Підводна війна. Еволюція субмарин ebook

УДК 355.49:623.827](0.062)

П14

Паламарчук Максим

П14 Підводна війна. Еволюція субмарин / Максим Паламарчук. — Київ : Віхола, 2025. — 224 с. — (Серія «Життя»).

ISBN 978-617-8606-41-1

Нова книжка військово-морського експерта Максима Паламарчука ­занурює нас в історію чи не найбільш утаємничених носіїв морських озброєнь — підводних човнів.

Субмарини починали свій шлях як засіб берегової оборони і згодом перетворилися на небезпечне знаряддя сучасних війн, що має величезний потенціал, зокрема завдяки безекіпажним апаратам.

Першого бойового успіху підводний човен досяг ще під час Громадянської війни в США, а в Першій і Другій світових війнах дії субмарин мали вже вагомі стратегічні наслідки. Надання доступу до відповідних технологій визначало позиції держав під час Холодної війни. Невидиме підводне протистояння й до сьогодні впливає на перебіг конфліктів, ефективність дипломатичних зусиль з їхнього вирішення та врешті-решт на глобальний розподіл влади.

УДК 355.49:623.827](0.062)

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Максим Паламарчук, 2025

© Оксана Гаджій, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Відгук про книжку

Книжка, від якої важко відірватися. Автор демонструє унікальну здатність писати легко і зрозуміло про системи озброєнь, не забуваючи при цьому про ширший історичний контекст. Як наслідок, у ваших руках — яскрава «мозаїка» технічних, тактичних, політичних і стратегічних деталей на тему, як і чому підводні човни пройшли шлях від функції берегової оборони до гарантування ядерного стримування за менш ніж століття. Тому ця книжка точно вартує вашої уваги.

Микола Бєлєсков, старший аналітик Центру ініціатив «­Повернись живим», головний консультант Національного інституту стратегічних досліджень

Вступ

Приховані

Підводні човни, як і належить потаємній зброї, посідають украй неоднозначне місце в суспільних уявленнях. З одного боку, про них нібито знають усі. Субмарини широко представлені в масовій культурі — від комп’ютерних ігор та фільмів-блокбастерів до частих появ у новинах. Про них люблять згадувати, адже прикметник «ядерний» лоскоче нерви, змушує дослухатися до повідомлень, хоч частіше стосується не зброї, а типу рушія субмарини. З іншого боку, із серйозних причин останні залишаються прихованими не тільки водою під час виконання бойових завдань. Уряди докладають чимало зусиль, аби реальні характеристики підводних човнів і методи їхнього застосування залишалися невідомими потенційним противникам, а отже, і широкому загалу. Хорошим візуальним символом цих зусиль є фотографії американських ударних авіаносних груп, де добре видно авіаносець та кораблі ескорту, але не атомну субмарину чи навіть дві, які також зазвичай діють у їхньому складі.

Підводні човни менш візуально цікаві за надводні кораблі. Сучасні стелс-обриси зробили й останні не такими привабливими проти наїжачених гарматними стволами силуетів їхніх попередників часів Другої світової. Втім на корветі чи фрегаті носова гармата й кормовий вертолітний майданчик принаймні дозволяють оку зачепитися за щось, на відміну від обтічних форм сучасних субмарин. А те, що нас не чіпляє, часто підсвідомо потрапляє в категорію «ну, це давно відомо, пошукаємо чогось цікавішого».

Не лише у випадку підводних човнів загальновідоме часто є синонімом набору популярних штампів і стереотипів. Останні, звісно, дозволяють загалом орієнтуватись у реальності, але, по суті, створюють непомітні перешкоди для її адекватного розуміння.

Застосування підводних човнів, безперечно, виявилося важливим чинником формування глобальної політичної конструкції, в якій живемо. У першій половині XX століття субмарини стали одним із символів світових війн, довівши до глобальних мас­штабів і нового рівня смертоносності мистецтво крейсерської війни — стратегії, спрямованої насамперед не проти військового флоту противника, а проти його морських комунікацій.

З другої половини минулого століття й донині якості субмарин, як-от малопомітність і мобільність, забезпечували можливість нанесення великими державами гарантованого ядерного удару у відповідь на потенційну обеззброювальну атаку противника. Тож через парадоксальну логіку стратегії цей чинник був дуже помічним для того, щоб Холодна війна так і залишилася холодною, прориваючись збройними конфліктами лише на глобальній периферії.

