Примівник. Магія мольфарів ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2020

ISBN978-617-12-7869-1(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Дизайнер обкладинкиВікторія Дорошенко

Стафійчук О.

С78Примівник. Магія мольфарів / Орест Стафійчук. — Харків : КнижковийКлуб«КлубСімей­ногоДозвілля», 2020. — 208 с.

ISBN 978-617-12-7651-2

УДК 39+13

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», виданняукраїнською мовою, 2020

© Книжковий клуб «Клуб Сі

Передмова

Щодня карпатські мольфари, чарівники та знахарі звертаються до Всесвіту (Творця) через особливі коди — магічні слова. Наділені Божим даром, вони множать силу кодів у сотні разів, адже з енергетикою мольфара слова набувають ще більшої звукової вібрації та з неабиякою силою діють на Космос. Ними вони захищають себе, знімають вроки та пристріти, зцілюють від хвороб, розпалюють людські серця... Таємних слів вони вчать і людей, аби ті за потреби могли користуватися їхньою могутністю, долаючи життєві перепони.

Примівник бере свою назву від слова «примовляти» (промовляти), а людей, що знаються на різноманітних замовляннях, примовах, змовах та магічних формулах, називають примівниками. Але вам необов’язково бути всесильним магом чи карпатським віщуном. Усі магічні тексти, зібрані з різних куточків Західної України, ви можете абсолютно впевнено використовувати у повсякденні, адже свій початок вони беруть ще з прадавніх часів, від наших з вами дідусів та бабусь. Головне — мати добре серце та вірити в чудодійну силу Слова, яке завжди стане на захист вас та вашого роду!

Вiд автора

Непрóста1 перед своїм відходом до іншого світу, перед тим, як закінчувати своє земне життя, турбувалася, щоб її записи та записи її роду не зникли, не вицвіли у жовто-­брудних від давнини зошитах, не стерлися часом, як ото буває навіть з наймогутнішою людиною, а були передані наступному поколінню.

Вона вірила, що доки житиме людина, доти потрібні будуть їй ліки від злого ока, від вроків і ружі, від того, що ніколи не вилікує медицина й не пояснить наука...

І таких Непрóстих, як вона, було багато!

Так виникла ідея написання цієї книжки. А точніше — надиктована однією з них.

Було взяте слово!

Слово було дане!

Ті, хто володіли Знаннями, охоче ділилися ними й певною мірою пишалися тим, бо тримали ж у головах знання душі й тіла людини, а також цілого Всесвіту, нашіптуючи щодня прадавні слова немов у вухо самому Всевишньому. Той, зі свого боку, виконував їхні молитви, дотримуючись якоїсь нікому не відомої спеціальної угоди між окремими людьми і Ним.

Непрóстими кличуть всевидющих ясновидців, всюдисущих відунів, цілителів та магів. Вони або добрі, або злі. У Карпатах їх величають земними богами, примівниками, найчастіше — мольфарами. Ці могутні чарівники є представниками спеціального карпатського шаманізму та беруть свій початок ще з прадавніх часів, конгломеруючи той багаж знань і понині!

Тому перед вами книжка, що привідкриває таємницю карпатської магії, зокрема її практичний бік.

Ви дізнаєтесь не тільки цікаві історії про карпатських чарівників-мольфарів, які траплялися на моєму шляху, але й ознайомитеся з примівками, магічними замовляннями та знаннями класичної української магічної традиції.

Рідкісні ритуали, таємні слова, обряди, запечатані коди та непорушні приписи, наведені в ній, допоможуть докорінно змінити ваше життя на краще, побороти зло, виплутатися з тенет нещасть і злиднів.

А ще вам необов’язково бути всесильним магом чи карпатським віщуном. Ці прадавні тексти спеціально передаються для того, аби можна було їх абсолютно впевнено використовувати у повсякденні. Головне — мати добре серце та вірити в чудодійну силу Слова, яке завжди стане на захист вас та вашого роду.

