Товариство захисту кайджю: роман ebook

Скалці Дж.

Товариство захисту кайджю : роман / Дж. Скалці ; пер. з англ. А.І. Сагана. – Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. – 264 с.

ISBN 978-966-10-2153-1

Copyright © 2022 by John Scalzi

© Саган А.І., переклад, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

John Scalzi. The Kaiju Preservation Society

Друкується з дозволу автора і його літературної агенції Ethan Ellenberg Literary Agency (США)

Copyright © 2022 by John Scalzi

З англійської переклав Анатолій Саган

Нью-Йорк, наші дні. У розпал пандемії COVID-19 Джеймі Ґрей втрачає роботу і змушений податися в кур’єри з доставки їжі. Саме тоді він зустрічає давнього знайомого, який пропонує йому «попрацювати з тваринами». Джеймі погоджується й опиняється в паралельному світі, де живуть кайджю — велетенські створіння, що нагадують Ґодзіллу. Організація, у якій відтепер він працює, вивчає цих дивних створінь і намагається зберегти рівновагу в їхній екосистемі. Та раптом з’являються люди, які ладні скористатись монстрами задля власних меркантильних цілей...

Це фантастичний пригодницький роман, сповнений гумору, легкий за стилем і водночас глибокий за змістом, про людей, які за будь-яких обставин залишаються людьми, і про те, як важливо зробити правильний життєвий вибір.

Розділ 8

Брінн Мак-Дональд показала на Апарну і сказала:

— Так. Ти новий біолог. От і скажи.

— Що? — не второпала Апарна.

— От що тебе хвилює від тієї миті, коли ти побачила кайджю.

Ми зібралися в невеликій конференцзалі в адмінкорпусі. Був ранок, трохи по дев’ятій, і ми, як нас попереджали, проходили інструктаж. Брінн Мак-Дональд, яка була трохи під мухою, коли ми бачили її востаннє, сьогодні видавалася зовсім іншою людиною. Вона, як і було обіцяно, запам’ятала, як усіх нас звуть і хто чим мав займатися на базі. Ми сиділи за маленьким дерев’яним столиком на простих дерев’яних ослінчиках, і я подумав, що вони змайстровані вже тут, на базі. Мак-Дональд стояла біля стелажа і дивилася на Апарну, чекаючи відповіді.

— Що ж, чудово, — обізвалася Апарна. — Кайджю страхітно величезні. Вони в принципі не могли б існувати.

— Закон квадрата-куба? — сказала Мак-Дональд.

— Ну, хоча б.

— Всі знають, що таке закон квадрата-куба? — запитала Мак-Дональд.

Ми кивнули. Нів із Кагуранґі представляли науку, а я був ботан, тож ми знали: коли об’єкт росте у висоту, його поверхня збільшується пропорційно до квадрата висоти, а об’єм — до куба. А це означає: що більша істота, то важче їй рухатись, тримати свою тушу, охоло­джуватися — взагалі виживати.

Мак-Дональд обернулася до Апарни.

— Отже, в кайджю з монструозним об’ємом м’язи надто малі, легені неспроможні постачати досить кисню, тіло не вироблятиме всієї необхідної енергії, а нервова система надто повільна і не може забезпечити можливості нормально рухатися. Суглоби не витримуватимуть навантажень, і взагалі — за всіма наявними законами фізики — вони мали б лежати плазом, як безформні купи м’яса, ревіти й повільно здихати в агонії.

— Ревіти — це навряд, а що ж до всього іншого, то гадаю, все правда, — сказала Апарна.

Мак-Дональд кивнула, повернулася, дістала з полиці грубу теку і кинула під ноги Апарні.

— Що це? — запитала Апарна.

— Твоє домашнє завдання, — пояснила Мак-Дональд. — На сьогодні це все, що нам відомо з біології кайджю.

Апарна зміряла очима чималеньку товщину.

— Це стислий виклад?

— Так, скорочена версія, — відповіла Мак-Дональд, тоді оглянула нас трьох. — Ви читати не мусите, але можете, це захопливе чтиво. На випадок, якщо ви цього не читатимете, прошу вас запам’ятати одну річ: біологія кайджю зовсім не схожа на все те, що можна зустріти у нас на Землі. Вона у буквальному сенсі не має аналогів. Кайджю не порушують законів фізики, бо їх неможливо порушити. І закон квадрата-куба стосується їх так само, як усього живого. А от унікальна біологічна організація дозволяє досягати велетенських розмірів і зберігати здатність рухатися. Унікальна з нашої точки зору. Бо тут ця біологія — звичайна річ.

— Том Стівенс учора казав, що це не тварини у нашому розумінні, а ходячі екосистеми, — зауважив я.

Мак-Дональд показала на теку й сказала:

— Це він почерпнув звідси. Що робить йому честь, бо коли я давала йому довідник, то думала, що він просто його погортає. А втім, навіть таке пояснення — штука досить умовна. — Мак-Дональд тицьнула у мене пальцем. — Бо, як на те, ти сам є середовищем і системою, а всередині твого тіла, як і на його поверхні, стільки ж клітин нелюдського походження, як і людського. Бактерії, грибки, найпростіші мікроорганізми, навіть мікроскопічні кліщі-паразити, які повзають по обличчю.

— Я буду вельми вдячний, якщо ви перестанете розвивати тему мікроскопічних шкідників шкіри, — озвався я.

— До твого відома, вони вилазять на прогулянку, коли ти спиш.

— Та вже знатиму, дякую.

— Чекайте, це ви ще симбіонтів не бачили! — сказала Мак-Дональд. — Хочу сказати, що будь-яка метафора, до якої ми вдаємося для кращого розуміння тварин чи якихось істот на Землі, не може достеменно описати те, з чим ми маємо справу, коли йдеться про кайджю.

