Проблема великої літератури ebook

УДК 821.09(081)

П30

Петров Віктор

П30 Проблема великої літератури : есеї та ст. / Віктор Петров; упоряд. і передм. Євгенія Стасіневича. — Київ : Віхола, 2025. — 256 с. — (Серія «Недочитані тексти»).

ISBN 978-617-8517-67-0

Віктор Петров, він же В. Бер, Борис Веріґо, В. Домонтович — письмен­ник, автор «Доктора Серафікуса» та «Дівчини з ведмедиком». Син священнослужителя і шостий з неокласиків. Емігрант та шпигун. А ще етнограф, філолог, публіцист, історіософ.

Його есеї — чистий інтелектуалізм. Це віртуозні тексти про історію ідей і глибші механізми культури. Хоча заперечувати їхній актуальний вимір не слід: це також міркування побіля конкретної реальності. Петров роздумує про численні проблеми «великої літератури», аналізує Сковороду, Куліша та Шевченка, християнство і новий час. Петров — мислитель і літератор, що пише іронічно та зухвало.

«Його шанували, але не розуміли», — висловився про Петрова Юрій Шевельов після зникнення письменника з Мюнхена навесні 1949-го. Ця книжка — спроба просунутися далі в розумінні самого автора та його оригінальних поглядів і текстів.

УДК 821.09(081)

Усі тексти подаються у правописному оформленні автора, з не­значними змінами.

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Євгеній Стасіневич, упорядкування і передмова, 2025

© Тетяна Омельченко, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Недочитані тексти

Перед вами — серія есеїв і статей, де зібрані тексти українських інтелектуалів, що допоможуть розібратися з темами й питаннями, які досі викликають ідеологічні протистояння та часті маніпуляції.

«Недочитані тексти» — своєрідний інтелектуальний захист посеред великої війни: супроти ворожої пропаганди й різнорідного невігластва.

Разом з літературним критиком Євгенієм Стасіневичем ми дібрали ті тексти з дня вчорашнього, що якнайсильніше резонують з днем нинішнім. Тексти-тригери й мисленнєві подразники, які гарантують і користь, і захопленість.

Шпигун серед ідей

Віктор Платонович Петров, радянський учений і автор модерністської прози, син священника і «шостий» з неокласиків, був шпигуном. І таки справжнім: з підписаною згодою, хоч і з туманно окресленими завданнями.

Точніше так: на момент, коли Віктор Платонович, науковець і автор роману «Дівчина з ведмедиком», опиняється в 1943 році в Німеччині, він уже шпигун. З кількалітнім досвідом конспірації. Не в підпіллі, проте в німецькій формі.

Це важить не лише як сильно інтригуючий і нарешті підтверджений факт, а передовсім з огляду на те, що абсолютна більшість текстів, поданих далі тут, написані Петровим-­шпигуном. Точніше, Петровим-­Бером і Петровим-­Веріґо. Хоч також і «просто» Пет­ровим: від свого справжнього прізвища в німецькій еміграції Віктор Платонович не відмовився. Про псевдоніми ще поговоримо.

Що для нас як читачів може означати той факт, що перед нами тексти того, хто був шпигуном?

По-перше, слід зауважити, що Петров був — серед іншого — і шпигуном теж. Бо ще — етнографом, археологом, філологом, прозаїком, почасти істориком та антропологом, і точно — організатором науки. Зводити його лише до «бондіанства» — сильно звужувати. Через це виникає й принципове «по-друге»: а що власне шпигунського в цих текстах, де шукати сигналів того, що писав їх конкретно Петров-­шпигун? Тобто чи є ця його іпостась аж такою визначальною в момент, коли він сідає писати? Бо ж на еміграції до немалого переліку «ким Петров є» додається ще дещо: історіософ, філософ, культуролог. Публіцист. Менталітет: таке прізвисько йому дадуть українські кола в Німеччині.

Так, тепер ми знаємо, що псевдо Бер було погоджено зі спецслужбами як сигнал установлення зв’язку ще на початку 1942 року, перед закидуванням за лінію фронту: підпишеш таким чином статтю — значить, виходиш на контакт зі зв’язковими1. (Хто й чому запропонував Бера, незрозуміло. Бо і розшифровка «біологічний еквівалент рентгену», і буцімто алюзії на однойменного польського археолога — це лише гіпотези.) Але, в будь-якому разі, про зміст у домовленостях не йшлося: підпис підписом, а контент довільний. Як цією вольністю розпорядився автор «Доктора Серафікуса» та «Романів Куліша»? Хочеться сказати: на повну. Максимально. Та про все по черзі. Бо науковець таки передував агенту.

