Місто ілюзій: роман ebook

Урсула Ле Ґвін

Місто ілюзій : роман / Урсула Ле Ґвін ; пер. з англ. М. Великанової. – Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. – 336 с.: іл. – (Серія «Маєстат слова»).

ISBN 966-692-431-5 (серія)

ІSBN 978-966-10-3464-7

Серію «Маєстат слова» засновано 2004 року

Ursula K. Le Guin

CITY OF ILLUSIONS

Copyright © 1967 by Ursula K. Le Guin

Published by arrangement with Eastern European and

Asian Rights Agency, Ltd. and Ginger Clark Literary, LLC.

Introduction to the 1978 Edition of City of Illusions. Copyright © 1978 by Ursula K. Le Guin

The moral rights of the author have been asserted.

Переклала з англійської Марія Великанова

Охороняється законом про авторське право.Жодна частина цього видання не може бути відтворена в будь-якому вигляді без дозволу видавця

© Великанова М., переклад, 2024

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Мешканці одного з Лісових Домів знаходять дорослого чоловіка, який не пам’ятає, хто він, не має практично жодних навичок — доросле немовля з нелюдськими жовтими очима. Звідки він прийшов? Куди прямував? І чи не може саме він бути примарною надією людства на звільнення від влади Шінґів?

Щоб знайти відповіді, чоловік вирушає до Ес-Тоха – Міста Брехні. На нього чекає довга дорога…

«Місто ілюзій» — третя книга одного з найзначиміших циклів фантастики ХХ століття знаменитої письменниці Урсули Ле Ґвін. Це перший український переклад твору.

8

Дивна невидима Рада Володарів Землі завершилася. На прощання Абундібот сказав Фальку:

— Вибір за тобою: залишитися Фальком, нашим гостем на Землі, чи відновити свій спадок і здійснити своє призначення як Аґад Рамаррен із Верела. Бажаємо тобі зробити цей вибір свідомо і в належний час. Ми чекатимемо на твоє рішення і підкоримося йому.

Тоді він звернувся до Оррі:

— Допоможи своєму однокровцеві оббутися в Місті, Гаре Оррі, і дай нам знати про всі його і твої бажання.

За спиною Абундібота розкрилася щілина-двері, він позадкував, і його висока кремезна постать миттєво зникла за дверима, немовби її змахнули. Чи був він, зрештою, тут насправді, чи вони бачили лише якусь проєкцію? Фальк не міг сказати напевне. Замислився, чи вдалося йому взагалі бодай раз побачити Шінґа наживо, чи він стикався лише з тінями і зображеннями Шінґів.

— Ми можемо десь погуляти — десь… надворі? — раптом запитав Фальк у хлопця, не в змозі більше виносити непрямі й нематеріальні проходи і стіни, а також бажаючи дізнатися, де насправді лежать межі їхньої свободи.

— Де завгодно, преч Рамаррен. Можемо ходити вулицями… чи візьмемо слайдер? А ще тут, у Палаці, є сад.

— Сад цілком підходить.

Оррі повів його великим порожнім коридором із сяючими стінами, тоді через розсувні двері вивів до маленької кімнати.

— Сад, — уголос промовив хлопець, і двері зачинилися; відчуття руху не було, але коли вони відчинилися знову, Оррі і Фальк вийшли до саду.

Сказати, що він розташований надворі, було б великим перебільшенням: прозорі стіни мерехтіли вогнями Міста десь далеко внизу; місяць, майже повний, сяяв неясно і спотворено крізь скляний дах. Тут було багато рухомих м’яких вогнів і тіней, усюди росли тропічні кущі, ліани обвивалися навколо шпалер і звисали з альтанок, підсолоджуючи парке повітря пахощами численних кремових і малинових квітів, затуляючи простір листям так, що вже за кілька футів нічого не було видно. Фальк різко розвернувся, щоб пересвідчитися, що стежка, яка веде до виходу, все ще на місці. Спекотна, важка, запашна тиша лякала; на мить Фальку здалося, ніби десь у неясних глибинах саду криється натяк на щось чужорідне, неймовірно далеке, якийсь відтінок, настрій, заплутаність втраченого світу, планети ароматів і ілюзій, трясовин і перетворень…

На стежці серед тінистих квітів Оррі зупинився, дістав із коробочки маленьку білу трубочку, вставив одним кінцем між губами й жадібно посмоктував. Фальк був надто поглинутий іншими переживаннями, щоб звернути на це увагу, проте хлопець, наче трохи соромлячись, пояснив:

— Це паріфа, заспокійливе — всі Володарі її використовують; дуже стимулює розум. Якщо хочете…

— Ні, дякую. Я хотів тебе ще про дещо запитати.

