Снотворець: роман ebook

Желязни Р.

Снотворець : роман / Р. Желязни ; пер. з англ. Д. Дьоміна. – Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. – 176 с.

ISBN 978-966-10-3862-1

© Roger Zelazny, 1966

© Денис Дьомін, переклад, примітки, 2025

© Михайло Назаренко, примітки, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

The Dream Master

Roger Zelazny

© Roger Zelazny, 1966

Друкується з дозволу спадкоємців автора та їх літературної агенції, Zeno Agency Amber Ltd (Великобританія)

Переклад з англійської Дениса Дьоміна

Перекладач дякує за допомогу Крістоферу Ковачу й Інзі Кононенко

Примітки Дениса Дьоміна й Михайла Назаренка

Америка, недалеке майбутнє (а з нашого погляду — альтернативне минуле). Глобальні проблеми розв’язано, але людина — це досі людина, хоч і підкорює космос. Чарльз Рендер, елітний психотерапевт, допомагає клієнтам позбутися психологічних розладів, формуючи їхні сни й беручи в них активну участь. Попри майже божественну роль на сеансах, йому теж не чуже ніщо людське: він піддається спокусі застосувати методику по-новому. Ця спроба має ввійти в історію і обезсмертити Рендерове ім’я. Але є й професійні ризики: запорука повернення до реальності — власна залізна воля снотворця. Якщо ж він недооцінить силу психіки пацієнта, можливі небажані наслідки... Цей твір — філософський нуар від великого майстра фантастики: холодний і сніжний, як скандинавські міфи, романтичний, як Артуріана, фатально-стоїчний, як грецькі трагедії. Тут немає ні чарів, ні паралельних світів, ні прибульців. Зате нас чекає подорож у сюрреалістичне підсвідоме, звідки дуже важливо повернутися вчасно.

Присвячую Джуді1,пані зеленої діброви,звідки на лівий бікіде вовк натуральної масті.Fidus et audax.

I

Хоч і прекрасно було, дуже криваво й узагалі, але Рендер уже відчував: невдовзі кінець.

А отже, вирішив він, кожна мікросекунда має переживатися, ніби хвилина — і, може, варто підвищити температуру... Десь, точно на периферії всього, пітьма перестала стискати кільце.

Щось, немов крещендо підсвідомої грози, спинилося на одній лютій ноті. Та нота була дистилятом із сорому й болю, а також страху.

На Форумі стояла задуха.

Цезар скулився зовні від біснуватого кола. Очі прикрив рукою, але це не завадило бачити — зараз марно було затулятися.

Облич сенатори не мали, а тоги їм позаливала кров. Сенаторське багатоголосся лунало, неначе пташиний базар. Усі патриції з нелюдським шалом штрикали лезами лежачу постать.

Ну, всі, окрім Рендера1.

Калюжа крові під його ногами знай розтікалася. Рука нібито й підіймалася-опускалася з механічною регулярністю, а горлянка, можливо, і видавала пронизливі крики; але він водночас грав роль і дивився виставу.

Бо ж він був Рендер, Формотворець2.

Зіщулений, переляканий, заздрісний, Цезар пронизливо протестував.

— Ви його зарізали! Вбили Марка Антонія — ні в чому не винного, ні до чого не здатного!

Рендер на це обернувся:

— Атож!

Кинджал у руці був ого який здоровенний, ого як окровлений.

Лезо хиталося з боку в бік. Цезар, загіпнотизований гострою крицею, став гойдатися в тому самому ритмі.

— Чому? — скрикнув він. — Чому?

— Бо він, — дав відповідь Рендер, — був набагато шляхетніший римлянин, аніж ти3.

— Ти брешеш! Неправда!

Знизавши плечима, Рендер узявся колоти далі.

— Це не так! — волав Цезар. — Не так!

Рендер знов обернувся, хитнув кинджалом. Цезар, мов маріонетка, повторював рух того леза-маятника.