Утім сам успіх підводних човнів як інструменту стримування серйозно обмежив їхні шанси належно проявити свій бойовий потенціал. А останній суттєво зріс після 1945-го. Звісно, субмарини брали участь у деяких локальних та регіональних війнах. Водночас обмежений характер їхнього застосування по суті ускладнює навіть для професіоналів оцінку реальних спроможностей цієї дуже потужної зброї.

Книжка, яку ви зараз розгорнули, присвячена еволюції підводних човнів як інструменту, що надав війні нового виміру — підводного. Як і в попередній моїй праці «Бойові кораблі: еволюція лінкорів та авіаносців», розвиток субмарин розглядатиметься в контексті змін стратегічного середовища, створеного переважно конкуренцією держав — як ворожнечею між ними, так і постійними спробами її зупинити чи принаймні обмежити.

Нові можливості від технічного розвитку підводної зброї формували додаткові опції, особливо для охочих змінити усталений баланс сил. До того ж іноді не зовсім очікувано і для політиків, і для адміралів. І навпаки, брак у держав ресурсів на змагання із суперником традиційними засобами спонукав до пришвидшення досліджень задля перетворення субмарин на грізнішу зброю.

По суті розповідь про субмарини є продовженням історії про основні кораблі. Втім обидві книжки можна читати (чи не читати 🙂) абсолютно незалежно одна від одної.

Якщо основні кораблі з огляду на їхню вартість чи то за доби лінкорів, чи то авіаносців — привілей великих держав, то підводні човни більшу частину своєї історії були порівняно доступнішими. На початку власної кар’єри субмарини сприймались як дешева «зброя останнього шансу», на кшталт кишенькових дерінджерів на Дикому Заході — мало що вартує, як порівняти з револьвером, не кажучи вже про вінчестер, але все ж таки краще, ніж голіруч.

У ХХ столітті підводні човни стали ефективним засобом протидії перевазі на морі реального чи потенційного противника для порівняно слабшої сторони. Байдуже, чи середньої держави у конфлікті з великою, чи великої з ще більшою. Звісно, і сильніша сторона не відмовлялася від тих можливостей, які давало застосування субмарин. Утім зараз атомні підводні човни по суті можуть розглядатись як основні кораблі. Підводні атомоходи з огляду на вартість побудови та дію режиму ядерного нерозповсюдження доступні далеко не всім. Нині авіаносці (якщо розглядати їх як кораблі, на яких регулярно розміщуються бойові літаки) мають вісім держав (плюс ілюзія авіаносця РФ із вкраденим в України «Кузнецовим» на вічному ремонті). А от атомними субмаринами володіють наразі лише шість (члени Ради безпеки ООН та новачок у «закритому клубі» — Індія). З іншого боку, повноцінні атомні авіаносці мають зараз тільки США та один є у Франції, з перспективою приєднання до них Китаю десь наприкінці поточного десятиліття.

Натомість підводні човни з неатомним рушієм залишаються порівняно доступним для багатьох держав інструментом самозахисту на морі чи, на щастя, значно рідше — засобом шантажу задля реалізації агресивної політики. Протягом останніх десятиліть спроможності таких субмарин суттєво розширюються, зокрема в контексті завдавання ударів і по наземних цілях. Росіяни, отримавши відповідний потенціал завдяки підводним човнам проєкту 636.3, уже застосували його — спочатку під час агресії в Сирії, а потім і в Україні.

Коли згадують про конкуренцію, багато хто схильний абсолютизувати її до примітивізованого дарвінізму максими «виживає найбільш пристосований». Водночас і природна, і технічна еволюція значно складніші. Ситуація «залишишся або ти, або я» виникає не настільки часто, як прийнято вважати. У порівняно багатих екосистемах конкуренція стимулює види розходитися в різні ніші. Леви полюють інакше, ніж гієни, а леопарди й гепарди мають свій неповторний стиль. Це не значить, що вони не сваряться за здобич і не б’ються між собою. Але в принципі всі ці хижаки якось уживаються в одній савані. Щось схоже можна сказати й про кораблі та підводні човни.

