Майдан. Таємні файли ebook

Брати Капранови

МАЙДАН.

ТАЄМНІ ФАЙЛИ

Відповідно до ст. 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» автори та видавці не несуть відповідальності за зміст прямої мови героїв розслідування та цитат зі ЗМІ.

Автори дякують сайту «Українська правда» за багаторічний архів, без якого це розслідування не було б можливим.

Повне або часткове копіювання тексту твору, переклад, розміщення твору або його перекладів на сайтах та інших інтернет-ресурсах, будь-яке інше його використання без письмового дозволу правовласника ТОВ «Видавництво «НОРА-ДРУК» суворо заборонені. Порушення заборони тягне за собою відповідальність згідно із чинним законодавством.

ISBN 978-966-8659-98-0 © Нора-Друк, 2017

Цілком таємно

Революцію 2013–2014 років кожен з нас бачив по-своєму. Адже головні її події відбувалися на Майдані, на Банковій, у Будинку профспілок, у КМДА, у Харкові, Львові, Одесі, на Михайлівській площі, на Грушевського, у Маріїнському парку – і немає такої людини, яка була скрізь.

Саме тому події тих днів до сьогодні оповиті таємницею – хоч насправді їх бачили усі. Усі, але нарізно та по-різному. Революція 2013–2014 років, у якій більшість із нас брала участь, залишається суцільною загадкою. По-перше, звідки що взялося? – адже ще навесні 2013-го ми всі вважали, що українці не вийдуть на Майдан, бо розчаровані, бо їх надурять, бо революції роблять романтики, а використовують негідники, бо всі тільки сидять в Інтернеті… Усі так казали, і всі зустрілися на Майдані. По-друге, хто насправді керував Майданом – ті, що на сцені, ті, що за сценою, чи ті, що стояли перед сценою? Чому ми втратили Крим, але зберегли Одесу й Харків? Ну й нарешті, хто насправді переміг на Майдані? Ці та ще десятки питань залишаються недослідженими, попри те, що книжки про Революцію, слава Богу, виходять.

Працюючи два роки у телепроекті журналістських розслідувань «Брат за Брата», ми отримали дуже важливий досвід, який вирішили застосувати для дослідження недавніх подій в Україні. І взяли на себе працю поспілкуватися з людьми, які мали безпосередній стосунок до рішень, які ухвалювалися на Майдані, і можуть відкрити нашому погляду таємні механізми, що діяли там. Звісно, важливі персони, які сьогодні сидять у високих кабінетах, не скажуть нам правди – версію Революції для них творять їхні ж таки піарщики. Тому ми звернулися до тих, у кого рот не зайнятий шматком владного пирога, до тих, хто може і хоче розповісти правду.

Ми маємо репутацію людей різких та конфліктних. Але чомусь ті зі знайомих, хто зараз не при владі, залюбки спілкуються з нами на різні важливі теми, а от давні товариші, котрі потрапили на високі посади, одразу забувають номери наших телефонів. Та й який сенс дзвонити їм, коли правди все одно не почуєш? У той час, коли багато важливих свідків сьогодні готові розповісти все, як було, бо розуміють, що коли всі ми не зробимо з Революції належних висновків, нам знову доведеться готувати коктейлі Молотова.

Звісно, правда – річ відносна. Кожен бачить її по-своєму. І для того, щоб наше розслідування не вийшло однобоким, ми одночасно звернулися до людей, які одне одного, м’яко кажучи, не аж як люблять. Наприклад, до «фашиста і антисеміта» Олега Тягнибока та колишнього керівника Адміністрації Ющенка Олега Рибачука – «ґрантоїда» та «агента Держдепу». До «провокатора» Олександра Данилюка, який захоплював міністерства, та іншого «провокатора» Дмитра Яроша, лідера ще одних «фашистів» – Правого Сектору, до «піарщика і скандаліста» художника Сергія Пояркова, який був одним з організаторів Автомайдану, та «модного» поета Сергія Жадана, який отаманив у Харкові. Згадані люди не мають одне до одного великих симпатій – ба навіть більше, часто відкрито ворогують. Але це насправді є великою перевагою. Саме завдяки їхній ворожнечі ми й отримаємо максимально збалансовану картину української Революції, без тенденційності та упередженості.

Таємні файли Майдану нам розкривали безпосередні учасники подій. Секрети Верховної Ради – її тодішній віце-спікер Руслан Кошулинський, фінанси Майдану – Ігор Кривецький, головний фінансист «Свободи», про Крим розповів кримськотатарський українець, чи то пак, український киримли Рустем Аблятіф, який із перших днів Майдану й до останнього потягу з Сімферополя боровся за Крим, про розгін Євромайдану – його комендант Вадим Васильчук, один із тих, хто прийняв міліцейські кийки на себе, про бульдозер на Банковій – Іван Філіпович, який його тоді «здобув», про вбивство Нігояна – одеський лікар Віталій Лісничий, який під кулями виносив того з передової, про спалення Профспілок в Одесі – один із його застрільників Костянтин Василець.

Кожного свідка ми вам відрекомендуємо, як це і має бути при розслідуванні. А ви вже самі вирішуйте, наскільки він є важливим. Для нас головним залишається те, що всі вони говорять правду – це видно із зіставлення їхніх слів з інформаційними повідомленнями, зі свідченнями інших учасників та й із нашими особистими спогадами.

Ну а висновки? Висновки робіть самі. Ми навмисне розбили книжку на розділи, кожен з яких стосується окремої важливої теми, і в кожному з них намагаємося виявити головну пружину, яка штовхала події.

Отже, відкриваймо перший файл і починаймо досліджувати разом.

Хто і як готував Майдан.Файл № 1

Щойно написали цю фразу, одразу уявили, як радісно потиратимуть руки опоненти Майдану: «Значить, усе-таки готували?! Ми ж говорили!».

Справді. Говорили.

А опоненти цих опонентів, у свою чергу, говорили, що Майдан – це цілком спонтанна річ.

Водночас усі ми погоджуємося, що вибух 1 грудня став повною несподіванкою як для влади, так і для самих його учасників.

Отож ми і вирішили розібратись у цьому парадоксі, а першим із тих, кому поставили питання, став, звісно, Дмитро Ярош, очільник легендарного «Правого сектору», а до Революції – парамілітарної націоналістичної організації «Тризуб імені Степана Бандери».

Дмитро Ярош: «Усе, що ми робили, – робили дуже свідомо, і коли не визнали Януковича Президентом, а така заява була у лютому 2010 року, ми розуміли, що Янукович – це головна загроза незалежності, чудово усвідомлювали, що він є маніпульованою Росією фігурою. Попри загравання з євроінтеграцією, прихильниками якої ми ніколи не були (у тому сенсі, в якому нам її представляють), ми свідомо йшли на протидію режиму внутрішньої окупації, як ми його трактували. Ми хотіли об’єднати всі революційні національні сили в один кулак, щоб дати їм по зубах».

Отже, Майдану ще не було, але його мету – повалення режиму Януковича – було публічно озвучено, щойно новий Президент із ситою посмішкою заховав отримане у Верховній Раді посвідчення до кишені.

