав, — пху! — засипала Василиха, як з мішка. — Занапастили вже там мого старого, волоцюги чортові, то й хлопця корт…

— Якого старого?

— Не знаєш? Мого старого… Похила Василя… Та щоб я свою дитину…

— Та стривай, не торохти так, бісова коцюба! Дай же розпи­тати…

— Нема про що питати!.. Ач, який розумний: батька десь уби­ли, нехай царствує з праведними, ледащо, та й до сина підбираю­ться… Ходім мені зараз додому, чого баньки на них вирячив?..

— То той Василь Похил твій?

— А чий же! Твій, чи що?..

— Та ж я Василя знаю як самого себе: в однім курені були. І зовсім не вбито його.

— А де ж він? Чи за двадцять літ не озвався б, якби живий був?

— Не озвався, стара, бо вже п’ятнадцятий рік у неволі ту­рецькій.

— То відкіля ж ти знаєш, що живий він?

— Такі дуби, Василихо, як твій старий, так скоро не валяться. Дужий козарлюга був.

— Чом же ви не визволите його? Похваляєтеся ж по корчмах, що б’єтеся з турками за віру та щоб невольників визволяти…

— І визволяли, не раз визволяли, а Василя між ними не було. Я так гадаю, чи не в Синоді він у якогось баші на роботі або на га­лері…

Павло не втерпів.

— То татко живий, мамо? У неволі?.. Пустіть мене з ними, ма­мо…

— Що?! — визвірилася Василиха. — Слухай ти їх, всесвітніх баламутів, — вони набалакають — півтора людського!.. Зараз мені йди додому, поки не надавала стусанів!..

Павло, може, вперше в житті гнівно зиркнув на неньку, сер­дито стенув дужими плечима, повернувся мовчки й, ні на кого не дивлячись, похнюпно почвалав додому.

— Бачили? Бачили? — репетувала Василиха. — Бачили, що ви з дитини слухняної зробили?.. А щоб вам світа-сонця не бачи­ти! Щоб на вас пропасниця та пристріт, зайдиголови чортові!.. По­стривай же матір, лобуряко!..

І Василиха підбігцем подалася за сином.

Сутеніло.

Люди, жваво розмовляючи, поволеньки розходилися з майда­ну. Лейстровики поралися біля вкопаного назад стовпа, вбиваючи чобітьми землю круг нього. Запорожці коло коней, попихуючи лю­лечками, кпили з них, що не подужали молодого міщуха.

Старий запорозький полковник довго ще дивився вслід Пав­лові, посміхаючись у довгого вуса, нарешті повернувся до старшо­го, що розмовляв з писарем, і промовив:

— А молодець утече від старої на Січ — нехай мені дідько на­чхає в самісіньку пику, коли брешу!..

II

Орися була в заміжньої сестри, що жила недалеко від козачо­го уряду. Вона все бачила, але так, що Павло не запримітив її. Те­пер верталася додому, на передмістя, вражена, задумана…

Різнорідні почування боролися в ній і сповняли душу якоюсь незрозумілою тривогою.

«Що таке? — думала собі, доглупуючись до причини свого хи­мерного настрою. — Сват він мені чи брат, що й з думки не йде?»

Пробувала думати про щось інше, але велетенська постать парубкова живою стояла в неї перед очима з його безхитрою дитя­чою усмішкою та великими, добрими карими очима. Згадавши, як покотилися на всі боки від його дужого руху лейстровики, посміх­нулася, а впіймавши себе на цьому, розсердилася сама на себе:

— Ото чи не лицар!.. Ведмідь, вайло… Он ті… січовики… Зо­всім щось інше…

В Орисиній уяві раптом виріс бравий, як намальований, січо­вий лицар у дорогому червоному жупані з вильотами: червоний же таки шовковий пояс обхоплював тісно могутній, але гнучкий, пружний стан; чорні, як воронове крило, кучері накривала зсуну­та набакир шапка, облямована дорогим хутром, з перехрещеним срібним пасаманом денцем; жовті… ні, краще теж червоні сап’янці з срібними підківками; при боці — коштовна шабля, цяцькована, аж сяє, самоцвітами. А сидить лицар на баскому румакові вороно­му в золотій збруї, ноги в стремена срібні, одною рукою поводдя держить, другою в бік узявся — сидить, пишний, величний, диви­ться ласкаво на неї, а під чорним молодим усом променем грає… добра, дитяча усмішка… вже чомусь знайома Орисі…

«Пху, мара! — трохи не скрикує дівчина. — Та це ж Павло… Чи не лицар!..»

Вона призро надимає губенята й прискорює ходу. Як вона за­барилася через того ведмедя, а спитати — чого стояла? Не бачила дива… Вже смеркло зовсім. Досі ненька тривожиться та виглядає.

На заході краєчок неба ще жеврів вузенькою смужечкою, але на темному склепінні вже закомашилися зірки, все ясніші на схід. Владкиня ніч повільною ходою насувалася на землю.

В хатах подекуди світилося. Часом сям-там гавкне знічев’я пес; у сусідньому дворі здивовано обізветься до нього другий, гей­би спитає через паркан або пліт — чого тобі? — і знову вулиця ти­ха в своїх зелених садках, тільки здалеку, з міста, долітав ледве чутний бренькіт струн та глухе гупання бубна… Десь запорожці ще не вморилися гуляти.

Чудні вони, ці січовики. Нема-нема, а то раптом де й візьму­ться — і загуде місто козацьким п’яним гомоном, піснями та музи­кою, застугонить земля від танців, річками поллється оковита, ме­ди, пиво, заряхтять головні вулиці червоними кармазинами, сріб­ною та золотою зброєю, затрясеться пархата жидова і з ляку, і з неситої хтивости, а надто коли якийсь отакий бравий козарлюга та в запалі від буйного хмелю розстібне свого червоного чи синього жупана, розперіже шкуратяного череса з червінцями, підніме й потрясе ним у юди над пейсатою головою: аж ярмулка йому, жи­дюзі, на потилицю зсунеться, й очі засвітяться, як у кота, й губи затремтять, як у пропасниці, а серце мало не вискочить від захва­тної побожності перед повним ще чересом: скаже козак — упади навколішки й цілуй кудись там, дам червінця! — і падає юда, й ці­лує, аби того золотого та й переманити з козацького череса в за­смальцьовану, смердячу жидівську бездонну кишеню. А січовик гу­ляє далі, поки в чересі бряжчить. Міщани тільки посміхаються та головами похитують, парубки від заздрості чухають чуби та літа­ють мріями за січовиками, а жінки, молодиці та дівчата ходять са­мі не свої.

