Тисяча й одна ніч ebook

Тисяча й одна ніч

Редакційна колегіясерії «Скарби Сходу»:

Богдан Будний

Іван Бондаренко

Роман Гамада

Ірина Дрига

Юрій Кочубей

Вікторія Мусійчук

Степан Наливайко

Юлія Осадча

Ярема Полотнюк

Валерій Рибалкін

Ярослава Шекера

ВИБРАНІ ОПОВІДКИ Й КАЗКИ

Переклад з арабської, впорядкування,

коментарі та глосарій Валерія Рибалкіна

Тисяча й одна ніч

ТЕРНОПІЛЬ

БОГДАН

УДК 82-341

ББК 84(0)9

А72

Серія «Скарби Сходу» заснована 2008 року

У виданні використано класичні книжкові ілюстрації

Переклад з арабської, впорядкування,коментарі та глосарій Валерія Рибалкіна

Літературна редакція Романа Гамади

ПередмоваЮрія Кочубея

Перекладено за виданнями:

Тисяча й одна ніч / Вибрані оповідки й казки. Перекл. з арабської, упо-

Т39 рядк., коментарі та гло­сарій В. Рибалкіна; літ. редакція Р. Гамади; передмова Ю. Кочубея. — Тернопіль: Богдан, 2011. — 576 с. — (Серія «Скарби Сходу»)

ISBN 978-966-10-2046-6

Минуло три століття з того часу, як Європа вперше познайомилася з арабськими казками “Тисячі й однієї ночі” в вільному французькому перекладі Антуана Галлана, але й досі вони користуються незмінною любов’ю читачів. Плин часу не позначився на популярності оповідок Шагразади. Великим був вплив “Ночей” на творчість Монтеск’є, Віланда, Гауфа, Теннісона, Діккенса, Пушкіна, Франка, Кримського.

Поряд із численними перевиданнями й новими перекладами з Галлана аж до наших днів знову і знову з’являються публікації “Ночей” багатьма мовами світу в прямих перекладах з арабського оригіналу. Вибрані твори з цієї найпопулярнішої у світі книги пропонуються і українському читачеві. Переклад відтворює специфіку арабського віршування та римованої прози.

Для широкого кола читачів.

УДК 82-341

ББК 84(0)9

ISBN 978-966-10-0388-9 (серія)

ISBN 978-966-10-2046-6

Охороняється законом про авторське право.

Жодна частина цього видання не може бути відтворенав будь-якому вигляді без дозволу видавництва.

© Рибалкін В., переклад, упорядкування,

коментарі, глосарій, 2011

© Кочубей Ю., передмова, 2011

© Навчальна кни­га – Богдан, майнові права, 2011

Чарівна сила слова:переконливість дивовижного і життєвість казкового

При згадці про казки “Тисячі і однієї ночі” в нашій уяві виникають або книжка, або кінофільм, з якими нам вдалося познайомитися у молоді роки. Але до того як стати книжкою, збірка арабських казок “Тисяча і одна ніч” жила кілька століть в устах оповідачів і в пам’яті слухачів. Зафіксовано у письмовій формі її текст було не відразу і не всю відразу, а “канонічний” текст арабською мовою з’явися порівняно (з історичної точки зору) недавно.

Приступаючи до читання книги, уявімо собі ту обстановку й атмосферу, в якій створювалися й побутували зібрані у ній казки й оповідки. Ще донедавна в містечках Близького Сходу та Північної Африки надвечір на базар­ному майдані або у великій кав’ярні з’являвся меддах — тобто про­фесійний оповідач — і розпочинав свій вечір декламації. Він розпові­дав відомі так звані “народні романи” про вікопомні подвиги історич­них і легендарних героїв та любовні й трагічні пригоди різного роду персонажів. Ці твори мали початок і кінець, оповідачі, як правило, спеціалізувалися на виконанні тих чи інших творів. Були і такі, що мали в репертуарі також казки й оповідки із “Тисячі і одної ночі”. Тепер таких майстрів практично залишилися одиниці.

Як писала алжирська газета “Алжері-актюаліте” в січні 1990 р.: “Меддаха вбило радіо”. Алжирський діяч культури А. Менаї, який прагне відродити старо­давнє мистецтво меддахів, заявляв: “Ми, співаки, маємо свою публіку, що приходить до нас, заплативши за місце; у протилежність нам меддах виступає без супроводу, під гамір базару. Він має привернути увагу людей, утримати їх у захваті й довести до такого стану, щоб вони готові були й гаманці розв’язати”. Зрозуміло, що такий оповідач не міг виступати з будь-яким репертуаром, це має бути точно виві­рений, пристосований кожного разу до наявної публіки, відшліфо­ваний матеріал. Таким матеріалом і стали твори із збірки “Тисячі і однієї ночі”.

Книга починається з того, що султан Шагзаман, перед від’їздом до свого брата, султана Шагріяра, раптом дізнається про невірність своєї дружини. Покаравши її на смерть, він іде до брата, де стає свідком зради дружини брата. Через день брати переконуються, що навіть жінка іфрита і та знаходить спосіб, як зрадити йому. Покаравши свою дружину, султан Шагріяр, сповнений гніву проти всього жіноцтва, став щоночі одружуватися з незайманою дівчиною, а на ранок її вби­вати. Так тривало три роки. І тоді донька візира Шагразада попросила батька віддати її за султана з умовою, що разом з нею житиме і її сестра Дуньязада. І от під час зустрічі султана з Шагразадою сестра, як було умовлено, попросила її розповісти що-небудь. Султан дозволив... І потекла розповідь, яка тривала 1001 ніч, після чого Шагразада, наро­дивши тим часом султанові трьох синів, була помилувана і продовжу­вала жити у щасті й достатку, як і має бути у казці.

Величезне значення для успіху “Тисячі і одної ночі” має її архі­тектоніка. В неї є початок — оповідь, що творить рамку, а кінця прак­тично немає: до відомого тексту можна нанизувати нові й нові оповіді, казки та притчі і, таким чином, віддаляти тисяча першу ніч, яку тільки умовно можна вважати кінцем збірника, бо ж нічого не зміниться в характері, ритмі збірника, якщо до нього буде додано, скажімо, тисяча другу ніч. Не зміниться збірник, якщо з нього буде вилучено одну-дві казки, каркас рамки міцно утримуватиме всі елементи будівлі збірника, і нічого катастрофічного не станеться, якщо навіть зникне все те, що наповнює рамку, бо рамкова оповідь є самостійною і може існувати й окремо. Ось таку чудову, гнучку, характерну для семітського способу мислення форму організації прозового оповідного твору виробила народна творчість арабів.

А між початком і умовним кінцем збігає життя: в султанських палацах і хатинах ремісників, у Багдаді й Каїрі, на суші й на морі. Кожна казка, кожна оповідь чи просто притча є тими камінцями, що складають розмаїття мозаїки життя. І рух у цьому світі, де перемежо­вується реальне й фантастичне, не розвивається по прямій лінії, як це має місце в античній чи європейській літературі, а йде ніби по спіралі, бо в казках і оповідях повторюються мотиви, ситуації і весь час під­тримується зв’язок з рамковою оповіддю як психологічно, так і фор­мальними зверненнями, бо ж навіть якщо розгортається сюжет якоїсь іншої казки, ми відчуваємо присутність при цьому як Шагразади, так і Шагріяра. Багато казок у свою чергу служать рамкою для інших казок, що нібито відгалужуються, відходять убік, але, врешті, обмежені геніальною “рамкою”, знову повертаються в загальне річище збірника. Такі “вставні” оповідки не порушують загальної конструкції твору. Як приклад може служити цикл про Сіндбада-мореплавця, де оповідь починається з бажання героя побачити світ, далі відбуваються пригоди мандрівника, за ними повернення додому, і знову все починається спочатку. Всього сім подорожей, мабуть, по числу поясів (кліматів), на які розділили земну кулю середньовічні арабські географи.

Такого роду побудова твору відповідала потребам його відтворен­ня, тобто довгої розповіді. Меддах міг продовжувати розказувати “Тисячу і одну ніч” протягом багатьох вечорів у якійсь кав’ярні, “рамка” і спірале­подібний рух дії дозволяли зупинитися тоді, коли буде зручно, і приступити знову до оповіді наступного дня. Ця особливість також давала змогу включитися в слухання казок у будь-який момент, і ново­прибулі не почували себе дискомфортно, бо швидко вхоплювали “поча­ток” черго­вого кола розповіді, і їм ставало цікаво, а в цьому й полягало завдання меддаха.

Не дивно, що султан Шагріяр так захопився розповідями Шагразади: вони були змістовні і несли в собі багато цікавої інформації. Шагразада була не лише кмітливою, а й добре освіченою дівчиною, тому її історії були не тільки захоп­люючими, а й вірогідними. Про неї саму довідуємося з казок, що вона “багато знала, була розумною й освіченою, вона багато читала й багато навчилася” і що “вона прочитала багато книг і збірників, книг, у яких ідеться про мудрість і медичні справи, і вивчала напам’ять вірші, вгля­далася в історичні хроніки і пізнала вислови простих людей і слова мудреців та царів”. Таким чином, Шагразада мала чим захопити увагу Шагріяра, а, одержавши дозвіл розповісти “свої історії”, вона, по суті, помінялась ролями з султаном: він став залежати від неї, а не навпаки, і вона скористалася такою трансформацією, як ми знаємо, вельми успішно. За допомогою чарівної сили слова їй вдалось опанувати час: не маючи можливості зупи­нити його, бо не оминула б смерті, вона спрямовує його рух не по пря­мій, а по спіралі, віддаляючи таким чином смерть, оскільки Шагріяр живе вже не в реальному часі (який існує за вікнами палацу), а в казковому, створеному фантазією, в який втягує його жага пізнання та майстер­ність оповіді.