— Наприклад? — запитала Нів.

Мак-Дональд обернулася до неї та примружилася.

— Фізика, так?

— Фізика плюс астрономія, так.

Мак-Дональд дістала з полички іншу теку і кинула її під ноги Нів.

— Кайджю черпають енергію з ядерних реакторів.

Нів ковзнула замисленим поглядом по грубій теці, тоді знову втупилася у Мак-Дональд.

— Вибачте, що?

— Те, що ти чула: ядерні реактори, — підтвердила Мак-Дональд.

— А де вони... беруть ті ядерні реактори?

— Вирощують.

— І як, побий їх грім, вони це роб­лять?

Апарна ногою штовхнула до неї свою біотеку.

— Відповідь знайдеш тут.

Мак-Дональд штовхнула цю теку назад до Апарни, й та знову перекинула її Нів.

— Як виростити мозок? Або скажи мені як жінка, як виростити зовсім іншу людину?

— Але ж це зовсім різні речі, — заперечила Нів.

— Невже?

— Ви хочете сказати, що вони розвинулись аж так, що почали вирощувати ядерні реактори? — не повірив Кагуранґі.

— Ми вважаємо, що саме так, — підтвердила Мак-Дональд.

— Не хочу повторювати того, що казала Нів, але як це все розуміти? Про це свідчать дані розкопок? Чи ми маємо докази існування протокайджю з проміжними стадіями, що якимось чином ведуть до повноцінних ядерних реакторів?

— Ага, геологія? — Мак-Дональд знову обернулася до стелажа.

— От чорт! — лайнувся Кагуранґі, сподіваючись чергової грубої теки, проте цього разу Мак-Дональд витягла досить тоненький примірник і дала йому в руки. Кагуранґі прийняв його, явно розчарований обсягом. Тільки спитав:

— Це все? Серйозно?

Мак-Дональд кивнула.

— На відміну від цих двох, — вона вказала на Апарну й Нів, — досліджень у сфері геології та палеонтології значно менше, бо працювати в полі тут складніше.

— От воно що, — кивнув Кагуранґі. — А чому?

— Бо ризики бути вбитим і з’їденим там значно вищі.

— Зрозуміло. Багато у таких умовах не дослідиш.

— Останній геолог «Золотої команди» вирішив послати все під три чорти, після того як нам довелося пришити йому кінцівку. Вдруге.

— Ого...

— Я висловилася не зовсім точно. Не вдруге одну кінцівку. А дві кінцівки по одному разу.

— Мене... ніхто про це не попередив, — сказав Кагуранґі.

— Базу «Танака» недарма розмістили на деревах, — сказала Мак-Дональд, — бо ходити по цих джунглях нижнім ярусом — досить сумнівне задоволення. Тож у зв’язку з цим маю запитання: хто з вас учився стріляти зі стрілецької зброї?

Ми всі розгублено перезирнулися.

— Гм, — промовила Мак-Дональд і, схоже, подумки щось відзначила. Тоді знову обернулася до Кагуранґі. — Відповім як можна стисло. У нас не так багато доказів, що свідчили б про існування проміжних структур, бо ми обмежені в можливостях і методах досліджень. Тут є де розгулятися, головне, щоб тебе...

— Щоб тебе тут не зжерли? — ущипливо закінчив Кагуранґі.

— Можна сказати, що загалом еволюція всього живого в цьому світі разюче відрізняється від еволюції на нашій Землі, про що свідчать наявні у нас геологічні знахідки. Інші умови — зовсім інше життя.

— Наскільки інше? — уточнила Апарна.

— Скажу так: єдиний вид ссавців на цій планеті — ми, — відповіла Мак-Дональд. — Інших немає й не було. Те саме з птахами. Є рептилії, але як біологічний вид вони тут не такі успішні, як у нас. Звичайно, кожному нашому виду тут можна підшукати якийсь відповідник. Життя на місці не стоїть, воно заповнює екологічні ніші. Однак біологічно це не тотожні види.

— Але ж у вас є жаби, — нагадав я.

— Так. Не ті види, що на нашій Землі, але все-таки жаби та інші амфібії. Багато риб, комах і безхребетних.

— Ага, отже, наші доріжки розійшлися саме тоді, коли тут формувалися амфібії та рептилії.

Мак-Дональд показала на тоненьку теку.

— Це вже ви нам розкажете. Але варто зазначити, що не так усе просто. Скажімо, в нас тут є квітучі рослини. Наскільки можна судити, розвивалися вони майже так само, як і в нас. Це складне питання.

— Воно завжди так, — буркнув Кагуранґі.

— До речі, ви до всього ще й хімік, — сказала Мак-Дональд і метнула Кагуранґі величезну теку, яку той не встиг зловити. — Там трохи більше даних.

— Помітно, — сказав Кагуранґі, покосившись на теку.

— Одна велика відмінність полягає в тому, що на цій версії Землі вищий відсоток актиноїдів26, аніж на нашій. Сюди відносяться уран і торій. Їх поглинають і використовують тутешні форми життя, чого немає в нас.

У мене в голові щось клацнуло.

— Ага, то все тут крутиться навколо переробки урану. А кайджю розвинулись аж так, що стали його споживати.

— Здуріти можна! — вичавила Нів.

— Це еволюція, — виправила її Апарна.

— Як можливе пояснення, — уточнив Кагуранґі.

Мак-Дональд покосилася на мене.

— Оце наш новий різнороб.

— Носій вантажів, — поправив я.

Мак-Дональд кивнула, обернулася до стелажа і зняла найтовстіший зшиток.

— Схоже, я приступив до виконання, — сказав я.

— Системи та функціонування бази «Танака», — сповістила Мак-Дональд. — А то якось нечесно виходить: у всіх є домашнє завдання, а в тебе немає.