«І що воно за люди, — думає Орися, — ніби ж теж козаки, та не ті… Лейстровик наш немовби зв’язаний, все робить на наказ і гуляє, мабуть, з дозволу. А січовик — орел, вітер степовий: літає, де схоче, гуляє, коли схоче, а віється, куди схоче. Ні впину йому, ні заборони. От, кажуть, лише до жінок та до дівчат йому зась… А чого б, сказати? Зарік дають, чи що?..»

Замріялась Орися й не чула позад себе бистрої козацької хо­ди. Та й те, що козак пильнував ступати безшумно й шаблю при­держував рукою, щоб не бряжчала.

— Добривечір, білявко! — промовив стиха, наздоганяючи.

Здригнулася від несподіванки й стала — ні жива ні мертва. Озирнулася з острахом. Побачивши січовика, хотіла бігти, але но­ги як не свої.

— Оце добре, що не тікаєш, — підступивши ближче, правив козак. — Не люблю вганяти пішака, а коня в заїзді лишив. І добре зробив, а то тупотняву на всю вулицю зчинив би, а це не до шми­ги. Всіх псів побудив би…

Поки він отак балакав, Орися потроху отямилася, хоч і зле­гка ще тремтіла, як спіймана пташка.

— А чого… чого тобі, козаче, від мене треба? — насмілилася нарешті. — Чи ж пристало гордому лицареві серед ночі за бідною дівчиною вганяти, немов якомусь ледацюзі з наших міщухів? Чи на славному Запорожжі у вас цього звичай велить?..

Козак засміявся, блиснувши в темряві білими, як гуся, зуба­ми. Цей сміх ніби осяяв його твар, і Орися загледіла й його пишно­го русявого вуса, й великі ясні очі, й гарного, як виточеного, пря­мого носа під густими бровами.

— Без ножа зарізала, — озвався жартівливо, — без кулі поці­лила в самісіньке сумління! І не знаю, що мені тепереньки робити: і мати Січ дорога, і ти, моя горличко…

— Ого! Вже й горличко…

— …дорожча мені за все на світі… Як побачив тебе, коли ти гордою павою проходила повз Лейбину корчму, то відтоді й світ мені немилий став без тебе: прослідив тебе аж до якогось двору на майдані, крадькома любував на тебе, коли ти з якоюсь молоди­цею дивилася на теє видовище біля козацького уряду, почекав, поки звечоріло зовсім і ти верталася додому, та й не зміг себе, щоб не піти за тобою. Отже, хоч за мою терпеливість не проганяй мене, дівчино люба… Скажи, як звуть тебе?

— Знаєш що, великотерпеливий козаче, — зовсім уже сміливо й навіть впадаючи йому в мову відповіла Орися, — труди твої справді заслуговують на нагороду, і я певна, що ти її таки діста­неш, вернувшись на Січ, коло стовпа з киями. А тепер прощай, вертайся краще до товариства…

Вона легкою сарною стрибнула через перелаз у двір. Із хати рипнули двері.

— Добраніч, козаче! Чого ж стоїш?..

— То ти, Оришко? — почулося від хати. — З ким ти там — з Павлом?

— Та тут мені пеня, ненечко, — не знаю, що й діяти…

— Ой, лишечко! Яка пеня?..

З темряви вийшла постать пристарої жінки й підійшла ближ­че.

— Запізнилася я трохи в Катрі, незчулася, як і смеркло… Біжу чимдуж додому, та й не туди-то, що за мною в темряві… хто б же ви думали?..

Мати підійшла до плоту ближче й намагалася розпізнати тем­ну постать козакову коло перелазу.

— Чабан, чи що, в сіряку?

— Де пак чабан, мамо! — реготала Орися. — Запорожець.

— Січовик?! — ужахнулася стара. — Свят, свят, — перехрес­тилася вона. — Чого йому?

— А отже, спитайте! Ув’язався, та й уже… Я йому — відче­пись, козаче! А він мені — і сяка, і така, й горличко, й люба… Та щастя моє, що забалакав аж коло нашого двору…

— І не сором тобі, козаче, — звернулася мати до січовика, — чіплятися до бідного, безборонного дівчати?.. А ще зап…

— Та хоч ви, паніматко, не сповідайте, — озвався козак, — висповідала добре й без вас ваша недотика…

— І добре зробила!..

— Краще покладіть таку милость і дозвольте завтра прийти до вас по-доброму в гості та…

— Що?!.. В гості?.. — аж скрикнула мати. — Та ти що собі, степовий вепрю, гадаєш — що в мене не чесна господа, а жидівсь­ка корчма з дівчатами?! А бодай ти не діждав! Ходи в хату, дочко! Наслухаєшся тут…

Стара вхопила доньку за руку й потягла до хати.

— Та почекайте ж, паніматко, — дайте слово сказати! Я ж…

— Не хочу чекати, не хочу слухати! — чулося від хати. — Йди геть під три вітри, звідки прийшов!..

Заскрипіли й грюкнули двері. Козак постояв, почухав потили­цю, витяг із кишені кисета з тютюном і почав набивати люльку, лагідно й роздумливо посміхаючись собі в уси.