Однак Фальк завагався. Не можна було прямо ставити ті запитання, які він хотів поставити. Під час усієї «Ради» і пояснень Абундібота Фалька не покидало неприємне відчуття, що він дивиться виставу — п’єсу, подібну до тих, які він бачив на старовинних телесувоях у бібліотеці Князя Канзасу: «Втіху для гайнського розуму» та ту, де божевільний король Лір марив на порослому вересом пустищі, над яким вирувала буря. Але найдивовижнішим було чітке враження, що головним глядачем вистави був не Фальк, а Оррі. Він не розумів, звідки воно взялося, але був певен: все, що розповів йому Абундібот, мало на меті довести щось хлопцеві.

І хлопець повірив. Для нього це не було грою; або ж він був одним з акторів.

— Ось що мене спантеличує, — обережно почав Фальк. — Ти сказав, що Верел віддалений від Землі на сто тридцять чи сто сорок світлових років. Але ж це доволі точна відстань, їй не може відповідати дуже багато зірок.

— Володарі кажуть, що на відстані від ста п’ятнадцяти до ста п’ятдесяти світлових років звідси є чотири зірки з планетами, які можуть виявитися нашою зоряною системою. Але вони в чотирьох різних напрямах, і якщо Шінґи відправлять пошуковий корабель, він може мандрувати аж до тисячі трьохсот років реального часу, поки знайде правильну зірку.

— Ти, звісно, був дитиною, але трохи дивно, що ти не знав, скільки часу має зайняти мандрівка… Наприклад, скільки років тобі буде, коли ти повернешся додому.

— Мені казали про «два роки», преч Рамаррен — тобто, грубо кажучи, сто двадцять земних років, — але я розумів, що це не точне число, а запитувати про точне не треба. — На мить, повернувшись думками до Верела, хлопець заговорив із тверезою рішучістю, якої не виявляв раніше. — Я гадаю, позаяк дорослі не знали, кого чи що знайдуть на Землі, вони хотіли бути певними, що ми, діти, не навчені технікам умозахисту, не видамо ворогові координати Верела. Певно, для нас було безпечнішим не знати.

— Ти пам’ятаєш, який вигляд мали зірки на Верелі? Сузір’я?

Оррі заперечно знизав плечима й усміхнувся.

— Володарі теж питали мене про це. Я Зимовородний, преч Рамаррен. Коли ми відлітали, Весна тільки починалася. Навряд чи я бодай раз бачив безхмарне небо.

Якщо все це було правдою, то виходило, що лише він — його пригнічена сутність, Рамаррен — міг сказати, звідки прилетіли вони з Оррі. Чи могло саме цим пояснюватися те, що здавалося майже центральним елементом складанки: інтерес Шінґів до нього, їх прагнення привести його сюди під опікою Естрель, пропозиція відновити його пам’ять? Десь існує непідконтрольний їм світ; там наново винайшли світлошвидкісні польоти; вони хочуть знати його місцезнаходження. І якщо відновити пам’ять Рамаррена, він може їм розповісти про це. Якщо вони можуть відновити його пам’ять. Якщо бодай у чомусь йому сказали правду.

Фальк зітхнув. Він утомився від нескінченних підозр, від навали недоведених чудес. Іноді всерйоз замислювався, чи не перебуває досі під дією якогось наркотика. Почувався цілком неспроможним вирішити, що ж йому робити. Він і, може, ще цей хлопець — вони були іграшками в руках химерних, зрадливих гравців.

— А чи він… той, Абундібот… він справді був у кімнаті, чи це лише проєкція, ілюзія?

— Я не знаю, преч Рамаррен, — відповів Оррі. Те, що він вдихав із трубочки, схоже, розрадило й заспокоїло його; він завжди скидався на дитину, а тепер говорив з особливою безтурботністю. — Гадаю, був. Але вони ніколи не підходять упритул. Я вам скажу — це доволі дивно, — я тут уже довго, шість років, і за цей час не торкнувся жодного з них. Вони тримаються дуже окремішньо, кожен сам по собі.

Він ясним поглядом подивився Фальку у вічі й квапливо додав, побоюючись справити неналежне враження:

— Я не хочу сказати, буцімто вони недобрі. Вони дуже добрі. Я у захваті від Володаря Абундібота, від Кена Кеньєка, від Парли. Але вони такі далекі… такі недосяжні для мене. Вони так багато знають. І так багато роблять. Вони зберігають знання, підтримують мир, несуть важкий тягар от уже тисячу років, поки решта землян не бере на себе жодної відповідальності й живе у звірячій свободі. Їхні брати — люди — ненавидять їх і не захочуть слухати правду, якщо вона виходитиме від них. Тож вони змушені залишатися окремішньо від усіх, самітньо, щоб захистити мир, знання і навички, які без них зникли б за кілька років серед усіх войовничих племен, Домів, Блукачів і кочовиків-людожерів.

