Коти-вояки. Нове пророцтво. Книга 1. Північ ebook

Аннотація

Четверо котів із різних Кланів отримують загадкове пророцтво: вони мають разом вирушити в далеку подорож і почути, що їм скаже північ. Та чи правильний вибір зробили Зоряні предки? Чи зможуть обрані коти забути про власні суперечки і зрозуміти, що тепер майбутнє всього лісу в їхніх лапах?

Громадянство

Громовий клан

Провідник

Воєвода

Медикицька

Вояки(дорослі коти і кицьки без кошенят)

Новаки(коти старші шести повень, які готуються стати вояками)

Королеви(кицьки, які виношують або доглядають кошенят)

Старійшини(колишні вояки і королеви, які пішли на спочинок)

Тіньовий Клан

Провідник

Воєвода

Медикіт

Вояки

Річковий Клан

Провідник

Воєвода

Медикіт

Вояки

Новаки

Вітряний Клан

Провідник

Воєвода

Медикіт

Вояки

Новаки

Коти поза Кланами

Пролог

Над лісом запала ніч. Місяця не було, але зорі Срібносмуги відкидали морозяні відблиски на дерева. На дні кам’янистої улоговини зоряне світло відбивалось у ставку. Повітря обважніло запахами пізнього зеленлисту.

Вітер лагідно зітхав між деревами та брижив тиху поверхню ставка. Раптом на верхівці видолинку розступилися гілки орляка, і з них вийшла кішка. Її блакитно-сіра шубка поблискувала, коли вона делікатно ступала з каменя на камінь, наближаючись до берега.

Усівшись на пласкому камені, який трохи виступав над ставком, вона підвела голову і роззирнулась. Ніби за її командою, почали з’являтися нові й нові коти, зусібіч прослизаючи в улоговину. Вони підійшли і порозсідалися біля води так близько, як тільки була змога, аж поки нижні схили не стали геть заюрмлені маленькими постатями, що вдивлялися у ставок.

Кішка, яка прийшла першою, підвелася.

— З’явилося нове пророцтво! — нявкнула вона. — Зірками було провіщено фатум, який змінить усе.

На протилежному кінці ставу інший кіт схилив свою ясно-брунатну, ніби всохлий орляк, голову.

— Я також це бачив. Попереду сум’яття і великі зміни, — погодився він.

— Темрява, повітря, вода та небеса зійдуться разом і струснуть цей ліс аж до самого коріння, — провадила сіра кішка. — Нічого не буде так, як зараз, чи так, як було досі.

— Насувається велика буря, — нявкнув інший голос, і слово буря підхопили, повторили і передали по колу всі інші, аж стало здаватися, що в лавах котів гуркотить грім.

Коли перегуки затихли, стрункий кіт із лискучою чорною шубкою озвався від самого берега.

— Хіба ніщо не може відвернути того, що має статися? Навіть хоробрість і дух найвидатнішого з вояків?

— Фатум прийде, — відповіла синьо-сіра кішка. — Але якщо Клани зустрінуть його так, як личить воякам, вони можуть вціліти, — підвівши голову, вона обвела весь видолинок своїм сяйливим поглядом. — Усі ви бачили, що чекає попереду, — нявкнула кицька. — І ви знаєте, що належить зробити. Слід обрати чотирьох котів, у лапах яких буде доля всіх Кланів. Ви готові зробити вибір перед усім Зоряним Кланом?

Коли вона договорила, поверхня ставка затремтіла, хоча вітру не було, а тоді знову вляглася.

Брунатний кіт підвівся на лапи, і зоряне сяйво посріблило хутро на його плечах.

— Я розпочну, — нявкнув він. Тоді глянув убік, перехопивши погляд світлого кота зі зламаною щелепою. — Кривозоре, ти дозволяєш мені говорити від імені Річкового Клану? — кіт схилив голову, погоджуючись, і перший продовжив: — Тоді я прошу всіх вас побачити і схвалити мій вибір.

Він сів і задивився у воду, так само нерухомий, як і каміння навколо нього. На поверхні ставка з’явилися блідо-сріблясті брижі, а всі коти повитягали шиї, щоби побачити чіткіше.

— Вона? — промурмотіла блакитно-сіра киця, дивлячись у проявлену водою постать. — Ти певен, Дубосерде?

Кінчик хвоста брунатного кота засмикався туди-сюди.

— Я думав, цей вибір потішить тебе, Синьозірко, — дещо здивовано нявкнув він. — Чи ти не думаєш, що вона добре вишколена?

— Вона чудово вишколена, — Синьозірка наїжачилась, ніби він сказав їй щось викличне, але негайно й заспокоїлась. — Решта Зореклану згодна? — запитала вона.

Коти замурмотіли, погоджуючись, і блідо-сіра постать виблідла й розчинилась у воді, яка знову стала чистою.

Тепер уже підвівся чорний кіт і підійшов до самої води.

— Оце мій вибір, — проголосив він. — Побачте і схваліть його.

Цього разу постать у ставку була блідо-брунатною і стрункою, із сильними, м’язистими плечима. Синьозірка кілька секунд дивилась на постать, перш ніж кивнути.

— Вона сильна і хоробра, — погодилась вона.

— Але, Ночезоре… чи достатньо вона віддана? — озвався інший кіт.

Ночезір крутнувся і впився кігтями в землю перед собою.

— Ти вважаєш, що їй не можна довіряти?

— Якщо й так, то небезпідставно, — пролунала відповідь. — Вона народилась не в Тіньовому Клані, чи не так?

— Так, і саме це робить її хорошою кандидаткою, — спокійно нявкнула Синьозірка. — Якщо Клани не зможуть працювати разом зараз, їх буде знищено. Можливо, кішці, в якої одна лапа тут, а інша — там, легше буде зрозуміти, що треба робити, — вона замовкла, але ніхто більше не озвучив жодних заперечень. — Зореклан згоден?

Коти трохи завагалися, але вже невдовзі почали один за одним нявкати на знак згоди. Поверхня ставка задрижала, а коли знову вляглася, брунатної постаті вже не було.

Ще один чорний кіт підвівся та підійшов до води, накульгуючи на коротку криву лапу.

— Здається, моя черга, — проскрипів він. — Побачте і схваліть мій вибір.

Сіро-чорну постать, яка виникла на поверхні, важко було розгледіти через відображення нічного неба, тож коти деякий час вдивлялись у плесо, перш ніж хтось озвався.

— Що? — нарешті вигукнув брунатний кіт. — Це ж новак!

— Дякую, Дубосерде, я помітив, — сухо нявкнув чорний кіт.

— Мертвоноже, ти не можеш вирядити новака в таку небезпеку, — гукнув іще один кіт із юрби.

— Може, він і новак, — відповів Мертвоніг, — але хоробрістю і вмінням він може дорівнятися багатьом воякам. Одного дня з нього буде хороший провідник Вітряного Клану.

— Одного дня — це не сьогодні, — зауважила Синьозірка. — А провідницькі задатки — це необов’язково те, що має допомогти Клану зараз. Ти хочеш змінити свій вибір?

Мертвоніг люто махнув хвостом і наїжачився, глянувши на Синьозірку.

— Це мій вибір, — наполіг він. — Хочеш сказати, що ти чи хтось інший вважають його негідним?

— То що скажете? — Синьозірка оглянула котів. — Зореклан згоден? Пам’ятайте, що всі Клани загинуть, якщо обрані нами коти виявляться заслабкими чи не впораються.

Замість того щоб схвально замуркотіти, коти почали перемовлятися маленькими групками, неспокійно поглядаючи на постать у плесі та на кота, що стояв поруч із нею. Мертвоніг люто дивився на них усіх, його хутро наїжачилось так, що він здавався вдвічі більшим, ніж зазвичай. Вітряний воєвода вочевидь готовий був наскочити на першого-ліпшого кота, що кинув би йому виклик.

Нарешті мурмотіння стихло, і Синьозірка знову запитала:

— То Клан згоден?

Згода пролунала, але тихо і неохоче, кілька котів узагалі не подали голосу. Мертвоніг сердито гарикнув на них і пошкутильгав на місце.

Коли ж вода знову очистилась, Дубосерд нявкнув:

— Ти ще не вирішила за Громовий Клан, Синьозірко.

— Ні, але я готова, — відповіла вона. — Побачте і схваліть мій вибір, — вона гордо глянула на темно-смугасту постать, що з’явилась у плесі.

Дубосерд витріщився на зображення кота, і його щелепи роззявились у беззвучному реготі.