«Гарне дівча, не взяв би його кат, — думав козак, не рухаю­чись з місця, — далебі, гарне… І те гарно навіть, що сміливо одши­ла мене та ще й висповідала. Ех, за таку не сором і коня, й шаб­лю, й навіть січову волю проміняти, пошившись ізнов у посполиті. Хм… Коси золоті, як достигла пшениця, а брови темні та дугасті… А очі великі-великі, сині, як небо… Гнучка, як тополя, хоч і повна, як рожа… Бррр… аж мороз поза шкурою!.. Стривай-но… стара яко­гось Павла згадала… Хм… то в неї єсть Павло… Це гірше… А проте — мабуть, міщух якийсь дзюндзюристий: на один ніготь поклав, другим розчавив… Такі не страшні…»

Було тихо-тихо та гарно. Погасли останні де-не-де позасвічу­вані світла по хатах. Гавкне десь на кутку пізній собака та й змов­кне відразу, нізвідкіля не чуючи підмоги. Поблизу, в білих від цві­ту вишнях, тьохнув несміливо соловейко. В сусіднім садку до ньо­го обізвався другий, ще далі — третій, четвертий, п’ятий, і за якусь хвилю козацькі думки розпливлися в морі соловейкових пі­сень.

Січовик як ніс люльку до губи, то так і застиг, мов зачарова­ний, наслухаючи, а мужнє, тверде, як камінь, серце тануло від ра­ювання, як віск від сонця. Хотілося й собі зітхнути на всі могутні груди й у голосній пісні вилляти те без краю чудове, що сповню­вало їх по береги. Чомусь защеміло в носі й непрохані сльози набі­гли на очі.

«Пху! Бий тебе сила Божа! — отямився врешті запорожець і поквапливо всунув чубука в зуби, а сам почав мацати руками по кишенях за кременем та кресалом. — Лепський козак, нема що ка­зати… Розкис, як сухар ув окропі… Ще заплачу, гляди… Причару­вала, вража дівка… Оце дак так!.. Навіть на співи підіймає… Мав би добрий голос, то так, здається, й розлився б на всі садки, як оці соловейки… Ач, якої затинають!..»

Зненацька, немовби у відповідь на його думку, десь поблизу покотився вулицею й долинув до нього гарний, чистий, як срібний дзвінок, парубоцький голос, повний нестримного поривання до яс­ного весняного щастя.

Гей, гей по каміннях

бистра хвиля рине,

а козацькеє серденько

до дівчини лине…

«Маєш, — зупинився січовик із кресанням, — ніби підслухав або підгледів, вражий син, що в мене всередині коїться… Сміха!..»

Гей, спіши, козаче,

та не забарися, —

вийде мила, вийде люба,

кохана Орися…

— Еге, то й цей сюди, бачу, — буркнув січовик, розпалюючи люльку. — Орисею ж, либонь, назвала стара дівчину… А це чи не Павло, що про нього вона згадала, коли нас почула, вийшовши з хати…

«Гей, гей…» — почав був, наближаючись, парубок ізнов, але раптом урвав, помітивши в темряві огняну цяточку.

Підійшов ближче й звиклими до пітьми очима розпізнав під плотом ще темнішу за ніч постать.

— Хто тут? — гукнув сміливо.

— А що хіба?.. Здоров, Павле! — обізвався січовик.

Павло наблизився упритул, зазирнув мовчки під шапку й огля­нув незнайомого з голови до ніг.

— Запорожець?.. Чи мені ввижається? — мовив спокійно, але підозро.

— А хоч би й запорожець? — так само відповів січовик і аж тричі пихнув люльку.

Вогник блиснув ясніш, і Павло встиг запримітити й довгого вуса, й витрішкуваті глузливі очі. Те, що в очах тих грала ніби по­глумка, почало дратувати Павла. Став до козака боком:

— А чого тобі тут треба й звідки тобі відомо, що я Павло?

— Е, пане-брате, — засміявся січовик, — я характерник. Знаю не тільки те, що ти Павло, а й те, що ти сподівався, йдучи сюди, поженихатися з білявою, синьоокою Орисею, та не пощастить тобі цим разом, бо дівчина до тебе не вийде. Чув?

Павло спалахнув.

— А чого б їй і не вийти? Тебе мусить спитати, чи як?

В цю мить стукнуло віконце й почувся голос, що відразу про­гнав Павлові й досаду, й гнів, лишивши саму радість:

— То ти, Павле?

— Я, Орисю, — затремтів від захвату парубок.

— З ким ти?

— А хто його зна… Запорожець якийсь!

— Як?!. То він досі стовбичить тут?.. Пеня, та й годі… Отже, забирай його з собою та йди звідсіля, бо я все одно не вийду.

Павлові й серце впало.

— Орисю! — вихопилося в нього з докором.

— Йди, йди собі! — суворо говорила дівчина. — Нічого там — «Орисю».

А далі ласкавіше додала:

— Завтра приходи, коли маєш що сказати. Добраніч!..

Віконечко стукнуло знов, і все затихло, лишилися самі соло­вейки з піснями та їх двоє: один із глузливою усмішкою під важ­ким вусом, а другий — із понівеченою радістю в серці.

Павло помовчав хвильку, не відриваючи очей від чарівного віконечка, далі круто повернувся до січовика:

— Це все через тебе, дідьку непроханий!.. Де ти взявся тут, заволоко, і чого шукаєш глупої ночі там, де не загубив?..

Січовик мовчав, і Павло виразно відчував, що він у душі кеп­кує з нього.

— Не хочеться тільки ґвалту здіймати, щоб не зганьбити дів­чини, — бурчав він, збираючись відходити, — а то я тобі відбив би охоту чіплятись до неї… Де чорт не візьметься, та…

— Ну, буде, буде, — раптом обізвався запорожець. — Ти звід­си куди — додому?..

Павло отетерів спочатку від несподіванки, далі спалахнув:

— А тобі що до того?

— Рано ще. Ходімо лише до Лейби: там наші до ранку гуляти­муть, то й ми поможемо. Я пізнав урешті тебе: ти той парубійко, що жбурляв оце нещодавно лейстровиками, як грушами. Хочу по­частувати тебе й погуляти з тобою. А за дівчину не турбуйся: не хотів і не хочу її кривдити, а до того — звідки міг я знати, що вона твоя дівчина?.. Отже, ходімо помиримось, не сварившись.

Павло відразу завагався, але можливість попасти в таке това­риство була занадто принадна. Махнув рукою й згодився.