— Не всі вони людожери, — сухо повідомив Фальк.

Оррі, здавалося, закінчив переказувати добре вивчений урок.

— Мабуть, — погодився він. — Мабуть, не всі.

— Деякі з них кажуть, що так опустилися, бо Шінґи не дають їм піднятися; що коли вони шукають знання, Шінґи перешкоджають їм, якщо намагаються збудувати власне Місто — Шінґи знищують його, і їх самих заразом.

Запала тиша. Оррі закінчив смоктати свою трубочку з паріфою і обережно закопав її під корінням куща з довгими звисаючими квітками м’ясисто-червоного кольору. Фальк чекав на відповідь, але поступово зрозумів, що її не буде. Його слова просто не досягли свідомості хлопця, не мали для нього жодного сенсу.

Вони ще трохи погуляли серед мінливих вогнів і вогких пахощів саду, а над ними сяяв розпливчастий місяць.

— Та жінка, чиє зображення з’явилося першим, — ти знаєш її?

— Стрелла Сьобельбель, — з готовністю відповів хлопець. — Так, я раніше бачив її на засіданнях Ради.

— Вона Шінґа?

— Ні, вона не з Володарів. Думаю, її народ живе в горах, але вона виховувалася в Ес-Тоху. Багато людей приводять чи присилають сюди дітей, щоб вони виховувалися в служінні Володарям. Іще сюди приводять недоумкуватих дітей і підключають до психокомп’ютерів, щоб навіть вони могли долучитися до великої справи. Це їх неуки називають знаряддями. Ви прийшли сюди зі Стреллою Сьобельбель, преч Рамаррен?

— Прийшов; ішов разом із нею, їв із нею, спав із нею. Вона називала себе Естрель, Блукачкою.

— Так ви ж мали зрозуміти, що вона не Шінґа… — хлопець зашарівся, витяг іще одну зі своїх заспокійливих трубочок і почав її смоктати.

— Шінґа не стала б спати зі мною? — поцікавився Фальк.

Хлопець знизав плечима у верелянському запереченні, все ще червоний як рак; наркотик зрештою зробив його сміливішим, і він наважився заговорити:

— Вони не торкаються звичайних людей, преч Рамаррен… Вони наче боги, холодні, добрі й мудрі… І тримаються осторонь…

Оррі говорив квапливо, незв’язно, по-дитячому. Чи усвідомлював він власну самотність, осиротілий і чужий тут, виходячи з дитинства і вступаючи в юність поміж людьми, які трималися осторонь, не торкалися його, напхали його словами, але замість реальності залишили таку порожнечу, що він у п’ятнадцять років шукав розради в наркотику? Звісно, він не думав про власну ізольованість таким чином — здається, він взагалі мало про що мав чітке уявлення, — але іноді вона тужливо дивилася на Фалька з його очей. Цей погляд, сповнений туги і слабкої надії, був поглядом людини, що гине від спраги в сухій солоній пустелі і раптом бачить міраж. Фальк хотів розпитати Оррі про так багато речей, але в розпитуванні не було сенсу. Відчуваючи до хлопця гострий жаль, Фальк поклав руку на його худорляве плече. Від доторку Оррі підскочив, боязко, непевно всміхнувся і знову присмоктався до свого заспокійливого.

Повернувшись до своєї кімнати, так розкішно вбраної задля його комфорту — і щоб вразити Оррі? — Фальк якийсь час ходив, наче ведмідь у клітці, та зрештою ліг спати. Уві сні він опинився в домі, схожому на Лісовий Дім, але його мешканці мали очі кольору агата й бурштину. Фальк намагався пояснити їм, що він один із них, їхній одноплемінник, але вони не розуміли його мови і дивно дивилися на нього, поки він затинаючись добирав слова, правильні слова, істинне ім’я.

Коли він прокинувся, люди-знаряддя чекали, щоб прислужитися йому. Фальк відпустив їх, і вони зникли. Він вийшов у залу. Ніхто не заступив йому дорогу; він узагалі нікого не зустрів. Здавалося, тут немає нікого, жодна жива істота не показалася ані в довгих туманних коридорах, ані на пандусах, ані в ледь видимих кімнатах із тьмяними стінами, куди він не зміг знайти дверей. І все ж він постійно відчував пильний погляд, наче хтось стежив за кожним його рухом.

