Заради ночі кохання: роман ebook

Золя Еміль

Заради ночі кохання : роман / Е. Золя ; пер. В. Мотрука. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. – 248 с.

ISBN 978-966-10-3382-4

© Мотрук В., переклад, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Переклад оригінальних творів здійснено за електронним виданням:

La bibliotheque Emile Zola: Contes a Ninon. Nouveaux contes a Ninon. Naїs Mikoulin et autres nouvelles. L’inondation et autres nouvelles // Collection «A tous les vents». La Bibliotheque electronique du Quebec: https:beq.ebooksgratuits.com

Переклад із французької Віктора Мотрука

До видання увійшли ранні твори французького письменника, класика світової літератури та одного з найяскравіших представників реалізму ХІХ століття Еміля Золя (1840–1902). Написані в різні роки, вони, безперечно, є дуже важливим і цікавим доповненням романної творчості письменника, адже розкривають нові грані його літературного обдарування, допомагають оцінити багатство художнього методу.

Багато оповідань цієї книжки просякнуті романтичним наповненням. У них присутній і поцілунок закоханих, від якого ті перетворюються на квіти («Симпліс»), і маленька фея, яка допомагає закоханій парі проявити свої сердечні почуття («Фея кохання»), і несамовита й хвороблива пристрасть звичайного простого хлопця до єдиної доньки літнього подружжя аристократів («Заради ночі кохання»).

Заради ночі кохання

І

Невелике містечко П*** розкинулось на пагорбі. Біля підніжжя старих фортечних валів тече річечка Шантеклер, затиснута між крутих берегів і дуже глибока. Так її, імовірно, назвали через кришталевий звук чистих вод. Ідучи Версальською дорогою, перетинаєте Шантеклер біля південних воріт міста по кам’яному мосту з єдиною аркою; його широкі низькі й округлі парапети — улюблене місце сидіння літніх чоловіків передмістя.

Навпроти веде вгору вулиця Милого Сонця, що закінчується на тихій площі Чотирьох Жінок; вимощена великим камінням, заросла густою травою, вона зелена, наче луг. Будинки на ній наче заснули. Що пів години повільна хода перехожого викликає за дверима стайні собачий гавкіт; спокій цього загубленого куточка порушує двічі на день хіба що хода офіцерів, які прямують до пансіонату, де їдять у ресторані «Миле Сонце» страви комплексного меню.

Жульєн Мішон мешкав у хатинці садівника ліворуч від дороги — винаймав велику кімнату на першому поверсі; позаяк господар жив по інший бік будиночка, що виходив на вулицю Катерини, де був його сад, то Жульєн, маючи окремі сходи і вхід, квартирував собі тихо та спокійно, повністю замкнувшись у свої двадцять п’ять років у дивацтва дрібного буржуа — аматора усамітненого способу життя.

Ще юнаком поховав батька й матір. Родичі його були колись шорниками в Алює, що біля Манта. Коли померли, то дядько віддав сироту до школи-інтернату. Після його смерті Жульєн п’ятий рік працював відправником вантажів на пошті П***. Отримував за свою роботу півтори тисячі франків і не мав жодної надії заробляти більше. Сумніваючись, що його життєва ситуація коли-небудь покращиться, економив на всьому.

Жульєн був високим, дужим, костистим юнаком із занадто великими руками, яких соромився. Йому здавалося, що зі своєю квадратною головою, яку недбалий скульптор залишив не докінчивши, він бридкий, через це був дуже сором’язливим, особливо у стосунках із дівчатами. Одна прачка якось сказала йому сміючись, що він не такий уже й негарний, проте Жульєна це не підбадьорило.

Ходив надворі широким кроком зі звисаючими руками, згорбленою спиною, опущеною головою й поспішав швидше увійти у свою тінь. Незграбність завжди викликала в нього страх і хворобливу потребу бути посереднім, безвісним. Здавалося, уже змирився з тим, що постаріє ось так, без товаришів, без кохання, зі своїми смаками ченця-затворника. Таке невеселе життя аж ніяк не тиснуло на його широкі плечі.

Насправді в глибині серця Жульєн почувався вельми щасливим. Душа його була спокійною та чистою. Щоденне життя з усталеними правилами, яких ревно дотримувався, протікало спокійно, безтурботно. Уранці йшов на пошту, докінчував недороблену вчора роботу, потім снідав булочкою й продовжував писати; відтак обідав, а ввечері лягав спати.

Наступного дня сонце повертало його в той самий день, і так відбувалося упродовж тижнів і місяців. Вервечка днів, що минали повільно й одноманітно, стала, зрештою, його ніжною музикою. Вона заколисувала його думкою про волів, які вдень тягнуть плуга, а ввечері, лежачи на свіжій соломі, пережовують жуйку. Жульєн упивався чарівністю одноманітності.

Іноді після обіду полюбляв вийти на вулицю й посидіти на мосту аж до дев’ятої години вечора. Звісивши ноги над водою, спостерігав, як під ним невпинно тече з чистим звуком срібних хвиль Шантеклер.

Уздовж берегів річки верби схиляли свої бліді крони, і вони відбивалися у воді. На небо падав дрібний попіл сутінків. Жульєн сидів зачарований у величному спокої та думав, що й Шантеклер мала б бути щасливою, як і він, бо завжди котить свої води по одній і тій же траві, серед цієї всеблаженної тиші. Коли ж починали сяяти зорі, повертався додому в чудовому гуморі, з наповненими свіжістю та бадьорістю грудьми.

Дозволяв собі й інші задоволення. У вихідні виходив із дому й чвалав пішки, один-однісінький; він був щасливий, що йде дуже далеко й повертається втомленим. Потоваришував із німим чоловіком, гравером. Ходили разом по обіді торговим центром, не обмінюючись жодними знаками.