Успіх перекладів арабських казок на Заході пояснюється і їх демокра­тичністю. Так, відомий британський сходозна­вець Сер Гамільтон А. Р. Гібб (1895-1971) вважав, що на початку XVIII ст. англійська і французька літератури переживали кризу, тому що з’явився новий тип читача, більш демократичний, якого вже не задовольняли зразки літератури класицизму, тож він вимагав ближчої до народу літера­турної продукції. Він вважав, що “Тисяча і одна ніч” спричинилась до появи і “Робінзона Крузо”, і “Мандрів Гуллівера” з їх пригодницьким духом. Гібб пояснює переконливість слів Шагрезади: “При всій їх магії й таємничості вони стоять на твердому ґрунті реальності; хоча їхні дійові особи, можливо, й стереотипні й нерозроблені, їх при­годи були справжніми пригодами, розказаними з інстинктивним відчуттям драматизму. Крім фантазії і виявів екзотизму у них було й мо­ральне осердя, без якого вони не змогли б увійти так глибоко в серце Європи й не зберегли б протягом двох сторіч місця в захопленнях як освічених, так і простих людей”.

Не один дослідник арабських казок намагався дати відповідь на питання “У чому ж секрет незгасаючої популярності казок серед людей різних суспільних прошарків, різного віку і з різних країн світу?” Поважний британський вчений наблизився до відповіді на питання: “В чому ж секрет Шагразади?”, але, на наш погляд, цього мало. Ми у своїх міркуваннях, крім того, спробуємо опертись на дані соціологічних досліджень щодо причин популярності голлівудських фільмів і серіалів у країнах Європи. Ключовими словами для опису причин такого захоплення виявились “suspense” і “action”, тобто “напруженість” і “динамізм дії”. Як на нашу думку, ці ж причини пояснюють і невмираючу популярність арабських казок із “Тисячі і одної ночі”. Реалізація цих компонентів успіху в тексті книги “Тисяча і одна ніч” є виявом вищої майстерності слова і знання психології, що їх зуміли досягти арабські автори казок, які складають збірник.

Впливають на загальну атмосферу розповіді й постійні звертання до казки-рамки, яка є висхідною точкою напруженості. Напруженість створюється з самого початку, в казці-рамці, бо ж ми знаємо, що над Шагразадою нависає цілком реальна загроза смерті і слухачам-читачам до самого кінця книги не відомо, чи вдасться їй уникнути сокири ката. І далі Шагразада віртуозно знаходить місце в тексті, на якому й припиняє свою розповідь вранці. Цей метод, як ми знаємо, застосовується часто при публікації детективних романів у періодичних виданнях. Це підсилює гостроту уваги тих, хто за нею стежить.

Сюжети самих казок теж були захоплюючими, часто загадковими, сповненими таємничості й авантюр, бо ж Шагразада своїм завданням вважає не вести канву сюжету до якогось розв’язання перипетій долі, як це має місце в грецькій трагедії, а постійно підтримувати напругу (щоб часом султан не передумав). Поєднання згаданих елементів тексту і приводять до створення своєрідного поля напруженості, яке міцно захоплює в свою сферу читача, тільки-но він починає читати цю книгу. Можна уявити, з якою увагою слухали ці казки-оповіді, що линули з уст меддаха, котрий міг підсилювати ефект тексту мімікою, жестами, модуляціями голосу та ін.

Не менш послідовно автори (а з ними Шагразада) підтримують динамізм дії в своїх казках і оповідках. Їхні герої не впадають у стан рефлексії, не копирсаються в закутках душі, а насамперед діють: приймають рішення й негайно здійснюють їх, конфлікти в цих творах мають жит­тєву основу. В разі потреби на підмогу прихо­дять надприродні сили, що дає змогу без зайвих ускладнень вирішувати хоча б проблему транспортування на велику відстань, як це було в опо­віді про Мааруфа-шевця.

Рух подій і персонажів відбувається стрімко ще й тому, що авто­ри застосовують у своїх творах характерний прийом: якщо якийсь персонаж виконав відведену йому роль і посунув таким чином уперед хід подій, то автор-розповідач просто про нього забуває, не вва­жаючи за потрібне витрачати на нього енергію уваги слухача (читача). Автор негайно переключається на нового героя, котрий, звичайно ж, чимось цікавий, і читач (слухач) знову в полоні розповіді. Зайві деталі, які могли б загальмувати розвиток сюжету, також скоро­чуються.

Часто спостерігаємо в арабських казках також характерні транс­формації — життя-смерть, смерть-життя,— що теж допомагає приско­рювати рух сюжету, оскільки автор такі події, як смерть героя, а потім його воскресіння, подає коротко, без зайвого ажіотажу і пов’язаних із цим описів, що уповільнюють розгортання подій.

Різного роду хитрощі та всілякі витівки, характерні для опові­дей каїрського циклу, проносяться каскадом у швидкому, ніби цирко­вому темпі, і такий наративний прийом приковує до себе увагу слухача (чи­тача).

Арабські казки — це художні твори, і їхні автори дуже часто нехтують історичною достовірністю деяких фактів чи персонажів, маючи насампе­ред на меті полонити людську увагу. Наприклад, халіф Гарун ар-Рашид, котрий у багатьох казках багдадського циклу виступає часто в ролі сили, що вершить долю інших героїв і вирішально впливає на перебіг подій, як правило, в позитивному плані, є справді історичною постаттю, але людиною він був зовсім іншого складу — жорстокою і владолюбною, якими, властиво, були майже всі володарі тієї епохи. Але слухач на базарі, чи у кав’ярні, ніяк не історик, і для нього така достовірність не має значення.

Ми знаємо, що збірник створювався протягом довгого часу і не одним автором — це видно із стилю творів, певних реалій і деяких хронологічних згадок у тексті, переписували його не для того, щоб друкувати, а для користування в роботі (щоб не забути, для пам’яті). І все ж він являє певну цілісність досить урівноваженим балансом різних елементів: авантюрно-детективних, розважальних, філософсько-дидактичних, гумористичних та ін., завдяки чому тут успішно поєд­нуються розвага з повчанням. Система вироблених прийомів у подачі тексту робить ці казки й оповіді захоплюючими навіть для сучасного, вибагливого дорослого читача, даючи йому можливість, як зазначає французький вчений М. Оже, мати насолоду “законного повернення в дитинство”.

Виходячи з теорії М. Бахтіна, можна припустити, що класична поезія, вишукана проза ерудованої словесності (адаб) становили літе­ратуру еліти — вищих шарів мусульманського суспільства, а казки з “Тисячі і одної ночі” — це адаб “середнього класу” і широких мас людності міст і містечок, з елементами пародії на “народні романи” (сірат) з їх бездоганними героями. Так вважає, зокрема, єгипетська дослідниця Феріаль Дж. Газуль.

Уважний читач, знайомий із світовим фольклором, знайде у цій книзі багато мотивів, сюжетів і структурних елементів, притаманних казкам багатьох народів світу, що своїми коренями сягають перших кроків творення людського суспільства на нашій планеті, відбивають його світогляд. Ми ж розглядаємо збірник “Тисяча і одна ніч” у такому вигляді, в якому він дійшов до нас, а саме як цілісний твір певної форми — продукт арабського Середньовіччя, бо власне в такому вигляді він реально існує ось уже кілька століть. Історія його досить складна, і ще не на всі питання, що виникають після знайомства з цим твором, наука готова дати точну відповідь. Але на сьогодні з певністю можна сказати, що книга ця не виникла з нічого і не є витвором одного автора, і що склад її формувався протягом досить довгого часу за участю представників різних народів регіону, хоча в цілому вона є пам’яткою арабської словесності.

Відомо, що з виникненням феодальної арабської держави — халіфату — народна словесна творчість стала різко віддалятись від ученої поезії і прози, яка в канонізованих формах створювалася при дворах вельмож, обслуговуючи панівні верстви суспільства. Народна творчість продовжувала розвиватися в шатрах бедуїнів та на міських базарах, де здебільшого проходило життя городян середнього та незначного достатку. Мабуть тому, до недавніх часів, офіційні критики та освічені цінителі досить зверхньо дивилися на казки з “Тисячі і одної ночі”, як на забаву для простолюду, не гідну уваги серйозних учених. До речі, майже таке ставлення було і до так званих народних романів про звитяжних героїв, історичних і легендарних, та про вікопомні події.

Так, відомий арабський бібліограф Ібн ан-Надім (X ст.), згадуючи про цю книгу, оцінює її невисоко. До такої думки високоосвіченої публіки спричинилося те, що в деяких казках зображаються сцени і вживаються вирази досить-таки непристойні. Те, що в салонах (по-східному — диванах) говорилось натяками, те в казках подається, кажучи по-сучасному, відкритим текстом. Зрозуміло, що представники релігії засуджували тих, хто слухав чи читав ці казки, і підтримували забобон: мовляв, можна навіть померти, прочитавши “Тисячу і одну ніч”, або ж що може статись якась напасть, а на дітей розповідача нападе короста.

Але слід мати на увазі, що під час вечірніх розповідей аудиторія в кав’ярні поспіль чоловіча. Згідно із звичаями, освяченими релігією, місце жінок — удома, їхні розваги іншого роду: в багатих — свої, у бідних — свої. Тому дуже часто в них жіноцтво пока­зане в негативному світлі (це ж бачимо і в фольклорі європейців, як і те, що в ряді казок змальовані надто від­верті еротичні сцени. Недавно (2010) у Франції спробу гендерного прочитання казок зробив вчений Малек Шебель. Пам’ятаймо, що у вигляді друкованої книги збір­ник з’явився трохи більше 150 років тому, та й рівень писемності в країнах регіону був ще досить низький. Тому не слід надто гостро засуджувати арабів за такі “вольності”: книга ця мала “обмежене поширення”.

Дослідники з багатьох країн приділили значну увагу вивченню історії виникнення і подальшого формування книги. На сьогодні відомо, що найдавніший фрагмент “Тисячі і одної ночі” міститься в доку­менті IX ст. Про “Тисячу і одну ніч” пише 947 року в своїй книзі “Золоті луки” відомий арабський вчений аль-Масуді як про книгу казок, “подіб­них до перекладених перських, індійських та грецьких казок, що ви­никла, як і збірник “Тисяча оповідей”. Люди називають цю книгу “Тисяча ночей”. Про книгу з такою ж назвою “Тисяча оповідей” написав ан-Надім у своєму бібліо­графічному зводі “Аль-Фигрист” (987), зазна­чаючи, що Абу Абдаллах аль-Джахшіярі, автор “Книги візирів”, почав писати книгу, яка вміщує в собі 1000 відібраних ним арабських, перських та грецьких казок. Зібрати йому вдалось лише 480 оповідей, після чого він помер. До речі, цифра 1001 сприймалась на Сході не в конк­ретному значенні, а в значенні “велика, нескінченна кількість”. Відо­мий лише один рукопис (зберігається в Каїрі), де значиться 1007 но­чей. Склад збірника було фіналізовано, як вважають вчені, десь у XVI ст. І від того часу існують рукописні збірники казок та оповідей, їх виготовляли переписувачі для окремих любителів, або ж самі оповідачі робили собі записи для пам’яті, на ходу змінюючи, поправляючи текст.

