Планета вигнання: роман ebook

Урсула Ле Ґвін

Планета вигнання : роман / Урсула Ле Ґвін ; пер. з англ. Н. Михаловська. – Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. – 216 с.: іл. – (Серія «Маєстат слова»).

ІSBN 978-966-10-3462-3

© Михаловська Н., переклад, 2024

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Серію «Маєстат слова» засновано 2004 року

Ursula K. Le Guin

PLANET OF EXILE

PLANET OF EXILE © 1966 by Ursula K. Le Guin

Published by arrangement with Eastern European and

Asian Rights Agency, Ltd. and Ginger Clark Literary, LLC.

Introduction to the 1978 Edition of Planet of Exile. Copyright © 1978 by Ursula K. Le Guin

The moral rights of the author have been asserted.

Переклала з англійської Наталя Михаловська

Продовжуючи мандрівку планетами Ліги, розпочату у «Світі Роканнона», ми разом з прибульцями із Землі опиняємося у глибинах космосу. Не чекайте описів технічних чудес — їх забороняє закон культурного ембарго. Зате буде справжнє кохання, справжня дружба і справжня спільнота людей різних рас, які разом протистоять найтяжчим випробуванням — навалі загарбників і грізній зимі, що триває чверть людського життя.

«Планета вигнання» — друга книга одного з найзначиміших цик­лів фантастики ХХ століття знаменитої письменниці Урсули Ле Ґвін. Це перший український переклад твору.

Розділ 8.Місто чужинців

Найдивнішим зі всього дивного у цьому домі була картина на стіні великої кімнати внизу. Коли Аґат пішов і кімнати запали у мертву тишу, Ролері стояла, дивлячись на цю картину, аж доки та не стала світом, а вона — стіною. І цей світ був мережею: дуже складною багаторівневою мережею, наче переплетені гілки в лісі, наче перехрещені струмки води, срібні, сірі, чорні, з переливами — рожевими, зеленими, жовтими, як сонце. Вдивляючись у цю складну мережу, можна було побачити у ній, серед її вічок, вплетені і заткані в неї маленькі й великі візерунки та постаті — звірі, дерева, трави, чоловіки, жінки, інші створіння, деякі з них були схожими на далекородних, деякі — ні; і ще якісь чудні фігури, скрині на круглих ногах, птахи, сокири, срібні списи і пір’я вогню, обличчя, які не були обличчями, камені з крилами та дерево, листям якого були зірки.

— Що це? — спитала вона жінку, яку Аґат просив приглянути за нею, його родовичку. Та, по-своєму прагнучи бути дружелюбною, відповіла:

— Картина, малюнок — ваші люди роб­лять малюнки, правда?

— Так, трішки. А про що вона?

— Про інші світи і наш дім. Подивися, — от люди… Це було намальовано давно, у перший Рік нашого вигнання, одним із синів Есміта.

— Що це? — показала Ролері з шанобливої відстані.

— Це будівля — Велика Зала Ліги у світі, званому Давенантом.

— А це?

— Еромубіль.

— Я знову слухаю, — чемно сказала Ролері — вона щомиті демонструвала свої найкращі манери — але, коли Сейко не зрозуміла цієї формули, спитала відверто: — Що таке еромубіль?

Далекородна трохи вип’яла губи і байдуже промовила:

— Це… такий пристрій для пересування, як… ох, ви ж навіть коліс не використовуєте, то як тобі пояснити? Ти бачила наші візки на колесах? Так? То це теж візок, але він не їздить, а літає.

— А ви і зараз можете таке робити? — спитала Ролері з чистої цікавості, але Сейко неправильно зрозуміла це запитання. Роздратовано відповіла:

— Ні. Як ми змогли б зберегти таке вміння тут, коли Закон наказав нам не підніматися вище вашого рівня? А ваші люди за шість сотень років не навчилися використовувати колесо!