Фото Andrew Linnett, Міністерство оборони Великої Британії. https://rebrand.ly/9de704

Починаючи з перших невеликих субмарин, їх традиційно називають підводними човнами. Риштування поблизу цього британського атомного «човна» класу1 «Астют»

(«Винахідливий») у процесі будівництва дають хороші уявлення про його розміри. І це аж ніяк не рекордсмен серед субмарин.

Коли під час Першої світової війни підводні човни продемонстрували власний потенціал, небагата Норвегія відмовилася від подальшого придбання великих артилерійських кораблів і поклалась у своїй обороні насамперед на субмарини. З іншого боку, навіть норвежці не вивели зі складу флоту вже наявні броненосці берегової оборони. Більші й багатші держави розвивали і підводний, і надводний флот одночасно. Кожен з цих інструментів мав свої переваги й недоліки, тож найефективнішим було спільне застосування.

Коли згадують про напад на Перл-Гарбор, усім спадають на думку дії японських авіаносців та атаки літаків проти американських лінкорів. Але одночасно з палубними літаками, хоча й невдало, американський флот на Гаваях атакували мінісубмарини, доставлені більшими підводними човнами. До того ж функції японських підводних човнів у тій операції були значно ширшими, ніж забезпечення цієї допоміжної атаки, і передбачали також проведення розвідки на маршруті, щоб не допустити випадкового виявлення ударних авіаносців, і їхню охорону від можливої контратаки американських кораблів. Своєю чергою, під час битви у Філіппінському морі в червні 1944 року саме підводники відправили на дно два з трьох потоплених у ній японських авіаносців, причому здобиччю американської палубної авіації став найменший з них.

Ось такі приклади застосування кораблів і підводних човнів у рамках спільних операцій. А на вищому, стратегічному рівні наявність у США кількох взаємодоповнюваних інструментів дозволяла вести наступ на тих ділянках Тихого океану, контроль над якими забезпечувала насамперед палубна та базова авіація, й одночасно атакувати морські комунікації Японської імперії там, куди він (контроль) ще не дійшов. Тим самим ефективність опору противника критично послаблювалась.

Дуже показово, що Вільям Голсі, який став одним із чотирьох членів в ексклюзивному клубі носіїв звання «адмірал флоту США» саме за командування авіаносними ударними групами, заявив: «Якби я мав відзначити інструменти й машини, які виграли нам війну на Тихому океані, то поставив би їх у такому порядку: першими — підводні човни, другими — радари, третіми — літаки...»1.

Тож запрошую вас до історії про те, як субмарини розвивались як підводна зброя, виборюючи собі місце під сонцем (і більшу графу видатків у державних бюджетах). Але зброєю, принаймні наразі, користуються лише люди. Ця книжка не тільки й навіть не так про техніку, як про стратегічні розрахунки, про успіхи конструкторів зі спочатку неочевидними глобальними наслідками, і, звісно ж, про саму підводну війну з її трагедіями і звитягами.

Розділ перший

Остання надія під водою

Було б дивно, якби допитливийлюдський розум не задумався про способипересування не лише водною поверхнею, а й під нею. Різні пристрої для перебування під водою відомі з давніх-давен.

Леонардо да Вінчі у вільний від створення художніх шедеврів час написав про винайдення способу тривалого перебування під водою, але не розкрив його суті через «злу природу людей». Геній епохи Відродження правильно передбачив, що основним завданням субмарин стануть атаки на судна противника2, і зайнявся гуманнішими речами, приміром, колісцевим замком для рушниць і пістолетів.

Вільяма Борна, який на пенсії утримував корчму, а також займався математикою, міркування про гуманітарні наслідки, звісно, не зупиняли з огляду на його професійний досвід артилериста Королівського флоту тоді ще Англії, а не Великої Британії. 1578 року у своїй книжці «Винаходи або пристрої» (Inventions or devices) він описав схему субмарини, а заодно й розвинув теорію підводного плавання. У принципі ці постулати пізніше реалізували, а от сучасна спроба відтворити його конструкцію на практиці (для телешоу в Канаді) виявилася невдалою: човен швидко втрачав герметичність. Натомість першу функціональну субмарину, яка рухалася на веслах, побудував для англійців нідерландський винахідник Корнеліус Якобсон Дреббель 1620 року. У вдосконаленій конструкції його виробництва, яку демонстрували жителям Лондона, під воду, можливо, навіть занурювався тодішній король Англії Джеймс І (і, на той час окремо, король Шотландії, тільки вже VI). Та до реального бойового використання винаходу (принаймні відомого) довелося чекати понад століття.