До речі, Майдан відбувся одразу після цього, восени 2010 року. Тільки це був дещо інший Майдан – податковий. Утім, він мав усі необхідні атрибути – сцену на майдані Незалежності, звукову апаратуру, намети, а також зовсім не мало – кілька тисяч – протестувальників, здебільшого родом із малого бізнесу. Публіка на майдані була цілком мирною, але вирізнялася впертістю, вихованою багаторічним досвідом стояння біля прилавків, і тому Податковий майдан протягом двох тижнів стояв цілодобово, ми й самі брали в ньому участь і навіть встигли виступити з його сцени.

Там-таки, на сцені Податкового майдану, ми вперше побачили Олександра Данилюка та почули назву його організації – «Спільна справа», яка й народилася саме тоді, під час протестного руху підприємців проти податкового тиску режиму Януковича.

Олександр Данилюк: «Концептуально задача “Спільної справи” з весни 2010 року полягала в усуненні режиму Януковича ще до 2015 року у революційний спосіб, оскільки президентські вибори 2015 року ми розглядали як інструмент російських спецслужб для розколу України. Тому було здійснено декілька спроб, першою з яких, досить успішною, був Податковий майдан. Потім у 2012-му відбулися парламентські вибори, і ми спробували використати обурення людей у зв’язку з фальсифікаціями для загальнонаціонального виступу, однак через пасивність парламентської опозиції усе звелося до п’яти проблемних округів».

Складається враження, що Майдан готували з двох боків – і влада, і громадськість. Але погляньмо, що ж було далі. Де? В Інтернеті, звісно, бо він знає все.

«Пам’ятник Сталіну … було встановлено 5 травня 2010 року … на території Запорізького обкому Компартії України. 28 грудня 2010 року невідомі пошкодили скульптуру, відрізавши їй голову. Згодом відповідальність за цей вчинок взяло на себе ВО “Тризуб”. У ніч на 1 січня на території Запорізького обкому КПУ стався вибух, що повністю зруйнував пам’ятник Сталіну і пошкодив саму будівлю обкому, в зв’язку з чим було порушено кримінальну справу за фактом вчинення терористичного акту. За звинуваченням у спилюванні голови пам’ятника Сталіну правоохоронці затримали дев’ять членів ВО “Тризуб”».

(bigmir.net, 01.04.2011)

Отже, наступний крок зробили націоналісти.

Дмитро Ярош: «Ми готувалися до Революції, проводили постійні вишколи, проводили акції, які будитимуть український народ, одна з найвідоміших акцій – відрізання голови Сталіну, після якого нашими членами стали Брати Капранови. Репресії радикалізували нашу свідомість та діяльність».

І справді, у січні 2011 року ми оприлюднили заяву про вступ до лав «Тризубу». Це був символічний акт на підтримку організації, членів якої звинуватили у підготовці вибухів і тероризмі. Звісно, не тільки ми підтримали тоді «Тризуб», тому зрештою влада вимушено ввімкнула задню передачу – хлопцям дали вироки з відстрочкою та умовні.

Але знову в очі кидаються паралелі. Головосіча Сталіна стала очевидним провісником ленінопаду. А арешти за тероризм із підкиданням вибухівки – коронним трюком влади у боротьбі з громадськими активістами.

Наступний, 2012-й, рік ознаменувався новим Майданом – мовним. Його ми теж не могли оминути. На другий же день після завершення феєричного футбольного Євро-2012 вулицю Грушевського перекрила сіра лава спецпризначенців зі щитами – за Кабміном, трохи вище перехрестя, на якому згодом горіли автобуси. До Ради намагалася прорватись українська інтелігенція – захисники державної мови. Сценою протестувальникам слугував дах мікроавтобуса мистецького об’єднання «Остання барикада». Зазирнувши з цієї висоти за спини міліцейської лави, ми побачили зграї молодиків у цивільному, озброєних палицями і наповненими водою пляшками, які б’ють не гірше за кийки – саме цих персонажів згодом назвали «тітушками». Біля будинку Ради було видно й сцену, з якої чулися радянські пісні.

Тож кордон майбутньої владної фортеці – Антимайдану було визначено заздалегідь, так само, як і склад її захисників.

Але під час Майдану, що б там хто не казав, важливу роль відіграли політики. А як готувалися вони до майбутньої Революції?

Тут уже не варто лізти до Інтернету за інформацією. Бо ми прекрасно пам’ятаємо, як восени 2012-го голосували на виборах до Верховної Ради. Вони завершилися тоді сенсаційно – націоналістична партія ВО «Свобода» отримала більше десяти відсотків голосів, а до того ще й перемогла у тринадцяти одномандатних округах. Результатом стала фракція у тридцять вісім депутатів, очолена Олегом Тягнибоком, і навіть крісло віце-спікера отримав представник «Свободи» Руслан Кошулинський.

Олег Тягнибок: «Ніхто – ані регіонали, ні наші тодішні партнери – не вірили, що ми – люди ідеї. Їхнє бачення “Свободи”: “грамотні пацани”, які знайшли свою політичну нішу, свої голоси, і так само, як ті експлуатують питання Сходу, російської мови, так і “Свобода” знайшла свою тему, отримала дивіденди у вигляді мандатів. А тепер із ними можна “рєшать вопроси”. Вони вважали нас за подібних собі».

Рекомендувати читачам Олега Тягнибока навряд чи треба. Його політична біографія почалася ще під час Революції на граніті, а на Майдан він прийшов уже не тільки провідником націоналістичної партії ВО «Свобода», а й головою відповідної фракції українського парламенту.

З Олегом ми познайомилися на початку 2000-х під час одного з політичних телешоу. Пам’ятаємо, що вразили тоді його габарити – чесно кажучи, нам не занадто часто доводиться під час спілкування задирати голову догори.

А після виборів ми помітили, що чоловіча частина фракції «Свободи» підібралася під кшталт лідера. Ні, не всі вони були високими на зріст, але разом нагадували регбійну команду. Як результат – у Раді припинилися нарешті побиття меншості і почалося справжнє чоловіче протистояння.

Олег Тягнибок: «У Рибака постійно були збори керівників фракцій. Позицію влади ретранслювали переважно через Єфремова або Симоненка. Єфремов казав: “Що ти собі дозволяєш? Ти хто такий? У нас 200 людей, ми вас знесемо”. Будь ласка, але треба врахувати, що біля трибуни маленький майданчик, там 200 людей не поміститься, максимум – 15 на 15 чи 20 на 20, Фермопільский прохід. Треба було показати, що регіонали, хоч і домінують кількісно, але не будуть домінувати фізично. Після перших сутичок питання було зняте – вони зрозуміли, що бійки закінчуються перемогою “Свободи”, а за нами вершки перемоги згрібали УДАР і “Батьківщина”. Плюс наша психологічна атака криками: “українська!”. Статистика: у нашому скликанні вчетверо зросло вживання української мови у ВР. Так, були вперті – Царьов, Колесніченко та інші. Фізично було непросто кричати. Коли шість хвилин виступає – кричати, та не просто кричати, а у ритм стукати кулаком по столу, хай хтось спробує, а часом траплялося й по два такі виступи поспіль – регіонали і комуністи. Було кумедно, коли Янукович роздав свій звіт – 700–800 сторінок, що з ним робити? Лупити по стільниці! Звук був ще той. До нас потім підходили, просили: ви можете не кричати, я хочу добру ініціативу для народу озвучити. Ми казали: ні, хай тобі напишуть промову українською, тоді виступай. “Батьківщина” з УДАРом вимушені були підлаштовуватися до вимог “Свободи”. Частина “Батьківщини” кричала з нами, навіть голосувала разом».

