Сатанів. Сатанів. Помста гори Бохіт ebook

УДК 821.161.2’06-311.6

Л60

Липа Катерина

Л60 Сатанів. Помста гори Бохіт : роман / Катерина Липа. — Київ : Віхола, 2025. — 232 с. — (Серія «Худліт. Проза»).

ISBN 978-617-8606-06-0

«Корона збирає на кордоні велике військо, король вимагає віддати йому Волинь і Поділля… Хоча Великий князь Свидригайло і сподівається з королем якось уладнати, і перемовини тут, у Луцьку, нібито заплановані, але я собі мислю, що війни не уникнути...»

Боярин Василь Крук продовжує захищати Сатанів у дрібних сутичках, але Поділля знову охоплює велика війна, через 20 років опісля Грюнвальдської битви і змови проти Великого князя Литовського.

Василю доведеться передати управління містом ­старшому сину, а самому зануритись у вир інтриг, зрад, воєнних кампаній, облог, таємних союзів та запізнілого кохання. Загадкова волинська княгиня, наймані вбивці, давній ворог і нові союзники… Крук тепер має визначити, кому з них можна довіряти, а від кого чекати підступу.

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Катерина Липа, 2025

© Оксана Йориш, обкладинка, 2025

© Ярослав Павлишинець, ілюстрація, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Пролог

Гінець утомився і змерз. Уже багато днів він їхав під дощем розгрузлими дорогами, а сьогодні ще й почало сипати дрібним колючим сніжком. Шлях неблизький — потрібно доправити королівського листа із Троків1 аж у Кам’янець, що на Поділлі. Восени року божого 1430-го помер старий князь Вітовт, стіл Великого князівства Литовського посів Свидригайло. Ну, посів, то й посів. Але при княжому дворі почалася якась дивина. Люди розповідали, що коли Вітовта ховали у Вільні, Свидригайло посварився мало не до бійки зі своїм старшим братом, польським королем Владиславом, якого в Литві за звичкою називали його поганським іменем — Ягайлом. І так можновладці полаялися, аж Ягайло сидить тепер у Троках сливе як в’язень. Щось там казали, буцімто хотів загарбати Волинь і Поділля, які споконвіку належать Литві, а Свидригайло не давав. При дворі аж гуло від пліток і таємних перемовин.

Та гінцеві не було діла до панських інтриг. Знав, що має доправити листа, а це йому не первина — уже й не пригадає, скільки за час служби возив тих сувоїв, прикрашених печатками найвищих достойників. У його шкіряній торбі бували і таємні листи, і такі термінові, що ніхто не брався дістатися до одержувача вчасно. А він зміг, бо він один з кращих, коли не найкращий. Утім спогади про колишні звершення якось не радували. Гінця мучило непевне відчуття небезпеки, а під час коротких спочинків у дорозі прокидався переляканий страшними снами. Певне, тому, що все цього разу було від початку не так, як годиться. Листа з королівською печаткою йому передав чомусь не секретар Ягайла, а Свидригайлові люди. Їхати треба було, криючись від усіх, а призначалося ­послання не потужному володареві, як то зазвичай велося з лис­тами короля, а якомусь Михайлові Бучацькому. Нині, коли скрадався таємними стежками через дрімучі волинські ліси, мав би почуватися спокійніше. Але відтоді, як залишився сам, тривога не покидала гінця ні на мить. Виїхали втрьох, щоб у разі, коли з одним щось трапиться, інші таки довезли послання. От і трапилося: ті двоє, як позавчора зупинилися в непоказному заїзді, напилися заморського вина, що його щед­ро запропонував корчмар («Хлопці, та чи я не знаю, що таке служба! Пийте, я пригощаю!»). Наче не перепилися (один глек на двох — то дрібничка для вояка), але на ранок так захворіли, що нездужали виборсатися із власного блювотиння. Гінець на службі не пив, тож узяв у недужих ще одного змінного коня та й вирушив далі сам.

