Тепло його долонь ebook

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

4

На широкій кушетці лежав хлопець. Промінчик сонця скоса зазирав до кімнати крізь вузький отвір у фіранці. Промінь поволі підбирався до нерухомого тіла — поки не торкнувся світлом обличчя юнака.

Від зовнішнього вигляду Остапа холонуло серце: одне око припухло, повіко над іншим було розсічене, а в одному з куточків губ загусла кров. Тіло вкривали синці та подряпини.

Поворухнувшись від доторку сонця, юнак застогнав, — адже в нього болів кожен м’яз тіла. Трохи підвівши голову, він уважно оглянув себе.

— Кепські твої справи, Остапе, — пробурмотів він. — Що ж трапилося, га?

Роззирнувшись, Остап зрозумів, що перебував у приміщенні, яке бачив уперше. Довкола були незнайомі меблі, стримані барви.

У сусідній кімнаті почулося вовтузіння. Хтось пересував речі, тупотів та бубонів під носа. У дверях постав юнак років тридцяти. Його обличчя здалось Остапові знайомим. Високий на зріст, із різкими рисами обличчя та виразними вилицями. Одне око закривав чубчик, що хвилясто спадав на щоку.

— Нарешті отямився, вояче, — бадьоро зауважив ніби знайомий незнайомець.

— Де я? — простогнав Остап і спробував підвестися. Але на те не вийшло.

— Е-е-е-е-е, хлопче… Не рипайся, бо ще гірше буде. Дісталося ж тобі вчора, — порухом руки ніби знайомий незнайомець зупинив його.

— Мені твоє обличчя видається знайомим. Ми ніде раніше не бачилися? — запитав Остап, напружуючи пам’ять.

— Жартуєш? Ми їхали в одному купе до Києва три місяці тому. Мене Русланом звати…

— Три місяці тому…, — повторив юнак, насилу усвідомлюючи слова. — Точно… Було таке. Ти їхав до своєї дівчини…

— Так і було. Але все у минулому, — скривився Руслан. — А ти не дуже рухайся — тобі спокій потрібен. Я заварю чаю та приготую сніданок — і вже тоді поговоримо.

— А тобі хіба не треба йти на роботу? — зауважив Остап, пригадавши, що Руслан десь викладає.

— Я взяв кілька вихідних. Тож не переймайся.

Руслан пішов готувати сніданок, а Остапові випала нагода ретельніше оглянути побої та поміркувати. Він іще раз спробував рвучко підвестися — та запаморочилося в голові..

— Нічого собі… Оце покуштував стусанів…

Поволі приходячи до тями, Остап став поволі рухатися і, звісивши ноги з кушетки, прийняв сидячу позу. По десяти хвилинах повернувся Руслан із тацею в руках.

— От уже ж непосидючий! — весело обурився він. — Сказав же: лежи спокійно!

— Та годі тобі! — з удаваним обуренням відказав Остап. — Рухатися також потрібно.

— Ет, упертюх! Роби, як знаєш! — махнув рукою Руслан. — Ось, приніс тобі пожувати: чай, омлет, смаколики. Налітай!

— Дякую…, — сором’язливо відповів Остап. — А де твоя Віка? Вона не сильно гримала, що я у вас примостився?

— Віка… Та то вже в минулому, як ж казав. Я повернувся до столиці, і на мене чекала розмова…

— Все настільки кепсько?

— Не те щоби збіса кепсько… Просто спливло чимало нюансів, на які ми раніше не мали очей, просто намагалися їх не помічати.

— Співчуваю…, — зітхнув Остап. — Я завжди вважав, що діалог і компроміс — запорука щасливих стосунків.

— Справді? А що воно таке, оті «щасливі стосунки»? Вони взагалі існують?

— Звісно ж, існують. Хоча зараз не час для подібних розмов…

— Авжеж, — погодився Руслан. — Отже, дивися, справи такі. У мене сьогодні по обіді побачення з дівчиною. Поки ти в такому стані — відпустити тебе я не можу. Тож дай мені, будь ласка, ключі — після побачення заїду до тебе додому і заберу необхідні речі.

— Та якось незручно…, — знітився Остап. — У мене ж є власне житло. Хіба я не дам собі раду там?

— Незручно спати на стелі, — засміявся Руслан. — А від допомоги відмовлятися не варто. Тут місця вистачить для обох — кімнати ж дві. Я до вечора повернуся!

— Холодильник у твоєму розпорядженні. Хоча я не радив би тобі сьогодні рухатися, — кинув на прощання Руслан.

— Дякую за допомогу! — гукнув навздогін Остап.

Залишившись сам, хлопець почав пригадувати бійку. У голові все змішалося. Остап пам’ятав, що зустрівся з Максимом, згадав і зграю хлопців, які обступили його, і ту мить, коли його повалили на землю. Далі все було як у тумані.

— Добре, що Руслан із тією дівчиною нагодилися…, — бурмотів юнак. — Якби не вони, то був би мені гаплик.

Спогад про напад не давав йому спокою. Не міг змиритися з тим, що зневажати та прагнути вчинити розправу можуть тільки тому, що хтось не такий, як усі. Але який у цьому злочин? Звідки така жорстокість?

