Вісім релігій, що панують у світі. чому їхні відмінності мають значення ebook

ВСТУП

Щонайменше звідтоді, як у 60-х роках XX століття у всій Європі та США з’явилися перші паростки контркультури, новими видавалися заяви про те, що всі релігії істинні й прекрасні. Нині це твердження, що вперше з’явилося в статті «Усі релігії однакові» (1795) англійського поета, ілюстратора й проповідника Вільяма Блейка, не просто дивно звучить — воно інтригує1. Нікому не спадає на думку доводити тотожність різних економічних систем чи політичних режимів. Відмінності між капіталізмом і соціалізмом такі очевидні, що навряд чи варто нагадувати про них як про факт. Те саме стосується і демократії та монархії. Проте вчені продовжують наполягати на тому, що конкурентні релігії, такі як індуїзм та іслам, юдаїзм і християнство, дивним чином виявляються однаковими. І ці погляди підтримує масова культура: не в останню чергу, зокрема, багатомільйонний проект Дена Брауна, а саме франшиза «Код да Вінчі».

Найпопулярніша серед прихильників подібних поглядів метафора: всі великі релігії передбачають сходження на одну й ту саму гору різними стежками. «Зійти на гору життя можливо з будь-якого боку, але на вершині цієї гори стежки сходяться, — пише філософ і релігіє­знавець Г’юстон Сміт. — Біля підніжжя, в передгір’ях теологічної, ритуальної та організаційної структури, релігії різняться. Різниця початкових точок зумовлена особливостями й відмінностями культури, історії, географії, суспільного темпераменту... Але за межами цих відмінностей є лише одна мета»2. Ця думка мала би нас втішати у світі, де конфлікти й насильство з релігійних причин часто видаються реальнішими за Бога. Проте чи так це насправді? Якщо так, то що нас може очікувати на вершині?

Згідно з твердженням Магатми Ґанді, «віра в єдиного Бога — це наріжний камінь усіх релігій», значить, до цього єдиного Бога і сходять усі віряни. Та коли йдеться про божественне, одиниця виявляється не єдиним можливим числом релігій. Багато буддистів не вірять у жодного бога, безліч індуїстів вірять у тисячі богів. Ба більше, за характером боги такі різні, що це просто в голові не вкладається. Отже, ким насправді є Бог — воїном, як індуїстська Калі, чи приязним мандрівником, як християнський Ісус? Чи є цей Бог певною особою? Якої він статі — чоловічої, жіночої чи обох одразу? Чи його взагалі неможливо описати?

Як і Ганді, Далай-лама стверджує, що «ключові моменти всіх релігій багато в чому збігаються»3. Але, на його думку, релігії світу об’єднує не стільки Бог, скільки Благо — гармонія світу, любов та взаєморозуміння. Їх відома релігієзнавиця Карен Армстронґ описує як серцевину кожної релігії. Зрозуміло, традиції світових релігій передбачають і численні етичні норми. Жодна релігія, приміром, не схвалює сексу з рідною матір’ю або вбивства рідного брата. Це незрушне правило можна побачити не лише в християнській Біблії чи юдейському Талмуді, а й в індуїстських і конфуціанських священних книгах. Але в жодній релігії самі лише етичні норми не сприймаються як причина свого існування. У розумінні юдеїв галаха («закон» або «шлях») містить також ритуали, а десять заповідей починаються з правил поклоніння Богові.

Заради справедливості зазначимо: ті, хто стверджує, буцімто релігії світу єдині, не заперечують факту розбіжностей у деталях. Вочевидь, християни не здійснюють паломництв до Мекки, а мусульмани не практикують хрещення. Г’юстон Сміт визнає, що шляхи релігій розходяться «в передгір’ях» догм, обрядів та інституцій4. Тобто стверджувати, що всі релігії однакові, — не значить заперечувати різницю між буддистами, які не вірять у бога, юдеями, які вірять у єдиного Бога, та індуїстами, які вірять у багатьох богів. Це означає стверджувати, що математика божественності є суттю «передгір’їв». Не мають значення суперечки про те, чи має Бог тіло (мормони кажуть, що має, мусульмани — що ні), чи мають люди душу (індуїсти говорять, що так, а буддисти — ні), адже, як пише Свамі Шивананда, «основи або сутність усіх релігій однакові. Релігії різняться лише в несуттєвому»5.

Ця думка чудова й водночас небезпечна, помилкова та навіть блюзнірська. Упродовж життя більш ніж цілого покоління ми кролячою норою пробиралися за вченими й гуру до уявного світу, де всі боги однакові. Це прийняття бажаного за дійсність почасти пояснюється цілком зрозумілим неприйняттям ексклюзивістських місіонерських поглядів, згідно з якими до раю або на небеса потрапите лише ви чи подібні до вас особи. Протягом більшої частини своєї історії люди бачили, що релігії-конкуренти значно поступаються їхній, практикують беззмістовні ритуали, демонструють фальшиві чудеса та розповсюджують міфи-вигадки. У ХVIII столітті, в Епоху Просвітництва, популярними були ідеали релігійної толерантності, і нам, без сумніву, це полегшило життя. Проте ідея релігійної єдності все одно залишається лише бажаною, і з її допомогою забезпечити людству спокій поки що не вдалося. Навпаки, через це наївне теологічне мислення (назвімо його «богомисленням») світ став небезпечнішим, адже ми перестали зважати на релігійні конфлікти, які скрізь створюють загрози. Нам час вибратися з кролячої нори й повернутися до дійсності.

Прихильники теорії релігій-конкурентів об’єднуються в питаннях етики, але рішуче розходяться в питаннях доктрин, обрядів, міфології, досвіду й закону. Ці відмінності можуть не мати значення для містиків або релігійних філософів, однак для простих вірян вони важливі. Мусульмани не вважають несуттєвим паломництво до Мекки, яке називають «хадж». Навпаки, його зараховують до п’яти стовпів ісламу. Католики не погоджуються з тим, що хрещення є несуттєвим. Насправді вони, так само як і решта християн, вважають хрещення одним із семи таїнств. Проте подібні відмінності не просто мають певне значення для тих, хто сповідує ту чи ту релігію, — вони безпосередньо впливають на реальний світ. Через них, наприклад, люди відмовляються вступати в шлюб із мусульманином або індуїсткою. А в деяких випадках релігійні відмінності спонукають вірян вести війни і вбивати.

Одне з призначень мантри «всі релігії однакові» полягає в тому, щоб зупинити ці війни та вбивства. Багато кому видається спокусливою можливість вдавати, нібито великі релігії становлять одну велику, дружну, щасливу сім’ю. Але хоч з якими добрими намірами не поширювалися б ці сентименти, з етичного погляду їх не можна назвати достовірними. Бог не один. Віра в єдність релігій — це лише віра (можливо, навіть фундаменталістського спрямування). А те, що приводить нас до цієї віри, — плід гіперактивної уяви.

АЛЕРГІЯ НА ДИСКУСІЮ

Одна з причин нашого бажання пробиратися кролячою норою на поклик фантазій про релігійну єдність — не­зручності, до яких призводять постійні суперечки. Коли йдеться про релігію, ми особливо прагнемо згоди. У період викладання в Бостонському університеті неабияких зусиль мені вартувала організація дискусії, яка завжди проводилася ввічливо. Моїм студентам легко давалася «ввічливість», а на «дискусію» в них виникала алергічна реакція. Вони вважали суперечки виявом невихованості й навіть у колі друзів намагалися будь-що їх уникати. Охоче обговорювали переваги останнього фільму братів Коен чи альбому гурту U2, але не мали жодного бажання висловлювати свої погляди практично з усіх інших питань. Коли доходить до питань релігії, американська молодь вірогідніше користуватиметься висловом «мені здається», ніж «я вважаю» або (боронь Боже) «я переконаний».

В юдейській традиції розрізняють суперечки заради перемоги (безглузді) й «суперечки в ім’я Бога» (справді того варті)6. Сьогодні Захід поглинають суперечки по радіо, на телебаченні, в інтернеті, але майже завжди вони точаться не заради істини, а заради рейтингів, самореклами або й з обох причин одночасно. Тож ми не бажаємо сперечатися на користь інших, а коли сперечаються інші, не бачимо в цьому нічого гідного. Ідея релігійної толерантності трансформувалася в гамівну сорочку релігійної згоди.

Але глибоко в душі ми знаємо, що релігії світу відрізняються одна від одної. Як стверджував мій колега Адам Селігман, ідея релігійної толерантності передбачає відмінності, бо як може йтися про толерантність до чужої релігії, якщо вона, по суті, нічим не відрізняється від твоєї?7 Ми вдаємо, що відмінності несуттєві, тому що так почуваємося впевненіше, справляємо враження людей високої моралі. Однак від ідей про «однаковість» світових релігій наш світ не стає безпечнішим. Як і решта форм невігластва, ці твердження, навпаки, додають небезпек. Якщо ми справді чогось потребуємо на цій несамовито релігійній планеті, то це реалістичного погляду на сфери конфліктів релігій та сфери, де ці релігії можуть співпрацювати. Новий підхід до цієї теми може вселяти острах. Але світ такий, яким він є. Тому «толерантність» і «повага» залишатимуться безглуздими словами доти, поки ми не дізнаємося, стосовно кого саме маємо виявляти толерантність чи повагу.

ВДАВАНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ

Книга Г’юстона Сміта «Релігії світу» розпродана накладом понад два мільйони примірників звідтоді, як її було вперше видано 1958 року під назвою «Релігії людства». Одна з причин успіху книги — серйозна й щира теза Сміта щодо принципової спільності світових релігій. Він наголошує на вічних ідеалах, які називає «нашими традиціями мудрості», приділяє основну увагу духовному досвідові й зводить до мінімуму згадування історичних фактів, інституційних реалій і ритуалів. Сміт наводить як приклад видатних сподвижників релігій, наприклад, таких містиків, як аль-Газалі в ісламі, святий Хуан де ла Крус у християнстві та Чжуан-цзи в даосизмі. За його власним зізнанням, він пише про «релігії в ліпшому вияві», демонструє їхній «світлий бік» замість вивішування на загальний огляд брудної білизни, ставить їх філософію і теологію «натхнення» вище за війни та суперечки. Сміт говорить із позицій співчуття, використовуючи американські ідіоми оптимізму та надії. Коли йдеться про релігію, на думку Сміта, справи «посуваються трохи ліпше, ніж може здатися на перший погляд»8.

Понад півстоліття тому, коли Сміт написав ці слова, вони зіграли на почуттях людей саме так, як і було заплановано. Після Другої світової війни та голокосту прибічники того, що згодом стало відоме як юдео-християнська традиція, починали розглядати протестантизм, католицизм і юдаїзм як три рівноправні вияви однієї загальної віри. Тим часом шанувальники «Вічної філософії» Олдоса Гакслі (1945) і «Тисячоликого героя»9 Джозефа Кемпбелла (1949) засуджували усталену схильність людей ділити світові релігії на дві категорії: помилкові, тобто чужі, та власну. Як стверджували вони, релігії світу — це різні стежки, що ведуть до вершини однієї гори. Або, як висловився Свамі Шивананда, «Коран, Авеста чи Біблія тією самою мірою священні, як і Бгаґавадґіта... вірування в Агура Мазду, Ішвару, Аллага, Яґве — адже все це різні імена одного Бога»10. Сьогодні цей підхід — нова ортодоксальність, закріплена в бестселерах Карен Армстронґ і телевізійних інтерв’ю Білла Моєрса з Джозефом Кемпбеллом, Г’юстоном Смітом та іншими видатними прихильниками «вічної філософії».

Ця теза про «вічну філософію» може здатися цілком плюралістичною, але тільки на перший погляд. Католицького богослова Карла Ранера справедливо розкритикували за його теорію, згідно з якою безліч буддистів, індуїстів та юдеїв насправді є «анонімними християнами», які в майбутньому потраплять на небеса. Консервативні католики вважають цю теорію образливою для їхнього давнього переконання в тому, що «поза церквою немає спасіння». Але ліберали так само засуджують учення Ранера за поблажливість, на їхню думку, притаманну йому. «Ніде в світі, — пише католицький богослов Ганс Кюнг, — годі й шукати істинного юдея, мусульманина чи атеїста, який не вважав би зухвалою заяву про те, що він є «анонімним християнином»11.

Однак зухвалими є й прихильники «вічної філософії». Вони теж приписують своїй традиції сторонніх людей усупереч їхній волі. Коли гуру Гакслі, Свамі Прабхавананда, сказав, що всі релігії ведуть до Бога, він мав на увазі індуїстського Бога. І коли мої студенти-індуїсти цитують бога Кришну з «Бгаґавадґіти» (4:11) — «Як люди приходіть до мене, так Я їх і вшаную»12 — істина, яку вони там бачать, є індуїстською істиною. Всього за кілька кварталів від мого офісу розташовується Товариство Веданти. Його будівля дуже нагадує церкви основного напряму протестантизму, але перед ним розставлені зображення індуїстських богів, а в самому приміщенні зберігаються символи світових релігій: ісламські зірка й півмісяць, буддистське колесо Дгарми, християнський хрест, юдейська зірка Давида. Коли мій друг Свамі Т’ягананда, який керує Товариством, стверджує, що всі релігії єдині, він висловлюється як вірянин, сповнений надії. Коли про те, що всі релігії єдині, каже Г’юстон Сміт, він висловлюється тією самою мовою.

Я можу зрозуміти суть їхньої діяльності. Вони не описують світ, а уявляють його наново. Розраховують на те, що їхні надії пробудять в нас братські почуття. Перед загрозою релігійного фанатизму і кровопролиття як у минулому, так і сьогодні ми не можемо не прагнути таких видінь і такої надії. Проте нам слід розуміти, чим вони є, не плутати ні того, ні того з ясним і чітким аналізом. Маємо визнати, що бувають ситуації, в яких нерозуміння відмінностей між, скажімо, сунізмом і шиїзмом підсилює, а не послаблює конфлікти чи породжує насильство. На жаль, ми живемо у світі, де релігія з однаковою ймовірністю здатна як підірвати бомбу, так і знешкодити її. І якщо нам необхідний ідеалізм — ми ще більше потребуємо реалізму. Потрібно зрозуміти релігійних людей такими, якими вони є, не лише в ліпшому їхньому вияві, а й у гіршому. Мусимо згадувати не лише про архітектуру, що вселяє побожний трепет і шляхетний містицизм, а й про фанатизм, а також про терористів-смертників.

РЕЛІГІЯ МАЄ ЗНАЧЕННЯ

Одне з вирішальних питань нашого часу полягає ось у чому: чи справді у світових релігій більше спільного, ніж відмінного? Донедавна більшість соціологів були впевнені, що релігії зникають, що з розвитком індустріалізації та модернізації вони ставатимуть дедалі ближчими до реального життя. На сьогодні релігія таки потроху втрачає свої позиції в багатьох західно­європейських країнах. Але за статистикою понад дев’ять із кожних десяти американців все ж вірять у Бога. А за винятком згаданої вище Західної Європи, решті світу так само притаманна релігійність. У Латинській Америці, Африці й Азії релігія має значення для християн, які славлять Ісуса після народження дитини, для мусульман, які звертаються до Аллага по розраду, коли дізнаються, що хворі на рак, і для індуїстів, які просять у богині Лакшмі здоров’я, багатства й мудрості. Релігія відіграє істотну роль і в житті Західної Європи, де властиве католицизму ставлення, наприклад, до жінки й тіла продовжує впливати на повсякденне життя Іспанії та Італії, де заклик до молитви по п’ять разів на день звучить у мечетях від Амстердама до Парижа й Берліна.

Проте релігія — не просто приватна справа. Вона має значення на соціальному, економічному, політичному та військовому рівнях. Релігія, може, й не вергає гори, але вона є однією з головних рушійних сил світової політики. Вона визначає хід виборів і в США, де приблизно половина американців стверджують, що не голосували б за атеїста, і в Індії, де рух «хіндутви» («індуїстськість») став місцевим варіантом американського руху правих християн. Релігія впливає і на економіку. Прочани, які летять до Мекки та Єрусалима, щороку інвестують мільярди доларів у економіку Саудівської Аравії та Ізраїлю. Щорічний дохід від продажів Біблії у США становить приблизно 500 мільйонів доларів, обіг коштів у мусульманських банках сягає трильйона доларів13.

Світову історію часто викладають так, ніби релігія не відігравала в ній якоїсь, бодай хоча б трохи помітної ролі. Іспанці завоювали Нову Іспанію заради золота, британці прибули до Нової Англії, щоб ловити рибу. Велика французька революція жодним чином не стосувалася католицизму, рух за громадянські права в США мав цілком гуманістичну мету. Але навіть якщо релігія видається вам позбавленою сенсу, необхідно шукати в ній сенс, аби зрозуміти світ.

У самому лишень XXI столітті релігія знищила Баміанські статуї Будди в Афганістані й вежі-близнюки в Нью-Йорку. Вона так само розпалила громадянську війну на Шрі-Ланці та в Дарфурі. Вона чинила опір коаліційним військам в Іраку. У багатьох країнах релігія має вагоме значення у визначенні того, що людям їсти, а також за яких обставин брати шлюб і розлучатися. Релігійне суперництво або повільно кипить, або википає у М’янмі, Уганді, Судані та Курдистані. Боротьба в Єрусалимі й на Близькому Сході має так само релігійний характер, як економічний і політичний. Індуїзм і буддизм слугували за головні мотиваційні чинники в громадянських війнах, що точилися впродовж десятиліть. Ще не так давно вони роздирали Шрі-Ланку. Релігія залишається головним мотиватором у Кашмірі, де дві ядерні держави, переважно індуїстська Індія та переважно мусульманський Пакистан, ніяк не можуть вирішити давню територіальну суперечку з помітним релігійним відтінком. Догма «всі релігії єдині» не допоможе нам ні на крок просунутися шляхом розуміння цієї боротьби.