***

— Це все збіса цікаво! — сказав я новакам за обідом, гортаючи свою «домашку».

— Ти реально ботан, — зробив висновок Кагуранґі.

Ми сиділи купкою в їдальні бази «Танака». Тут чотири рази на день годували тим, що готували кухарі, крім того, працював пункт, де можна підкріпитися о будь-якій порі, і ще кілька кухонь для охочих приготувати щось своє.

— Не слухай його, — сказала Нів. — Будь собою. І розкажи нам щось цікаве про це місце.

— Ми робимо з повітря пальне та пластик, — сказав я.

— І як це в нас виходить? — поцікавилась Апарна.

— Бачили ту штуку, схожу на нафтопереробний завод, біля льотного поля? — Всі кивнули. — Ось там цим і займаються. Абсорбують із повітря вуглекислий газ і водяну пару, а потім їх каталізують. Залежно від процесу, на виході отримуєте пластик чи пальне.

— Клас! Ми вже загиджуємо другу Землю, — озвалася Нів.

— Якщо ми все беремо з повітря, то карбонових викидів не буде, — зауважив Кагуранґі.

— Я пригадаю тобі ці слова, коли ти дихатимеш вихлопними газами.

— Для чого взагалі тут користуються пальним чи пластиком? — запитала Апарна й постукала по дерев’яній мисці дерев’яними паличками. — Не бачу в цьому великої користі. Мені казали, що ця база працює переважно на сонці та вітрі.

— Основні споживачі пального — дирижаблі. Пластик використовується для ремонту речей, які ми з собою привозимо, наприклад, ноутбуків і планшетів, ще чогось. — Я вказав на сітку, якою була обнесена вся база. — На оце. — Тоді тицьнув пальцем на наші костюми. — І на це.

— Ага, а що там пишуть про комбінезони? — пожвавішав Кагуранґі. — Бо складається враження, що нас одягає дизайнер, який передивився забагато науково-фантастичних фільмів сімдесятих років.

Я погортав свій фоліант.

— Насамперед ці костюми захищають нас від усякої погані. Ще одне їхнє призначення — стимуляція постійного потоутворення у спекотних вологих умовах планет цього типу.

— Це не жарти, — сказала Апарна. — Я почуваюся так, ніби занурилась у воду.

— Ти почуваєшся так, ніби занурилась у воду, а я почуваюся так, ніби вся просмерділася, — сказала Нів, ляскаючи по своєму комбінезону. — І тому мені кожних п’ятнадцять хвилин хочеться прийняти душ. Чому, до речі, ми повинні митися та ходити до вітру у загальній вбиральні? Чому в наших будинках нема зручностей?

Я погортав сантехнічний розділ.

— Здебільшого через простоту каналізаційної системи, — оголосив я.

— Лайно собаче! Я протестую.

— Тільки не здумай срати у будинку, — попередила Апарна.

— Не буду, — пообіцяла Нів. — Але ти знаєш, що я маю рацію.

— Для простоти системи, а також для полегшення утилізації людських відходів, — продовжив я, — які після стерилізації та дообробки йдуть на різні виробничі потреби та підживлення культур, які ми споживаємо.

Ми ошелешено поглянули на їжу.

— Просто блиск! — підсумувала Нів.

— Тут усе утилізується, — сказав я. — А що не піддається переробці, те повертається на Землю. Вплив людей на тутешнє довкілля повинен бути зведений до нуля.

— А як же м’ясо? — запитав Кагуранґі, підчепивши зі своєї тарілки щось схоже на стейк. — Це точно яловичина?

— Цілком можливо, — сказав я, з хвилину погортавши том. — У нас є кілька водяних резервуарів для різних членистоногих і рибних запасів, ще ми довозимо дещо з того, що не можна легко виростити тут. Всяке там м’ясо, молоко, зерно. Цукор, деякі спеції. Кава, чай. Більшість своїх рейсів «Шобіджин» робить по різні припаси: їжа, ліки, технології.

— Недешеве задоволення, — промовив Кагуранґі, ковтаючи шмат м’яса.

— Як я розумію, тут усе недешеве, — погодився я. — Добре, що нам не доведеться рахувати, скільки що коштує.

— Просто соціалістичний рай! — вигукнула Нів.

— А як на мене, — сказав Кагуранґі, — простіше було б прихопити сюди парочку курей.

Апарна похитала головою.

— Не думаю, що варто йти на зайвий ризик і завозити чужі форми життя.

Кагуранґі всміхнувся.

— Якщо курка дремене звідси у джунглі, вона навряд чи проживе там довго.

— Курка куркою, а треба думати й про те, що вона може з собою привезти, — сказала Апарна. — Мікроби. Паразити. Віруси. Життя тут відрізняється, але не думаю, що аж так кардинально. А от із мікроорганізмами ситуація може бути зовсім інша. І тутешні створіння не мають жодного захисту від того, що може перенести курка. Той же пташиний грип може викосити тут усе. — Вона звернулася до мене. — На думку біолога, найбільш захищені будівлі бази — це теплиці.

Я знайшов розділ із теплицями.

— Твоя правда. Повітряні шлюзи, ретельна фільтрація повітря та води, ручне запилення.

— А хтось мусить брати мазки з квітів для аналізу, — зауважила Нів.

— Взагалі-то, — сказав я, перегорнувши сторінку і затримавшись на ній, — саме зараз цим займається більшість людей. Кожен із присутніх тут виконує один-два основні обов’язки, але оскільки нас на базі лиш сто п’ятдесят осіб, а роботи непочатий край, то й братися доводиться за все. А на додачу до основного виду діяльності кожен щодня отримує завдання, які потрібно виконати та відзвітувати. — Я видобув телефон, під’єднаний до місцевої мережі Wi-Fi. — Тут є програма-застосунок.