— Він! Синьозірко, ти не припиняєш мене дивувати.

— Чому? — судячи з тону Синьозірки, її це зачепило. — Він шляхетний молодий кіт, він готовий до викликів, які кидає Кланам це пророцтво.

Дубосерд смикнув вухами.

— А я хіба це заперечував?

Синьозірка дивилася виключно на нього, а не на інших котів, проголосивши:

— То Клан згоден?

Коли пролунала згода, одностайна і певна, вона презирливо махнула хвостом на Дубосерда і відвернулась.

— Коти Зореклану, — нявкнула Синьозірка, підвищивши голос. — Ви зробили свій вибір. Скоро має розпочатись мандрівка назустріч жахливій бурі, яка впаде на цей ліс. Ідіть до своїх Кланів та переконайтеся, що вони готові.

Сіра кішка замовкла, і в її очах спалахнуло несамовите срібне сяйво.

— Ми можемо обрати вояка на порятунок кожному з Кланів, та, окрім цього, ми безсилі їм допомогти. Нехай же духи усіх ваших предків будуть із цими котами, куди б їх не повели зірки.

Розділ 1

Листя зашаруділо, пропускаючи молодого кота крізь прогалину між двома кущами. Він скрадався, широко роззявивши щелепи, вбираючи запах здобичі. Цієї теплої ночі, пізнього зеленлисту, ліс повнився шарудінням дрібних тваринок. Щось невпинно ворушилося, він бачив рух краєм ока, але варто було йому повернути голову — і там не було нічого, крім гущавини папороті та орляку, поплямованих місячним світлом.

Кіт вийшов на простору галявину і збентежено роззирнувся. Він не пригадував, щоб раніше бував у цій частині лісу. Просто перед ним поблискувала сріблом у місячному сяйві коротко підрізана трава, що простягалась аж до округлого каменя, на якому сиділа кішка. На її хутрі мерехтіло зоряне світло, а очі були наче два маленькі місяці.

Молодий кіт упізнав кішку, від чого його збентеження тільки зросло.

— Синьозірко? — нявкнув він тонким від недовіри голосом.

Він був іще новаком чотири сезони тому, коли провідниця Громового Клану загинула, стрибнувши в урвище і заманивши туди за собою зграю кровожерних собак. Як і весь Клан, молодий кіт горював за нею і вшановував те, що Синьозірка віддала своє життя задля їхнього порятунку. Він і не думав, що ще коли-небудь її побачить, і оце щойно вперше збагнув, що, мабуть, спить.

— Підійди ближче, молодий вояче, — нявкнула Синьозірка. — Я маю тобі дещо сказати.

Тремтячи від благоговіння, кіт рушив сяйливим моріжком, аж поки опинився під каменем і зміг глянути провідниці просто у вічі.

— Я слухаю, Синьозірко, — нявкнув він.

— Надходять скрутні часи. Якщо лісові Клани хочуть уціліти, має сповнитись нове пророцтво. Тебе обрали, щоб ти зустрівся з трьома іншими котами у ніч молодика. Ви повинні почути те, що вам скаже північ.

— Про що ти? — молодого кота штрикнуло жахом, і холод, як талі потоки, шугнув його спиною. — Які скрутні часи? І як північ може нам щось сказати?

— Там усе проясниться, — відповіла Синьозірка.

Її голос стих, дивно відлунюючи, наче вона говорила з печери десь глибоко під землею. Місячне світло виблякло, відкидаючи густі чорні тіні, які поповзли вгору деревами.

— Ні, зажди! — гукнув смугань. — Не йди!

Кіт нажахано зойкнув, розмахуючи навсібіч лапами і хвостом, коли темрява здійнялась і поглинула його. Щось штовхнуло його у бік, і він, розплющивши очі, побачив Сіросмуга, Громового воєводу, який стояв над ним, піднявши одну лапу і явно готуючись штурхнути ще раз. Молодий кіт катулявся моховою підстилкою вояцького кубла, а крізь гілки над його головою лилося золоте сонячне світло.

— Ожинокігтю, ти вже геть звар’ював! — нявкнув воєвода. — Нащо стільки шуму? Ти порозлякуєш усю здобич звідси й аж до Чотиридерева.

— Вибач, — Ожинокіготь сів і заходився вибирати стеблинки моху зі свого темного хутра. — Я просто спав.

— Спав! — буркнув новий голос.

Ожинокіготь повернув голову і побачив білого вояка Хмарохвоста, котрий підвівся з мохового ліжечка і солодко потягнувся.

— Чесне слово, ти як той Вогнезір, — вів далі Хмарохвіст. — Коли він ще спав тут, то постійно крутився і мурмотів уві сні. Тут уже здобич не здобич, а виспатись однак не виходило.

Ожинокіготь аж смикнув вухами, почувши, як нешанобливо білий вояк говорив про провідника. А тоді пригадав собі, що це Хмарохвіст, Вогнезорів родич та колишній новак, добре знаний саме через свій підвішений та гострий язик. І така нешаноблива мова не заважала йому бути відданим вояком свого Клану.

Хмарохвіст обтрусив довгошерсту білу шубку та вислизнув із кубла, наостанок приязно помахавши Ожинокігтеві кінчиком хвоста, таким чином ніби забираючи в’їдливі слова із собою.

— Так, вставайте, — нявкнув Сіросмуг. — Пора вам вирушати, — він побрів устеленою мохом підлогою кубла і розштовхав Золошуба. — Мисливські патрулі скоро вирушатимуть. Орлякошуб розпорядиться.

— Точно, — нявкнув Ожинокіготь. Його спогад про Синьозірку бліднув, хоча її зловісне послання все ще відлунювало в нього у вухах. Чи це справді так, чи вони одержали нове пророцтво від Зореклану? Відверто малоймовірно. Ожинокіготь не уявляв, чому б зоряні вояки з усіх котів Громового Клану вирішили виголосити це пророцтво саме йому. Медикоти нерідко отримували знаки від Зореклану, а Громовий провідник Вогнезір часто бачив у своїх снах різні натяки. Але вони й не були звичайними вояками. Намагаючись звалити відповідальність за свої дикі видива на переїдання минулого вечора, Ожинокіготь востаннє лизнув плече та крізь віття рушив за Хмарохвостом назовні.

Сонце ще заледве підбилося над стіною терну, але вже було доволі тепло. Сонячне сяйво, наче мед, укривало голу землю в центрі галявини. Каролапка, найстарша з новаків, лежала під папоротями, які обрамляли новацьке кубло, і ділилася язиками зі своїми побратимами, Косариколапом та Мідиколапом.

Хмарохвіст пішов до куща кропиви, біля якого їли вояки, і вже розправлявся з дроздом. Ожинокіготь помітив, що кагат свіжини був вельми невеликий; як і казав Сіросмуг, Клану вкрай необхідно було негайно йти на полювання. Він уже збирався приєднатися до Хмарохвоста, коли це Каролапка підскочила і вистрибом помчала через галявину до нього.

— Це сьогодні! — захоплено оголосила вона.

Ожинокіготь кліпнув.

— Що сьогодні?

— Моя вояцька посвята! — і, мрнявкнувши на радощах, плямиста киця кинулась на Ожинокігтя. Несподівана атака збила його з лап, і, борюкаючись, вони обоє покотилися запилюженою землею — достоту як тоді, коли вони кошенятами гралися в яслах.

Каролапка задніми лапами вдарила Ожинокігтя в пузо, і він міг хіба подякувати Зореклану, що вона не випустила кігті. Безсумнівно, з неї виросте велика і сильна войовниця, яку поважатимуть усі коти.

— Добре, добре, достатньо, — Ожинокіготь дав їй лагідного потиличника і підвівся. — Якщо ти хочеш стати воячкою, то припиняй поводитись як кошеня.

— Кошеня? — ображено нявкнула Каролапка. Вона всілася перед ним, її хутро скуйовдилося й було геть запилюженим. — Я? Ніколи! Я давно вже цього чекала, Ожинокігтю.

— Я знаю. Ти на це заслуговуєш.

Цього новолисту Каролапка підібралася надто близько до Громошляху, наздоганяючи білку. Потвора Двоногів зачепила її, ушкодивши плече. І поки вона три довгі повні лежала у кублі Попелюшки, під дбайливим наглядом медикиці, її брати, Сажошуб і Дощовус, встигли стати вояками. Каролапка змушена була чекати, аж поки Попелюшка оголосила, що вона достатньо видужала, щоби знову повертатися до тренувань. Ожинокіготь спостерігав, як наполегливо новачка працювала зі своєю виховницею, Піскоштормою, аж поки її плече знову не стало як новеньке. Каролапка ніколи не нарікала на те, що їй довелося тренуватися на кілька повень довше, ніж зазвичай тривало новацтво. Вона справді заслужила на церемонію назовництва.