Для читачів, які мали хоч невеликий персональний досвід веслування, цілком зрозуміло, що змагання гребців і вітрильника було, крім виняткових випадків (як-от повний штиль), не на користь перших. І це навіть без обтяжень, які створювали для веслувальників стан стресу та задухи під водою. Фактично успішно наблизитися до противника підводний човен, що пересувався завдяки м’язам екіпажу, міг лише коли корабель стояв на якорі поблизу берега. Якщо берег був ворожим, то відповідне рішення капітана такого корабля свідчило або про зловживання ромом, або про те, що противник практично не має флоту. Відповідно, військовим кораблям можна було збирати плоди контролю за морем — здійснювати блокаду порту чи готувати висадку десанту на берег противника. Саме така ситуація і склалася під час Війни за незалежність США, коли повсталі колоністи до вступу в гру Франції, Іспанії та Нідерландів не мали жодних засобів, щоб відкрито протистояти потузі Королівського флоту Великої Британії. За цих умов ідея вихованця Єльського коледжу Девіда Бушнелла щодо підриву ворожих кораблів установленими підводним човном мінами дістала повне схвалення й, що не менш важливо, фінансову та технічну підтримку з боку винахідника й фабриканта Ісаака Дулітла. Створена ними «Черепаха»3 — по суті невелика конструкція, яку приводив у рух ручний гвинт, — була за сучасною термінологією підводним засобом доставки диверсантів. За допомогою свердла міна прикріплювалася до днища корабля й вибухала через певний час, протягом якого диверсант міг відступити.

Перша спроба застосувати ідею на практиці була майже успішною. Сержант-доброволець Езра Лі зумів приховано підвес­ти не надто маневрений підводний апарат під палубу флагмана британців — лінійного корабля «Ігл»2. Утім свердло не змогло зробити отвір у днищі, можливо, тому що його захищали мідні пластини. Якщо саме це зірвало місію диверсанта (бо ті пластини були досить тонкі, тож, мабуть, причиною невдачі було просто виснаження Лі внаслідок підводної мандрівки та дефіциту кисню), то відбулося те, що в еволюції називається предадаптацією. Тобто коли певна якість, розвинена задля пристосування до впливу одного виклику, виявляється корисною і для іншого, з яким її носій навіть не стикався. Мідні пластини призначалися для захисту підводної частини корпусу від обростання морськими організмами (що суттєво знижувало швидкість вітрильників) і від молюсків-деревоточців, а стали у пригоді проти спроби мінування.

Дві наступні спроби атак з використанням «Черепахи» були ще менш вдалими за попередню. Човен навіть не наблизився до цілей. Розчарований Бушнелл перемкнувся на застосування плавучих мін, а «Черепаху» знищили, аби вона не дісталася противнику. Британці тоді відтіснили повстанців від узбережжя поблизу Нью-Йорка, де власне відбувалися описані події. Втім незалежність США, попри успіхи британських військ, була таки утверджена завдяки втручанню у війну великих держав-противників острівної імперії — насамперед Франції. І ось приблизно за десятиліття інший американський винахідник Роберт Фултон, більш відомий завдяки сприянню запровадження пароплавів, пропонує проєкт власної субмарини уряду Франції, але вже не монархічному, а революційному.

Власне, Фултон сподівався зацікавити велику морську державу своїм проєктом саме завдяки побічним наслідкам Французької революції. Попри те що військові флоти межі XVIII‒XIX століть покладалися на порівняно прості із сучасного погляду технології, для їхнього нормального функціонування як бойових організмів потрібен був ефективний державний апарат. Внутрішні потрясіння, зокрема й репресії проти морських офіцерів-дворян, негативно позначилися на боєготовності флоту. На цьому тлі новий раунд боротьби з Великою Британією закономірно мав викликати інтерес до неортодоксальних підходів до війни на морі.