Мова казок значно відрізняється від літературної мови, вона більш розкута, жива, близька до розмовних діалектів, наповнена характерними для усної традиції стилістичними прийомами, такими як словесні арабески, рясні повтори, детальні описи і т.п. Це служить ще одним доказом їх фольклорного походження. Але разом з тим творці казок демонструють близьке знайомство з літературними зразками казок , що набули певної упорядкованості в літературах інших народів Сходу.

За своїм походженням, як показав аналіз текстів, збірник скла­дається з кількох пластів. Перший і найдавніший — це переклад індій­ських казок через перську мову на арабську. До нього насамперед належить казка, що становить “рамку” всього збірника. Така рамкова організація тексту добре відома як характерна саме для індійської літератури, звідкіля вона потрапила до перської. (Зразком може бути “Туті-наме” (“Книга папуги”) Ібадулли, яку маємо в українському перекладі Я. Полотнюка). Індійські паралелі є і в ряді інших казок, зокрема в циклі про Сіндбада-мудреця.

З Іраном пов’язані оповіді про Хасана-басрійця, про Сейфа аль-Мулука, про Камара аз-Замана та принцесу Будур. Ці та інші казки індійського та перського походження могли потрапити до збірника саме з перекладу “Хезар ефсане” (“Тисяча розповідей”), про який згадували Масуді та ан-Надім.

Наступним пластом, напевно, були оповіді, що сформувалися в Багдаді. У багатьох із них фігурує історична постать — аббасидський халіф Гарун ар-Рашид, поданий в ідеалізованому, легендарному дусі. Він, переодягнений, в супроводі вірного візира з роду Бармак, шукаючи правду про стан речей у своїй країні, мандрує, невпізнаний, вулицями столиці, аби наступного дня відновлювати справедливість і карати кривдників. Серед героїв цих творів часто виступають всілякі спритники та шахраї, немало в них досить грубих еротичних сцен.

Третій, найпізніший пласт, становлять казки та розповіді, що могли народитись лише в Каїрі. В них відбито життя міського населення, в основному біднішого й середнього прошарків, у роки панування мамлю­ків та турецьких султанів, тобто в епоху пізнього Середньовіччя. Як приклад, можна навести казки про Мааруфа-шевця та про Ала ад-Діна з його ча­рівним світильником. Серед героїв знову зустрічаємо витівників та аван­тю­ристів, але вже більше, як кажуть, метикованих, здатних на неабиякі хитрощі.

Крім оцих трьох основних пластів є у збірнику і чет­вертий, що скла­дається з кількох народних романів про хоробрих войовників; сюди вхо­дять розповіді про подорожі Сіндбада, повість про мідне місто та ін. Дослідники знаходять у збірнику і певні зв’язки з фольклором інших народів регіону: греків, євреїв, тюрків. Детально аналізуючи сюжети казок і оповідей, участь в їхньому розвитку чарівних сил — джинів, іфритів, демонів жіночого роду, вчені завважили, що вони діють по-різному в індоіранських казках і каз­ках пізніших часів. Якщо в оповідях першого циклу ці творіння людської фантазії діють в основному за власною ініціативою, активно впли­вають на хід подій, то в казках єгипетського циклу вони виступають як могутні, але безініціативні виконавці волі людей — власників від­повідних талісманів.

Як приклад першого типу поведінки чарівних сил наводять казку про рибалку та іфрита. Тут рибалка знаходить на дні моря глек, в якому перебуває іфрит-віровідступник, ув’язнений самим царем Соломоном. Опинившись на волі, коли його “відпечатав” необережний рибалка, іфрит негайно хоче знищити свого рятівника, і тому тільки хитрощами вдається упоратися із зловмисним демоном і навіть мати від нього певну ко­ристь.

Чи не найвідомішим прикладом казки другого типу є казка “Ала ад-Дін і чарівний світильник”. Тут джин досить суттєво впливає на долю головного героя та інших персонажів цього зразкового твору. Але він — “раб світильника”, свого роду талісмана, і сліпо служить власникові цього талісмана, виконуючи і благі, і негідні завдання, залежно від того, який персонаж володіє ним у той чи інший момент. У казці про Мааруфа-шевця діє “слуга персня”, талісмана, знайде­ного цим шевцем у підземеллі. Він так і заявляє: “Я причарований до цього персня і не можу не послухатись того, в чиїх руках він зна­ходиться”. Зрозуміло, що чарівний перстень із джином, що йому служить, стають важливим елементом розвитку сюжету в другій половині цієї казки, переходячи з рук у руки і виконуючи всі накази своїх госпо­дарів.

Слід пам’ятати, що як оповідачі, так і їхні слухачі вірили в існу­вання всяких надприродних сил, у тому числі й різних джинів, і їхнє втручання в справи людей не здавалося їм неймовірним.

Виявивши різні характерні риси казок, учені змогли впевненіше класифікувати їх за походженням.

Успіхові збірника безперечно сприяла й різноманітність жанрів уміщених у ньому творів. Насамперед ми вирізняємо фантастичні казки, де і сюжет, і його розвиток цілком належать до сфери надприрод­ного (наприклад, “Купець і духи”, казки про тварин). Крім того, велику частину книги становлять “оповіді”, твори, де чарівні сили виступають як рушії розгортання сюжету, повертаючи його в той чи інший бік, тоді як герої живуть у нормальному соціальному середовищі згідно з його законами, і розповідь про це має цілком реалістичний характер. В оповіді відтворено характерні реалії, причому їх багато і вони різноманітні. Прикладом може служити казка про того ж Мааруфа-шевця, Камара аз-Замана і Будур, Хасана-басрійця. Існують також і твори “перехід­ного типу”, як казка про Ала ад-Діна і чарівний світильник чи про Алі-Бабу й сорок розбійників.

Другою важливою групою є оповіді типу арабських народних романів. Серед них найдовший такий роман про Омара Ібн ан-Ну’мана та його синів, у якому знайшла відбиток боротьба арабів проти хресто­носців, таким же твором є оповідь про Аджіба й Гаріба. Інші подібні твори цілком реалістично відтворюють життя міських жителів, серед таких творів є оповіді про любовні пригоди, зокрема і фриволь­ного плану.

Окрему групу, споріднену із щойно згаданою, становлять оповіді про моряків та море, цикл про славетного Сіндбада, що, ймовірно, народився в портових містах нинішнього Іраку. Наявність цілого циклу таких казок, як і інші дані, зокрема згадки у Священному Корані, переконливо розбивають закорінені, хоча й невірні, уявлення про те, що араби були суто сухопутним народом і торгівлю вели тільки караванну.

Знайшли місце у збірнику й деякі давньоарабські легенди, такі як розповідь про щедрого Хатема ат-Тайї, про Ірам — місто стовпів, про Мідне місто та ін.

Крім вищеназваних категорій, що їх досліджували німецький вче­ний Е. Літтманн та М. Герхардт з Нідерландів, є ціла низка казок і оповідок, що не підпадають під них. Це оповіді про правителів, розум­них і дурних, починаючи від Александра Македонського, про тупих вчителів, хитрих суддів та ін.

Таке багатство жанрів і мотивів породжує ефект багатоголосої симфонічності збірника, як різноманітним і барвистим є саме життя. Поєднання коротких і довгих творів різних за жанром і темпом розгор­тання сюжету створює своєрідний ритм усього збірника, котрий, при­йнявши одного разу вироблену за сторіччя форму, продовжує існу­вати в ній, не виявляючи ознак дезинтеграції. Навпаки, спостері­гається її здатність до самозбагачення за рахунок додаткових еле­ментів. Ми знаємо, що деякі зміни в композиції збірника робились укладачами в новіші часи, і це ніяк не зруйнувало ні його форми, ні ритму. Збірник зберігав при цьому свою цілісність і всі художні якості.

Текст казок щедро наповнений віршованими вставками, що відпо­відало літературній моді, яка панувала в часи, коли завершувалось формування збірника. Всього віршів та поетичних уривків, за підра­хунками Горовіца, в другому калькуттському виданні “Тисячі і одної ночі” 1420, з яких 170 повторюються. Таке насичення прози поетичними вставками незвичне для європейців, але цілком відповідає смакам народів Близького та Середнього Сходу й урізноманітнює саму розпо­відь.

Тут слід зазначити, що масив арабських казок не вичерпується книгою “Тисяча і одна ніч”. Їх існує набагато більше, тож різні укла­дачі часто доповнювали свої збірники іншими казками, що не вхо­дять до канонічного тексту. Так сталося, що найпопулярніші казки “Алі-Баба і сорок розбійників” та “Ала ад-Дін і чарівний світиль­ник” не ввійшли до основного тексту (їх називають “казками-сирітками”), але більшість укладачів збір­ників включають їх до своїх книг. Це ж стосується і українського видання.

Захоплення арабськими казками в Європі виявилось відразу ж після появи першого перекладу. То був переклад французькою мовою, здійснений Антуаном Галланом (1646–1715). Це був далеко не повний, відомий нам нині, до того ж досить перероблений текст. Розширивши пошук нових текстів, Галлан зумів підготувати 12 томів, що побачили світ у 1704–1717 рр. у Парижі. Наприкінці XVIII ст., знову ж у Парижі, вийшло “Продовження тисячі і одної ночі” — додаткові казки, перекла­дені Ж. Казоттом і Д. Шавісом. Успіх арабських казок, перекладених Галланом, був такий вели­чезний, що негайно з’явились наслідування. Вже в 1710–1712 рр. французький орієнталіст Петі де ля Круа надрукував збірник під назвою “Тисяча і один день”, видаючи його за нібито знайдену ним книгу перських казок.