В інші дні грав у задній частині «Кав’ярні мандрівників» із німим безконечні партії в шашки, сидячи нерухомо й віддавшись роздумам. У того колись був пес, якого розчавив екіпаж, і він був настільки цим пригнічений, що не хотів уже мати іншого.

На пошті жартували про його ставлення до босоногої, одягнутої в лахміття десятирічної дівчинки, яка продавала коробки сірників; давав їй чималі гроші, але товар не брав. Жульєн сердився на них і почав потайки всовувати дівчинці гроші до кишені.

Його ніколи не бачили увечері на валах у компанії жінок. Навіть працівниці пошти, жінки доволі вільної поведінки, залишили його врешті-решт у спокої, бачачи, як у бідолахи перехоплює дихання, коли сприймає їхній підбадьорливий сміх за насмішку. У місті одні казали, що він дурний, інші твердили, що краще остерігатися таких, на перший погляд ніжних хлопців, які живуть самотньо.

Раєм для Жульєна, тим місцем, де йому легко дихалося, була його спальня. Лише там уважав себе надійно захищеним від світу. Там випрямляв спину, сміявся сам до себе. Споглядав на себе в дзеркало і дивувався, що дуже молодий.

Спальня була простора: у ній стояв великий тапчан, круглий стіл, два крісла й фотель. Для ходіння по кімнаті залишалося ще багато місця, бо ліжко було сховане в задній частині величезної ніші, а маленький горіховий комод, що стояв між двома вікнами, швидше нагадував дитячу іграшку. Він залюбки ходив, потягувався всім тілом... Йому ніколи не доводилося нудьгувати самому.

Поза роботою в конторі ніколи нічого не писав, а читання втомлювало його. Літня пані, власниця пансіону, де обідав, уперто намагалася підняти рівень його культури, позичаючи для читання різні романи; він повертав їх, але зміст розповісти не міг; виправдовувався, кажучи, що книжки занадто складні для нього та й здорового глузду в них малувато...

Зате трохи малював — завжди одну і ту ж жіночу голову в профіль із суворим виглядом обличчя, гладко зачесаним на широкі пасма волоссям і завитком перлин у шиньйоні.

Єдиною його пристрастю була музика. Цілими вечорами грав на флейті, і це був для нього найліпший відпочинок. Грати навчився самотужки. Старенька дерев’яна пожовтіла флейта, яку побачив у продавця дрібничок на площі Марше, тривалий час була для нього одним із найпалкіших бажань. Гроші для її придбання мав, проте не наважувався зайти й купити, побоюючись, що його візьмуть на кпини.

Нарешті якось увечері таки насмілився придбати жаданий інструмент і, заховавши під плаща, притиснувши до грудей, чимдуж побіг додому. Удома зачиняв двері та вікна й тихенько, щоб ніхто не почув, два роки опановував гру за старою методою, викладеною в книзі, яку придбав у маленькій книгарні.

Лише через пів року ризикнув грати з відчиненими вікнами. Умів виконувати лише старі, повільні й прості романси минулого століття; коли грав їх із незграбністю розчуленого учня, вони набували безмежної ніжності.

Теплими вечорами, як околиця вже спала, ця легка мелодія лунала з освітленої свічкою великої кімнати, наче голос кохання, — тремтливий і низький, голос, що довіряє самоті та ночі все те, що ніколи не сказав би вдень. Знав уже мелодії для флейти напам’ять, тому часто гасив світло, заощаджуючи на свічці.

Жульєн любив темряву. Грав у ній, сидячи перед вікном обличчям до неба. Перехожі підводили погляд і дивувалися: звідки ця музика — така тендітна й уроча, гарна, немов далекі солов’їні рулади. Стара жовта дерев’яна флейта, уже потріскана, звучала приглушено, немов тоненький голосочок маркізи минулого віку, яка чисто співає менуети своєї молодості. Ноти вилітали з неї одна за одною з легким шурхотом крил. Мелодія зливалася з переривчастими подихами ночі й здавалося, що вона виходить із неї.

Жульєн дуже переживав, боячись, що сусіди скаржитимуться на нього. Але в провінції люди сплять міцним сном. До того ж, на площі Чотирьох Жінок мешкали лише нотаріус месьє Савурнен і колишній поліціянт у відставці капітан Піду — обидва не були суворими сусідами: лягали в ліжко о дев’ятій та одразу ж засинали.

Значно дужче боявся Жульєн мешканців шляхетського маєтку родини Марсанн, що височів по той бік площі, якраз перед його вікнами. Фасад помешкання був сірий і сумний, а сам він своєю строгістю дуже нагадував монастир.

Перед круглими вхідними дверима, оббитими цвяхами з величезними головками, — ґанок із п’яти зарослих бур’яном сходинок. На єдиному поверсі вишикувались у ряд десять вікон; їхні ставні відчинялися й зачинялися в один і той же час; за щільними, завжди засунутими шторами годі було побачити щось усередині. Ліворуч, у саду, великі каштани зливалися в єдину зелену масу, що тяглася аж до валів.

Вражаючий маєток із парком, могилами, повітрям королівської нудьги навів Жульєна на думку, що, якби Марсаннам не подобалася його гра, то їм достатньо було повісти одне лише слово, щоб він припинив. Спершись на підвіконня квартири, шанобливо розглядав маєток: планування саду й розташування будівель вражали уяву. Палац був знаменитий на всю країну, і, подейкували, навіть іноземці приїжджали, щоб помилуватися ним.

Про достаток родини Марсанн складали легенди. Жульєн тривалий час спостерігав за маєтком, намагаючись розгадати його таємницю. Однак завжди бачив лише сірий фасад і зелену масу каштанів. Жодна жива душа не піднімалася по вкритих зеленим мохом сходах ґанку, двері будинку ніколи не відчинялися. Вірогідно, їх забили й користувалися решітчастими, що вели на вулицю Святої Анни; до того ж у кінці алеї, біля валів, були ще й інші, маленькі двері до саду, які він не міг бачити.