Самотня у цьому дивному місці, вигнана зі свого племені, а тепер іще й розлучена з Аґатом, Ролері лякалася Сейко Есміт і всіх речей та людей, яких зустрічала. Проте не могла попустити, щоб її зневажала ревнива жінка, старша від неї. Сказала:

— Я питаю, щоб знати. Але не думаю, щоб ваш народ пробув тут шість сотень Років.

— Шість сотень наших років — це десять Років тут.

За мить Сейко Есміт повела далі:

— Бачиш, ми не знаємо всього про еромубілі та багато інших речей, якими колись користувався наш народ, бо наші предки, прийшовши сюди, поклялися виконувати закон Ліги. Він забороняв їм уживати багато речей, відмінних од тих, які знали місцеві люди. Це називалося Культурним Ембарго. З часом ми навчили б вас робити такі речі, як колісні візки. Але Корабель відлетів. Нас тут зосталося мало, від Ліги не було ані слова, а в ті дні у нас виявилося багато ворогів серед ваших племен. Нам було важко дотримуватися Закону, а також зберігати те, що ми мали і знали. Можливо, ми втратили багато вмінь та відомостей. Ми не знаємо.

— Який дивний закон, — пробурмотіла Ролері.

— Його ухвалили задля вас — не задля нас, — сказала Сейко своїм прискореним голосом, з твердим і чітким акцентом, подібним на вимову Аґата. — У Канонах Ліги, які ми вивчаємо в дитинстві, написано: «Заборонено поширювати будь-яку Релігію чи Віро­вчення, навчати будь-яких технік чи теорій, експортувати будь-які культурні взірці чи положення, а парасловесна мова не може бути використана у спілкуванні з будь-якою високорозумною формою життя, що її не знає. Ця заборона стосується будь-якої Колоніальної Планети, доки Рада Регіону з дозволу Пленуму не визнає, що така планета готова для Управління або для Членства…». Бачиш, це означає, що ми мусимо жити так само, як ви. А якщо ми цього не робимо, то порушуємо наш власний Закон.

— Це нам не шкодило, — сказала Ролері. — А вам із цього жодної користі.

— Ти не можеш судити нас, — мовила Сейко з холодною роздратованістю, але потім опанувалася. — А зараз маємо братися за роботу. Підеш?

Ролері покірно пішла за Сейко. Але, виходячи, озирнулася на картину. Та була ціліснішою, ніж будь-що, раніше нею бачене. Її похмура, срібляста, неспокійна складність вплинула на дів­чину майже так само, як Аґатова присутність. Коли був із нею, вона боялася його, але більше нікого. Нікого, нічого.

Воїни Ландіна пішли. Сподівалися партизанськими наскоками і засідками зіпхнути ґаалів на південний шлях, де жили не такі войовничі народи. Але надія на це була невеликою, тому жінки працювали, щоб підготувати місто до облоги. Сейко і Ролері зголосилися у Залі Ліги на великій площі, і їх приділили до групи, що мала зігнати отари ган із довгих полів на південь од міста. Пішло двадцятеро жінок; кожна, виходячи із Зали, дістала пакет із хлібом та сиром з молока ган, бо вони мали пробути за роботою весь день. Чим менше ставало паші, тим далі на південь відходили отари — на луки між пляжем і прибережними хребтами. Жінки відійшли миль на вісім на південь, а тоді повернули назад, ходячи туди й сюди зигзагами, щоб зігнати все більше й більше маленьких тихих кошлатих тварин.