Фултон мислив нестандартно. І не лише в царині технічних інновацій, а й в особистому житті, яке, щоб не вдаватися до стилю жовтої преси, можна охарактеризувати як бісексуальне та поліамурне. Тож у створеному ним проєкті підводного човна «Наутилус» (названого на честь відповідного головоногого молюска, який змінює свою плавучість, витискаючи або, навпаки, запускаючи воду в камери у власній мушлі) винахідник витон­чено розв’язав проблему пересування субмарини на помітні відстані, запропонувавши висувне вітрило. Так було вперше запроваджено принцип роздільного надводного й підводного рушіїв для підводних човнів. Це дозволяло використовувати оптимальний вид рушія для того середовища, в якому діяла субмарина. Платою було зниження її корисного навантаження. Втім для військового корабля це була ціна, яку погодилися платити. Адже підводному човну не доводилося решетити борти противника численними гарматними ядрами — достатньо було пробити велику дірку в корпусі нижче ватерлінії. Вода проникає всередину, і корабель починає топити власна вага, уже не компенсована об’ємом відповідно до закону Архімеда.

Дірку ж можна зробити й вибухом однієї міни. Тож Фултон паралельно і досить успішно розробляє вдосконалені снаряди для знищення ворожих кораблів. Утім, попри інтерес до його винаходів, революційний уряд Франції не готовий був виділити на цю затію гроші, яких за умов війни та внутрішніх потрясінь хронічно бракувало.

Зображення поширено користувачем Wikipedia World Imaging. https://rebrand.ly/b00314

Креслення проєкту «Наутилуса», який графічно відображає одразу дві характеристики, що не могли застосовуватись одночасно — використання вітрила й буксируваної міни, яка в підводному положенні човна мала уразити ворожий корабель.

Американський винахідник відволікається на створення панорами, яка в ту, не переповнену візуальними враженнями епоху, викликала справжній фурор і приносила сталий дохід. Тема була також нестандартна — «Пожежа Москви». Можна сказати, що це був надреалізм, адже панораму створили 1800-го, а не 1812 року, коли місто таки спалили і в реальності.

Готовність інвестувати власні гроші у проєкт, переворот Наполеона, що встановив де-факто диктатуру й одночасно посадив у крісло прихильного до задуму Фултона морського міністра П’єра-Александра Форфе (який і сам був кораблебудівником), відкрили дорогу перевірці ідеї на практиці.

Перший проєкт «Наутилуса» показав себе порівняно витривалим. Утім спроба таки потопити британський фрегат поблизу Гавра зірвалася через недостатню швидкість човна (тим паче, попереджений донесеннями британських агентів капітан ворожого корабля був насторожі). А під час переходу під вітрилами субмарину викинуло на берег і суттєво пошкодило. Проте міні­стерство врешті-решт виділило певні кошти на ремонт і забезпечило випробування підводного корабля. «Наутилус» успішно підірвав міною наданий флотом старий шлюп. Утім успіх підриву (який у реальному житті, ймовірно, призвів би до важких втрат серед команди потопленого корабля) відштовхнув від Фултона професійних французьких морських офіцерів, які вважали таку зброю негідною. Ось характерна репліка наступника Форфе на посаді морського міністра, віцеадмірала Дені Декре: «Може, ваш винахід був би корисний корсарам або алжирцям4, проте знайте: Франція ще не відмовилася від океану!»3. Так він висловив сподівання французів вибороти панування на морі класичним способом, розбивши флот противника.

Фултон був вимушений публічно захищати свій винахід як засіб забезпечення свободи морів, завдяки якому навіть слабка держава може захиститися від тиранії сильнішої. Втім парадокс полягав у тому, що держави, технічно спроможні побудувати ефективні субмарини, були не зацікавлені в такій зміні балансу сил. Британці, скориставшись розчаруванням винахідника у співпраці з Францією, переманили його собі на службу, але більше наполягали на розробці мін. Коли ж перемога в битві при Трафальгарі продемонструвала здатність Королівського флоту контролювати море в освяченій віками манері, інтерес британців до інновацій випарувався.