Перший текст у цій книжці початково друкувався в серйозному науковому збірнику, називається він «Куліш і Шевченко» — і позначає собою роки наукового зеніту Петрова: робота в Академії наук, посада голови Етнографічної комісії, у 1930 році — докторат, щоправда, з філології. А тема якраз про сірого кардинала всього нашого ХІХ століття: «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки: Життя. Ідеологія. Творчість». Тобто йдеться про період опісля ліквідації Кирило-­Мефодіївського братства та після арешту. Кризовий час. Але важливіше, що мова саме про Куліша — людину-­оркестр і матричну фігуру для української культури: коли великі амбіції та непрос­тий — прямо важкий — характер поєднуються із шаленою працьовитістю та різнобічними компетенціями. «Несамовитому Паньку» присвячена ще одна книга Віктора Платоновича — з двозначною назвою «Романи Куліша».

Фактично, паралельно пишуться два тексти в різних модусах — науковому й дещо белетризованому. Пише й підписує їх своїм іменем Петров, але Домонтович також тут присутній. «Псевдонім як спосіб літературної творчости, маскування як певний спосіб художнього стилю характеризують творчу маніру нашого письменника». Це так літератор про автора «Чорної ради». Гм-м.

Звідки цей інтерес до Куліша? Вочевидь, він і у Вік­тора Платоновича, і в Миколи Костьовича Зерова, неформального лідера примарної групи неокласиків, одного кореня: контршевченківська (чи хоча би паралельна до нього) лінія в українській літературі. Хто, якщо не Кобзар? Кого він затінив? І хто «нам», тобто інтелектуалам-­гуманітаріям 1920-х, ближчий, ба навіть важливіший? Звісно, Куліш. Нестабільний, іскристий, суперечливий. Інтелектуал, а не геній. Не «батько нації», натомість архітектор культури. Знавець мов і європейських контекстів. Перекладач Біблії та Шекспіра, Байрона і Пушкіна. Культурник. І не такий, як народники, тобто не популяризатор, а розумник-у-собі. До всього, «європеєць». Як сформулює це Зеров у відомому сонеті: «В Європі хоче ставляти курінь / Над творами культуринків п’яніє». Бо ж і сам такий. І тяглися неокласики до подібного.

Підзаголовок статті Петрова про авторів «Михайла Чарнишенка» і «Кобзаря» — «До історії їх взаємовідносин в 1843–1844 роках». Окремо такого розділу в згадуваній монографії нема. Є «Куліш і Шевченко 1856–57-го», тобто там про значно пізніший і відмінний період. Що важить? По-перше, сам спосіб, яким Петров послуговується в цілком наукоподібній розвідці: він розповідає. Не лише «встановлює факти» й «проблематизує», а й думає про форму: цитування джерел — і увага до наративності. Розказування історії. Спостерігаючи подібні статті, починає здаватися, що Домонтович — як белетризатор — чи не від початку властивий Петрову, живе всередині нього. Романи — це лише остаточне сепарування цієї субособистості.

Натомість їхнє «співжиття» — у способах розказувати і в стилістичному аранжуванні цих розповідей — є давнішим. Якщо зухвало піти цією логікою далі, можна ствердити навіть те, що не шпигунсько-­агентурна кар’єра примножила субособистості Петрова, а рівно навпаки: він погодився побути ще й таким, бо на той момент уже був багато ким.

Глибша й гостра потреба не бути кимось одним — чи й навіть неможливість бути кимось твердо визначеним. Чи це травматичної природи, бо батько священник і треба постійно намагатися йти з-під радарів органів, готових легко розгледіти в тобі антиреволюційний елемент, — чи ж отак через Петрова оприявнюється одна з наріжних модерних проблем принципово неповного прилягання людини до самої себе (що уможливлює і психоаналіз, і (а)моральні безодні, і витончення методів вхопити «людину незрозумілу»), — це питання настільки відкрите, що навряд чи двері цих гіпотез вийде закрити колись. В будь-якому разі, Петров є нашим Біллі Малліґаном задовго перед тим, коли він, послуговуючись псевдо Бер, буде виходити на зв’язок з радянськими агентами в окупованій Україні та післявоєнній Німеччині.