— Я щойно віднесла свіжину Папоротехмарці, — нявкнула кицька Ожинокігтю. — Її кошенята просто прекрасні! Ти їх уже бачив?

— Ні, ще ні, — відповів Ожинокіготь. Другий виводок Папоротехмарки народився щойно вчора.

— То йди, — поквапила його Каролапка. — У тебе ще є трохи часу до полювання, — вона підвелась і відстрибнула на кілька кроків убік, наче усій її енергії треба було знайти якийсь вихід.

Ожинокіготь рушив до ясел, захованих у глибині ожинових хащ ближче до центру табору. Він протиснувся крізь вузенький вхід, мружачись, коли шпичаки дряпали його плечі. Усередині було тепло і тихо. Папоротехмарка лежала на боці у гніздечку з моху. Її зелені очі аж блищали, коли вона дивилася на трьох малесеньких кошенят, котрі тулились до згину її тіла: одне було світло-сіре, як і вона, а ще двоє — темно-брунатними, як їхній батько Порохошуб. Він також був у яслах, сидів біля Папоротехмарки, підібгавши під себе лапи, і час від часу ніжно лицькав її вухо.

— Привіт, Ожинокіготь, — нявкнув Порохошуб воякові. — Ти прийшов подивитись на кошенят? — він, здавалося, готовий був луснути з гордощів, що було геть не схоже на його зазвичай колючий настрій та відстороненість.

— Вони прекрасні, — нявкнув Ожинокіготь, вітально торкаючись носом Папоротехмарки. — Ти вже вибрала їм імена?

Папоротехмарка похитала головою, сонно заплющуючи очі.

— Ще ні.

— Та на це ще багато часу, — озвалась зі свого ліжка Злотоквітка, найстарша Громова королева і мати самого Ожинокігтя. Вона не мала власних маленьких кошенят, але вирішила зостатись у яслах і допомагати піклуватися про новонароджених замість повертатися до вояцьких обов’язків. Уже не за горами був час, коли Злотоквітці доведеться доєднатися до старійшин у їхньому кублі, та вона й сама зізнавалася, що чує і бачить уже далеко не так добре, щоб триматися нарівні з мисливськими патрулями.

— Сильні, здорові кошенята — і тільки це важливо, а в Папоротехмарки вдосталь молока.

Ожинокіготь шанобливо схилив перед нею голову.

— Добре, що в них є ти і що ти можеш їм допомогти.

— Ну, з тобою ж я непогано впоралась, — гордо муркнула Злотоквітка.

— Ти можеш мені де з чим допомогти? — нявкнув Порохошуб до Ожинокігтя, коли той уже збирався йти.

— Звісно.

— Приглянь за Вивірколапкою, добре? Я хочу ще день чи два провести тут, із Папоротехмаркою, поки кошенята ще геть маленькі, але і не хочу, щоби Вивірколапка так подовгу сиділа без виховника.

— Вивірколапка! — неохоче муркнув Ожинокіготь. То була Вогнезорова донька, восьми повень від роду, нещодавно висвячена в новацтво — і найбільша шпичка для всього Громового Клану.

— Це буде для тебе хороша практика на той час, коли в тебе з’явиться власний новак, — додав Порохошуб, ніби відчувши небажання свого побратима.

Ожинокіготь знав, що Порохошуб має рацію. Він уже давно сподівався, що Вогнезір зробить його виховником, що в нього буде власний новак, якого він навчатиме вояцькому чину. Але йому аж ніяк не хотілося тренувати хитрохвосту руду кицю, котра вважала, що вона й сама все знає. Вивірколапка не надто любила слухати наказів.

— Гаразд, Порохошубе, — нявкнув він. — Я постараюся.

Коли Ожинокіготь вийшов із ясел, то побачив, що на галявину висипало ще більше котів. Ясносерда, гарненька біла киця з рудими плямками, які на її хутрі були схожі на опале листя, саме взяла собі шматок свіжини і потягла його до куща кропиви, де зі своїм шматком уже сидів Хмарохвіст. Ожинокіготь бачив неушкоджений бік її обличчя, тож майже забув про потворні рани, які їй завдала собача зграя. Одна половина лиця Ясносердої була посмугована шрамами, а вухо було надірване; на місці ока залишилась лише ямка. Хоч кицька й пережила той несамовитий напад, Клан переймався, що вона ніколи не стане воячкою. Тільки Хмарохвіст тренувався з нею і з’ясував, як можна пристосуватись до її часткової сліпоти, навіть обернути її на свою користь, щоб вона могла битись і полювати.

Хмарохвіст привітав Ясносерду помахом хвоста, а вона всілась біля нього і заходилась їсти.

— Ожинокігтю! Ось ти де!

Ожинокіготь озирнувся і побачив довголапого рудого вояка, який прямував до нього з вояцького кубла. Він підійшов назустріч.

— Здоров, Орлякошубе. Сіросмуг каже, ти організовуєш мисливські патрулі.

— Це правда, — нявкнув Орлякошуб. — Але ти можеш піти з Вивірколапкою на впоряд, будь ласка?

Він нашорошив вуха на новацьке кубло, і Ожинокіготь щойно тепер помітив Вивірколапку, напівзаховану в затінку папоротей. Вона сиділа, випроставшись і обгорнувши лапки хвостом, її зелені оченята стежили за яскравим метеликом. Коли Орлякошуб поманив новачку хвостом, вона підвелась і побрела галявиною, високо задерши хвоста — її темно-руде хутро поблискувало в сонячному сяйві.

— Мисливський патруль, — коротко пояснив Орлякошуб. — Порохошуб зайнятий, тому сьогодні ти підеш з Ожинокігтем. Знайдете собі третього кота?

Не чекаючи на відповідь, він поквапився до Піскошторми та Каролапки.

Вивірколапка позіхнула і потяглася.

— Ну, — нявкнула вона. — Куди підемо?

— Я думав про Сонячні Скелі, — почав Ожинокіготь. — Тоді можна…

— Сонячні Скелі? — перебила Вивірколапка, широко розплющивши очі від недовіри. — Чи ти мишомізкий? У такий спекотний день уся здобич ховатиметься по різних шпарах. Ми там і на півзуба не вловимо.

— Ще доволі рано, — рішуче відповів Ожинокіготь. — Здобич іще якийсь час буде назовні.

Вивірколапка важко зітхнула.

— Чесно, Ожинокігтю, ти завжди гадаєш, що знаєш усе краще від інших.

— Ну, я все ж вояк, — зауважив Ожинокіготь і негайно збагнув, що казати це було помилкою.

Вивірколапка схилила голову в глибокій та гіпертрофованій пошані.

— Так, о великий, — нявкнула вона. — Я маю робити точно те, що ти мені кажеш. А тоді, коли ми прийдемо з порожніми лапами, ти зрозумієш, що я мала рацію.

— Що ж, — нявкнув Ожинокіготь, — якщо ти така розумна, то де ж по-твоєму нам полювати?

— Ближче до Чотиридерева, біля струмка, — негайно відповіла Вивірколапка. — Там куди краще.

Ожинокіготь роздратувався ще сильніше, коли збагнув, що вона може мати рацію. Незважаючи на спекотні дні, яким цього зеленлисту просто не було ліку, струмок усе одно був прохолодний і глибокий, порослий густими купинами водяних трав, де могла ховатися здобич. Він завагався, гадаючи, як би то змінити власне рішення, не зганьбивши себе перед новачкою.

— Вивірколапко, — новий голос врятував його від необхідності відповідати. Ожинокіготь збагнув, що до них нечутно підійшла Піскошторма, Вивірколапчина мама. — Припини вилазити Ожинокігтеві на карк. Від тебе галасу більше, ніж від цілого кубла галичі, — роздратований погляд її зелених очей повернувся на Ожинокігтя, і вона додала: — А ти не кращий. Ви двоє про щось постійно гризетеся. Як можна вам довірити полювати разом, якщо ви навіть з галявини не можете вийти, не порозлякувавши половину здобичі звідси до Чотиридерева.

— Пробач, — промурмотів Ожинокіготь, відчуваючи, що від сорому паленіє від вух аж до кінчика хвоста.