Після другої відкинутої спроби Фултон назавжди розчарувався в Європі, повернувся на батьківщину в Америку й зосередився на конструюванні пароплавів, зокрема й побудові військового корабля з новим рушієм. Але «підводна історія» винахідника все ж не завершилася його поверненням за океан. Він продовжував пропагувати ідею підводних човнів і мін як засобу оборони4. Коли для США ситуація безсилля проти британського флоту, який блокував береги колишньої колонії, повторилася в 1812–1815 роках, Фултон побудував спрощений варіант свого підводного човна без вітрил і цистерн для зміни плавучості (ймовірно, щоб отримати нову зброю швидко). Ця конструкція рухалася під самою поверхнею води. Втім штормом її викинуло на берег, і команда знищила творіння Фултона, аби його не захопив противник. Навіть точної назви того підводного човна не збереглося.

Але не Фултоном єдиним. Реагуючи на запити виборців, виснажених блокадою та розлючених рейдами британських моряків на прибережні поселення, конгресмени США ухвалили так званий «Торпедний акт» 1813 року, яким уповноважили будь-кого атакувати британські кораблі за допомогою торпед (тобто мін) чи підводних човнів. У разі успіху на героя чекала винагорода в половину вартості потопленої бойової одиниці.

Досить швидко, уже в червні того самого року, у Коннектикуті місцевий винахідник Сайлас Гелсі спробував атакувати підводним човном власної конструкції британський лінійний корабель «Ремміліс» — флагман ескадри командора Томаса Гарді (бойового побратима адмірала Нельсона), який блокував Нью-Лондон. Крім урядової винагороди, він розраховував на гроші, зібрані купцями міста, яких блокада боляче била по гаманцю. Деталі конструкції субмарини відомі лише за описом 1840-х років, зроб­леним Семюелем Кольтом, який, крім загальновідомих заслуг у запровадженні револьверів, був ентузіастом застосування морських мін. Судячи з опису Кольта, це була видовжена конструкція з ілюмінатором і гвинтом для руху, а також з баком для заповнення водою, щоб її занурити. У будь-якому разі, зробивши кілька безуспішних вилазок, з останньої човен просто не повернувся, ймовірно, зазнавши аварії. Однак психологічний ефект нової зброї був досить помітним. Після кількох спроб атак британських кораблів різними видами човнів з бомбами, Гарді оголосив, що наступна спроба застосування такого озброєння найманцями змусить його спалити всі будинки на березі.

Міни та субмарини не вибороли перемоги США. Під кінець війни, аби протистояти британцям, американці вже будували традиційні лінійні кораблі. А бойове застосування підводних човнів у XIX столітті так і залишилося переважно жестом відчаю, коли інший спосіб оборони був практично недосяжним.

До гребних субмарин вдавалися в тій самій стратегічній ситуації — узбережжя країни блокує безнадійно сильніший флот противника. Вразити ворожі кораблі, які стоять поза дальністю обстрілу берегових батарей, практично нічим. Саме в такій ситуації здійснили спробу використати підводний човен на захист Шлезвіґ-Гольштайн — повсталих німецьких земель — проти данського флоту в 1851 році. Сконструйований Вільгельмом Бауером на зібрані пожертви «Пірнаючий брандер»5 був через брак ресурсів надмірно спрощений. Під час першої ж публічної демонстрації човен затонув, утім, на щастя, члени команди змогли врятуватися. Цього, на жаль, не можна було сказати про інший «останній засіб», застосований поблизу Ричмонда, заблокованого флотом північан під час Громадянської війни в США. Розроблений Горасом Лоусоном Ганлі проєкт був відгуком на пропозицію від уряду Конфедерації — 50 000 доларів винагороди кожному, хто потопить військовий корабель Союзу. Перший човен, «Піонір», команда під керівництвом цього інженера будувала в Новому Орлеані, але його довелося затопити через захоплення цього міста противником. Друга спроба — «Амерікан Дайвер», але ця конструкція затонула під час спроби буксирування до місця атаки (на щастя, ніхто не постраждав).

Під час випробувань «Піоніра-3» у серпні 1863-го стався інцидент, коли човен почало заливати й він потонув, забравши з собою п’ять із восьми членів екіпажу. Нову команду очолив сам Ганлі. Але це не допомогло, і після іншої спроби навчань 15 жовтня того самого року човен самостійно вже не піднявся на поверхню. Його дістали та перейменували, назвавши «Г.Л. Ганлі» — на честь винахідника, якого поховали з військовими почестями.