Можливо, це органи своєю вербовкою більше підіграли суті агента Іванова, ніж він їм, погодившись співпрацювати. Бувають різні способи «збити оскому». Тому: не шпигунська маска щось таке сокровенне приховує, а самé шпигунство є виявом матерій куди підставовіших. Та й мімікрію як одну з основ формування особистості (людини як виду) антропологи геть не скасовували: між «бути» і «здаватися» прірви не пролягає. Буття постає як сума вдавань. Може, навіть так: маски потрібні для втримування вічно мінливої внутрішньої суті; вони — стабілізатори, а не засіб видати себе за іншого.

Тоді справжня драма Петрова не в тому, що йому довелося «змінювати маски, аби вижити», мовляв, «підлаштуйся або помри», ні. Драма в тому, що переважно консервативне — тобто світоглядно вчорашнє і позавчорашнє — оточення літератора було не на тому рівні, аби коректно оцінити суть Петрового маскування. Якщо застосувати його систему визначень: він під ту пору — людина «Нашого часу», натомість довколишній загал часто репрезентує навіть не «Новий час», а Середньовіччя: із твердим символом віри, однією істиною та сталістю як суперчеснотою. Бо ж Середні віки, як ми знаємо завдяки медієвісту Жаку Ле Гоффу, цілком могли бути «довгими» та протривати до ХІХ століття. З нього родом і соціалісти, й націоналісти, і народники. Хронологічно Петров теж народився там — у 1894 році, у Катеринославі-­Дніпрі. Але, але, але.

Повертаючись до статті. Що специфічного робить Петров? Він дає не лише факти і контексти, а й — на ідейному рівні — розбирає антитезу «кармазинник»-«січовик» як основу «тяжкої» дружби між Кулішем і Шевченком. Але він іде далі, переступає через цей (уже на ту пору) загальник: так, «анархічна гайдамацька ідеологія» версус «культурна аполітична праця», так, упорядкованість контр стихійність, а значить, і централізм-­угодовство супроти відкритої боротьби. Проте Петров також підсвічує перехід від політики до поетики (ІV підрозділ), демонструє — після показу різності їхніх позицій — «лінію національної згоди» і зупиняється на динаміці сприйняття Кулішем Поета.

Висловлюю­чи ширші твердження про засновки романтичної доби та культури, Петров веде нас до сильного й парадоксального висновку, в якому цілком доречно бачити ще один автокоментар: «Куліш міняв свої погляди, свої оцінки, але міняючи погляди й оцінки, він своєї ідеології не зраджував. Це була людина цільного світогляду й певних ідей. Еволюціонуючи, він еволюціонував у межах логічного розвитку даної ідеї. […] В хитаннях, у киданні від однієї крайности до другої, у вигадуванні антитез і поверненні до покинутих і виклятих тез, за романтичною доктриною, й полягає заклад цільности й свідоцтво гармонії. Таким було романтичне поняття про гармонічну цільність. Отой максималізм Кулішевої вдачі, оте незнання межі, недотримування середини, нахил до антитез — це все робить з Куліша типового романтика».

З одного боку, тонко — і пристрасно — препарованим постає Куліш: як романтик, як анти-­Шевченко, але і як той, хто стоїть біля витоків формування образу Пророка, один із перших Шевченкових іміджмейкерів (після самого Тараса Григоровича), який з об’єктом майбутнього культу був усе своє життя в напружених стосунках притягування-­відштовхування. З іншого, сам Петров у цьому тексті є вкрай уважним спостерігачем і тлумачем ідей, їхнього розвитку і транс­формацій. Ба навіть він цілком скидається на історика ідей, хоч таке визначення щодо до нього досі й не вживається. А мало би. Насправді Петров один із перших таких у новочасній українській гуманітаристиці: його цікавлять інтелектуали та їхні ідеї. Останні часто навіть важливіші, бо своїх «батьків» вони зазвичай переживають, утрачаючи «свідоцтво про народження» і сильно видозмінюючись. Віктору Платоновичу археологія ідей — а не лише археологія як така — відверто подобається. І вдається.