Коли Фальк повернувся до своєї кімнати, на нього чекав Оррі, котрий бажав поводити його містом. Усю другу половину дня вони вешталися ним, пішки і на слайдері з паристолію: вулицями і багатоярусними садами, мостами, палацами і будинками Ес-Тоха. Оррі щедро забезпечили іридієвими смужками, які слугували тут за гроші, і коли Фальк зізнався, що йому не подобається вишукане вбрання, надане господарями, Оррі наполіг, щоб вони завітали до крамниці й обрали одяг, який припаде йому до душі. Фальк стояв серед стелажів і столів, завалених розкішним сукном, тканим і пластиформованим, що вигравало яскравими барвами та візерунками, і думав про те, як Парф на маленькому верстаті, осяяному сонцем, тче білих журавлів на сірому тлі. «Ткатиму чорну тканину на одяг», — казала вона, і, пригадавши це, він із-поміж мантій, тунік та іншого одягу всіх кольорів веселки обрав чорні бриджі, темну сорочку і короткий чорний плащ із зимової тканини.

— Це трохи схоже на те, що носять удома… на Верелі, — сказав Оррі, на мить поглянувши із сумнівом на власну вогненно-червону туніку. — Тільки в нас там не було зимової тканини. О, ми так багато зможемо привезти із Землі на Верел, так багато розповісти, навчити, якщо дістанемося туди!

Вони зайшли до їдальні, збудованої на прозорій платформі над ущелиною. Холодний, яскравий високогірний вечір тим часом згущував темряву у безодні під ними, і будівлі, що здіймалися в небеса на її краях, засяяли райдужним світлом, а на вулицях і підвісних мостах спалахнули вогні. Музика бриніла в повітрі, поки Оррі і Фальк їли їжу, замасковану спеціями, і спостерігали за натовпом.

Частина людей, які гуляли Ес-Тохом, була одягнена бідно, частина — розкішно, багато хто носив яскраве травесті-вбрання на кшталт того, що в неясних спогадах Фалька було на Естрель. Вигляд у всіх був дуже розмаїтим, деякі значно відрізнялися від усіх, кого досі бачив Фальк. Одна група перехожих була білошкірою, з блакитними очима й волоссям кольору соломи. Фальк подумав, що вони якось висвітлили себе, але Оррі пояснив, що це якесь плем’я з Другого континенту, чию культуру Шінґи підтримували, тож і привезли аеромобілем їхніх лідерів і молодь, щоб ті подивилися Ес-Тох і тутешнє життя.

— Бачите, преч Рамаррен, це неправда, що Володарі відмовляються вчити місцевих: просто деякі тубільці відмовляються вчитися. Оці, білі, розділяють із Володарями їхнє знання.

— А що вони забули, щоб заслужити таку нагороду? — запитав Фальк, але його запитання нічого не означало для Оррі.

Хлопець майже нічого не знав про будь-кого з «тубільців»: ані як вони живуть, ані які знання мають. До продавців і офіціантів він ставився поблажливо і люб’язно, як до нижчих. Цю пиху Оррі міг привезти і з Верела; він описував келшацьке суспільство як вельми ієрархічне, де було достеменно відоме місце кожного в загальному масштабі або в порядку, хоча як цей порядок встановлювався, на яких цінностях був заснований, Фальк не розумів. Річ була не лише в тому, ким людина народилася, але дитячих спогадів Оррі не вистачало для чіткої картини. Але так чи інакше, Фальку не сподобалося, як пролунало слово «тубільці», і зрештою він дещо іронічно запитав:

— Звідки ти знаєш, кому слід вклонитися, а хто має вклонитися тобі? Я не можу відрізнити Володарів від тубільців. Володарі ж теж тубільці, хіба ні?

— А, звісно. Тубільці самі себе так називають, бо наполягають, що Володарі — іншопланетні завойовники. Я теж не завжди можу їх розрізнити, — відповів хлопець зі своєю звичною легкою, привабливою, щирою усмішкою.

— Більшість із цих людей на вулицях — Шінґи?

— Гадаю, так. Звісно, я знаю з вигляду лише кількох.

— Я не розумію, чому Володарі — Шінґи — так цураються тубільців, якщо і ті й ті — террани. Що їх так розділяє?

— Ну, знання, влада… Володарі керують Землею довше, ніж ачіновао правлять келші!

— Але залишаються відокремленою кастою? Ти ж казав, Володарі вірять у демократію.

Це було античне слово, яке вразило Фалька, пролунавши з вуст Оррі; він не був певен щодо його значення, але знав, що воно пов’язане з участю всіх в управлінні державою.

— Так, звісно, преч Рамаррен. Рада керує на демократичних засадах заради спільного блага, немає жодного царя чи диктатора. Підемо до паріфарні? Там є стимулятори, якщо ви не бажаєте паріфи, а ще танцівники, музики, що грають на теанбі…

— Ти любиш музику?