III

Велика Лейбина корчма гула всередині й зокола. Надворі в мальовничому безладді розставлено було кілька довгих столів із скамницями та дзиґликами до них, а за тими столами, заставлени­ми дзбанами, поставцями, кухлями, кубками, сиділи, хто як уподо­бав, січовики — пристарі, молодші, зовсім молоді; сиві оселедці за вухо та сиві вуса аж на груди мішалися з добре підголеними аж по маківку чорними, русявими, білявими чупринами й пишними моло­децькими вусами, зачепленими часом аж за вуха, щоб не заважа­ли пити меди. Біля кожного столу, на зумисне вкопаних для ночі стовпах, червоно палав смолоскип, курячи їдким чорним димом іноді просто на гуляк, на що ніхто з них не звертав найменшої ува­ги.

Поміж столами увихалися зі спритністю, що їй позаздрив би й найсторожкіший вуж, часом сам Лейба, а то здебільша рудий зять, Хаїм, та молодий іще, але вельми рахубний, як і батько, чорнявий син. Незважаючи на незвичайну велелюдність та на примхливу витребенькуватість низових гостей, Лейба, Хаїм та юний Нухим усюди поспівали, на всіх потрапляли й догоджали без нарікання, без сварки та лайки: вони добре тямили, що запорожець запла­тить, скільки заправиш, але слова накриво не стерпить — стане на цабе, тоді вже й накланяєшся, й напросишся, а то й по потилиці дістанеш. Коли якийсь — все одно, старий чи молодий, — чуприн­дар, відпивши з кубка чи поставця, вилається, що мед чи горілка не міцні, то не супереч йому, а краще сам про людське око при­губ, скривись і нагукай на того, хто приніс: «Нухуме там чи Хаїм, кому ти подаєш? Звідкіля ти вточив — з того барила, що про пос­политих? Зараз мені вилий це та вточи для пана сотника чи там полковника з того — панського!» Нухим чи Хаїм хапає дзбана, ле­тить стрімголов, аж пейси та цицел йому розвіваються, до льоху, забариться там хвильку й вихором мчиться із тим самим назад; а щоб показати, що він напій перемінив, витирає дзбана полою лап­сердака. Підпилий низовець задоволений, що не дався одурити, а парх, уклонившись йому низенько, біжить до інших. Спосіб задо­вольняти п’яних, що його вживали й уживають всі шинкарі всіх ча­сів і народів.

— Ходімо краще досередини, — звернувся наш січовик до Па­вла, коли вони ввійшли у двір. — Тут хоч би й хотів, то нема де примоститись… А до того — маю тобі дещо сказати… порадитися в чотири очі…

Павло скинув на нього здивований погляд і стенув плечима: мені все одно, мовляв.

Ніхто на них не звернув жодної уваги, й вони переступили поріг корчми. Тут коїлося те саме, що й надворі, тільки замість смолоскипів посеред кожного столу блимав тьмяним світлом великий каганець. Хоч обидва вікна були відчинені, як двері, але повітря було аж густе від кептяги, курива та хмелю, й свіжа знадвору лю­дина відразу почувала, що чуманіє. Химерні, фантастичні тіні ко­ливалися по стінах, а п’яний гомін до того густо сповняв кімнату, що Павлові здалося, ніби він пірнув у нього, як у багнисту, теплу воду.

Як із землі перед ним виросла зігнута постать Лейбина.

— Чого пани хотіли б собі?.. Маю чудесну оковиту… Пан сот­ник уже пили — знають… Маю вишнівку, слив’янку, тернівку, запі­канку… А мед! Уй, який мед! Сам староста ясновельможний, нехай живе здоров, тільки в мене й бере… Може, вечеряти чого забажає­те — і вечеря всяка буде: і печеня, і…

— Та постривай, жиде! — переняв йому мову січовик, огляда­ючи корчму з гостями. — Даси й оковитої, й меду, та й на зуби щось, але… може, в тебе є десь такий хоч невеличкий закапелок, щоб нам удвох ось із цим парубком побалакати…

— Чому нема? Є, далібуг, — засипав знову жидисько. — Лас­каво прошу сюди, до валькиру… Всі наші за роботою, то він поро­жній… Щось там пан сотник подарує бідному жидові за це — і вже. Прошу панів…

Він повів гостей попід стіною до валькирових дверей, відчи­нив їх і, вклонившись, пропустив козака й парубка досередини, потім увійшов сам і щільно зачинив за собою двері. Густий, зат­хлий, своєрідний пах ніколи не провітрюваної жидівської спочива­льні прикро вдаряв їм у ніс.

— Тут маєте, — метушився жид, — змітаючи полою порох зо столу. — Там справді й гамір великий, і душно, й повітря важке, а тут… — Він заплющив очі й потяг до себе носом повітря: — Ах, як у квітнику. Прошу сідати, — додав, підставляючи стільці. — Чого пани хотіли б випити чи з’їсти?..

— Дай поки що оковитої й чогось попоїсти, а там побачимо…

Жид метнувся з покою другими дверима.

— Сідай, пане-брате, — кивнув січовик Павлові на стільця, сам скинув шапку й кинув на ліжко. Скинув і кирею.

Павло побачив перед собою високу, огрядну постать степови­ка з гарним мужнім обличчям і темними хитрими очима. Приглади­вши обома долонями підголену старанно чуприну, запорожець і сам важко опустився на скрипучого стільця і втопив у парубка свій пильний погляд.

— Дак от який ти, козаче, — мовив по хвильці. — Юнак, не­стеменний юнак, хоч і вус чорний уже під носом закрутився. Хоч два понад два десятки маєш?

— Три, — засміявся Павло й чомусь зніяковів.

— Дитина, далебі, дитина, й аж дивно, як ти сьогодні з отими лейстровиками впорався сам, без чужої потуги. Хм… добру силу маєш. Чом же тут її марнуєш?

— А де ж маю з нею подітись? — знов засміявся парубок.

— Де?.. Ото спитав!.. Там, де й усі, що не хотять до смерті на печі ханьки мняти та волам хвости крутити, а воліють помірятися силою молодецькою своєю з потугою ворожою, з татарином лихим у чистім полі чи з турчином бундючним на буйних хвилях морсь­ких. Он де молодцеві місце!.. Чи волієш і сконати ледачим міщу­хом у запічку, як старий облізлий кіт?..

— Міщухом? — образився Павло. — Таж батько в мене січови­ком був.

— Справді? — здивувався низовець.