Натомість про Шевченка та його стихійність також є стаття, зсередини якої Петров знову робить свій фірмовий критичний кульбіт: значуще уточнення до початкової тези, яке відчутним чином трансформує саму ту тезу. Так, Шевченко пише «як дише», але в цій безпосередності слід добачати специфічну (анти)доктрину. А значить, цим теж можна і варто займатися на рівні науковому. Несистемна система, «доктрина, що твориться з переборення всіх доктрин». Ще один петровський парадокс, хто би їх урешті каталогізував.

Але рольова модель — таки Куліш. Можливість іншого річища в українській культурі та навігація ним. Великі попередники, вони ж неабиякі розумники. Це важить особисто інтелектуалу Петрову — але це важливо і для всієї української культури, де не тільки великі «наївні» таланти і не лише народ як фінальний бенефіціар — тут зарівно присутні рефлексії та продукти вищого рівня: і якості, і складності. У цю візію логічно вписується також Григорій Савич Сковорода, фігурі якого Петров у 1920-ті присвятив кілька етапних текстів. Для нашої книги вибрано, певно, найменш відомий з них і найбільш узагальнюючий; ще й такий, що за життя дослідника не публікувався: «Сковорода. Спроба характеристики».

Сковорода дослідника — український мислитель, дисциплінований і контекстуалізований, ще один послідовно «нестихійний талант». Та й загалом — не так художник, як мисленник, ще один інтелектуал — із поправкою на релігійно-­християнський контекст XVIII століття. Безґрунтовний і самолюбний преромантик, «філософ без системи» і черговий хрещений батько Віктора Петрова. Супербрейн, який уміє в багато що.

Сковорода — Куліш — Щоголів — Українка. Ця лінія спадковості важила неокласикам (і попутникам) куди більше, ніж Шевченко — ­Нечуй — ­Грінченко — ­Олесь. Саме її вони пробудовували та конструювали. До речі, сковородинське — як субстрат, як модель — цікавило Петрова-­Домонтовича і в прозі: Ростислав Михайлович з роману «Без ґрунту», з його небажанням приставати до будь-якого одного «стилю жити і творити», що постає перед ним через інших персонажів, цілком собі сковородинський утікач. Зарівно як і Ван Гог із домонтовичевських новел.

Помітьмо: і Куліш, і Сковорода — люди-восьминоги, одразу багато хто: літератори — мислителі — виразники духу часу. Петров, чиї зацікавлення пролягали від російської літератури і Трипілля до історіософії та західної метафізики, — їхній вірний учень. Валентина Корпусова, ахеологиня й учениця Петрова, присвятила окрему розвідку його викладанню. У 1918 році студент Петров закінчив Київський університет і був залишений на кафедрі російської мови та літератури для підготовки на професора. Тоді ж він розробив певну кількість лекцій з російської (XIX століття) та української (давня) літератур. «Одну зі своїх лекцій, авторська назва якої “Характеристика Хомякова”, він присвятив поету, який був одночасно богословом, механіком, філософом, інженером, філологом, лікарем, котрого за життя сприймали неоднозначно. За його багатосторонністю більшість сучасників бачила дилетантство, лише деякі сприймали його адекватно. В. Петрова на прикладі О. Хом’якова цікавила проблема неадекватного сприйняття сучасниками непересічної особистості, яка не вкладалася в межі існуючого поняття про особу. В. Петров показує, що блискучий, парадоксальний, велетенський розум О. Хом’якова був відкритий для всіх, душа — для небагатьох, можливо тільки для самого себе, ніхто навіть не знав, чи є душа у нього. Цей висновок відносно О. Хом’якова може бути перенесений і на самого В. Петрова, який ніби передбачав своє майбутнє»2. Симптоматично. Промовисто.

***

Ще трохи про «блискучий, парадоксальний, велетенський розум»: зі спогадів відомо, що Петрова в німецькій еміграції називали Менталітетом — «за багатство думок і небажання їх розтлумачувати»3. Юрій Шевельов добачав у Петрова навіть дилетантство, коли той пробував свої сили, скажімо, в мовознавстві (це побачили й інші, особливо коли Петров-­Бер написав про кризу класичної фізики для першого числа мюнхенської «Арки»), однак нам важить інше: як критик намагався описати петровський спосіб конструювати нехудожні тексти.