— Ти — вояк, тобі слід краще знати. Піди спитай Хмарохвоста, чи можна тобі з ним. Що ж до тебе, — нявкнула Піскошторма до своєї доньки, — можеш піти зі мною і Каролапкою. Орлякошуб не заперечуватиме. І ти будеш слухатись, або я не знаю, що зроблю.

Не озираючись, вона рушила навпрошки до тунелю, який вів із табору. Вивірколапка ще якусь мить стояла, понуро дивлячись мамі услід, і лише порпала землю передніми лапами.

Каролапка підвелась і приязно штурхнула її.

— Ходімо, — поквапила вона. — Це мої останні влови у статусі новачки. Я хочу, щоб усе було гарно.

Вивірколапка неохоче кивнула, і кицьки рушили до Піскошторми. Темно-руда новачка востаннє зиркнула на Ожинокігтя, проходячи повз нього.

Ожинокіготь знизав плечима. Піскошторма навчатиме Вивірколапку значно краще, тож він і не підводив Порохошуба, хай навіть той попросив приглянути за новачкою. До того ж не доведеться цілий ранок слухати її набридливе торохтіння. Але він і сам не знав, звідки взялося це розчарування від того, що йому випало вирушати на влови з іншим патрулем.

Відкинувши ці відчуття, Ожинокіготь рушив до куща кропиви, де Хмарохвіст і Ясносерда доїдали свою здобич. Їхня єдина донька, Білолапка, саме приєдналася до них, і Ожинокіготь почув, як вона каже:

— Ви на полювання? Будь ласка, можна мені з вами?

Хмарохвіст махнув хвостом.

— Ні, — Білолапка здавалася геть розчарованою, тож тато додав: — Орлякошуб казав, що візьме тебе із собою. Він, зрештою, твій виховник.

— Він казав мені, що справді пишається тобою, — промуркотіла Ясносерда.

Білолапка просвітліла.

— Чудово! Піду знайду його.

Хмарохвіст лагідно покуйовдив їй шерсть за вухом, перш ніж вона кинулася геть, тримаючи хвіст трубою.

Ожинокіготь сподівався, що це не означає, що Хмарохвіст і Ясносерда хочуть піти самі.

— Ви не проти, якщо я з вами? — запитав він.

— Звісно, ходімо, — відповів Хмарохвіст. Він підстрибнув і кивнув Ясносердій, а тоді вони втрьох рушили галявиною до ялівцевого тунелю.

Перш ніж зайти у густо зарослий голочками тунель, Ожинокіготь зиркнув через плече на тихий рух, що панував у таборі. Усі коти здавалися вгодованими, доглянутими і певними того, що їхня територія в безпеці. У голові його знову відлунило повідомлення Синьозірки. Чи це дійсно правда, що на ліс насувається якесь лихо? Ожинокіготь відчув, як його хутро наїжачується від лихого передчуття. Молодий вояк вирішив, що жодному коту не розповість про свій сон. Здається, тільки так він і міг переконати себе, що видіння нічого не означало, що не було ніякого нового пророцтва, яке мало порушити звичний плин життя у лісі.

Сонце вогненною кулею сідало за обрій, забарвлюючи верхівки дерев полум’ям і відкидаючи на галявину довгі тіні. Ожинокіготь потягнувся і вдоволено зітхнув. Він втомився після цілоденного полювання, але шлунок його був приємно повний. Увесь клан також попоїв, а в кагаті залишилося вдосталь свіжини. Цей зеленлист був найдовший і найгарячіший навіть у пам’яті найстаріших котів, але ліс і досі кишів здобиччю, а в струмку біля Чотиридерева завжди вистачало води.

«Хороший день, — вдоволено подумав Ожинокіготь. — Таким і має бути життя».

Громові коти потроху збирались біля Високого Каменя. Ожинокіготь збагнув, що це ж зараз відбудеться церемонія для Каролапки. Він підійшов ближче до Високого Каменя і всівся поближче до брата Папоротехмарки, Золошуба, котрий приязно кивнув йому. Сіросмуг уже сидів біля підніжжя каменя і, здавалося, пишався так сильно, ніби це його новачку висвячували на войовницю. Сіросмуг був батьком двох кошенят, але вони зросли в Річковому Клані, де народилася їхня мати. У Громовому Клані кошенят у нього не було, проте він любив спостерігати за успіхами всіх молодих котів.

Ожинокіготь побачив, що до воєводи приєдналися медикиця Попелюшка та її новачка Листолапка, Вивірколапчина сестра. Вона була геть несхожа на Вивірколапку: дрібніша і світліша, зі світло-плямистою шерстю, білими грудьми та лапками. Вдачею сестри також видались несхожі. Листолапка сіла та схилила голову набік, щоби послухати, про що її виховниця балакає з воєводою, і Ожинокіготь вже не вперше подумав, як це їй вдається бути такою тихою та уважною, коли її сестра не замовкає.

Нарешті Вогнезір, провідник Клану, вийшов зі свого кубла по той бік Високого Каменя. Він був сильний, спритний вояк, його шубка полум’ям виблискувала у світлі призахідного сонця. Перекинувшись кількома словами зі Сіросмугом, він напружився і застрибнув на верхівку Високого Каменя, звідки йому було видно цілісінький Клан.

— Коти Громового Клану! — оголосив Вогнезір. — Нехай усі коти, достатньо дорослі, щоб самостійно спіймати здобич, зберуться під Високим Каменем на віче Клану.

Більшість членів Клану уже були на місці, але, коли Вогнезорів голос відлунив над галявою, решта вибралася зі своїх кубел та побрела до побратимів.

Останньою вийшла Каролапка зі своєю виховницею Піскоштормою. Плямисте хутро новачки було щойно вмите, білі груди і лапки сяяли, як сніг. Коли вона йшла галявиною, в її бурштинових очах поблискували гордощі та притлумлений захват. Піскошторма, яка крокувала поруч із нею, пишалась далебі не менше. Ожинокіготь знав, як переймалася руда кішка, коли побачила, як її новачка лежить поранена на Громошляху. Щоби добути до цієї церемонії, обом знадобилися неабияка хоробрість та рішучість.

Вогнезір став на Високому Камені навпроти новачки та її виховниці.

— Піскоштормо, — почав він, використовуючи формальні слова, які з покоління в покоління передавалися в усіх Кланах, — ти підтверджуєш те, що ця новачка готова стати войовницею Громового Клану?

Піскошторма підвела голову і відповіла:

— Вона стане войовницею, якою пишатиметься наш Клан.

Вогнезір поглянув на вечірнє небо, на якому почали спалахувати перші зорі Срібносмуги.

— Тоді я, Вогнезір, провідник Громового Клану, закликаю моїх предків-вояків глянути на цю новачку, — щойно голос провідника залунав над галявою, Клан миттю притих. — Вона наполегливо тренувалася, щоби пізнати ваш шляхетний чин, я ж у свою чергу представляю її вам уже воячкою, — він повернувся до Каролапки, пильно дивлячись на неї. — Каролапко, чи присягаєшся ти триматись вояцького чину, захищати і обороняти свій Клан навіть ціною власного життя?

Пригадавши, як він сам почувався у цю мить на власній церемонії назовництва, Ожинокіготь спостерігав за Каролапкою, яка всім тілом затремтіла від передчуття, перш ніж підняти голову і чистим голосом відповісти:

— Присягаюся.

— Тоді волею, наданою мені Зорекланом, я нарікаю тебе твоїм вояцьким ім’ям. Каролапко, відтепер тебе знатимуть як Карохвістку. Зореклан шанує твою хоробрість та наполегливість, ми ж вітаємо тебе уже повноцінною воячкою Громового Клану.

Ступивши наперед, Вогнезір схилив мордочку на тім’я Карохвістки. У відповідь вона шанобливо лизнула його плече і позадкувала.

Решта вояків зібралась навколо кицьки, вітаючи її та називаючи новим ім’ям.

— Карохвістка! Карохвістка! — її брати, Сажошуб і Дощовус, були серед перших, їхні очі палали від гордощів, коли вона нарешті доєдналась до них уже воячкою.

Вогнезір зачекав, поки голоси затихнуть.

— Карохвістко, за звичаєм цю ніч ти маєш провести на чатах і в мовчанні, наглядаючи за табором.

— Поки всі інші солодко спатимуть, — додав Хмарохвіст.

Провідник застережливо зиркнув на нього, але нічого не сказав, а решта котів почала розходитись, звільняючи для Карохвістки її місце посеред галявини. Вона сіла, обгорнувши хвостиком лапи, і глянула на небеса, що поволі темніли, все яскравіше виділяючи Срібносмугу.