— Не так? — усміхнувся Рендер. — А ти хто взагалі, щоб сумніватися в отакому-о вбивстві? Ти є ніхто! Применшуєш гідність події! Пішов звідсіля!

Зчервонілий сіпаний чоловік розпрямився. Ріденьке волосся, наполовину зліплене в мокрі пасма, безладно стирчало хмарою вати. Він розвернувся й рушив, на ходу озирнувся через плече.

Змовники ніби й зостались далеко позаду, але сцена ніяк не меншала. Не тратила збудної чіткості. Від цього йому відчулися ще сильніші відчуженість, самота, непричетність.

Рендер завернув за ріг, який щойно з’явився, і став на дорозі незрячим старцем.

Цезар схопив його за одежину.

— Чи маєш для мене нині лихе передвістя?

— Остерігайся! — глумливо вигукнув Рендер.

— Так! Так! — скрикнув Цезар. — «Остерігайся!» — це добре! Чого остерігатися?

— Остерігайся ід4...

— Ну, ну? Котрих саме?

— Тих, що у жовтесні!

Цезар пустив одежину.

— Що ти верзеш? Який «жовтесень»?

— Місяць.

— Брехня! Нема місяця «жовтесень»!

— І саме цієї дати шляхетний Цезар має боятися — часу, що не існує, події поза календарем.

Рендер сховався за ще один ріг, що, як і перший, виник раптово.

— Зажди! Повернися!

Рендер зареготав, а з ним — увесь Форум. Пташині крики зробилися хором нелюдського глуму.

— Ти з мене кепкуєш! — заридав Цезар.

Форум пашів, ніби піч; скляна маска поту вкривала Цезарю вузьке чоло, гострий ніс, невиразне підборіддя.

— Хай вб’ють і мене! — схлипував він. — Так не чесно!

І Рендер на шмаття роздер цілий Форум разом з усіма сенаторами й зарізаним Марком Антонієм, що вишкірив зуби. Запхав шмаття в чорний мішок, і все це — невидимим рухом одного-єдиного пальця. Останнім зник Цезар.

Чарльз Рендер сидів перед дев’ятьма десятками білих і двома червоними кнопками, але й не дивився на жодну. Права рука ворушилась на рівні колін у безшумній підвісці над пультом — одні кнопки тиснула, інші минала й пересувалася далі, щоб дати наступні команди процедури фіксації спогадів.

Утративши чи не всю чутливість, зі зведеними нанівець емоціями, конгресмен Еріксон пізнав забуття, наче у материнському лоні.

Щось тихо клацнуло.

Рендерова рука саме ковзнула в кінець нижнього ряду кнопок. Щоб натиснути червону, потрібен був акт свідомого наміру — волі, якщо завгодно.

Рендер вивільнив руку і зняв «корону» з мікромініатюрними схемами, звідки зміїлися кабелі, мовби Медузина зачіска. Вибрався з крісла-кушетки за робочим столом, підняв ковпака. Пішов до вікна й, витягаючи сигарету, зробив шибки прозорими.

«Хвилина у роболоні, — вирішив він. — Не більше. Це критичний сеанс... Хоч би поки що сніг не пішов — он як нахмурилося...»

За вікном завиднілися жовті гладенькі ажурні споруди та сірі склуваті високі вежі, що дотлівали разом із днем під небом шиферної барви; місто складалося з прямокутних вулканічних островів, що жевріли в надвечірньому світлі й гуркотіли глибоко під землею; неслися транспортні річки, роздуті й нескінченні.

Він повернувся спиною до вікна й наблизився до величезного яйця, що лежало біля стола, гладеньке й лискуче. Яйце відобразило Рендера, розквасивши орлиного носа, зробивши з очей сірі блюдця, а з волосся — пронизаний світлом обрис на фоні неба. Бордова краватка перетворилася на широкий язик упиря.

Рендер усміхнувся, перехилився до пульта. Натиснув другу червону кнопку.