— Щоб ти знав…

— А де ж він?..

— Або я знаю?..

— От тобі й маєш! А як же?..

— Мати казали, що, як я ще малим був, кинулися батько ра­зом з нашими канівчанами наздогнати ногайців, що пожакували околишні села й хутори, та так і слід по них загув. Далі чули сто­роною, що подались аж на Запорожжя, а це сьогодні ваш старий полковник казав, що батько в Синопі в турецькій неволі, якщо жи­ві ще…

— Як звали?

— Похил Василь.

Січовик на хвилину замислився, щось ніби пригадуючи.

— Ні, не чув… — мовив урешті. — Не знаю… Та й не дивина: сам я всього шість років як на Січі, а це ж було, сам кажеш, як ще ти був малий…

Двері наче вітром розчинилися, й у покій влетів Нухим, несу­чи перед себе печеню, хліб, солоні огірки, а за ним сам Лейба з горілкою, з поставцями, кубками й величезним дзбаном меду. Жи­док примостив усе на столі, низенько вклонився січовикові й нечу­тно вислизнув геть.

— Вже! — промовив Лейба, розставивши посуд. — Доброго здоров’я, ївши й пивши!.. Якщо матимете ще в чомусь потребу, прошу гукнути в ці двері

За цими словами зник.

Запорожець налляв поставці оковитою, взяв свого, цокнувся з Павлом і мовив:

— Випиймо!

Пили й їли спочатку мовчки.

— То ти Похиленко, — врешті, сповняючи знову поставці, по­чав січовик, — Павло Похиленко… Ну, а мене дражнять Денисом Кригою… Кажуть, що занадто я холодний та розважний, тому, мов­ляв, дражнитимемо тебе Кригою. Крига, то й Крига, хіба мені що!.. На Січі всякого новака мусять перехрестити, хоч і не хоче… щоб потім ніхто вже не пізнав поза Січчю, про кого мова. Отже, й мене, Дениса Будяченка, зробили Кригою… Тож, мабуть, і твого батька з Похила зробили кимось іншим, тому й не дивина, що ні ти, ні на­віть ненька твоя й усі, хто знав його, нічого про нього не чули… А що він у неволі, то це світова річ у козацтві: сьогодні всяк із нас вільним вітром у полі гуляє, турка, татарина й усякого бусурмена коле-рубає за віру православну християнську та за рідний край Україну, а завтра, дивись, — чужим-чуженицею в неволі бусур­менській пропадає, визволителів із рідної землі виглядає, та, не дочекавшись, часто там і помирає…

— То буває, що й визволяють невольників? — раптом перебив Павло, затаївши духа.

Крига на якусь мить зупинив на нім свій пильний погляд і по­сміхнувся, ніби відповідаючи тим таємній думці своїй.

— Визволяють… чом не визволяють… Але не ті, що вдома по неньчиних запічках сили свої молодецькі марнують, а тільки ті, що в полі чи на морі з бурями б’ються.

— Це ти мені навздогад буряків? — насупився Павло, налив повного кубка медом і вихилив одним духом.

— Може, й тобі, пане-брате, — відповів січовик, а може, й сам собі. Скажу тобі лише одно, що коли б мій отець гинув десь у не­волі, а я мав би турову силу, як оце ти, то наплював би сам собі межи очі, якби хоч зайвий день один висидів під материною стрі­хою!..

Парубок мовчав, але став ще хмурніший.

— Чи не до мислі тобі наше лицарське життя?.. Знаю ж і бачу, що тут до мислі, але не знаю й не бачу, що тебе вдержує тут?.. Скажи мені, мій приятелю, щиро, одверто: чого ти сидиш у Каневі, коли душею й серцем з нами?..

Павло — немовби не до нього річ — тільки важко дихав, наче тамував гнів на когось.

— Чом же ти мовчиш? Чи не маєш чого сказати? — правив своє Крига.

— А що я тобі скажу?.. — з серцем відказав Павло.

— Та ти чув, про що питаю?

— Ну то що, що чув!.. Скажу одно: рада б душа в рай, та грі­хи не пускають.

Він знов налив кубка й випив.

Крига не спускав з нього важкого погляду й чекав, що він да­лі казатиме, але молодик сидів і мовчав, дивлячись кудись убік.

Гомін в корчмі не вщухав, навпаки — до всього почувся бре­нькіт струн, а далі й тупіт козацького танцю та вигуки. Задрижали стіни, задзвеніли кубки на столі. Січовик скривився з досадою.

— Розгойдалася січова воля… — муркнув він набік. — Тепер уже ніхто й нічим не спинить, хіба хміль або сон зможе.

— У вас на Січі все так? — спитав Павло.

— Не все, а буває… Як щасливо з якогось походу вернуться та понавозять усякого добра.

— Хіба й там шинки є?

— В самій Січі ні, а поза валом січовим — аби гроші: всього знайдеться, як і у вас у Каневі. Ну, та сам побачиш, бо я певен, що тут ти не всидиш довго… Не таку вдачу маєш, та й силу твою тут нема де подіти…

— Може, й так.

— Не «може», а напевне так. Одного не розумію, які гріхи те­бе не пускають.

Павло сердито зиркнув на Кригу:

— Чого лукавиш? Адже сам добре знаєш.

— Мати?

— Та й мати.

— А хто ж іще?.. Дівчина?

— Та й дівчина.

— А хто ж чи що ж іще?

Парубок спалахнув.

— Як то що?! — дратувався Павло. — А з чим, у чім і на чім дістануся на те дідче Запорожжя?.. На кожного з вас глянеш — ли­цар, вельможний пан — і не підступайся. За все життя не спромо­жешся вбратися так… Де вже нам!.. Шкода говорити!..

Павло махнув рукою й схилив голову на долоні. Голова йому з хмелю йшла обертом, і звичайна в тверезого рівновага кидала його.

— Кажи краще, про що хотів побалакати зо мною! — промо­вив він, повертаючись до низовця боком і підперши голову рукою.