ТОКСИН І ТОНІК

Початок XXI століття в Європі й США ознаменувався виходом у світ десятків бестселерів, написаних так званими новими атеїстами. Такі автори, як Річард Докінз, Сем Гарріс, Деніел Деннет, Крістофер Гітченс і Мішель Онфре, проповідували свою версію «богомислення», наслідуючи прихильників «вічної філософії»; вони «саджали всі релігії в один човен». Проте ці автори бачать самі лишень гріхи, що об’єднують великі релігії, — одну й ту саму дурість, одне й те саме пригнічення. Вони пропонують озирнутися на хрестові походи, 11 вересня і всі релігійні конфлікти в проміжку між цими подіями. Придивитися до потворної спадщини сексистських (таких, що пригнічують сексуальність) писань. Нові атеїсти кажуть, що релігія небезпечна для вашого здоров’я і токсична для суспільства.

Зрозуміло, що релігія існує не у вакуумі. Практикувати релігію можна з таким самим успіхом, як і говорити будь-якою мовою. Тому узагальнення, що стосуються комплексного впливу релігії, належать до особливо небезпечної категорії. Але головна теза «нових атеїстів», без сумніву, правильна: релігія справді є однією з найпотужніших сил зла в світовій історії. Однак релігія — це ще й одна з найбільших сил добра. Релігії залишили жахливий слід всілякими темними діяннями, але водночас вони володіють достатньою силою, щоб сказати «ні» злу та вульгарності. Так, релігія породила інквізицію. А в не надто віддалені часи вона спричинила вбивства президента Єгипту Анвара Садата ісламськими екстремістами, прем’єр-міністра Ізраїлю — озброєним юдеєм, прем’єр-міністра Індії Індіри Ганді — охоронцями-сикхами. Але водночас саме релігія сприяла скасуванню рабства й рухові за громадянські права. Безліч, а може, й більшість шедеврів живопису, літератури, скульптури, архітектури та музики створені завдяки релігійному натхненню. Без релігії не було б Альгамбри й Анґкор-Вата, реґґі та григоріанського хоралу, «Таємної вечері» Леонардо да Вінчі й «Чотирьох квартетів» Т. С. Еліота, «Мовчання» Сюсаку Ендо й «Ночі» Елі Візеля.

Політологи вважають, що мотивує людей передовсім влада, економісти приписують те саме значення жадібності. Але неможливо зрозуміти діяльність окремих осіб, громад, спільнот, народів, якщо підходити до них виключно з політичими чи економічними мірками. Не потрібно вірити в силу молитви, аби побачити, як сила релігійних переконань і вчинків спонукає людей до дії. Релігія відіграла свою роль у створенні Ісламської Республіки Пакистан 1947 року та в утворенні держави Ізраїль 1948-го, в Ісламській революції в Ірані (1979) і в «рейганівській революції» 80-х років ХХ століття.

Коли я викладав в університеті штату Джорджія в Атланті, то вимагав, щоб мої студенти читали нацистську богословську літературу. Я хотів, щоб вони зрозуміли, яким чином деякі християни зуміли перетворити слова Біблії на зброю, спрямовану проти євреїв, і як ця зброя призвела до появи Освенціма й Дахау. Після цього домашнього завдання мої шоковані студенти-християни в один голос обурено заявляли: нацисти були несправжніми християнами, тому що справжні християни в жодному разі не відправляли б євреїв у крематорії. Ця реакція налякала та й досі лякає мене, адже нездатність зрозуміти, як ненависть давніх християн до «христовбивць-євреїв» підживлювала нацизм, давала змогу християнам скласти з себе будь-яку відповідальність за внесок їхньої релігії у жахливі війни.

Після 11 вересня багато мусульман теж відмовилися від подібної відповідальності. Вони стверджували, що несправжніми мусульманами були терористи, віра яких перетворила літаки на зброю масового знищення, ті, хто залишив свій Коран у валізі та з вигуками «Аллаг Акбар» («Бог великий») скерував літаки до обраної цілі. Справжні мусульмани не вбивали б жінок, дітей, мирних громадян. Таким чином, ці мусульмани склали з себе відповідальність і відмовилися розплачуватися за темний бік своїх традицій.

Отже, що таке релігія — токсин чи тонік? Одна з найбільших сил зла чи одна з найбільших сил добра у світі? На обидва запитання відповідь: «так», і це означає, що релігія — надто помітна сила, щоб нею нехтувати. Ганді убив індуїстський екстреміст, переконаний у тому, що мусульманам за умовами розділу Індії та створення Пакистану дісталася завелика територія. Проте стратегія сатьяґраги, або ненасильницького опору, якої дотримувався Ганді, теж створена завдяки релігії, на неї вплинули джайністський принцип ахімси (ненасильства), а також пацифізм Нагірної проповіді Ісуса. Так, у Сполучених Штатах релігія посприяла расистській ненависті Ку-клукс-клану, але водночас і поклала край дискримінаційним «Законам Джима Кроу».

Сьогодні неможливо зрозуміти американську політику без уявлення про Біблію, на якій складають присягу президенти США й до якої майже щодня звертаються у Конгресі. Неможливо зрозуміти політику Індії та економіку Китаю, якщо нічого не знати про індуїзм і конфуціанство. На початку ХХ століття В. Е. Б. Дюбуа в книзі «Душі чорного народу» пророкував, що «проблема ХХ століття — це проблема бар’єра кольору шкіри». Події 11 вересня та багато інших подібних подій свідчать, що ХХ століттю притаманна проблема релігійного бар’єра14.

КОЯНІСКАЦІ

Коли щось і об’єднує релігії світу, то не це не стільки фінішна пряма, скільки точка старту. А починаються вони з одного простого спостереження: в світі щось пішло не так. Мовою індіанців хопі слово «кояніскаці» означає «життя поза рівновагою». У шекспірівському «Гамлеті» ідеться про те, що гнилизна завелася не лише в Данії, а й у людстві загалом. Індуїсти вважають, що ми живемо в час Калі Юґи, епохи найбільшого занепаду в історії. Буддисти стверджують, що життя людини спотворене стражданням. Історія юдаїзму, християнства та ісламу свідчить, що це життя проходить не в Едемі, Сіоні, Царстві Божому і Раю, а десь попереду.

Релігійні люди в усьому світі погоджуються: щось пішло не так. Однак їхні думки розходяться в разі спроби з’ясувати, що саме розладналося, а прірва між ними виникає за переходу від виявлення людських проблем до пошуків їх вирішення. Християни вважають джерелом усіх проблем гріх, а релігійною метою — спасіння від гріха. Буддисти називають цим джерелом страждання (яке, згідно з їхніми традиціями, зовсім не додає шляхетності), а релігійною метою — звільнення від страждань. Якщо прихильники релігій світу й справді подібні до альпіністів, то вони сходять на абсолютно різні гори, намагаються досягти різних вершин і користуються при цьому різними спорядженням та орієнтирами.

Позаяк релігійні традиції не залишаються незмінними зі зміною століть, країн і обставин, внутрішні розбіжності в кожній зі світових релігій вельми істотні. Релігієзнавці скажуть вам, що існує не один буддизм, а безліч буддизмів. Те саме стосується всіх релігій світу. Християни зараховують до своїх рядів прихильників римського католицизму, православ’я та протестантизму; мормонізм, що стрімко розвивається, цілком може виявитися четвертим з основних шляхів християнства. Юдеї розрізняють ортодоксальний, консервативний, реформістський, конструктивістський і секулярний юдаїзм. Індуїсти поклоняються неймовірній безлічі богів у неймовірну безліч способів. Крім того, як може підтвердити кожен американський і європейський солдат, який воював у Іраку й Афганістані, сунізм і шиїзм — напрямки ісламу, які багато в чому помітно різняться між собою.

Я зовсім не вважаю, що ми не бачимо «конфлікту цивілізацій», тобто ісламської та християнської, проте безглуздо припускати, що дві найбільші світові релігії бодай у чомусь подібні або що міжконфесійний діалог між християнами й мусульманами за змахом чарівної палички усуне прірву, що їх розділяє. Здавалося б, цей факт має надихати прихильників мультикультуралізму, які прославляють розмаїття в межах релігійних традицій і поза ними. Але навіть у середовищі мультикультуралістів простежується така тенденція: вдавати, нібито відмінності, наприклад, між ісламом і християнством радше уявні, аніж реальні, й що відмінності в релігійних традиціях не є підставою для галасу, який здіймають через це віряни. Тим часом в англіканських громадах цілого світу спостерігається розкол у питаннях ставлення до гомосексуальності, а в США такі гострі теми, як аборти або дослідження стовбурових клітин, розводять протестантів на два ворожі табори.

Понад сто років учені дошукувалися суті релігії. Вважали, що знайшли цей Святий Грааль в образі Бога, але згодом дізналися, що буддисти й джайністи заперечують існування Бога. Сьогодні дуже поширена думка, згідно з якою загальної для всіх релігій суті не існує. Коли щось і об’єднує ці різні релігії, то це сімейна схожість — схильність до певних вірувань або поведінки. У цьому сімействі релігій родичі влаштовувують обряди. Їм властиво ділитися переказами про те, як з’явилися життя та смерть, і записувати ці перекази, складати священні книги. Їм притаманне прагнення вдосконалювати методики поклоніння і входження в транс. Вони всі утворюють певні інститути й збирають вірян у священних місцях у час, що вважається священним. Усі релігії по-своєму навчають людей поводитися одне з одним. Усі сповідують віру в тих чи тих богів і надприродні сили. Вони наділяють предмети й місця сакральним змістом. Філософ релігії Нініан Смарт зводив ці тенденції до семи аспектів релігії: обрядового, наративного, емпіричного, інституційного, етичного, доктринального і матеріального15.