Шерех-­Шевчук-­Шевельов — ще один любитель псевдонімів, які в нього, правда, часто мотивовані страхом радянських репатріаційних комісій, — говорив про «метод елементарних антитез-­протиставлень» і «послідовне чергування протилежностей» у текстах товариша. Тобто діалектика, де є теза, антитеза, синтеза і повернення до тези. Отже, спадок і вишкіл 1920-х: з полеміками, партійністю, казуїстикою, — але й небувале витоншування теоретичного інструментарію. Діалектика не лише спрощувала і скривлювала, вона учила. Ще один добрий товариш Петрова, цього разу з київських університетських часів, з яким вони під час Другої світової зустрілися в Німеччині, історик Борис Крупницький формулював це так: «В. Петров був великий майстер будувати системи. Але метода заперечення, безперечно, сиділа в самому нутрі його єства, мов якийсь чортик. Той чортик хотів гратися, хотів будувати системи в наукових творах і есеях, творити життя в романах і т. д., але в якийсь суверенний спосіб, без чиїхось заперечень»4. Фокус — саме на запереченні та масштабі концептуалізацій. Це вповні видно у циклі «Засади історії».

Назване добре підмічено і Крупницьким, і Шевельовим, проте не описує всього. Це вхоплює сутнісні речі, та не всі. Інше варто ілюструвати якраз текстами із цього збірника: ось де фірмові концептуальні фігури, інтелектуальні трюки. У «Злиднях днів» на поверхні — неприхована солідарність з тодішньою програмною тезою голови Мистецького Українського Руху Уласа Самчука про необхідність «великої літератури». Але Петров парадоксально — у своєму дусі — загострює: нам не просто потрібні «великі» витвори, ми фактично приневолені винятково на «добірне» — через власну літринкову «злиденність». Добра література як приреченість, а не вибір: для всіх і на всі смаки працювати просто не можемо. Немає ресурсу.

Або заглавні «Проблеми великої літератури». У першому тексті («Проблема…», ще в однині) — метасудження про дискусію довкола «великої літератури»: мова про те, що вже сама постановка проб­леми потребує зниження стилю і розжовувань, про велике низьким, інакше не розуміють; парадокс. Другий текст — знову в пандан до думок Самчука: мовляв, не лише велика держава породжує велику літературу, тут не існує прямої кореляції, буває рівно навпаки: політична нікчемність у світовому вимірі — і література цілком світового масштабу (Норвегія). Знову парадокс. Детальніше про нього в «Проблемі Ґотфріда Келлера» — дуже ефектному завершенні «Історіософічних етюдів». Третій текст циклу — про те, як Куліш «програв» Льву Толстому не через недосвідченість, а з геть протилежної причини: через «надмір» до­свіду. Взагалі: на базі цілком прісної та абстрактної недовізії Самчука, яка, щоправда, на кілька років стала вірусною в емігрантських колах, Петров умуд­ряється розбудувати каскад живих парадоксів. Це так ще треба вміти.

Може, нині надійшов уже час визнати, що куди дивовижнішою від шпигунських епізодів біографії Петрова є механіка та архітектура його текстів? Не біографія, а письмо. Ну ось конструкція ­того-таки парадокса: що воно таке? Є протестний компонент (усе не те, чим здається) — і ефектний (стилістична вправність оформлення). Інтелектуально-­артистичний викрутас. Але помітьмо ще раз: між парадоксом (як логічною суперечністю) та діалектикою (з її принципом заперечення, а вже потім синтезу) є структурна подібність: відштовхування від даності. Та ще й таке, що перевертає початкову смислову розстановку. Докопатися до суті, щоб її підважити.

Тобто: семантичне шпигунство. Вистежування заради нейтралізації узвичаєного погляду. І встановлення власної несподіваної інтерпретації. Вистежити ідею — і вприснути їй «отруту» самозаперечення. Що може виявитися частиною більшої епістемологічної революції. Проте «парадоксальна доктрина» також є униканням авторитаризму «вічних істин» — і загалом авторитаризму — доступними (мовно-­інтелектуальними) методами: обернення чогось на його протилежність. Вислизання з-під тягаря залізної констатації. «Геніяльність Шевченкову врятувало те, що в літературу він прийшов випадково, з боку, крізь бічні двері». Геніальність — і випадковість! А філософ Ортеґа-і-­Гассет, якого в нас сильно полюбили в 1990-х, прикметний тим, що «його логіка алогічна, його система епізодична й безсистемна. Його лібералізм наскрізь антиліберальний. Лібералізм сноба».