Будинок залишався для Жульєна таким же мертвим, як і один із палаців у казках про фей, населений невидимими мешканцями. Щоранку й щовечора бачив лише руки слуги, які відчиняли віконниці. Відтак дім знову набирав свого величного меланхолійного вигляду цвинтарної гробниці, до якої ніхто не приходить, аби помолитися, зануритися в сумні почуття. Каштани були такими густими, що своїм гіллям ховали доріжки саду.

Таке недоступне для його розуміння існування, гордовите й німе, підсилювало Жульєнові почуття. Отже, думав, багатство — це той похмурий спокій, у якому знаходять релігійний трепет, що спадає з церковних склепінь?

Безліч разів, лягаючи спати, гасив свічку й ще годину залишався біля вікна, намагаючись осягнути загадку палацу! Уночі будинок загороджував небо великою темною плямою, а ще й каштани розливали калюжу чорнила. Слуги затягували штори в кімнаті дуже дбайливо, щоб світло не проникало між пластин віконниць. Сам палац не дихав звичним подихом жител, де сплять люди. Він зникав у пітьмі.

Аж тоді Жульєн насмілювався взяти до рук інструмент. Міг грати, не боячись нікого; порожній будинок віддавав луною перламутрові нотки його флейти; окремі сповільнені фразування губилися в темряві саду, де навіть помаху крил не було чутно. Здавалося, стара пожовтіла дерев’яна флейта грала старовинні мелодії перед замком приспаної красуні.

Одного разу в неділю на Церковній площі хтось із колег звернув його увагу на пару — високого літнього пана й літню пані — і назвав їхні імена. Ними були маркіз і маркіза де Марсанн. Вони виходили з дому дуже рідко, тому він їх ніколи й не бачив.

Коли ж увидів, то на якусь мить його охопило сильне хвилювання. Старі здалися йому такими худенькими й церемонними; йшли повільно, лічачи кроки, їм вклонялися до землі, а вони відповідали лише легким кивком голови.

Приятель шепнув, що в них є донька, мадемуазель Тереза де Марсанн, яка ще в пансіонаті для дівчат, і додав, що маленький Коломбель — писар нотаріуса месьє Савурнена — її брат-приймак. І справді, коли старі вже мали вийти на вулицю Святої Анни, він їм зустрівся: підійшов до них, і маркіз простягнув йому руку — честь, якої нікого не удостоював.

Жульєн засмутився через це рукостискання, бо того Коломбеля, двадцятирічного юнака з пронизливим поглядом і злим ротом, віддавна вважав ворогом. Той насміхався над ним через його сором’язливість, підбурював проти нього прачок на вулиці Милого Сонця. Дійшло до того, що якось між ними відбувся на валах кулачний поєдинок, із якого писар нотаріуса вийшов із синцями навколо очей. А Жульєн, дізнавшись про це, грав увечері на сопілці веселіше, ніж зазвичай.

Зрештою, неспокій, якого завдав палац Марсаннів, не змінив суттєво його звичок, яких він ретельно дотримувався. Ходив на роботу, працював у своєму кабінеті, обідав, вечеряв, прогулювався на березі річечки. Маєток із його величним спокоєм також став для нього звичним.

Минуло два роки... Жульєн звик до трави, що виросла на ґанку, до сірого фасаду, до зачинених віконниць; усе це здавалося йому закономірним, необхідним для сонної околиці.

Жив уже п’ять років на площі Чотирьох Жінок, аж раптом одного липневого вечора відбулася подія, яка стала поворотною в його житті.

Ніч була дуже спекотною, на небі сяяли яскраві зорі. Він грав у пітьмі, але якось неуважно, сповільнюючи ритм і навіть засинаючи на окремих нотах... Аж раптом вікно будинку навпроти відчинилося й залишалося яскраво освітленим на темному фасаді стіни. У вікні Жульєн побачив дівчину, яка сперлася на лікті на підвіконня. Струнка постать чітко вимальовувалась на світлому тлі. Юнка підняла голову і, здається, дослухалася.

Тремтячи від збудження, Жульєн перестав грати. Не міг розрізнити її обличчя, бачив лише розпущене волосся, що спадало на плечі. Серед нічної тиші почувся її голос:

— Ти чула, Франсуазо? Здається, хтось грає.

— Далебі, соловей співає, мадемуазель, — відповів усередині чийсь гучний голос. — Зачиніть ліпше вікно, бережіться нічних комах.

Фасад будинку знову став темним, але Жульєн не міг піднятися зі свого крісла; у його очах усе ще залишався освітлений віконний отвір на стіні, що до того була темною. Усе ще тремтів від хвилювання, розмірковуючи, радіти йому чи ні появі у вікні юнки. За годину знову почав тихенько грати. Усміхнувся при думці, що дівчина подумала, ніби в каштанах співає соловей.

II

Наступного дня на пошті дізнався гарну новину: мадемуазель Тереза де Марсанн повернулася додому з монастиря. Не сказав нікому, що бачив її з розпущеним волоссям, із оголеною шиєю. Дуже хвилювався, відчував якесь неясне почуття до цієї юнки, не відаючи наразі, що вона невдовзі порушить усі його звички.

Вікно, яке боявся побачити в будь-який час відчиненим, страшенно турбувало його, тож вирішив, що вже не залишатиметься вечорами вдома. Волів би бачити в ньому чоловіка, а не жінку, бо ж ті завжди насміхалися з нього. Як же йому тепер грати на флейті? Для дівчини, яка, вірогідно, добре тямить у музиці, він грав занадто погано. Після роздумів дійшов висновку, що ненавидить Терезу.

Додому повернувся крадькома. Свічку не запалював, аби Тереза його не побачила. Хотів одразу лягти спати, сподіваючись, що сон розвіє нудьгу, але бажання дізнатися, що ж відбувається в будинку навпроти не давало заснути.

