Під шепіт снігу: збірка різдвяної прози ebook

Під шепіт снігу : збірка різдвяної прози / упоряд. Н. Воло­товська ; іл. Н. Волотовської. — Тернопіль : Видав­ництво Богдан, 2025. —184 с. 

ISBN 978-966-10-1975-0

Колектив авторів:

© Ді Мія, 2025; © Наталія Волотовська, 2025; © Тетяна Іваніцька-Дячун, 2025; © Юлія Перегуда, 2025; © Дарія Китайгородська, 2025; © Тетяна Шаповал, 2025; ©Уляна Біланюк, 2025; © Вікторія Семененко, 2025; © Лілія Кухарець, 2025; © Ігор Снятинчук, 2025; © Артур Росселліоуз, 2025; © Ірина Скоробогата, 2025; © Олена Ходюк, 2015; © Світлана Аман, 2025; © Альянова Олена, 2025; © Селіна Тамамуші, 2025; © Ді Кіара, 2025; © Аїда Хома, 2025; © Валентина Семеняк, 2025.

© Волотовська Н., ілюстрації, 2025

© Завітайло О., обкладинка, 2025

© Видавництво Богдан, виключна

ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Голоси то віддаляються, то завмирають. Лине світом коляда, світла, різдвяна, промениста... Панує над світом Світло Новонародженого Дитяти. Оновлення, тиха піднесена радість у Дусі. Довкола видозмінюється простір. Це невловима мить, але вона стає невидимим порухом душі, яка врапт оживає і, здається, возвеличується разом з Небесами. Світ стає инакшим. Світло святкує довгоочікувану Перемогу... З Різдвом у Серці народжується кожний... З Різдвом у Серці зустрічаймо кожний день, день майбутньої Перемоги...

Вікторія Семененко

Різдвяне диво

Поліна стримувала у собі сльози. Не годиться плакати зараз, коли на вулиці передсвяткова атмосфера. Та на серці — біль, розчарування, зневага і знову так само по колу. Дів­чина чекала свого рейсу. Сніг неспішно спускався з неба, кружляв у повітрі та лягав на в’язаний шарфик і шапку. Поля простягнула руку новій сніжинці, щоб та опустилася на її вовняну рукавичку. Але й та минула її увагою. Ну, як тут не заплакати?

Рейс затримується, щойно передали. Ще цього їй не вистачало, а якщо зараз загуде тривога? Вона панічно боялась у тривогу перебувати на залізничому вокзалі, особливо після недавніх прильотів. Глибоко вдихнула морозного повітря. Зняла рукавичку і заправила русяве волосся у шарф, щоб не розпалися кучері.

Ще вчора у її житті все мало інакший вигляд. У неї були плани, два квитки на рейс до батьків, дві валізи речей для неї і для нього, які вона старанно склала. Була любов, а тепер її нема…

Із Назаром вони зустрічалися рік. Вона так трепетно чекала свого чоловіка, що не всіх підпускала близько до серця. Назар працював асистентом у приватній клініці, був старшим від неї. Вона ж закінчувала остан­ній курс медичного училища. Прийшла тоді на УЗД-обстеження, побачила його — усере­дині запурхали метелики. Міцний, як гора, подумала, високий, плечі широкі, зосереджений, чорнявий, вилиці гострі, ніс рівний, погляд м’який. Усміхнувся їй при першій зустрічі, а вона чомусь хотіла затриматись, але не було причини.

— Ми з вами сьогодні бачилися. Чи можу я вас запросити на каву? — він зателефонував того ж дня, взявши номер телефону у базі даних.

— Запрошуйте, — впізнала його голос і сміливо погодилася.

За гарною зовнішністю вона роздивилася добрий характер, відповідальність за обов’язки, турботу про здоров’я власне та ближніх, опіку над своєю бабусею, сміливість до нових рішень. До Полі він ставився лагідно, влаштовував їй цікаві прогулянки містом, дарував троянди та півонії, купував лате і круасани зі згущеним молоком. Вона відкривалася йому, як нікому, і впускала все ближче до серця…

— З тобою так доб­ре. Я би хотів щоранку ось так, — казав він їй, коли вона залишалася в нього на ночівлю.

Поля його полюбила. Уже ладна була планувати майбутнє і казати «так», коли він освідчиться. Та поки Назар не запрошував під вінець. Вона розуміла, можливо, вони мало одне одного знають.