Він майже не здивувався, коли з гущавини з’явилися троє озброєних вершників — просто розвернув коня і кинувся навтьоки. Устиг проїхати лише кілька кроків, коли відчув гострий поштовх у спину. В очах потемніло, і гінець упав з коня. Чоловік, що вів перед у погоні, опустив кушу2, усі троє стишили біг коней і спішилися над розпростертим на закривавленому снігу тілом, зі спини якого стирчав залізний болт3. Один з переслідувачів одразу поліз у торбу гінця:

— Треба хоч глянути, чи є той дідьчий лист. Бо шкода буде, як випадкову людину ні за цапову душу вбили, гріх учинили.

Чоловік з кушею знизав плечима:

— Я навіть не сумніваюся, що це він. Сам винен. Якби не комизився, а хильнув винця, нашими людьми присмаченого, то проблювався б та й був би живий.

Узяв з рук вояка, що, пошепки молячись, порпався у торбі вбитого, сувій пергаменту, глянув на королівську печатку, без вагань її зламав. Прочитав листа, беззвучно ворушачи губами, і задоволено мугикнув:

— Ну от, усе правильно, це той самий лист, який ми мали зупинити. Його величність наказує шляхетному Михайлові Бучацькому-Язловецькому та його братам здати замок у Кам’янці якомусь русинові Михайлові Бабі. Зрозуміло, що нічого подібного король з власної волі не написав би, то його той скажений Свидригайло примусив. Нічого, від наших людей при княжому дворі інший гінець їде, везе листа, де Бучацькому повідомляють, щоб нікому нічого не віддавав. Гей, хтось має кресало? Треба добути вогню та про всяк випадок спалити оце.

Вогкуватий пергамент ніяк не розгорявся. ­Урешті листа подерли на дрібні клаптики і засіяли ними навколишні кущі. Убивці присипали труп гінця опалим листям, завалили хмизом, упіймали коней покійника та й вирушили геть. Вони не уявляли, що ця дрібна лісова сутичка — лише перша крапля з рік крові, яка впродовж багатьох років литиметься в цілому краї, від Кам’янця до Троків, від Брацлава до Мальборка.

Частина перша. Кривава зима

— Чули, сусідко, Ілля, мечників син, повернувся?

— Це той, що років із двадцять тому когось зарізав, утік з міста, ще й дівку шляхетного роду викрав?

— Той самий.

— Хай Бог милує від таких розбишак! Тепер і на вулицю буде страшно вийти!

— Нічого ви не знаєте! Той Ілля нині у великій милос­ті у князя Острозького, він тому розбишаці і шляхетство виправив, і землями наділив. А Ілля з тією дівкою, що тоді викрав, Беатричею зветься, побрався. Нині і її, і дітей привіз із собою. Усі вбрані не згірш від князів — значні люди. А ви кажете — страшно!

Восени року божого 1430-го місто Сатанів на По­діллі аж гуло від пліток — і свіжих, і двадцятирічної давнини. Хоч це і дивно, майже все в тих балачках було правдою — і про вбивство, і про викрадену дівчину. Перебільшували хіба що подвиги Іллі під прапорами князя Острозького та його статки, зароблені мечем. Не обговорювали новину лише кілька родин, які двадцять років тому були причетні до подій. Вони все знали — і очевидне, і таємне — та просто раділи зустрічі.