Але ці приклади подібності є всього-на-всього тенденціями. Як у сім’ях невисоких людей народжуються здоровані (у баскетболіста Майкла Джордана не було родичів, які мали би зріст більший за 180 см), так і в сім’ї релігій є ті, що відкидають існування Бога, й ті, які чудово обходяться без символів віри. Релігія є такою в тому разі, коли вона достатньо подібна до сім’ї релігій за своєю ДНК. Особливими члени цієї родини релігії стають завдяки способам змішування і поєднання різних аспектів; саме це й робить кожну релігію такою, яка вона є. Знання займає центральне місце в даосизмі та буддизмі. Наративний аспект підкреслюється в індуїзмі й юдаїзмі. Для конфуціанства ключовим є етичний аспект. Іслам і релігія йоруба надають великого значення ритуалам. А для християн особливо важлива доктрина.

Релігії світу, що конкурують між собою, без сумніву, пов’язані родинними зв’язками, але радше як двоюрідні брати й сестри, а не як однояйцеві блинята. Вони дотримуються різних учень, проводять різні обряди. І вони мають різні цілі.

ІНШІ ПРОБЛЕМИ, ІНША МЕТА

Після написання праці «Релігійний лекбез: що кожен американець мусить знати, а що — ні» у 2007 році я отримав звичайною та електронною поштою безліч листів, у яких читачі зізнавалися, що взагалі нічого не знають про світові релігії, та запитували, чи нема якої-небудь книги, щоб її прочитати, аби стати цілком обізнаними в цих питаннях. Таку книгу я написав спеціально для них. У ній розглядаються характерні особливості кожної з великих релігій: наприклад, захоплення прихильників релігії йоруба владою, акцент даосів на природності, увага мусульман до життя після смерті.

Основа цього проекту проста: це підхід до релігій з чотирьох точок зору. Це метод, яким я багато років користуюся в навчальних аудиторіях і лекційних залах усього світу. Кожна релігія формулює:

• проблему;

• вирішення цієї проблеми, яке також слугує за релігійну мету;

• метод (або методи) переходу від проблеми до її вирішення;

• приклад (або приклади) для наслідування, який проклав цей шлях від проблеми до вирішення. Наприклад, у християнстві:

• проблема — гріх;

• рішення (або мета) — спасіння душі;

• метод досягнення спасіння — певне поєднання віри та сумлінної праці;

• приклади для наслідування — святі в католицизмі й православ’ї та прості віряни в протестантизмі.

І в буддизмі:

• проблема — страждання;

• рішення (або мета) — нірвана;

• метод досягнення нірвани — Шляхетний восьмишлях, який передбачає такі класичні практики буддизму, як медитація та оспівування;

• приклади проходження цього шляху — аргати (у буддистів тхеревади), бодгісаттви (для буддистів магаяни) або лами (для буддистів ваджраяни).

Цей підхід свідомо спрощений. Неможливо узагальнити підсумки тисячоліть християнської віри чи буддистських практик до чотирьох тез. Отже, ця модель — лише початкова точка, а тонкощі зрозуміємо пізніше. Наприклад, католики й протестанти розходяться в думках про спасіння, а прихильники магаяни й тхеравади — в способах досягнення нірвани (і в питанні: чи є нірвана «досягненням»). Однак безперечна перевага цієї простої схеми в тому, що вона дає змогу побачити й пояснити відмінності між релігійними традиціями та їх внутрішні суперечності. Чи намагаються буддисти досягти спасіння душі? Звісно, ні, адже вони навіть не вірять у гріх. Чи намагаються християни досягти нірвани? Ні, тому що для них страждання не є тим, що слід подолати. По суті, воно може бути навіть корисним.

Ця книга адресована як вірянам, так і атеїстам. Не потрібно вірити в Бога, якщо є бажання зрозуміти, як віра перетворювала особистість і суспільство від часів Стародавнього Ізраїлю до сучасного Китаю. Ми не маємо хреститися або виходити заміж за мусульманина лише заради розуміння впливу обрядів на людей, які їх проводять. Це означає, що книга написана для тих, хто не вірить. Але водночас вона й для тих, хто вірить і дошукується свого сакрального шляху. Люди, які цікавляться духовним життям, ставлять нові запитання та дошукуються нових відповідей, знайдуть і те, й те в житті індуїстів, конфуціанців та юдеїв, про яких ідеться в цій книзі. І навіть ті, хто вже обрав свій релігійний (або нерелігійний) шлях, матимуть змогу наново сформулювати власні релігійні зобов’язання (або їх відсутність), порівняти їх з іншими виявами релігійності та знайти подібне й несхоже.

Цій книзі багато чого бракує. До неї не ввійшли сінто — як і джайнізм, зороастризм, вікканство та віра бахаї. Тут не згадуються нові релігійні рухи, такі як растафаріанство і саєнтологія. Але найбільше я шкодую про те, що не включив до книги сикхизм. Я куратор Асоціації сикхів Бостонського університету, і кілька найкращих моїх студентів були сикхами. Але я мусив провести межу й провів її: залишив за нею приблизно 25 мільйонів прихильників сикхизму.

До цієї книги ввійшли великі релігії Близького Сходу (юдаїзм, християнство та іслам), Індії (індуїзм і буддизм) та Східної Азії (конфуціанство й даосизм). Крім того, до неї включено віру Західної Африки й діаспор вихідців із неї — релігію йоруба. У підручниках із релігієзнавства до тієї самої компанії зазвичай долучають північноамериканські, австралійські та інші африканські «первісні» або «примітивні» релігії. Однак йоруба — це справді велика релігія, яка налічує понад 100 мільйонів прихильників, і вони живуть скрізь — від місця її зародження в Західній Африці до Південної і Центральної Америки, островів Карибського моря і США.

Релігії представлені тут в окремих розділах, але жодна з них насправді не існує відокремлено. Як не втомлюються нагадувати нам конфуціанці, людина — це не острів. І як писав філософ-юдей Авраам Гешель, «жодна релігія не є островом»16. Одна з важливих тем світової історії — міжрелігійні контакти, а їх виникнення, співпраця релігійних діячів і створення спілок останнім часом активізувалися. Тож мета цієї книги — представити вісім великих релігій не окремо, а у взаємодії та порівнянні одна з одною. Можна чимало дізнатися про свою релігію, порівнюючи її з іншими. Згідно з відомим висловом німецького філолога й фахівця з порівняльного релігієзнавства Макса Мюллера, «той, хто знає лише одну релігію, не знає жодної»17.

«ВЕЛИКИЙ» — НЕ ОЗНАЧАЄ «ХОРОШИЙ»

Мусульмани здавна наполягали на тому, що єдиний Бог є великим. Але в цій книзі великими названі значні світові релігії. Що це означає? По-перше, це не значить, що всі вони хороші. Довше ніж упродовж життя покоління автори, які писали про релігію, керувалися переконанням, що шлях до міжрелігійного порозуміння полягає в акцентуванні не лише на подібності світових релігій, а й на тому, що вони за своєю суттю несуть добро. Подібний підхід цілком можна зрозуміти. Жоден неупереджений учений не закріплюватиме стереотипів, часто закорінених у місіонерській полеміці разом із твердженням, що іслам — релігія сексизму, індуїзм — релігія язичництва, африканські вірування — щось на кшталт сатанізму. Однак настав час перерости цей захисний рефлекс. Після голокосту й 11 вересня нам також слід розглядати світові релігії такими, якими вони є насправді, — з усім їхнім соромом та всією славою. Значить, необхідно зрозуміти, в чому вони розходяться і в чому схожі, а не толерувати недоліки й похибки.

Від 1927 року журнал Time обирає «людину року». Дехто з обранців, чоловіків і жінок, згаданих першими, — приміром, Франклін Делано Рузвельт і Вінстон Черчілль, — були великими в справжньому сенсі цього слова. Але для редакції Time доброта не була головною умовою: просто шукали людину, «з якою так чи інакше пов’язані найважливіші події минулого року». (Обранцем Time 1938 року став Гітлер, а 1939 і 1942 років — Сталін.) Обираючи релігії для цієї книги, я не докладав жодних зусиль для відокремлення зерна від полови. Просто намагався включити до неї поширені й вагомі релігії — ті, які впродовж певного часу «так чи інакше» безпосередньо впливали й продовжують впливати на нас18.

Світові релігії подано тут не в хронологічному порядку їх заснування, а за ступенем впливу, від найвпливовіших до найменш впливових. Але як визначити ступінь впливу? Вочевидь, у цьому випадку на перший план виходить статистика. Лише в числовому вираженні найвеличнішими релігіями є християнство та іслам, які сповідує разом понад половина населення планети; юдаїзм з його 14-ма мільйонами прихильників стоїть на останньому місці. Але є ще один суттєвий чинник — історична значущість. За цією шкалою юдаїзм цілком може виявитися найвеличнішою з релігій, адже він породив і християнство, й іслам. Як наслідок, обрано порядок, що відповідає передовсім нинішньому впливові — мірі, до якої кожна релігія нас вражає.