Ожинокіготь потягнувся і позіхнув, уже думаючи про своє зручне гніздечко у вояцькому кублі, але був налаштований ще трохи посидіти на галявині, насолоджуючись теплим вечором. Він не бачив жодних знаків того, що інші коти також бачили тривожні сни, проте Синьозірка казала, що нове пророцтво стосується ще трьох котів. Ожинокігтя так і поривало замуркотіти, переважно від зачудування через те, що він так швидко повірив, ніби уві сні його навідувала кішка із Зореклану. Це мало б навчити його не об’їдатися свіжиною, перш ніж іти до сну.

— Ожинокігтю, — Вогнезір підійшов і сів біля нього. — Хмарохвіст каже, ти сьогодні гарно пополював.

— Дякую, Вогнезоре.

Провідник невідривно дивився на своїх доньок, Листолапку та Вивірколапку, які прямували до кагату зі свіжиною.

— Ти сумуєш за Вохрошубкою? — раптом спитав Вогнезір.

Ожинокіготь здивовано кліпнув. Вохрошубка була його сестрою, а їхній батько — колишній Громовий воєвода Тигрозір. Вони народилися, ще перш ніж його вигнали з Клану за спробу скинути тодішню провідницю Синьозірку. Пізніше Тигрозір став провідником Тіньового Клану, але коли він захотів узурпувати владу в цілому лісі, його вбив кіт-перекинець. Вохрошубка завжди відчувала, що Громовий Клан винуватить її за батькові злочини, тому вирішила приєднатися до Тіньового Клану невдовзі після того, як Тигрозір став Тіньовим провідником.

— Так, — відповів Ожинокіготь. — Так, Вогнезоре, я сумую за нею щодня.

— Я й не уявляв, як ти почуваєшся через неї. Аж поки не побачив, наскільки вони близькі, — Вогнезір кивнув на двох сестер-новачок, які вибирали собі здобич на кагаті.

— Вогнезоре, ти не зовсім чесний із собою, — збентежено наполягав Ожинокіготь. — Зрештою, ти ж також сумуєш за своєю сестрою? — наважився додати він.

Вогнезір був кицюнею, перш ніж приєднався до Громового Клану, а його сестра, Принцеса, досі жила з Двоногами. Вогнезір час від часу навідував її, а Ожинокіготь добре знав, як багато вони важили одне для одного. Принцеса віддала Вогнезорові свого первістка, щоб той зростав вояком, і то був Хмарохвіст, відданий друг Ясносердої.

Провідник схилив голову набік і замислився.

— Звісно, я сумую за Принцесою, — нарешті нявкнув він. — Але вона кицюня. Вона б ніколи не змогла жити в таких умовах. А ти, мабуть, хотів би, щоб Вохролапка зосталася в Громовому Клані.

— Либонь, так, — зізнався Ожинокіготь. — Але їй краще там, де вона зараз.

— Це правда, — кивнув Вогнезір. — Найважливіше те, що ви обоє знайшли Клани, яким можете бути віддані.

Якесь тепле відчуття заполонило Ожинокігтя. Колись Вогнезір ставив його відданість під сумнів, бо він аж надто скидався на свого батька, Тигрозора, з таким само м’язистим тілом, темно-смугастою шубкою та бурштиновими очима.

Ожинокіготь раптом замислився, чи насправді відданий кіт із Клану згадав би про тривожний сон і Синьозірчине застереження про велике лихо, яке находить на ліс. Він уже шукав слова для початку цієї розмови, коли Вогнезір підвівся, коротко кивнув йому на прощання і попрямував до Піскошторми, що сиділа під Високим Каменем разом із Сіросмугом.

Ожинокіготь замалим не рушив за ним, але тоді нагадав собі, що якби Зореклан і справді хотів послати пророцтво про велику небезпеку, він би навряд чи сповістив його одному з наймолодших і найменш досвідчених вояків Клану. Вони би сказали це медикішці, чи, може, провіднику особисто. А Вогнезір із Попелюшкою, вочевидь, жодних знамень не отримували, інакше уже розповіли б решті Клану, що із цим робити. «Ні, — знову повторив собі Ожинокіготь, — тут геть немає про що турбуватися».

Розділ 2

Листя е ще й не встало, коли Ожинокіготь вирушив у досвітній патруль. Через кілька днів після церемонії назовництва Карохвістки листя почало забарвлюватися золотом і в лісі запанував перший холодок падолисту, хоча дощу таки не було вже більше ніж цілу повню. Молодий вояк здригався, коли довге бадилля, обважніле від роси, торкалося його хутра. Павутиння сірою плівкою розтягувалося поміж кущів, а повітря повнилось вологим трав’янистим запахом. Щебетання пташок глушило м’яку ступу котячих лап.

Брат Ясносердої, Шипокіготь, котрий вів перед, зупинився і озирнувся на Ожинокігтя та Золошуба.

— Вогнезір хоче, щоб ми перевірили Зміїні Скелі, — нявкнув він. — Стережіться гадюк. Їх там, мабуть, чимало розплодилося через спеку.

Ожинокіготь інстинктивно випустив кігті. Гадюки поки що сидять по своїх шпарах, але коли сонце підіб’ється вище, тепло знову виманить їх назовні. Один укус їхніх отруйних щелеп може вбити вояка, перш ніж медикішка встигне бодай чимось допомогти.

Вони ще не встигли далеко відійти, як Ожинокіготь почув позаду себе якісь нечіткі звуки, наче щось рухалось у підліску. Він зупинився, обнадіяно визираючи легку здобич. Спершу кіт не бачив нічого, а тоді помітив, як хитаються гілки густого куща папороті, хоча саме в ту мить не було навіть найменшого леготу. Ожинокіготь принюхався до повітря, роззявив щелепи, щоби ввібрати його якнайбільше, а тоді, зітхнувши, видихнув.

— Виходь, Вивірколапко, — нявкнув він.

Якусь мить панувала тиша. Тоді орляк знову захитався, стебла розступилися, і темно-руда киця вийшла на відкрите. Її очі палали образою.

— Що відбувається? — Шипокіготь із Золошубом підійшли до Ожинокігтя.

Ожинокіготь кінчиком хвоста вказав на новачку.

— Я почув щось позаду нас, — пояснив він. — Вона, мабуть, ішла за нами від самого табору.

— Не говоріть про мене так, ніби мене тут немає! — гаряче запротестувала Вивірколапка.

— А тебе й не має тут бути! — відрізав Ожинокіготь; якимось чином йому для враження, що його гладять проти шерсті, досить було вже того, щоби Вивірколапка просто відкрила рота.

— Ану припиніть гиркатися, ви двоє, — наказав Шипокіготь. — Ви вже не кошенята. Вивірколапко, скажи мені, що ти тут робиш? Якийсь кіт відправив тебе сюди з повідомленням?

— Якби відправив, вона б не ховалася в орляку, — не зміг не зауважити Ожинокіготь.

— Ні, не відправив, — нявкнула Вивірколапка, неприязно глянувши на Ожинокігтя. Її лапки дряпали траву. — Я хотіла піти з вами, та й усе. Я вже казна-скільки не ходила в патруль.

— І в цей також не мала піти, — відповів Шипокіготь. — Порохошуб узагалі знає, що ти тут?

— Ні, — зізналася Вивірколапка. — Порохошуб мені вчора обіцяв, що ми підемо на впоряд, але всі коти знають, що він цілі дні просиджує в яслах із Папоротехмаркою та своїми кошенятами.

— Уже ні, — нявкнув Золошуб. — Відколи кошенята розплющили очі — ні. Вивірколапко, у тебе можуть бути проблеми, якщо Порохошуб тебе шукатиме.

— Так що краще негайно повертайся до табору, — вирішив Шипокіготь.

В очах новачки спалахнула лють, і вона ступила крок уперед, поки не опинилася ніс-у-ніс із Шипокігтем.

— Ти мені не виховник, тому не командуй тут!

Ніздрі Шипокігтя затремтіли від терплячого видиху, аж Ожинокіготь захопився його самоконтролем. Якби Вивірколапка заговорила так до нього, він хтозна чи й поборов би спокусу дати їй поза вуха. Навіть Вивірколапка збагнула, що зайшла задалеко.

— Пробач, Шипокігтю, — нявкнула вона. — Але я справді не була на патрулюванні вже хтозна-скільки. Будь ласочка, можна мені з вами?