Того похмурого листопадового ранку в кам’яниці боя­рина Василя Крука, воєводи4 Сатанівського замку, ще вдосвіта здійнялася біганина — готували велику гостину для найдорожчих друзів. Крукова дружина Богдана, висока ставна молодиця з волошково-синіми очима, керувала метушнею челяді та куховарок, наче полководець на полі битви — заздалегідь склала план кампанії і тепер стежила, щоб усе йшло як слід, а коли щось піде не так (а це трапиться обов’язково!), була готова швидко виправити становище і кинути в бій резерв (бо довелося на один день найняти додаткових помічників). У дворі патрали птицю, з комори тягли крупи й борошно, а з льоху — засолені овочі та найрозкішніший десерт — зварені в меду груші, з кухні вже повіяло запахом свіжого хліба (хоч би куховарка встигла ще пироги попекти!). Рано-вранці друг родини, золотар Дем’ян, завіз бочку найкращого пива, звареного на меду і травах. Покійний батько майстра був найкращим броварем на всю округу і свої надзвичайні рецепти передав молодшому синові разом із броварнею. Старший, Дем’ян, закохався в доньку ювеліра, щоб одружитися з нею, мусив покинути варити пиво і стати учнем батька коханої. Учнем був тямущим, мав смак до гарних речей, швидко перейняв у тестя майстерність. Але звичку привозити до друзів на гульню найкращий трунок золотар зберіг. Богдана чекала ще й на всілякі дивовижні смаколики, які вміють робити вірмени з меду, горіхів, родзинок, різних фруктів і прянощів. Їх обіцяв привезти ще один друг — купець Мартин, який мав справи з вірменськими торговцями в Кам’янці та Язловці. Власне, на Мартина нині чекали всі, щоб нарешті гідно привітати Іллю Мечника з прибуттям до рідного Сатанова, бо купець, золотар і двоє лицарів були з давніх часів нерозлийвода. Звісно, Василь, Дем’ян та Ілля вже добряче посиділи разом у шинку, їхні дружини встигли пощебетати з дружиною Іллі Беатричею, але влаштовувати бучну гульню без Мартина не випадало. А той поїхав на південь і затримався, лише напередодні дістався Сатанова напівмертвий від утоми. Але одразу послав челядника повідомити друзям, що вже завтра буде готовий до учти.

Поки Богдана готувала дім до бенкету, боярин Крук вирушив до замку — і щоб залога не розледащіла, поки командир гуляє, і щоб не потрапити жінці під гарячу руку. Захопив із собою вісімнадцятирічного сина, якого всі кликали Васьком-молодшим. Хлопець уже не один рік був на замку при батькові, потроху опанував різні вояцькі вміння, набув бойового досвіду й несподівано для родини з хлопчака перетворився на вмілого, сильного і витривалого молодого лицаря. Крук-старший відверто пишався своїм первістком.

Походжаючи замковим двором, боярин Василь несамохіть (чи то зустріч із другом юності навіяла?) почав згадувати, якою була сатанівська твердиня двадцять років тому, коли тільки-но обійняв посаду замкового воєводи. Так, ті самі вали з городнями5 та бойовою галереєю по верху, ті самі муровані з грубих сірих брил башти і брама. Але городні ніде не підгнивають, вали не опливли, бо їх щороку підсипають і вкривають дерном. А як він усі ці роки про озброєння і вишкіл воїв дбав! Ну, кушники, то зрозуміло. Василь сам ані разу в житті не схибив, стріляючи з куші, ще підлітком почав навчати замкову залогу того вміння. За ці роки сатанівські кушники уславилися по всіх усюдах, бо мало на Поділлі знайдеться загонів, які стріляли б так злагоджено і влучно. Колись тільки кушники замок і боронили, та воєвода подбав — і на валах з’явилися пороки6, з яких нападників засипають камінням. Попобігав він за ними. У Сатанові не було умільців, ладних робити ті мудрі механізми, довелося їхати до Кам’янця, випрошувати у князівського намісника його улюбленого майстра. Насилу вмовив відпустити на короткий час. Старався та грубі гроші витрачав недаремно, бо той майстер справді виявився скарбом — і пороки зробив, і воїв навчив ними користуватися, ще й місцевим теслям показав, що й до чого. Найтямущіших ремісників Василь узяв на службу до замку і жодного дня про те не шкодував — лагодили пороки, а як ті своє віджили, змайстрували нові, не гірші. Та його найбільша гордість — дві заховані в башті, дбайливо запаковані у шкіру великі бомбарди. Навіть не віриться: як колись привіз трофей з великої битви під Грюнвальдом, що його литовці звуть Жальгіріс, маленьку ручну бомбарду, то навіть досвідчені вояки не йняли віри, що та смердюча пукалка на щось згодиться. Нині ж ніхто не сумнівається, що майбутнє — за тією зброєю, яка силою пороху вергає на супротивника металеві та кам’яні кулі. Теж довелося жебрати у князівського намісника гроші, щоб замовити те німецьке диво. Життя на Поділлі ніколи не було спокійним, тож залога вже не раз і не двічі переконалася в користі від бомбард. Попервах виникали труднощі з боєприпасами, поки Василь Крук не знайшов хлопця, який умів тесати камінь і навчився різьбити ядра.