— Ні, — трохи винувато, але відверто зізнався хлопець. — Від неї мені хочеться плакати або кричати. На Верелі, звісно, співають лише тварини і маленькі дітлахи. Це… це якось неправильно чути від дорослих. Але Володарям подобається розвивати мистецтво тубільців. А танці іноді бувають вельми симпатичні…

— Ні. — У Фальку наростали неспокій і бажання довести справу до кінця. — Маю питання до того Абундібота, якщо він захоче з нами зустрітися.

— Звісно. Він довго був моїм учителем; я можу звернутися до нього за допомогою оцього, — Оррі підніс до рота золотий браслет-ланцюжок на зап’ястку. Поки він говорив до нього, Фальк сидів, пригадуючи, як Естрель бурмотіла молитви до свого амулета, і чудувався власній безмежній тупості. Кожний дурень припустив би, що це передавач; кожний — окрім нього… Тим часом Оррі сповістив: — Володар Абундібот каже, щоб ми приходили, коли забажаємо. Він у Східному Палаці.

Оррі кинув смужку-гроші схиленому в поклоні офіціанту, який провів їх до виходу, і вони пішли геть.

Зірки й місяць сховалися за весняними грозовими хмарами, проте вулиці палали вогнями. Фальк простував цими вулицями з важким серцем. Попри всі свої страхи, він прагнув побачити місто, елонаї, Оселю Людей; але воно лише розтривожило і втомило його. Проблема полягала не в натовпі, хоча він ніколи на своїй пам’яті не бачив більше десяти хатин і ста людей одночасно. На Фалька тиснула не реальність міста, а його нереальність. Воно не було Оселею Людей. Ес-Тох не давав жодного уявлення про історію, тут не було ознак зв’язку з минулими часами і з далекими світами, хоча вже тисячу років звідси керували Землею. В Ес-Тоху Фальк не знайшов жодної бібліотеки, школи, музею — а шукав, бо про них розповідали давні телесувої в Домі Зоува; жодного пам’ятника чи бодай якоїсь згадки про Велику Добу Людства; тут не було потоку знань, так само як потоку товарів. Гроші тут були лише виявом щедрості Шінґів, бо не існувало економіки, здатної зробити це місце самоокупним. Казали, наче Володарів так багато, але вони мали на Землі лише одне місто осторонь всіх інших поселень, так само як сама Земля трималася осторонь від інших світів, що колись утворювали Лігу. Ес-Тох був замкнений сам на себе, сам себе забезпечував, і водночас не мав жодного коріння; його блиск і розмаїття вогнів, машин і облич, натовпи незнайомих між собою людей, його розкішна складність — усе це було зведено над прірвою в землі, в буквальному сенсі збудовано на порожнечі. Це була Оселя Брехні. Втім, вона була чудова, наче різьблена коштовність, що впала посеред безкрайої земної пустки: прекрасна, позачасова, чужа.

Слайдер ніс їх над одним із безбалясних мостів до сяйнистої вежі. Далеко внизу текла ріка, невидима в темряві; гори були приховані ніччю, бурею й вогнями міста. Люди-знаряддя зустріли Фалька й Оррі біля входу до вежі, провели до ліфта з розсувними дверима, а звідти — до кімнати, де стіни без вікон, напівпрозорі, як завжди, здавалися зробленими зі синюватого, іскристого туману. Їх попросили сісти й принесли високі срібні келихи з якимось напоєм. Фальк скуштував свій і з подивом виявив, що це таке саме питво з ялівцевим запахом, яке він пив в Анклаві Канзас. Він знав, що воно вельми п’янке, тому не став більше пити; але Оррі охоче вихилив свій келих. Увійшов Абундібот — високий, у білій мантії і з обличчям-маскою, — легким жестом відпустив знаряддя й зупинився неподалік Фалька і Оррі. Знаряддя лишили на маленькому столику третій срібний келих. Абундібот підняв його, наче у привітанні, й вихилив ураз, а потім промовив своїм скрипучим шепотом:

— Ти не п’єш, Володарю Рамаррене. На Землі є старе-старе прислів’я: істина в вині. — Усмішка промайнула на його губах і зникла. — Втім, ти, певно, спраглий до істини, але не до вина.

— Є одне запитання, яке я хочу поставити вам.

— Тільки одне?

Глузлива нотка в голосі Абундібота була настільки очевидна для Фалька, що він поглянув на Оррі — чи помітив той? Але хлопець, опустивши очі, посмоктував чергову трубочку з паріфою й нічого не помітив.

— Я хотів би трохи побалакати з вами віч-на-віч, — раптом промовив Фальк.