— Приємного збору мазків, — побажала Апарна Нів, яка кинула в неї салатним сухариком.

— А як же кайджю? — поцікавився Кагуранґі.

— А що кайджю?

— Я що хочу сказати, — пояснив Кагуранґі. — Ми перебуваємо у місці, де панують монстри, на нас чекає зустріч із тим, з чим люди досі не стикалися, а поки що ми тільки й робимо, що хизуємось у пластикових штанях, надолужуємо, що повинні знати, — він постукав по теках, — і готуємося бути на підхваті в інших.

— Ага, тебе цікавить, коли ти зможеш погратися з кайджю, — сказав я.

— Я сформулював би це інакше, але здебільшого так.

— Твій попередник бавився з кайджю, і йому двічі відривало кінцівку, — нагадала Нів.

— Дві кінцівки, кожну по разу, — виправила її Апарна.

— Хай там як, а планета кайджю — це вам не іграшки.

— Так я і не збираюся пропонувати цим чудовиськам себе на обід, ще й казати «Смачного!», — заявив Кагуранґі. — Але наша фірма називається «Товариство захисту кайджю». І коли ми почнемо захищати їх?

До захисту кайджю ми приступили вже наступного дня.

Розділ 9

—Ага, ось де ти! — вигукнув Том, коли я зайшов до їдальні. Мені хотілося сьорбнути чогось прохолодного, а він саме виходив із кухлем чогось гарячого, напевне, кави.

— Ось де я, — зізнався я і рухом указав на його каву. — Як ти можеш це пити?

— Тобто? Каву? — здивувався він. — Зараз десята ранку, а мій мозок іще не прокинувся.

— Надворі дев’яносто градусів!27

— Тридцять, — виправив Том. — У нас тут метрична система.

— Я маю на увазі, що спекотно.

— Кілька відряджень — і ти до цього звиклий. Я вже майже не помічаю спеки.

Я стояв, обливаючись потом, бо тепло комбінезон відводив кепсько.

— Це, напевне, приємно.

— І ти не помічатимеш, — запевнив мене Том. — Як перший день на роботі?

— Та ношу потроху, — скромно зізнався я. Прокинувшись, перевірив додаток і з подивом виявив, що я дуже, дуже популярний на цій базі: у переліку моїх завдань було п’ятнадцять пунктів, здебільшого пов’язаних із переміщенням усяких вантажів, їх підійманням і доставкою від пункту А до пункту Б. База «Танака» не така велика, як Нижній Іст-Сайд, але попітніти доводилося. — І ще дивує одна річ: füdmüd дав більше досвіду, потрібного у цьому світі, ніж десять років університету.

— Хто б міг подумати! Послухай-но, я щойно кинув у твій список завдання, яке є пріоритетним. З хімічної лабораторії кілька каністр треба буде віднести на льотний майданчик. Там ти зустрінешся з Мартіном, це наш пілот гелікоптера. Буде цікаво, він веселий хлопака, побачиш. — Поки Том це казав, на телефоні в мене писнув сигнал повідомлення.

— Напевне, це воно.

— Дуже нагальна справа, я не встигну чогось випити?

— Та ні, попити — це святе. А як утамуєш спрагу, то тупцяй до хімічної лабораторії. Смачного питва! — Він кивнув мені склянкою з нудотно-гарячою рідиною і пішов.

Я зайшов до їдальні й став вивчати вибір напоїв. Вода, чай, кава, сік, ніби апельсиновий, але спробуй розберися — ану як пердифруто або щось подібне. Був ще фонтанчик із газованою водою, але гіди в номерах нас попередили, щоб ми не дуже насідали на неї, бо швидко лишимося без сиропів. Путівник радив не більше восьми унцій ароматизованої підсолодженої водички на добу. Я вирішив узагалі обійтися без неї. Що за потреба переносити згубну пристрасть до дієтичної коли у цілковито новий світ! До того ж у фонтані все одно продукти «Пепсі». Нова планета — нове життя.

Я вижлуктив дві великі склянки води й перевірив застосунок. Побачив там першочергове Томове завдання і довгий перелік інших доручень, що чекали на мене. Щохвилини з’являлося щось нове. Чесно кажучи, я гарував на тих дорученнях не сам. Була ще Вел — колега з «Синьої команди». Судячи з її комплекції, вона спокійно могла піднімати мене в жимі лежачи, навіть не спітнівши. Ми вже перетиналися і встигли познайомитися, коли удвох переміщали каністру з компостом із відділу утилізації та переробки до теплиці С. Один таке завдання не потягне: надто великий ризик наслідити цим компостом, чого ніхто категорично не бажав.

Я викреслив завдання Тома з переліку, послав напарниці сигнал, що беру це на себе, і попередив хімлабораторію, щоб чекала. Тоді взяв свою склянку й рушив через базу до місця призначення, прихопивши дорогою в експлуатаційному відділі транспортний візок.

Там я побачив Кагуранґі та його колегу з «Синьої команди» — докторку Фем Біан.

— Я вже знаю, навіщо нам хімія на планеті кайджю, — сказав він.

— Мет, — сказав я.

— Бери вище.

— Що може бути вище за метамфетамін28? — здивувався я.

— Феромони29, — пояснила докторка Фем і постукала по великій герметичній каністрі, яку, очевидно, я мав нести.

— І не просто якісь феромони, — уточнив Кагуранґі. — А феромони кайджю.

— Ого! — сказав я. — Це просто блиск! І дуже круто. А навіщо ми їх синтезуємо?

— Щоб вони робили те, чого ми від них хочемо, — пояснила докторка Фем. — Ти ж не поясниш їм на словах. От доводиться доносити думку в такий спосіб. До прикладу: «Тут небезпечно!» або «Ця територія зайнята!».