Шлях одного Непростого

Здається, у сучасному світі магії вже не існує, немає місця в ХХІ столітті й духам, загадковим істотам, які приходять до нас з інших світів та вимірів. Але чудеса є, як і ті, хто їх здійснює.

Верховинський район Івано-Франківської області розташований у найбільш високогірній частині українських Карпат. Саме містечко Верховина (стара назва — Жаб’є) називають гуцульською столицею. Це й не дивно, адже саме гуцули зберегли й досі дорогоцінні скарби української самобутньої культури та мистецтва. Тут розташована, напевно, найбільша кількість різноманітних музеїв народних традицій, господарства й побуту з-поміж усіх гір. Своє натхнення у цих краях черпали й продовжують черпати найкращі діячі української культури, науки, літератури та мистецтва.

А ще тут живе справжня магія. Свої осередки вона має також в інших місцях Карпат, проте саме в цій місцевості нею сповнене повітря скрізь.

Самі ж гуцули вважають, що вся магія зцілення самої людини та її долі тримається на трьох найвищих гірських вершинах: Говерлі (Дух), Бербенесці (Душа), Чорногорі (Тіло), а підкорення цих вершин дає змогу опанувати мистецтво підкорення духа і душі, що магічним чином впливає на подальший життєвий шлях кожного. Бо кожен наш крок, дія і думка формують наше майбутнє.

А ще вона ґрунтується на глибокій вірі у Бога та Святу Трійцю.

Свою віру й знання тут черпають ще з прадавніх часів. Адже, окрім відомих християнських молитов, також використовують й архаїчні молитви, прадавні ритуали та силу цілющих трав у повсякденному житті.

Архаїчні молитви мають назву «примівки». Вони поєднують віру в Ісуса Христа та в силу природних стихій, які також створені Богом. А людей, що вміють відбувати давню молитву, називають примівниками.

Наділених надприродною силою людей тут ще називають мольфарами і стверджують, що вони є земними богами, бо вміють керувати силами природи, і таких я зустрічав уже кілька.

Саме до одного з них я крокую натяжним гірським містком через чорний Черемош, обмірковуючи, як маю поводитися з цим могутнім чарівником. Не раз і не два я чув від людей, читав у журналах та книжках дивовижні історії про старенького сивого діда, що вправно передбачав долі охочих та спеціальними словами й ритуалами зцілював від хвороб серця й тіла собі подібних.

Як я вже дізнався, цей міст має сакральне значення та є переходом від одного світу до іншого. Недаремно існує навіть повір’я, що нечиста сила не може перейти через воду. До речі, господа чарівника оточена всіма стихіями природи, як фортеця. Бо деякі карпатські чарівники володіють шаманськими практиками, тому їхні домівки розташовані у спеціальних енергетично сильних місцях!

Уперше я познайомився з Михайлом Нечаєм пізньої осені, коли приїхав у пошуках свого власного дона Хуана2 в Карпати. Тоді сивенький туман укривав жовто-багряні гори, а душу на кожному кроці огортала реальна містика. Чи то птаха на дереві, чи то людина, яка траплялася на шляху, — усе було проявом Сили та Величної традиції. Навіть місцевий отець Юрій, якому я поступився місцем в автобусі, відігравав свою роль того дня.

Пригадую, тоді я дуже турбувався, бо надворі пізній осінній вечір, а я, підліток, як дощ на голову серед ясного дня, припхався до діда без попередження, тому ризикував, що мене не приймуть.

Якась сила зіштовхнула мене рано-вранці з ліжка й спонукала рушити сюди. Я й оговтатися не встиг, як уже стояв на порозі хати в маленькому гуцульському селі!

Нечай саме порався на ґанку, людей у дворі вже не було. Я побачив старенького, але навдивовижу енергійного дідуся з винятково проникливими очима. Вони ніби нишпорять найпотаємнішими закутками твоєї голови, бачать думки, минуле й майбутнє долі.