Тут Оррі підвів здивований погляд; Шінґ же сказав:

— Звісно, це можна. Втім, моя відповідь залишиться незмінною, буде тут Гар Оррі чи ні. Немає нічого, що ми приховували б від нього й могли сказати тобі, так само як немає нічого, що могли б сказати йому та приховували б від тебе. Однак якщо ти бажаєш, щоб він вийшов, — так і буде.

— Почекай на мене в залі, Оррі, — сказав Фальк; хлопець слухняно вийшов. Коли вертикальні вуста дверей стулилися за ним, Фальк промовив — радше прошепотів, бо тут усі шепотіли: — Я хотів повторити запитання, яке вже ставив раніше. Бо не певен, що все правильно зрозумів. Ви можете відновити мою ранішу пам’ять лише ціною теперішньої — це правда?

— Чому ти запитуєш мене, чи це правда? Чи ти повіриш у мою відповідь?

— А чому… чому б мені не повірити? — відповів Фальк, але серце в нього стиснулося від відчуття, що Шінґ грається з ним як з істотою безтямною і безсилою.

— Хіба ми не Брехуни? Тобі не можна вірити нічому, що ми кажемо. Саме так тебе навчили в Домі Зоува, саме так ти вважаєш. Ми знаємо, про що ти думаєш.

— Дайте мені відповідь на запитання, — сказав Фальк, усвідомлюючи марність власної впертости.

— Я скажу тобі те саме, що й раніше, і спробую пояснити якнайкраще, однак Кен Кеньєк краще розуміється на цих речах. Він наш найвправніший мозкоправ. Хочеш, я його покличу? Поза сумнівом, він забажає доєднати свою проєкцію до нашої розмови. Ні? Звісно, нічого страшного. Грубо кажучи, відповідь на твоє запитання така: твій розум був, як ми це називаємо, стертий. Мозкостирання — це операція, не хірургічна, звичайно, а параментальна, із застосуванням психоелектричного обладнання, яка дає значно повніший ефект, ніж будь-який гіпнотичний блок. Відновлення стертого розуму можливе, але це набагато радикальніше втручання, ніж, відповідно, зняття гіпнотичного блоку. Те, що важить для тебе зараз, — це вторинна, надбудована структура, яка містить частку пам’яті й частку особистості — те, що ти нині називаєш своїм «я». Але це, звичайно, хибне уявлення. Якщо розглянемо це твоє вторинне «я» неупереджено, ми побачимо, що воно — лише рудимент з притлумленими емоціями й розумовою відсталістю порівняно зі справжнім, глибоко прихованим «я». Втім, ми не можемо очікувати — й не очікуємо — від тебе неупередженості в цьому питанні; одначе нам дуже хотілося б мати змогу запевнити тебе, що відновлення Рамаррена передбачатиме й продовження існування Фалька. І в нас навіть була спокуса збрехати тобі про це, щоб розвіяти твої страхи і сумніви й полегшити ухвалення рішення. Але знати правду — це на краще; ми не хотіли б, щоб було інакше, і гадаю, ти теж. І правда є такою: коли ми відновимо нормальний стан та функціональність синаптичної цілісності твого первинного розуму, якщо дозволиш аж так спростити неймовірно складну операцію, що її готові провести Кен Кеньєк і його психокомп’ютери, це відновлення запустить тотальне блокування вторинної синаптичної цілісності, яку ти нині вважаєш своїм розумом і своїм «я». Ця вторинна цілісність буде пригнічена без можливості відновлення, тобто своєю чергою стерта.

— Тож, щоб відживити Рамаррена, ви мусите вбити Фалька.

— Ми не вбиваємо, — різко просичав Шінг, а тоді палко повторив думкомовою: «Ми не вбиваємо!».

На хвилю запала тиша.

— Щоб отримати дещо велике, мусиш поступитися малим, — прошепотів Шінґ. — Це універсальне правило.

— Щоб жити, треба погодитися померти, — озвав­ся Фальк і побачив, як пересмикнуло обличчя-маску. — Гаразд. Я згоден. Я даю згоду на те, щоб ви вбили мене. Насправді моя згода не має значення — чи не так? — але я даю її.

— Ми не вб’ємо тебе. — Шепіт став голоснішим. — Ми не вбиваємо. Не відбираємо життя. Ми повертаємо тобі твоє справжнє життя і справжнього тебе. Просто мусиш забути дещо. Така ціна; немає іншого вибору, немає сумніву: щоб бути Рамарреном, мусиш забути Фалька. На це і справді потрібна твоя згода, але це все, чого ми просимо.

— Дайте мені ще один день, — промовив Фальк і підвівся, завершуючи розмову. Він програв, виявився безсилим. Та все ж таки змусив маску здригнутися, на мить, дуже коротку мить намацав брехню — і відчув, що, якби вистачило розуму чи сили, зміг би дотягнутися й до правди, бо вона зовсім поруч.