Крига й сам бачив, що давно вже час було сказати головне, за чим привів парубка сюди, — власне, весь час він до цього й справляв розмову, — але все ще вагався розкрити карти зовсім, не знаючи, як сприйме це Павло, а вразити юнака було шкода, та й небезпечно. Але ж і до ранку не сидіти з цим…

— Та про що ж балакати? — розважно почав він. — Коли ка­зати правду, то ми вже давно балакаємо про те, що треба… Ти хо­чеш зробитися січовиком, а я… хочу кинути січове товариство й записатися тут, у Каневі, в лейстровики…

Павло підвів голову і втопив у бесідника свій затуманений хмелем зір, що в ньому виразно заіскрилося вже неховане підозрі­ння.

— Запорожжя, голубе, річ не проста, — казав далі низовець. — Для запорожця не може бути ні матері, ні дівчини; одна в нього родина — січове товариство, одна справа — козацький промисел, війна з бусурменом… Тож не думай собі, що зміг би двох зайців ра­зом піймати: або ти січовик — і забудь про те, що тебе в’яже в Ка­неві, або лишайся при цьому, але викинь із голови й думку про неньку Січ, і панотець у церкві читає часом нам слово Боже: не можна двом панам служити, бо врешті якогось із них утратиш, ко­ли й не обох разом.

Павло уважно слухав, дивлячись січовикові просто в вічі, а неспокійні думки, попереджаючи одна одну, вихором крутилися в голові.

— По мені бачиш, пане-брате… Ще шість літ тому я собі був простий посполитий у панів. Знадила запорозька воля; шість літ був у Січі — й не кепським братчиком, — про це спитай кого хо­чеш, — не раз бився завзято й у степах з невірними, й на морі…

Він налив кубка, взяв люльку з губи й одним духом спорож­нив його. Помовчав хвилину, немовби прислухаючись до гамору й пісень, що доносилися з корчми. Скривився, як від прикрого вчут­тя.

— Так, — озвався нарешті, — ніхто не скаже, що був я пога­ний товариш, поганий вояка… так, ніхто, крім мене самого, але… там тільки побачив я, що помилився… Наоприкріло скоро все те… Я невдовзі побачив, хоч нікому не казав, що не про мене неспо­кійне те життя січове… Вневдовзі шашелем у серці почала точити мене туга за селом, за рідною стріхою, за землею, за всім тим, на що я, як лицар запорозький, мусів дивитися з погордою. Дивуєш­ся?.. Не дивуйся: я пересвідчився, що не самого мене їсть ота ту­га, лише не всякий навіть собі самому признається в тім. У боях та в гульбищах, у горілці топили тугу тую аж до старості, коли кого Бог карав і він не поляг у бої, або до каліцтва: коли тоді треба бу­ло виходити з товариства, то ніби аж радів старий чи каліка, виби­рав собі на землях запорозьких захисний куточок і осідав там зи­мовником коло вимріяної в боях кривавих любої, спокійної селян­ської праці. Хто міг, женився навіть… їхатимеш на Січ, то сам поба­чиш ці зимовники по дорозі. А я… я не хочу чекати аж до старості або каліцтва, бо вже тепер не в силі побороти в собі тую тугу… Та з якої речі!.. Хочу зараз — і вийду з товариства зараз, тим паче, що як вільно в нього входити кожному християнинові, так вільно й виходити… Вийду й, поки гарненько розглянуся, послужу в лейст­ровиках, а потім незабаром — на той бік Дніпра, на вільне, не панське господарство…

Тільки тепер почав Павло потроху розгадувати, куди гне ни­зовець. Кинувши низове товариство, догадувався парубок, запо­рожець захоче одружитися з якоюсь дівчиною, бо яке ж господар­ство без вірної дружини! А на таку дружину він наглядів собі Ори­сю — це не інакше… Ба, витрішкуватий дідько, — не в тім’я би­тий!.. На якусь каліку кривобоку, рябу чи підсліпувату не натра­пив…

— Казав би коротше, — перебив Павло, посміхнувшись, ра­дий, що сам відгадав козацький замір, — що задумав оженитися, а за жінку взяти Орисю, а то бач, як здалеку заїжджаєш. Треба, мо­вляв, дурного міщуха обчеркнути курячим зубом. Теж митець!..

Січовик засміявся.

— Та, правду кажучи, — промовив він, наливаючи обидва ку­бки й торкаючи своїм Павлів, — я якраз до цього підійшов, та ти, бач, перебіг мені дорогу. Пий!..

Випили.

— Ну, ну, кажи, до чого ти йшов, — парубок йому.

— Річ, бач, ось у чім… Ти хочеш на Січ, а я — тут зостатися. Тобі потрібна козацька одежа, зброя, а головне — добрий кінь, а мені — гарна дівка, щоб оженитися з нею. Отже, й одежу, й зброю, й коня з сідлом я тобі дам, а за це ти — відкинься від своєї дівчини.

— Та ти що, — скипів Павло, — глузуєш, що міняєшся за лю­дину, як циган за кобилу?..

— Стривай, козаче, не кипи! — спокійно зупинив його Крига. — Сам же хотів коротше — ну, а коротше як же сказати?.. Та й кинь ти забобони всякі, а кажи просто — згоден чи ні? Коли моє не в лад, я із своїм назад, а дівчина нехай сама вибере.

— Нічого їй вибирати — вона й так моя.

— Та ви що — заручені з нею?

— Не заручені, та будемо заручені, а тобі зась.

— А Запорожжя як же? Чи й жінку туди візьмеш?

— То не твоя журба, — буркнув похмуро Павло й відвернувся.

— Іносе, — промовив Крига якось убік і ніби потемнів на тва­рі. — Що правда, те не гріх… Ну, що ж — ще питимемо чи кликати жида?..

— Як хочеш, а я вже йтиму.

Павло підвівся й узявся за бриля. Запорожець і собі, муркнув­ши:

— Ні вже: разом увійшли, разом і вийдемо.

Він гукнув Лейбу й розплатився з ним. Жид, видимо, був роз­чарований.

— Чого так швидко?.. Я думав… такі молоді, такі лепські коза­ки… Може, дівчат покликати… Уй, які слічні дівчата!.. Правдиві па­нєнки з…

— Пропади ти пропадом із своїми дівчатами! — визвірився на жида Крига, знайшовши нарешті, на кому зірвати невдоволення, що гризло його по нещасливій розмові. — Виведи нас краще цими дверима надвір, а то через корчму тепер і не протиснешся: ач, за­курили як, і аж земля стогне!..