Що ж, досвід бійок депутатам придався на Майдані не раз. Але, крім бійок, ми ще добре пам’ятаємо постійні блокування трибуни. Однак для того, щоб згадати докладніше, доведеться усе-таки понишпорити в Інтернеті.

Зазираємо у новини тих часів і бачимо основну тему– перехід з опозиційних фракцій до більшості та депутати-перебіжчики, яких називали «тушками». Влада перекуповувала депутатів, навіть особливо не ховаючись. «Усе має свою ціну» – любили повторювати тоді політтехнологи. І найвідомішим випадком «тушкування» стала відмова батька і сина Табалових із «Батьківщини» писати заяви про вступ до фракції.

«У певний момент, коли ці два депутати заходили до сесійної зали, представники опозиції із криками “Тушок геть!” кинулися до дверей і виштовхали їх із приміщення. Табалових так і не пропустили до сесійної зали. Опозиціонери блокували усі двері, в які вони намагалися зайти».

(УП, 12.12.2012)

Олег Тягнибок: «Сесія почалася з Табалових, ми одразу дали реакцію. Ми, звісно, мали змогу цього не робити, бо це не наші “тушки”, але ми мали показати, як треба поводитися. Ми не хотіли бути парламентськими поліцейськими, але… Мені добрі люди дали інформацію, що з нашими депутатами теж працюють із питань “тушкування”, і що є двоє, які гарантовано погодяться. Не сказали, хто конкретно, проте інформація була надійною. Ми зібралися всією фракцією, подивилися одне одному в очі і сказали: якщо хтось зрадить, будемо руки-ноги ламати у прямому і переносному значенні. На цьому питання було закрите. І за весь час каденції “Свобода” була єдиною фракцією без “тушок”».

Суспільство, якому на всі заставки цинічно розповідали, що «все має свою ціну», на власні очі побачило, що продається не все. Це стало своєрідним щепленням на майбутнє.

Другою хітовою темою парламентських репортажів було «кнопкодавство». Провладні депутати розділилися тоді на дві частини: одні робили власний бізнес, а тому до Ради не ходили, інші ж заробляли тим, що сиділи в Раді і голосували кількома картками та ще й не на свій вибір, а корячись команді диригента – депутата Чечетова. Таким чином, замість 450 кнопок у сесійній залі працювала одна – родом з Банкової. Саме там вирішували, які закони приймати, а які – ні.

Тут ми залучимо ще одного свідка від «Свободи» – Андрія Мохника, заступника Тягнибока з політичних питань і народного депутата.

Андрій Мохник: «На початку, у січні 13-го, ми заблокували трибуну з вимогою персонального голосування, і вже спливав термін у 30 днів, протягом яких Верховна Рада не може розпочати роботу, а значить, має бути розпущена. Ініціатором блокування був Кличко, він сказав, що йдемо до кінця. Ми підтримали. Регіонали шукали можливості розблокувати, вели перемовини з іншими фракціями опозиції, врешті під якимось приводом ударівці трибуну розблокували. Але після того Партія регіонів почала зганяти людей, щоб голосували. Єфремов просився-молився, казав, що не може забезпечити двісті депутатів – хтось вийшов, хтось поїхав. А ми відповідали: ваші проблеми. В результаті у квітні регіонали з комуністами сховалися на Банковій. Це кричуще порушення регламенту, однак вони забарикадувалися, щоб не допустити опозицію».

Верховна Рада пізніше, у часи Майдану, відзначилась ідіотичними диктаторськими законами, проголосованими провладними депутатами врукопашну. Саме після цього протестанти взялися до шин і коктейлів Молотова. Але згодом Рада зробила значно важливішу справу – забезпечила легітимний перехід президентської влади і цим самим гарантувала міжнародне визнання законності Революції. І якби не загартованість та людський авторитет опозиційних депутатів, навряд чи їм вдалося б після втечі Януковича зібрати у Раді більшість.

Нас часто підводить звичка зосереджуватися на Києві. Тому дим від покришок на київському Майдані частенько, образно кажучи, застеляє події попередніх років, але якщо поговорити з їхніми безпосередніми учасниками, на поверхню спливають цікавезні речі. Взяти хоч би Одесу, якій зрештою випало зіграти ключову роль у провалі проекту «Новоросія» 2014-го. Попри те, що Одеса – наша мала батьківщина, для себе ми її заново відкрили ще за 5 років до Майдану, коли приїхали на виступ і побачили перед собою кількасот глядачів – погодьтеся, що це виглядало приємним сюрпризом. Але зазвичай подібні сюрпризи бувають результатом великої роботи конкретних людей. Тому надамо слово керівнику одеської «Свободи» Павлові Кириленку.

Павло Кириленко: «В Одесі 21 грудня 2012 року був штурм мерії. Тоді міський голова Костусєв вирішив наступити українцям на горло, на цінності та принципи і перейменувати вулицю Івана та Юрія Лип. І саме через це відбувся штурм. Крім “Свободи”, прийшли підприємці з різних ринків, незадоволені рішеннями ради. Мерія оточила себе парканом, поставила “тітушок”, охоронців, які не пускали навіть мене, депутата Верховної Ради. Ми пішли напролом, зламали двері, кримінальна справа й досі тягнеться. А 2013-й увесь пройшов під символом Революції. І в Києві намагалися зайти у міськраду, і в інших містах. Україна жила напередодні революційних подій. КМДА штурмували кожну сесію».

Тож виходить, що українці тренувалися навіть у захопленні адміністративних будівель.

А Костянтин Василець, який під час Революції керував «Студентською Свободою», нагадує нам, що у ті роки на Півдні та Сході Україні влада раптом почала активно боротись… із фашизмом.

Костянтин Василець: «Весь 2013 рік в Одесі пройшов у протистоянні з так званими антифашистами. Тоді розпочалась антифашистська істерія. По всій Україні проводили антифашистські марші. В Одесі почали організовувати бойовиків на противагу нам. Це було так зване Молодьожноє єдінство. На всіх наших акціях відбувалося протистояння, навіть бійки. Потім це “Молодьожноє єдінство” стало кістяком “Одеської дружини”, бойового підрозділу Антимайдану, з яким ми зіштовхнулися 2 травня 2014 року».

Цікаво, правда ж? Це ж зовсім не зараз вигадали називати українців фашистами, це сталося задовго до Революції.