Фальк вийшов із будівлі разом з Оррі і, коли вони опинилися на вулиці, сказав:

— Пройдімося хвилинку. Хочу побалакати з тобою поза цими стінами.

Вони перетнули яскраву вулицю, вийшли на кручу і стояли там пліч-о-пліч у нічній прохолоді, під весняним вітром, осяяні мерехтливими вогнями мосту через чорну прірву, що починалася від краю вулиці.

— Коли я був Рамарреном, — повільно промовив Фальк, — чи мав я право просити в тебе про послугу?

— Про будь-яку, — швидко відповів Оррі з тією тверезою серйозністю, яка, здається, з’являлася в нього, коли думками він повертався до своєї початкової підготовки на Верелі.

Фальк дивився йому прямо у вічі й не відводив погляду. Показав на золотий браслет на зап’ястку Оррі і жестом наказав зняти його й викинути в ущелину.

Оррі почав було говорити, але Фальк приклав палець йому до губ.

У хлопця забігали очі; якийсь час він вагався, потім стягнув ланцюжок із руки і кинув у пітьму. А тоді знову повернувся до Фалька: на його обличчі були ясно написані страх, розгубленість і прохання про схвалення.

Вперше Фальк продумкомовив до нього:

— Маєш іще якісь пристрої чи прикраси, Оррі?

Спочатку хлопець не зрозумів. Фалькове повідомлення було невмілим і слабким порівняно з думкомовою Шінґів. Зрештою втямивши зміст послання, він відповів паравербально, дуже чітко:

— Ні, лише комунікатор. Чому ви сказали мені викинути його?

— Хочу, щоб мої слова не чув ніхто, крім тебе, Оррі.

Хлопець видавався збентеженим і наляканим.

— Володарі чують, — прошепотів він уголос. — Вони чують думкомову, хай де вона лунає, преч Рамаррен… а я лише почав навчатися умозахисту…

— Тоді говоритимемо вголос, — промовив Фальк, хоча й сумнівався, що Шінґи справді здатні підслухати думкомову «всюди» без допомоги певних механічних пристроїв. — Ось про що я хотів попросити тебе. Ці Володарі Ес-Тоха привели мене сюди, як я бачу, щоб відновити в мені пам’ять Рамаррена. Але вони можуть це зробити — і зроблять — лише ціною пам’яті про те, ким я є зараз, ціною всього, чого я навчився на Землі. Вони наполягають на цьому. Я так не хочу. Не хочу забути все, що знаю і у що вірю, й бути безтямним знаряддям в їхніх руках. Я не хочу знову помирати задовго до смерті! Не думаю, що зможу протистояти їм, але спробую, і послуга, про яку хочу тебе попросити, — ось яка…

Він замовк, вагаючись між кількома варіантами, бо зовсім не продумав свій план.

На обличчі Оррі, щойно захопленому, тепер знову була написана розгубленість, і зрештою він пробелькотів:

— Але чому…

— Що? — перепитав Фальк, свідомий того, що влада, яку він якусь мить мав над хлопцем, випаровується. Втім, він шокував Оррі достатньо, щоб той поставив своє запитання — «Чому?» — і якщо йому колись вдасться достукатися до хлопця, то це трапиться зараз.

— Чому ви не довіряєте Володарям? Навіщо б їм знадобилося пригнічувати ваші спогади про Землю?

— Бо Рамаррен не знає того, що знаю я. І ти не знаєш. І наше незнання може зрадити світ, який послав нас сюди.

— Але ж ви… ви навіть не пам’ятаєте наш світ.

— Не пам’ятаю. Але не служитиму Брехунам, котрі правлять цим світом. Послухай мене. Ось чого вони, наскільки я зрозумів, хочуть. Вони відновлять мій колишній розум, щоб дізнатися істинне ім’я, розташування нашого рідного світу. Якщо воно стане відоме їм під час роботи з моїм мозком, вони, гадаю, одразу вб’ють мене, а тобі скажуть, що операція мала летальні наслідки, або знову зітруть мені розум, а тобі скажуть, що операція провалилася. Інакше ж мені дозволять жити, принаймні поки я не скажу їм те, що вони хочуть знати. А коли я стану Рамарреном, не знатиму, що не треба їм казати цього. А тоді вони пошлють нас назад, на Верел — єдині, хто вижив під час великої подорожі, через сотні років повернуться, щоб розповісти на Верелі, як на темній, варварсь­кій Землі відважні Шінґи тримають смолоскип цивілізації. Шінґи, які зовсім не є Ворогами людей, натомість є жертовними Володарями, мудрими державцями, землянами за народженням, не якимись чужинцями чи завойовниками. Ми розповімо Верелу про цих дружніх Шінґів. І нам повірять. Повірять брехні, якій віритимемо ми. Відтак не боятимуться, що Шінґи можуть напасти на них; і не посилатимуть допомогу землянам — справжнім людям, котрі очікують звільнення від Брехні.