Тим часом на Сході книга ця продовжувала існувати тільки в руко­писах та в пам’яті оповідачів. Уперше надруковано арабською мовою “Тисячу і одну ніч” (два томи, всього 200 ночей та оповідь Сіндбада-мореплавця) в Калькутті 1814–1818 рр., а повністю книга вийшла 1835 року в державній друкарні в Булаку біля Каїра. Повний текст було видрукувано потім у 1839–1842 рр. знову ж таки в Калькутті. З’явилось видання арабського тексту і в Європі — у Бреслау (тепер Вроцлав) на основі туніського рукопису.

Булакське видання, яке не раз повторювалось, як у самому Булаку, так і в інших місцях, вважається найавторитетнішим, воно послужило першоджерелом і для українського перекладу. Але чи не найбільшої слави зажив найповніший (в 16 томах) переклад “Тисячі і одної ночі”, що його опублікував у 1885–1888 рр. в Бенаресі відомий англійський сходознавець Річард Бертон (1821–1890). Якщо з попередніх перекладів, французьких і англійських, вилу­чалися всі надто “сміливі”, з погляду охоронців чистоти моралі, місця, то в бертонівському виданні вони були перекладені без купюр. А крім того, вчений долучив до текстів просторі наукові коментарі, подаючи роз’яснення до різного роду реалій, традицій та звичаїв на основі даних історії, етнографії, фольклору, антропології та ін., чим викликав зливу критичних атак і звинувачень в аморальності. Видання здійснило Товариство “Камасутри” “тільки для приватних передплатників”, і кош­тувало воно величезну суму грошей. Популярністю книги Бертона і її “рекламою” в пресі скористався якийсь спритний ділок і в 1896 р. у Парижі видав доповнення, як пише А. Ю. Кримський, “прямо в пор­нографічному дусі”. Продавалось воно любителям, звісно, за грубі гроші. Назву ця книженція мала і справді інтригуючу: “Секрети орієн­тальної сексології. Доповнення до всесвітньовідомої “1001 ночі” Бер­тона, зроблене англійським циганом, з передмовою, примітками і кіль­кома дуже цікавими додатками від перекладача”.

Трьома роками пізніше став друкуватись повний, з булакського видання, переклад французькою мовою Ж. Мардрюса (в 16 тт., закін­чено видання в 1906 р.). Оскільки він теж був без купюр і згладжених переробок, то зустрів критику як учених, так і охоронців моралі. В Росію ввозити цю книгу було заборонено.

Останнім часом у Парижі почали з’являтись нові переклади (Р. Кавама, Дж. Беншейха, А. Герн, М. Шебеля, Ж. Кассабуа).

Німецькою мовою “Тисяча і одна ніч” перекладалася кілька разів у XIX ст. З найпопулярніших перекладів були: Й. Гаммера-Пургшталля (3 тт., 1823–1824), Г. Вайля (4 тт., 1837–1842), М. Геннінга (24 тт., 1895–1897) та ін. Найкращим вважається переклад Е. Літтманна (6 тт., 1921–1928). Можна сказати, що всі німецькі переклади вийшли із збереженням “пристойності”.

Розгляд історії перекладу цієї книги європейськими мовами можна продовжувати безконечно, бо сьогодні важко уявити країну, де б не виходили хоча б частково казки й оповіді з уславленого збірника. Так, побачили світ, крім згаданих вище, переклади “Тисячі і одної ночі” іспанською, італійською, чеською, норвезькою та іншими мовами світу. Відоме нідерландське видавництво орієнталістичної літератури Е. Я. Брілля (Лейден) здійснило повне наукове видання арабського тексту казок на основі найдавніших рукописів, насамперед А. Галлана, яке підготував Мухсін Магді. У 1990-і рр. Хусейн Хаддаві зробив з нього переклад англійською мовою. Новий переклад збірки випустило відоме видавництво Penguin Classics у 2008 р.

Свою історію мають і переклади російською мовою. Першим вийшов переклад з французького збірника А. Галлана, зроблений А. Філатовим (Москва, 1763–1771), потім переклад текстів Казотта і Шавіса (Москва, 1794–1797), а в 1796 р. у Смоленську побачив світ збірник “Нові арабські казки”. У XIX ст. вийшов тритомник казок у виданні Ю. Доппельмайєра (1889–1890). На початку XX ст. розпочато публікацію росій­ською мовою з перекладу Ж. Мардрюса.

Як бачимо, всі ці згадані видання були перекладами з перекладів і тому вповні виявляли всі вади такого роду літературних робіт: спро­щувалися психологічні колізії, вмирали оригінальні метафори, стира­лись характерні риси твору.

Перший повний переклад казок та оповідей із книги “Тисяча і одна ніч” безпосередньо з оригіналу було здійснено у 8 томах (1929–1939) арабістом М. О. Сальє (1899–1961), за редакцією визначного вченого акаде­міка І. Ю. Крачковського (1883–1951). Після війни вийшло друге (1958–1959 рр.) видання цього восьмитомника. З казок, що не ввійшли до “Тисячі і одної ночі”, було упорядковано й видано книги “Халіф на годину” (М., 1961) та “Сорок невільниць” (М., 1962). Крім того, виходили окремі збірники казок, перекладених М. О. Сальє, упоряд­ковані І. М. Фільштинським, як і безліч дитячих переробок.

До українського читача ці казки прийшли наприкінці минулого століття. Біля його початків стояв наш найвидатніший сходознавець, вчений із світовим ім’ям, ака­демік А. Ю. Кримський (1871–1942). У 1891 році в газеті “Буковина” (Чернівці) з’явився його переклад пісеньки з “першої ночі”, який він потім регулярно вміщав у свої книги. У 1891–1892 рр. він публікує свої переробки деяких казок у львівському журналі для дітей “Дзвінок”: “Дбай про кінець діла”, “Казка про горбуна” та “Сліпці”.

Нашій науці робить честь те, що А. Ю. Кримський написав загаль­ний історико-літературний нарис “Тисяча і одна ніч”, що був опублі­кований українською мовою у Львові в 1896 р. як передмова до перекладу з англійської книги В. А. Клоустона “Народні казки та вигадки, їх мандрівки та переміни”. Ця ж робота в поширеному вигляді вийшла російською мовою як вступ до перекладу книги датського вченого І. Еструпа “Дослідження про 1001 ніч, її склад, виникнення й розви­ток”. Цей сповнений дивовижної ерудиції вступ за обсягом майже дорівнює текстові самого перекладу. Вчений-патріот вважав необхідним у названій книзі тричі підкреслити “перевод с малорусского”. Слід пам’ятати, що це було 1904 року, тобто до поліпшення становища української мови в Російській імперії, яке принесла революція 1904–1905 рр., і було не чим іншим як викликом царській політиці денаціона­лізації. Змістовним було його доповнення до статті А. Горстера “До літературної історії “Тисячі і одної ночі” (1900).

Іван Франко також зробив свій внесок у попу­ляризацію арабського письменства. Й досі користуються любов’ю читачів його віршовані казки “Абу-Касимові капці” та “Коваль Бассім”. Щоправда, вони не належать до канонічного тексту “Тисячі і одної ночі”, а були взяті ним із збірника “Тисяча і один день”, що з’явився й німецькою мовою. До “Коваля Бассіма” він дав цілком фахову передмову, де вірно змалював епоху Гаруна ар-Рашида, одного з головних героїв казки, та атмосферу, в якій жив тоді араб­ський народ. Франкові казки не просто переклади, а цілком самостійні твори. В рецензії на “Абу-Касимові капці” А. Ю. Кримський писав, що автор надав запозиченій з арабської народної творчості фабулі “прекрасну поетичну форму, надав їй великого драматичного і психологічного інтересу, закрасив іще й гумором і збудував на непретензіональній чужій фабулі самостійний твір, високоестетичний, високої художниць­кої вартості...”.

Пробудження зацікавлення арабськими казками на Україні зна­йшло свій вияв у спробах видати їх українською мовою у Льво­ві. Переклад здійснили М. Лозинський і С. Дольницький за німець­ким текстом М. Геннінга, що з’явився в Лейпцігу в 1895–1900 рр. Цей текст був досить пригладжений, дещо скорочений за рахунок віршованих вставок. Український переклад повторив усі вади німець­кого, що, зрештою, неминуче, оскільки перекладачі не були орієнта­лістами. Перше видання побачило світ в 1905 році, друге — в 1912–1913 рр. Обидва вони доходять до двохсотої ночі, тобто далекі від повноти. Але, попри всі вади цих книг, вони ввели в читацький обіг пам’ятку літератури далекого східного народу, розширюючи таким чином обрії української літератури.

В реалізації другого видання взяв участь І. Франко. Він виступив як автор перекладів поетичних вставок, якими так рясніє збірник.

Що стосується самих казок, то нова публікація побачила світ лише в 1984 році, коли видавництво “Веселка” випустило збірник ви­браних казок з “Тисячі і одної ночі”, адаптованих для дітей молодшого й середнього шкільного віку Є. Микитенком. Основою для цього видання послужив текст, виданий в Бейруті вченим-католиком о. Сальхані, котрий очистив його від “сумнівних” щодо їхнього впливу на моральність місць.

Особливо помітний вплив арабські казки мали на розвиток “орієн­талізму” в європейських літературах. З’явились перші імітації (наприк­лад, “Татарські казки, або Тисяча і чверть години” Гьюллетта, 1759), “Нові арабські ночі” Стівенсона (1882). Арабські казки відбилися й на образотворчому мистецтві (в Баг­даді стоять цілі скульптурні групи М. Гані “Алі-Баба й сорок роз­бійників” та “Шагразада й Шагріяр”), а в музиці шедевром вва­жається симфонічна сюїта М. Римського-Корсакова “Шахерезада”. На сюжети з “Тисячі і одної ночі” створено ряд фільмів: “Багдадський злодій”, “Сьома подорож Сіндбада” (США), “Чарівна лампа Аладдіна”, “Нові казки Шахерезади” (СРСР), “1001 ніч” (Франція, 1990 р., у якому Катеріна Зета-Джонс дебютувала в ролі Шагразади). Ряд фільмів було зроблено в Боллівуді (Індія). Сьогодні мотиви арабських казок використовуються при створенні не лише кінофільмів, а й телесеріалів, коміксів і телевізійних ігор.