Читаєш хроніки того часу і не втомлюєшся дивуватися. Виявляється, під час «добробуту» і «долару по вісім» напруга у суспільстві зростала несамовито. Силовики і «тітушки» набиралися люті у локальних протистояннях на Податковому та Мовному майданах. Громадські активісти гартувалися на виборчих дільницях, акціях протесту, вчилися визволяти товаришів із-за ґрат. А звичайні громадяни, яких вважали розчарованими у політиці і соціально байдужими, раптом повставали зі, здавалося б, зовсім не політичних приводів – насильства над жінками. Точніше навіть не самого насильства, а спроб влади відмазати ґвалтівників і вбивць.

«15 березня на мітинг проти беззаконня і на підтримку Оксани Макар у центрі Миколаєва (на площі Леніна) зібралося, за даними ЗМІ, від двох до десяти тисяч осіб. У ці ж дні аналогічні мітинги та протестні акції відбулися в Одесі (на Соборній площі), у Києві, Харкові, Донецьку, Львові, Луцьку, Сумах».

(uk.wikipedia.org)

«В понеділок мешканці Врадіївки пішли штурмом на місцевий райвідділок міліції з вимогою покарати ґвалтівників. Правоохоронці та чиновники, які були у той час в будівлі, забарикадувалися у підвалі».

(УП, 03.07.2013)

Повстання примушували владу вмикати задній хід, і від цього вона лютилася ще більше.

Здається, що саме у цей період українці зрозуміли, що далеко не все вирішується у столиці.

«Вставай, Україно!» – акція протесту проти режиму Президента України Віктора Януковича, організована опозиційними партіями ВО “Свобода” та ВО “Батьківщина”. 15 березня до акції долучилась опозиційна партія УДАР. Протести в рамках “Вставай, Україно!” відбулись у всіх обласних центрах України».

(uk.wikipedia.org)

І саме тоді, як це не дивно прозвучить, демонстранти вперше зіткнулися з бронетехнікою на вулицях столиці.

Андрій Мохник: «Банкова вважала, що ситуація підконтрольна, тому “Вставай, Україно!” не сприймали всерйоз. Регіонали почали розігрувати карту євроінтеграції, але весь час шукали приводів для непідписання. Щоразу провокували нас на радикальний хід, щоб це й оголосити причиною відмови. Ми розуміли, що вони шукають цапа-відбувайла, тому поводились обережно. “Вставай, Україно!” вийшла спонтанною, ми побачили, що Янукович намагається переформатувати політикум під себе, і спротиву немає. Ідею оголосив Тягнибок 9 березня: є заповіт Шевченка, заповіти не обговорюються, а там чітко: вставайте, кайдани порвіте! Ми сприймали акцію як спосіб розкачати та мобілізувати суспільство. Перша спроба була у Вінниці, неочікувано для влади вона вийшла успішною, зібралося багато людей. Найбільше натхнення було у харків’ян, у них потужних мітингів не було роками. А тут і союзники включилися, взаємини між трьома силами – “Свободою”, УДАРом та “Батьківщиною” – дали результат. Харків’яни побачили, що можуть вийти і хоч би побачити одне одного. Влада це теж помітила, результатом стали події 18 травня, коли Тітушко “прославив” свій рід. БРДМ тоді Києвом їздив. Влада не очікувала спротиву, коли люди голіруч зупинили цей БРДМ. “Тітушки” отримали відсіч. Відзначу Кошулинського, який пішов на перемовини з вождями “тітушок” і сказав: ми не відступимо, а от вам платять не за те, щоб ми вас винесли».

Цікаво, що навіть такий побіжний перерахунок подій 2010–2013 років яскраво демонструє рівень напруги у стосунках суспільства з владою і показує, що вибух був невідворотним. Залишається тільки дивуватися, що влада вперто гнула свою лінію, не помічаючи очевидних речей.

Ми завжди підозрювали, що наші можновладці живуть у вигаданому ними ж світі. Вони пишуть темники, замовляють, що саме треба показувати в телевізорі, щоб надурити народ. А потім самі тому-таки телевізору вірять. За скажені гроші наймають політтехнологів, які їм же самим замилюють очі. І Кучма, і Ющенко, і Янукович у цьому сенсі діяли однаково. Кожен з них отримував фіаско, але наступник продовжував робити те саме. Дії Банкової у 2013-му можна порівняти хіба з діями операторів на Чорнобильській АЕС у 1986-му – підвищуй потужність до кінця! Ти що, не пацан?

Як казали нам у радянському дитинстві: «Капіталізм іде до прірви з широко розплющеними очима». Здається, до прірви тільки так і йдуть – із широко розплющеними очима.

Майдан «без політиків». Файл № 2

Отже, ми з вами переконалися, що восени 2013-го тиск в українському суспільстві зашкалив усі можливі позначки. Вибух був невідворотним. Але, як це завжди буває, рвонуло у несподіваному місці – 21 листопада уряд Азарова призупинив євроінтеграцію.

А проте, спробуймо розібратись, а чи й справді це було аж такою несподіванкою.

Олександр Данилюк. «1 січня 2013-го ми створили ініціативу “Геть від Кремлівського ярма”, її підтримали близько 100 підписантів – Лук’яненко, Василенко, Павличко, генерали, адмірали, десяток Героїв України, 1-й командувач Військово-морськими силами та ін. Москалі збудилися, бо вже стартував “Український вибір” Медведчука, і нам присвятили цілі 2 випуски газети “2000”.

Ми оголосили ультиматум:у разі, не дай Боже, курсу на зміну Конституції чи відміну євроінтеграції підписанти беруть на себе відповідальність за новий Майдан».

Щоправда, єдина офіційна версія історії Майдану стверджує, що все почалося із запису Мустафи Найєма у Фейсбуку: «Зустрічаємось о 22:30 під монументом Незалежності. Вдягайтеся тепло, беріть парасольки, чай, каву, добрий настрій та друзів». Нагадаємо, що на той час Мустафа не тільки не був народним депутатом, а й не представляв інтереси жодної громадсько-політичної організації. А от як зреагували опозиціонери на такий різкий віраж у зовнішній політиці.

Андрій Мохник: «До 21 листопада влада давала сигнали, що все буде добре. Янукович та Азаров показували, що будуть підписувати. Але Кабмін 21-го ухвалив рішення про призупинення процесу. Ми зібрались у Кошулинського і проговорили, що в неділю 24-го проводимо велику акцію. Сконтактували з “Батьківщиною” та УДАРом, вони погодили, дали вказівки, щоб підтягували людей. Увечері були в готелі “Україна”, де жили депутати “Свободи” – некияни. Тоді ми й прочитали допис Найєма, з якого буцімто почалася Революція. І тоді ж практично вся фракція “Свободи” прийшла на Майдан».

Із цих свідчень виходить, що політичні сили хотіли забезпечити максимальний масштаб протесту, а тому призначили відповідну дату для акції – неділю, до якої лишалося ще два дні на підготовку. Але їх випередила спонтанно самоорганізована громадськість, яка миттєво відгукнулася на пост журналіста у Фейсбуку. Спробуємо розглядати цю версію як основну.

До того ж у першу ніч на Майдані були не лише кияни. Надамо слово місту Дніпро, яке тоді ще мало закінчення «-петровськ», і його мешканцю Кирилові Дороленку, який згодом очолив Самооборону у своєму місті.