Яйце, зітхнувши, втратило сліпучу непроглядність; посередині нього з’явилася горизонтальна тріщина. Крізь оболонку, що стала прозорою, Рендер дивився, як Еріксон кривиться, міцно стискає повіки; бореться, щоб не вертатися до притомності — і до того, що вона із собою несе. Верхня частина відкинулася перпендикулярно основі, оголивши рожевого та вузлуватого конгресмена в нижній півкапсулі. Коли той розплющив очі, на Рендера навіть не глянув. Звівся на ноги, почав одягатися. Рендер часу не гаяв — перевіряв роболоно.

Знову схилився над пультом, став натискати кнопки: регуляція температури, повний діапазон — у нормі; звукові екзотичні ефекти (узяв навушник, послухав дзвінки, дзижчання, скрипкові ноти, свистки, стогони й верески, транспортний шум, прибій) — у нормі; контур зворотного зв’язку, де зберігається вловлений на сеансі голос самого-таки пацієнта, — у нормі; акустичний екран, вологорозпилювач, комбінації запахів — норма; сервомотори кушетки, кольорові вогні, смакові стимулятори — норма...

Рендер закрив і знеструмив капсулу. Заштовхав апарат у комірку, недбало зачинив двері. Плівки зафіксували належну послідовність.

— Сідайте, — звелів він Еріксону.

Той сів, застібаючи неслухняного комірця.

— Ви маєте повні спогади, — сказав Рендер. — Тож у мене немає потреби підбивати підсумки. Приховати щось годі: я й сам там був.

Еріксон кивнув.

— Гадаю, важливість цього епізоду для вас очевидна.

Еріксон знову кивнув, нарешті спромігся заговорити.

— Але чи воно вірогідне? Ну, ви-бо сконструювали сон, ви його контролювали, весь час. Насправді це мені не снилося — звичайні сни виникають не так. Ви здатні маніпулювати подіями, а отже, можете все підтасувати залежно від того, що збираєтеся повідомити. Хіба ні?

Рендер повільно крутнув головою, струсив сигаретний попіл у південну півкулю глобуса-попільниці, а тоді глянув Еріксону в очі.

— Я справді задав формат і видозмінив форми. Однак саме ви заповнили їх емоційною вагою, піднесли в ранг символів, що відповідають вашій проблемі. Не був би сон вірогідним аналогом, він би не викликав цих реакцій. Не містив би тривожних усталених проявів, зафіксованих на плівках... Ми працюємо з вами не один місяць. І все, що я дотепер з’ясував, переконує в одному: ваші страхи політичного вбивства насправді не мають підґрунтя.

Еріксон люто зиркнув.

— То якого ж я біса їх маю?

— Причина в тому, що ви дуже волієте стати об’єктом такого вбивства.

Тут Еріксон усміхнувся; самовладання потроху верталося.

— Повірте, лікарю, я ніколи й не думав про самогубство, й аж ніяк не бажаю, щоб моє життя закінчилося.

Він вийняв і прикурив сигару. Рука тремтіла.

— Звернувшись до мене влітку, ви заявили, що боїтеся замаху. Але доволі-таки туманно розповіли про мотиви, з яких хтось бажав би вам смерті...

— Через посаду! Не можна пробути в Конгресі так довго, як я, і не нажити ворогів!

— Однак, здається, вам це вдалося. Отримавши дозвіл обговорити питання з вашими детективами, я довідався: жодних ознак, що страхи можуть мати реальне підґрунтя, накопати їм не вдалося. Ані однісінької.

— Значить, копали не глибоко — чи не там. Щось неодмінно знайдеться.

— Боюся, не знайдеться.

— Та чому ж?

— Тому що, повторюся, ці відчуття не мають об’єктивних підстав. Будьте зі мною відверті. Чи маєте хоч якусь інформацію, що свідчила б: хтось вас так сильно ненавидить, щоб аж захотіти вбити?

— Мені надходить багато листовних погроз...