Сьогодні Ролері побачила далекородних жінок в іншому світлі. Досі вони здавалися їй ніжними і схожими на дітей зі своїм легким світлим одягом, швидкою мовою і швидким розумом. Але ось вони вийшли на покриті обмерзлою стернею пагорби. Мали на собі хутра і штани, як людські жінки, і гнали повільні кошлаті отари під вітер, що віяв з півночі, злагоджено й рішуче працюючи разом. Чудово вміли обходитися з тваринами, здавалося, не женуть, а ведуть їх, наче мають над ними якусь владу. Вийшли на дорогу, що вела до Морських Воріт, вже після заходу сонця — гурток жінок у кошлатому морі тварин, які трюхали бігцем. Коли завидніли стіни Ландіна, одна з жінок підняла голос і заспівала. Ролері ніколи ще не чула, щоб голоси гралися з висотою звучання та ритмом. Її очі заморгали, у горлі защеміло, а ноги затупали по темній дорозі у злагоді з ритмом співу. Вздовж дороги один голос за іншим підхоплював пісню; вони співали про втрачений дім, якого не знали, про ткання одежі та вишивання її коштовними каменями, про воїнів, убитих на вій­ні. Ще була пісня про дів­чину, яка збожеволіла від кохання і кинулася в море — «О хвилі перед припливом, вони далеко біжать». Солодкоголосо виводячи журливу пісню, вони гнали отари, двадцятеро жінок, що йшли у вітряній темряві. Саме був час припливу, який глухо шумів над дюнами ліворуч од них. На високих стінах перед ними запалали смолоскипи, перетворюючи місто вигнанців на острів світла.

Тепер уся їжа в Ландіні була строго нормована. Люди харчувалися спільно в одному з великих будинків навколо площі, або, якщо хотіли, забирали пайки додому, до своїх осель. Жінки, що пастушили, повернулися пізно. Після квапливої вечері у дивній будівлі, званій Тіатром, Ролері пішла із Сейко Есміт до будинку жінки Елли Пасфаль. Вона радше пішла б до порожнього будинку Аґата і зосталася там сама, але тепер робила все, що їй казали. Більше не була дів­чиною, більше не була вільною. Була дружиною альтеррана і бранкою з милості. Вперше в житті вона корилася.

У домашньому вогнищі не горіло полум’я, а все ж у високій кімнаті було тепло; у скляних клітках на стіні світилися лампи без гнотів. У всьому цьому будинку завбільшки як цілий Родовий дім Тевара, жила сама-одна стара жінка. Як вони витримують самотність? І як зберігають тепло та світло літа серед стін? Вони цілий Рік жили у цих будинках, усе своє життя, ніколи не мандрували, ніколи не жили в наметах на околицях украйни, на широких просторах Літнього краю, у мандрах… Ролері високо підвела свою сонну голову і крадькома глянула на стару, Пасфаль, щоб побачити, чи помітила та її дрімоту. Помітила. Ця стара бачила все і ненавиділа Ролері.

Як усі вони, Альтерри, Старшини далекородних. Ненавиділи її, бо любили Джекоба Аґата ревнивою любов’ю; бо він узяв її за дружину; бо вона була людиною, а вони — ні.

Хтось із них щось казав про Тевар, щось дуже дивне, настільки дивне, що вона не повірила. Опустила очі, але, видно, її обличчя змінилося від страху, бо один із чоловіків, Дермат Альтерра, перестав прислухатися до інших і сказав:

— Ролері, ти не знала, що Тевар упав?

— Я слухаю, — прошепотіла вона.

— Наші люди весь день шарпали ґаалів, — пояснив далекородний. — Коли ґаальські воїни атакували Тевар, ми напали на їхні обози і табори, які ґаальські жінки розбили на схід від лісу. Це відволікло деяких воїнів, і дехто з теварянців вибрався з міста, але вони і наші розпорошилися. Частина з них тут. Та ми не знаємо, що робить решта. Бо ж ніч холодна, а вони там, між пагорбів…

Ролері сиділа мовчки. Вона дуже втомилася і не розуміла. Зимоград узято, зруйновано. Невже це правда? Вона покинула своїх людей, а тепер вони всі мертві або блукають, бездомні, між пагорбами у Зимову ніч. Вона зосталася сама. Чужинці говорили і говорили своїми твердими голосами. Якийсь час Ролері видавалося — і вона знала, що це видається, — наче на її долонях і зап’ястях тонкий шар крові. Її ледь нудило, але вже не була сонною. Почувалася так, ніби на мить вийшла за межі дійсності, опинилася на порозі Порожнечі. Яскраві холодні очі старої, чаклунки Пасфаль, дивилися на неї. Вона не могла рухатися. Не мала куди піти. Вони всі мертві.