— А поїхали зі мною на Різдво до батьків? Хоча б на кілька днів. Я так хочу познайомити тебе зі своїми рідними. Тато показав би тобі наш фруктовий сад, притрушений снігом, а бабуся з мамою нагодували би смачними різдвяними стравами, — дів­чина наважилася запросити на гостини, хоча серце тремтіло: а раптом Назар відмовить.

Погодився. Вони запланували спільну поїздку на два дні. Поля купила рідним на Різдво подарунки. Мамі — срібну підвіску у формі янголятка і такі ж самі сережки, татові — вінтажний коричневий блокнот, племінницям — сукенки волошкового кольору, а всім іншим родичам — милі сувеніри та, звісно, листівки з побажаннями, що вона написала кожному окремо.

— Я тебе люблю, просто так вий­шло… — Назар виправдовувався, коли Поля увечері при­йшла до нього без попередження. Хотіла зробити сюрприз перед поїздкою, а зробив він — був не сам, незнайома жінка, свічки та квіти… Знайомий початок їхніх стосунків.

— Ненавиджу! — відштовхнула від себе й одразу ж пішла додому. Пішки. Падав мокрий сніг, але перед її очима була лише одна картинка: чоловік, якого вона любила, з іншою жінкою…

На перон нарешті прибув потяг. Поля зайшла у порожнє купе. Поставила валізу в куточок і сіла біля вікна. «Побути на самоті зараз корисно», — подумала. Відчула, як пальці змерзли, і щоки палахкотять від морозу.

— Мамо, так, я виїжджаю! Ти навіть не уявляєш, як мені пощастило! Хотів забронювати квиток онлайн, але вже не було. Пішов до каси, думаю, а раптом. І виявляється, хтось здав квиток майже перед відправленням потяга, — в купе зайшов чоловік у військовій формі, натхненно розмовляючи телефоном.

Поля видихнула: вона буде таки не сама. Не дуже любила самотність, особливо тепер, коли її почуття розтоптали, як квітку при дорозі.

— Добрий день, дів­чино! — делікатно привітався до неї новий пасажир. Розклавши свої речі на місце, дістав термос і паперові стаканчики. Налив обом теплий напій.

— І вам добрий день! — усміхнулася Поля, спостерігаючи за метушінням цього чоловіка.

— Будемо знайомі. Я — Святослав, другий рік на службі. За фахом — учитель музики. Співав колись у музичному гурті. Неодружений, — представився, подаючи їй чай.

— А я — Поліна, закінчую медичний університет. Другий місяць працюю медсестрою в лікарні. Маю розбите серце, яке поки не відкрите до залицянь, — мовила без настрою і взяла стаканчик. Пальці відчули тепло, і стало легше.

— Та я поки і не залицяюся. Вирішив познайомитися, бо їхати будемо разом. Не мовчати ж нам усю дорогу?! Дорога — це така терапія, коли можна розповісти про себе, що завгодно, все одно дороги розійдуться, — Святослав усівся напроти, помітивши, що дів­чина надто сумна.

Потяг нарешті вирушив, залишаючи позаду міську метушню, розбиту любов. Легка мелодія рейок повільно заколихала, наближаючи до рідного дому.

— Але ж є випадки, коли дороги і не розходяться, — Поля згадала історію, як її тітка зустріла свого чоловіка в потязі.

— Вас не зрозуміти. Кажете, що не готові до залицянь, а самі розповідаєте про поєднання доль у потязі, — чоловік усміхнувся теплою усмішкою, яка трішки ховалася в бороді.

— Як удало ви підловлюєте слова, Святославе! Життя непередбачуване. Ніколи не знаєш, що чекає тебе завтра, — мовила Поля, смакуючи чаєм. А потім дістала із сумки снікерс і половинку протягнула новому знайомому.

Святослав подякував за смаколик та відсунув шторку, розглядаючи сріблясті поля і морозні дерева. Поля не знала, чи доречно порушувати мовчання. Мо’, він щось згадав зі служби чи з дитинства.

Вона теж подумала про своє.

Різдво вдома Поля зав­жди любила. Адже тоді всі збиралися за одним столом. Приїздив старший брат зі сім’єю — дружиною Тонею і двома племінницями, приходила тітка Варя, молодша мамина сестра, зі своїми хлопцями. Бабуся Катря наряджалась у вишиванку. Відколи почалася вій­на — приклад із бабусі — вдягати вишиванку — брали всі її рідні. Бабуся часто хворіла, проживає з мамою і татом. Коли тривають приготування до Різдва, вона традиційно готує кутю та узвар за рецептом своєї прабабусі.