— Як і всім конгресменам. За кожним з таких листів, адресованих вам цього року, проведено слідство, — і всі ті листи написали якісь ненормальні. Чи маєте хоч один доказ, що підтверджує ваші заяви?

Еріксон обдивився кінчик сигари.

— Мені вас порадив колега. Саме по це я і звернувся — щоб ви порилися в моєму розумі, знайшли щось корисне, хоч які зачіпки для детективів. Можливо, ідеться про когось, кого я сильно скривдив... Чи про котрийсь із законопроєктів, що нашкодив чиїмсь інтересам...

— І я не знайшов нічого. Ну, себто, окрім причини вашої невдоволеності. Звісна річ, ви тепер боїтеся почути, що воно за причина така, і намагаєтеся відвернути мене, щоб я не міг пояснити діагноз...

— Не намагаюся!

— Тоді слухайте. Потім, як буде охота, прокоментуєте. Але ви місяцями крутилися й ухилялися, не бажавши прийняти те, що я вам демонстрував чи не в десятку різноманітних форм. Тепер скажу напряму, про що йдеться, а ви вже робіть із цим, що захочете.

— Гаразд.

— По-перше, вам дуже хотілося б мати ворога чи ворогів...

— Знущаєтеся?

— ...бо це — єдина альтернатива наявності друзів...

— У мене повно друзів!

— ...бо ніхто не бажає, щоб його повністю ігнорували, не хоче бути об’єктом, до якого жодна людина нічого сильного не відчуває. Ненависть і любов — крайні прояви людської уваги. Ви не мали любові й не могли її отримати, тому стали прагнути протилежного, й то так сильно, що самі себе переконали в його наявності. Але за таке завжди є психологічна ціна. Спроба задовольнити істинну емоційну потребу сукупністю сурогатних бажань призводить лише до тривоги та дискомфорту, бо психіка в цих обставинах має функціювати як відкрита система. Ви не шукали людської уваги зовні. Замкнулися в собі. Створили те, чого вам бракувало, з матеріалу власного «я». Ви — людина, що дуже потребує тісних стосунків з іншими.

— Брехня!

— Хочете, вірте, а хочете — ні. Рекомендую повірити.

— Я платив вам пів року. Ви мали допомогти з’ясувати, хто мене вбити замірився. А натомість розсілися й розповідаєте, ніби я все придумав, задовольняючи власне бажання бути об’єктом чиєїсь ненависті...

— Вірно. Ненависті — чи любові.

— Абсурд! Я контактую з такою масою людей, що мушу носити в кишені диктофон, а на лацкані — камеру, інакше всіх потім і не пригадаю...

— Масове спілкування з людьми — зовсім не те, про що йдеться. Визнайте, сьогоднішня послідовність сновидінь таки мала для вас велике значення?

Еріксон помовчав; величезний стінний годинник цокнув кілька разів.

— Так, — признався зрештою пацієнт. — Мала. Але ваше тлумачення все ж нісенітне. Утім, припустімо, суто теоретично, ніби ви маєте рацію. Як мені тоді вийти з цієї скрути?

Рендер відкинувся в кріслі.

— Пустити енергію, що пішла на сурогат, в інше річище. Спілкуватися з кимось на особистому рівні — як Джо Еріксон, а не тільки як конгресмен. Знайти щось, що можна робити спільно з іншими, — щось поза політикою; можливо, з елементами змагання. Завести справжніх друзів чи ворогів, бажано перших. Я від самого початку заохочував вас до цього.

— Тоді скажіть ще дещо.

— Залюбки.

— Припустімо, ви маєте рацію... То чому до моєї персони ніхто не мав і не має ані приязні, ані відрази? У мене відповідальна законодавча посада й багато контактів. Чого ж я такий... ніякий, мов річ, а не людина?