Якщо чесно, то я навіть дійшов такого висновку: людину, яка має Силу, одразу видно по очах. Почасти навіть сам носій може не здогадуватися, що володіє нею. Таких людей багато серед нас. Але треба самим таким бути, щоб побачити іншого.

«Цікаво, чи відчує дідусь, що я до нього йду», — майнуло тоді в голові.

До речі, він не перший, до кого приходжу отак з одним-єдиним бажанням — навчитися потаємних знань. Осягнути те, що знаю, та навчитися нового. І я вже дещо навчений, головне — бути собою. Брехню тут не терпітимуть. Зрештою, а що брехати? Єдине — чомусь відчуваюзавжди трохи сором, ніби йду на якийсь злочин. Та я розумію, що, найімовірніше, це просто нав’язане суспільством сприйняття таких людей. Але із собою нічого не вдієш. Є щось чи хтось, що керує зверху. І тільки згодом я про це дізнаюся, а ще Нечай навчить, що Бог — то Енергія, «світла і ясна, котра разить в очі...», що живе вона в усьому, а тому всі ми — частинка Творця і єдиного цілого.

Нечай прийняв мене у своєму маленькому кабінеті. Стомлений денним прийомом, він усе ж таки знайшов час для спілкування зі мною, але, відчуваючи цю втому, я спитав тільки про те, чи можу бути його учнем! Він випитав, коли я народився і хто за знаком Зодіаку3, а почувши схвальну відповідь, сказав, що мусить спитати у духів і зателефонує мені, після чого відразу занотував моє ім’я та номер телефону на аркуші паперу!

І все.

Моє перше знайомство тривало хвилин десять. Урок, який я тоді виніс, був таким: усе геніальне в простому.

Я покинув господу з незрозумілими відчуттями якогось дива та подався до сусідки баби Параски на ночівлю. Уночі мені чи то снилися, чи то причувалися якісь віддалені чоловічі крики за вікном. Чогось я подумав, що то, напевне, дідусь «шаманить» і питає духів про мене. Гору наді мною взяли роздуми. Я марив. Було страшно, наче хтось копирсається в мені.

Здається, тієї ночі я перезавантажився.

На ранок я знову стояв на порозі хати, у довжелезній черзі, а коли увійшов до маленького кабінету, Нечай присвятив мені півтори години свого дорогоцінного часу і багато розказував про себе та своє ремесло. На­останок, прощаючись, карпатський чарівник сказав те, що сформувало тоді моє майбутнє. Він сказав мені: «Якщо цей шлях — твій шлях, Сила і Господь самі тобі все покажуть».

Відтоді я по кілька разів на рік приїздив до Михайла Нечая на розмови. Привозив із собою друзів, і завжди дідусь виказував шану. Пригадую, як одного разу мольфар вийшов на поріг та оглянув усіх навколо, а потім попрямував крізь натовп здивованих людей прямісінько до нашої компанії та почав благословляти всіх моїх друзів, велівши взятись нам за руки та створити коло навколо нього.

У неділю, коли він не вів прийом людей, з ним можна було багато про що розмовляти й дізнаватися навіть де­які таємниці, історії про минуле. Нечай вірив у прибульців та стверджував, що існує машина часу, еліксир молодості.

Він не був моїм учителем, але тепер, коли минули роки, я знаю: тоді цей чоловік щось побачив у мені, і його віра в мене, багаторічне спілкування завжди допомагали й допомагають досі. Він тоді наче опікувався мною і, як мудрий Наставник, вчив мене самого пізнавати Істину. Усе так і сталося, як він говорив.

З понеділка до суботи Нечай завжди приймав людей у своїй хаті в селі Верхній Ясенів. З восьмої години ранку довгою вервечкою вже чекали люди на особисту аудієнцію в маленькому кабінеті карпатського чарівника. Здається, він не відмовляв нікому. Усім допомагав: порадою, словом, зіллям. Над кожним читав спеціальну примівку, просив приходити до нього з набраною вранці, а тому «непочатою» водою, бо вмів, як ніхто інший, добре її замовляти.