— І дослухаються?

— Буває.

— Боюсь, можуть бути проблеми з розумінням.

— Інших кайджю ми не маємо, — зауважила докторка Фем.

— Мабуть, що так. — Я вказав на каністру. — А що кажуть ці феромони?

— Вони кажуть: «Давай щось замутимо!» — пояснив Кагуранґі.

Я подумав.

— Перепихон кайджю в каністрі?

— Круто, скажи? — всміхнувся Кагуранґі.

— Приємно бачити, що ти у перший день роботи не сидиш склавши руки.

— Та ні, це докторка Фем, вона давно вже над ними чаклує. А я працюю над наступною партією.

— Тобі, мабуть, це справді в кайф?

— Ти здивуєшся, але так, — відповів Кагуранґі.

— Сьогодні вранці доктор Лаутаґата був просто в захваті від нашої роботи, — повідомила докторка Фем. Я не одразу второпав, що вона казала це про Кагуранґі. За три дні нашого знайомства я не сподобився дізнатись його прізвища. І навіть гадки не мав, що в нього докторський ступінь, хоча це було очевидно.

— Воно й не дивно! — відповів я. — Так, то скільки я беру каністр?

— Оці чотири, — показала докторка Фем. — Ще кілька заберете в Мартіна, але то не горить, вони нам ще не скоро знадобляться. З вами піде доктор Лаутаґата.

— Чудово, — сказав я. — То може, доктор Лаутаґата допоможе мені поскладати ці каністри на візок?

Кагуранґі знову всміхнувся й узявся за каністри.

***

— Це те, від чого діти народжуються? — запитав Мартін Саті, вказуючи на каністри. Він розмовляв із квебекським акцентом, а це означало, що він ближче до дому, аніж будь-хто з нас.

— Воно, — відказав Кагуранґі. Він відмахувався від маленьких мушок, що відчайдушно билися у сітку, не втрачаючи надії пробитися до обличчя. Втрьох ми стояли на одному з вертолітних майданчиків бази «Танака» біля готового до вильоту гелікоптера.

Саті щось буркнув, пішов був до ангара біля майданчика, тоді зупинився, озирнувся до нас і сказав:

— Ну що ж, ходімо. Завантажимо ті штуки і полетимо.

Ми розгублено дивилися на гвинтокрил.

— Перепрошую? — промимрив Кагуранґі.

— Невже ви думаєте, що я сам підлечу до кайджю, відчиню вікно і запущу в нього каністрою? — визвірився Саті. — Розігнався, ага! Краще допоможіть мені поставити оснащення. — І він рушив до ангара. Ми з Кагуранґі мовчки перезирнулися, понизали плечима та пішли слідом за Саті.

Оснащення, про яке він казав, було конструкцією з вуглецевого волокна, яка проходила через вантажний відсік гелікоптера, за пасажирським відсіком. Ми його ставили, а Саті фіксував, потім він показував нам, як кріпити каністри спершу до оснащення, а тоді до механізму, який мав вивільняти їхній вміст. Гелікоптер мав такий вигляд, ніби летів обприскувати гербіцидами поля.

— Тепер вам краще відійти, — порадив Саті. Ми слухняно відступили назад. Саті зайшов до пасажирського відсіку, швидко перемкнув тумблер, тоді так само стрімко повернув його у вихідне положення. Мікроскопічна частка феромона кайджю вирвалась на волю.

— О боже милий! — вихопилося у мене.

Кагуранґі застогнав і відвернувся, затуливши обличчя руками.

Саті засміявся.

— Що, сподобалось?

— Не дуже.

— Опишіть мені запах.

— Ви серйозно?

— Авжеж, мені цікаво.

— Запах такий, ніби ціле сімейство єнотів здохло на смітнику і пропеклося казна-скільки на осонні, а потім якийсь мудрагелик дистилював їхні перебродилі рештки.

— Ха! — вигукнув Саті. — Зазвичай я просто кажу, що пахне «Мальортом»30, але твоя версія мені теж подобається. — Він махнув нам рукою. — Ну, все тоді. Вантажтесь!

— Що? — не второпав я.

Саті витріщився на нас.

— Хто з вас доктор Лаутаґата? — Кагуранґі підняв руку. — Так-от, ви маєте за всім простежити і доповісти докторці Фем.

— Доповісти про що?

— Про те, як подіяли ваші «парфуми», — сказав Саті. — А ви, — він вказав на мене, — повинні розпилити це за моєю командою.

— А ви не можете зробити це самі? — запитав я. — Це ж просто натиснути кнопку.

— Ви коли-небудь облітали на гелікоптері кайджю, охопленого любовним шалом?

— Не облітав, — чесно зізнався я.

— Ну от, — він зміряв нас поглядом. — Комусь із вас уже доводилося літати на гелікоптері?

— Я літав, — відповів Кагуранґі.

— І як воно?

— Блював.

Саті пішов до задньої частини пасажирського відсіку.

— Сідайте ззаду.

***

— Я розумію, що мав запитати це ще до того, як сів у гелікоптер, — сказав я у шоломофон, який дав мені Саті, — але... навіщо ми це робимо?

— Тобто чому ми летимо за сотню кілометрів, щоб обприскати чудовисько цим збуджувальним засобом? — уточнив Саті.

— Ага, саме так.

— Ви знаєте, що там, на тій, іншій Землі, водяться панди?

— Так, щось таке чув, — сказав я і замислився над тим, як швидко місце, де я прожив усе своє життя, якісь три дні тому стало «тією, іншою Землею».

— Панди — милі створіння, але аж ніяк не генії, інколи вони навіть забувають, як розмножуватись, розумієте? От люди і допомагають їм з любовними утіхами. А кайджю — найбільші й найдурніші з усіх панд, яких ви коли-небудь зустрічали.

