Поклик мушляного рога ebook

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

IV

На краю міста фермер перекинув лемехом свого тракторця останню смугу землі і, сидячи в кабіні, озирав свіжозорану ниву. За його хатою і пласким сріблястим хлівом для бройлерів стриміли у небо міські хмарочоси. Сідаючи, сонце перетягнуло небо яскравою червоною стрічкою, а зубчасті силуети багатоповерхівок пробили в ній тисячі чорних дірок, немов з нижнього краю стрічки хтось повисмикував нитки. Селянин скерував тракторець до обійстя, поспішаючи до темряви сховатися в хаті. Не так давно всі сусіди за короткий час «прогоріли», він єдиний утримався завдяки своїм бройлерам, і тепер йому бракувало товариства. Раніше через усі пагорби, поля і навіть далі його пов’язували з громадою віддалене дирчання сільськогосподарських машин і собачий гавкіт, який вітер доносив аж на його подвір’я. Окрім військових літаків, що дедалі частіше з’являлися нізвідки і з розлюченим комашиним дзижчанням прошивали тишу, чути було хіба розмірений гул автобана, який проходив неподалік. Гуготіння машин охоплювало всю місцевість і прокладало навколо неї невидимий кордон. Торохтіння власного трактора раптом здалося фермерові непристойно гучним, і посеред ландшафту, який він досі формував і до якого належав, селянин відчув себе таким уразливим і болюче-втраченим, а сонце тим часом ковзнуло донизу і сховалося за містом, прихопивши з собою всю небесну червінь, наче списане військо.

Тієї миті, коли фермер заходився зі шланга відмивати лопасті плуга, заліплені вогкою землею і травою, за хлівом для бройлерів з’явилися двоє молодих людей, які, тримаючись близько одне до одного, наче тварини під час утечі, швидко перетинали поле.

Рамон, татуювальник, шаркітливо волік негнучку ліву ногу, яка здавалася виснаженою і безсилою.

«Навіть не знаю, що Кінґ Зор робитиме без нас», — сказала Сью і нервово провела рукою по білявому волоссю, цей рух вона повторювала щоп’ять хвилин, механічно, немов її руку було запрограмовано.

«Мабуть, помре з голоду, — відповів Рамон. — Окрім Джорджа тільки ми приносили йому таку-сяку їжу».

Сью витягла з нагрудної кишені своєї сорочки фляжку і відпила з неї маленькими ковтками. «Коли я з ним познайомилася, була хіба якась жменя людей, що приходили під міст. А тепер навколо нього зібралося чимало люду. Він ніколи нікому не відмовляв. Тому їх стає дедалі більше».

Рамон кивнув: «Уяви собі, це саме новенькі прогнали мене із труби. Я вже спав, коли вони прилізли, напідпитку, розштурхали мене і вигнали геть». Рамонів голос дрижав від обурення, коли він згадував цю сцену. Татуювальник додав: «А я ж уже скільки років там ночував і вважав, що труба — це майже моя домівка».

Поле закінчувалося вказівником виїзду на автобан. По-конячому повитягавши шиї, Сью і Рамон вдивлялись у напрямку, звідки їхали машини, дочекалися відповідної миті і за сигналом дружно помчали через дорогу, сповзли донизу по схилу і потюпали вузькою протоптаною стежиною, що вела під міст до Кінґ-Зорового королівства.

Територія Кінґ Зора простягалася на всю довжину автобанного мосту й обмежувалася його підпорами. А далі, трохи збоку, на майданчику з утрамбованої ріні лежала велика бетонна труба колишньої тепломережі.

Коли Рамон і Сью зайшли під міст, Кінґ Зор сидів навпочіпки перед уламками машини, в яких ночував, і, занурившись у свої думки, порпався довгою палицею в червоних жаринах. Навколо вогнища розмістилася ціла група молодиків. Вони неохоче посунулися, коли Сью з Рамоном захотіли до них приєднатися. Дедалі більше горлаючи і перебиваючи один одного, вони заходилися обговорювати свій вечірній маршрут. Зрештою один із них вигукнув щось так голосно, що звук іще довго відлунював під склепінням мосту, після чого вони всі повставали, порозбирали свої рюкзаки з фарбою-спреєм і посунули за відлунням своїх голосів у напрямку міста.