— Що пан хоче — козацька вдача, — відповів Лейба й через жидівську світлицю вивів їх у сіни.

Крига й Павло, обережно пробираючись поміж п’яними, ви­йшли на вулицю.

— Тобі сюдою, либонь, — махнув управо рукою низовець, — а мені в цей бік. Добраніч! Може, надумаєшся все ж таки, то знай­деш мене тут, між братчиками. Вони вертаються на Січ позавтрьо­му вдосвіта. Бувай здоров!..

— Добраніч! — відповів Павло.

Вони розійшлися і за хвильку злилися з темрявою.

А в корчмі гуляли далі.

IV

Запорожці не вирушили з Канева так скоро, як заповів, роз­лучаючися з Павлом, Крига.

Старший козацький дістав повідомлення, що за кілька день до міста прибуде сам польний гетьман, і якраз для того, щоб зу­стрітися з січовим полковником у дуже важливій і нагальній справі.

Відвідини такого високого й виняткового гостя, природно, викли­кали велику силу всяких здогадів про ціль приїзду й безліч найріз­номанітніших чуток; але що й як — до пуття ніхто, опріч старшого хіба та ще січового полковника, нічого не міг сказати. Навіть брат­чики не могли як слід доглупатись, у чім річ, і, сидячи в Лейбиній корчмі за кухлем пива, глухо ремствували на свого полковника й писаря. Про одно вони тільки з певністю догадувались, а саме — що січове товариство раптом стало для чогось потрібне панам, хоч вони на Січ завжди чортом дихали; а це — сам бундючний поль­ний їде з ними на побачення. Лейба, дослухаючись до їхніх роз­мов, тільки в бороду посміхався, бо коли хто й знав усе докладно, то це лише він, а якими шляхами — хіба жид скаже?..

Коли кому до цього всього було байдужісінько, то це хіба ті­льки Павлові.

Другого по зустрічі з Кригою дня він і з дому не виходив, хо­див як неприкаяний та все про щось думав.

Стара Василиха ще зранку, виходячи з дому на ринок зі сві­жими пиріжками та печеною рибою, помітила, що з сином щось коїться непевне. Аякже: то було спить удосвіта, як мертвий, і не добудишся парубка, а це — вернувся пізно вночі, а лежить на спині, голову поклавши на руки, й видно по всьому, що за цілісі­ньку ніч і очей не заплющив: встромив їх у стелю, ніби думаючи якусь важку думу, й навіть голови не повернув, як мати підійшла; хотіла була вилаяти, та подумала, що, може, в дитини голова болить, та ще, гляди, й на похмілля (не інакше, як із тими паливо­дами знов зійшовся й випив), то вже нехай вилежиться, Бог із ним, а то ще занедужає…

Але коли, вернувшись увечері з ринку, побачила, що Павло її сидить, як туман, на призьбі, уткнувши лікті в коліна й підперши похилу голову долонями, та не звертає на матір жодної уваги; ко­ли, метнувшись до хати й оглянувшись по ній, побачила, що він не їв нічого й не пив, стара не в жарт затривожилась і вибігла з хати.

— Що тобі, Павлусю? — нахилилася над ним.

— Нічого… — буркнув, не ворухнувшись.

— Як то нічого! — аж руками в поли вдарила, закуд­кудакав­ши сполоханою квочкою, Василиха. — Таж у тебе, бачу, з самісі­нького ранку ріски в роті не було!.. Та підійми голову, чого похню­пився: дай подивитися на тебе — може, хворий ти, хай Господь милує, цариця небесна…

— Зовсім я не хворий, — промовив він, глянувши неньці в ві­чі, й якось криво усміхнувся. — Вигадають…

— Та як же не хворий! — аж руками сплеснула Василиха, пи­льно вдивившись в нього. — Та ти змарнів зовсім, і очі позапада­ли… Ой, лишенько ж мені!.. Чом ти не обідав, скажи мені?..

— Невже не обідав?.. — щиро здивувався парубок. — Хм… чу­дасія… Мабуть, їсти не хотілося.

— Та чого ж не хотілося?.. Ой Боже ж мій! Зурочили мені ди­тину, — щоб я з місця не зійшла, як не зурочили! А хто, хто?.. Не інакше, як оті харцизяки січові, оті характерники, бодай їм світа-сонця не діждатися більш! Ходи, синку, в хату та будемо хоч вече­ряти — може, воно минеться, а ні — то бабу Мацачку гукну пошеп­тати…

— Добре, добре, я зараз, — засміявся Павло, — обійдеться й без шептання.

Мати, зрадівши, що парубок трохи ніби повеселішав, замету­шилася коло вечері та все бурчала й сипала прокльони на чубаті голови запорозькі. Припинила їх тільки за столом, за хлібом свя­тим. Дивилася на сина, з якою охотою він їв, і потроху заспокою­валася. А все-таки цікаво було довідатися, що з ним.

— Десь учора ввечері був ізнову з отими гульвісами? — обе­режненько почала вона.

Він ласкаво подивився на неї, не відриваючись від їжі, й за­сміявся.

— Був і не був, мамо, — відповів.

— Водись, водися з ними, вони напутять… Аякже… на все до­бре напутять… Батько завіявся безвісті, а може, й на той світ, то й тебе напутять…

— Це правда, мамо, — помовчавши трохи, почав Павло. — Один уже казав мені, щоб кидав усе й їхав на Січ…

— На будячині верхи? — гримнула стара, знову дратуючись. — Сідало наколеш.

— Давав коня з сідлом, одежу, зброю й навіть грошей на до­рогу.

— Ов?!. Де це такий щедрий вирискався?.. Слухай їх, сину, — вони тобі й золоті зорі в небі подарують, тільки позбирати їх мусі­тимеш сам.

— Ні, мамо, цей навсправжки.

— Звідки це такий доброчинець узявся?.. А сам же як? Голим пішки побіжить на Січ чи коняці за хвоста вчепиться?

— Ні, — насміявся Павло, — сам він тут зостається в лейстро­виках.