— Кайджю забули, як паруватися? — уточнив Кагуранґі.

— Повір, хлопче, вони й не таке забувають, — запевнив Саті. — Тут кайджю — вершина еволюційної піраміди, але на цій планеті еволюція була байдужа до мізків. Тут усе тупе як пень. А той джентльмен, до якого ми сьогодні летимо, тупіший за середньостатистичного кайджю. Через долину від нього живе леді того самого виду, що й він, і цілий рік хоче з ним познайомитися. І щоразу, коли вона приходить до нього, той намагається її побити. Так-от, ми намагаємось змінити його ставлення до дами.

— Окей, ну а нам що до того? — щиро здивувався я.

— Чому нас так хвилюють панди?

— Бо вони симпатичні, — відповів Кагуранґі. — Ось чому.

— Не скажу, що ви зовсім помиляєтеся, але я маю дещо іншу відповідь. Їм загрожує зникнення, от і все. В Едварда з Беллою така сама історія.

— Едвард, Белла? — перепитав я. — Ви назвали цих кайджю на честь довбаних «Сутінків»?31

— Не я, — сказав Саті. — Якби я давав прізвиська, то назвав би їх Сідом і Ненсі32. Це більше відповідає їхнім характерам. Тільки ніхто мене не питав. Це зробив хтось із вас, міленіалів33.

— Ми, міленіали, занапастили мистецтво найменування кай­­­джю, — сказав я Кагуранґі.

— Такі вже ми покидьки, — не став сперечатися він.

— Ед і Бел — єдині представники цього виду в цій частині континенту. Зазвичай ми не бачимо їх вище за сорокову паралель північної широти, та й нижче бачимо теж нечасто. От і хочемо спонукати їх до тіснішої взаємодії. Ми Товариство захисту кайджю. І зберегти цей вид — наш обов’язок.

— І які наші успіхи? — запитав Кагуранґі.

— Дуже скромні! Це наша спроба номер п’ять. — Саті обернувся до каністр. — Докторка Фем у процесі роботи підкоригувала формулу. Тому ви й тут, докторе Лаутаґата. Вам доведеться розповісти їй, як Ед відреагує на цю версію.

— А яка була його реакція перші чотири рази?

— Та здебільшого злостився.

— Мало доброго.

— Може, й так, але я першокласний пілот. Зазвичай гелікоптер не отримує жодних ушкоджень.

— Зазвичай, — повторив Кагуранґі, незворушно глипнувши на мене.

— Останнього разу майже все вдалося. Докторка сказала, що вона нарешті бачить ознаки набухлої клоаки.

Я засміявся.

— І що вас тут так насмішило? — поцікавився Саті.

— Та от подумав, що могла б вийти класна назва для групи: «Розбухла срака Едварда».

— І щоб ця група грала в стилі емо34, — додав Кагуранґі.

— Перший альбом був багатообіцяльний, а другий уже слабший.

— А третій — взагалі повне лайно.

— Але будьмо справедливі, того року була висока конкуренція.

— Думаю, їм треба було додати драйву.

Я намірився докинути ще репліку до цієї страшенно недоречної балачки, але тут ми перевалили за пагорб і я вперше побачив Едварда.

— Та щоб я здох! — зірвалося у мене.

Саті всміхнувся.

— Няшний, як панда, скажи?

Кагуранґі відреагував достатньо бурхливо.

— Друже, якщо вважаєте це милотою, то ви вже засиділися на цій планеті.

— Ага, — підтакнув я. — Це схоже на виплід панічної атаки в Лавкрафта.

Саті кивнув.

— От що ви скажете, коли побачите його клоаку.

— Але ж ми не станемо вивчати його зад, хіба ні? — з надією промовив Кагуранґі.

— Докторе Лаутаґата, поки закінчимо, то чого ми там тільки не побачимо.

— Як сильно ми зближаємося з ним? — поцікавився я.

— Дуже сильно.

— Це конче необхідно? — запитав Кагуранґі.

— А феромони, які ви завантажили в мій гелікоптер, — вони що, в ракетах? — обізвався Саті.

— Та ні.

— Тоді конче. Не хвилюйтеся, докторе. Підлетіти до нього — це найпростіше. Складніше буде вшитися від нього.

Розділ 10

—Чому він не намагається нас з’їсти? — здивувався я. Ми були вже доволі близенько до Едварда, і моє запитання не здавалося таким недоречним.

— Бо він спить, — сказав Саті.

Я зиркнув на кайджю.

— Спить?

— У них є звичка спати, так.

— А ви як визначаєте, що він спить?

— По-перше, він не намагається нас з’їсти, — сказав Саті. — А по-друге, ви не бачите його очей.

Я поглянув на Едварда.

— Він має очі?

— Ми їх називаємо очима. Я впевнений, вам уже пояснили, що все набагато складніше. Повірте, коли ви їх побачите, то зрозумієте, що це вони.

— Очі не натуральні, а от клоака справжнісінька, — подав іззаду голос Кагуранґі.

— Не я їхній творець, я до них просто літаю, — відпарирував Саті.

— Так, обприскаймо цю штуку феромонами й полетімо геть, — запропонував я, не зводячи очей із поснулого Едварда. Був певен на всі сто: він прокинеться — і я навалю повні штани.

Саті похитав головою.

— Ні, так воно не працює. Якщо випустити феромони зараз, то він їх просто проспить. Тоді доктор Лаутаґата не матиме про що доповідати, і докторка Фем буде лихá на вас.

— Та вже якось відбрешуся, — сказав Кагуранґі.

— Ви сьогодні перший день на роботі, тож я скажу дещо, чого ви не знаєте: не ставайте на дорозі у докторки Фем. Вона прийде до вас і серед ночі, синку. Це вам моя безкоштовна порада.