Як бувало щодня, замковий воєвода залагодив купу якихось дрібних справ, потеревенив із вояками залоги та й вирушив додому зустрічати гостей. Рейвах у кам’яниці вже ущух, отже, усе готове до учти. На столі, вкритому гарною скатертиною, стояли череп’яні полумиски та посріблені келихи, хазяйка вбралася в розкішну сукню з темно-синього шовку, на пишних персах — дивовижне бурштинове намисто, улюблене. Ці три низки — золотаву, зеленкувато-брунатну і криваво-червону — Василь Крук знайшов багато років тому в розореній столиці Тевтонського ордену, Мальборку. Привіз додому, а коли зустрів Богдану і закохався, подарував їй на заручини. Саме тоді попросив друга Дем’яна вирізьбити свій родовий знак на великій червоній намистині, що тримає три разки вкупі. Щоправда, одного разу намисто призвело до жахної пригоди. Погани, які живуть на страшній горі Бохіт неподалік Сатанова, викрали Богдану, бо, за їхніми переказами, красуня в намисті із сонячного каменю мала породити якогось там надзвичайно мудрого волхва. Та Василь Крук із друзями дали чосу викрадачам, урятували кохану, і відтоді жодних неприємностей від бурштинового дива не траплялося.

Боярин замилувався дружиною: висока, майже така на зріст, як чоловік, очі світяться глибокою блакиттю, сяє усмішкою, бо має здорові зуби, що рідко трап­ляється у жінок, старших за тридцять років, які народили кількох дітей. Зрозуміло, після трьох пологів стан Богдани вже не такий тонкий, як був замолоду, зате перса наче стали ще розкішніші й на диво не втратили пружності. Звісно, Василь Крук не чернець, тож часом устрявав у короткі пригоди з іншими жінками. Але це траплялося зазвичай десь далеко від дому і закінчувалося розчаруванням: щоразу пересвідчувався, що таких довгих ніг, як у його дружини, немає у жодної жінки, та й справжньої пристрас­ті випадкові коханки не виявляли. Василь усміхнувся і припав до уст Богдани довгим поцілунком. Раптом за спиною пролунало:

— Отакої! То, може, ви до спальні підете, а ми вже тут якось самі вип’ємо-закусимо?

У дверях світлиці стриміла довготелеса постать золотаря Дем’яна, поруч дрібно хихотіла його дружина Федосія, що її чоловік звав Федьком. З-за спини визирала донька подружжя і зять — дівчину недавно видали заміж за Дем’янового підмайстра. Розреготалися, стали сідати до столу, а тут нагодився і купець Мартин, одружений із сестрою золотаря Ганею, та троє їхніх хлопчаків. Мартин шепнув Богдані:

— Я пакунок вірменських солодощів служниці віддав, тій, що двері відчиняла. Велів, щоб на гарну тацю виклала. Скуштував, коли вибирав — смакота неземна!

Останніми з’явилися ті, заради кого влаштували свято, — Ілля Мечник із дружиною Беатричею. Обоє невисокі, зграбні, рухливі, розкішно вбрані й здавалися дуже молодими. Ілля попри сивину в чубі був схожий на хлопчака-підлітка, а Беатрича видавалася сестрою власної доньки, і тільки зблизька можна було роздивитися зморшки в кутиках очей. Колись Ілля був непоганим зброярем, і так трапилося, що ковальський син нестямно закохався в доньку прибулого з Польщі шляхетського подружжя, а вона закохалася в нього. Батькам дівчини це не сподобалося, тож ­знайшли їй шляхетного нареченого, якого Ілля вбив під час сварки. Закохані втекли до Острога, Ілля, який уже замолоду був досвідченим воїном, найнявся служити тамтешньому князеві. Вояцькі здібності прибульця не лишилися поза увагою князя, тож невдовзі мав ­шляхетство, землицю і гроші. Щоправда, батько Беатричі так і не пробачив далекого зятя. Але нині старий помер, і подружжя після тривалого листування таки спромоглося на­відати сатанівську рідню та друзів.