Вікно Тереза довго не відчиняла, аж близько десятої Жульєн побачив блідий відблиск між пластинами віконниць; потім світло згасло, а він усе ще стояв і вдивлявся в темне вікно.

Відтоді всупереч своїй волі щовечора вистежував дівчину. Як і в перші дні, спостерігав за будинком, намагаючись уловлювати найлегші подихи, що оживляли німі камені. На перший погляд нічого тут не змінилося: дім, як і раніше, спав глибоким сном і лише добре натреновані вуха й очі дозволяли уловити в ньому ознаки нового життя. Інколи за шибками бліде світло хиталося, іноді куток завіси відсувався — і проглядалася величезна кімната. Іншого разу хтось перетинав легким кроком сад, долинав далекий звук фортепіано, що акомпанував голосу, або ж ноти ставали невиразними, а в співі чулося немовби сіпання — свідчення того, що в старому будинку нуртує молода кров.

Жульєн намагався здолати свою цікавість, відчував, що все це починає його дратувати. Навіть шкодував за тим часом, коли звуки його флейти відлунювали в порожньому будинку!

Одним із його найпалкіших бажань, хоча й не зізнавався собі в цьому, було прагнення знову побачити Терезу. Уявляв її собі з рожевим обличчям і сяючими очима, дещо насмішкуватою. Оскільки вдень не наважувався підійти до вікна, то міг бачити її лише вночі, усю сіру від тіні.

Якось уранці, зачиняючи одну із віконниць, щоб захиститися від сонця, побачив Терезу, що стояла посеред кімнати. Отетерілий, закляк на місці, не сміючи поворухнутися. Йому здалося, що дівчина про щось задумалася. Стояла дуже висока, обличчя мала бліде, зате вродливе, з правильними рисами. Відчував, що майже боїться її, настільки побачений образ різнився від того, якою її собі уявляв. Дещо завеликий рот, яскраво-червоні губи та глибокі чорні тьмяні очі надавали їй вигляду жорстокої королеви. Поволі підійшла до вікна, але, здавалося, не бачила його, бо був занадто далеко. Постоявши, повернулася й пішла. Ритмічні рухи її шиї були такими граційними, що порівняно з нею навіть зі своїми широкими плечами почувався слабшим за дитину. Після цього почав її боятися ще дужче.

Відтоді юнакове життя перетворилося на жалюгідне існування. Вродлива, статечна та шляхетна сусідка довела його до відчаю. Вона ніколи не удостоювала сусіда навіть поглядом, просто ігнорувала. Але парубка охоплювала паніка при думці, що, помітивши його, Тереза подумає, що він кумедний. Хвороблива сором’язливість переконувала, що дівчина стежить за кожним його рухом, щоб посміятися з хлопця. З роботи повертався згорблений, уникав шуму в кімнаті. Згодом, десь через місяць, від зневаги молодої дівчини його охопило страждання. Чому вона ніколи не дивиться на нього? Підійде до вікна, гляне похмурим поглядом на безлюдну бруківку і йде, залишивши юнака у відчаї по той бік площі. Так само, як тремтів при думці, що вона його побачить, тепер тремтів від бажання відчути на собі її погляд.

Ось так Тереза зайняла в житті Жульєна вагоме місце.

Коли підіймалася вранці, він, завжди відповідальний, забував про роботу. Усе ще боявся її блідого обличчя з яскраво-червоними губами, але тепер страх приносив йому задоволення, він навіть насолоджувався ним. Сховавшись за фіранкою, настільки сповнювався жахом, який в нього вселяла юнка, що доводив себе до хвороби, а ноги боліли, немов би повернувся з далекої прогулянки. Мріяв, щоб дівчина якось помітила його, усміхнулася, щоб перестав її боятися.

І тоді його осяяла думка: привабити грою на флейті. Теплими вечорами почав знову грати, грати для неї. Широко розчахував вікно й грав у темряві найстаріші мелодії, пасторальні, наївні, наче дитячий танець, який виконують у колі. Ці ноти довго виношував, продумував, переживав, і вони випорхували одна за одною простими каденціями, як колись, у давні часи, виходили закохані дами, розмахуючи спідницями. Обирав для гри безмісячні ночі; площу огортала темрява й ніхто не знав, звідки лине ця тиха мелодія, що пролітає над сонними будинками, злегка торкаючись їх м’яким крилом нічної птахи.

І першого ж вечора був зворушений, побачивши Терезу перед відходом до сну; уся в білому, вона підійшла до вікна й сперлася ліктями на підвіконня. На її обличчі прочитав здивування, може, тому, що знову вловила музику, яку вже чула в день свого приїзду.

— Послухай, Франсуазо, — промовила панночка глибоким голосом, обернувшись усередину кімнати. — Це ж не пташка.

— О! — відповіла їй літня жінка, Жульєн бачив лише її тінь, — може, це якийсь артист розважається, і дуже далеко, аж у передмісті.

— Атож, дуже далеко, — повторила дівчина після мовчання, освіжаючи в нічній прохолоді свої оголені руки.

Відтоді щовечора Жульєн грав усе гучніше. Його губи видували ноти, жар серця переходив у стару пожовтілу дерев’яну флейту. Слухаючи її щовечора, Тереза дивувалася цій живій музиці, чиї фразування, перелітаючи з даху на дах із настанням ночі, долинали до неї. Вона ніби відчувала наближення серенади до свого вікна, іноді навіть ставала навшпиньки, шукаючи її поглядом над будинками.

Якось уночі мелодія зазвучала так близько біля панночки, що викликала в неї занепокоєння: вона, вочевидь, здогадалася, що чарівна мелодія лине з площі, з одного зі старих неосвітлених будинків.

Жульєн вдував у флейту всю свою пристрасть — вона аж тремтіла, видаючи чисті і ніжні, наче дзвін кришталевих дзвіночків, звуки.

Тінь додавала йому сміливості й він вірив, що звабить дівчину своєю грою. Вона нахилилася й вслухалася, начебто вже зваблена та завойована.