Упоравшись зі сніданком, Остап наважився розім’яти тіло. Однак із вправами в нього виходило зле. Рвучко звівшись на ноги, він ледь не втратив рівноваги. Крок, за ним іще один, і ще… Поволі хлопець пересувався кімнатою. М’язи вперто не хотіли слухатися його, та Остап не зважав і, докладаючи величезних зусиль, уперто рухався.

Зайшовши на кухню й помалу помивши посуд, юнак втомлено присів на стілець. Кухня, хоч і була маленькою, здавалася дуже просторою. Обставлено її було невибагливо, але зі смаком — відчувалося, що тут живе непроста людина. Всюди були пастельні кольори, які, проте, не набридали. На поличках під стелею вишикувався керамічний посуд із різноманітними орнаментами.

Трохи відпочивши, Остап вирішив знову вкластися в ліжко. Він обережно ступав, побоюючись зробити необережний крок. Навпроти його кімнати були ще одні двері. Коротенька смуга світла — отже, двері не зачинено. Хлопцеві стало цікаво.

Рипнули двері, і він увійшов. В очі вдарило сонце — воно заливало своїм світлом усе. Кімната виявилася дуже великою. У кутку стояв невеликий диванчик, де, певно, спав Руслан. Посеред кімнати височів мольберт, подібний до самотньої чаплі, що її невідомо як занесло до цього помешкання. До стін тулилися численні полотна — незавершені, вони чекали на свою чергу.

Вражала кількість картин, що висіли на стінах. Не було жодного вільного клаптика: у гарних рамах, маленькі, великі, взагалі без оформлення… І лише пейзажі та квіти.

Тут буйно квітнуть півонії у вранішній росі, трохи далі під осіннім сонцем виблискує щедре гроно винограду, за цим полотном розкинулася неозора нива, і колосся налилося снагою до життя.

Кожна картина яскраво промовляла сама за себе.

— Нічого собі Русланчик вимальовує, — присвиснув Остап. — А в поїзді казав, що фарби переводить…

До вечора хлопець проспав. Прокинувся же від того, що гримнули двері — зайшов Руслан.

— Як побачення? — поцікавився Остап.

— Та ні про що…, — розгублено відповів юнак. — Зовсім не така, як на фото, і говорити нема про що. А ти як, вояче?

— Якнайкраще! — збрехав Остав, у якого насправді боліли всі кісточки і м’язи. — Навіть поблукав квартирою трохи.

— Молодчина! Я заїхав до тебе додому, — поставивши біля кушетки важку торбу, сказав Руслан. — Тут, здається, найнеобхідніше. На перший час, гадаю, тобі вистачить.

— Дякую, — відказав хлопець. — А я так знахабнів, що мало не заліз у душ…

— Про що мова? Роби все, що заманеться, — усміхнувся Руслан.

Майже весь вечір вони мовчали. Остап намагався працювати, а Руслан ніби потонув у власних думках: часто супився, а обличчям його не раз пробігав такий вираз, ніби юнак хотів щось пригадати.

Наступний день мало відрізнявся від попереднього. Хлопці перекинулися кількома фразами. Проте під вечір, за смачною вечерею, яку приготував Руслан, парубки нарешті розговорилися.

— Учора я бачив твою робочу кімнату. Ненавмисне…, — зізнався Остап.

— Не варто було, — насупився Руслан. — Я цього не люблю. Моя робота лишається тільки зі мною. Воно того не варте.

— А я вважаю — навпаки! Ти чудово малюєш! Я давно не бачив такої краси… Твої картини ніби живі — в них стільки тепла та емоцій…

— Це ти так гадаєш. А в аспекті художньої досконалості — це непотріб. Емоція. І більше нічого. На цьому багато не заробиш…, — зітхнув Руслан.

— То й що? Головне, що тобі подобається те, що ти робиш!

— Мені більше до душі викладати. Завжди мріяв малечу до краси привчати. Біда в тому, що зараз це мало кого цікавить. Мистецтво відходить на другий план, а часом про нього і взагалі забувають…

— Не варто всіх однією міркою міряти. Згоден? Не має значення, що нині щось втрачає свою актуальність. Головне, що шанувальники мистецтва є, хоч і нечисленні!

— Можливо, ти й маєш рацію… Зажди, — загадково посміхнувся Руслан. — Хочу тобі дещо показати.

Хлопці пішли до майстерні. Руслан став гарячково передивлятися теки з аркушами, вишукуючи щось. Остап нібито неуважно позирав на картини, наче хотів вишукати найкраще полотно саме за допомогою вдаваної байдужості.

— Ага! — скрикнув Руслан. — Ось! Цю базгранину я зробив у третьому класі. Мені дуже подобалася дівчинка з паралельного класу, тож я спробував намалювати її портрет. І дотепер вважаю, що це — найкраще моє полотно.

Остап глянув на аркуш. Побачив дівча з хворобливим виразом обличчя, а втім — по-дитячому милу та беззахисну.