Збираючи матеріал для цієї книги, я звертався до друзів і студентів із запитанням про те, яку релігію вони вважають найвпливовішою. Отримав довгий перелік можливих варіантів, аж до комунізму. Вагомі аргументи наводилися на користь конфуціанства, головної рушійної сили східноазійського економічного дива, яке побачило попереднє покоління, і сучасного буму в Китаї, де уряд пропагує ідеали конфуціанства як можливої заміни віджилої ідеології марксизму-ленінізму. Але найзначніші релігії сьогодення — це християнство та іслам. Саме вони традиційно викликають роздратування в атеїстів. Саме вони призвели до змін на геополітичній карті.

НАЙВЕЛИЧНІША РЕЛІГІЯ

Аргументи на користь переваг християнства мають переконливий вигляд. У США, наймогутнішій державі світу, християнство — домінантна релігія. Бестселер номер один у всьому світі — Біблія — святе письмо американських політиків, широко цитоване в інавгураційних промовах і на засіданнях у Білому домі й Сенаті. Переважна більшість громадян США вважають себе християнами, і те саме стосується всіх президентів країни ще від Джорджа Вашингтона. Але в усьому світі християнство не є релігією більшості. По суті, жодна релігія не претендує більш ніж на третину сучасного глобального релігійного ринку, що діє в умовах гострої конкуренції. Отже, в світових масштабах на запитання про велич немає остаточної та однозначної відповіді.

Проте позицію Мухаммада Алі в сфері світових релігій все ж відвойовує іслам. Статистично він на другому місці після християнства, але чисельність його прихильників зростає набагато швидше. За останнє століття частка християн у світі навіть трішки знизилася — від 35% 1900 року до 33% нині. В Європі багатьох християн можна назвати такими, що сповідують цю релігію в ліпшому разі формально. За той самий період чисельність прихильників ісламу різко зросла: від 12% населення світу в 1900 році до 22% сьогодні19. Згідно з Базою даних зі світових релігій, кількість прихильників ісламу зростає на 33% швидше за чисельність прихильників християнства, головним чином, за рахунок високої народжуваності в Індонезії, Пакистані, Бангладеш, Індії, Єгипті, Ірані та інших країнах, де переважає іслам20. Тож якщо в християнському сегменті ринку спостерігається застій, то ісламський і далі рветься вперед із неймовірною швидкістю.

Якщо відкласти вбік цифри, іслам залишається лідером за впливом на сучасність. Багато християн дотримуються принципу: «Віддайте кесареве кесарю, а Боже Богу», обмежуючи свою віру особистою сферою. Мусульмани ж, навпаки, так і не прийняли поділу на приватне й публічне. Більшість сприймає іслам як релігію і спосіб життя. Іслам визначає, як віряни мають одягатися, харчутися, вкладати, витрачати і позичати гроші. Тому релігійні зобов’язання мусульман помітно впливають на світ, який їх оточує.

Іслам і християнство — це місіонерські релігії, що змагаються в боротьбі за новонавернених звідтоді, як у VII столітті народився іслам. Від початку новітньої доби іслам переживав піднесення: 1453 року мусульмани завоювали Константинополь, і впродовж наступних кількох століть їхня релігія швидко поширювалася Європою, Близьким Сходом, Північною Африкою, Індією і Південно-Східною Азією. Але в останні кілька століть, особливо після падіння Османської імперії в 1918 році, завдяки економічній, технологічній і військовій могутності колоніальних держав Європи та США почалося піднесення християнства. Водночас у нашу постколоніальну добу мусульмани знову на марші й звучать у всіх новинах. У світі, де від нафти залежить робота наших автомобілів, електростанцій і дедалі більшою мірою — наше власне життя, шейхи Саудівської Аравії та інших багатих покладами нафти ісламських держав користуються неймовірним впливом. Майже до всіх гарячих у політичному сенсі точок світу так чи інакше причетні мусульмани. Зрештою, вплив, який ісламські екстремісти «Аль-Каїди» та інших джихадистських організацій справляють на сучасне життя, є безсумнівно істотним. Діяльність цих угруповань призвела до перерозподілу трильйонів доларів із державних бюджетів, змінила не лише способи подорожей і ведення війн, а й наші уявлення про майбутнє планети. Одне слово, іслам — релігія, про яку на планеті говорять більше, ніж про будь-яку іншу. Не випадково журналіст Крістофер Гітченс спрямував своє гостре перо передусім на іслам. «Аллаг Акбар», — виголошують правовірні мусульмани, — «Бог великий». «Бог зовсім не великий, — заперечував Гітченс. — Релігія отруює все»21.

На сьогодні мусульмани залучені до історичного діалогу про шляхи, які їм слід прокласти в сучасному світі, й не в останню чергу — про відносини мечеті й держави. Цей діалог жодною мірою не обмежений екстремістськими організаціями чи Близькосхідним регіоном. Він бурхливо розвивається в Індонезії, мусульманське населення якої (найчисленніше в світі) мало цікавиться діяльністю екстремістів. Він ведеться й на Заході, де сильні позиції «прогресивного ісламу». На території США вже понад тисячу мечетей; політики враховують політичний вплив мусульман у «хистких штатах»22, таких як Мічиган, а також у регіоні трьох штатів, до котрого належать Коннектикут, Нью-Джерсі та Нью-Йорк. У Великій Британії ім’я Мухаммад за популярністю нині на третьому місці, його «випереджають» лише Томас і Гаррі, а трішки «відстають» від нього Джек і Олівер23. Іслам — це також релігія, що найшвидше поширюється в Європі, де чисельність мусульман за останні тридцять років зросла втричі24.

СПОРТ І СПАСІННЯ

Обраючи релігії для цієї книги й розподіляючи їх за силою впливу на сьогодення, я, вочевидь, перебував під впливом власних переконань. Однак все ж намагався бути неупередженим. Збираючи матеріал у Єрусалимі, я розговорився з одним літнім мусульманином. Коли сказав йому, що пишу книгу про релігії світу, він серйозно глянув на мене, вказав у мій бік пальцем і звелів мені бути чесним. «Не пишіть брехні про релігії», — сказав він. Релігієзнавці рідко бувають чесними до такої міри, щоб визнати це в розмові, а тим більше в публікаціях, але всі ми знаємо, що в кожній релігії світу є те, що їй вдається добре, і те, що їй зовсім не вдається. Якщо йдеться про допомогу безпритульним, швидше за все, виявимо, що християнський рух «Соціальне Євангеліє» набагато ефективніший за індуїський поділ на касти. Коли нам потрібно знайти спосіб заспокоєння думок фізичними вправами, приклад індуїських йоґів виявиться кориснішим за приклад християнських святих.

Але бути чесним означає дотримуватися традицій релігії, писати так, щоб після прочитання відповідного розділу віряни могли сказати «амінь», і запам’ятати, що опис будь-якої релігії зачіпає чиїсь почуття. Під час вивчення матеріалів для цієї книги я не раз стикався з тим, що видатні теологи індуїзму та буддизму звертаються до понять «гріха» й «спасіння душі» так, ніби належать до індуїстів чи буддистів25. Але це християнські поняття, тому я не користувався ними, коли писав про індуїзм і буддизм. З тих самих причин не називав мусульманський рай або буддистську нірвану небесами. Крім того, я не виходив з припущення, що для індуїстів писання відіграє таку саму важливу роль, як і для протестантів, або застосовується подібним чином. Найсвятіші індуїстські писання — Веди, але навряд чи індуїстів обходить їх зміст: майже будь-який індуїст скаже, що в цьому випадку важливі звуки й сакральна сила, яку вони передають. Я, на відміну від багатьох протестантів, не вважаю, що релігії — це насамперед віра й переконання. Релігію не можна зводити до рівня «системи переконань», як не можна зводити її до «системи обрядів». Переконання — невіддільна частина більшості релігій, але все-таки лише частина, і в більшості випадків аж ніяк не найважливіша. (Наприклад, можна бути юдеєм і не вірити в Бога.) Тому я називатиму протестантів «вірянами», а їхню релігію — «вірою», але постараюся рідше згадувати про релігійних людей загалом як про «вірян» або про те, що їхні традиції «базуються на вірі».

Християнські мислителі завжди вважали, що спасіння душі — мета всіх релігій, а потім стверджували, що лише християни можуть досягти цієї мети. Син методистських місіонерів Г’юстон Сміт, який виріс у Китаї, заперечував це твердження, але не передумови до нього. «Вважати спасіння монополією якої-небудь однієї релігії, — писав він, — все одно, що заявляти, буцімто Бога можна знайти лише в цій кімнаті, а не в сусідній»26. Заява стосовно того, що й конфуціанці з буддистами спасуться, може здатися виявом емпатії. Проте вона цілком хибна, адже конфуціанці чи буддисти не прагнуть спасіння. Спасіння — це християнська мета, і коли християни говорять про нього, мають на увазі спасіння від гріхів. Але конфуціанці й буддисти не вірять у гріх, тому їм видаються безглуздими спроби спастися від нього. І хоча мусульмани та юдеї згадують про гріхи, ні в ісламі, ні в юдаїзмі спасіння від гріха не названо метою. Коли вартовий у темниці запитує в апостола Павла: «Що треба робити мені, аби спастися?»27. (Діяння 16:30), це здається не спільним для людства, а специфічним християнським запитанням. Тож хоч яким великодушним не здавалося б твердження, що конфуціанці, буддисти, мусульмани та юдеї можуть бути спасенними, насправді воно тільки призводить до плутанини. Спасіння прагнуть лише християни.