— Але, преч Рамаррен, це не брехня, — заперечив Оррі.

Фальк зо хвилину дивився на нього в розсіяному, яскравому, мінливому світлі. Серце стиснулося, але він все ж сказав:

— Ти виконаєш моє прохання?

— Так, — прошепотів хлопець.

— І не скажеш про нього жодній живій істоті?

— Не скажу.

— Це просте прохання. Коли вперше побачиш мене Рамарреном — якщо це колись станеться, — скажи мені такі слова: Прочитай першу сторінку книги.

— Прочитай першу сторінку книги, — слухняно повторив Оррі.

Ненадовго запанувала тиша. Фальк стояв, відчуваючи, як марнота огортає його, наче павутиння, якою павук огортає муху.

— Це і є вся послуга, преч Рамаррен?

— Так, це все.

Хлопець схилив голову і промимрив щось рідною мовою, певно, якусь формулу обіцянки. Тоді запитав:

— Що сказати їм про браслет-комунікатор, преч Рамаррен?

— Правду. Це не матиме значення, якщо не видаси іншу таємницю, — сказав Фальк.

Здається, хлопця принаймні не навчили брехати. Але точно не навчили відрізняти правду від брехні.

Оррі перевіз його через міст на своєму слайдері, і Фальк знову ввійшов до сяйлистого палацу з туманними стінами, куди привела його свого часу Естрель. Опинившись у кімнаті наодинці з собою, він дав вихід страху і гніву, розуміючи, що його кругом ошукали і зробили безпорадним; і навіть опанувавши себе, все одно ходив кімнатою, наче ведмідь у клітці, й боровся зі страхом смерті.

Якби він благав їх, може, вони дозволили б йому й надалі жити Фальком, хай непотрібним для них, але нешкідливим?

Ні. Не дозволили б. Це було ясно, і лише боягузтво змусило його припустити таке. Тут надії немає.

Чи міг він утекти?

Можливо. Уявна порожнеча цієї величної будівлі могла виявитися бутафорією, пасткою або, як багато чого тут, ілюзією. Фальк відчував, здогадувався, що за ним постійно стежать, підслуховують чи підглядають, ховаючи десь шпигунів чи шпигунські пристрої. Всі двері охороняються людьми-знаряддями чи електронними моніторами. Але якби навіть йому вдалося втекти з Ес-Тоха, що тоді?

Чи міг би він здолати шлях назад — через гори, рівнини, ліс, повернутися нарешті до Чистини, де Парф… Ні! Він гнівно урвав себе. Не міг іти назад. Він зайшов так далеко, ідучи власним шляхом, і мусить іти ним до кінця; крізь смерть, якщо так судилося, до відродження — відродження незнайомцем з душею чужинця.

Але тут не було нікого, хто сказав би цьому незнайомцю й чужинцю правду. Нікого, кому Фальк міг довіритися, окрім нього самого, тож Фальк не просто мусить померти: його смерть мусить прислужитися планам Ворога. Цього він не міг витримати; це було нестерпно. Він кидався сюди й туди в спокійному зеленуватому присмерку кімнати. На стелі виблиснула розмита нечутна громовиця. Він не буде служити Брехунам; не скаже їм те, що вони хочуть знати. Фальк турбувався навіть не про Верел — цілком можливо, що всі його здогадки хибні, сам Верел — вигадка, а Оррі насправді є лише вдосконаленою версією Естрель; цього не перевіриш. Але Фальк любив Землю, хоча й був тут чужинцем. А Земля для нього означала дім у Лісі, сонячне сяйво над Чистиною, Парф. Він не міг усе це зрадити. Він мусив вірити, що існує спосіб, попри примус і обман, не зрадити.

Знову і знову він намагався придумати, як Фальк міг би залишити повідомлення Рамаррену: завдання настільки саме собою гротескне, що розбурхувало уяву, тільки розв’язку воно не мало. Якщо навіть Шінґи не підгледять, як він писатиме сам собі записку, то достеменно знайдуть її пізніше. Спочатку він думав використати як посередника Оррі, наказавши йому сказати Рамаррену: «Не відповідай на запитання Шінґів», але не міг бути певним, що Оррі послухається й нікому не розповість про такий наказ. Шінґи так заморочили хлопця, що той, по суті, вже був їхнім інструментом; і навіть та нісенітниця, яку Фальк довірив йому, могла вже дійти до його Володарів.