Тепер уже добре обізнаний із біографією конгресмена, Рендер мусив відкинути свої справжні думки, бо практичної користі в них не було. Спершу хотілося зацитувати Данте, спостереження щодо «флюгерів» — душ, що їх ані в рай не пускають, бо замало чеснот, ані в пекло не забирають, бо немає значних гріхів5. Коротше, осіб без орієнтирів, що завжди ловили теперішній вітер і навіть не дбали, куди саме він занесе. Отаку мав кар’єру й Еріксон — тривалу, але безбарвну, сповнену переходами між таборами і змінами політичних переконань.

Натомість Рендер сказав:

— Усе більше й більше людей опиняються нині в подібних обставинах. Чільні передумови — дедалі складніший суспільний устрій, знеособлення індивіда, його перетворення на соціометричну одиницю6. Унаслідок цього більш вимушеним зробився навіть сам акт катексису7. Нас тепер так багато...

Еріксон кивнув, а Рендер подумки всміхнувся.

«Іноді варто сказати щось грубувате, а потім мораль прочитати...»

— Здається, у ваших словах щось є, — визнав Еріксон. — Справді, подеколи я почуваюсь, як ви оце описали — немов знеособлена одиниця...

Рендер поглянув на циферблат.

— Що з цим робити тепер, вирішувати, звісно, лише вам самому. На мою думку, подальший психоаналіз зайвий. Ми обоє вже з’ясували причину вашої скарги. Я вас не можу взяти за руку й вести життям. Можу підказувати, співчувати, але глибоко більше не зондуватиму. Коли матимете потребу обговорити свою діяльність і порівняти з моїм діагнозом, записуйтеся на прийом.

— Неодмінно, — кивнув Еріксон. — Але оце й сон, щоб його! Пробрав мене. Вони у вас такі виразні, ніби ти наяву живеш. Навіть виразніші! Довгенько не забуду.

— Дуже на це сподіваюся.

— Гаразд, лікарю, — політик звівся, простяг руку. — За декілька тижнів я, мабуть, знову навідаюсь. Чесно спробую з кимось поспілкуватися поза роботою. — Він усміхнувся, хоча доти хмурився від самої ідеї. — Власне, чом би не розпочати вже зараз? Ходімо вниз, пригощу вас у барі за рогом!

Рендер потиснув вологу долоню, що видавалась утомленою від вистав, як зірка занадто успішної п’єси. Було майже шкода відповідати:

— Дякую, але в мене зустріч.

Він допоміг конгресменові надягнути пальто, подав капелюха, провів до дверей.

— Ну, на добраніч.

— Усього найкращого.

Коли двері за пацієнтом тихесенько зачинилися, Рендер пройшов по каракулю на підлозі назад до своєї фортеці з червоного дерева. Кинув недокурок у південну півкулю. Відкинувся в кріслі, руки заклав за потилицю, очі заплющив.

— Звісно, що сон був реальніший, ніж життя, — сказав, ні до кого конкретного не звертаючись. — Бо форму йому надав я.

Усміхаючись, він етап за етапом переглянув записану послідовність — якби ж то її побачив і дехто з колишніх наставників... Чудово продумана, сильно реалізована, ідеально доречна в конкретному випадку. Утім, він же не абихто, а формотворець на прізвище Рендер — один із приблизно двохсот вузькопрофільних психіатрів, чия власна душевна будова давала їм змогу входити в невротичні структури й не виносити звідти нічого, окрім естетичної насолоди від мімезису аберації8. Капелюшник, але не божевільний, а навпаки9.

Рендер порився у спогадах. Свого часу і його самого піддано психоаналізу; піддано й визнано чоловіком гранітної волі, ультрастійким і спроможним лишатися осторонь — досить міцним, щоб витримувати василісковий погляд фіксації, пробратися неушкодженим між перверсійних химер, кадуцеєм10 свого мистецтва примусити темну Матір-Медузу заплющити очі. Власний випадок Рендера складним аж ніяк не був. Дев’ять років тому (здавалося б, набагато давніше) він добровільно витерпів ін’єкцію новокаїну в найболючіше місце душі. Відстороненим став почуватися після автокатастрофи, після загибелі Рут і їхньої доньки Міранди. Можливо, не хотів відновлення певних видів емпатії; можливо, новою основою його світу зробилася певна ригідність емоцій. Якщо й так, то Рендер знався на розумових питаннях достатньо, щоб це усвідомити. І, може, вирішив, що й такий світ не позбавлений переваг.