У казках знаходять багато елементів, які в наші дні виявляються в детективах, фільмах жаху, трилерах і навіть у науковій фантастиці. Східний мотив переодягнення, що бере свій початок з пригод Гаруна ар-Рашида, закладений в лібретто “Запорожця за Дунаєм”.

Важливим кроком до ознайомлення нашого читача з одним із шедеврів світової літератури українською мовою стало видання у 1991 році завдяки зусиллям відомого арабіста доктора філологічних наук професора В.С. Рибалкіна збірки казок “Тисяча і одна ніч” у київському видавництві “Дніпро”.

Нинішнє видання, виправлене, уточнене й доповнене, безперечно, наблизить до українського читача чудовий світ арабських казок, створених чарівною силою слова Шагразади.

Юрій Кочубей

В ім’я Аллаха Всемилостивого Всемилосердного! Хвала Аллахові, Володареві світів, благословенство і мир Панові посланців, Пророкові й опікунові нашому Мухаммадові та його родові. Нехай же це благословенство і мир тривають аж до Судного дня!

Достоту життя предків стає повчанням для нащадків, щоби людина, пізнавши пригоди, які сталися з іншими, взяла їх до уваги, аби, розважаючи над діяннями пращурів наших і тим, що з ними сталось, остерігалася гріха. Хвала тому, хто зробив діла предків напучуванням для прийдешніх поколінь! Ось такими повчаннями і є розповіді, які називаються “Тисяча й одна ніч”.1

ЦАР ШАГРІЯР І БРАТ ЙОГО ШАГЗЕМАН

Розповідають — та лишень Аллах добре те знає, — що в сиву давнину, за далеких часів, владарював на островах Індії та Китаю2 один із могутніх Сасанідів-царів3. Мав він велике вій­сько, численну челядь і двох синів4. Обидва вони були відважні витязі, але старший був хоробріший. Він заволодів країною, де справедливо правив підлеглими. Звали його Шагріяром5, а меншого брата звали Шагземаном, був він царем перського Самарканда6. Отож обидва брати щасливо сиділи собі на престолах і праведно урядували над підданцями в своїх царствах. Та через двадцять років старший брат скучив за меншим і послав по нього свого візира. Той, прибувши в Самарканд, привітав царя Шагземана й повідомив, що брат скучив за ним і кличе його до себе в гості. Шагземан пошанував братового посланця увагою та ласкою. Запросини було прийнято, і Шагземан зіб­равсь у дорогу. Призначив свого візира правителем країни на час своєї відсутності й вирушив до брата. Та невдовзі згадав, що забув узяти з собою одну річ. Повернувся по неї додому вночі й застав свою жону на подружньому ложі в обіймах чорного раба.

Коли цар побачив це, йому потьмарилося в очах, і він подумав собі: “Якщо таке сталося, коли я не встиг іще навіть і за місто виїхати, то що ж витворятиме ця хвойда, як я відлучуся надовго!” І він вихопив із піхов меча й зарубав їх обох у ліжку7.

Потім, повернувшись до свого обозу, рушив далі й щасливо прибув до братового міста.

Той, вийшовши назустріч братові, радо привітав його. Задля високого гостя місто було пишно, по-святковому вбране. Шагріяр щедро приймав брата і бавив з ним час у розмовах та роз­вагах. Але молодший брат, згадавши про те, що сталось у нього вдома, так засмутився, що аж збліднув і підупав на силі. Спостерігши це, старший брат подумав, що причиною тому є розлука брата з домівкою та царством, і тому не став набридати розпиту­ванням. Та згодом Шагземан заговорив про це сам.

— Тяжко в мене, брате, на душі, — сказав він, але так і не признався про те, що в нього зайшло з жоною.

— Ось поїдеш зі мною на полювання та лови й розрадиш свою душу, — сказав Шагріяр братові.

Але той відмовився, і Шагріяр подався на полювання сам.

Вікна в палаці, де поселився Шагземан, виходили в сад. Глянувши у вікно, він побачив, що двері палацу відчинились і в сад вийшло двадцять невільниць та двадцятеро рабів, і серед них ішла його братова, виділяючись незвичайною вродою. Вони підійшли до фонтана, роздяглися всі й посідали. Тоді дружина царя Шагріяра гукнула: “Мас’уде!” І до неї підійшов чорний раб, обійняв її, а вона — його, та й почали вони перелюбствувати, інші раби робили те ж саме з невільницями. Ось так вони безперестанку обіймались, цілувались та тішилися, аж поки не повернуло з полудня. Побачивши це, Шагземан сказав собі в душі: “Клянусь Аллахом, моє нещастя менше, ніж отака ганьба!” Його смуток та переживання розвіялися, і він поду­мав: “Воістину це гірше від того, що скоїлося зі мною!” І йому, як і раніше, захотілося їсти й пити. Коли Шагріяр повернувся з полювання, то завважив, що брат поздоровішав на виду, лице йому розрум’янилося, і він став добре їсти, хоч раніше і їв мало, і він сказав йому:

— Я бачив, брате мій, що твоє обличчя було бліде, а зараз ти маєш кращий вигляд. Розкажи мені, що з тобою сталося.

— Чому я погано виглядав, розповім тобі, але, пробач, не скажу, чому мені зараз полегшало, — відповів Шагземан.

— Розкажи спершу, чому ти так змарнів? — попросив Шагріяр.

— Так от послухай, брате мій, — почав Шагземан. — Коли ото прибув до мене твій візир із запросинами, я, не гаючись, спо­рядився й виїхав з міста. Але потім пригадав, що забув у замку перлину, яку я мав подарувати тобі. Отож повернувся по неї і вдома заскочив свою жінку: вона спала на моєму ложі в обнімку з чорним рабом. Я зарубав їх і прибув до тебе, пригнічений тим, що сталося. Оце й є причиною моєї слабості та недужого вигляду. А от чому я зараз виглядаю вже ліпше — не змушуй мене говорити про це.

— Заклинаю тебе Аллахом, скажи ж мені, що принесло тобі полегшу! — вигукнув старший брат.

І Шагземан розповів йому про все, що він тут бачив.

— Я мушу побачити це на власні очі, — мовив Шагріяр.

— Тож зробімо так, — порадив йому брат: — Ти скажи, що виїжджаєш на лови, а сам тим часом заховайся в мене. І тоді сам побачиш усе на власні очі.

Цар Шагріяр відразу ж оповістив про від’їзд, і мисливський поїзд з наметами виступив за місто. Вирушив з ними й цар, але потім залишившись у наметі сам, сказав пажам8, щоб до нього нікого не впускали. Затим він переодягся і нишком повер­нувся в палац до брата.

Сівши при вікні, що виходило в сад, невдовзі побачив, як там з’явились невільниці зі своєю господинею, і далі все від­бувалося так, як розповідав йому брат, — аж до післяполуденної молитви. Побачивши таке, цар Шагріяр мало не збожеволів і сказав:

— Уставай, брате, ходімо зараз же геть звідси. І не треба нам ніякого царювання, аж поки не побачимо, що когось спіт­кало те ж саме, що й нас! Інакше — смерть нам буде краща, ніж таке життя!

І брати вийшли з палацу через потаємні двері і мандрували довго, дні й ночі, аж поки не підійшли до дерева посеред галя­вини, де струмувала вода з джерела, а неподалік було солоне море. Втамували спрагу джерельною водою й сіли перепочити. Коли це нараз море розбурхалося, і з нього піднявсь аж до неба чорний стовп, наближаючись до галявини, де вони сиділи. Брати перелякалися й залізли на самісінький вершечок високого дерева. І звідти почали спостерігати, що ж буде далі. І незабаром побачили величезного, широкогрудого джина із скринею на здоровенній голові. Видобувшись на берег, він підійшов до дерева, на яке вибралися брати, сів під ним і, відімкнувши скри­ню, дістав з неї шкатулку, відкрив її, і з неї вийшла молода струнка дівчина, сяюча, мов сонце.

— О володарко, викрадена у весільну ніч, я хочу трохи пос­пати.

І, поклавши голову їй на коліна, він заснув. Дівчина ж глянула вгору й побачила на дереві царів. Тоді вона переклала голову джина із своїх колін на землю, стала під деревом і сказала, подаючи знаки, братам:

— Злазьте, не бійтеся цього іфрита!

— Ради Аллаха, не примушуй нас до цього, — відповіли вони.

— Клянусь Аллахом, якщо ви не злізете, — пригрозила дівчина, — я розбуджу іфрита, і він уб’є вас.

Отож вони мусили злізти до неї, а вона, роздягшись, лягла перед ними й каже:

— Ану потіште мене, та якнайкраще, бо інакше нашлю на вас іфрита. Та чого це ви переморгуєтесь, — додала вона, помітивши їхню нерішучість. — Якщо ви не зробите цього, я таки нацькую на вас іфрита.

І, злякавшись джина, брати вдовольнили її.

— Вставайте! — сказала вона їм, коли вони закінчили, діста­ла з кишені торбинку й витягла з неї величезне намисто з п’ятисот сімдесяти перснів.

— Знаєте, що це таке? — запитала вона в них.

— Не знаємо, — відповіли вони.

— Усі власники цих перснів, — сказала вона, — мали зі мною діло, так само, як і ви. Отож і ви давайте мені по персню.

І брати познімали свої персні й дали їй. А вона розпові­ла їм:

— Цей іфрит викрав мене в мою шлюбну ніч, потім поклав у шкатулку, а шкатулку — в скриню і, повісивши на неї сім замків, сховав її в морську безодню бурхливого моря, над якою хвилі бились одна об одну. Не знає він, що коли жінка чогось схоче, її не стримає вже ніщо.

Почувши таке, брати вкрай здивувалися і стали говорити проміж себе про те, що цьому іфритові ведеться ще гірше, ніж їм. І це їх заспокоїло. Вони відразу ж залишили дівчину й повернулись до міста царя Шагріяра. Ввійшовши до палацу, він повідрубував голови своїй жінці, невільницям та рабам.