Кінґ Зор зі співчутливою посмішкою глянув услід верескливій групі, яка крокувала, наче маленька, сповнена ейфорії армія, щоб увічнити його ім’я на білих стінах міста, поїздів, метро і пам’ятників. Ніхто й ніколи не чув, щоб Кінґ Зор попросив їх про це. Проте молоді люди захоплено взялися за справу, наче їм заплатили. Коли гамір від групи стих удалині, над головами знову стало чути глухий ритмічний гул машин. Бетонний міст здавався довгим сірим дахом, що давав їм прихисток. Сью пригостила всіх сигаретами. Її хлопець нещодавно загинув від нещасного випадку, коли під час трейнсерфінгу надто вихилився із приступки між вагонами метро й розбився об опору. Відтоді Сью здебільшого приходила сама до Кінґ Зора під міст, приносила йому щось поїсти і годинами мовчки сиділа біля вогнища.

Кінґ Зор підкинув дров у вогонь. За своєю машиною він поскладав уламки деревини і гілля, назбирані по околиці. У світлі вогнища Сью було добре видно його ясне обличчя з гострими рисами, тільки кутики повік були трохи опущені, від чого він здавався сумним.

Несподіваний гуркіт їх усіх налякав; Кінґ Зор здригнувся і випустив з рук деревину. Кілька реактивних винищувачів один за одним розбили тишу над головами.

«Гадаю, це війна. Бачила заголовок у газеті», — мовила Сью.

«Свої бомби вони скидають на Півдні і зранку летять назад», — сказав Рамон, наче заспокоюючи самого себе.

Раптом заговорив Кінґ Зор, який досі мовчав: «Я завжди мріяв жити у церкві. Тут акустика така сама, як і в готичному соборі».

Рамон і Сью не розуміли, про що саме йшлося, проте кивали й усміхалися, наче почули жарт.

Джордж із Елізою весь день провели в місті. У банку вони зняли всі свої гроші і пішли в парк, де Еліза годувала білок арахісом. Вони безцільно тинялися вулицями, тримаючись за руки й опираючись спеці. Джордж стискав Елізину долоньку у своїй і відчував полегшення. На якомусь узбіччі вони знайшли пташку, що більше не могла літати. Еліза взяла її в руки, птаха дихала, у маленькому тільці шалено стукотіло серце. Коли Джордж побачив, як вона гладить пальчиком м’який пташиний живіт, хлопця охопила дивна злість.

Кинь її, — сказав Джордж.

Але ж вона ще дихає.

Будь ласка, поклади її назад, — в його голосі звучала нетерплячка.

Еліза не знала, що їй робити, тож обережно посадила пташку на сходинку перед будинком. Джордж постійно озирався, пекло сонце, і хлопцеві здавалося, що за спиною лунають чиїсь кроки. Коли вони піднялися у скляному ліфті на найвищу багатоповерхівку міста, Джордж почувався, наче у вежі, безпечній, поки зачинені двері. Із круглого майданчика нагорі відкривався краєвид на всі сторони світу.

«Он!» — вигукнула Еліза. Золотий пагорб лежав далеко-далеко — манюсінька зелена цятка.

За ними у небеса здіймалася будівля, в якій розміщувалося ательє Марії Розенберґ. Підлога під їхніми ногами ледь помітно погойдувалася. Еліза вдоволено пройшлася майданчиком, розглядаючи краєвид з усіх боків. Джордж побачив, що вона раптом відкрила свій рюкзак і дістала велику білу мушлю. Повз них пролетів вертоліт. Джордж стояв у центрі круглого майданчика, і гул від ґвинтів над головою здався йому схожим на посвист тисяч пташиних тушок, які дощем сипалися з неба. Яскраво-біла на сонці мушля сліпила очі. «Я просурмлю, просурмлю на весь світ!» — радісно вигукнула Еліза, схилившись на поручні з мушляним рогом у руках.

Джордж обхопив голову руками, наче крик ішов від усього його тіла, збирався у черепі і проривався крізь рот. Той пронизливий крик заскочив Елізу зненацька, аж вона налякано здригнулася. Дівчина підбігла до Джорджа. Його тіло тремтіло в її обіймах.