Його синові Пітеру було вже десять. Він ходив у престижну школу, щотижня слав листа. Листи ставали дедалі грамотніші й давали підстави вважати: хлопець прискорено розвивається. Це не могло не тішити. На літо Рендер збирався звозити Пітера в Європу.

Що ж до Джилл — Джилл Девілл11 (яке ж кумедне та квіт­часте ймення! Рендер був просто в захваті), — то інтерес до неї не те що не пропадав, а навіть сильнішав. («Чи не ознака це ранньої стадії кризи середнього віку?») У Джилл його чарували немузичний носовий голос, несподіваний інтерес до архітектури й стурбованість непозбувною родимкою на правому боці бездоганно зліпленого носа. «Треба негайно її набрати — поїдемо пошукаємо ресторан, де ще не вечеряли». Але чомусь не хотілося…

Рендер уже кілька тижнів не був у своєму клубі — «Куріпці й скальпелі». Закортіло знову поїсти на самоті, за дубовим столом у двоярусній залі, де горять три каміни, під штучними смолоскипами й кабанячими головами, неначе з реклами джину12. Тож він уставив свою перфоровану членську картку у телефонну щілину робочого столу, й за аудіовізуальним екраном почулися два гудки.

— «Куріпка і скальпель», вітаю, — відгукнувся чийсь голос. — Чим можу допомогти?

— Це Чарльз Рендер. Хотів би столик за пів години.

— Скільки вас буде?

— Я один.

— Добре, сер. За пів години. Прізвище «Рендер»? Р — Е — Н — Д — Е — Р?

— Вірно.

— Дякую.

Розірвавши зв’язок, Рендер підвівся з-за столу. День за вікном зійшов нанівець.

Вежі та моноліти світилися власним світлом. Легесенький сніг цукровою пудрою сипав крізь сито тіней, робився на шибці краплинками.

Рендер накинув пальто, вимкнув світло у кабінеті й замкнув його. Місіс Геджес залишила записку: «Телефонувала міс Девілл».

Він зім’яв папірця й пожбурив у сміттєпровід. Передзвонить їй завтра і скаже: допізна запрацювався над виступом.

Погасивши останній світильник, наплюснув на голову капелюха, вийшов у коридор і замкнув приймальню. Швидкісним ліфтом спустився на мінус третій поверх, де стояла машина.

На мінус третьому було зимно; гучно чулося, як Рендер іде по бетону між припаркованих автомобілів. У сяйві безплафонних ламп Рендерова машина («спінер»13 моделі S-7) видавалася сірим прилизаним коконом; ось-ось вирвуться й затріпочуть крила. Два рядочки антен, розчепірених уперед на похилому капоті, посилювали це враження. Доторком пальця Рендер відчинив двері.

Ще одним доторком увімкнув запалювання; почувся звук, ніби самотня бджола прокинулась у великому вулику. Щойно Рендер підняв і зафіксував кермо, двері безшумно зачинилися. Він поїхав угору спіральним пандусом, пригальмував перед воротами.

Поки ті з гуркотом підіймалися, Рендер увімкнув екран навігатора й покрутив ручку, пересуваючи онлайн-мапу. Пересував її зліва направо, згори вниз, сегмент за сегментом, аж доки знайшов потрібну частину Карнеґі-авеню14. Задав координати, опустив кермо. Машина перемкнулася в мережний режим, виїхала на периферійну смугу магістралі. Рендер узяв сигарету.

Сидіння перемістив назад, на середину автомобіля, усі вікна залишив прозорими. Було так приємно відкинутися на спинку й помилуватись, як линуть зустрічні машини, немовби рої світляків... Зсунувши капелюх на потилицю, Рендер поглянув угору.