Тут, мабуть, доречне порівняння зі спортом. В якому з цих видів спорту — бейсболі, баскетболі, тенісі чи гольфі — можна додати очки до рахунку за допомогою пробіжок? Звісно, у бейсболі, тому що сам термін «пробіжка» відсутній у баскетболі, тенісі й гольфі. У кожного виду спорту своя мета: баскетболісти прагнуть закинути в кошик якомога більше м’ячів, тенісисти відіграють очки, гольфісти заганяють м’ячі в лунки. І якщо запитати, в якому виді спорту мають значення пробіжки, бейсбол від початку потрапляє в привілейоване становище. Критикувати баскетбольну команду за те, що її гравці не набирають очок за рахунок пробіжок — не означає заплямувати її репутацію, а свідчить лише про нерозуміння суті гри в баскетбол. І в цьому полягає ще одна проблема з уявним плюралізмом давнього філософського спрямування: як пробіжки є монополією єдиного виду спорту, так і спасіння — монополія лише однієї релігії. Якщо розглядати гріх як причину скрутного становища людини, а спасіння душі — як рішення, має сенс звернення до Христа. Але проблеми це не вирішить, як може здатися на перший погляд, адже насправді питання не в тому, яка релігія забезпечить нам найкращу «зону захисту», тобто спасіння, а в тому, здійснення якої релігійної мети з численних пропонованих нам слід прагнути. Чи варто пробиватися до «зони захисту», тобто до спасіння душі? Можливо, ліпше прорватися до фінішу соціальної гармонії? Чи потрібно обирати таку мету, як реінкарнація? Або втечу із замкненого кола життя, смерті й переродження?

ВАЖЛИВІ ПИТАННЯ

Щороку я пояснюю студентам старших курсів, що для них існує два гідні шляхи. Один — це передпрофесійна підготовка до кар’єри, яка забезпечить їжу на столі та дах над головою. Другий, більш особистий, — це пошук нагальних запитань, вартих того, щоб їх поставити, запитань, відповідей на які не можна знайти ні за семестр, ні за все життя (і не одне). Як щось з’являється? Як воно припиняє своє існування? Як відбуваються зміни? Яким чином чомусь вдається залишитися незмінним? Що таке «Я»? Хто або що таке «Бог»? Що відбувається, коли ми вмираємо? З тією самою передбачуваністю, з якою осінь змінює літо, студенти молодших курсів ставлять в аудиторії подібні нагальні запитання. І так само передбачувано багато викладачів намагаються звернути увагу студентів на простіші питання, які можна охопити за одну годинну лекцію, поставити на випускному іспиті й дати відповідь. Але студенти мають рацію: принаймні в цьому випадку «складніше» означає «краще».

Перш ніж я почав зізнаватися, що заплутався в релігійних питаннях, мені здавалося, що на найнагальніші з них я знаю відповіді. Сьогодні я усвідомлюю, що не знаю навіть, як правильно сформулювати самі запитання. Мухаммаду приписують вислів «правильно поставлені запитання — половина вчення», і якщо він справедливий, значить, я був у ліпшому разі недоумком28. Сьогодні я намагаюся дотримуватися поради німецького поета Райнера Марії Рільке і «любити самі запитання», не в останню чергу — поставлені американським містиком Волтом Вітменом:

... розкажи про те, що бачив,

Що назавжди запам’яталося тобі. Які битви,

Перемоги і поразки, облоги навік ти запам’ятав?29

Є багато різних причин, через які варто вдатися до спроб підвищення власної релігійної грамотності. Одна з них — громадянська. Неможливо зрозуміти місто, країну або світ, якщо не брати до уваги колосальний вплив релігії, хоч якою вона не була б. Є також особисті причини культивування релігійної грамотності, серед іншого і той факт, що вивчення світових релігій надає можливість долучення до захопливого тисячолітнього діалогу про народження і смерть, віру й сумніви, усвідомлення та плутанину. Американський філософ Річард Рорті називав релігію «стопером для розмов». І справді, хто ж не стукав у ці двері й не бачив, як розмова впирається в непорушні скелі догм?30 Але водночас релігія слугує і для зав’язування розмов. Ми, люди, ставимо запитання. Бажаємо знати причину. Від цього залежить наше щастя (і, звісно, наші проблеми). Вивчати великі релігії — це ніби стояти поряд з Ісусом і Буддою, Мухаммадом і Мойсеєм, Конфуцієм і Лао-цзи. Це означає з цікавістю і трепетом звернутися до цілого світу проблем, переходити, як і в будь-якій розмові, від теми до теми, від запитання до запитання. Навіщо ми тут? Куди рухаємося? Як живемо? Чи існує Бог? А зло? А ми?

Коли в мене запитують, як я став викладачем релігіє­знавства (а це справді незвичайний фах), як правило, відповідаю, що дізнався про релігієзнавство саме в той час, коли втрачав християнську віру, й ця наука дала мені змогу вивчати релігійні питання (вони, як і раніше, мене захоплювали), не претендуючи на отримання бодай якихось відповідей найближчим часом. Коли ж, перефразовуючи святого Августина, я став «запитанням для самого себе», звернувся й до інших, ще більш нагальних запитань, і так почався мій безперервний діалог з великими релігіями31.

Одна з найпоширеніших помилок стосовно світових релігій полягає в тому, що вони нібито проникають на однакові глибини, передбачають ті самі запитання. Це не так. Лише в тих релігіях, які вважають Бога добрим, запитують, як добрий Бог допустив загибель мільйонів людей під час цунамі. Лише в релігіях, для яких характерна віра в існування душі, запитують, чи існує душа до народження людини й що відбувається з душею після її смерті. І тільки в тих релігіях, які вважають, що у нас на всіх одна душа, запитують про «душу» в однині. Але всі релігії передбачають запитання про стан людини та її становище. Ось ми, в людському тілі. Що тепер? Що далі? Якими маємо стати?

У цій книзі досліджуються різні відповіді, які пропонує кожна зі світових релігій на запитання, котрі хвилюють її вірян. Мета книги полягає в тому, щоб показати, як віряни тієї чи тієї релігії власним життям відповідають на найважливі з цих запитань, і підказати, як ми могли б своїм життям відповідати на ці запитання, й не в останню чергу — на оманливо просте і водночас надзвичайно складне питання: як стати людиною.

1. Єдина вціліла копія цієї книги зберігається в Гантінгтонській бібліотеці в Сан-Марино, штат Каліфорнія. В інтернеті її можна знайти за адресою: http://www.blakearchive.org/exist/blake/archive/work.sq?Workid=arp&java=yes. Блейк писав: «Подібно до всіх дуже різних людей, всі релігії... мають одне джерело», яке він називав «поетичним генієм». — Тут і далі прим. автора, якщо не зазн. інше.

2. Huston Smith, The Worlds Religions: Our Great Wisdom Traditions (New York: HarperSanFrancisco, 1991), 73.

3. Dalai Lama, An Open Heart: Practicing Compassion in Everyday Life (Boston: Little, Brown, 2001), 8–9.

4. Smith, World’s Religions, 73. — «Ті, хто обходять гору, намагаються повести інших своїм шляхом, а не через вершину», — додає Сміт.

5. Swami Sivananda, “The Unity That Underlies All Religions,” http://www.dlshq.org/religions/unirel.htm.

6. See Reuven Firestone, “Argue, for God’s Sake — or, a Jewish Argument for Argument,” Journal of Ecumenical Studies 39, no. 1–2 (2002): 47–57.

7. Adam B. Seligman, “Tolerance, Tradition and Modernity,” Cardozo Law Review 24, no. 4 (2003): 1645–56. — Крім написання соціологічних статей із цієї теми, Селігман веде проект «Толерантність» і керує Міжнародною літньою школою релігій і суспільного життя (http://www.issrpl.org).

8. Smith, World’s Religions, 5, 388–89.

9. Див.: Кемпбелл Дж. Тисячоликий герой / Дж. Кемпбелл; пер. з англ. О. Мокровського. — Львів: Terra Incognita, 2020. — Прим. наук. ред.

10. Sivananda, “Unity That Underlies All Religions.”

11. Hans Kung, On Being a Christian, trans. Edward Quinn (Garden City, NY: Doubleday, 1976), 98.

12. Переклад Дмитра Бурби. — Прим. наук. ред.

13. Tracy McNicoll, “Courting Islamic Cash in France,” Newsweek, September 21, 2009, 12.

14. W. E. B. DuBois, The Souls of Black Folk: Etches and Sketches (Chicago: A. C. McClurg, 1903), 23. Уперше я почув цей аргумент від Діани Ек.

15. Ninian Smart, Dimensions of the Sacred: An Anatomy of the World’s Beliefs (Berkeley: Univ. of California Press, 1996).