Кирило Дороленко: «Для мене Майдан почався 21 листопада, коли Найєм написав на Фейсбуку свій пост, я як був, із портфелем і в пальто, вийшов з офісу, сів на потяг та приїхав до Києва. Десь о 5-й ранку був на Майдані, сцени ще не було, стояла машина з колонками. Загалом було людей із 50, і я був першим, хто приїхав з іншого міста, з Дніпра. Мені дали можливість виступити з броньовичка, бо треба було, щоб постійно хтось виступав, щоб люди не розійшлись. Я відчував, що це буде не черговий мітинг, а Революція, тому й вирушив просто як був – без речей. Зірвався дощ, і коли мені сказали, щоб я пішов попити чай, я відповів, що мені треба стояти, щоб ніхто не побачив, що нас стало менше. Тоді якийсь бізнесмен привіз свисточки – символ протестів у Таїланді, де теж була тоді революція. Він роздавав їх усім присутнім, у мене він і досі є. Хто такий свисточок має – значить, точно був першої ночі на Майдані».

До речі, сам Мустафа Найєм, наскільки нам відомо, іронічно ставиться до своєї слави «буревісника Революції». Офіційний літопис Євромайдану твердить, що цей протест сформувався цілком спонтанно. Від самих початків він був суто громадським і сторонився політики. Однак ми з’ясували, що далеко не всі згодні з такою оцінкою «Майдану без політиків».

Наш наступний герой – Ігор Кривецький, заступник голови ВО «Свобода», на той час народний депутат. Він– підприємець, який відкрито зізнається у тому, що є одним із головних спонсорів «Свободи», і вже самим цим зізнанням викликає страшне обурення політичних конкурентів, які звикли приховувати справжні джерела свого фінансування.

Ігор Кривецький: «Коли ми домовилися про те, що збираємося на Майдані 24-го, там одразу з’явилися ті, що кричали про “Майдан без політиків”. Було зрозуміло, що Банкова почала гру “захопити Майдан” щоб не дати розпочати справжню Революцію».

Крім того, ще й сама дата – 22 листопада, річниця початку Помаранчевої революції і в інших викликала бажання приурочити до неї акції протесту.

Олександр Данилюк: «“Спільна справа” подала заявку за 10 днів до початку революції до КМДА на проведення акції з примусу до євроінтеграції та реконструкції подій Майдану-2004. На “Українській правді” розмістили верхній банер – “22-го всі на Майдан”».

До того ж, наші співрозмовники твердять, що технологія витискування політиків була ретельно відпрацьована владою заздалегідь.

Андрій Мохник: «Тема “без політики” почалася 2010 року з приходом Януковича до влади. До того це не спостерігалося настільки яскраво. Приводом стало вбивство міліцією студента Індила, і з’ясування політика – неполітика почалося саме тоді. Мета проста – діли й пануй».

Ну що тут можна заперечити?

Але так чи інак, більшість тих, хто вийшов тієї ночі на Майдан, не мали у голові політичних інтриг і були цілком щирими. Тож ми запросили до розмови і першого коменданта Євромайдану – Вадима Васильчука – людину авторитетну двічі: як викладач Києво-Могилянської академії та як майстер і тренер національного виду двобоїв «Спас».

Вадим Васильчук: «На Майдан я їхав із переконанням, що у першу ж ніч усе рознесуть, усіх затримають, це була спокійна певність, що все відбудеться саме так. Але нічого такого не сталось. У людей була певна розгубленість, і коли час наблизився до опівночі, до закриття метро, почалися заклики, щоб усі розходилися, бо і політики, і громадські діячі планували акції на вихідні. Всі лідери були проти того, щоб Майдан відбувся саме 21-го, окрім, власне, громади, яка вже зібралась і проявила себе. Оскільки я мав досвід Помаранчевого майдану, на якому був комендантом Профспілок, то почав розподіляти обов’язки. Хтось приніс столи, хтось – прозору скриню, щоб збирати гроші. Підрахунок грошей Дзиндзя знімав на камеру, щоб не виникало ніяких розмов. Перша ніч була важкенька. Найважчий час на Майдані – ранок, бо всі, хто стояв, біжать додому перевдягтися та йти на роботу, і дванадцята ночі, коли зачиняється метро і всі їдуть додому, та ще якщо дощ. До того ж, нам не давали ставити намети. Тільки щось натягували, щоб сховатися від дощу, це зносилося міліцією.

Чомусь Євромайдан називають студентським, а я б назвав його стоячим, бо студенти були не завжди, вони не були основою. Сьогодні іноді кажуть – якби не студенти, нічого б не було, а у нас навіть жарт був – а де студенти?».

Ми з вами добре пам’ятаємо, що Євромайдан – не тільки сцена, але й звичайні мітингарі – щиро дистанціювалися від політиків. І розуміємо, що якби тема «без політики» не резонувала у громадській думці, то під стелою Майдану з перших днів звучали б політичні вимоги – щонайменше відставки уряду. Але громадськість політикам не довіряла, навіть опозиційним, і корінь цього явища ми побачимо, якщо згадаємо події попередньої революції – Помаранчевої.

Тактику проголошення усіх політиків «поганцями» влада почала застосовувати ще на виборах 2004 року. Ми не можемо довести, що ми добрі? Доведемо, що наші опоненти теж погані. Адже оголошення поганими всіх без винятку знищує рівень довіри до конкурентів влади, а тому вибілює її саму. Коли влада відверто чорна, це помітно, а коли починається гра у «50 відтінків сірого», прості люди швидко втомлюються.

До того ж, застосовуючи виборчі фальсифікації, зовсім не обов’язково мати підтримку більшості – досить того, щоб громадська думка була скептичною до опозиції, тоді люди, якщо навіть не повірять оголошеним результатам, особливо протестувати не будуть, бо обирали з двох зол.

Треба також враховувати, що опозиційні політики, які прийшли до влади після Помаранчевої революції, швидко почали взаємне поборювання за допомогою проплачених мітингів. Цим грішили, зокрема, й партії «Батьківщина» та УДАР. А «заробітчани» з партійними прапорами справляють настільки огидне враження на людей, що одне тільки слово «політика» одразу викликає відторгнення.

Отже під впливом тези про «поганих політиків» перебували не лише ми особисто, а й велика частина суспільства, розчарована результатами Помаранчевої революції. І політтехнологи Банкової були б зовсім дурнями, якби не спробували використати цю ситуацію. Так само, як і керівники Євромайдану не могли не помічати настрою мітингарів.

Тож ми звернулися до одного з найбільш послідовних прибічників протесту «без політиків», координатора руху «Чесно» Олега Рибачука. Після відставки з посади голови Секретаріату Президента Ющенка пан Олег зайняв щодо політиків тверду і послідовну викривальну позицію.

Олег Рибачук: «Для мене Майдан почався дуже символічно. Я прилетів із тижневого туру Кримом, де ми презентували фільм про Межигір’я, потім у Криму презентували угоду про асоціацію. Прилітаю – а у Фейсбуку починається: теплі речі й т. ін. Я на машину – додому, приїхав на Майдан годині о 23-й. Першим моїм викликом було звернення: якщо депутатів не прибрати з трибуни, вони розженуть Майдан. Не “Беркут” розжене, а політики. Я домовився про квоту – один депутат, один не депутат, через раз. Мене депутати знають. Спрацювало».