Шипокіготь перезирнувся із Золошубом та Ожинокігтем.

— Гаразд, — нявкнув він. — Але тоді без претензій, коли в таборі Порохошуб захоче зробити з тебе вороняче їдло.

Вивірколапка мало не підстрибнула на радощах.

— Дякую, Шипокігтю! Куди ми йдемо? Ми шукаємо щось особливе? Там будуть якісь пригоди?

Шипокіготь притулив хвоста до рота киці.

— Зміїні Скелі, — відповів він. — І в наших інтересах, щоб усе було без пригод.

— Але змій усе одно бережися, — додав Ожинокіготь.

— Я знаю! — відрізала у відповідь Вивірколапка.

— І ми робимо це тихо, — наказав їй Шипокіготь. — Я більше не хочу чути від тебе ні півзвуку, якщо це не буде щось, що мені треба знати.

Вивірколапка вже було відкрила рота, щоб відповісти, але тоді доперла, що він сказав, і енергійно кивнула.

Патруль рушив далі. Ожинокіготь змушений був визнати, що тепер, коли все вийшло на її, Вивірколапка поводилась цілком пристойно, тихенько просуваючись вперед, і нашорошувалась на кожен звук чи порух у підліску.

Коли четверо котів вийшли з-поміж дерев і побачили перед собою гладкі й округлі каменюки Зміїних Скель, сонце вже височенько підбилось над обрієм. Біля підніжжя однієї зі скель темнів глибокий отвір; то була печера, в якій була ховалася собача зграя. Ожинокіготь здригнувся, пригадавши, що то Тигрозір, його власний батько, спробував нацькувати дику зграю на Громовий табір, вчинити смертоносну помсту над своїми колишніми побратимами з Клану.

Вивірколапка помітила його емоції.

— Боїшся гадючок? — підначила вона його.

— Так, — відповів Ожинокіготь. — Тобі теж варто.

— Як скажеш, — вона знизала плечима. — Вони, мабуть, нас більше бояться.

Перш ніж Ожинокіготь устиг її зупинити, новачка побрела на галявину з очевидним наміром устромити-таки свого носа в нору.

— Стій! — на голос Шипокігтя вона негайно загальмувала. — Хіба Порохошуб не казав тобі, що ми ніколи і нікуди не пхаємо свого носа, якщо не знаємо, що всередині?

Вивірколапка виглядала присоромленою.

— Звісно ж, казав.

— Що ж, спробуй поводитися так, ніби ти раз чи двічі його навіть слухала, — Шипокіготь зупинився біля новачки. — Принюхайся, — запропонував він. — Побачимо, чи ти зможеш щось знайти.

Молода киця стала, піднявши голову і вбираючи вранішнє повітря.

— Мишка, — зраділо нявкнула вона за мить. — Можна ми пополюємо, Шипокігтю?

— Пізніше, — відповів вояк. — Зосередься.

Вивірколапка знову скуштувала повітря.

— Громошлях отам, — вона махнула хвостиком, — і Двоноги із собакою. Але запах старий, — додала вона. — Я б сказала, вони були там десь учора.

— Дуже добре, — Шипокіготь, здавалося, був щиро вражений, так що Вивірколапка аж крутнула хвостом від задоволення.

— Тут щось іще, — продовжила вона. — Жахливий запах… Не думаю, що я раніше його зустрічала.

Ожинокіготь підвів голову і також принюхався. Він швидко розпізнав запахи, які відчула Вивірколапка, зокрема й новий, незнайомий.

— Борсук, — нявкнув він.

Шипокіготь кивнув.

— Саме так. Здається, він переселився в нору, де раніше жили собаки.

— Таке наше щастя! — буркнув Золошуб.

— Чому? — запитала Вивірколапка. — Що воно за борсук? Це проблема?

— Ще й яка! — прогарчав Ожинокіготь. — Від них добра не чекай, уб’ють за першої ж нагоди.

Вивірколапка широко розплющила очі, хоча, здавалося, була радше вражена, ніж налякана.

Золошуб обережно підійшов до темного устя печери, принюхався і зазирнув досередини.

— Там темно, як у лисиці в серці, — сповістив він, — але я не думаю, що борсук зараз удома.

Поки він говорив, Ожинокіготь знову завітрив цей запах, цього разу сильніший, і джерело його було, здається, позаду них. Він відстрибнув, повернувшись, і побачив смугасте лице, що визирало з-поза стовбура поближнього дерева, великі лапи порпали траву, а морда щось винюхувала біля самої землі.

— Бережіться! — закричав Ожинокіготь, відчуваючи, як кожнісінька шерстинка на його тілі стає дибки від жаху. Ніколи раніше він не опинявся так близько від борсука. Крутнувшись, темний вояк кинувся на галявину.

— Вивірколапко, тікай!

Щойно Ожинокіготь це гукнув, Золошуб пірнув у підлісок, а Шипокіготь кинувся під прихисток дерев. Але Вивірколапка залишилася на місці, не зводячи очей з велетенської істоти.

— Сюди, Вивірколапко! — гукнув Шипокіготь, трохи повернувшись.

Новачка все ще вагалася; Ожинокіготь кинувся на неї, підштовхуючи до дерев.

— Я сказав, біжи!

Її зелені очі, сяючи від страху та захвату, на мить зустрілися з його поглядом. Борсук уже сунув до них, його маленькі очиці заблищали, коли він зачув котів, які забрели на його територію. Вивірколапка кинулась до краю галявини і видерлась на найближче дерево. Випнувшись на першу-ліпшу гілку, вона впилася в неї кігтями і зачаїлася там, наїжачивши своє руде хутро.

Ожинокіготь поліз за нею. Там, унизу, борсук бродив галявиною туди-сюди, наче не міг збагнути, куди це поділись коти. Його чорно-біла голова загрозливо хиталася з боку на бік. Ожинокіготь знав, що бачить він не дуже добре: зазвичай борсуки виходять лише після смерку, а цей, либонь, повертався до своєї печери з нічного бенкету, який складався з хробаків і личинок.

— Він з’їсть нас? — нажахано запитала Вивірколапка.

— Ні, — відповів Ожинокіготь, намагаючись погамувати серце, що нестримно гупало. — Навіть лисиці вбивають лише задля їжі, але борсук уб’є тебе просто за те, що ти переходиш йому дорогу. Ми для них не здобич, але вони не терплять, коли хтось заходить на їхні угіддя. Чому ти стовбичила там, а не побігла, коли я тобі казав?

— Я ніколи раніше не бачила борсука, але дуже хотіла. Порохошуб каже, що нам треба набиратися досвіду, де тільки можна.

— А досвід смерті в страшних муках це правило теж передбачає? — сухо запитав Ожинокіготь, але Вивірколапка не відповіла.

Говорячи до неї, Ожинокіготь не спускав очей з істоти під ними. Він полегшено зітхнув, коли борсук облишив пошуки, потрюхикав до устя печери, протиснувся досередини, і тільки його й бачили.

Шипокіготь зістрибнув з дерева, на якому пересиджував небезпеку.

— Страх як не люблю близьке знайомство з борсуками, — нявкнув він, коли Ожинокіготь і Вивірколапка також спустилися вниз до нього. — А де Золошуб?

— Тут, — сіра голова Золошуба вистромилася з хащ вересу. — Як думаєте, це той само борсук, котрий убив Верболозу цього безлисту?

— Можливо, — відповів Шипокіготь. — Хмарохвіст і Мишошубка відігнали його від табору, але ми так і не дізналися, куди він подався.

Ожинокігтя пронизав гострий смуток, коли він пригадав сріблясту кицю. Верболоза була мамою Карохвістки, Сажошуба і Дощовуса, але так і не дожила до того, щоби побачити, як її діти стали вояками.

— То що нам із цим робити? — схвильовано запитала Вивірколапка. — Ми підемо і вб’ємо його? Нас четверо, а борсук тільки один. Невже це так важко?

Ожинокіготь аж сіпнувся, а от Шипокіготь заплющив очі та вичекав якийсь час, перш ніж говорити.

— Вивірколапко, ніколи не можна лізти в борсуче кубло. Чи лисяче, як на те пішло. Вони нападають без попереджень, простору для маневрів там немає, ти сама не зможеш бачити, що там робиш.

— Але ж…

— Ні. Ми повернемось до табору і повідомимо про це. Вогнезір вирішить, що робити.

І, не чекаючи, поки Вивірколапка знову почне сперечатися, він вирушив у тому напрямку, звідки вони прийшли. Золошуб рушив за ним, але Вивірколапка затрималась на краю галявини.