Якби ви потрапили у той кабінет, то помітили б скром­не робоче місце. Без пафосу і всіляких там канделябрів.

Ось як я описую кабінет Нечая у своєму романі «Дідо Івасик», який я присвячую карпатській магії та українській магічній традиції4: «...Кімнатка, у якій приймав мольфар, здавалася дуже маленькою, з невеличким віконечком, що виходило в сад, на схід. Пахло свічками і кадилом, наче в церкві, також чимось дуже солодким. Зі стін зазирали в очі лики святих, миготіли від світла лампадок рами образів. Над головами певно співали самі шестикрилі серафими і янголи-престоли. Під вікном стояв стіл, а поруч на лаві сидів сивий худющий дід у сірих штанях та трохи запраній білій сорочці. На вигляд тому дідові було років сімдесят, але його обличчя дивним чином увесь час змінювалося, ставало то молодшим, то старим. Рукою він тицьнув на табуретку, мовляв, сідайте та кажіть, із чим прийшли».

Ще в кабінеті були стоси журналів та книжок у кутку (карпатський чарівник любив читати та слідкував за новинками літератури ), стіл, над яким висіло багато ікон, особливо святого Пантелеймона-цілителя, адже вважав його своїм покровителем, а також називав себе нащадком брацлавського полковника Данила Нечая5.

Але, хоч як прикро, допомагати людям іноді дуже небезпечно, і в сучасному житті, коли більшість людей все ж таки втрачають зв’язок з природою та віру в Гос­пода Бога, вони не поділяють захоплень тих, у кому ще жевріє вогник Віри та Традицій.

Уранці 15 липня 2011 року Нечая було вбито у власному домі кимось із тих, хто постукав у його двері. Згідно з показаннями затриманого, він убив дідуся за те, що той буцімто не сприймає й не поважає обряди та норми християнства, а сповідує язичництво.

Рідні кажуть, що Нечай знав про це і ще за життя обвів цю дату в календарі червоним кольором.

Хтось скаже, що традиція зупинилася з його відходом, бо учнів офіційних він не мав, але ми знаємо, що Сила ніколи не вмирає, вона від одного переходить до іншого, того, хто на неї заслуговує, і Сила Нечая розлетілася горами в пошуках свого носія. А ще нині покійний Михайло Нечай пророкував прихід молодого мольфара.

Історія і час усе розставлять на свої місця.

Вічна йому пам’ять!

Та повернімося до того дня, коли я вдруге приїхав до Нечая, озброївшись зошитами й накупивши всіляких гостинців. Тоді мені здавалося, що більше я проявлятиму себе, як це було з іншими Непрóстими, то більше в мене шансів отримати практичні магічні ключі, якими користувався цей, без сумніву, могутній чарівник.

Проте я помилявся дуже, далі теорії не заходило. Ви здивуєтесь, але тільки з плином часу, коли я подорослішав, коли сам почав приймати людей, я зрозумів, наскільки потрібними виявились ті начебто порожні розмови, нудні історії й медитативні практики.

Попередньо домовившись телефоном про зустріч, я на правах особливого гостя увійшов до кабінету мольфара. Увімкнувши диктофон на телефоні, найперше, що я спитав у Нечая: «А звідки пішла магія в Карпатах?»

— З давніх-давен, з печерного віку, відколи з’явилася перша печерна людина — з’явилася й магія, — сказав мольфар. — Є люди, яких Господь наділив бачити та відчувати Всесвіт по-особливому. Ці люди вміють спілкуватися з душами померлих предків, оздоровлювати від найтяжчих хвороб, керувати природними стихіями та надавати предметам магічної сили. Самі планетарні духи вкладали в голови цих людей, як будувати хати, як готувати їжу та шити одяг. Декотрі з них також учили людей, як підкорювати богів та собі подібних, відбувати всілякі ритуали для досягнення певної мети, здоров’я та достатку. Так і з’явилися релігія та магія. Дві сторони однієї медалі. Дві науки, що розлились між собою, як вода — «жива» та «мертва». Але «мертва» не має значення смерті, тільки уособлюватиме вічне відродження давніх традицій. Колись люди поклонялися Сонцю, Місяцю та зорям, чотирьом сторонам світу6, вітру й воді чи вогню.