І надалі цар Шагріяр приводив до себе на ніч незайману дівчину і, забравши в неї вінок, вранці велів убивати її. Так тривало три роки. В місті зчинився ґвалт. Батьки почали тікати зі своїми дочками, і тут не залишилося вже жодної дівчини, здатної до шлюбу. Аж ось настав той день, коли цар Шагріяр, своїм звичаєм, наказав візирові привести йому нову дівчину, і той шукав її, напитував, але так і не зміг знайти. Тож подався він, стурбований і зажурений, додому, боячися гніву царя.

А той візир мав дві молоденькі дочки, напрочуд стрункі, сповнені тонкої краси й чарівності. Старшу звали Шагразада, молодшу — Дуньязада. Старша прочитала багато книг — це були літописи, життя давніх царів, легенди й перекази про дале­ких предків. Кажуть, що вона зібрала тисячу книг про глибоку минувшину різних народів та багатьох поетів. Отож вона, Шаг­разада, спитала батька:

— Що з тобою, татку? Я бачу, ти чимось заклопотаний і зажурений. Про це хтось із поетів писав:

Скажи сумному: “Не журись! Не вік печаль триває, —

Минають радощі життя, і смуток теж минає”.

І тоді батько розповів дочці про той клопіт, якого завдав йому цар.

— Ради Аллаха, татку, — вигукнула Шагразада, — віддай мене заміж за царя, і тоді я або залишуся жити, або стану вику­пом за дочок мусульман і врятую їх від нього.

— Заклинаю тебе Аллахом, не наражайсь на цю смертельну небезпеку! — сказав батько.

— Але ж так має бути! — мовила Шагразада.

Тоді батько спорядив її і відвів до царя Шагріяра.

А перед тим Шагразада намовила свою сестру, що та має зробити:

— Я покличу тебе, і ти весь час будеш при мені в царській опочивальні і, коли побачиш, що цар уже набувся зі мною в постелі, скажи: “Сестро, поговори з нами, розкажи нам що-небудь, аби швидше минула ця ніч”. Тоді я розповім щось, завдяки чому, з ласки Аллаха, настане наше визволення.

І ось візир привів до царського палацу свою дочку Шагразаду. Побачивши його, цар зрадів.

— Маєш те, що мені потрібно? — спитався він у візира.

— Так, — відповів той.

І Шагріяр захотів відразу ж оволодіти Шагразадою, але вона почала плакати, і він спитав її: 

— Що з тобою?

— О царю, в мене є менша сестра, і я хочу попрощатися.

Тоді цар послав по Дуньязаду. Прийшовши до сестри, вона привіталася, міцно обійняла її й сіла біля ложа в ногах. Коли Шагріяр взяв у Шагразади вінок і вони стали бесідувати, Дуньязада сказала:

— Ради Аллаха, прошу тебе, сестрице, розкажи нам що-небудь, аби швидше минула ніч.

— З великою охотою й радістю, якщо дозволить наш найясніший цар.

І Шагріяр, що страждав від безсоння, охоче погодився послухати якусь оповідку.

НІЧ ПЕРША

КУПЕЦЬ ТА ІФРИТ

— Дійшло до мене, щасливий царю-владарю, — почала свою розповідь Шагразада, — що жив колись один вельми заможний купець, який провадив велику торгівлю, об’їздивши багато країн із кінця в кінець. Якось він вирядився в одну з них по борги, і стало йому дуже жарко. Він сів під деревом, дістав із торби шматок хліба та фініки й почав полуднувати. З’ївши фінік, він викинув кісточку — і перед ним з’явився здоровенний іфрит з мечем у руці. Підступив він до купця й каже:

— Вставай, вражий сину, я зараз уб’ю тебе, як ти убив мою дитину!

— Та як же я убив твою дитину? — питає купець.

— Коли ти з’їв фінік і викинув кісточку, вона вдарила моїй дитині в груди і враз убила її, — відповів іфрит.

Купець заплакав і сказав: “Вручаю свою долю Аллахові!”

— Послухай, іфрите, — сказав далі купець, — я маю багато боргів, дружину, дітей, заставлені речі. Тому дозволь піти до­дому, щоб повіддавати людям позичене, а потім, під Новий рік, я повернуся сюди, і тоді роби зі мною, що хочеш.

Джин повірив купцевій клятві й відпустив його. Той повер­нувся до своєї країни, залагодив усі свої справи, повіддавав, що кому належало віддати, і розповів дружині й дітям про те, що з ним трапилося. І вони заплакали, а разом з ними і їхні родичі. Купець заповів сім’ї майно, пожив іще вдома до кінця року, а потім, узявши під пахву саван, попрощався з сім’єю, сусідами, усіма родичами й вирушив у дорогу.

Прийшовши під Новий рік на те саме місце, купець сів і запла­кав. Коли це підходить до нього літній чоловік з газеллю. Шейх привітавсь до купця, побажав йому довгого життя і запитав:

— Чому ти сидиш сам у цьому місці — пристановищі джи­нів?

Купець розповів йому, що сталося в нього з джином. Шейх здивувався надзвичайній чесності цього чоловіка та його чудній пригоді.

— Клянусь Аллахом, брате мій, я не залишу тебе, поки не побачу, що буде в тебе далі з цим іфритом, — сказав наприпослідку шейх і присів поруч з купцем, який щораз більше впадав у відчай.

Тим часом до них підійшов другий шейх з двома чорними мисливими собаками, привітався й запитав, чому вони сидять у цьому пристановищі джинів. І вони розповіли йому вже відому нам пригоду. Не встиг цей присісти, як раптом до них набли­зився третій шейх з мулом. Він привітав їх, і на його запитання вони розповіли, чому сидять тут (а в повторенні немає користі, друзі мої), і він підсів до них. Коли вони отак розмовляли, зненацька зчинилася курява, і серед пустелі здійнявся величезний вихор. Не встигла курява розвіятись, як із неї вийшов той самий страшний джин з вогненними очима й голим мечем у руці. Він підійшов до них, вихопив із гурту купця і крикнув:

— Уставай, я вб’ю тебе, як ти вбив мою дитину, найдорожчу для мене в світі!

І заридав купець, три шейхи теж заплакали, залементували, заголоси­ли. Та раптом перший шейх підвівся, поцілував іфритові руку і сказав:

— О джине, окрасо всіх джинів! Якщо я розповім тобі історію, що трапилось у мене з цією газеллю, чи подаруєш ти мені третину крові9 цього купця?

— Так, — відповів іфрит.

РОЗПОВІДЬ ПЕРШОГО ШЕЙХА

— Так от, іфрите, — почав перший шейх, — оця газель — дочка мого дядька. Одружився я з нею, коли вона була ще зовсім юна, і прожили ми разом близько тридцяти років, але не мав я від неї дітей. Тому взяв наложницю, яка подарувала мені гарного, мов повен місяць, сина. Був він уже величень­кий — минав йому тоді якраз п’ятнадцятий рік — як довелось мені одного разу поїхати з товаром у далеке місто. А моя дру­жина — оця газель, котра ще змалечку навчилася чаклувати й ворожити, обернула мого хлопця на теля, а невільницю, його матір, — на корову й віддала їх пастухові.

Коли я по тривалім часі повернувся додому й запитав про сина та його матір, моя жінка сказала мені:

— Невільниця твоя померла, а син утік. Куди — я не знаю.

Погорював я рік у сльозах та журбі. І ось настало свято жертвоприносин. Я послав по пастуха і звелів йому привести для жертви вгодовану корову, і він доставив мені таку корову (а то ж була моя наложниця, яку зачарувала ця газель, коли мала ще людську подобу).

Я підтикав поли, взяв ножа й підійшов до корови, щоб зарі­зати її. Вона заревіла щосили й заридала. Я відступився від неї, віддав ножа пастухові, і той зарізав її, потім оббілував, але не було на ній ні жиру, ні м’яса, — тільки шкура та кістки. Я пошко­дував, що забив цю корову, й віддав усе, що залишилося від неї, пастухові, а сам звелів йому привести вгодоване теля. І він привів мого зачарованого сина. Коли теля побачило мене, воно обірвало мотузки, підбігло до мене, стало лащитися й плакати. Я розчулився й сказав пастухові: “Приведи мені корову, а його залиш!..”

Але тут Шагразаду застав ранок, і вона перервала дозволену розповідь. А її сестра вигукнула:

— Що може бути краще, вишуканіше, приємніше й солодше за твою розповідь!

— Куди там цьому до того, що я могла б розповісти вам наступної ночі, якби найясніший цар помилував мене і я залиши­ть би жива, — сказала Шагразада.

“Клянусь Аллахом, я не уб’ю її, поки не почую закінчення цієї розповіді”, — заприсягнувся в душі Шагріяр. Він іще пообнімався з Шагразадою. Потім пішов до дивану вершити державні справи. А коли візир прийшов до царя із саваном під пахвою і той нічого йому не сказав, то він дуже здивувався. Закінчивши своє урядування, Шагріяр відразу ж подавсь до своєї опочивальні.

НІЧ ДРУГА

— Докінч свою розповідь, — попросила Дуньязада сестру.

— З любов’ю й задоволенням, якщо дозволить найясніший наш цар, — відповіла Шагразада.

— Отож, щасливий царю, — повела далі свою розповідь Шагразада, — дійшло до мене, що коли шейх побачив, як запла­кало теля, його серце змилостивилося, і він сказав пастухові: “Залиш теля в череді”.

— Все це діялось на очах у моєї дружини, — розповідав шейх джинові (а той уважно слухав і дуже дивувався), — то вона сказала мені:

— Заріж теля, воно ж вгодоване!

Але я не спромігся зробити цього й віддав теля пастухові. Той узяв його й пішов.

Другого дня сиджу я вдома, коли ж це приходить до мене пастух та й каже:

— Саїде мій, я зараз розповім щось на радість тобі, мені ж хай буде винагорода за приємну звістку!

— Добре ж! — погодився я.

— Так от слухай, добродію мій, — почав розказувати па­стух, — є в мене дочка, котра ще змалечку знається на ворожбі. Отож учора, коли ти дав мені теля і я прийшов з ним додому, дочка, побачивши його, затулила руками обличчя й заплакала. Потім засміялася й каже: “Ой, ой, татку, що це ти вже водиш мені незнайомих хлопців?” — “Де ж вони, ті хлопці? — питаю я. — І чому це ти плачеш та смієшся?” А вона й каже мені: “Оце теля, що з тобою, — зачарований син нашого господаря купця, а зачарувала його разом з його матір’ю купцева жінка. Ось чому я й сміялася. Плакала ж тому, що його матір зарізав його ж таки батько”. Я не повірив і, ледве діждавшись ранку, прийшов ось із цим до тебе.