— Ми могли впоратися з ним, — пробурчала вона, замріяно позираючи на темне устя печери. — Я б могла його відволікти, а тоді…

— А тоді він убив би тебе єдиним помахом лапи, а нам усе одно треба було би повернутися і доповісти про це, — обламав її Ожинокіготь. — І що б ми сказали, як ти думаєш? «Пробач, Вогнезоре, ми випадково дозволили борсуку задерти твою доньку»? Він би нам хутро повидирав. Борсуки — це погані новини, але їх треба повідомляти.

— Ну, якщо ми просто залишимо борсука на Громових землях і нічого не зробимо, Вогнезір цього теж не оцінить, — Вивірколапка махнула хвостом і кинулась у підлісок навздогін Шиполапові та Золошубові.

— Великий Зореклане! — пробурмотів Ожинокіготь, підвівши очі до неба, а тоді побіг услід за нею.

Першим, кого він побачив, вийшовши на галявину з тунелю, був Порохошуб. Брунатний вояк міряв кроками землю під новацьким кублом, вимахуючи хвостом з боку на бік. Ще двоє новаків, Косариколап та Білолапка, сиділи в затінку папороті та розтривожено дивилися на нього.

Щойно Порохошуб помітив Вивірколапку, він рушив галявиною їй назустріч.

— Ой-йой, — пробурмотіла руда новачка.

— Ну? — голос виховника був геть крижаний. Ожинокіготь здригнувся, пригадавши, який він дратівливий. З усіх котів тільки Папоротехмарка ніколи не чула від нього нічого лихого. — І що ти скажеш на своє виправдання?

Вивірколапка хоробро глянула йому в очі, але коли вона почала відповідати, її голос тремтів:

— Я ходила в патруль, Порохошубе.

— А, в патруль! Тоді ясно. А хто з котів наказав тобі туди йти? Сіросмуг? Вогнезір?

— Ніхто мені не наказував. Але я подумала…

— Ні, ти не думала, — в’їдливо урвав її Порохошуб. — Я тобі сказав, що сьогодні ми тренуємося. Мишошубка з Орлякошубом повели своїх новаків у лощовину на впоряд відпрацьовувати бойові навички. Ми могли піти з ними, але не пішли, бо тебе не було. Ти розумієш, що всі коти в таборі збивалися з лап, шукаючи тебе?

Вивірколапка похитала головою, дряпаючи кігтями землю.

— Коли ніхто так і не зміг тебе знайти, Вогнезір вирядив патруль, щоб вони пішли за тобою на запах. Ви їх не зустрічали?

Новачка знову похитала головою. Ожинокіготь збагнув, що йти на запах крізь таку важку млу, як цього ранку, було майже неможливо.

— У нашого провідника є важливіші справи, ніж ганятися за новаками, що не вміють робити так, як їм сказано, — вів далі Порохошуб. — Шипокігтю, чому ви взагалі дозволили їй іти з вами?

— Пробач, Порохошубе, — вибачився Шипокіготь. — Я подумав, безпечніше буде, якщо вона піде з нами, аніж стане валандатись лісом сама.

— І то правда, — форкнув Порохошуб.

— Ми все ще можемо піти на тренування, — запропонувала Вивірколапка.

— Ой, навряд чи. Жодних тренувань, аж поки ти не зрозумієш, що означає бути новачкою, — Порохошуб на мить спинився. — Решту дня можеш провести, доглядаючи за старійшинами. Переконайся, що в них достатньо свіжини. Зміни підстилку. Повибирай їм шпичаки з шерсті, — він кліпнув. — Я певен, що в Попелюшки для тебе знайдеться достатньо мишачої жовчі.

Вивірколапка гидливо скривилася.

— Ой, фе!

— Ну, чого ти чекаєш?

Молода новачка ще якусь хвилю дивилась на виховника, наче не могла повірити, що він оце справді серйозно. Проте коли суворий погляд Порохошуба нітрохи не пом’якшився, вона різко крутнулася і побігла галявою до кубла старійшин.

— Якщо Вогнезір десь там шукає Вивірколапку, то доведеться зачекати на нього, перш ніж доповідати про борсука, — зауважив Шипокіготь.

— Борсук? Який борсук? — запитав Порохошуб.

Поки Шипокіготь із Золошубом заходились оповідати, що вони побачили на Зміїних Скелях, Ожинокіготь побрів на той бік галявини і перехопив Вивірколапку саме біля кубла старійшин.

— Ну і чого ти хочеш? — кинула вона.

— Не сердься, — нявкнув Ожинокіготь. Він не міг не співчувати їй, хоч вона й заслуговувала на покарання за те, що пішла з табору, нікого не попередивши. — Я можу допомогти зі старійшинами, якщо хочеш.

Вивірколапка вже було роззявила рота, ніби хотіла відповісти щось уїдливе, але тоді подумала про це ще раз.

— Добре, дякую, — не дуже вдячно нявкнула киця.

— Тоді йди по мишачу жовч, а я почну мостити їм мох.

Вивірколапка тріумфально розплющила очі.

— А ти часом не хочеш сходити по мишачу жовч?

— Ні, часом не хочу. Порохошуб зумисне підкреслив, щоб ти це зробила. Він же й перевірити може, не думаєш?

— Ну, варто було спробувати, — знизала плечима Вивірколапка і, махнувши хвостиком, рушила на пошуки Попелюшки.

Ожинокіготь рушив до кубла старійшин, яке притулилося на моріжку під захистом поваленого дерева. Від дерева там зосталась хіба випалена оболонка. Ожинокіготь досі відчував кислий сморід від вогню, який пролетів табором ось уже понад чотири сезони тому, коли сам він був іще тільки кошеням. Але навколо стовбура знову виросла трава, густа і соковита, тож там і постала зручна домівка для старших котів, які вже сповнили свої обов’язки перед Кланом.

Пробившись крізь трави, він вийшов до старійшин, що сиділи на невеличкій рівній галявині. Рябохвоста, найстаріша кішка Громового Клану, згорнулася клубочком і заснула, її плямиста шубка здіймалася й опускалася з кожним подихом. Морозошубка, досі вродлива білява королева, ліниво ворушила якогось жучка, який сидів у траві. Крапохвістка і Довгохвіст сиділи при купці та, здається, були в самому розпалі гарячих пліток. Ожинокіготь відчув уже звичні жалощі, варто було тільки глянути на Довгохвоста: світлий кіт досі був сильним вояком, але зір почав його підводити, тож він більше не міг битися чи полювати.

— Здоров будь, Ожинокігтю, — Довгохвіст повернув голову, щойно молодий кіт вийшов на галявину, щелепи старійшини були роззявлені, щоби краще вловити запах новоприбулого. — Чим можемо стати в пригоді?

— Я прийшов допомогти Вивірколапці, — пояснив Ожинокіготь. — Порохошуб відрядив її глядіти вас.

Крапохвістка хрипко розсміялася.

— Я чула, що вона була зникла. Увесь табір на вухах стояв, усі її шукали. Але з того, що я знаю, вона загубилася сама.

— Вона прибилася до досвітнього патруля, — нявкнув Ожинокіготь.

Перш ніж він устиг іще щось сказати, почувся інший кіт, котрий пробирався крізь трави, а за мить перед ними з’явилася Вивірколапка. У зубах вона тримала прутик, із якого звисала кулька моху, просякнута мишачою жовчю. Ожинокіготь скривився від гіркого запаху.

— Так, у кого кліщі? — промимрила Вивірколапка, не випускаючи прутика.

— Ти сама маєш їх пошукати, — зауважив Ожинокіготь.

Вивірколапка зиркнула на нього.

— Можеш почати з мене, — запропонувала Морозошубка. — Один достеменно вчепився мені в плече саме там, де я не можу дотягтися.

Вивірколапка підійшла до кішки, лапкою розсунула її біле хутро і скривилася, знайшовши-таки кліща. Вона шкрябала його вологим мохом, аж поки той відпав. «Кліщам, вочевидь, мишача жовч так само огидна, як і котам», — подумав Ожинокіготь.

— Не бійся, молодняк, — нявкнула Крапохвістка, коли Вивірколапка заходилась далі обшукувати хутро Морозошубки. — Твого тата також не раз карали, коли він був новаком. І навіть коли він уже був вояком. Я ще такого розбитного кота ніколи не бачила, але поглянь на нього тепер!

Вивірколапка озирнулась і подивилась на старійшину, зелені оченята новачки блищали, вочевидь, випрошуючи оповідку.