— А на вигляд така симпатична.

— Вона і є симпатична. І чудова людина. Але якщо ви збрешете їй про ці феромони, вона вас випатрає і залишить на поталу крабам-дереволазам.

— Тут водяться краби-дереволази? — здивувався Кагуранґі.

Саті пропустив його запитання повз вуха.

— Треба його будити, — сказав він.

— І як ми це зробимо?

Саті підлетів ближче до Едварда. Дуже близько.

— Стоп, стоп, стоп! — захвилювався Кагуранґі.

— Мені теж так здається, — сказав я.

— Зазвичай такого зближення достатньо, щоб привернути його увагу, — повідомив Саті.

— Ви вже робили це раніше?

— Аякже!

— І по-вашому, це розумно? — Я жестом показав, що від цієї гори м’яса нас відділяє кілька метрів.

Саті пирхнув.

— Якби ми були розумними, нас і близько не було б на цій планеті!

— А це що? — І Кагуранґі вказав на суцільну стіну з плоті кайджю. Я простежив за його пальцем до місця на Едварді, де все — як би сказати делікатніше? — ходило ходором.

— Це його паразити — симбіонти, — сказав Саті.

— Завбільшки з ротвейлера?

— Пробудемо тут довше, то побачите й більших.

— Мені здається, я вже не проти залишитися.

— Не схоже, щоб він прокидався, — озвався я до Саті. Симбіонти на Едварді ворушилися, але сам Едвард — ні.

Саті скривився.

— Що ж, гаразд. Є в мене один туз у рукаві. — Він підняв машину вертикально вгору по стіні, що була Едвардом, поки ми не зависли над ним. Тут, нагорі, було доволі місця для посадки, якби ми раптом захотіли прикайджютися? «Краще нам цього не хотіти!» — подумав я.

— Як там наш вмикач? Готовий? — гукнув мені Саті.

Я схопився за пристрій.

— Готовий!

— Добре. Я зараз зроблю одну штуку, а тоді полічу до трьох. Коли скажу «три!», ти вмикаєш, дораховуєш до п’яти, а тоді вимикаєш.

— Ми що, не дамо йому бігти?

— А навіщо?

— Послухайте, Мартіне, — сказав я. — Не знаю, чому маю вам про це нагадувати, але я роблю це, без перебільшення, уперше в житті ще й нічого не знаю.

— На рахунок п’ять, — промовив Саті. — По решті пройдемося згодом. Готовий?

— До чого? — не второпав я.

— До цього! — вигукнув Саті та різко скерував гелікоптер на Едварда. Той зіщулився, мов пудинг під твердою скоринкою. Саті підняв літальний апарат за кілька метрів над тим місцем, де він щойно буцнув Едварда.

Атаковане ним місце засвітилося.

— Раз, — сказав Саті.

Світіння несподівано зібралося в дуже яскраве триметрове коло.

— Ух, схоже, таки надибав око! — сказав я.

— Два, — вів далі Саті й знову скерував гелікоптер на яскраву поверхню.

Едвард заревів.

— Три! — гукнув Саті, підносячи нас просто вгору. Я клацнув перемикачем і почав вести відлік, не відриваючи очей від яскравої плями. На «чотири» гелікоптер став набирати висоту. Весь цей час Едвард гнався за нами.

— Відривайся! — заволав я до Саті. Різким ривком він відвів нас подалі від Едварда, який мало не зацідив по нас чи то мацаком, чи то чимось іще. Не знаю чим, бо тієї миті воно було дуже коротке.

— Ви його ще бачите? — поцікавився Саті. І я, і Кагуранґі відповіли «так». — То наглядайте за його очима!

— Що ми шукаємо? — запитав Кагуранґі.

Едвард уже не ревів. Зате світилися чотири широкі світлові диски, які ми прийняли були за очі. Ми не відривали від них поглядів.

І раптом ті диски поменшали. Нові сонцеподібні точки зосередились на нас.

— Матері його ковінька! — лайнувся Кагуранґі.

Потім, також несподівано, звідкись узялися крила.

— От дідько! — повторно вилаявся Кагуранґі.

— Так воно ще літає? — недовірливо лементнув я.

— Ще й як! — підтвердив Саті.

— Але ж хвилину тому не було ніяких крил!

— Були, — запевнив Саті. — Просто ви думали про очі.

Едвард піднявся над землею.

— О, чорт, чорт, чорт, чорт, чорт! — прорвало Кагуранґі.

— Валимо звідси, — порадив я Саті.

Саті розвернув гелікоптер і понісся геть від Едварда.

— Так, схоже, в нас є дві новини: одна хороша, друга поганенька, — повідомив Саті. Він дотягнувся лівою рукою до кнопки, що вмикала монітор, і натиснув. Ми побачили картинку з задньої камери. Тепер майже весь кадр заповнював Едвард. — Отой удар по голові його розлютив, і мабуть, він хотів нас розчавити, але потім відчув запах феромонів, і вбивати нас більше не хоче.

— Ви нічого не плутаєте? — запитав Кагуранґі.

— Його очі розширені, так?

Ми кивнули.

— Оце і є ваш знак.

— Якщо він зараз не має наміру нас катрупити, то чому женеться за нами?

— Хоче зробити з нами дещо інше.

— Кайджю хоче нас трахнути?!? — жахнувся Кагуранґі, уловивши підтекст.

— Так, і це хороша новина.

— Що ж у ній хорошого?

— А хороше в ній те, що поки він хоче з нами паруватися, в нього не виникне бажання вбити нас, — пояснив Саті. Він спрямував гелікоптер донизу і полетів, ледь не ковзаючи по верхівках дерев. Едвард на мить розгубився, але швидко розібрався в ситуації. — Тобто він бігтиме за нами, але атакувати не буде. А нам саме це й треба, бо ми ведемо його до Белли.