16. Abraham Joshua Heschel, “No Religion Is an Island,” in No Religion Is an Island: Abraham Joshua Heschel and Interreligious Dialogue, eds. Harold Kasimow and Byron L. Sherwin (Maryknoll, NY: Orbis Books, 1991), 3–22. — «Вузькість інтересів стала нераціональною, — пише Хешель. — Був час, коли жодними силами не можна було втовкмачити бостонцеві, що бостонська палата представників — не центр Сонячної системи, а конфесія, до якої він належить, і вона зовсім не монополізувала Святий Дух. Сьогодні ж ми знаємо, що навіть Сонячна система не є центром Всесвіту» (5–6).

17. Процитовано з «Історії порівняльного релігієзнавства» Еріка Дж. Шарпа: Eric J. Sharpe, Comparative Religion: A History (London: Duckworth, 1975), 36.

18. Сподіваюся, з тексту зрозуміло, що я зовсім не намагаюся відродити шаблонний розподіл світових релігій на ортодоксальні «великі традиції» «писемних народів» і гетеродоксальні «малі традиції» «неписемних народів». Про цей розподіл див., наприклад: Clifford Wilcox, Robert Redfield and the Development of American Anthropology, 2nd ed. (Lanham, MD: Lexington Books, 2006).

19. База даних зі світових релігій: http://www.worldreligiondatabase.org. Крім випадків, що пояснюються особливими умовами, демографічні дані щодо світових релігій, наведені в цій книзі, взято з цього джерела.

20. “The List: The World’s Fastest-Growing Religions,” Foreign Policy, May 2007, http://www.foreignpolicy.com/story/cms.php?story_id=3835. — Темп поширення ісламу — 1,84%. Чисельність християн, для яких були б корисними високий рівень народжуваності та масове навернення до цієї релігії на Глобальному Півдні, зростає зі швидкістю 1,38% на рік.

21. Christopher Hitchens, God Is Not Great: How Religion Poisons Everything (New York: Twelve Books, 2007).

22. «Хисткими штатами (swing states) називають ті, де напередодні виборів спостерігається приблизно однаковий рівень популярності кандидатів від обох основних партій. Результати виборів у цих штатах зазвичай є предметом пильної уваги, адже часто саме вони роблять вирішальний внесок у перемогу одного з кандидатів. — Прим. пер.

23. Max Hastings, “Mohammed Is Now the Third Most Popular Boy’s Name in England,” MailOnline, September 10, 2009, http://www.tiny.cc/8ET3Y.

24. David Masci, “An Uncertain Road: Muslims and the Future of Europe,” The Pew Forum on Religion and Public Life, October 2005, http://pewforum.org/docs/?DocID=60.

25. У покажчику до книги Акселя Майклса «Минуле і теперішнє» (Past and Present), переклад Барбари Гаршав (Princeton: Princeton Univ. Press, 2004), зазначені десять окремих пунктів, що стосуються «спасіння», і впродовж усієї розповіді в книзі Майклс звертається до проблеми «гріха» (див., наприклад, с. 16). У буддистському контексті про «спасіння» пише Нініан Смарт (Religions of Asia, Englewood Cliffs, NJ: Prentice Hall, 1993), с. 107; про «гріх» пише і Д. Т. Судзукі (Essays in Zen Buddhism: Second Series, London: Luzac, 1933), с. 243. До релігій, у яких фігурують «гріх» і «спасіння», зазвичай зараховують навіть даосизм. Див., наприклад: «Релігії Східної Азії» Джулії Цзин (East Asian Religions,” in World Religions: Eastern Traditions, 2nd ed., ed. Willard G. Oxtoby (New York: Oxford Univ. Press, 2001)), с. 392.

26. Smith, World’s Religions, 73.

27. Переклад «Біблії» тут і далі — І. Огієнка. — Прим. пер.

28. James Fadiman and Robert Frager, eds., Essential Sufism (New York: HarperCollins, 1999), 82.

29. Rainer Maria Rilke, Rilke on Love and Other Difficulties, trans. John J. L. Mood (New York: Norton, 1975), 25; Walt Whitman, “The Wound-Dresser,” in his Leaves of Grass (Philadelphia: David McKay, 1891–92), 242.

30. Richard Rorty, “Religion as a Conversation Stopper,” Common Knowledge 3, no. 1 (1994): 1–6. Тут Рорті цитується з: Stephen L. Carter, The Culture of Disbelief: How American Law and Politics Trivialize Religious Devotion (New York: Basic Books, 1993).

31. Augustine, Confessions, 10.33.50 in Augustine of Hippo: Selected Writings, trans. Mary T. Clark (New York: Paulist Press, 1984), 150.

ІСЛАМ

Шлях покірності

Більшість європейців і північноамериканців ніколи не зустрічалися з мусульманами, тому для них іслам починається в уяві, а конкретно — в куточку уяви, переповненому страхом. Вони дивляться на іслам крізь завісу, яку багато століть тому їм накинули християни-хрестоносці з їхнім прагненням засудити іслам як релігію насильства, її засновника Мухаммада — як завойовника, а священну книгу Коран — як заклик до агресії. Буддизм асоціюється з Далай-ламою і Нобелівською премією миру, якої він удостоєний, а іслам — із Усамою бен Ладеном та його зброєю. Іслам — це пакистанські жінки, приречені на носіння чорної паранджі, лідери «Талібану», які підривають в Афганістані стародавні статуї Будди, саудівські терористи, викрадачі літаків і вбивці тисяч ні в чому не винних людей в ім’я Аллага й чистоти віри.

Упродовж століть іслам періодично перетворювався на ідею-фікс для Заходу, і не лише в уяві. Мусульмани в 637 році н. е. відняли у християн Єрусалим, хрестоносці знову завоювали його 1099-го, Саладін захопив місто 1187 року, а британці повернули його християнському світові в 1917-му. Проте в сучасну західну свідомість іслам увійшов на тлі піднесення аятоли Хомейні під час ісламської революції в Ірані 1979 року і захоплення в Тегерані 52-х співробітників дипломатичної служби США, яких протримали в полоні 444 дні і звільнили в 1981 році. Після 11 вересня запеклі суперечки щодо ісламу точаться скрізь у світі. Яку роль відіграла ісламська релігійність, що мотивувала терористів до викрадення чотирьох літаків і знищення майже трьох тисяч людей? Чи справді іслам — це релігія терору? Чи нині християнство та іслам беруть участь у конфлікті цивілізацій? Або ж мусульмани мирно співіснують з юдеями і християнами як нащадки єдиної сім’ї трьох релігій?

На жаль, ці дискусії рідко виходять за межі обміну всім відомими кліше, які перекидаються з одного боку до іншого, мов м’ячики для пінґ-понґу; одна сторона стверджує, що іслам — це релігія миру, інша — що він є релігією війни. Одна сторона ігнорує сури з Корану й ісламські традиції, які виправдовують війни проти «невірних», тимчасом як інша ігнорує чинну в ісламі заборону на вбивство жінок, дітей, цивільного населення і побратимів-мусульман (сотні яких загинули 11 вересня у вежах-близнюках). Причина цього ігнорування криється в нашому спільному невігластві. Ми не в змозі зважати на іслам тому, що майже нічого про нього не знаємо. Проте, коли моїх співвітчизників просили охарактеризувати іслам одним словом, їхня колективна уява неодмінно пропонувала такі визначення, як «фанатизм», «радикалізм», «суворість», «насильство» і «тероризм»1. У Німеччині, Іспанії та Великій Британії більшість населення переконана, що спроби бути побожним мусульманином і жити в сучасному суспільстві неминуче супроводжуються фундаментальним конфліктом2.

Після 11 вересня була спроба переосмислення юдео-християнської традиції як юдео-християнсько-мусульманської. Іслам справді має багато спільного зі своїми попередниками. Юдеї, християни та мусульмани — «люди Писання», що вірять в єдиного Бога, який звертається до свого народу за допомогою пророків. Сам вислів «люди Писання» запозичений з ісламу (Ahl al-Kitab), де таким чином описуються юдеї і християни як брати і сестри Аллага. У священних писаннях цих трьох великих релігій налічується багато спільних ключових концепцій. Найчастіше згадуються атрибути мусульманської віри, а саме віра в єдиного Бога, ангели, писання, пророки, Судний день, доля. Ці атрибути притаманні також юдаїзму та християнству. Юдейську Біблію, християнську Біблію і Коран так само об’єднує патріарх Авраам, який згідно з усіма трьома традиціями є засновником монотеїзму.

Однак стосунки нащадків у цьому авраамічному сімействі в ліпшому разі не цілком прийнятні. В одному з канонічних епізодів свого життя, в «нічній подорожі» з Мекки до Єрусалима, Мухаммад, за його твердженням, молився разом із Авраамом, Мойсеєм та Ісусом. Але чи здатні юдеї, християни й мусульмани подібним чином налагодити стосунки? Або вони приречені бути запеклими ворогами в кровопролитному конфлікті цивілізацій? Після 11 вересня президент Джордж Буш і британський прем’єр-міністр Тоні Блер не раз називали іслам релігією миру, але представник християнського відродження Френклін Ґрем стверджував, що іслам — це «надзвичайно зла і жахлива релігія», а тележурналіст Джеррі Фолуелл засуджував Мухаммада як «терориста»3. Мусульманські громади світу різко реагували на події 11 вересня, засуджували цей злочин як антиісламський, підкреслювали спільність мусульман з юдеями і християнами, хоча ісламські джихадисти заявляли, що юдеї та християни — «невірні», які заслуговують на смерть у цьому житті й на вічні муки в потойбічному.

Події 11 вересня 2001 року звели розмови про іслам до питань війни і терору. Але під час будь-якого обговорення ісламу слід пам’ятати, що слово «іслам» пов’язане з іншим словом — «салам», тобто «мир». Мусульмани вітають один одного словами «Ассаламу алейкум» («Мир вам») і відповідають на це привітання «ва-алейкум ас-салам» («і вам мир»). Однак слово «іслам» ще й означає «покірність», «поступки». Отже, іслам — це шлях покірності, а мусульмани — «скоряються» і прагнуть миру в цьому й у потойбічному житті, довіряючи себе єдиному правдивому Богові. Про це свідчить передусім те, що вони моляться навколішки. «Ти впадеш на коліна, чи тобі гординя не дає?» — запитує ця традиція. «Масджид», арабська назва мечеті, дослівно означає «місце поклоніння». У вірних цьому звичаєві на чолі мають залишатися садна, в Корані названі «знаками поклонiв» (48:29)4.

МОЛИТВА

П’ять разів на день, 365 днів на рік упродовж понад тисячі років мусульмани слухають заклик до молитви, що лунає з мінаретів у великих і малих містах планети. Цей заклик, який називають азан, майже завжди звучить арабською мовою, адже, на думку мусульман, саме арабською Бог дарував своє останнє одкровення — Коран — своєму останньому пророкові Мухаммаду. В різних країнах мусульманського світу азан ледь варіюється, серед іншого й упродовж дня. Наприклад, до зорі в ньому звучить нагадування про те, що «молитва краща за сон». Ось азан у найзагальнішому вигляді:

Аллаг великий,

Аллаг великий,

Аллаг великий,

Аллаг великий,

Засвідчую, що немає Бога, окрім Аллага.

Засвідчую, що немає Бога, окрім Аллага.

Засвідчую, що Мухаммад — посланець Аллага.

Засвідчую, що Мухаммад — посланець Аллага.

Поспішайте на молитву.

Поспішайте на молитву.

Поспішайте до спасіння.

Поспішайте до спасіння.

Аллаг великий,

Аллаг великий.

Немає Бога, окрім Аллага.

Понад мільярд людей, приблизно одна п’ята населення Землі, вважають себе мусульманами; за чисельністю прихильників іслам поступається лише християнству. Як і християнство, іслам зазвичай зараховують до західних релігій, він панує в таких близькосхідних країнах, як Іран, Ірак і Афганістан. Однак більшість мусульман світу живе в Азії. В Індонезії їх приблизно 178 мільйонів, більше, ніж у будь-якій іншій країні, втричі більше, ніж у Саудівській Аравії, Афганістані та Іраку разом. На наступних за Індонезією місцях ще три країни Азії: Індія, Пакистан і Бангладеш. Із десяти країн із найбільшою часткою мусульманського населення лише дві, Єгипет і Іран, належать до держав Близького Сходу. Три (Нігерія, Алжир і Марокко) — африканські (як і Єгипет). Остання країна, а саме Туреччина, частково розташована в Азії, на Близькому Сході та в Європі5. У центральноазійських державах — Азербайджані, Туркменистані, Узбекистані, Таджикистані та Киргизстані — мусульмани становлять більшість. У Європі до країн з мусульманською більшістю належать Албанія, Боснія і Герцеговина та Косово. Крім того, невеликі мусульманські громади, що стрімко зростають, можна спостерігати скрізь у Європі та Північній Америці.

За деякими оцінками, майже 20% людей, які потрапили до США як раби, були мусульманами, але іслам уперше став помітним у країні завдяки організації «Нація ісламу» (NOI), яка завербувала політичного активіста Малколма Ікса і боксера Мухаммада Алі, а також нетрадиційно поєднала негритянський націоналізм та іслам. По тому як у 1975 році помер Елайджа Мухаммад, який очолив «Націю ісламу» після таємничого зникнення її засновника Воллеса Д. Фарда 1934-го, організація існувала, очолювана У. Д. Мухаммадом, сином останнього. Він схилявся до сунітського ісламу як основного напряму. Після того як У. Д. Мухаммад розпустив NOI, Луїс Фаррахан відновив її діяльність, проте сьогодні переважна більшість афроамериканських мусульман у США — представники основного напряму сунізму, а не члени «Нації ісламу».

Стрімке зростання ісламських громад у Європі призвело до низки суперечок стосовно свободи слова й обов’язкового носіння мусульманками хіджабу. Якщо у Франції хіджаб у державних навчальних закладах заборонили через відокремлення церкви від держави, у Швеції його дозволили носити в ім’я свободи віросповідання. Тим часом відносини мусульман і немусульман в багатьох європейських країнах сягають значної напруги. Нещодавнє дослідження показало, що більшість дорослого населення Нідерландів негативно ставиться до ісламу. Згідно з іншим дослідженням, більшість мусульман у Німеччині переконана, що європейці ставляться до них вороже. Тим часом значна частина мусульман і немусульман повідомляють, що відносини мусульман і жителів Заходу «мають загалом негативний характер»6.

Іслам представлений також в американській і європейській поп-культурі. Якщо буддистів у кіно зазвичай зображують у позитивному ключі — згадаємо, на­приклад, «Кундун» і «Сім років у Тибеті», — то мусульманам майже завжди дістається роль «поганих хлопців». Є й позитивні персонажі, наприклад, шериф Алі у виконанні Омара Шаріфа в «Лоуренсі Аравійському» та Азім, якого зіграв Морган Фрімен у фільмі «Робін Гуд: Принц злодіїв». Але в бойовиках мусульман зазвичай показують людьми, які лише виконують намаз та вбивають, і не обов’язково саме в такій послідовності7.

Я ніколи не чув азан у кінофільмах, зате чув, як він звучить на чотирьох континентах. Але ніде він не дивував мене так, як у Єрусалимі, де, як мені тоді здалося, він лунає з усіх усюд. Я чув його, коли стояв біля Західної Стіни. Чув у храмі Гробу Господнього. Він лунав, коли я входив через браму Дамаска в мусульманський квартал Старого міста. І щоразу я згадував про близькість західних монотеїстичних релігій у одному з міст, за які точилася найзапекліша боротьба, адже мусульмани постійно чують один одного. Значною мірою іслам — релігія, яку впродовж століть поширювали усно, промовами, за допомогою звуків.

На азан, який у наші дні передають по телебаченню та в інтернеті, мусульмани реагують по-різному. Одні ігнорують його. Інші слухаються заклику. Але той, хто дотримується обрядів, залишає приготування їжі, керування автомобілем і будь-яку роботу й присвячує молитві час на світанку, опівдні, пополудні, на заході сонця й уночі. Готуючись до намазу, ці люди виконують обмивання, очищуються від життєвого бруду, повертаються обличчям до Мекки — священного міста ісламу, — схиляють голови, говорять про свій намір звершити молитву й обіцяють молитися лише в ім’я одного Аллага. По тому вони починають наповнювати повітря священними звуками.

Стародавній танець молитви мусульмани виконують усім тілом: встають, вклоняються, простягаються долі, сідають. Їхні долоні переміщуються спочатку за вуха, потім до торса. Вони нахиляються вперед від пояса, поклавши руки на коліна і тримаючи спину прямо. Потім знову встають. Вони простягаються в позі повної, абсолютної покори Аллагу, торкаються землі колінами, долонями, чолом і носом. Поки триває намаз, пози чергуються.

Молитва не може тривати скільки заманеться, неприпустиме фамільярне й неофіційне звернення до Бога, як у євангельських протестантів. Певна річ, мусульмани можуть звертатися до Аллага з особистих причин, своїми словами й рідною мовою. Але п’ять щоденних молитов, салят (вимовлений уголос на світанку, на заході та вночі, а також подумки опівдні й пополудні), вони повторюють арабською саме так, як повторювали їхні предки впродовж століть, від слів «Аллаг Акбар» — «Бог великий». Далі вклоняються, благословляють і підносять Аллага над усіма. Мухаммада називають його пророком і вісником, просять миру «праведним слугам Аллага», славлять ангелів. Вони просять Аллага благословити «Мухаммада і народ Мухаммада», як Бог благословив «Авраама і народ Авраама».

Після цього мусульмани читають найпоширенішу молитву ісламу, мусульманський аналог «Отче наш», з першої найвідомішої сури, або глави, Корану, названої «Аль-Фатіха»:

Iм’ям Аллага Милостивого, Милосердного!

Хвала Аллагу, Господу свiтiв!

Милостивому, Милосердному!

Царю Судного Дня!

Лише Тобi ми поклоняємося i лише в Тебе просимо допомоги,

веди нас шляхом прямим,

шляхом тих, кого Ти надiлив благами, а не тих, хто пiд гнiвом Твоїм,

i не тих, хто заблукав

(1:1–7).

П’ЯТЬ СТОВПІВ

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.