— Але є ж між ними відмінності, між тими, хто ворожить? — питаю я.

— Так, є. Їх називають по-різному: знахарями, відунами, ворожбитами, цілителями, чарівниками, відьмаками, примівниками, планетниками, мольфарами. Як бачите, назв багато, але суть одна. Усі ці люди вміють те, чого не може проста людина, та знаються на магічних таємницях. Проте кожен із них має свій хист! Є чорні й білі. Тобто добрі або злі. Ось колись мольфар мав до дванадцяти челядників, тобто учнів, і усіх вчив, а потім кожен із них виростав і усвідомлював свій хист до конкретної справи! Хтось пророкував долі, а хтось лікував травами. І тільки особливі вбирали у себе всі знання та ставали наймогутнішими серед могутніх мольфарів. Ось ви, наприклад, якщо духи дозволять мені взяти вас у науку (Нечай завжди звертався на «ви» до людини), то повчитесь у мене рік, а по ньому й визначитесь, до чого матимете хист: чи до погоди, чи до ворожіння, чи до чорної справи.

— Хіба так можна?

— Чорними теж стають, і почасти це добрі люди. Просто якоїсь миті вони обирають інший шлях. А справжній мольфар повинен знати добро і зло. Тільки так він може допомогти людям. Немає білого без чорного та навпаки! Всюди є інь та янь7.

— То це означає, що в якийсь момент навіть найдобріша людина стає злою?

— У народі ще кажуть: від любові до ненависті один крок. Не існує чіткої грані між добрим та поганим! В особливий момент людина сама вирішує, як має вчинити. Мольфари ж наділені особливою силою, і багато хто не може встояти перед владою та грошима. Хоча це тимчасові речі! Поки тільки один Гой здобув слави, якої не знали інші. Ним у горах навіть дітей лякали! Але славу Гой здобув не тільки добрими речами.

— Якщо я не помиляюся, то ви знаєтесь на всьому?

— Не на всьому! За все життя людина не осягне науки всієї. Але мені відомо багато. Я навіть хмари розганяв, тримаючи погоду кілька днів на першому фестивалі «Червона рута» в Чернівцях8.

— Ви мені сказали, що духи вам нашіптують про учня?

— Не нашіптують. Я не спілкуюся з ними, як із простими людьми. Для цього я мушу входити в спеціальний транс, відбувати таємний ритуал, під час якого зв’язуюся з потойбічним світом! Там я не тільки можу отримати інформацію про те, що мене цікавить, але й дізнатися, хто підходить мені в учні. Поки духи мовчать. Тільки духам відомо, чи може пройти цей шлях людська Душа. Я можу помилитися, а вони — ні. Ось один таксист дуже хоче бути моїм учнем і каже, що при моїй смерті приїде і візьметься правим мізинцем правої руки за мій9. Але чи зможе пронести він цей хрест? Знання без Сили змусять тільки мучитись його. Це як ломка для наркомана. Людина потребуватиме віддавати свою Силу та не знатиме, яким чином, бо не володітиме практичними знаннями. Але не турбуйтеся, навіть якщо духи відмовлять. Коли людині судилося бути чарівником, Сила ця сама віднайде людину та навчить її і дасть учителів.

— Кажуть, бути мольфаром чи ворожити — це взагалі гріх, — продовжую цікаву бесіду, поки дідусь охоче розповідає про своє ремесло.