— І, побачивши Беллу, він рвоне до неї, а про нас забуде, так? — припустив я.

— У теорії — так. А як воно буде насправді, побачимо.

— А яка друга новина, ота, що поганенька?

— Феромони вивітрюються. Й до того ж дуже швидко. Ми маємо підсипáти йому дозу за дозою, поки не приведемо до Белли.

Я подумав.

— Тобто нам треба триматися достатньо близько до нього, щоб упорснути нову порцію феромонів.

— Ага. Якщо так не робити, йому захочеться убити нас, і тоді нам гаплик.

— Он воно що!

— А якщо ми це зробимо, але десь зазіваємось, то він нас упіймає і спробує покрити гелікоптер. І тоді нам хана.

— Ага!

— І ти весь час отак літаєш?

— Еге, — промовив Саті. — Більш-менш. Щоправда, так далеко ми ще не заходили.

— Ого-го, та він близько, — і Кагуранґі вказав на монітор.

— То всип йому наступну дозу, — наказав мені Саті. — І лічи до п’яти.

Я обернув тумблер, долічив до п’яти. Аерозольна хмара потрапила просто у пащу Едварду. В моніторі ми бачили, як він часто задихав, закашлявся, а тоді... просто щез.

— Що за діла? — жахнувся Кагуранґі.

— У-у-у, — сказав я, визираючи в ілюмінатор.

— Він це робить, — повідомив Саті.

— Зникає?

— Ага.

— Півторастаметрове чудовисько! Як, бляха-муха, він зникає? Куди? —сторопів Кагуранґі.

— Ну, — сказав Саті, а потім Едвард спікірував згори, перегородивши нам шлях і намагаючись схопити нас своїми відростками.

Ми всі заверещали, Саті зробив щось одне, гелікоптер — щось інше, і якимось дивом ми проскочили повз Едварда, але до того я побачив картину, яку не забуду до скону.

Розбухлу Едвардову клоаку.

Повернувшись до тями, я озирнувсь на Кагуранґі. Той, роззявивши рота, некліпно витріщався на мене.

— Ага, ти теж це бачив, — сказав я.

Кагуранґі кивнув.

— Коли повернемося, нап’юсь, як свиня.

— Я нап’юся з тобою.

— Боже мій, Джеймі! Що не так із цією планетою?

— Покидьок знову в нас на хвості, — почув я голос Саті. — Жахни по ньому ще разочок.

— Це справді необхідно? — завагався я.

— Не був би він під кайфом од цієї штуки, ми б уже перетворилися на купу брухту і встеляли ґрунт у джунглях, — сказав Саті. — Тому так, це справді необхідно. Цього разу треба вкластися у шість секунд.

***

Ми обробили Едварда ще тричі, поки добулися Долини Белли. Вона вже не спала, її крила були розпростерті, а вигляд вона мала ще потворніший, ніж Едвард, хоча здавалося, куди вже гірше.

— Вона ніби знала, що ми летимо сюди! — крикнув я.

— Так і є, — сказав Саті. — Вона має вуха. Точніше, орган слуху.

— То ми вже можемо давати драла звідси, так? — запитав Кагуранґі.

Саті похитав головою.

— Є в нас ще одна справа.

Я глипнув на Беллу й сказав:

— Дайте-но вгадаю.

— Якщо він іде за феромонами, то вони мають привести його до неї, — підтвердив мій здогад Саті.

— А що вона відчуває до нас?

— Белла давно вже запала на Едварда. Сподіваюсь, вона не захоче втрачати свій приз. — І Саті спрямував гелікоптер уперед.

Ми летіли прямим курсом на Беллу, Едвард ішов за нами як прив’язаний. Белла стояла і не рухалася.

— Схоже, нам світить поза «сендвіч», — прорік Кагуранґі.

— Врубай каністри, — скомандував Саті. — Тільки дивись, щоб вони були порожні, коли ми через неї перевалимо.

Я кивнув і увімкнув каністри. Зрозуміло, що він хоче зробити.

— Ой, зле! — заквилив Кагуранґі. — Дуже-дуже-дуже-дуже-дуже зле!

Едвард зайшовся риком. Белла заволала у відповідь. Ми теж, не розуміючи, що з того буде, але Саті перемахнув через частину Белли, схожу на плече. Коли ми пролітали над нею, я спорожнив каністри, а тоді стався вибух землі та кайджю: Едвард врізався в Беллу, і вони покотилися по землі, ламаючи дерева, наче сірники. Ми ухилялись від грудок землі завбільшки з «міні купер»35 і одночасно набирали висоту.

Коли ми віддалились на достатню відстань і піднялись на належну висоту, то Саті розвернув гелікоптер, і ми побачили плоди нашої місії.

— Оце так видовище! — не стримався Кагуранґі. — Дуже непросто буде описати це докторці Фем.

— Не гризіться, камери у мене працювали безперестанку, — заспокоїв Саті.

— Що? — втупився у нього Кагуранґі. — Так ти ж казав, що я про все повинний доповісти усно.

— То й що? Я ж не казав, що не веду відеозапису!

— Так я міг залишитись на базі «Танака»!

Саті махнув рукою на поглинутих утіхами кайджю.

— І тоді пропустив би оце.

— Ми мало не загинули!

— Та ні, зі мною ще потрібно пововтузитися, — заперечив Саті.

Кагуранґі оніміло витріщився на пілота, а тоді зняв навушники, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Принаймні поки що.

— Якось переживе, — кинув мені Саті.

— А нам обов’язково бути тут заради цього? — поцікавився я.

— Жартуєш? Це ж справжня наука!

— Мені це більше нагадує порно для кайджю.