Пригадаймо, що молодіжний громадський актив фор-мувався після Помаранчевої революції, коли в інфопросторі масово розганяли тези на кшталт «нас кинули», «революцію роблять романтики, а результатами користаються негідники» тощо. Але опозиційні політики теж мали свою правду.

Олег Тягнибок: «Ми вийшли з Опери, де був захід із вшанування пам’яті жертв Голодомору, і прийшли на Майдан. Там було людей зо 20, і почалися перетягування: “без політики” тощо. Ми наводили приклад Податкового майдану, Мовного. Казали, що галузеві майдани ні до чого не призведуть, бо вони без політики. Як було з Майданом транспортників? Вони заблокували Кабмін фурами. Ми одразу спрогнозували, як воно далі буде. Так і вийшло. Прийшов із Кабміну чоловік: дайте 5 делегатів. Сіли, Азаров почав із купи компліментів, потім: що кому треба? Перший: нам не доплачують ПДВ. – Як ви називаєтеся? – “Група А”, наприклад. – Він дзвонить до ДПА, при делегатах дає їм розгон, каже: завтра до податкової прийдете, вам повернуть. Звертається до наступного: ви так добре говорите, нам такі люди потрібні, виходьте до нас на роботу. В результаті делегати вийшли на вулицю і кажуть: давайте поки розійдемось. Отак буває без політики».

Ігор Кривецький: «Половина з тих, хто тоді був “без політики”, потім стали нардепами. Яке ж це “без політики”? І чому, коли “Беркут” нещадно бив патріотів на Європейській, на майдан Незалежності Попов привозив їжу і поставив намет, щоб мітингувальникам було зручно? Це ще раз підтверджує, що Банкова брала участь у організації “Майдану без політиків”».

Бачте як! З точку зору професійних політиків, влада цинічно використовувала громадськість, виховану на антиполітичній риториці, а громадськість несвідомо йшла на співпрацю з Банковою.

Проте особисто ми теж перебували під впливом «аполітичної» аргументації, тому чудово розуміємо, що технологія «без політики» спиралася на настрої людей. А проте й у громадському середовищі все було зовсім не однорідно.

Вадим Васильчук: «Ми називали себе не комендантами, а координаторами. На початку це були Тарас Шумик, Віктор Андрусів, Єгор Соболєв, я, коло досить широке, одразу всіх не згадаєш. Це було управління Майданом. Завжди на Майдані був або хтось із нас, або заступник-помічник. Зрештою ми знайшли координаційну раду. Зайшли на засідання, почали слухати їхні пропозиції, і це було смішно, бо розмовляли теоретики, а ми – практики. Вони щось вигадують, а в нас воно вже працює».

Із цих слів можна зробити дуже важливий висновок: внутрішній порядок на Майдані став результатом самоорганізації, бо тертя і непорозуміння завжди виникають там, де зустрічається ініціатива багатьох людей. І центрами такої самоорганізації стали люди з досвідом Помаранчевої революції.

Олег Рибачук: «Виникли правила Майдану: не треба партійної символіки, цього вимагали студенти, кияни підходили, казали, що не хочуть, щоб хтось піарився. В результаті мене звинуватили у всіх гріхах».

До речі, Олега Рибачука активно ганили з обох боків. Прихильники Банкової вважали, що він організував Майдан на західні кошти, і навіть у прокуратурі була велика справа проти нього. Політики-опозиціонери поза очі, а іноді й відкрито заявляли, що Рибачук діє у змові з Банковою.

Олег Рибачук: «Десь о 2-й годині ночі приносять повісточку: ніяких наметів, є рішення суду – щоб ніяких наметів. Ніч. Народу далеко не тисячі. Починаються будні. Створити коордраду: Соболєв, я, кілька людей з ДемАльянсу. Не було Мустафи та решти, було інше коло дуже практичних людей. Зібралися: хто за що відповідає. Потрібні логістика, безпека, комунікація, їжа. З Могилянки викладач став комендантом. Я вибрав собі функцію: усе, що стосується студентів. Крім того, я чергував уночі, коли найнебезпечніше, від закриття до відкриття метро.

До Саміту, на якому вирішувалася доля Асоціації, лишався тиждень. Ми мали пояснити громадянам, чому ми тут і чому нас має бути з кожним днем більше. Була чітка вимога: підпиши! Чому нас має бути більше: бо якщо уряд Азарова ухвалив рішення, а ми мовчимо – значить, світ каже: їх це влаштовує. Кияни, прийдіть, висловіть свою позицію. І це спрацювало. Діти стояли з плакатами “Не йди з Майдану!”. І люди розуміли, чому треба тут бути стільки, скільки кожен може.

Організувалася студентська рада, більшість складали львів’яни – Путін не дарма казав, що вони бандерівці. Утворили координаційну раду. Треба було зробити так, щоб в один день приїхали студенти з усієї країни, і їх мало бути тисячі.

Перше, що почав робити уряд, – міністри поїхали по вишах і виступали, що так не можна. Студентів знімали з потягів, маршруток. Але все одно зібралося тисяч п’ятнадцять. Я зустрічався з міліцейськими генералами, казав, що коли йтимуть студенти, щоб не було провокацій, і щоб маршрут узгодили. Одну з колон, як виявилося, вів мій син, і я про це тоді навіть не знав.

Луценко мені сказав: «Ти ж розумієш, що Льовочкін платить Руслані (сподіваюся, не тобі)?». Хоча особисто я у це не вірю».

Як пізніше з’ясувалось, у це «не вірили» також на Банковій:

«Міністерство внутрішніх справ проводить кримінальне провадження щодо громадської організації “Центр UA” за статтею про відмивання коштів, одержаних злочинним шляхом. Про це стало відомо після того, як до співробітників організації та її партнерів масово почали приходити представники міліції із запрошенням надати свідчення або з’явитися до слідчого, повідомили у “Центр UA”. “Протягом п’ятниці міліція навідалася принаймні до 10 людей, при цьому відомо, що планується допитати загалом близько 200 осіб. Провадження було розпочате 11 грудня 2013 року, але перейшло в активну стадію лише зараз, усі особи викликаються поки що в якості свідків”, – зазначено у повідомленні. При цьому у “Центрі UA” заявляють, що розцінюють зазначене кримінальне провадження як продовження системних репресій влади проти громадянського суспільства».

(УП, 08.02.2014)

Нагадаємо, що керівником згаданої організації «Центр UA» був Олег Рибачук, саме її він представляв у русі «Чесно».

Олег Рибачук: «Тисячі студентів зібрались у парку Шевченка. Стихія – некероване море. І це був момент істини. Студенти слухались і радились із тими, хто старший. Доходимо до пам’ятника Леніну, далі вони кажуть: давайте підемо Хрещатиком. Зі мною міліціонер-полковник, питає: розумієте, що ви створите колосальну пробку? Ви ж водіїв налаштуєте проти себе. Я кажу: яка проблема, пройдемо підземним переходом. Так і пішли, і коли голова колони була на Майдані, хвіст – ще у переході. Студенти все зрозуміли. Був концерт. До речі, Вакарчук не виступав перед студентами, він з’явився, коли вже були мільйони. На тому концерті співали інші».