— Це прадавня війна між церквою та громадою. Біблія переписана кілька разів і так, як потрібно священнослужителям. Як може бути гріхом молитися та допома­гати іншій людині? Усі святі, на кого ми зараз молимося, колись були тими, кого тепер називають ворожками...

Я перериваю, бо відповідь очевидна, і я вже її чув щонайменше сто разів від різних людей. Далі мене цікавить, як мольфар отримує свою Силу, свій Дар.

— Є народжені (родові) мольфари і вчені, ті, кому передавали знання. Найсильніші ті, що від народження, по лінії матері чи тата йдуть. Ще їх поділяють на сонячні й місячні.

— Це як?

— Кожен мольфар володіє знаннями чорної і білої магії. І він сам вирішує, ким йому бути. Але то тяжкий хрест для людини, бо треба вміти віддавати себе всього людям, слухати їхні біди та намагатися допомогти своїми знаннями та силою. І слугою у двох панів не можна бути.

— Колись я вважав, що такі люди живуть затворним життям, самотньо. Але що більше я з ними знайомлюся, починаю розуміти, що це не так.

— Так було тільки колись, коли нас переслідували. Я ночами людей приймав у часи, коли казали, що Бога нема. Усі ховалися в норах, хто де міг. Багато знань померло. Але й багато в Карпатах осіло всіляких магічних течій, сплелися в купу: характерники, кельти, волхви...

Саме тоді я зрозумів, що хоча Непрóсті й селилися високо в горах, вони жили і живуть звичним людським життям, заводять собі дружин та дітей, тримають господарство. Вони заможні та красиві, і сучасні коучі точно беруть початок з них. Адже як може людина вчити бути кращим, якщо сама погана, як людина може навчити чогось, коли сама дурна, як можна зцілити когось чи чимось збагатити, коли сам хворий і бідний?

От тільки Нечай каже, що майже завжди йде віддача на когось із рідних. Сам сина поховав. Не врятував. Набираєшся від людей, «чистишся», але іноді воно сходить на дітей чи дружину. Тому мольфари створюють сім’ю тільки з іншими Непрóстими, а затим і діти їхні такі ж, і це їх захищає.

Тут я пригадую ще одну свою знайому Непрóсту.

Мене давно турбує питання: яка різниця між чорною і білою магією. І що це взагалі таке?

— Ну дивіться. Білі маги переслідують суто благі цілі, борються зі злими силами і їхнім впливом на людей, лікують хвороби, сприяють у господарстві. У своїх діях вони звертаються до Бога, Богородиці, Архангела Михаїла, святих. Вони можуть обдарувати людину неабиякою могутністю, піднести її високо з-поміж людей, наділяють багатствами та мудрістю. Світлі чоловіки стоять на сторожі добра, гармонізуючи як природу, так і людину, втручаючись у них з Божого дозволу. Чорні ж маги, навпаки, звертаються до представників демонічної ієрархії «святих», наводять поробку, руйнуючи біополе людини, наводять сварки, приворожують, відбирають молоко у корів... Різниця полягає в тому, який інструмент використовує маг для своєї мети. Чорною магією можна лікувати хвороби, відбирати злі чари у відьом, руйнувати дії ворогів. Суть у самій людині, яка бере до рук таку могутню силу, як магія.

Розумію я це не одразу. Усе в мене колись було чорно-­білим і ніяк інакше. А тепер, коли я, як то кажуть, у віці Христа, то до мене доходить: якщо поставити мету, то людину можна знищити і наклепом, і зброєю. Не тільки магією. Виходить, ми самі мірило добра і зла й обираємо ті чи інші інструменти. То чи такі вже грішні маги порівняно з іншими людьми? Таємниця. А для Бога все одно.

Бог не буде слухати ваші слова. Після смерті людини на її вагах будуть лише добрі та погані вчинки. Хай якою б доброю людина була, як сильно молилась до Господа, без діянь її віра і молитва пусті. І тут ми підходимо до основної сили мольфара.