— Ідіть спати, — пролунав голос старої. — Ніч буде грозовою, і вам снитимуться жахіття.

Тієї ночі Жульєн не міг заснути. Уявляв, що Тереза здогадалася про нього, може, навіть, побачила його. І згорав від нетерпіння, розмірковуючи, чи має їй показатися завтра. Ясна річ, було б смішно ховатися. Усе ж вирішив, що не варто показуватися, й о шостій ранку вже стояв біля вікна і вкладав флейту у футляр. Аж раптом віконниці Терезиного вікна різко розчахнулися.

Дівчина, яка ніколи не просиналася раніше восьмої, з’явилася у вікні в халаті. Сперлася на лікті, волосся закрутилося на потилиці. Жульєн витріщився на неї з дурнуватим обличчям, не в силах відвернутися; незграбними руками намарно намагався вийняти з футляра флейту.

Тереза поглянула на юнака пильним і впевненим поглядом. Йому здалося, що вона вивчала його костисту статуру, усе величезне, погано сформоване тіло боязкого велетня в усій його потворності. І це вже не була та гарячкова, поривна дитина, яку бачив напередодні; це була гордовита й дуже бліда дівчина з чорними очима та червоними губами. Спокійно оцінила його так, як визначають, подобається собака на тротуарі чи ні, і, злегка надувшись, вирішила його долю; потім, не поспішаючи, обернулася до парубка спиною та зачинила вікно.

Жульєнові ноги підігнулися, і він упав у крісло. Переривчасто промовляв: «Ой! Боже мій! Я їй не подобаюсь... А я її так кохаю, що готовий померти за неї!».

Обхопив голову руками й ридав. Навіщо показався їй? Коли в тебе негарна будова тіла, то ліпше ховатися й не лякати дівчат. Лаяв себе, лютився через свою потворність. Чи не ліпше було грати в тіні, немов нічна сова, що спокушає серця піснею й ніколи не показується вдень? Тоді для неї лунала б ніжна музика — лише старі мотиви таємничого кохання. Вона ними насолоджувалася б, не відаючи, хто грає... Він був би чарівним принцом, який прийшов здалеку й умирає від ніжності під її вікном. А він, жорстокий і дурний, розвіяв чари. Тепер Тереза знала, що він товстошкірий, немов робочий віл, тепер уже не любитиме його музику! Справді, намарно знову грав для неї свої найніжніші мелодії в теплі, пропахлі запахом зелені ночі: Тереза не слухала їх, не бажала чути.

Ходила туди-сюди у своїй кімнаті, спиралася на вікно, наче хлопця не було навпроти, і він не втілював свою любов до неї в скромних нотах. Якось вона навіть вигукнула:

— Боже, як мене дратує ця флейта, вона звучить так фальшиво!

Почувши ці слова, Жульєн у відчаї поклав інструмент у шухляду і вже не хотів грати.

Скажу, що маленький Коломбель також кепкував із Жульєна. Якось, ідучи в нотаріальну контору, побачив його перед вікном, коли розучував новий твір, і після цього щоразу, проходячи через площу, вибухав глузливим сміхом.

Жульєн знав, що клерка приймають у домі Марсаннів, і це розривало його серце: не тому, що заздрив цьому недоноску, а через те, що віддав би все, що має, аби опинитися хоча б годину на його місці. Франсуаза, мати цього вилупка, давно служила в Марсаннів; вона була Терезиною годувальницею й тепер доглядала за нею. У минулому шляхетна панянка й маленький селянин росли разом, і, цілком природно, зберегли щось зі свого колишнього товаришування.

Так само страждав він, зустрічаючи Коломбеля на вулиці з підібганими губами й ледве помітною посмішкою. Його відраза посилилась, коли побачив, що пику той мав не бридку: мав круглу котячу голову, але з тонкими рисами, — дуже гарну і диявольську, — зелені очі, а на м’якому підборідді — легку кучеряву борідку. Ох! Якби знову зустрів його десь у непомітному кутку біля фортечних валів, той дорого заплатив би за щастя бачити Терезу вдома!

Минув рік... Жульєн почувався страшенно нещасним. Жив лише для Терези. Його серце залишалося в тому крижаному будинку, навпроти якого помирав від незграбності та кохання. Лишень випадала вільна хвилина, підходив до вікна й не відводив погляду від сірої стіни, на якій були вже йому знайомі найменші плями моху.

Та даремно вдивлявся і вслухався упродовж довгих місяців: про те, що відбувалося всередині цього величного будинку, де була ув’язнена його душа, так нічого й не дізнався. Неясні звуки, непомітні відблиски збивали його з пантелику. Що там робили: святкували чи тужили? Не міг цього знати, бо життя протікало по інший бік від нього.

Парубку снилося те, що хотів, залежно від смутку чи радості: гамірні ігри Терези та Коломбеля, повільні прогулянки дівчини під каштанами, бали, на яких вона розгойдувалася в обіймах танцюристів, раптові печалі, коли сиділа в темних кімнатах уся в сльозах. А може, чув лише маленькі кроки маркіза й маркізи, які дріботіли, наче мишки, по старій паркетній підлозі.

Не маючи жодної інформації про життя в таємничому будинку, міг розраховувати лише на Терезине вікно, яке щодня відчинялося, у якому вона з’являлася, — німіша, ніж камінь, але її поява зовсім не обнадіювала юнака. Навпаки — засмучувала, бо залишалася невідомою та далекою.

Найбільшою радістю для Жульєна був той час, коли вікно залишалося відчиненим. Дівчини не бачив, зате міг споглядати кутки кімнати. Знадобилося пів року, щоб дізнався, що її ліжко з рожевими шовковими шторками стоїть ліворуч у ніші. Згодом, ще через пів року, побачив, що навпроти її ліжка стоїть комод у стилі Людовика XV, увінчаний дзеркалом у порцеляновій рамі. Помітив також коминок із білого мармуру. Ця кімната була для нього вимріяним раєм.