Вадим Васильчук: «Я тоді працював у Могилянці, і студенти покликали піти з ними, щоб підказав, як це правильно зробити. У них у кожного всередині горіло, бо за віком вони на Помаранчевій революції не були, а хіба вони гірші? Перший раз колоною з Могилянки піднялися на Майдан без пригод. Хтось із студентів навіть виступив зі сцени. Другий раз об’єдналися з університетом Шевченка, зібрались у парку. Одразу намалювався Кличко, який хотів усіх вести, йому сказали: до побачення, потім прибігла Руслана, їй теж сказали: до побачення».

Зверніть увагу – студенти послали подалі і представника від опозиції Кличка, і модераторку Євромайдану, популярну співачку Руслану. От вам ступінь недовіри до будь-яких «вождів». От вам і дві правди одночасно – від політиків та від позаполітичної громадськості. І з обома не посперечаєшся. Бо ми теж зависли тоді між двома цими правдами. З одного боку – підсвідома недовіра щодо політиків, а з іншого…

Поведінка керівників Євромайдану, сказати чесно, справляла дивне враження. Намагання втулити мітинги у рамки фан-зони концерту співачки Руслани, яка практично цілодобово виступала на сцені як модераторка, з примітивними безсенсовними діями на кшталт запалювання ліхтариків у мобільних телефонах, могли б здатися звичайним результатом інтелектуальної обмеженості, якби не постійна рішуча боротьба з будь-якою політичною складовою. Згадати хоч би гасла, під якими відбувались акції Євромайдану, а точніше – відсутність гасел.

Гасла вигадував буквально кожен промовець, але вони не приживалися. Протест і справді був стихійним, а тому нав’язати молоді гасла на кшталт «Україна – це Європа!» не вдавалося. Натомість сама собою ожила формула: «Хто не скаче – той москаль», яку із захватом підхопили студенти. Усі із задоволенням скакали і скандували. Але проти цього чомусь одразу постали модератори сцени. Доходило до того, що вони закрикували і переривали промовців, щойно чули «Хто не скаче – той москаль», а коли і це не допомагало, намагалися вигадати на заміну якийсь ідіотизм: «Хто не скаче – той не хоче у ЄС».

Олександр Данилюк: «Ми знали, що основною проблемою насправді буде не Янукович, а попутники Революції, які почнуть усіх водити колами. Так воно і почалося – два окремі Майдани, потім вони на випередження почали організовувати студентську хвилю, з уряду нав’язували гасла, у яких жодного слова про відставки. У незалежних студентських профкомах ми мали досить людей, і вони розповідали, що у разі використання гасел “Підписуй або іди до біса” приходили викладачі та інші організатори з претензіями, що має ітися лише про євроінтеграцію, а не про відставку. Вони хотіли перетворити це на Податковий майдан, створили купу рад – координаційну та інші, потім виникла класична тема озвучки, охорони тощо. Провладні провокатори хотіли використати проти Революції таку ж технологію, яку застосовували на Податковому майдані. Вони захопили сцену і почали виводити туди людей, які їм потрібні. Була повністю знята тема відставки Президента».

Тут варто згадати, що особисто ми маємо певний досвід щодо озвучки, тобто апаратури для підсилення звуку. Колись давно, ще взимку 2004-го позичали у «Батьківщини» звуковий автобус для мітингу під Кабміном. Пам’ятаємо, що вони поставили тоді умову, щоб виступила людина від них. І ми зрозуміли, що звукова апаратура є одним із важелів впливу на організаторів мітингів.

Тема озвучки на Євромайдані завжди впирається у постать такого собі Дениса Шевчука, який узяв на себе це питання.

Олег Рибачук: «Ми створили у Фейсбуку сторінку “Євромайдан”, 2 мільйони підписників. Спочатку звук був УДАРівців, але вони його забрали. Був момент, коли в нас був мікрофон із магнітофоном. І от виникає ситуація: завтра концерт, треба звук. Ми кинули оголошення на сторінку “Євромайдан”. Які наші ризики щодо звуку? Кажуть, що через звук вони потім заберуть сцену. Як? Якщо ризик є, ми їх попереджаємо, а по-друге, сцену захищаємо. Зрештою, інший звук у нас є? Немає.

Сидимо у кав’ярні, коли повідомляють: там зупинили машину з апаратурою біля метро Хрещатик. Прибігаю – 30 беркутівців не пускають машину. Пішов до полковника: чому? Врешті машину з апаратурою вигнали до цирку. Водія пресингують, він виїхав аж за місто, на заправку. Їдемо туди з Олексієм Гриценком, перекладаємо звук до джипів. Якісь хлопці щось із ментами порішали. Ми повезли звук городами, і його встановили.Одним із супроводжувачів був Денис Шевчук, це окрема історія. Він якось підсів до нас за кавою і почав говорити: це ж діти, їх треба підтримати, треба партію робити, може, лям доларів дати Гацьку, може, тобі треба гроші? Одним словом, попалився. Шевчук усім пропонував бабки, і його всі послали – і Соболєв, і Гацько, і я. Він каже: хочу у коордраду. Та будь ласка. Швидше за все, він і справді був агентом – але реальних можливостей щось зробити у нього не було. Господарі звуку поставили умову, щоб не було політиків, інакше апаратуру заберуть. Це були терті дядьки, хтось в Афгані був, хтось із Податкового майдану. Я розумію ризики».

Стосовно самого Дениса Шевчука, як не дивно, ми можемо дати власні свідчення. Незадовго до Революції ми випадково потрапили на розмову Шевчука з партнерами та консультантами з приводу виборів Президента у 2015-му. Під час спілкування Денис заявив, що отримав добро з Банкової на участь у виборах і що задача полягає у тому, щоб отримати голоси проукраїнської інтелігенції у невеликих містах та містечках. Присутність на розмові Костя Бондаренка, відомого провладного політолога, додавала цій заяві серйозного статусу. Тоді ми зрозуміли, що Шевчук працює за планом Банкової з метою розпорошити опозиційний електорат. Ну а коли ця постать спливла на Євромайдані, у нас особисто не виникало жодних сумнівів щодо її походження та мети.

Та погляньмо, що було далі.

«Тисячі проєвропейськи налаштованих українців вийшли на акцію протесту в Києві в неділю, 24 листопада, протестуючи проти рішення українського уряду призупинити євроінтеграцію України та не підписувати угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Після завершення віча “За європейську Україну!” на Європейській площі лідери опозиції виступили також і на майдані Незалежності».

(iPress.ua, 24.11.2013)

Це – про акцію, що її політичні сили організували, як і планували, 24 листопада. Організатори та учасники вважають, що вона зібрала 100 тисяч українців. Ми там були, і хочемо підтвердити – людей і справді було багато.

Андрій Мохник: «24-го ми пройшли Майдан та зупинилися на Європейській площі, щоб не виникало конфронтації».

Вимоги цього мітингу, на відміну від Євромайдану, були цілком політичними.