Богдана моргнула меткій десятирічній доні, щоб забавила малечу, двоє старших синів Круків сіли до учти з гостями. Челядники потягли на стіл таці, тарелі та миски з наїдками й підливками, задзвеніли келихи з медом і заморським вином, спраглі вуста припали до кухлів з пивом. Запала тиша, але невдовзі гості заходилися хвалити хазяйку, а далі, неквапливо куштуючи наїдки, що їх підносила челядь, і попиваючи смачні трунки, почали розпитувати одне одного про все, що трапилося по всіх усюдах за минулі двадцять років, та згадувати давні часи.

Після другої переміни страв Дем’ян обернувся до Мартина:

— А що це ти, друзяко, якийсь не такий? Гроші дорогою вкрали? Чи вигідна оборудка не склалася?

— Мої гроші при мені, ще і примножуються. Але таке в Кам’янці робиться… Не хотів я добрячу гостину псувати поганою звісткою, думав до завтра почекати. Та бачу, таки доведеться нині розповісти.

Троє друзів мовчки перезирнулися і витріщилися на купця. А той вів далі:

— Чули, що князь Вітовт помер?

— Наче поголос такий був. Та й усі чекали, бо він старий був і недужий.

— Так от, щойно до Кам’янця певна звістка дійшла, що таки переставився, усі, хто проти Литви, заворушилися. Троє братів Бучацьких, звісно, найпершими почали. Люди говорять, буцімто хочуть вони відірвати край від Великого князівства і до Корони приєднати, та й самі раді підживитися з того. Спочатку захопили Червоногрод — ну, всі ж знають, що Бучацькі давно на те місто зажерливим оком поглядали, бо поруч з їхніми володіннями. Тоді пішли на Кам’янець. Івана Довгирда, намісника князівського, із замку виманили буцімто на якісь переговори, схопили й замкнули, не відаю де. Бучацькі замок захопили, і старший, Міхал, проголосив себе королівським старостою. А молодші, Теодорик і Мужило, разом зі спільниками кинулися захоплювати околиці. З важливіших твердинь узяли Скалу, Смотрич, а дрібніші самі піддалися. Залоги ж не були готові, жодних наказів не надходило, а Бучацькі діяли швидко — за кілька днів уже було по всьому. Я того й не наважувався з Кам’янця виїздити, поки все не заспокоїлося.

Василь Крук зітхнув:

— Ну, може, вони втихомиряться, як король звелить. Пам’ятаю, як колись давно ті Бучацькі змову влаштували, князю Вітовту присягати не хотіли. І нічого, король звелів — присягнули.

Боярин зажурився. Двадцять років тому пани Бучацькі добряче далися йому взнаки, особливо володар Язловця Теодорик. Крук майже випадково розкрив змову проти великого князя, якою верховодили троє братів, і саме Теодорик поклав собі зжити Василя зі світу: і наклепи зводив, і найманих убивць підсилав. Коли все розкрилося, бояринові подякували за пильність, але змовників не покарали. Ба ­більше — почали задобрювати наданням нових земель, тож справа не переросла у смертельну ворожнечу, а потроху забулася. Хіба що Теодорик Язловецький, коли вряди-­годи зустрічав десь Василя Крука (переважно в ­Кам’янці на учтах князівського намісника), то кілька років не вітався. Але з часом почали холодно і майже непомітно кланятися. Та нині боярин був уже не юним запальним лицарем, а обтяженим сім’єю чоловіком сорока з гаком років, досвідченим воїном, а до того ж воєводою Сатанівського замку, від якого значною мірою залежала безпека міста. Тож міркував, що робитиме, коли, боронь боже, Бучацькі-­Язловецькі підуть на Сатанів. Оборонятися? А якщо справді існує якась таємна князівська чи королівська вказівка і зрадником виявиться він, а не ті троє осоружних братів? Жодного ж наказу не надходило, і кому він як лицар має принести омаж7, геть незрозуміло. Хоч «пробі!» кричи. ­Однак Василь не закричав, а ­спокійно ­спитав Мартина:

— А хто тепер князем буде, не чув? Вітовт же сина не мав.