У їхньому купе стояла тиша, чутно було лише скреготіння коліс та рейок. Після чаю цей звук діяв на Полю заспокійливо. Та й на вулиці вже вечоріло.

Із сусіднього купе долинала мелодія «Merry Christmas», напевно, пасажири святкували, прощаючись із теперішнім роком. Дів­чина сперлася на стінку, підібгавши ноги під себе. Вона і сама не знала, чому, але спостерігала за Святославом.

Цікаво, чому він досі неодружений. Невже, як і вона, чекає свою любов? Очевидно, що хлопець про щось думав, допоки в нього не задзвенів телефон. Святослав відвів погляд від вікна і зупинив у її очах. Полі стало незручно, що вона так відкрито спостерігала за ним. Дістала зі сумки книжку з психології та опустила туди очі, подумки висварюючи себе, що не зробила цього раніше. Святослав спілкувався з побратимом, розповідав, що благополучно дістався від нього до вокзалу, купив остан­ній квиток і їде з чарівною панянкою.

— Куди їде? Та ще не питав. Зараз усе з’ясую, — підморгнув їй, коли Поля знову поглянула на нього.

— Ви мені вибачте. Я не хотіла вас тривожити, ви про щось думали, — дів­чині стало незручно, вирішила перепросити.

— Пропоную на «ти», адже почуваюся дуже старим. Я давно був удома. Не зав­жди розумієш цінність того, що маєш, — протягнув задумливо.

— О, так! Тут і не посперечаєшся… — дів­чина теж сумувала за рідними, хоча й любила свою самостійність та свободу. Подруги казали, що вона дуже домашня, коли на початку навчання за кожної можливості їхала додому.

— Я після навчання залишився у столиці. Писав музику, друг — слова пісень. Постійно концерти, фестивалі, творчі тусовки. Але треба було за щось жити — працював офіціантом, кур’єром. У школу не хотів іти працювати. Додому приїздив дуже рідко. Все було ніяк. А потім почалася вій­на… Я пішов добровольцем. Вистояли під Херсоном. Тепер на іншому напрямку воюємо. Маю кілька днів відпустки, своїх навідав, тепер до мами… — чоловік розповідав, минаючи події зі свого життя. Немов навмання.

Поля слухала, хотіла запитати про вій­ну, але стрималася. Згадала, що не всі скажуть правду, що там насправді відбувається. Та й хто знає, як відреагує Святослав.

— Своїх — це твоя сім’я?..

— Так, мене виховувала тітка, мамина старша сестра. А мама тим часом поїхала за кордон, влаштовувала своє життя, виходила заміж, про мене забула. Мені тоді було шість років. Тітку я називаю мамою, дуже люблю її. Вона давала мені все, в самої теж син був. Виховувала обох однаково. Мама повернулася перед початком вій­ни. Довго не міг їй вибачити, не хотів її бачити, вона мене зрадила. Але в перший рік вій­ни, якраз перед Різдвом, зателефонував їй сам. Потім поїхав у гості. У вій­ні тримаєш усіх своїх людей поряд. Я вибачив мамі. Цього року в нас буде друге Різдво разом. Ось подарунок їй везу, показати? — згадка про неньку викликала у Святослава хороші емоції, наче він знову маленький.

Чоловік дістав із ранця паперовий згорток і обережно розгорнув білу сукню, вишиту червоними, зеленими, чорними та блакитними нитками. Це був орнамент із квітів, вишитий на рукавах.

— Яка краса! Можна поглянути ближче? — Поліна взяла сукню і почала розглядати хрестики. Рівні, гладенькі, немов намальовані.

— Це замовив у доброї літньої жінки. Ми кілька днів у неї з побратимами перебули, поки… Одне слово, замовив у неї. Пообіцяла і вишила, — казав радісно, згадавши добро в очах цієї жінки.

— Мама буде тішитися, — Поля при світлі в потязі розглядала цю красу.

Чоловік потому акуратно склав сорочку. Саме зайшла провідниця, спитала, чи бажають чого. Замовили чаю.

— Чай у ваших чашках — це романтика, — сказав чоловік, усміхнувшись. Поля подумала: він стільки пережив із дитинства, у вій­ну, але зберіг у собі добро та щиру усмішку, теплі слова і людські цінності.

— Тепер ти, Поліночко, розказуй. Хто посмів нехтувати твоїми почуттями? — Святослав уже сьорбав принесений чай.