Тоді щось змінилося. Наче світелко десь далеко в темряві. Вона сказала вголос, хоча так тихо, що почули лише ті, хто був до неї найближче:

— Аґат іде сюди.

— Він тобі промовив? — різко спитала Елла Пасфаль.

Ролері на мить глянула на щось поблизу старої, якої боялася; не бачила її.

— Він іде сюди, — повторила.

— Можливо, він не надсилав, Елло, — сказав той, кого звали Пілотсоном. — У них певною мірою взаємозв’язок.

— Гуру, це нісенітниця.

— Чого ж нісенітниця? Він казав, що дуже сильно надсилав до неї на пляжі і дістався. Вона, либонь, Природжена. Встановився взаємозв’язок. Так уже траплялося раніше.

— Атож, між людськими парами, — промовила стара. — Непідготовлена дитина не може приймати чи надсилати паравербальні повідомлення, Гуру; а Природжені — це найрідкісніша річ у світі. І вона врофожка, не людина!

Тим часом Ролері підвелася, вийшла з кола і пішла до дверей. Відчинила їх.

Зовні була темна порожнеча й холод. Вона глянула на вулицю й одразу ж помітила чоловіка, що наближався втомленою ходою. Ввійшов у смугу жовтого світла, яке падало з відкритих дверей, і, вхопивши її за руку, задихаючись, вимовив її ім’я. Його усмішка показала, що йому бракує трьох передніх зубів, на голові під хутряною шапкою мав накладену почорнілу перев’язку; посірів од втоми і болю. Був між пагорбами вже три дні і дві ночі, — відколи ґаалі ввійшли до Аскатеварської Украйни.

— Принеси мені трохи води напитися, — тихо сказав він Ролері й вийшов на світло, тимчасом як усі інші оточили його.

Ролері знайшла кухню, а в ній металеву очеретинку з квіткою на вершині, яку слід було повернути, щоб із очеретинки потекла вода. В Аґатовому домі теж був такий пристрій. Але вона не побачила жодних кубків чи горняток, тож набрала води у підрублений поділ шкіряної туніки і принесла її своєму мужеві в іншу кімнату. Він жадібно випив з її туніки. Інші дивилися, а Пасфаль різко сказала:

— Чашки в буфеті.

Але вона вже не була чаклункою, її зла сила щезла, як даремно випущена стріла. Ролері опустилася навколішки біля Аґата і слухала його голос.

Розділ 9.Партизани

Після першого снігу знову потеплішало. То світило сонце, то падав невеликий дощ, віяв північно-західний вітер, вночі ледь підморожувало — все як упродовж останнього місяцевороту Осені. Зима не надто відрізнялася від того, що було раніше. Нелегко було повірити записам за попередні Роки, які розповідали про десятифутові снігопади, про цілі місяцевороти, коли лід ніколи не танув. Може, так буде пізніше…

Теперішньою проблемою були ґаалі.

Майже не зважаючи на Аґатових партизан, хоча ті завдали кілька дошкульних ударів флангам їхньої армії, північани швидким маршем полилися через Аскатеварську Украйну, отаборилися на схід од лісу, а тепер, на третій день, напали на Зимоград. Однак не зруйнували його; навпаки, явно намагалися врятувати від вогню зерносховища, так само отари і, можливо, жінок. Вирізали тільки чоловіків. Доповідалося, що вони, ймовірно, збиралися залишити в місті гарнізон зі своїх людей. Повертаючись із півдня Навесні, ґаалі йшли б від міста до міста своєї імперії.

Це було зовсім не по-врофожськи.