— Аякже, чув. Є певні відомості, що князем став Свид­ригайло. І буцімто він, як на похороні Вітовта зустрівся з королем Ягайлом, вимагав, щоб той Поділля не зай­мав. І буцімто король навіть листа до Кам’янця слав, але той лист перехопили, а замість нього шляхтичі придворні написали, щоб Поділля литвинам і русинам не віддавали.

— Як це? Супроти волі короля?

— А так. Чути, що король сидить замкнений у Троках і пише все, що Свидригайло йому скаже. Одне слово, бачу я, що заходить на велику війну.

Чоловіки похмуро налили ще по одному келиху меду і, зітхаючи та перезираючись, випили.

У жінок були свої балачки. Беатрича підсіла до Богдани:

— Гарні у вас дітки вийшли! І одразу видно, хто батьки. Старший — один в один Василь замолоду. Боже, який красень! Височенний, кучері русяві, ніс рівненький — певне, сниться дівчатам половини Сатанова! Середній теж гарнюній — викапана ти, так-так, не смійся! Певне, матусин мазунчик. Я вгадала?

— Та вгадала!

— А меншенька — просто диво, яка красуня росте — усе найкраще від обох батьків узяла! Таке гарне дівча!

— Ну, хто справжня красуня, то це твоя Іуляна. Достоту як ти була молодою, а усмішка від Іллі дісталася, просто наче сонце сяє. О, диви! Здається, не тільки я зауважила, яка дівчина у цій кімнаті найгарніша! Васько мій до неї підсів та так уже упадає.

Беатрича зітхнула і знизала плечима:

— От не бажала б я твоєму синові такої пригоди, як моя доця.

— Та й чому? Глянь, гарна пара виходить. Я б із тобою радо породичалася. Чи ти вже при княжому дворі так запаніла, що ми тобі не цікаві?

— Ой, ну що ти таке говориш? Мені справді гарно­го хлопця шкода. У моєї донечки язик — наче кин­джал, так і ріже. Усіх залицяльників порозганяла, заміж не збирається, батьків не слухається.

— Ага, ти дуже слухалася, особливо коли з Ільком з дому втекла. Усі молоді такі.

— Та ні. Розумієш, я закохана була. Ми й досі одне одного кохаємо, аж самій дивно — через стільки років. А вона, бач, не закохується, тільки на кпини чоловіків бере. Я, Богданонько, не хочу, щоб вона твого красеня сина мучила.

У цей час молода пара, яку так докладно обговорювали, вибралася з-за столу і рушила до матусь, Василь ввічливо підтримував дівчину під лікоть. Іуляна мовила до Беатричі:

— Матусю, дозволь вийти у двір, бо тут така задуха, аж мені млосно стало, мало не знепритомніла. Ось пан Василь проведе, він каже, у них у дворі квітник гарний, посиджу, помилуюся.

Беатрича повагом кивнула, а коли молоді зникли за дверима, жінки порснули сміхом:

— Ага, квітник! У листопаді, та ще й темного вечора! А твій хлопчик таки молодець, я ще не бачила, щоб моя доня за кимось так притьмом побігла квіточками милуватися. Чи як це тепер зветься.

— Слухай, може, там і справді щось звариться? Кажу тобі, бути нам родичками, подруго.

Застільні балачки ставали голоснішими, але дедалі менш розбірливими, малеча галасувала і гасала світлицею, та ніхто й не думав утихомирювати дітей. Наїлися, напилися, набалакалися донесхочу, розійшлися по домівках майже опівночі.

***

Четверо друзів зійшлися в порядному шинку на ринковій площі, щойно попрокидалися після вчорашнього бенкету — не так щоб дуже рано, але принаймні до полудня. Поправляли здоров’я добрим пивом, неквап­ливо теревенили. Балачки, звісно, були про війну, що насувалася: хто з ким і як воюватиме та коли почнуть. Дійшли висновку, що всю зиму готуватимуться, а тоді вже стане зрозуміло, проти кого виступати. Бо хто ж починає війну восени, коли дороги розгрузли і війську нíяк пересуватися краєм? Не встигли друзі дійти такого, загалом заспокійливого, висновку, як у дверях постав чоловік у забризканих брудом чоботях і мокрому від осінньої мжички плащі. Спитав у шинкаря, де знайти Іллю Мечника, і рушив до столу, за яким на нього вже чекали.