— Отакої! Міняємо шило на швайку! — мовила Василиха й раптом гостро вдивилася в сина, діткнута якимсь тривожним пе­редчуттям. — А власне… чого це в нього до тебе саме така велика ласка?

Павло помовчав хвильку, спаленівши, як варений рак, а далі несміливо:

— Та… не знаю, як вам і казати…

— Кажи, кажи вже, коли почав: чого раки печеш?

Павло рвійним рухом відсунув від себе миску й насупився.

— Він побачив Орисю й закохався в неї… от!

Василиха отетеріла. Вона нічого не зрозуміла.

— Яку Орисю?.. Що ти мелеш півтора людського?

— Орисю… вдови Обеременчихи Орисю — не знаєш, чи що?..

Стара й ще не второпала.

— Гаразд… А тобі яке діло?

Павло спалахнув:

— Як то яке діло?.. Та ж то моя дівчина, а він: відкаснися, ка­же, від дівчини, а за це матимеш від мене й коня, й зброю, й оде­жу.

Василиха аж підскочила на місці.

— На якого дідька — не при хаті згадуючи — воно тобі… оде­жа тая харцизяцька та зброя?.. З жидами канівськими герці справ­ляти, чи що?.. Чом ти не послав його під три вітри?.. Чи, може…

Страшна думка блискавкою протяла їй мізок, і вона з гострим підозрінням ловила його блукаючий у замішанні погляд.

— Та… бачте… — почав він, то опускаючи, то підіймаючи очі, — він питав… той… чи до мислі мені січове товариство…

— Ага-а, ось воно що!.. І ти сказав, що до мислі?.. Кажи ж, чого замовк?..

У серці в неї кипіло, й вона, на превелику силу, здер­жувала­ся, поки випитає все.

— Авжеж, що до мислі мені, бо… кому ж воно не до вподоби! — зважився нарешті вимовити Павло й уперто глянув матері в вічі. — Але я не поїду з ними, бо… хочу одружитися з Орисею.

Мати ще трималася й удавано спокійно розпитувала далі:

— Так, так… А ти ж її… Орисю тую свою, питав: піде вона за тебе?

— Ні, ще не питав. Сьогодні хочу оце піти дізнатись…

— Ну, а як дівчина, що ви із своїм гонивітром низовим менжу­єте нею, як цигани кобилою, піднесе тобі гарбуза?

Зір у парубка став ще впертіший, немовби аж скам’янів.

— Не піднесе… А як піднесе, то все одно життя мені тут нема.

— На Січ майнеш тобто? — промовила вона глухо й підвелась.

— Подамся, бо що маю тут робити?

Мати підійшла до печі, вхопила макогона.

— А оце бачив? — показала йому.

Павло засміявся.

— Облиште, мамо… Я не маленький. Самі добре знаєте, що це пусте…

— Та знаю ж, знаю… які тепер поставали… великорозумні діт­ки…

Зовсім несподівано для Павла вона кинула макогона під піч, піднесла полу хвартуха до очей і запхикала.

— Вигодувала… вилюляла синочка… нічого сказати… Гарна поміч… ста… старій неньці… Одного лиха година та нещаслива за­віяла безвісти… Та ти що собі, ледащо, думаєш? — раптом визвіри­лася Василиха на сина, й сльози їй миттю висохли на розлючених очах. — Ти на Січ, а мати ж як? Попідвіконню?..

— Е, мамо, — спокійно підводячись і хрестячись у куток з об­разами, мовив Павло, — чого ж там — на кого?.. Адже ж не ви досі в мене, а я у вас на шиї був. Не буде мене, то вам ще легше буде…

— Легше, — відповіла, прибираючи зо столу. — А вмиратиму — хто очі закриє?.. Розумний який зробився… Коли це? Сьогодні, мабуть, сидячи під хатою натщесерце?..

— А таки й правда, що сьогодні, — обізвався, посміхаючись, парубок. Він безмірно радий був: розмова, що її він сподівався з прикрим почуванням у серці, навіть трохи з острахом, розрядила­ся лише тихим дощем докорів та жалів. — Чимало я дечого пере­думав за цей день…

— Бачу, бачу, — як віддалений уже по бурі грім, гуділа мати, змітаючи в жменю крихти.

А він, осмілений несподіваною лагідністю неньчиною, правив далі — де й мова бралася:

— Що маю робити вдома, коли не оженюся? Людей смішити гультяйством, чи що? Зледащію зовсім. Вам помагати у вашому ді­лі — не хлопська це річ, а жіноча… Ремесла ви мене не віддавали чомусь учити змалку…

— Де ж би таки! Дитину, однісіньку, як мізинець, у чужі люди, — обурилася мати.

— Отже, й я кажу, що не навчили, а починати тепер — люди сміятимуться…

— А оженишся, то чим жінку годуватимеш? Чи й кралю свою посадиш мені на шию?..

— Передумав і про це, мамо…

— Що ж ти вигадав розумне?

— Попрошуся в старшого за лейстровика…

— А як не прийме?

— Прийме, — засміявся Павло, згадавши вчорашню пригоду біля козацького уряду. — Якого ж йому ще козака треба!.. А не прийме — наймуся до старости за челядина… ну, та вже десь при­ткнуся, щоб заробити на жінку й на себе…

— А на матір?! — аж крутнулася з обурення стара. — Ще не оженився, та вже про матір забув, а як приведеш свою оту кралю, то матері й місця в хаті не буде! Знаю я їх, тих невісточок, що єди­начки в батьки-неньки: ні за холодну воду, а свекруха — слова накриво не вергни, зараз розприндиться й надметься, як миш на крупу, а то й синові наскаржиться та ще й накаже неньку бити. Ач, який лобуряка вигнався — в батька!..

Павло взяв був чумарку з жердки, щоб одягти мовчки під ма­терине бурчання, але, почувши це, спочатку отетерів, а далі по­чав реготати, аж за боки взявся:

— Я? Бити?! Ха-ха-ха!.. Вас бити?!. Матусенько моя ріднень­ка, що ви говорите!..

Він ухопив її за поперек і, піднявши, як пір’їну, високо вгору, цмокнув у щоку й пустив на піл.