Аґат обдумував це, лежачи у схованці під величезним зваленим деревом і чекаючи, доки воїни з його маленької армії займуть позиції для їхнього власного наскоку на Тевар. Він уже два дні та дві ночі перебував під відкритим небом, — бився і ховався. Зламане ребро боліло від побоїв, яких він зазнав у лісі, хоча й було добре перев’язане, так само неглибока рана на голові від вчорашньої ґаальської пращі. Але завдяки імунітету до інфекції рани дуже швидко загоювались, і Аґат не переймався нічим, — хіба що розірваною артерією. Лише контузія могла збити його з ніг. У цю мить він відчував спрагу, тіло трохи затерпло, але його свідомість була приємно збуджена — завдяки цьому короткому вимушеному відпочинку. Геть не у звичаї врофожів будувати такі далекі плани на майбутнє. Врофожі не розглядали час і простір лінійно, на імперіалістичний лад його власного виду. Час для них був ліхтарем, що освітлював крок уперед, крок назад, а решту поглинала нерозпізнавальна темрява. Час був сьогоднішнім днем, одним днем неосяжного Року. Не мали жодного історичного словника: лише «сьогодні» і «минулі часи». Заглядали вперед лише на наступну пору Року. Не бачили часу збоку, а перебували в ньому, як лампа посеред ночі, як серце в тілі. Так само було і з простором: простір не був для них поверхнею, на якій належить викреслювати межі, а украйною, серцем і центром якої були вони самі, їхній клан і плем’я. Довкола украйни були інші місцевості, що прояснювалися, коли вони до них наближалися, і темнішали, коли від них відходили, чим далі, тим невиразніші. Але не було жодних ліній, жодних кордонів. Оце планування наперед, намагання втримати завойовані території в часі та просторі було нетиповим. Про що воно свідчило? Це самостійна зміна шаблону культури врофожів чи вплив старих північних колоній і фортів Людей?

«Оце вперше вони запозичили в нас якусь ідею, — сардонічно подумав Агат. — Далі ми почнемо ловити їхні застуди. І вони нас уб’ють, а наші ідеї цілком спроможні вбити їх…»

Він був глибоко і переважно несвідомо ображений на теварянців, які розбили йому голову й ребра та розірвали їхній союз. І от тепер він мусить спостерігати, як їх вирізують у їхньому дурному малому городищі з болота в нього на очах. Не мав змоги боротися проти них, а зараз майже так само не мав змоги боротися за них. Ненавидів їх, бо змусили його до безпомічності.

У цю мить — Ролері саме повернула назад до Ландіна з отарами, — сухе листя в улоговині позаду нього зашелестіло. Перш ніж звук припинився, Аґат уже тримав напоготові свій дротиковий пістоль, націлений на улоговину.

Згідно із Законом Культурного Ембарго, що становив собою основу етики Вигнанців, вибухівка була заборонена, але деякі тубільні племена в битвах давніх Років використовували отруєні списи та дротики. Звільнені цим від табу, ландінські лікарі розробили деякі ефективні отрути, які все ще використовували мисливці та воїни. Вони приголомшували, паралізували, вбивали повільніше чи швидше. Цей дротик був смертельним і впродовж п’яти секунд вражав нервову систему великої тварини, завбільшки як ґааль. Механізм дротикового пістоля був простим і доладним, а влучав із відстані трохи більшої за п’ятдесят метрів.

— Виходь! — гукнув Аґат до безмовної улоговини, а його все ще розпухлі губи розтяглися у посмішці. Враховуючи все попереднє, він ладен був пристрелити чергового врофожа.

— Альтерра?

Врофож підвівся на повний зріст серед мертвих сірих кущів улоговини, тримаючи руки по швах. Це був Умаксуман.

— А, дідько, — сказав Аґат, опускаючи пістоля, хоча й не до кінця. Стриманий імпульс до насилля струснув його тіло миттєвим спазматичним дрижанням.