Кохання Жульєна до Терези супроводжувалось великою боротьбою із самим собою. Тижнями ховався від неї, соромлячись своєї потворності. Його охоплювала лють. Кортіло розсунути свої великі кінцівки та показати їй своє горбисте, обпечене гарячкою обличчя. Просиджував біля вікна і втомлював панночку своїм поглядом. Двічі навіть посилав їй палкі поцілунки з грубістю сором’язливих людей, яких зухвалість зводить із глузду.

Тереза навіть не сердилася. Заховавшись, він бачив, як вона ходить по кімнаті горда, немов королева, а коли продовжував нав’язувати себе, то вона додавала ще більше гордовитості й холодності. Жодного разу не побачив у неї іншого виразу обличчя. Якщо зустрічалася з ним поглядом, то не поспішала відвертати голову.

Коли на пошті хтось казав, що мадемуазель де Марсанн надзвичайно побожна й дуже добра, бурхливо протестував усередині себе. Ні, ні! Тереза не вірить у Бога, любить пити кров, вона в неї на губах, а блідість на обличчі — від презирства до світу. Після цього плакав, жалкував, що образив її, просив вибачення, як у пречистої, як у святої.

Упродовж цього першого року дні минали один за одним, не вносячи в життя Жульєна жодних змін. Коли настало літо, ним опанувало дивне відчуття: здалося, що Тереза літає на небесах.

Як і раніше, уранці віконниці піднімалися, а ввечері знову опускалися, як і раніше, Тереза з’являлася у вікні у той же час, але з кімнати виходив інший, новий подих. Вона стала блідіша, вища. Якось, охоплений пристрастю, наважився втретє поцілувати її кінчиками гарячкових пальців. Залишаючись біля вікна, дівчина уважно поглянула на юнака, але з якоюсь тривожною тяжкістю. Жульєн відійшов від свого вікна, зашарівшись.

Наприкінці літа сталася єдина лише нова подія, хоча й була пересічною, вона глибоко зворушила хлопця. Майже щодня, в сутінки, Терезине привідчинене вікно зачиняли, причому що було сили, аж дерев’яна рама й шпінгалет тріщали. Гамір змушував Жульєна нервово сіпатися; сам не тямлячи чому, він залишався охоплений відчаєм, із розбитим серцем. Після цього брутального трясіння будинок знову впадав у мертвий сон, і парубок аж боявся цієї тиші.

Довго не вдавалося розпізнати руку, яка зачиняла вікно, але якось увечері побачив бліді Терезині руки: це вона з такою люттю обертала шпінгалет. І коли за годину знову відчиняла вікно, уже без поспіху, повна гідної повільності, то вигляд мала втомлений; спиралася на мить на лікті, а потім ходила по кімнаті, вирішуючи якісь свої справи. Жульєн залишався з порожньою головою й постійним скрипом шпінгалета у вухах.

Одного осіннього вечора, у сіру м’яку погоду, шпінгалет скрипнув неймовірно жахливо. Юнак аж сіпнувся. Сльози мимоволі потекли з його очей і впали на землю навпроти вже залитого тінню похмурого будинку. Уранці падав дощ, і від не до кінця обрізаних каштанів линув запах смерті.

Однак Жульєн чекав, поки вікно відчиниться. Це сталося раптово, так само різко, як і зачинялося. У вікні побачив Терезу. Була бліда, очі широко розплющені, волосся спадало на шию.

Сіла перед вікном, поклала свої пальці на червоні вуста й послала Жульєну повітряний поцілунок. Збентежений юнак притиснув кулаки до грудей, немов питаючи, чи для нього цей поцілунок.

Терезі здалося, що він відступає. Нахилилася нижче, поклала пальці на червоні губи й послала ще один поцілунок. А за ним третій. Схоже, що так вона відповідала на три його попередні цілунки. Хлопець стояв, роззявивши від здивування рота.

Сутінки були прозорими, і в темній рамі вікна її добре бачив. Коли упевнилася, що вже завоювала його, то, кинувши погляд на маленьку площу біля будинку, зронила приглушеним голосом:

— Приходьте.

Жульєн спустився вниз, вийшов із оселі, підійшов до Терезиного будинку. Коли підвів голову, двері ґанку — ті, що були, здається, пів століття замкнені, стулки яких уже заліпив мох, раптом прочинилися. Він ішов заціпенілий і вже нічому не дивувався. Щойно увійшов, двері одразу зачинилися, дівчина взяла його своєю крижаною ручкою за долоню й повела.

Піднявся сходами, пройшов коридором, перетнув перше приміщення, нарешті опинився в кімнаті, яку одразу ж упізнав. Це був рай, покій із рожевими шовковими шторами. День згасав тут із повільною ніжністю. Захотілося стати перед нею на коліна. Але Тереза стояла перед ним випрямившись, з міцно стиснутими руками, сповнена такої рішучості, що легко стримувала тремтіння, що трясло нею.

— Ви кохаєте мене? — спитала тихо.

— О! Так! Так! — бурмотів він.

Але вона зупинила його жестом, щоб не витрачав марно ні часу, ні слів. Продовжила з пихатим виглядом, який, на її думку, мав би надати природності та цнотливості словам, що вийдуть із вуст молодої дівчини:

— Якби я віддалася вам, то чи зробили б ви усе, що попросила б?

Він не зміг одразу відповісти, склав руки, мовчав. Подумав, що за її поцілунок погодився б.

— Ну, гаразд! Маю до вас прохання.

Оскільки він мовчав із дурнуватим виразом обличчя, то, відчуваючи, що сили її вичерпані, і вже не наважиться це сказати, вона раптом удалася до рішучої дії й вигукнула:

— Спершу потрібно заприсягтися... Клянусь, що не порушу нашу угоду... Присягайся, присягайся ж!