Він пам’ятав часи, коли сніг йому ще подобався, нагадуючи про романи Томаса Манна й музику композиторів-скандинавів15. Проте відтоді у голові міцно засів інший складник, і ця теперішня асоціація зі снігом була вже довічна. Рендер подумки бачив вири молочної холоднечі навколо своєї старої машини з ручним керуванням; бачив, як вони линуть у обгорілий салон, знову відбілюючи почорніле. Видіння здавалося реалістичним: ось він бреде, немов крізь воду, нездатний розкрити рота й заговорити, бо страшно захлинутися. Бреде до розбитого автомобіля; той ніби на крейдяному озерному дні, а сам він — як водолаз. І, споглядаючи снігопад, Рендер щоразу знав: десь там біліють черепи. Але дев’ять років змили вже чималу частку болю, і знав він ще й таке: ніч прекрасна.

Його промчало широкими-преширокими дорогами, перевезло через високі мости з гладкою поверхнею, що так і блищала у світлі фар, прокрутило морочливими розв’язками, занурило у тунель (тьмаво освітлені стіни неясно пронеслися повз, неначе міраж). Зрештою Рендер затемнив вікна, заплющив очі.

Чи задрімав він, чи ні? Не міг пригадати, а отже, ймовірно, таки задрімав. Відчув, як машина сповільнюється; пересунув сидіння вперед, зробив вікна прозорими. Майже водночас із цим пропищав звуковий сигнал переходу в автономний режим. Рендер підняв кермо, повільно заїхав у паркувальний купол, зійшов на пандус і залишив авто паркомату, узявши квитанцію в коробкоголового робота, що урочисто мстився цілому людству, показуючи клієнтам паперового язика.

Як завжди, і шум, і світло були приглушені. Це місце нібито поглинало звук і перетворювало на тепло, пестило рота такими насиченими ароматами, що вони аж на смак відчувалися, а вуха гіпнотизувало виразним тріскотом трьох камінів.

Рендер потішився, що йому зарезервували улюблений столик (у куточку праворуч від малого каміна). Меню знав напам’ять, але знову захоплено перечитував, потягуючи «мангеттен»16 і продумуючи замовлення під свій неабиякий апетит. Від формотворчих сеансів щоразу страх як хотілося їсти.

— Докторе Рендер?..

— Слухаю? — він підвів очі.

— З вами бажає поговорити доктор Шалот.

— Не знаю нікого на прізвище Шалот. Можливо, йому треба Бендера? Це хірург із муніципальної лікарні, інколи тут вечеряє...

Офіціант похитав головою.

— Ні, сер. Саме Рендер. Бачите? — як доказ він простяг записну карточку з ім’ям і прізвищем Рендера великими друкованими буквами. — Доктор Шалот відвідує нас майже щовечора вже два тижні. Щоразу просить повідомити, якщо прийдете ви.

— Невже? — уголос замислився Рендер. — Як дивно. Чому він просто не подзвонить мені на роботу?

Офіціант лише всміхнувся, зробив якийсь непевний жест.

— Ну, то нехай підсідає, — погодився Рендер, вихиливши «мангеттен». — А мені повторіть, будь ласка.

— На жаль, доктор Шалот не має зору, — пояснив офіціант. — Простіше було б...

— Добре, звісно, — Рендер підвівся, покидаючи свій улюб­­лений столик із сильним передчуттям: сюди він сьогодні вже не повернеться.

— Ведіть...

Лавіруючи між відвідувачів, вони пішли на вищий ярус. Знайоме обличчя привіталося з-за стола під самою стіною; Рендер кивнув у відповідь колишньому слухачеві одного свого семінару («Юрґенс? Їрканс? Якось так»).

Зрештою він опинився в меншій залі, де зайняті були тільки два столики. Ні, три. Ще один — у куточку з дальнього боку темного бару, частково прикритий лицарським обладунком. Офіціант повів Рендера саме туди.