І тоді, без вина сп’янілий від великої радості, яка охопила мене, подавсь я разом з пастухом до його дому. Там мене приві­тала його дочка й поцілувала мені руку. Теля ж підійшло до мене й почало лащитися.

— То правда, що ти говориш про теля? — запитав я пасту­хову дочку.

— Авжеж, саїде, це твій син, частина душі твоєї.

— Якщо ти визволиш його, — сказав тоді я, — віддаю тобі всю худобу і все майно, які зараз у руках твого батька.

Вона посміхнулась, каже:

— Саїде мій, немає в мене жадоби до багатства, я зроблю це, якщо ти, по-перше, одружиш свого сина зі мною, а по-друге, дозволиш зачарувати ту, котра зачарувала його. Я мушу ув’язнити її, бо інакше вона помститься мені.

І сказав я, о джине, пастуховій дочці:

— А понад усе, що ти просиш, бери ще й усю худобу та майно, які зараз у руках твого батька. Що ж стосується дочки мого дядька, то її кров доступна зараз для всіх10.

А тоді дівчина взяла полумисок, наповнила його водою, почаклувала над нею і побризкала нею теля, примовляючи: “Якщо Аллах створив тебе телям, залишайся ним, якщо ж ти зачарований, то за велінням великого Аллаха набудь своєї передущої подоби!”

І раптом теля здригнулося й обернулось на людину. Я кинув­ся до сина й вигукнув:

— Заклинаю тебе Аллахом, розкажи мені, ради Аллаха, що зробила з тобою й твоєю матір’ю дочка мого дядька?

І він підтвердив те, що говорила пастухова дочка.

— Сину мій, — сказав я, — Аллах послав нам ту, котра вря­тувала тебе й повернула тобі людське життя.

Після цього, джине, я оженив сина на пастуховій доч­ці, а вона зачарувала дочку мого дядька, обернувши її на цю га­зель. Потім я прийшов сюди, побачив ось цих людей, і вони розповіли мені про те, що скоїлося з цим купцем. Тож я й сів, цікавий знати, що буде далі. Оце й усе, що я хотів розповісти тобі, о джине.

— Оповідка твоя дивовижна, — сказав іфрит, — дарую тобі третину купцевої крові.

РОЗПОВІДЬ ДРУГОГО ШЕЙХА

І тоді підвівся другий шейх, той, що був з двома мислив­ськими собаками, та й каже іфритові:

— Отож аби ти знав, володарю джинів, що ці два пси — мої брати. Наш батько залишив нам після своєї смерті по тисячі динарів на кожного. Тож я відкрив свою крамницю і став тор­гувати. Один з моїх братів поїхав кудись на торг, і не було його цілий рік. Потім він повернувся без нічого.

— Чи не казав я тобі, брате, що не треба нікуди їздити? — сказав я йому.

— Таку, брате, долю послав мені великий і всемогутній Аллах, — відповів він мені й заплакав. — Я знехтував твою пораду й залишився тепер без нічого.

Тоді я пішов із ним до крамниці, а потім у лазню, одягнув його в найкращу одіж і сказав йому:

— Брате мій, щоразу наприкінці року я, підрахувавши прибуток моєї крамниці, ділитиму його порівну між мною й тобою.

Тож коли при наступному підрахунку виявилося, що прибуток становить дві тисячі динарів, то я, похваливши великого Аллаха, дуже зрадів і поділив між нами ці гроші порівну. І так тривало довгенько, аж поки обом моїм братам не захотілось помандрувати. І мене вони кликали з собою, але я відмовлявся.

— Що ви деінде набули такого, чого б я не зміг придбати у своєму місті? — питавсь я їх.

Вони сердились, але я не піддавався. І ми ще рік залишалися вдома, торгуючи в своїх крамницях. Одначе вони весь час наполягали: поїдьмо та й поїдьмо. Але я не згоджувався.

Так збігло шість років, аж поки вони таки впрохали мене їхати з ними.

— Добре ж, браття мої, підрахуймо наші гроші, — сказав я. Підрахували, і виявилося, що маємо шість тисяч динарів.

— Зробімо, браття мої, так, — порадив я, — закопаймо поло­вину цих грошей у землю, і коли трапиться з нами яке лихо, то кожен з нас, повернувшись додому, матиме по тисячі динарів.

— Добра думка! — погодилися брати.

Я закопав три тисячі динарів, а решту переділив між нами — по тисячі динарів кожному.

Ми спорядилися, найняли корабель, навантажили його та й відчалили. Пливли цілий місяць, аж поки прибули до одного міста. Продали там свої товари, діставши зиск по десять динарів на штуку. Лагодилися вже відпливати, як зустріли на узбережжі одну жінку-невільницю. Вона поцілувала мені руку й запитала:

— Чи маєш ти, саїде, милість і ласку?

— Так, — відповів я.

— О саїде, одружися зі мною й візьми мене до своєї країни. Дарую тобі себе, зласкався наді мною. Я — з тих, хто вміє добре віддячувати за милість та ласку. І хай не дивує тебе мій вигляд.

Її слова запали мені в душу, і з волі великого й всемогутнього Аллаха моє серце полинуло до неї. Я взяв дівчину, одягнув її, влаштував їй на кораблі гарне ложе, піклувався про неї і пова­жав її. Потім ми вирушили далі в подорож, і я палко покохав її. Не розлучався з нею ні вдень, ні вночі, через неї зовсім одрізнився від братів. А в них взялися ревнощі й заздрість до мого багатства та моїх розмаїтих товарів. Усі їхні думки були спря­мовані лишень на гроші. Отож змовились вони убити мене й ско­ристатися моїм добром, і шайтан потурав їм у цих зазіханнях. Підкралися, коли я спав з дружиною, і скинули мене в море. Прокинувшись, моя дружина здригнулась і, обернувшись на іфритку, винесла мене з моря на острів. Потім на деякий час вона зникла, а вранці повернулась до мене й сказала:

— Я — твоя дружина, яка волею великого Аллаха винесла тебе з моря і врятувала від смерті. Знай, що я, джинія, прийшла до тебе, і серце моє покохало тебе. Я вірю в Аллаха та його Посланця — мир душі його й Аллахове благословення! Я прийшла до тебе в тому вигляді, в якому ти мене побачив, і ти одружився зі мною. І от я врятувала тебе, потопаючого. Але я розгнівилась на твоїх братів — їх неодмінно треба убити.

Почувши таке, я здивувався, подякував їй і сказав:

— Що ж до вбивства моїх братів, то не треба цього! — і я розповів їй про те, що було в мене з ними.

— Цієї ночі я полечу до них, потоплю їхній корабель і знищу їх, — сказала вона.

— Ради Аллаха, не роби цього! Адже сказано: “Досить із лиходія й того, що він вчинив”. Хай там як, але ж вони мої брати.

— А я таки вб’ю їх, — наполягала джинія.

Нарешті я вмовив її. Потім вона полетіла й віднесла мене на дах мого будинку. Вдома я дістав те, що закопав у землю. Потім відкрив крамницю, побажавши людям миру, і накупив товарів.

Якось увечері, прийшовши з крамниці, я застав удома цих двох собак, прив’язаних біля дверей. Побачивши мене, вони по­схоплювалися, заплакали і вчепилися за мене.

— Це твої брати, — сказала мені дружина.

— Хто ж це вчинив з ними таке? — запитав я.

— Я послала по свою сестру, — сказала дружина, — і вона зробила з ними таке. Визволяться вони не раніше, як через десять років.

Тож я оце й прийшов сюди, до сестри моєї дружини, щоб вона визволила їх після того, як вони пробули в такій подобі десять років. Тут я побачив ось цього купця, і він розповів мені про свою пригоду. Тож я оце й залишився тут, аби побачити, що буде з ним далі. Ось і вся моя розповідь.

— Дивовижна пригода, — сказав джин. — Я дарую тобі третину крові цього купця.

І тут підвівся третій шейх — власник мула — і сказав джинові:

— Я розповім тобі історію ще дивовижнішу за попередні, а ти подаруй мені решту купцевої крові та його провини.

— Добре ж, — відповів джин.

РОЗПОВІДЬ ТРЕТЬОГО ШЕЙХА

— О султане, проводирю всіх джинів, — почав шейх, — цей мул був моєю дружиною. Одного разу я подався в подорож і повернувся лише через рік уночі й застав удома свою жінку в ліжку з чорним рабом. Вони розмовляли, бавилися, сміялися, цілувались і тішились. Побачивши мене, вона кинулась до мене з глеком води, промовила щось над нею і, побризкавши мене цією водою, промовила: “Переміни свій вигляд і набудь собачої подоби!” Я одразу ж зробився собакою, і жінка витурила мене геть з дому. Я вийшов за ворота і побрів навмання, аж поки опинився біля м’ясникової крамниці. Почав гризти там кістки Побачивши це, м’ясник узяв мене й повів до своєї домівки. Коли його дочка угледіла мене, то відразу ж затулила своє обличчя й вигукнула:

— Навіщо ти, батьку, приводиш у дім мужчину і входиш із ним до нас?!

— Де ж тут мужчина? — запитав господар.

— Цей пес, — відповіла вона, — чоловік, якого заворожила його жінка, і я можу визволити його.

— Заклинаю тебе Аллахом, дочко моя, — став благати батько, — визволь його!

Дівчина взяла глека з водою, промовила щось над ним, побриз­кала з нього трохи на мене й сказала:

— Вийди з цієї личини й набудь колишньої подоби!

І я знову зробився людиною. Потім поцілував дівчині руку й попросив її:

— Зачаруй мою дружину так само, як вона зачарувала мене.

Дівчина дала мені трохи води й сказала:

— Коли вона спатиме, покропи її цією водою, і вона обернеться на те, що ти скажеш.

Я застав удома жінку коли вона спала, покропив її принесеною водою і сказав: “Перекинься зі своєї подоби на мула!” І ось вона тепер мул, якого ти, султане, перший серед царів джинів бачиш на власні очі.