— О! Клянусь! О! Клянусь, що зроблю все, що забажаєте! — сказав він у пориві повної самовіддачі.

Чистий запах спальні п’янив юнака. Завіси алькова були засунуті, й одна лише думка про незаймане ліжко в м’якій тіні рожевого шовку наповнювала його несамовитістю. Тереза рішуче розсунула штори й показала йому освітлений у сутінки тьмяним світлом альков. На ліжку панував повний безлад: з нього звисали простирадла, подушка, здавалося, прокушена зубами, лежала на підлозі. Посеред зім’ятих мережив побачив тіло босоногого чоловіка, яке лежало впоперек.

— Ось, — пояснила вона придушеним голосом, — він був моїм коханцем... Я його штовхнула, він упав, а що було потім, не знаю... Зрештою, він мертвий... І вам потрібно винести це тіло звідси. Розумієте... Ось і все, так, ось і все. Ось так!

III

У дитинстві маленька Тереза де Марсанн зробила з Коломбеля цапа-відбувайла. Він був лише на шість місяців старший від неї, і мати хлопця Франсуаза закінчила поїти його з пляшечки, щоб годувати її грудьми. Підліток зростав у будинку де Марсаннів, зайнявши там неясне становище між слугою й Терезиним товаришем для ігор.

Вона була страшною дитиною. Не те щоб була крикливою й схожою на хлопчика-розбишаку, навпаки, зберігала дуже поважну міну, тому гості, з якими вона віталася гарними реверансами, уважали її вихованою панночкою.

Проте мала дивні вигадки: коли була сама, раптом вибухала пронизливим вереском, шаленим тупотінням; лягала ще на спину посеред доріжки в саду й лежала, уперто відмовляючись уставати, навіть попри доброго прочухана.

Ніхто ніколи не міг прочитати її думки. У дитинстві погасила у своїх великих очицях усе полум’я; замість прозорих дзеркал, у яких так чітко і ясно видно душу дівчаток, мала дві темні, щільні, немов чорнило, дірки, у яких годі було щось прочитати.

У шість років Тереза взялася мучити Коломбеля. Він був маленьким і миршавим. Вона вела його вглиб саду, під каштани, у затінене листям місце, стрибала йому на спину й змушувала себе нести. Їзда навколо круглої галявини могла тривати навіть годину. Дівчина стискала шию хлопця, впиналася п’ятами в боки, не давала йому перевести подих.

Він був її конем — вона була дамою. Коли, виснажившись, підліток, здавалося, ось-ось впаде, вона кусала йому вухо до крові, стискала міцними обіймами, упивалася нігтями пальців у шкіру. І чвал тривав. Ця жорстока шестирічна королева гнала хлопчину Коломбеля між дерев, її коси розвіювалися на вітрі.

Пізніше, навіть у присутності своїх батьків, щипала його, забороняючи волати від болю, погрожувала викинути на вулицю, якщо розповість про їхні дивні розваги. Таким ось було їхнє таємне життя, їхній спосіб бути вкупі, що, звісно, змінювався в присутності інших людей.

Коли вони були самі, вона ставилася до нього, як до іграшки, яку могла зламати, щоб побачити, що там усередині. Бо вона маркіза, й усі повинні падати до її ніг? Якщо дали в її розпорядження маленького чоловічка для гри, вона має повне право робити з ним, що заманеться. А оскільки їй стало нудно панувати над Коломбелем поодаль від людських очей, обрала для себе гострішу насолоду: копати його ногою чи встромляти шпильку в руку в присутності друзів, гіпнотизуючи його при цьому своїми темними очима, щоб він навіть не сіпнувся.

Коломбель важко переживав своє страждальницьке існування, мовчки обурювався, що викликало в нього тремтіння, опускав очі додолу, щоб уникнути спокуси задушити свою мучительку.

Варто зазначити, що й сам він мав лукаву вдачу. Був не проти, щоб вона його побила, відчував тоді гірке задоволення. Іноді навіть провокував на укол шпилькою, чекаючи його з шаленим тремтінням і задоволений, що відчув, а відтак занурювався в насолоду образи.

До того ж він мстився: падав на каміння, тягнув за собою Терезу, не боячись зламати руку чи ногу, і неймовірно радів, коли вона набивала собі ґулю. Якщо не лементував, коли вона колола його межи людей, то лише тому, щоб ніхто не став між ними. Це була їхня справа, що торкалася лише їх, сварка, з якої він згодом сподівався вийти переможцем.

Проте маркіз занепокоївся буйною поведінкою своєї доньки. Подейкували, що така ж була в одного з її дядьків, який прожив життя в жахливих пригодах і був убитий у підозрілому місці, на задвірках передмістя.

Отож, в історії роду Марсанн була й трагічна лінія: між потомством високої гідності час від часу народжувалися діти, які страждали на загадкову хворобу, і це зло було схожим на удар божевілля, розлад почуттів, погану піну, яка, здавалося, має очистити на якийсь час рід.

Тому маркіз із обережності постановив піддати Терезу дієвому вихованню та помістив її в монастир, сподіваючись, що статут пом’якшить характер доньки. Там вона залишалася до вісімнадцяти років.

Повернулася дуже розумною та високою на зріст. Батьки раділи, відчуваючи в ній глибоку побожність. У церкві сиділа, обхопивши голову руками, поринувши в роздуми. Удома наповнювала простір навколо себе цнотливістю та спокоєм. Єдину ваду мала: полюбляла смачно попоїсти, з ранку до вечора їла цукерки, смокчучи їх з напівзаплющеними очима, а її червоні губи при цьому злегка тремтіли.

Ніхто не впізнав би мовчазної й упертої дитини, яка поверталася з саду пошарпаною і нізащо не зізнавалася, що гра це спричинила. Маркіз і маркіза, які прожили п’ятнадцять років у глибині великого порожнього будинку, подумали, що варто знову відчинити вітальню. Дали кілька званих обідів для знаті країни, навіть із танцями. Усе це для того, щоб видати Терезу заміж.