«Тут, нагорі, надто гаряче, — сказала вона. — Ходімо кудись, де прохолодніше».

У ліфті Джордж притиснувся блідим обличчям до стіни. Еліза взяла його за руку і завела у перше-ліпше кафе, яке змогла знайти. Джордж виснажено розкинувся на стільці. «Треба звідси тікати», — промовив він голосом, що здався Елізі розважливим, й одним духом випив замовлену склянку води.

Еліза з Джорджем їхали мотоциклом занедбаною індустріальною місцевістю. Сільська дорога, якою вочевидь ніхто не користувався, привела їх до якогось поля та ферми, яка тут, поблизу міста, здавалася несправжньою і чужою. На протилежному боці поля Еліза роздивилася виїзд на автобан, а далі — сіре склепіння великого мосту. Джордж зупинився біля ферми. Вони перейшли через поле до огорожі. Джордж вистромив голову, почекав, поки з поля зору зникнуть всі машини, і, тримаючи Елізу за руку, помчав через автобан. На іншому боці вони спустилися з придорожнього насипу і попрямували на вогник, що освітлював темне склепіння мосту. Джордж потис Кінґу Зору руку і представив йому Елізу. Кінґ Зор радо привітав дівчину. Коли прибулі вже збиралися підсісти до вогнища, під міст повернулася група, що ходила в місто. Її члени були схвильовані, наче після виграного бою, стрибали навколо вогнища і тріумфально футболили банки з-під фарби в опори мосту. Порожні бляшанки з брязкотом котилися по землі. Хтось поставив біля Кінґ-Зорової машини каністру з бензином. Увімкнули на повну гучність бумбокс, швидкі ритми перекрили навіть шум від машин нагорі. Всі заходилися танцювати, тільки Рамон лишився біля вогню. Він сидів на землі, дивився на танцюристів, які вихилялися, тупали ногами, розкидали руки, наче в польоті, і йому здавалося, що група — це єдине велике тіло, ампутованою частиною якого був він. Рамон знав, що його тут терпіли тільки тому, що Кінґ Зор за нього заступався. Тепер вони танцювали навколо вогнища і нього. Полум’я відкидало тіні їхніх розгойданих тіл на підпори мосту. Хтось підкинув іще дров, здійнялися язики полум’я. Рамон відчував, як пече обличчя, і розглядав дим, що клубочився під склепінням.

Час від часу танцюристи мовчки зиркали згори вниз, на Рамона. Хтось наступив йому на руку, буцімто випадково, і він швидко запхав її в кишеню штанів, наче намагався сховати. Раптом він зрозумів, що група оточила його, і коло, дедалі більше стискалося. Він спробував стати на ноги, проте хтось штурхнув його в плечі, і він упав.

Джордж, Еліза і Сью відібрали його в розлюченої юрби і відволокли на вкритий рінню майданчик. Там усі четверо по одному заповзли у трубу. Рамона, коли він намагався підвестися, хтось стукнув поліном по голові, з невеликої рани на чолі текла кров. «Нічого, нічого страшного», — сказав він і відмахнувся від Елізиної пропозиції прикласти хустинку. Рамон зняв свою куртку, зібгав її і вмостив собі під голову. У трубі було темно і холодно. Музика з-під мосту долинала сюди далеким відлунням. Час від часу високо в небі літаки розбивали тишу. «Якщо війна таки докотиться аж сюди, труба — то найкращий сховок, ніхто не шукатиме нас тут», — мовила Сью. Під бетонним склепінням її голос здавався лунким і порожнім. Усі сіли тісніше, обіймаючи руками коліна. Їхні запалені сигарети були єдиним джерелом світла, й Еліза подумала, що вони схожі на крихітні жовті місяці, що пливуть у темряві.

Вони так і заснули сидячи, кожне поклало голову на сусідове плече. Тільки Рамон лежав на повен зріст, закинувши ноги Джорджеві на коліна. Він провів тут уже безліч ночей. Засинаючи, Рамон уявляв собі, як його сни по трубі доходять аж до міста, наче по судинах, проникають у будинки і тисячі квартир, течуть мережею опалення й водопостачання. Його заспокоювала думка, що так він підтримує контакт з людьми, хоч і перебуває десь дуже далеко, і ніхто про нього не знає.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.