— А знаєш, непогано, — висловив свою думку Остап. — Я додав би кольорів. Хоча, чесно кажучи, я в цьому нічого не тямлю.

— І я не тямлю! — зареготав Руслан, та враз замислився. — Знаєш, я часто згадую дитинство… Напевне, то була найкраща пора. Ти щось пригадуєш з тих часів?

— Запам’яталися тільки аромати… Пригадую, коли мені було шість років, мамі подарували розкішну шубу з лисячого хутра. Така руда-руда… Як вогонь! Коли мама її одягала, то здавалася вдвічі більшою, ніж була насправді…

— А до чого тут аромати? — здивувався Руслан.

— Вечорами, коли мама поверталася з роботи, я підбігав до неї та пірнав у те хутро. Воно приємно лоскотало все тіло, аж смішно було! А після вечері я розкладав шубу на дивані та, розчинившись у ній, уявляв, що я турецький султан. І засинав. А вранці не міг зрозуміти, як опинився у своєму ліжку, і чому зимове вбрання висіло у передпокої.

— І все одно не розумію, який тут зв’язок…

— Тільки в тому, що шуба пахла зимою, свіжістю та снігом… Той аромат і досі мене переслідує.

— Цікаво… Річ у тім, що в людей здебільшого однотипні спогади про дитинство, а про аромати — тим паче… А в тебе трошки інакше.

— Хіба? У тебе немає аромату дитинства, не схожого на всі інші?

— Начебто немає…, — розтягуючи слова, відповів Руслан. — Хоча… Ні, все ж є один. Коли я був малий, мені подарували справжні креслярські олівці — і я їх дуже швидко вималював. Тоді це був страшний дефіцит і дістати їх було майже неможливо. Я й досі пам’ятаю той запах свіжої деревини упереміж зі смолою.

— Ось бачиш! У кожного є щось своє… Дуже особ­ливе.

— А ще пригадую: за рік до того, як піти з сім’ї, тато подарував мені іграшку. Я вже не згадаю, що то був за звір, але він віддавав батьковими руками: грубими, робочими, але такими рідними…

Хлопці замовкли. Руслан дивився на одне з полотен, а Остап стежив за виразом на його обличчі. Давши трохи часу подумати, він мовив:

— Не турбуйся… І не картай себе. Часом обставини складаються так, що ми не можемо на них вплинути.

— Не можемо…, — луною повторив Руслан. — Просто тоді важко було. Пам’ятаю, що добряче тоді наплакався. Мені було чотирнадцять. Не личить хлопцеві сльози ковтати, але так і було… Більше я тата не бачив…

— Що ж, буває, — сумно промовив Остап. — Навіть і не знаю, що тобі відповісти..

— А нічого і не треба відповідати! Закрили тему.

Наступного дня Руслана цілісінький день не було вдома — якісь нагальні справи змусили хлопця податися за місто. А поки там що, Остап залагоджував справи по роботі, відпочивав, як міг, і набирався сил.

Увечері повернувся Руслан. Він прийшов не один, а зі своєю сестрою.

— Наталка, — привіталася дівчина років двадцяти.

— Остап! Дуже приємно! Можна я буду до тебе звертатися — моя рятівниця? –усміхнувся юнак.

— Ну, це вже перебільшення, — сяйнула дитячою усмішкою дівчина. — Тобі пощастило, що ми вчасно нагодилися. Постає тільки одне питання: за що тебе так?

— Ну…, — осікся Остап. — Річ у тім, що я інакший… Бачиш, мені подобаються хлопці…

— О! — вигукнула дівчина. — Тоді все зрозуміло… У нас із цим непросто. Треба постійно пильнувати. Я, щоправда, в цьому анічогісінько не тямлю. Та все ж дотримуюся думки, що будь-який вибір, який не зазіхає на чужі інтереси, має право на існування.

— Що таке самотність? — несподівано для себе запитав Остап.

— Чому ти саме зараз про це спитав? — відгукнувся Руслан.

— Не знаю… Просто захотілося… Навколо мене завжди повно людей: друзі, колеги, знайомі. А почуття самотності все одно ніколи не полишає…

— Напевно, ти й справді самотній… Бо коли навколо тебе багато людей, а ти відчуваєш, що поруч немає рідної душі — взагалі нікого, це і є самотність. І щоби побороти цей стан, мусиш знайти таку ж самотню душу, загублену в натовпі нерозуміння, — міркувала Наталка.

— Звідки такі думки в такому юному віці? — здивувалися хлопці.

— Хто його знає, — загадково всміхнулася дівчина. — Але це питання мене завжди турбувало. Адже самотнім почуваєшся тоді, коли приходить відчуття, ніби тебе всі покинули і весь світ зруйновано.

— А може, вистачить і однієї зради? — ніби сам себе запитав Остап.

— Може бути… Інколи вистачає однієї. Річ же не в кількості. Біда — в наслідках. Бо вони бувають завжди, і на них ми не в змозі вплинути. Хтось платить данину у вигляді зруйнованого особистого життя, інші розплачуються негараздами на роботі, а треті самотні лише тому, що впродовж усього життя жодного разу не зустріли справжнього, єдиного друга.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.