Втім невдачі з людськими жертвами не зупинили південців. Тим паче, знову-таки в стимулюванні команди відіграла роль приватна ініціатива. Торговці Чарльстона у Південній Кароліні запропонували 100 000 доларів тому, хто потопить броненосець північан «Нью Айронсайд», який забезпечував блокаду порту.

Сімнадцятого лютого 1864 року «Г.Л. Ганлі» на чолі з першим лейтенантом (армії, а не флоту, який, щоправда, у цивільному житті був інженером на пароплаві) Джорджем Е. Діксоном вирушив під водою до парового шлюпа федерального флоту «Гузатонік». Корабель стояв приблизно за вісім кілометрів від берега. Попри нічний час, моряки помітили атаку противника, проте з огляду на близьку відстань до підводного човна не змогли застосувати артилерію, а вогонь легкої зброї виявився неефективним. «Г.Л. Ганлі» успішно атакував жердинною міною. «Гузатонік» пішов на дно, ставши першим в історії кораблем, потопленим субмариною.

Втім і сам «Г.Л. Ганлі» не повернувся в рідний порт. Підводний човен разом з рештками екіпажу підняли на поверхню 2000 року, однак щодо точних причин його загибелі (чи це сталося безпосередньо внаслідок впливу вибухової хвилі, чи через викликану вибухом або іншою причиною несправність пізніше) все ще тривають дискусії5. Проте факт залишається фактом — потоплення «Гузатоніка» призвело до загибелі п’яти моряків, а «переможної» субмарини — восьми (навіть якщо не згадувати тих тринадцятьох, які загинули під час попередніх катастроф). Та найважливіше, що цей епізод не те що не змінив ходу війни, а навіть не послабив блокади Чарльстона.

Громадянська війна в США призвела до появи конструкцій субмарин і в іншої сторони протистояння, хоч мотиви північан кардинально відрізнялися. На початку внутрішнього конфлікту федеральний уряд уже мав досить потужний флот, який переважно зберіг вірність присязі. Але значну перевагу на морі загрожувала знецінити поява броненосця «Вірджинія» в повсталої Конфедерації. На виклик, ступінь якого з огляду на тоді ще інноваційний характер був не повністю зрозумілим, у Вашингтоні відреагували симетрично, замовивши три броненосці різних проєктів. Утім, оскільки йшлося про неперевірені технології, про всяк випадок підстрахувалися й додатково замовили у французького інженера Брута де Віллеруа, який 1859 року побудував субмарину для рятувальних робіт на морі, бойовий підводний човен.

Фото Barbara Voulgaris, військово-морський історичний центр Військово-морських сил США. https://rebrand.ly/jr2cqrw

Момент підняття на поверхню корпусу «Г.Л. Ганлі» після 136 років перебування на морському дні.

Військовий варіант гребної субмарини Віллеруа, оснащеної двома мінами, мав бути побудований за 40 днів. Утім зі строками інженер не впорався, і підводний човен отримали аж у травні 1862 року, коли загрозу з боку «Вірджинії» вже нейтралізував баштовий «Монітор», а вдосконалену конструкцію останнього корабля готувалися активно тиражувати. Броненосець заколотників було знищено екіпажем, аби він не потрапив у руки федеральної армії, що наступала. За результатами випробувань гребні колеса як рушій субмарини замінили гвинтом, який обертали члени екіпажу. Човен прозвали «Алігатором» через обриси та зелений колір. От тільки противника для нього не було, а застосовувати субмарину на річці Джеймс для диверсій, як планували, виявилося неможливим — вона стирчала б там з води. Якісь ідеї щодо використання нової зброї з’явились у контрадмірала Семюеля Френсіса Дюпона, який мав захопити згаданий вище порт Чарльстон. Утім у процесі буксирування субмарини до нового місця призначення пароплав «Самтер», який виконував це завдання, потрапив у шторм і мусив обрізати троси. «Алігатор» безслідно зник у водах Атлантики.