Коли третій шейх докінчив свою розповідь, джин аж затрем­тів від захвату й подарував йому решту купцевої крові.

Але почало вже благословлятись на світ, і Шагразада перер­вала дозволену розповідь.

— О, яка солодка, гарна, вишукана і приємна твоя роз­повідь! — озвалась Дуньязада.

— Куди там цьому до того, про що я розповіла б вам наступної ночі, якби цар помилував мене і я залишилася б жива, — сказала Шагразада.

— Клянусь Аллахом, — вигукнув цар, — я не вб’ю тебе, поки не дослухаю твою розповідь до кінця, бо вона дивовижна!

Решту ночі цар і Шагразада провели в любощах.

(Далі переходи від однієї ночі до другої випущено, оскільки книга містить вибрані твори).

РИБАЛКА Й ІФРИТ

Жив у прадавні часи старий рибалка з жінкою та трьома дітьми. І хоч був він убогий, але мав звичай закидати свою сіть лише чотири рази на день. Подався він якось опівдні до моря, поставив на березі свій кошик і, підібравши поли, зайшов у воду й закинув сіть. Зачекав, поки вона встановиться, зібрав у руку шворки й незабаром відчув, що снасть обважніла, потягнув з усієї сили, але вона не піддавалася. Тоді він вийшов на берег, забив кілка і, прив’язавши до нього шворки й роздягнувшись, став пірнати довкола сіті на дно, аж поки не витягнув її. Зраділий, виліз на берег, убрався й налагодивсь уже було вибирати улов, та раптом побачив у порваній снасті здохлого осла. Засмутився рибалка й вигукнув: “Тільки Аллах високий, великий має спро­могу і силу!” І подумав: “Воістину дивовижний дарунок послало мені Провидіння!” А потім проказав такого вірша:

Тобі все клопоти одні — набридливі, немилі...

Та ти ті клопоти облиш, бо житимеш не ними.

Ось — море, а до нього йде рибалка, певний цілі, —

Рибалити під світлами небесними нічними.

На нього хлюпають у морі раз за разом хвилі,

Але дарма: йому весь час лиш сіть перед очима.

Отак провівши ніч усю при цім нехитрім ділі,

Несе на шворках рибу він гірляндами живими.

Продасть цю рибу він отим, що спали в льолі білій,

І тим, що тішились теплом під ковдрами м’якими ...

Хвала Творцю! Одним він годить, інших же обходить —

Одними здобувається, а споживається другими.

Потім він сказав собі: “Нумо до роботи! Усміхнеться мені доля, якщо буде на те великого Аллаха воля”. А далі промовив:

В терпіння уберись, коли спітка тебе невдача,

Нічого ліпшого не зробиш ти тоді для себе.

Рабам не скаржся — доброго огудиш перед тими,

Котрі ніколи добрості не виявлять до тебе.

Звільнивши снасть від осла, рибалка забрів у море і, мовивши: “Во ім’я Аллаха”, знову закинув сіть. Вичекавши, поторсав і відчув, що вона ще важча, ніж перше, і ще дужче зав’язла в морі. Подумав, звичайно, що то риба; зачепивши повороззя за кілок, він роздягся, заліз у воду й мордувався там, аж поки вивільнив снасть і витягнув її на берег. Але цього разу видобув з неї великого глека, повного піску й мулу. Тоскно стало на душі в рибалки, і він промовив:

Я щастя подався шукати у світ.

Та де ж воно? Зникло, лишивсь тільки слід.

Я сіть витягаю порожню, невдаха,

Хоча й покладаюсь на волю Аллаха.

А скільки тих мудрих в багні опинилось!

А скільки в Плеядах дурних розплодилось!

Він викинув глека, почистив снасть і, закликаючи на поміч Аллаха, знову побрів у море і втретє закинув сіть. А коли невдов­зі витягнув її, то побачив у ній лише якісь череп’яні уламки, кістки й черепашки. Тепер він уже по-справжньому занепав духом і промовив:

На хліб насущний ти не годен заробляти

Ані талантом, ні пером, — хоч і навчивсь писати.

Доля така: ти не вільний вершити ділами.

Чари? Знання? Ні, не те покеровує нами.

Щастя? Чи доля? Та все ж від Аллаха залежить.

Хтось лиш в халупі, а інші — в палацах і храмах!

Долі мінливість гнітить та схиляє порядних,

Підлі й негідні ж ідуть уперед з кулаками.

Смерте, до мене прийди! Бо життя — препаскудне:

Сокіл — в болоті, а гуси — вгорі косяками.

Гідний і в бідності — чесно по правді живе.

Підлий — у підлості все загрібає руками.

Птиця зі сходу на захід кружляє над світом,

Хтось на землі — все й без руху хапає зубами.

Потім він підвів голову до неба й почав благати: “О великий, ти знаєш, що я кидаю сіть лише чотири рази на день. Уже закидав тричі, і все даремно. Пошли ж мені, о Всевишній, поживок!”

І з іменем Аллаха на вустах ще раз закинув сіть. Перегодя поторгав її, але не здужав витягти: знову вона зачепилася за щось там на дні. “Тільки Аллах має спромогу і силу!” — вигукнув рибалка. І промовив:

Ах, тьху на життя, бо лихий в нього знак:

Лиш горе й нещастя зазнав я, бідак.

Як вранці безхмарне життя у людини —

Увечері смерть її вчепить на гак.

А люди колись і про мене питали:

“Він дуже щасливий?” — і чули: “А так!”

І знову довелось йому роздягатися, залазити в воду й моро­читися із сіттю. Витягнувши її з моря, він знайшов у ній брон­зовий жбан, чимось наповнений і запечатаний свинцем, на якому був відбиток персня пророка нашого Сулеймана ібн Дауда11 — мир душам їхнім! Побачивши жбан, рибалка зрадів. “Продам його на базарі мідників, — подумав він. — Така штука коштує не менше десяти динарів золотом!” Потім рибалка, зваживши посудину на руці, відчув, що вона важка. “Ану подивлюсь, що там”, — подумав він і, діставши ножа, заходився коло свинцевої пробки. Відіткнувши, рибалка перехилив жбан, але, на превеликий його подив, звідти нічого не полилося. Тоді він поклав посудину на землю й став розгойдувати її туди-сюди, й раптом з неї пішов дим, стелячись по землі та здіймаючись високо в небо, під самі хмари. Вийшовши весь, дим скупчився знову, стиснувся, струснувся й перетворився на іфрита з головою у хмарах і ногами на землі. Голову мав, як купол, руки мов вила, ноги — ніби корабельні щогли, рот — немовби печера, зуби наче каміння, ніздрі — немов труби, очі — два вогні, а волосся стирчало дро­том, і весь він був похмурий, гидкий.

Коли рибалка побачив це страховисько, в нього затремтіли жижки й зацокотіли зуби, пересохло в роті, і він нічого вже не бачив перед собою. А іфрит, помітивши його, вигукнув:

— Немає бога, окрім Аллаха, а Сулейман — його пророк! О ти, пророче Аллаха, не вбивай мене! Я не буду більше перечити твоєму слову й сваволити проти тебе!

— О мариде, — промовив рибалка, — ти звертаєшся до Сулеймана. Але ж минуло вже тисяча вісімсот років відтоді, як помер Сулейман, а ми живемо напередодні кінця світу. Розкажи мені про себе, що з тобою сталось. Як ти опинився в цьому жбані?

— Немає бога окрім Аллаха! — прорік іфрит. — Тішся, о рибаче!

— Чим же ти мене потішиш? — запитав рибалка.

— А тим, що в цю ж мить уб’ю тебе в найлютіший спосіб, — відповів іфрит.

— За таку погрозу, о шейху іфритів, ти гідний позбавитися захисту Аллаха! — вигукнув рибалка. — О проклятий, за віщо ти маєш убивати мене, чого ти важиш на моє життя, коли я витягнув тебе з дна моря на сушу й визволив із жбана?

— Загадай, якою смертю ти б хотів померти, — наполягав на своєму іфрит.

— Чим же я завинив?! — крикнув у розпачі рибалка. — За віщо так віддячуєш мені?

— Ось послухай мою історію, рибаче, — мовив іфрит.

— Говори, та коротко, а то моя душа вже в п’яти пішла, — сказав рибалка.

— Так от знай же, рибаче, — почав іфрит, — що я — один із джинів-віровідступників, які не послухалися Сулеймана, сина Дауда — мир їхнім душам! І Сулейман послав по мене свого візира Асафа ібн Барахію, і той силоміць привів мене, впоко­реного, до нього. Коли я став перед Сулейманом, він прикликав собі на допомогу Аллаха і запропонував мені прийняти істинну віру й підкоритись його владі, але я відмовився. Тоді він звелів принести оцей жбан і, втеребивши мене у нього, запечатав його свинцем, на якому відбив одне з найвеличніших імен Аллаха, а потім, за його наказом, джини кинули цю посудину зі мною в море. Просидівши там сто років, я поклявся в душі зробити навіки багатим того, хто звільнить мене. Минула друга сотня років, під час яких я говорив: тому, хто визволить мене, я відкрию земні скарби. Але ніхто не рятував мене. Коли пройшло наді мною ще чотириста років, я сказав: “Тому, хто мене витягне звідси, я сповню три його бажання”. Але ніхто не прийшов мені на порятунок. І тоді я запалав лютим гнівом і заприсягся: того, хто мене вирятує, я вб’ю, давши йому змогу самому виб­рати, в який спосіб позбавити його життя. Ось ти мене звільнив, і я питаю тебе, яку тобі смерть заподіяти?

На цю мову рибалка сказав у розпачі:

— О диво! І треба ж було мені оце витягти тебе на світ Божий. Звільни мене від смерті — і Аллах тебе звільнить, — сказав він іфритові. — Не губи мене, то й тобі Аллах дасть владу над тим, хто захоче тебе згубити.

— Твоя смерть неминуча, — відповів іфрит, — кажи, як тебе стратити.

— Пощади мене в нагороду за те, що я визволив тебе, — ще раз попросив рибалка, злякавшись видимої смерті.

— Але ж я і вбиваю тебе саме за те, що ти мене виз­волив.