— Хто з вас зветься Іллею? Ти, пане? Був уже в тебе вдома, але мені велено передати листа в руки, то розшукав тебе тут.

— Дякую за службу! Сідай відпочинь, з’їж щось та випий.

— Вдячний панові за гостинність, але мушу тепер іще їхати на замок, маю передати листа також замковому воєводі Василю Круку.

— Тобі, хлопче, поталанило. Боярин Крук — це я. Тож давай сюди, що там для мене привіз, і сідай. Гей, шинкарю, принеси щось з’їсти-випити людині з дороги!

Друзі взяли до рук пергаментні сувої, що їх гінець видобув із торбини при поясі. Лист до Іллі був очікувано скріплений печаткою князя Острозького, а Василь із подивом зауважив на своєму листі печатку самого великого князя Свидригайла. Швидко пробіг очима плетиво літер, писаних рукою якогось вправного князівського канцеляриста, і зітхнув — нічого доброго лист не повідомляв, але принаймні тепер воєвода мав чіткий наказ і міг діяти. Його князівська високість ласкаво згадував, що більш як десять років тому боярин Крук мав нагоду йому прислужитися, висловлював надію, що вірно служитиме й надалі, і наказував негайно виступати в похід, щоб відбити у самозванців Бучацьких Скалу — одну з найпотужніших твердинь Поділля. Добре хоч не самотужки, мають допомогти люди з вірної князеві Теребовлі, з ними потрібно буде зв’язатися і про все домовитися. Опісля, незалежно від того, чи вдасться заволодіти Скалою, Василь Крук зі своїми людьми мав вирушити до Кременця на з’єднання із силами князя Федька Несвіцького, від якого отримуватиме подальші розпорядження. Свидригайлів лист буде для боярина заразом і посвідкою — його треба буде показати князю Несвіцькому, якщо великий князь не зможе їх познайомити особисто.

Ілля Мечник читав повільніше, ворушачи губами — був простого роду і грамоту вивчив уже дорослим, коли оженився на шляхтянці й сам замірявся отримати шляхетство. Закінчивши, згорнув пергамент і підвівся:

— Мушу йти збиратися в дорогу, князь велів прибути до Острога так швидко, як тільки зможу, бо війна не навесні буде, а вже. Певне, вирушу сам, а родина поїде за день-два під охороною — так буде швидше. Ех, не набувся я з вами, друзі, та хто ж знав, що князь помре і таке от почнеться.

Чоловіки розпрощалися й пішли кожен у своїх справах. Василь Крук вирушив до замку і негайно заходився писати листа замковому воєводі Теребовлі. Одразу й надіслав з метким вістуном. Покінчивши з найнагальнішою справою, сів думати, як виконати князів наказ. Так і сяк приміряв, скільки людей може взяти в похід, щоб і для облоги вистачило, і Сатанів не лишити безборонним; вираховував, скільки треба харчів для війська і яких потребуватиме пристроїв для захоплення твердині. Невдовзі впорався, бо досвіду не бракувало. Однак упевненості в успіху справи ті підрахунки не додали: сили, навіть за умови підтримки теребовлян, були не надто великими, погода — не надто підходящою для облоги (а по такій порі року за день-два буде ще гірша), тож князівське завдання можна виконати, лише якщо до вояцьких умінь додасться трохи удачі. А цього ніхто гарантувати не міг. Мусив негайно знайти відповідь на ще одне важливе питання: кого залишити замість себе командувати замковою залогою? І не тільки на час походу до Скали, а і на цілу зиму чи й значно довше, бо ніхто не відає, скільки триватиме та війна. По всьому виходило, що треба лишати на хазяйстві Васька-молодшого. Та чи впорається? Молодий же ще, бойовий досвід уже має чималий, а от командирського чортма. Однак інші варіанти були ще менш підхожі, тож покликав сина на розмову і заходився пояснювати його завдання. Хлопець, по всьому видно, перелякався відповідальності за безпеку рідного міста, але старався того не показувати. Далі трохи заспокоївся і почав ставити питання, на які батько відповідав як міг. Балакали довго, йдучи вже присмерком додому, і навіть за вечерею продовжували. Після всього Василь Крук лягав спати трохи заспокоєним — здає­ться, з малого таки буде непоганий командир.