Інший проєкт, «Інтелліджент Вейл», був приватною ініціативою. Група американських підприємців прагнула зайнятися знищенням ворожих кораблів задля отримання винагороди від уряду, для чого й будувала «Розумного Кита». Він мав підпливати до кораблів противника на веслах і випускати водолаза, який мінував би їх. Утім крім технічного елемента потрібен був і політичний — відповідний закон, який регламентував би винагороду. От тільки стратегічно для північан, що мали сильний флот, співпраця з приватною компанією була не вигідною. Блокада флоту Союзу обмежувала морську торгівлю Конфедерації нерегулярними візитами відчайдухів-проривачів на швидкохідних пароплавах. Натомість судна північних штатів страждали від атак каперів6 південців. Оскільки великі європейські держави якраз за кілька років до того заборонили каперство в Паризькому мирному договорі за результатами перемоги над Росією в Кримській війні, північани заявили, що поводитимуться з командами захоплених приватирів як із піратами, тобто вішатимуть їх після суду. Звісно, за таких умов легалізувати каперство для себе Вашингтон не міг.

Після провалу політичної частини проєкту технічна також закономірно застопорилась. «Кита» таки добудували, але на той час війна завершилась, як і інтерес до авантюрних інновацій. Послідовні спроби продати «Інтелліджент Вейл» армії та флоту провалилися. Концепція прихованої підводної доставки диверсантів випередила свій час, і її успішно реалізували на новому технічному рівні вже у ХХ столітті.

Фактично ті тактичні обмеження, які створював ручний привід підводного човна, робили його, м’яко кажучи, не надто надійною зброєю проти вітрильника, а протипароплава й поготів. Показово, що найбільше уваги спробам конструювання гребних підводних човнів присвятила найменш морська з усіх тодішніх великих держав — Російська імперія.

Винахідник з типово російським іменем і прізвищем Карл Шильдер, на той час генерал-інженер, збудував кілька варіантів металевих підводних човнів, озброєних міною і навіть ракетами6 (за тих часів дуже недосконалими за влучністю), аби наочно переконатися, що шанси добратися до ворожого корабля в цих конструкцій мізерні. Інший «росіянин», Оттомар Герн, за умов рішучої переваги британського та французького флотів під час Кримської війни (1854–1856 роки) знову експериментував з підводними човнами. Герн (теж військовий інженер, але цього разу спочатку лише штабскапітан, який, утім, дослужився до генерала) врешті-решт у процесі випробувань довів, що ручний привід таки не працює в бою, критично обмежуючи шанси підводників дістатися цілі. Його спроба побудувати підводний човен з хімічним рушієм виявилася невдалою.

Врешті-решт ще один «російський» винахідник Стефан Джевецький, який народився в селі Кунка нинішнього Гайсинського району Вінницької області, а вчився в Парижі, створив черговий зразок підводного човна, який рухався за допомогою ножного привода й атакував противника мінами. Перші випробування в Одесі 1878 року виявилися загалом вдалими. Якщо, звісно, робити поправку на органічно властиві для такого роду конструкцій обмеження. Втім, попри підтримку командувача Чорноморського флоту Миколи Аркаса, проєкт морське міністерство не зацікавив.

Джевецький, який мав власні чималі кошти, не засмутився а обійшов перепону, побудувавши вдосконалений човен. Його він продемонстрував самому Александру ІІІ на озері в Гатчині7. Маневри субмарини вразили імператора, а головне, винахідник, вибравшись із човна, подарував імператриці букет її улюблених орхідей зі словами (вимовленими французькою): «Це данина Нептуна Вашій величності!». Результатом поєднання винахідливості й галантності стала винагорода в 100 000 рублів і монарше рішення побудувати 50 підводних човнів для оборони приморських фортець. Так Російська імперія стала першою державою, яка прийняла на озброєння серійні субмарини. Утім вони були «аналоговнетною зброєю», практичне застосування якої, м’яко кажучи, було сумнівним через низьку швидкість, а отже, неможливість наблизитися до потенційної цілі. Власне ці човни дісталися не флоту, а армії, у віданні якої були прибережні фортеці. Коли ж відповідні функції з утримання цих укріплень передали військовим морякам, ті, оцінивши отримані субмарини, швидко їх списали, залишивши кілька для технічних робіт у портах.