Парадокс: він і вульгарний (бо цей хід формально простий, Петров це розумів), як базово вульгарними є афоризми («конденсована мудрість», «все найголовніше в одному реченні»), — але заразом це спосіб ефектно і начебто легко вивернути загальні та заскорузлі пункти того чи іншого «символу віри». Тут є реальна небезпека впасти в несмак, а втім, такий формат може підійти для формулювання думок нової епохи: щоби не як перед цим. По-інакшому. І тоді переворот. Не так, а о-о-ось так. І потім ще отак. Смислові американські гірки.

Для ситуації початку нової культурної доби в еміграції, коли відрухово хочеться присягнути полишеному «корінню», бути не критичними, а вірними, це сильно важить. Ін’єкція інакшості думання. Перекидання з ніг на голову, буквально. Це має хоч би фізично — когнітивно, ментально — стряснути. Чи принаймні захитати.

Звісно, в таких перевертаннях не завжди живе продуктивність, але часто — свіжість. А вона промиває оптику, власне навіть створює нову. Нові. Це раз. І два: це просто добрий — бо добре зроблений — інтелектуальний продукт, який може втішити безвідносно до «актуалки» та можливостей докласти ці думки до реальності за вікном. До речі, саме це видавалось Шевельову осердям світогляду Петрова: «Що дає приємність, тим треба в міру можливости користатися […] а насамперед — насолоди інтелектуальні, породження блискучих, ориґінальних ідей, самовияв і милування ним у літературних творах»5. І в есеїстиці теж.

***

Важливе питання: а де коріння такого письма Петрова & Co його текстуальних іпостасей? Романізовані біографії: окей, це ближче до Андре Моруа, Стефана Цвайґа, Юрія Тинянова. Проте есеї та, як називала ці тексти Соломія Павличко, культурософія — звідки це? Подібної української традиції не було, та й російської теж. Ноу-хау формат? Що це за спосіб мислення на письмі такий, що за стиль? Можна було би згадати парадоксолістів штибу Оскара Вайлда, скептиків та іроністів типу Анатоля Франса чи Бернарда Шоу, але далі доведеться констатувати оригінальність Петрова-есеїста.

Можлива гіпотеза: ця оригінальність виникає внаслідок зіштовхування інтересів прозаїка (який хоче красиво й нетипово) і науковця (який обирає рефлексії та строгість мислення). Може, саме есеїст Петров — це найсправжніший Петров. Який таким чином самонароджується. Або ж висловлюючись цілком по-петровськи: Петров-­науковець не заважає Петрову-­художнику, а навпаки: тільки разом — як і мріяв професор Комаха з «Доктора Серафікуса», геть без участі жінок — вони народжують-­синтезують Петрова-­есеїста, «есенційно чистого» літератора.

А паралельно до нього, плюс-мінус у тому ж часі, постають інші фігури подібного штибу, в іншій культурі: Сартр і Камю (філософи і літератори, але на­уковцями вони не були), Габріель Марсель (драматург і філософ), Андре Мальро (письменник і мистецтво­знавець), Гастон Башляр (теоретик і поет). Французька традиція. Хоча в науковій площині доробок Петрова таки ваговитіший: як археолог і етнограф він справді займався твердою наукою.

Та знову Шевельов: «Він не був фахівцем з якоїсь одної дисципліни, а з певного кола проблем, які він вишукував у різних дисциплінах»6. Отже, проблеми. Можливо, ключова з них — проблема епохи. Її генеза більш-менш зрозуміла: Освальд Шпенглер, Генріх Вельфлін, Федір Шмідт, почасти і паралельно Дмит­ро Чижевський. Також Арнольд Тойнбі та Микола Бердяєв. І що з цим робить Петров?

«В кожну літературну епоху вироблюється особливий психологічний стиль, властивий цій добі. Життєві настрої й змагання повторюють настрої й ідеї, що панують в літературі». Це Петров пише про Сковороду. «Коли ми говоримо про епоху, це значить: ідеї історичної безперервности в часі протиставляється ідея перервности». А це «Історіософічні етюди» — зухвалий культурологічний огляд, найбільший у нього під ту пору. За Петровим, кожна доба — цілком окрема, протилежна попередній і з оригінальним набором рис. І в житті (соціальному, індивідуальному), і в мистецтві. Це один з головних концептів, про які любить думати і писати Петров. З одного боку, це підважує давні уявлення про історичний процес як такий — та й саму класичину причиново-­наслідкову логіку. Не поступ, а відрубність. Смерть бога прогресу, який би кликав і вів у чимраз краще майбутнє: кінець першої половини ХХ століття такі погляди активно стимулював. Натомість утвердження принципу заперечення, який відповідав би за історичну різноманітність. «Середньовіччя стверджувало примат Божого. Ренесанс і Новий час приматові Божого протиставили примат природи і людського».