— Ну, що ж, — Крапохвістка зручно вмостилась у своєму гніздечку. — Було колись таке, що Вогнезора і Сіросмуга спіймали, коли вони підгодовували Річковий Клан здобиччю з наших угідь…

Ожинокіготь уже чув цю історію, тож просто заходився збирати старі підстилки, згрібаючи мох докупи, аж поки з нього не утворився солідний клубок. Викотивши його на галявину, він помітив Вогнезора, який саме заходив на терен у супроводі Піскошторми та Хмарохвоста. Шипокіготь уже з усіх лап мчав галявиною їм навперейми.

— Хвала Зореклану, що з Вивірколапкою все добре, — саме нявкнув Вогнезір, коли Ожинокіготь наблизився. — Одного дня вона таки справді трапить у халепу.

— Вона вже в халепі, — прогарчала Піскошторма. — Хай-но тільки я до неї дотягнуся!

— Порохошуб уже дотягнувся, — Шипокіготь вдоволено нявкнув. — Він вирядив її до самого вечора допомагати старійшинам.

— Добре, — кивнув Вогнезір.

— Є ще дещо, — вів далі Шипокіготь. — На Зміїних Скелях ми знайшли борсука, він живе в печері, яку раніше займали собаки.

— Ми гадаємо, це може бути той само борсук, що убив Верболозу, — втрутився Ожинокіготь, поклавши свій мох на землю. — Бо більше ніде в лісі борсуками й не пахне.

— Ой, сподіваюся. Я б усе віддав, щоби погладити того засранця кігтями, — прогарчав Хмарохвіст.

Вогнезір повернувся і глянув йому в очі.

— Нічого подібного ти без мого наказу не робитимеш. Я більше не хочу втрачати котів через це, — на мить він замовк, а тоді додав: — Ми візьмемо це на контроль. Передайте, що найближчим часом на Зміїних Скелях полювати не можна. Якщо пощастить, то під гололист він і сам піде, коли там поменшає здобичі.

— А їжаки полетять, — буркнув Хмарохвіст, проминаючи Ожинокігтя на шляху до кубла. — Борсуки з котами не ладнають, та й по всьому.

Розділ 3

— Вивірколапка засмучена, — зауважила Листолапка, побачивши сестру, що виходила з кубла медикішки на галявину з мохом, просоченим мишачою жовчю, в зубах.

— Вона сама заробила, — Попелюшка підвела погляд від ялівцевих ягід. Її голос пролунав холодно, хоч і не без співчуття. — Якби всі новаки ходили собі, де їм заманеться, і нікому не казали, то що би сталося з Кланом?

— Знаю.

Готуючи мишачу жовч, Листолапка слухала, як її сестра бідкається на своє несправедливе покарання. Злість Вивірколапки аж пронизувала Листолапку, ніби замість повітря у таборі була вода, а її сестра посилала холодні хвилі роздратування у кубло медикішки. Ще змалку вони завжди чудово розуміли почуття одна одної. Листолапка пригадала, як у неї шкірою бігли мурашки від захоплення, коли Вивірколапка стала новачкою, і як та не могла всю ніч заснути, коли Листолапку зробили новачкою медикішки і вона проходила церемонію біля Місяцескелі. А одного разу вона відчула жахливий біль у лапі й мусила шкутильгати табором від сходу аж до заходу, доки Вивірколапка не повернулася з вловів і не виявилося, що їй у подушечку забилася шпичка.

Листолапка потрусила головою, ніби хотіла скинути з хутра реп’ях. Вона намагалася звільнитися від сестриних емоцій і зосередитися на власному завданні — перебиранні листочків деревію.

— Із Вивірколапкою все буде гаразд, — запевнила її Попелюшка. — Завтра все вже забудеться. Ти часом не замацькалася мишачою жовчю? Краще піди змий її водою.

— Ні, Попелюшко, все добре, — та хоч як вона намагалася це приховати, в її голосі все одно вчувалося напруження.

— Не журись! — Попелюшка пошкутильгала зі свого кубельця до новачки й підбадьорливо притулила мордочку до її боку. — Хочеш піти сьогодні на Зборище?

— А можна? — Листолапка повернула голову до виховниці, але тоді завагалася. — Але ж Вивірколапці не дозволять піти, правда?

— Після сьогоднішнього? Точно ні! — блакитні очі медикішки сяяли розумінням. — Листолапко, ви з сестрою більше не кошенята. Ти обрала зовсім інший шлях, ніж вона — ти вирішила стати медикішкою. Ви завжди будете подругами, але не зможете більше робити все разом, і що швидше ви обидві це зрозумієте, то краще.

Листолапка кивнула й знову схилилася над листочками деревію. Вона намагалася притлумити своє захоплення від подорожі на Зборище, щоб Вивірколапці не стало ще сумніше. Попелюшка мала рацію, але Листолапка все одно не могла не хотіти, щоб вони з Вивірколапкою разом вирушили на Зборище.

Яскрава повня повільно пливла небом, осяваючи шлях Вогнезорові й котам Громового Клану, які прямували схилом до Чотиридерева. Листолапка, що бігла біля Попелюшки, вся тремтіла в передчутті. Вони йшли туди, де сходяться території всіх чотирьох Кланів. Щоповні провідники Кланів та вояки зустрічалися там під священною мирною угодою Зореклану, щоб поділитися новинами та вирішити питання, які стосувалися життя цілого лісу.

Вогнезір спинився на вершині схилу й оглянув галявину. Листолапка, що йшла в кінці ватаги, бачила лише верхівки чотирьох могутніх дубів, від яких і походить назва галявини, зате чула голоси багатьох котів, а легіт приніс до неї змішані запахи Тіньового, Річкового й Вітряного Кланів.

Перед її першим Зборищем єдиними котами з інших Кланів, яких вона бачила, були троє медикотів — вона зустрілася з ними, коли ходила до Високих Скель на церемонію. Коли Листолапка вперше відвідала Зборище, то вони з Білолапкою дуже хвилювалися від такої кількості незнайомців, і тому тулилися якнайближче до своїх виховників. Та цього разу юна кицька почувалася вже впевненіше і хотіла якнайшвидше зустрітися з вояками та новаками з інших Кланів.

Присівши у підліску, вона побачила, як її тато подав знак спускатися до галявини. Ожинокіготь стояв прямо перед нею поруч із Мишошубкою та Карохвісткою. Із того, яка наструнчена була Карохвістка, Листолапка могла сказати, що вона з нетерпінням чекає початку — сьогодні ж її перше Зборище як воячки. Далі попереду про щось перемовлялися Сіросмуг із Піскоштормою, а Хмарохвіст нетерпляче переминався з лапи на лапу. Листолапка відчула легкий сум від того, що Вивірколапки не було з ними, та, на щастя, її сестра не надто цим переймалася, сказавши, що їй краще добре виспатися після цілого дня догляду за старійшинами.

Зрештою Вогнезір підняв хвоста, подавши сигнал рушати. Листолапка перескочила через край звору й побігла униз позаду Ожинокігтя, лавіруючи між кущами, і нарешті вибігла на галявину.

Миготливе місячне сяйво освітило натовп котів. Дехто з них уже повсідався навколо Великого Каменя, інші бродили галявиною й віталися з котами, яких уже повню не бачили, ще інші лежали під кущами й ділилися язиками. Ожинокіготь прослизнув прямо до гурту вояків, а Попелюшка пішла поговорити із Дрібнохмаром — медикотом Тіньового Клану. Листолапка все вагалася, спантеличена такою кількістю вояків, незнайомих запахів та блискучих очей, що всі були начебто звернені на неї.

Тоді вона помітила Сіросмуга із групою котів, від яких пахло Річковим Кланом. Листолапка упізнала воячку з густим сіро-блакитним хутром, яку вона бачила на минулому Зборищі, і пригадала її ім’я — Мрячконіжка, воєвода Річкового Клану. Двоє інших молодих вояків були їй незнайомі, та Сіросмуг по-дружньому з ними привітався, притулившись до них мордочкою. Листолапка все вагалася, чи можна їй підійти і поговорити з ними, коли раптом її погляд перехопила Мрячконіжка й підкликала хвостом.

— Привіт. Ти Листолапка, правильно ж? Новачка Попелюшки?

— Так, — Листолапка підійшла ближче. — Як ваші справи?

— Усе гаразд, Клан процвітає, — відповіла Мрячконіжка. — Ти вже знайома з Бурешубом та Перохвостою?