Незважаючи на свою холодність, та була люб’язною, гарно одягалася, із задоволенням вальсувала, але мала таке бліде обличчя, що юнаки, які наважувалися її покохати, непокоїлися.

Тереза ніколи не розповідала про Коломбеля.

Маркіз подбав про нього: дав йому елементарну освіту, влаштував на навчання до нотаріуса месьє Савурнена. Якось Франсуаза, привівши сина, показала його Терезі та нагадала дівчині, що той був колись її приятелем.

Коломбель усміхався, був дуже чепурний, анітрохи не збентежився. Тереза спокійно поглянула на нього, сказала, що справді пам’ятає, а потім обернулася спиною. Але через вісім днів Коломбель знову до них прийшов, і їхні старі звички поновилися.

Щовечора, після навчання, приходив до них, приносив музичні твори, книги, альбоми. До нього ставилися, як до неважливої людини, давали йому доручення, як слузі чи бідному родичу. Він був ніби придатком для родини. Тому, не думаючи про щось лихе, дозволяли йому залишатися наодинці з Терезою. Як і раніше, вони годинами ниділи в просторих кімнатах або в тіні саду. Проте гралися там уже в інші ігри.

Тереза повільно прогулювалась із легким шелестом сукні в траві. Коломбель, одягнутий, наче молодий міський багатій, супроводжував її, стукаючи об землю гнучким ціпком, з яким завжди ходив. Їхні ролі зовсім не змінилися: вона знову була королевою, а він — її рабом. Хоча дівчина тепер його не кусала, зате набула особливої манери чимчикувати біля нього, від чого той відчував свою меншовартість, усе більше ставав придворним слугою, який тримає плащ королеви. Вона мучила жертву примхливими настроями, звірялася ласкавими словами, а потім ставала брутальною, — лише задля розваги. Коли обертала до нього голову, парубок глипав на неї сяючим поглядом, гострим, як меч, і його обличчя розпусного хлопця витягувалось в очікуванні якогось її лиходійства.

Одного літнього вечора вони довго прогулювались під тінистим листям каштанів, аж раптом Тереза, замовкнувши на мить, попросила його з серйозним виглядом:

— Послухайте, Коломбелю, я втомилася. Чи не хотіли б ви поносити мене, як колись, пригадуєте?

Він злегка посміхнувся. Потім дуже серйозно погодився:

— Залюбки, Терезо.

Але вона продовжувала ходити, сказавши:

— Гаразд, я лише спитала, щоб знати.

Вони продовжили прогулянку. Настав вечір, дерева окутала чорна тінь. Вони розмовляли про одну знайому жінку з їхнього міста, яка щойно вийшла заміж за офіцера. Коли увійшли у вужчу алею, юнак хотів відійти вбік, щоб пропустити її вперед, але панночка його рішуче відштовхнула, змусивши йти першим.

Тепер обоє мовчали. І раптом Тереза вискочила з колишньою гнучкістю сильної дівчини на спину Коломбелю.

— Нумо, вперед! — вигукнула зміненим, позначеним колишньою пристрастю голосом.

Вирвала в нього ціпок і била його ним по стегнах. Притиснувшись до плечей, міцно стиснувши його шию своїми сухожильними ногами вершниці, шалено гнала хлопця в чорну тінь зелені. Довго шмагала юнака, прискорюючи темп бігу. Шалений чвал Коломбеля завершився падінням на траву. Не промовивши ні слова, важко хекаючи, маленький чоловічок докладав усіх зусиль, щоб піднятися на ноги й продовжувати біг із дівчиною, яка усією вагою теплого тіла тиснула йому на шию.

Коли Тереза вигукнула «Годі!», він не зупинився, а, наче в пориві пристрасті, біг іще швидше.

Зчепленими за спиною руками тримав її під колінами так міцно, що не могла зістрибнути. Тепер розлючений «кінь» ніс щодуху викрадену ним господиню. Несподівано для неї, попри удари ціпка та дряпання, Коломбель помчав до комори, де садівник зберігав інструменти. Там кинув ношу на землю і зґвалтував на соломі. Урешті-решт, настала його черга стати господарем становища.

Тереза поблідла, її губи стали ще червонішими, а очі — темнішими. Вона й надалі жила побожним життям. За кілька днів після цього випадку все повторилося: знову стрибнула Коломбелю на спину, спробувала його приборкати, але все скінчилося тим, що знову опинилася на соломі в коморі. Перед людьми залишалася до нього ніжною, проявляючи поблажливість старшої сестри. Він також був спокійний та усміхнений. Як і в шість років, вони були немов випущені на волю злісні звірі, які таємно розважаються, кусаючи один одного. Але тепер, у смутний час бажання, самець здобув перемогу над самицею.

Їхнє кохання набрало жахливого вигляду. Тереза чекала Коломбеля у своїй спальні. Дала йому ключа від маленьких садових воріт, що виходили на провулок фортечних валів. Уночі йому довелося перетинати першу кімнату, у якій спала його мати. Але закохані проявляли таку спокійну відвагу, що їх ніхто ніколи не заскочував. Наважувалися навіть влаштовувати побачення серед білого дня.

Коломбель зазвичай приходив перед вечерею, і Тереза вже чекала на гостя. Щоб уникнути поглядів сусідів, зачиняла вікно. Їм кортіло бачитися в будь-який час, і не для того, щоб сказати ніжні слова, які лунають із вуст двадцятирічних закоханих, а щоб поновити бій своєї гордості. Часто сварилися, ображали одне одного тихим голосом, тремтячи від злості, що не можуть піддатися бажанню волати й битися.

Саме це й сталося того вечора. Коломбель прийшов і, йдучи кімнатою все ще босоніж і без маринарки, надумав раптом ухопити Терезу, підняти її, як це роб­лять силачі на ярмарку на початку боротьби. Дівчина намагалася звільнитися благаючи: