Варта у Грі. Книга 1 ebook

Аннотація

Кажуть, старе місто сповнене місць для чародійства. Ось між двома вулицями пробігає перехід, схований арками. Туристи заглядають туди зацікавлено, місцеві перетинають швидко, не озираючись. Перехід короткий. Стоптані сходи вниз. Ресторан — праворуч, занедбане церковне подвір’я — ліворуч.

Двоє чоловіків стоять, зсутулившись над тим, що на землі перед ними. Їхні плащі надто теплі для літніх сутінків. Постаті надто схожі.

— Занотовуй все, що бачиш, — каже один хрипко й повільно, ніби остерігається власних слів.

Другий упівоберта зиркає на супутника. Киває.

Молоде обличчя суворе, як і у старшого. Рука в темних рукавичках — ще одна не літня річ — літає над записником.

— Занотовуй хутчіше, — напосідається перший, — я не хочу строчити звіт до ранку.

— Звіт усе одно строчити мені, — огризається той, що з блокнотом, і тут же згинається навпіл, важко видихаючи.

— Скасувати біль!.. Ще мені бовкатиме тут. Кодло мале, — старший стріпує з рук щось невидиме і зневажливо дивиться на свого підопічного. — Час! — він розвертається так різко, що плащ злітає в повітря, змітаючи куряву зі старого й порожнього постаменту.

— Час… — похмуро бурмоче другий, похапцем ховаючи блокнот у внутрішню кишеню.

Перед тим як піти, він крадькома озирається в нічній пітьмі.

— Надивишся ще, — харкає перший, вловлюючи і цей погляд. — Стільки надивишся, що тобі зле стане, вишкварку. Гра почалася.

— Той, хто придумав це пекельне літо, був явно несповна розуму! — поскаржилась Дикоросла й витягнула поперед себе руки, ніби хотіла дотягнутися до примарної прохолоди.

— Ти кажеш те саме кожного разу, — байдуже зауважила Варта, розмішуючи лід у коктейлі. — Восени — бо дощ і мряка, трави гниють. Узимку — бо холодно і зілля вимерзає. Навесні — бо знову дощ…

— І я цілковито права! Ненавиджу це місто. Сіра, нудна, бруднюща діра!

— Сиділа б у своїх Карпатах, — Варта байдуже смикнула плечима. Хоч у вільготні й туманні дні місто і їй не особливо подобалось. Воно розчиняло всю красу свого минулого в поспішності й метушні. А дівчина часом уявляла знайомі вулиці спокійними, тихими й зеленішими, як сотню років тому чи й раніше. Але нема такої магії, котра дозволила б повернутися в минуле.

— Пхах! Скажеш таке! — Дикоросла ляснула долонею по столу, і вази із квітами боязко задзеленчали. — Посиділа б ти тиждень на полонині в моєї бабки Рутмери з її колєжанками, молилась би на кожну проїжджу вантажівку, аби тебе тільки забрали звідти геть до будь-якого міста. Хіба би ти любила з ранку до ночі полоти грядки, перебирати трави, розвішувати їх під стелею і при цьому співати давні замовлянки. Бо бабка вперлася рогом, що без слів жодне моє зілля не буде таким, як треба. І чекай, це я ще не згадала про визбирування всякої поторочі по ночах!.. Та де там, білоручко наша, ти би вмерла, ще й тиждень не минув би!

— До речі, про смерть! — в’їдливий голос за спиною примусив дівчат озирнутися.

— Ото вже! — Дикоросла закотила очі. — Краще би світляка якогось принесло, ніж тебе, Морте.

Тонкі губи знайомого, названого Мортом, розтягнулися в посмішці.

— Я не до тебе звертаюся, відьмо, не тішся надіями, — він зиркнув на її подругу. — То що, ми сьогодні дізнаємось, чи наша Варта чогось варта?

— Дякую за нагадування, — дівчина хмикнула. — Тільки цей жарт перестав бути оригінальним ще з моменту, як я пішла в молодшу школу. Втім, іншого я від тебе й не очікувала.

— Ох, як ми посміливішали! — Дикоросла сплеснула в долоні й зиркнула за спину Морта. — А чи це не Максиміліан там з алхіміками на барі?

Вуха хлопця спалахнули, він тихо вилаявся і рвонув до дверей, навіть не озирнувшись. Схоже, відьмині слова втрапили просто в ціль. Хоча направду ні Максиміліана, ні його друзів-алхіміків із сім’ї Дворянинів на барі не було. Та через давню неприязнь, витоків котрої Варта вже й не пригадувала, Морт намагався не перетинатися з тусівкою Макса. Особливо сьогодні. Сьогодні алхіміки нашпичені до краю. Адже дуель.

— Бувай-бувай, язик без кісток! — розсміялася відьма і стурбовано повернулася до Варти. — А все ж тобі геть не обов’язково брати в цьому участь. На відміну від Аллі, щоби їй крейда розкришилась!

Подруга знову смикнула плечима, скидаючи з них темні важкі хвилі волосся.

— Я буду тільки третьою заступницею. Навряд чи до мене дійде черга.

— Дійде, ще й як! — Дикоросла мовби читала її думки. — Мортова втіха мене насторожує. От влити б йому правдоводу трохи до пельки!

— Тільки зілля переводити. Я певна, що Морт не знає нічого корисного.

Та і що тут знати: з магічними дуелями все звично, правила знайомі, потенційні суперники — теж. Навіть якби Морт якимось дивом притерся до світлих і викрив, хто заступники із їхнього боку, Варта не бачила в цьому сенсу: вона довіряла власній магії. А магія, дякувати вищим, не підводила. До того ж не кожен зі знайомих міг похизуватися таким сильним даром.

— І дарма ти така певна, що Морт ні до чого! — хмикнула Дикоросла. — Такі, як він, завжди собі шлях знайдуть. От коли я жила в бабки, то тамка наймолодша учениця була, Горобинка звалася. Не вміла нічого! Тільки язиком тріскотіла. Але завше десь пробиралася на шабаш старших і дізнавалася про все наперед: яке завдання нам заготують, чим випробовуватимуть. Усе вміла визнати, випитати, задобрити! І однаково згинула Горобинка… — Дикоросла опустила погляд і стихла на мить. Проте тут же стрепенулася й повернулася до подруги. — Ти тримайся сьогодні. Я прийду подивитися.

— Не треба, — Варта скривилась, передчуваючи, що попереду важка ніч і глядачів збереться багато.

— Однаково прийду. Чи ти думаєш, що у когось є краще цілительське зілля? Я б на світляків не розраховувала!.. Вдавляться, а не поділяться своєю силою.

— Я й не розраховую, — відказала дівчина. Світлі однаково рідко користувалися зіллями, бо їхні цілителі діяли по-своєму.

— І правильно робиш! — відьма сьорбнула каву до денця, облизала губи і схопила з бильця сумку в горохи. — Я побіжу до Роми й Ружички, у нас нині ще збіговисько!

Варта усміхнулася подрузі. Збори молодшого шабашу завжди проходили весело, а якщо опісля ще приєднувалися чародії й алхіміки, то це переростало у велику гулянку. І хоч Дикоросла любила згадувати підліткові роки, розповідати про життя у суворої баби Рутмери та традиційне відьомське навчання, Варта знала, як подруга тішилася нагодою втекти до Львова, вирватися з-під надмірної опіки й позбутися нескінченних настанов.

Проте щойно Дикоросла з її невичерпним ентузіазмом пішла, як повернулося відчуття задухи й напруження.

«Треба почерпнути сил…», — нагадала собі дівчина. До дуелі Аллі та Люцема залишалося ще шість годин. І хай Варта заспокоювала Дикорослу, мовби до третьої заступниці сутичка не дійде, дуель нині буде гарячою. Бо не вступиться ні зверхній глава світлих із відповідним іменем Люцем[1], ні її подруга, темна алхімея Аллі. Ні, жоден із них не мав схильності поступатися чи визнавати помилки. Отож готуйся до сутички, Варто.

Жертва йшла у правильному напрямку. Вгору алеєю університетського парку. До затишних вулиць, де мало перехожих у цей час.

Дехто любив набиратися сил у людних місцях, у всіх на очах. Наче в цьому був особливий кайф. Варті таке не подобалось. Хтось може перервати. Хтось може завадити. Хоча Аллі завжди казала, що їй просто не вистачає концентрації.

Проте цього разу все складалося чудово. Жертва чвалала повільно, ніби на неї нестерпно давила не лише внутрішня темрява, а й щось фізичне. Варту цікавила тільки темрява. Біль чи страх. Пригнічення чи злість. Ревнощі чи образа. Розчарування, сором, петлі нездійснених бажань і розбитих мрій. Усе те, чим можуть живитися темні. Усе те, за що світлі дорікають їм споконвіків і вигадують собі примарну вищість. Як ніби самі набагато кращі.

Дівчина тріпнула пальцями — і павутина дзенькнула, перш ніж розгорнутися у важкому літньому повітрі, прокласти собі шлях на кілька метрів уперед і торкнутися жертви. Павутина, яка торкалася невидимого світу, дозволяла керувати енергіями й творити чародійство, — привілей магів. Адже алхіміків енергія не слухалася без провідника-крейди. Але вони натомість вміли застосовувати її для креслення тривкіших, складніших заклинань, недоступних магам. А відьми… У відьом був свій підхід. Вони не мали хисту до павутини і бойових чарів. Зате майстерно варили зілля, уміли ворожити, а декотрі бралися й до складного впливу на людські тіла чи почуття, але, подейкували, що за це вимагали шалену плату. Дикоросла із подругами таким іще не займалися. А якщо й займалися, то друзям не зізнавались.

А Варта, як і всі маги, для поновлення чаклунських сил потребувала чужих емоцій.

Після дотику до жертви відчуття одразу ж стали яскравішими. Ось воно, ось! Настільки глибоке пригнічення, що павутина не встигала передавати енергію Варті. Дівчина повільно крокувала за своєю жертвою, не випускаючи зв’язку й насолоджуючись кожним кроком, кожним ковтком. Її сила починала співати. Людина й не підозрювала, що в цей момент відбувається. Тим часом чаклунка відчувала: те, що давить на жертву, перетворюється на її темряву, на її власну глибоку пітьму. І ця пітьма містила в собі джерело сили. А ще — сліпуче задоволення, яке ні з чим не порівняти.

Варта замружилась наостанок від приємного запаморочення й різко обірвала павутину. Багато пити не можна. Якщо вона бере собі біль — болю стає більше. Бере гнів — і той здушує жертву. Ковтає її розчарування — і каменюка на плечах важчає з кожною секундою, часом затуманюючи випадковій людині весь світ. А тоді — раптові самогубства, особливо жорстокі напади чи ще якісь наслідки. Люди надто крихкі… І хай вони не знають про існування чародійного боку світу, треба пильно оберігати їхнє незнання.

Але цього разу жертва нічого не помітила. Вона сіпнула лямку рюкзака, мовби хотіла його полегшити чи скинути взагалі, зиркнула праворуч і перебігла дорогу, залишаючи Варту сам на сам з її поновленою силою. Та затоплювала, заколисувала, а потім, навпаки, здіймалася, мов хвилі на морі у грозову ніч.

— Ну-ну, поглинанням енергії неповнолітніх займаємось, — різкий іронічний голос негайно вирвав Варту з її розкошування. — Та ще й при світлі дня.

Дівчина стріпнула із себе заціпеніння й озирнулася, готова до захисту.

Незнайомець стовбичив у тіні будинку і мружився на сонце.

Варта не знала його обличчя. І не відчувала жодної аури — ані світляк, ані їхній. А кровопивця б так на сонце не шкірився, та й не бачили їх у місті вже скільки років… Якби не його слова, то можна було б сміливо заявити, що хлопець перед нею — людина. От тільки людина б не помітила того, що Варта живилася енергією перехожої… І все одно це чужинець. Із такими одна розмова.

— Йди, куди йшов, — відказала дівчина різко. — Не дратуй мене.

— А то що? На дуель викличеш? — хлопець сховав руки в кишені джинсів, демонстративно виставивши великі пальці зверху.

Попри спеку Варта відчула, як хвиля холоду полоснула по спині. Здавалося, що небажаний свідок її трапези знав про те, що сьогодні зіткнуться Аллі (найкраща темна алхімея у місті) і Люцем (до біса пафосний та показово праведний світляк). А вона, Варта, — третя заступниця з боку Аллі. І вона до тремтіння в колінах боїться підвести, хоч і має вдосталь сил. Але чужинець не міг про це знати.

Він тим часом вийшов із тіні на світло — сонячні іскри розсипалися темним і кучерявим, як серпантин, волоссям.

— Дуелі — ніщо у порівнянні з Грою, — пробурмотів повчально.

— Гра мене не цікавить, — Варта роззирнулася, думаючи, як їй позбутися небажаного свідка. Врешті, вона нічого не порушила і не має жодної причини остерігатися цього нахаби.

— Брешеш, — відрізав хлопець. — Вона цікавить усіх. А я знаю щось дуже корисне про всю цю катавасію. І знатиму ще більше.

— Яка радість, — дівчина зиркнула повз незнайомця, шукаючи підступ.

Жодних тіней, жодних аур. Він прийшов сам-один. Це спантеличило ще більше. І роздратувало. Бо часу мало. Бо всі її думки — вже біля Цитаделі, із Аллі.

— То що тобі треба? — визвірилася врешті Варта. — Хочеш настукати в суд Конгломерату, що я випила неповнолітню, то стукай. Але спочатку знайди її й доведи, що так і було. Я у жертв паспорти не перевіряю.

Голос хлопця теж став неприємним:

— Я тобі кажу, що маю корисну інформацію про Гру, яка от-от розгориться. Про ту малу — це я так, щоби розмову почати.

— Погану обираєш тему для початку розмови, — Варта глибоко вдихнула й смикнула кутики губ у подобу іронічної посмішки. — Я темна. Дуже нехороша темна. І мені дуже не подобається, коли хтось втручається в трапезу.

— Можливо, дуже нехороша темна навіть має ім’я? — хлопець, здавалося, горів бажанням її роздратувати якнайсильніше, бо сарказм проступав у кожному його слові, як загострені шпичаки.

Чаклунка міцно стулила губи. Вона розуміла: витрачати силу перед нічною дуеллю не варто, тому лише випустила одну-єдину ниточку, тонку й непомітну. Опустила її на землю і блискавкою відправила до незнайомця. Провчити його — хай би ким він був! — видалось їй кращою ідеєю, ніж терпіти зараз ці дивні розпитування й недолугі спроби познайомитися.

У місті не було темних чи світляків, котрих Варта не знала б бодай із вигляду. А чужинців тут не люблять: своїх нахаб вистачає.

Павутина сягнула цілі.

Чаклунка перевела погляд на обличчя хлопця, очікуючи, що воно викривиться від болю раптової атаки. Але нахаба тільки посміхався. Сонце в його волоссі, на високій горбинці носа і в темних очах розгорілося ще яскравіше, поки Варта не зрозуміла, що це не справжнє сонце.

Це блискотіли ледь зримі щити.

Справжні.

Її павутина просто не змогла пробитися. Чужинець володів майже міфічним захистом. Він відмежувався щитами проти чародійства, які зробили його невразливим до атаки. Принаймні до такої, порівняно слабкої. Варта ніколи раніше щитів не бачила, проте впізнати їх не становило проблеми, коли знаєш, про що йдеться. А вона знала й одразу насторожилась, уявляючи, хто ж це перед нею стоїть. Явно не простий турист.

— Я очікував від тебе цього кроку, — після чітко вивіреної паузи хлопець коротко розсміявся, — тому підготувався теж. Врешті, темні всюди однакові: і у Львові, і у Празі, і всюди, де я побував. Так, Варто, я не звідси. Так, мені вже відомо, що ти Варта. І, до слова, мені відомо набагато більше.

Попри те, що вона, як і більшість темних, зазвичай обирала напад, зараз перемагало непереборне бажання розвернутися і втекти якомога далі, якомога швидше. Вона зробила крок назад. Якщо перейти дорогу, тоді перебігти подвір’я Політеху — там студенти, там якісь люди, там він нічого їй не зробить…

Але другий крок не вдався: щось стримувало на місці у повному заціпенінні. І навіть сили, щойно отримані у жертви для сьогоднішньої дуелі, не допомагали вирватися.

— Почнемо з простого, — хлопець примружив очі сильніше, — якщо ти відмовишся співпрацювати, я вб’ю тебе, аби не заважала принаймні.

Варта дивилася поперед себе й кліпала.

Треба ж. Задрімати на лавці, схованій у кущах біля Політеху. Дожилася.

«Більше не працюватиму у вечірню зміну…», — промайнула думка. Врешті, мама все одно була невдоволена її роботою в кав’ярні й завжди твердила, що в них достатньо грошей, аби доньці не доводилося принижуватись перед звичайними людьми. Але бажання самостійності ніхто ще не скасовував, як і бажання Варти опанувати всі методи приготування хорошої кави. До всього вона вкрай не хотіла визнавати перед батьками, що досі не знає, чим хотіла би зайнятися далі. І про видіння, котрі запевняли, що їй тут не місце, розповідати не хотіла. Але їх від того не меншало.

Чаклунка зиркнула на годинник — дві години до дуелі. Надворі стемніло. Ворота парку біля Політеху вже зачинили. Доведеться лізти через огорожу. Та для особи, котра виросла на тусівках темних магів, це не становило проблеми.

Тривожило інше: Варта ніяк не могла пригадати, як опинилася тут. Зате сон свій пам’ятала прекрасно: після трапези її перестрів знавіснілий молодик, який володів справжніми щитами. Він іще триндів щось про Гру і співпрацю, але тоді підійшов старший пан із ціпком…

Ох! Згадавши, як навідмаш той лупнув нахабного молодика, Варта зрозуміла, що ціпок у пана був явно декоративним аксесуаром, а не підтримкою, необхідною в поважному віці.

А далі вона прокинулася. Нікого поруч. Тільки голова болить. І…

— Трясця… — дівчина прогортала список пропущених дзвінків: три від Дикорослої, по одному від Аллі й Максиміліана та вісім із дому.

— Трясця в квадраті, — пропущені дзвінки з дому ніколи добром не закінчувалися, хоча Варта була давно повнолітньою. Але батьки настільки активно опікали її, мовби хотіли компенсувати те, що вони прийомні.

Телефон завібрував знову. Цього разу повідомлення. Від Дикорослої.

«На Дорошенка бачили суддю з Чехії. Назріває початок?»

Варта застогнала і швидко набрала відповідь.

«Може, він у відпустку приїхав. У них же буває відпустка?»

«Він що, дурний, щоби в Україну пертися у відпустку?» — Дикоросла відписувала завжди блискавично, ніби не мала інших справ.

Насправді про чародійську владу вони майже нічого не знали, а влада успішно ігнорувала існування їхніх країв. Тому легендарні судді легендарного Центральноєвропейського конгломерату у розповідях й розмовах прирівнювалися до кровопивць та інших істот, щодо існування яких львівська тусівка не мала певності.

Дівчина схопилася з лавки і сховала телефон у кишеню джинсів.

Якщо судді справді збираються в місті, то Гра на носі. Та сама Гра. Протистояння за владу в Конгломераті. Прецедент, котрий, на щастя, трапляється раз на сто років. Але дуель — сьогодні. Отож, не час думати про…

«…Якщо ти відмовишся співпрацювати, я вб’ю тебе…»

— Так, мам. Так, точно. Так, з Дикорослою. Так, прийду вранці… Ні, жодних настоянок… Коли це я так робила? Пфф!.. Усе добре. Па. Татові теж.

— Вони в курсі, що тобі вже стукнуло 18? — криво посміхнувся Молібден, старший брат Аллі, який сьогодні був другим заступником.

— Ага. І що 25 теж у курсі. Але думаю, коли мені буде 40, вони розпитуватимуть те саме, — Варта швидко сховала телефон у кишеню.

— Ну, готові? — Аллі діловито підв’язувала пишне мідно-руде волосся, щоб воно не розліталося на всі боки під час сутички, коли будь-яка деталь може завадити перемозі. — Сьогодні ми виб’ємо з них усю їхню світлість, а потім до ранку гулятимемо на мою останню стипендію.

— Думаю, стратегію нікому пояснювати не треба, — Максиміліан упер руки в коліна і подався вперед. — Я розберуся з будь-яким світляком, якого б Люцем не обрав. Молю, якщо здумає виставити проти тебе сестру, то вже не падай під її чари.

— За дурня мене маєш? — широкі брови Молібдена сіпнулися. — Люсент — справжня зміюка. Я бачив, як вона одного разу з Мортом зійшлася — той жевжик ледве втік живим.

— Морт не особливо вдалий приклад. Його моя мала однією лівою і без чарів покладе, — осміхнувся Максиміліан і повернувся до Варти. — Ну, панєнко, якщо ми з Молем не вирішимо все до третього раунду, то ти мусиш перемогти. Проти Люсент не бійся йти напролом. Вона шугається натиску і швидкості. Якщо ж ні, то він міг покликати Оллу чи Армана. Олька надто добра, щоб відмовити. А Арман надто тупий. Альтер наче не в місті — це добре.

— Та мені байдуже, — відповіла Варта. — Головне, щоб не дійшло до фіналу.

На дві секунди всі замовкли під вагою похмурих роздумів. Фінал, коли битви трьох заступників не вирішили, хто ж переміг, — найгірший варіант. Бо тоді в дуелянтів є право зайти найдалі.

— Святі капці, той світляк однаково не буде битися на смерть! — Молібден ляснув долонею по столу і розвіяв важку тишу.

— Я теж думаю, що не буде. Він надто себе любить, — погодилася Варта і вирішила, що зараз саме час відвернути розмову від фатальностей. — Слухайте, я з Дикорослою розмовляла. Вона казала, що в центрі бачили суддю.

— Якого? — насторожився Максиміліан.

— Ніби чеха.

— Твоя відьма, як нап’ється свого зілля, ще й живого духа побачить, — весело кинув Молібден.

— Я їй передам, — іронічно скривилася Варта, — якщо ти сьогодні потребуватимеш ліків.

— О, а вона що, прийде? — хлопець пожвавішав і провів обома руками по білявому волоссю.

— Молю, потім будеш за своїми відьмами бігати. Нам час іти, — нагадала Аллі, яка вже стояла на порозі й нетерпляче вистукувала кісточками пальців по одвірку.

— То що, ніхто нічого не чув про суддів? — Варта розуміла, що це останній шанс перед дуеллю дізнатися щось достеменне.

Максиміліан подивився на неї довгим втомленим поглядом і чітко виговорив:

— Ні. Ми нічого не чули.

— Але якщо почнеться Гра, а ми не знатимемо вчасно, то хтось зі своїх може постраждати… — зауважила чаклунка.

— Дивись, сьогодні не постраждай, — Молібден обійняв її за плечі, рвучко притягнув до себе й шепнув на вухо: — Варто, не дратуй Макса. Він дико боїться за Аллі. Та й ніхто не розпочне Гру без суддів і офіційного оголошення, ну.

Дівчина кивнула. Алхімік відпустив її і вислизнув у коридор повз сестру, яка чекала, поки всі заступники вийдуть із кімнати. Максиміліан на хвилину затримався із Аллі, тому Варта і Молібден мовчки сиділи на сходах, чекаючи їх.

Дівчина пригадувала ті дні, коли Максові тільки-но «пощастило» закохатися в до біса сильну, проте таку ж до біса запальну алхімею на ім’я Алхімея. І хоча раніше вона виходила неушкодженою з усіх сутичок, але допекти Люцемові… Це вже не жарти. Аллі так і не розповіла їм, що сталося між нею та очільником світлих. Та магія в крові завжди збурювала й шукала вивільнення, тому часом для конфлікту вистачало кривого слова. А як збурює власна магія — це Варта гарно знала.

— Ти будеш жерти болото з моїх чобіт! — сплюнув Максиміліан собі під ноги; і юрба — принаймні одна її половина — вибухнула схвальними криками.

Варта зчепила руки в замок і не відривала погляду від битви перших заступників. Власне, битвою це важко було назвати. У коло темних та світляків виштовхали Макса і його суперника — білявого алхіміка, який працював у Вартиній кав’ярні в іншу зміну. Його імені дівчина досі не знала.

Щойно спостерігачі оголосили початок, маг кинувся на світлого, як на смертельного ворога.

Розчерк — і права, робоча рука алхіміка стікає кров’ю.

Дзвін натягнутої павутини — і білявець лежить на землі, важко хапаючи повітря ротом.

Розчерк!..

Варта не встигала помічати, як нитки енергії витанцьовують під пальцями Максиміліана — він настільки віртуозно перебирав атаки. Не давав супернику ні секунди поблажки, ні шансу вдихнути.

— Він його, граючи, переможе! — захоплено видихнула зовсім юна чародійка, котра якимось дивом затесалась між глядачів.

Варта зиркнула на неї нищівним поглядом. Неповнолітнім забороняли навіть наближатися до місць таких сутичок — хіба хтось старший приведе. Але тоді увагу дівчини знову привернула дуель.

Максиміліанів суперник встиг накреслити в нього перед носом атаку. Невидимі елементи зійшлися — й бахнуло. Проте маг метнувся назад, уникнувши вибуху. Його темне волосся й синя футболка задиміли.

Зачепило.

Тут Макс розвів руки в сторони, ніби намірявся прийняти атаку, якою б вона не була. Проте Варта навіть на відстані завважила, як надулися вени на його руках.

Алхімік зробив крок уперед і похитнувся. Чародій натужно звів руки разом — і на мить клубок, де спліталися нитки енергій, став видимим. І вибухнув.

Макс за мить до того кинув свою атаку в бік суперника. Той заточився і впав.

Маг наступив на руку алхіміка. Вибив із його пальців крейду і роздушив її підошвою важкого черевика.

Білявець, що простягнувся на землі, кволо потягся за іншим шматком. Але Максиміліан зірвав шкіряну сумку із крейдою з його пояса. Тоді замахнувся і перекинув її через високу огорожу біля архівної вежі, котра бовваніла, ще більш присадкувата й величезна у нічній темряві, ніж засвітла.

— У світляка жодного шансу. Навіть якщо він натицяв крейди у кожну кишеню, а не схоже на те, — протягнула Дикоросла. І вона була права: без крейди алхімік не міг торкатися до енергії. Та й заюшене кров’ю обличчя виглядало зовсім зле.

Світлий звів закривавлені пальці вгору і видихнув:

— Моя поразка.

Макс розкинув руки. Його долоні почервоніли від опіків. Волосся досі диміло. Крики радості, які зустріли переможця, могли оглушити.

Переможений, не струшуючи болото з одягу, пошкандибав назад до своїх. Варта примружилася й помітила, що Люцем зустрів алхіміка мовчанкою. Лідер світляків не любив виказувати, що коїться в його голові. А прісна мармиза, завжди однаково бліда і зверхня, виражала мало емоцій.

— Перемога за Максиміліаном з боку Алхімеї! — радісно повідомив Неф, спостерігач від темних.

— Наступні! — вигукнув спостерігач від світляків. — Молібден із боку Алхімеї і Люсент із боку Люцема.

— Його сестра проти її брата, — шепнула Дикоросла, котра стояла за спиною Варти і коментувала кожен рух дуелянтів. — Ти диви. Цікаво, чиї сімейні узи переважать?

— Переважать везіння і швидкість. І вміння терпіти біль, — відрізала чаклунка, спостерігаючи за тим, як наперед виходить довготелеса і худа сестра Люцема в білій сукні.

— Ади, яка цяця, — відьма пирснула. — Сподіваюся, Моль допоможе їй вивалятися в багнюці!..

Варта цитьнула на подругу. Проте місце для дуелі в безлюдній частині парку на Цитаделі обрали недарма. Небагато тут нічних гуляк. Ніхто не хоче у чорнильній пітьмі підійматися на гору, котра нависала над вулицею Коперника, й блукати поміж руїн, гаражів і залишків чужого пікнікування. А галявина біля чорної і страшної поночі вежі-архіву якраз підходить, щоб начистити комусь пику. І болото, яке квацяло під ногами після нещодавньої зливи, додавало шансів принизити суперника. Це не входило до обов’язків дуелянтів, але темні та світлі, звиклі до протистоянь, не гребували нічим. Часом Варті здавалося, що магія витягує назовні найгірше, що в них є. Але вона й сама часто не могла протистояти закликам внутрішньої темряви і мусила докладати зусиль, аби не зірватися й не перетнути межу. І це не завжди вдавалось.

— Моль, крила ще не пообривали? — навмисне знущально проспівала Люцемова сестра, розминаючи пальці.

Молібден не відповів, зреагувавши на юнацьке прізвисько лише іронічною посмішкою.

— Він покладе її, — видала Дикоросла впевненим тоном. — Хоча б тому, що я тут.

Варта посміхнулася попри те, що хвилювання затоплювало її. Подруга добре знала про погляди брата Аллі у свій бік. Настільки добре, що це ставало постійною причиною кпинів та пліток під час зборів молодшого шабашу, який очолювала Ружичка. Але відьми ніколи насправді не віддавали своє серце нікому, вельми зрідка виходили заміж і загалом трималися свого сестринства, а не котрогось певного чоловіка. Принаймні, про це Дикоросла розповідала Варті ще на початку їхнього знайомства, як і про деякі відьомські звичаї, від котрих волосся ставало сторч.

— Молю, якщо ти її завалиш, з мене презент! — Дикоросла раптом протиснулася вперед, зірвала із себе смугасту майку і замахала нею в повітрі, мовби транспарантом підтримки.

— Не порушувати межі кола! — процідив крізь зуби світляк-спостерігач, поки його напарник та інші темні валилися зі сміху.

Оголосили початок.

Алхімік зірвався праворуч. На місці, де він щойно стояв, пробігли іскри струму. Люсент опустила руку, стріпуючи з неї залишки енергії.

— Повільно, — Молібден клацнув пальцями і кресонув двома шматками крейди щось просто в повітрі, ніби хотів отримати іскру. З його боку розтеклися тонкі нитки, які зіткнулися за спиною світлої.

Люсент тільки недбало глянула на замкнене коло й підняла руку вгору, ніби замішувала нею щось у небі.

Павутина Молібдена торкнулася її шкіри і…

Варта очікувала, що зараз бризне кров. Що на світлячку накинеться біль. Що сестра Люцема осяде на землю, скована павутиною, якої вона й не намагалась уникнути.

Але тут щось сталося. Щось дивне.

Люсент продовжувала стовбичити з піднятою рукою, обертаючи її та згрібаючи павутину в одне складне плетиво. Нитки атаки не торкалися її або ж не приносили жодної шкоди, а викликали тільки поблажливу посмішку на губах світлячки.

Здивований гомін пробігся колом.

— Та вона використовує свою тінь! Це заборонено! — загрозливо кинув Тайфун, глава темних, і вже почав пробиватися вперед.

— Смію зауважити, шановний пітьмавий, що я ні краплі не тінь, — відповіла йому Люсент спокійно, не розплющуючи примружених очей. — І ви зможете впевнитися в цьому, як тільки я переможу.

Ні, на власного тіньового двійника світлячка не скидалася. Та й не мали тіні такої магічної сили, яку вона щойно проявила. Варта перевела погляд на Молібдена. Чому він не нападав? Чому спинився?

— Його що, заціпило? — Дикоросла вчепилася гострими нігтями в руку подруги так, що ледь не проколола їй шкіру. Але схоже, що вона була права. Хлопець завмер, ніби заморожений. Крейда вислизнула з його пальців. Коли йому просто на голову опустилася закручена атака Люсент, алхімік не зробив ні кроку, щоб її уникнути, ні руху, щоб захиститися.

Крові не було.

Молібден просто повалився обличчям на землю і не підводився довгі пів хвилини. Обидві сторони очікували в тиші. Напруга зависла в повітрі. Врешті спостерігачі визнали програш другого заступника Аллі. Дикоросла гукнула щось скрипучим голосом до своїх відьом, і вони всі кинулися до алхіміка. Тайфун і Ферум допомогли винести непритомного Молібдена з кола.

Він програв.

Один-один.

Варта розуміла, що настав її час. Що зараз найвідповідальніший момент. Що необхідно хоч зубами, але видерти перемогу.

Бо інакше — у фіналі — зійдуться Аллі й Люцем. І ніхто не заборонить їм битися на смерть, якщо цього забажає світлий, на рахунку якого буде дві з трьох перемог заступників.

Але всі ці думки звучали дуже глибоко всередині. А на поверхні билась інша думка: вона вже бачила це. Магія, що відмежовує атаки й паралізує суперника. Магія, якої ніхто не повинен мати у своїх руках, і все ж…

«…Якщо ти відмовишся співпрацювати, я вб’ю тебе…»

— …і Варта з боку Алхімеї! — оголосив спостерігач.

Руки друзів одразу виштовхнули її уперед. Чаклунка кілька разів міцно стиснула кулаки, щоб оживити приплив крові до замерзлих пальців, і звела погляд на свого суперника.

— А щоб тебе… — мимоволі зірвалося з її вуст.

— Цікаво ж ти бажаєш удачі, — хмикнув хлопець зі сну, закладаючи неслухняні кучеряві патли за вуха. — Ну що ж, і тобі не вмерти, дуже нехороша темна.

Варта скинула із себе заціпеніння.

Хлопець зі сну осміхався хижо. Якогось біса він тут. Він — її суперник. Ким би цей виродок не був, головне — перемогти. Усе інше потім.

— Якщо після битви підеш зі мною, я тобі піддамся, — прошепотів він, наблизившись до неї на небезпечну відстань.

— Не сподівайся, — Варта скористалася цією нахабною близькістю і схопила суперника за барки.

Вона дала собі мить, щоб зануритися в темряву. І тут же хвилювання розчинилося.

«Ти знаєш, що робити, Вартова», — шепнув внутрішній голос.

«Увімкнути біль», — відповіла Варта, відчуваючи, як клекоче плетиво павутини, перетікаючи з її рук просто під шкіру суперника. Так найкраще. Найдієвіше. Прямий контакт, який змусить світляка пошкодувати про кожне-кожнісіньке слово…

Секунда. Друга. Третя…

«Вимкнути біль», — наказала чаклунка і, увімкнувши підсилення, відштовхнула мага. Проклятий світляк вже не осміхався. Він вилетів із кола саме на порожньому місці стику між світлими й темними і тарахнувся спиною об плетену загорожу архівної вежі. Самотній ліхтарик над воротами захитався неспокійно і блимнув.

— Варто! Розтрощи його! — промайнув позаду крик Дикорослої.

Суперник зводився на ноги важко. Чекати — втрачати час.

Дівчина теж вистрибнула з кола. Павутина вогняного закляття обійняла її руки.

Маг зник.

Чаклунка кинула кругову атаку, очікуючи нападу зі спини.

Земля під її ногами здригнулася. Вона втратила рівновагу і впала. Підхопилась негайно.

Праву руку в багнюці розітнув уламок скла. Вогонь згас, притлумлений її болем.

«Сконцентруйся!»

Зверху спускалося сітчасте плетиво павутини.

Хитромудра атака.

Варта метнулась назад. Павутина суперника черкнула її накидку й обсмалила.

Дівчина повернулась назад у коло. Незнайомець спробував одразу затиснути її випадами з обох боків.

Вона присіла й уникнула їх. Але кучерявий нахаба смикнув павутину на себе — і земля знову здригнулася.

Сильний. Меткий.

Варта підвелася повільніше, ніж хотіла. Вона кинула атаку поперед себе, хоча вже відчувала запаморочення.

Маг виріс поруч. Ліва рука прийняла його випад і спалахнула болем. Крові не було. Але Варті здавалось, що хтось викручує їй кістки, перетираючи їх на порох.

Ілюзорний біль.

Вона зойкнула і відсахнулась, проте встигла напнути павутину просто перед носом суперника.

Хвиля вперіщила світляка й відштовхнула його назад.

Він приклав руку до чола.

Кров дзебеніла, заливаючи його обличчя.

Світляк схитнувся. Його рука шукала опору, якої в колі не було.

Варта почулася певніше. Ще атака. Павутина швидко виросла з пораненої руки. Пульсуючи в такт з її уривчастим диханням, вона метнулась до суперника і шокувала його таки слабким струмом. Сильний їй не підкорявся.

Чаклунка перетнула коло за два кроки і…

«…Якщо ти відмовишся співпрацювати, я вб’ю тебе…»

…зненацька темні очі суперника блиснули іронією крізь пелену крові.

Варта здавила його шию плетінням павутини й щосили стисла, примусивши мага застогнати від болю. Магічне плетіння зіслизало із пальців, незвичне до такого застосування.

Але до моменту, поки нахабний світляк не підняв зранену руку, засвідчуючи свою поразку, чаклунку не покидало відчуття, що він дав їй час на останню атаку. І покірно чекав на неї.

Кілька хвилин після перемоги запам’яталися Варті як суцільний феєрверк.

Вона не почула, як оголосили кінець. Але знала, який результат. Двоє з трьох заступників Алхімеї перемогли. Отож, як і домовлено, фіналу не буде. Отож, Люцем змушений переступити через свою гордість і тепер проситиме вибачення у Аллі. Отож…

— Вартусю! — Дикоросла, від котрої вже пахло ягідною наливкою, налетіла на неї і ледь не збила з ніг, обіймаючи. — Я ні на мить не сумнівалась! Ти йому жодного шансу не залишила, одразу видно — моя школа!

— Молодець! — поплескав її по плечу Тайфун і загрозливо примружив очі. — Я б того світляка взагалі розтер по землі.

— Варто, ми шоковані! — затріпотіла віями Ружичка, подружка Дикорослої. — Ти валиш, як профі-кілер!

— Так-так! — кинула Ромашка. — Як профі-кілер, якого напоїли кавовим лікером із м’ятною наливкою!

— Спасибі… — усміхнулася Варта до відьом.

Вона не була певна, чи остання заувага — це комплімент, чи вона, на думку Роми, виглядала надто недолугою тоді, в колі. Та це вже не грало ні найменшої ролі.

— Дякую, — Молібден, який важко спирався на плече свого брата Ферума, не сказав більше нічого, але Варта прекрасно розуміла його почуття зараз, після такої незрозумілої поразки — ще й на очах у всіх.

Їй кортіло більше розпитати в Моля про його химерну битву з Люсент, проте алхімік заледве стояв на ногах. З перебинтованої голови сочилася кров. Очі хворобливо палали.

— Тобі треба додому і зцілення, — спохмурніла Варта.

— Я сам знаю, що мені треба, — огризнувся Молібден і швидко потягнув Ферума геть.

— Не очікував, не очікував, — Морт швидко прослизнув повз них і стримано посміхнувся. — Але ти показала всім. Так тримати, — він клацнув язиком. — Якщо вийде.

Варта машинально кивнула йому. Її здивувало, що маг прийшов подивитися на дуель. Він, хоч і належав до темних, недолюблював Аллі, а Макса взагалі боявся як вогню через старі, ще підліткові сутички…

Інші підходили привітати Варту із блискучою перемогою. Навіть кілька світляків несміливо висловили їй своє захоплення. Чаклунка помітила віддалік Максиміліана та Аллі, які говорили з Люцемом і його сестрою Люсент. Алхімея посміхалася недобре, але кивала на слова світляків. Врешті, зиркнувши перед тим на своїх, чи ніхто не дивиться, Люцем понурив голову й повільно, натужно опустився на коліна просто в багнюку.

Варта відвела погляд. Це справа його і справа Аллі. Нічого їй дивитися на чуже приниження. Внутрішня темрява впивалася перемогою, і цього досить.

— А де той кучерявий? — дівчина ковзнула поглядом юрбою в пошуках свого суперника.

— А біс і три чорти його знають! — проспівала Дикоросла й схопила подругу під лікоть. — Ходи-ходи! Сьогодні велика гулянка! Нема тобі часу перейматися за те одоробло, яке десь теперка збирає свої кістки докупи!

«…якщо ти відмовишся співпрацювати, я вб’ю тебе…»

Дівчина стріпнула головою, проганяючи нав’язливу думку зі сну. Адже чужинець тут — отож, він їй не наснився. Отож, дійсно зустрів її біля Політеху й погрожував. І мав на собі щити. Та врешті, ким би той нахаба не був, вона його перемогла.

— Час свят-ку-вати-и! — заволала Дикоросла і бухнулась на диван із тацею, наповненою запеченими овочами, з-поміж яких стирчали чипси й шматки сиру. — Що буде сонечко Моль? — вона присунулась до Молібдена і солодко зиркнула на нього.

— Стули пельку, відьмо, — простогнав той. — Мені досі у вухах дзвенить після того, як Люцемова сіс вперіщила.

— Сонечко Моль не любить мене! — картинно заскиглила Дикоросла, обіймаючи його за шию. Бо знала, звісно, що любить. І всі присутні знали, то що вже.

— Спокійно, відьмо, — кинула тепер Аллі. — Випиймо ж це зілля…

— Це найкраще зілля зцілення, яким я особисто шалено пишаюся! — перебила її Ружичка, що саме принесла дволітрову пляшку, наповнену по вінця болотно-зеленкуватим пійлом.

— Хтось стулить пельки цим відьмам чи мені за це взятися? — пробубнів Максиміліан.

Аллі вдихнула і намірилась продовжувати, але тут у двері ввалився Ферум із ящиком пива. За ним, кволо посміхаючись, увійшов Мельхіор, третій (і єдиний світлий) брат Аллі.

— Тебе чого сюди принесло? — обурено закотила очі алхімея. Вона робила це радше за інерцією: Мельхіор був одним із небагатьох світлих, який умів балансувати між двома тусівками. І хоч не всі це визнавали, він був загалом нормальний.

— Сонечко Ме-ель! — Дикоросла покинула спроби нагодувати овочами гриль пораненого алхіміка й кинулась на шию новоприбулому.

— Двояке ж ти створіння, — з широкою посмішкою кинув Максиміліан. — Закладаюся, якби ваші сьогодні перемогли, ти б зараз із ними святкував!

— І нічого такого, — Мельхіор почервонів, як томат з овочевої таці, і поспішно втиснувся на диван між бильцем та Вартою. — Можна? — спитав він перед тим.

— Можна, — милостиво погодилася дівчина.

— Ти — героїня вечора, — рум’янець не сходив зі щік, чола і довгого тонкого носа Мельхіора.

— І ти нічого так, хоч і світляк, — осміхнулася Варта. Єдиний у сім’ї Дворянинів світлий алхімік відповів на цей звичний жарт посмішкою.

— Тост за мого коханого, крутезного і неймовірного першого заступника! — крикнула тим часом Аллі, і всі потяглися кухлями до неї, проливаючи червоно-вишневу й брудно-зелену рідину, якою відьми споювали особливо постраждалого Молібдена та всіх присутніх, щоб їхні рани затягнулися швидше. Ні чародії, на алхіміки не мали схильностей до магії зцілення, тому налягали на зілля. А зіллєварки та ті, хто не брав участі в дуелі, могли дозволити собі щось смачніше.

— Слухай, а хто це був третім у вас? — Варта влучила момент, коли Макс із ентузіазмом розповідав про першу битву, і повернулася до Мельхіора, який сидів тихо, як завжди, не привертаючи зайвої уваги.

— Оце не знаю, — світляк заперечно хитнув головою. — Його десь Люцем вичепив напередодні. Нікого не попередив. Якщо хочеш, можу завтра дізнатися.

— Ні, не треба, — Варта не хотіла видавати світлим інтерес до чужинця, поспіхом потягнулася за тарілкою з чипсами й перекинула на себе повний кухоль лікувального трунку, який стояв на краю столу.

— О-о-о, героїня вечора вже готова! — засміявся Неф.

— Вхід у ванну через балкон, — нагадала Аллі й вказала на пошарпані білі двері.

Варта вислизнула туди, стріпуючи пінисту рідину, що стікала по руці. Свіже повітря вдарило у ніздрі.

Квартира алхімеї у старому будинку в самому центрі Львова нагадувала найпошарпаніше кубло, яке Варті коли-небудь доводилося бачити. Дикоросла ж переконувала її, що це ще шикарні апартаменти у порівнянні з тою комірчиною, яку в дитинстві виділяла онучці славнозвісна Рутмера, гроза всіх карпатських відьом. З тих розповідей складалося враження, що глава шабашу вбачала у Дикорослій свою наступницю, тому вимагала вдвічі більше, навантажувала вдвічі сильніше і, звісно, не зраділа, коли онука втекла до Львова.

Балкон, довгий, відкритий усім вітрам, небезпечно поскрипував, поки дівчина його перетинала. Білі двері в кінці — ванна й туалет одразу. Навпроти, всього за кілька метрів, — такий же пошарпаний балкон сусідів. Унизу виднівся крихітний двір із кількома дерев’яними лавками. Наче криниця.

Швидко обполоснувши руки, Варта притулилась до шорсткої стіни і сповзла вниз. Стільки хвилювання щодо цієї ночі — і от усе позаду. Перемога. З Аллі все гаразд. До біса всіх світлих.

— Гей, зірко вечора! Спустися на землю… — голос, який вирвав дівчину з роздумів, пролунав не з квартири, де веселилися друзі.

Варта підійшла до перил і зиркнула вниз, у двір-криницю. Передчуття було паскудним. І воно справдилося.

— Сюди давай, — її дуельний суперник посміхався на всі тридцять два, хоча його чоло перетинав страхітливий поріз із кіркою засохлої крові.