«Учасники Народного віче ухвалили низку вимог до української влади:

– відставка уряду Миколи Азарова за зраду національних інтересів та ухвалення рішення про відмову від курсу на європейську інтеграцію;

– вимагати від Президента негайно скасувати рішення урядуприпинити політичні репресії, звільнити Юлію Тимошенко;

– відновити курс на європейську інтеграцію та підписати угоду про асоціацію на саміті у Вільнюсі.

Інакше учасники протестів постановили:

– домагатися імпічменту Президента;

– домагатися ухвалення Верховною Радою євроінтеграційних законів та розпустити парламент;

– створити умови для підписання угоди про асоціацію після зміни влади в країні».

(УП, 24.11.2013)

На Європейській площі з’явилися намети. Частина мітингувальників навіть пішла далі – атакували Кабмін.

Ігор Кривецький:«Перша велика сутичка була під Кабміном 24-го, коли зламали шлагбаум – його й досі немає. За це було заарештовано троє, двоє 24-го, один 29-го, і всі троє – свободівці».

Тут ми із великим задоволенням надамо слово одному з учасників подій свободівцю Пилипу Іллєнку.

Пилип Іллєнко: «Першими затриманими біля Кабміну були свободівці, їх повезли у Печерський райвідділок, і ми разом з кількома депутатами поїхали до начальника райвідділку та дві години спілкувалися з ним у кабінеті. Тим часом із відділку затриманих хлопців фактично викрав “Беркут”, бо боявся штурму. Коли ми вийшли, відділок був забарикадований автобусами, між ними не можна було пройти, співробітників одягли у бронежилети, це виглядало дико, бо на вулиці не було жодного протестувальника».

Євромайдан тим часом уперто наполягав на аполітичності протесту і навіть твердив, що політична символіка заважає людям виходити на протести.

Координаційний комітет Європейського Майдану:«Нас було б ще більше, якби політики не намагалися використати нас, небайдужих українців, для піару власних політичних сил. Ми вийшли на Майдан не заради опозиційних партій, не заради підтримки їхніх очільників, а заради майбутнього 45-мільйонної нації. Тому закликаємо всі партії утриматись від використання партійної символіки! Це лише зовнішні ознаки, які не асоціюються у громадян з європейською ідеєю та відвертають чимало прихильників євроінтеграції. Над нами в ці дні мають бути лише державні прапори та прапори Євросоюзу!».

Олег Рибачук: «На нас постійно чинили тиск, щоб знімалися з майдану Незалежності та приєднувалися до старшого політичного брата. Яценюк переконував: ми два Майдани не втримаємо. Треба переходити. Сюмар була на контактах з опозицією і казала: якщо ми не переходимо на Європейську, я виходжу з ради. Проголосували. Сюмар виявилась єдиною за, решта – проти. Це було в “Кофе-хауз”. Переходити чи ні? Я сказав: що б ми тут не сказали, студенти не підуть. Вони навіть грітися туди відмовляються іти, бо тут їхня територія».

Журналістка Вікторія Сюмар на той момент була однією з лідерок громадського руху, і її слово багато важило. Але, як бачимо, більшість перебувала у координатах міфології «без політики».

Добре пам’ятаємо обидва ці Майдани й атмосферу відчуження між ними – ми тоді були одними з тих, хто курсував між Європейською площею і майданом Незалежності та не чужався обох мітингів. Вища точка обох протестів була запланована на 29 листопада, коли на саміті у Вільнюсі мала остаточно вирішитися доля асоціації України з ЄС. Але кілька днів цілодобового стояння остаточно переконали всіх, що два Майдани порізно довго не протримаються.

Віталій Лісничий: «Мій Майдан розпочався 26 листопада, я саме повертався з Рима після насиченої поїздки і вже у Києві почув, що збирається новий Майдан. Хоча у кишені вже мав квиток на Одесу, вирішив, не заїжджаючи додому, залишитися на Революцію. Поїхав у центр, побачив два мітинги одночасно – один на майдані Незалежності під стелою, другий – на Європейській площі. Мітинги займалися переважно тим, що лаяли одне одного, особливо цим вирізнявся мітинг під стелою на Майдані. Я був страшенно розчарований, плюнув на цю пародію на Майдан і того ж вечора відбув до Одеси».

Зверніть увагу, що протягом першого тижня реалізовувався цілком прийнятний для влади сценарій протесту– два Майдани, розколоті взаємною недовірою, а до того ж, усередині цих двох Майданів є по кілька груп, які протистоять одна одній. Цей сценарій був чи не найбільш очікуваним скептиками різних мастей. Бо всі знали, що наша політична традиція велить перш за все назвати всіх своїх противників провокаторами й агентами ворога, чим зробити подальший діалог неможливим.

Чому українці так полюбляють називати одне одного провокаторами? А тому, що це дозволяє не дослухатися до аргументів, бо що там слухати провокаторів? Бо це якнайкраще переконує у власній правоті, адже якщо провокатори проти тебе, то ти – на правильній дорозі. А ще це додає значущості, бо якщо проти тебе виставили стільки провокаторів, то це означає, що твоя думка – найбільш небезпечна для влади, а значить – найбільш продуктивна.

Реалізації цього сценарію завадило лише те, що мітинг на Європейській раптом вирішив перейти на майдан Незалежності і виконати умови євромайданівців – спустити прапори політичних партій.

Ігор Кривецький: «Тягнибок сказав партнерам: треба об’єднуватися. Вони: ні! Але двох Майданів не може бути. Ми зібрали колону, і партнери мусили приєднатися. Вони зв’язалися з Тимошенко і ухвалили рішення, що треба об’єднувати Майдани. Прийшли на майдан Незалежності і сказали: ми з вами. Зняли прапори, стали поруч. У відповідь нам: не треба допомагати! Але тут уже стоїть купа людей».

«Мітингувальники з Європейської площі в Києві перейдуть на майдан Незалежності. Таким чином обидва євромайдани об'єднаються. Про це зі сцени на Європейській площі заявив лідер “Батьківщини” Арсеній Яценюк, зачитавши лист Юлії Тимошенко, в якому вона, зокрема, просила зняти з євромайданів партійну символіку та об'єднатися.».

(УП, 26.11.2013)

Так завершилась історія двох Майданів, і ми можемо підбити проміжні підсумки.

По-перше, на цьому, попередньому, етапі перемогу отримала «аполітична» стратегія Євромайдану. Але закрадалися сумніви – чи не піррова це перемога, чи вистачить сил у євромайданівців очолити і розвинути об’єднаний протест.

І по-друге, українці показали, що можуть-таки об’єднатися, навіть якщо для цього доводиться іти на поступки. Лишалося тільки зрозуміти, чи це об’єднання не надто запізніле, чи не відбулося воно, як то кажуть, перед розстрілом.

Операція «Йолка». Файл № 3

Однією з найбільш загадкових подій під час протестів восени 2013 року стала жорстока силова зачистка майдану Незалежності у ніч на 30 листопада. Приводом для цього нібито стало встановлення новорічної ялинки, але ж не будемо ми з вами сприймати такий привід серйозно.