Психологічно така візія епох могла обслуговувати як відчуття нового початку з новими правилами гри (радянська доба, повоєння), так і власну ідентичнісну несталість — через потребу якнайкраще відповідати духові часу. Мовляв, не зрада чи там пристосуванство, а співпадіння з епохою.

Подібною дорогою — переглядом самих історіософічних основ, способу думання про історію як таку — йшло немало європейських мислителів: еміграційний літературознавець Іван Фізер свого часу порівняв «епістеми» Мішеля Фуко з «епохами» Петрова-­Бера. За всієї розбіжності у значущих деталях, дещо важливе тут ухоплене, конкретно — спосіб концептуалізації новочасних інтелектуалів, які готові й воліють працювати не з «історичним потоком», а з окремими «явищами». Які продукують значущі розрізнення. Попри філософічну націнку, це спроба залишитися науковцями з відповідним методологічним інструментом.

Однак за констатуванням відрубності й майже­самодостатності епох важливо помічати, наскільки Петрову загалом важить категорія окремішності, окремого. І це при тому, що індиві­дуальне в його міркуваннях здатне поступатися місцем більшому: «Жаден з нас не має власної біографії, бо його біографія належить відтінкам епох, які круто відрізняються один від одного». І знову діалектика: не прогрес, а замкнена доба, — проте людина не так творить її, як підпорядковується внутрішній «добовій» логіці. І найкраще, коли трапляється збіг. Бо ж: «Трагедія останніх поколінь полягає в тому, що вони живуть уривками уявлень різних діб, тоді як вони належать новій, іншій, якої вони ще не уявляють собі». Невідповідність добі як трагедія. У цьому — сліди україн­ських реалій першої половини ХХ століття.

Розгорнутіше про них — у найбільш популярній розвідці Петрова «Українська інтелігенція — жертва більшовицького терору». Про її історію писав дослідник Сергій Білокінь, який одним із перших заговорив про Петрова на початку 1990-х: «Ще 17 березня 1944 року він закінчив розвідку “Українська інтеліґенція — жертва большевицького терору” (ч. І: Письменники. 89 сторінок машинопису). Крім цього основного тексту, було ще 55 сторінок рукопису з тією самою назвою, але не закінченого (можливо, перший варіант початку). Цю розвідку автор прилаштував на зберігання, і, починаючи з першого числа новоствореної “Української літературної газети” (Мюнхен, липень 1955), головний редактор Іван Кошелівець почав її друкувати. 1959 року праця Петрова вийшла у світ окремою книжечкою у нью-йоркському видавництві “Пролог”. За обсягом ця праця зрештою невелика, але щільність думки в ній виняткова. […] вона навіть не антисталінська — вона виразно антирадянська»7. Усе так, проте стосується другої редакції дослідження.

Перша — менша за обсягом і значно менш відома, хоча геть не справляє враження незакінченої. Натомість лаконічніша і направлена не на конкретні персоналії, а на ширші узагальнення суті більшовистського терору. Це лишень її друга повна публікація з моменту написання в 1944 році. Петров і тут не забуває про рівень ідей, бо «Ідея масового знищення — ось та нова ідея, яку висунув большевизм». Нова доба з ось такою домінантою. Як їй відповідати? Стати «сталою змінністю», аби тебе не можна було вхопити і звинуватити? Якщо так, то письменнику вдалося: жодного арешту з ним не трапилось.

***

У цій передмові багато Юрія Володимировича Шевельова, мовознавця і критика, героя першої книги серії «Недочитані тексти». І це виправдано: Петров і Шевельов товаришували, співпрацювали в «Українському засіві», МУРі та «Арці»; саме Шевельов наприкінці 1980-х упорядкував до сьогодні неперевершений тритомник прози В. Домонтовича. Та головне — вони були одними з найпродуктивніших і найцікавіших інтелектуалів українського еміграційного повоєння. А далі починаються відмінності.