Ілля Мечник вирушив до Острога наступного ранку, щойно відкрили міську браму. Пані Мечникова лишилася ще на день-два прощатися з ріднею та збирати дітей у дорогу. Через два дні після від’їзду чоловіка Беатрича з’явилася на порозі кам’яниці Круків. Бліда, заплакана і така сердита, аж Богдана перелякалася:

— Що трапилося, подруженько? Що за біда?

— Та… Навіть сказати соромно, хоча треба, затим до тебе і прийшла. Доня моя дурнувата каже, що додому не поїде. Лишиться в Сатанові з бабусями-дідусями, а невдовзі вийде заміж за твого старшого. Ти щось про це знаєш?

— Анічогісінько. Але ж я тобі вже казала, що я не проти. Та й Василь, гадаю, буде радий з тобою й Іллею породичатися. Якось та буде. Чого плакати?

Беатрича опустилася на стілець, шморгнула носом, втерла очі, прийняла з рук Богдани великого келиха із заморським вином і одним ковтком вицмулила половину. Тоді нерішуче всміхнулася до хазяйки:

— Дякую тобі, подруго, добра ти. Мені якось спокійніше тепер. Бо в ці непевні часи мушу бути в Острозі біля княгині, а тут таке. Ти ж приглянеш, щоб усе пристойно було?

— Та звісно, не бійся.

— Хай заручини вже без нас, а як до вінця йти, ми з Іллею приїдемо. Сподіваюся, та війна за кілька місяців скінчиться.

— Ох і погуляємо!

Жінки ще трохи побалакали, обговорили, яке віно дадуть за Іуляною та в якій сукні дівчині бути на заручинах, і розпрощалися. Наступного дня Беатрича з малим сином під охороною вирушила до Острога.

У цей час Сатанівський замок нагадував розворушений мурашник — залога метушилася, пакувала у шкіряні мішки болти для куш, розбирала і складала на вози пороки, тягала лантухи з харчами, теслі з ранку до ночі робили штурмові драбини та щити. Василь Крук намагався підготувати виправу на Скалу якомога швидше, поки погода геть не зіпсувалася. Урешті на диво погожого як на листопад ранку з міської брами на міст через Збруч потяглися озброєні до зубів вояки, а за ними — вози з усім потрібним для війни в полі і табірного життя.

Дорогою до сатанівського війська приєдналися загони з менших міст, але Василь Крук не надто радів, бо сил для серйозної облоги такої міцної твердині, як Скала, усе одно бракувало. Звісно, рішучий вдалий штурм вирішив би справу, однак за такої кількості війська боя­рин мав би більше розраховувати не на щасливий випадок, а на добру спорядженість війська. Та от цього якраз і бракувало. Подоляни переважно оборонялися у своїх містах, тож потрібних для ведення облоги речей зазвичай не мали. Звісно, Василь загадав теслям наробити штурмових щитів і драбин, проте в поспіху встигли небагато. Узяв із замку пороки, послав людей до лісу знайти підходяще дерево для тарану. Здорову дровиняку сяк-так обчухрали від гілок і тепер везли двома возами, на зброю вона перетвориться допіру на місці. З усім штурмовим добром і спорядженням тяглися повільно, та ще й розгрузлими осінніми дорогами під дрібною холодною мжичкою. Довелося обійти Всятин8. Тією твердинею володів Грицько Кирдей, який здавна тримав руку Бучацьких, і наражатися на битву просто біля власного порога не хотілося. Це подовжило дорогу на добрячих пів дня. До Скали дісталися у сутінках, натомлені й сердиті. Отаборилися в лісистому видолинку, поставивши шатра в багнюці, трохи відігрілися й попоїли біля вогнищ. Настрій воякам підняла поява чималого загону з Теребовлі, такого самого змоклого і втомленого. Нарешті військо розповзлося по наметах та возах і спробувало заснути. Попри втому, це вдалося не всім. Окрім холоду, дошкуляли ще стукіт сокир та молотків і лайка — теслі у світлі смолоскипів заходилися майструвати таран.