— Альтерро, — хрипко сказав теварянець, — в наметі мого батька ми були друзями.

— А потім, у лісі?

Тубілець стояв мовчки, великий і важкий. Його світле волосся було брудним, обличчя землистим від голоду та виснаження.

— Я чув твій голос разом з іншими. Якщо ви вже вирішили помститися за честь сестри, то могли це робити по черзі, а не всі одночасно.

Аґат усе ще тримав палець на спуску, але, коли Умаксуман заговорив, вираз його обличчя змінився — до того не сподівався на відповідь.

— Я був не з ними. Я пішов слідом за ними і зупинив їх. П’ять днів тому я вбив Уквета, свого брата-небожа, їхнього проводиря. Відтоді блукаю між пагорбами.

Аґат поставив свого пістоля на запобіжник і відвів погляд.

— Підійди сюди, — сказав він за деякий час. Лише тоді обидва зрозуміли, що вони стояли, голосно розмовляючи, на цих пагорбах, де аж кишіло від ґаальських розвідників. Аґат зайшовся довгим беззвучним сміхом, Умаксуман тим часом прослизнув до нього, в яму під колодою.

— Друг, ворог, ну його к дідьку, — промовив Аґат . — Ось, бери.

Простягнув врофожеві скибку хліба з торби.

— Ролері — моя дружина, вже три дні, як ми побралися.

Умаксуман мовчки взяв хліб і їв так жадібно, як лише міг їсти голодний.

— Коли ліворуч свиснуть, ми збираємося рушити всі вкупі до вилому в стіні у північному куті та пробігтися через місто, щоб забрати всіх теварянців, яких тільки зможемо. Ґаалі шукають нас поблизу Багна, де ми були сьогодні вранці, а не тут. Це наша єдина вилазка до міста. Хочеш із нами?

Умаксуман жестом висловив згоду.

— Зброю маєш?

Умаксуман здійняв свою сокиру. Не кажучи й слова, вони удвох присіли, спостерігаючи за дахами, які палали, безладною штовханиною і рухом у зруйнованих переходах маленького міста на пагорбі перед ними. Сірі хмари затулили сонце, вітер приносив різкий запах диму.

Тоді зліва пролунав свист. Схили пагорбів на захід і північ од Тевара зароїлися від людей, маленькі розрізнені постаті, пригинаючись, побігли вниз у долину, потім угору схилом, зібралися під розбитою стіною, а звідти проникли у хаос зруйнованого міста.

Зібравшись під стіною, воїни Ландіна поділилися на загони чисельністю від п’яти до двадцяти бійців, озброєних дротиковими пістолями, боло2 та ножами, і так уже й трималися, чи то нападаючи на групи ґаальських грабіжників, чи то збираючи усіх теварянських жінок і дітей, яких тільки змога, і ведучи їх до воріт. Рухалися так швидко і певно, як після репетиції. Ґаалі, зайняті знищенням останніх захисників міста, були застукані зненацька.

Аґат і Умаксуман трималися пліч-о-пліч. Коли вони бігли через Площу Кам’яного Стукоту, до них приєдналося вісім чи десять воїнів, й усі разом вони проминули вузький тунельний прохід до меншої площі та ввірвалися до якогось великого Родового дому. Один за одним зістрибнули з глиняних сходів у темне підземелля.

Білолиці чоловіки з червоними плюмажами, ввіткнутими у закручене рогами волосся, кричали й розмахували сокирами, захищаючи свою здобич. Дротик із Аґатового пістоля вцілив у відкритий рот одного з них; ще Аґат побачив, як Умаксуман відтяв руку ґааля, наче дроворуб гілку дерева. Тоді запанувала тиша. Жінки мовчки кулилися в напівтемряві. Заквилила, а потім голосно заплакала дитина.

— Ходімо з нами! — крикнув Аґат.

Кілька жінок рушило до нього, але, побачивши його, зупинилися.