Якщо есеї Шевельова, попри всю їхню стилістичну й інтелектуальну артистичність, урешті знаходяться в периметрі «високої прагматики», бо пояснюють, розгвинчують і накреслюють, то із чималою кількіс­тю текстів Петрова ситуація інша: це інтелектуалізм as it is. Розмова про ідеї заради них самих. І опосередковано — про їхній прикладний потенціал. Віртуозність есею як самоцінність. Що важить не менше. І це однаково має подальше розширення: зсередини української культури постає продукт певного рівня складності та філігранності, що такими власними параметрами якнайсильніше свідчить про розвиненість самої цієї культури.

Самé існування мислителя і літератора, що хоче писати про таке і так, іронічно та непросто, здатне спричинити деякий пафос у характеристиках: мовляв, культурне поле, посеред якого подібний автор працює, аж ніяк не можна окреслити словом «виживає». Воно розвивається і створює. Письменник тут — тобто Петров — є аргументом на користь культурної автономності. Він сам, отже, є породженням непростого поля, і далі продовжує його відтворювати-­творити, посилюючи міцність культури як системи.

«Твори Петрова — це завжди частка істини. Наукові розвідки, есеї, романи, оповідання — це в суті справи все есеї. Якби мене запитали, що таке есеї, я сказав би: есей — це такий літературний жанр, який бачить у дійсності те, чого люди в ній звичайно не бачать, і цю одну сторону унаочнює і уопуклює так, що стає вона нібито цілою дійсністю. З цього постає думка і нове, більше наближення до дійснос­ти. У нашій науці й літературі Петров був, поруч Юрія Липи, одним із найбільших есеїстів. Чи ж його вина, що в нас звичайно не розуміють ані того, як можна побачити дійсність інакше, ніж її звичайно бачать, ані того, що есеїстові дано право бачити ту одну сторону і не бачити інших?..»8 Обмеженість, але продуктивна обмеженість.

Накінець книги — текст-­діагностика, де Петров блискуче підмічає, що однією з ознак модерного часу (який він зазвичай називає Новим) є бунт проти нього. Ця доба, пише історіософ, не здійснила жодної зі своїх обіцянок, люди відвертаються від нього, вони ностальгують за «світоглядною цілостю». Але чи досяжна вона після унаочнення «ідеї приватного сумління»? Тобто чи можна з індивідуалізму по-справжньому стрибнути-­повернутися в колективність? Тут і нове Середньовіччя (певно, генезою з Бердяєва), і вкотре смілива культурологія.

Хоча в тексті звучить не так парадоксальність (новою цінністю виявляється раніше подолане — релігія), як певна запитувальна розгубленість. Спостерігаючи за перемогою християнських партій у післявоєнній Європі, Петров намагається прогнозувати. І це підвисає в повітрі.

Зараз нам навіть краще зрозуміло те, про що писав дослідник після Другої світової. Нехитрий набір переконань привабливіший для втомленої (європейської, західної, будь-якої) людини, ніж перманентна рефлексія та вічне запитування. Світовий «правий поворот» також і про це. Квазівідповіді замість нового пошуку. Суспільна тривожність, що ведеться на агресивну і просту ідеологію. Але ми, слідом за Пет­ровим, поки нездатні сказати, що «людство голосує проти Нового часу» остаточно.

Скоріше Новий час настільки складно збудований, що в ньому можна знайти багато простору навіть для антиновочасних тенденцій. Є в цих викладках і «Наш час» — епоха можливого синтезу вчорашнього і позавчорашнього: іноді у Петрова він Новому протистоїть, а іноді його продовжує. Доба, в якій оприявнюються константи інших діб. І Наш час, отже, не є просто запереченням часу Нового. Це ускладнення через накладання. В таких часах — ми знаємо — непрос­то жити, але про них — усередині них — шалено цікаво думати.

Ще тоді, одразу після зникнення-­вивезення письмен­ника з Мюнхена навесні 1949-го, Шерех написав про Петрова точне і прикре: «Його шанували, але не розуміли». Здається, за останні десятиліття ми непогано просунулися в плані розуміння і цієї фігури, і фігур його думок та текстів. Тепер з’являється змога просунитися ще далі: буквально з наступних сторінок.

Євгеній Стасіневич,літературний критик,упорядник серії «Недочитані тексти»