— Ой, ні. У мене все так банально. Навіть згадувати не хочу, щоб не псувати передріздвяний настрій, — спершу також намагалась усміхатися, але помітила його уважний погляд: — Гаразд, розповідаю. Мене зрадив хлопець, з яким ми були разом рік. Більше того, мали їхати на знайомство до моїх батьків, а натомість їду сама.

— Не дуже доб­ре, але не всі чоловіки такі, правда? — Свят намагався вловити її погляд, але вона дивилась у вікно на нічне снігове покривало.

— Можливо, але мені зав­жди трапляються саме такі, — сказала дів­чина та знітилася від своєї відповіді: — А ти чому сам?

— Я зневірився в любові. Таке може бути? Направду, свою першу жінку я втратив. Вона була старша від мене. Згодом зізналася, що в неї є син. Але я тоді не був готовий до зрілих стосунків. Згодом у мене були інші дів­чата, після наших концертів. Але нічого серйозного у нас не вий­шло. Я не готовий був до створення сім’ї, — Свят не хотів про це говорити. «Можливо, тому, що колись його зрадила мама, а тепер він боїться впускати жінок до серця», — подумки припустила Поля.

Чоловік пішов із чаєм у тамбур, а Поля лягла перепочити. Її трішки виснажили ці одкровенні історії. Усе її життя розвивалося не так, як вона хотіла. Сон підкрався. Вона не чула, як сусід повернувся до купе, але відчула, як він укрив її пледом.

На ранок вона прокинулася в купе з іншими людьми. На якій станції вони зайшли, Поля не чула. Святослава тут уже не було. Вона так і не спитала, в яке місто він приїхав. Почавши складати свої речі, помітила під книгою записку.

«Я не хотів тебе будити, ти спала. Ти неодмінно зумієш полюбити наново. Ти дуже світла і добра. Залишу про всяк випадок свій номер телефону. Ти сама казала, що історії з потяга мають хороше продовження.

З теплом, Святослав».

Поля вий­шла на перон. Її маленьке місто було засипане пухнастим снігом. На пероні чекали тато з племінницею. Такі довгоочікувані обійми з рідними! Тато не спитав, чому сама. Просто поглянув ув її очі. І мама потому не запитала нічого, і бабуся. Які мудрі й добрі в неї рідні, а вона згодом не втрималась і розплакалася на кухні. Мама гладила її спину і казала, що в її житті обов’язково трапиться потрібна їй людина, з якою пов’яже любов.

По обіді в хаті панував гамір. Тато дістав із горища їхню велику ялинку, на гілках якої сріблився сніг. Племінниці прикрашали її скляними іграшками у формі будинків, чобітка й зірочок. Майже так само сперечалися, кому яка дістанеться іграшка, як колись Поля із братом. Бабуся завершувала готувати кутю, доручивши Полі розтерти мак. Мама з дружиною брата ліпили вареники, притримуючи спину, бо невістці от-от народжувати третю дитину. За хвильку має прийти тітка Варя з хлопцями. У різдвяні дні вдома особлива атмосфера, котру Поліна любить із дитинства. Тут вона знову маленька дів­чинка, яка вірить у різдвяні дива і, можливо, знову повірить у любов.

Уже надвечір на столі були традиційні різдвяні страви, що їх приготували жінки їхнього роду, стояв дідух, згадували веселі історії, обмінювалися подарунками, захоплювалися вишиванками, вий­шовши на подвір’я, виглядали першу зірку. І коли Поля побачила її на морозному небі, то дістала мобільний телефон і надіслала новому знайомому есемеску: «Христос рождається! Світлого Різдва, Святе!»…

Лілія Кухарець

Різдвяні барви чорно-білі

У житті все має ціну. Крім нових різдвяних шкарів від «Полярної Зірки». Бо оте величезне число біля кнопки «Купити» не могло бути ціною.

— Знову гортаєш свої магазини? — Флафі безцеремонно втупилася в екран, гучно відсьорбнувши молока.

— Щезни, — буркнула я, згортаючи сторінку. Страшне число зникло.

— Та хоч ходулі купи, усе одно вищою не зробишся. Ліпше займайся тим, на що можеш вплинути.

— Згинь, — повторила я гучніше.

— Ходімо сьогодні на святковий мітинг, Снігсі! Вони прикрасили вітрини універмагу ялинками в горщиках і мають бути покарані! — ніс ельфійки у відображенні в екрані комп’ютера зморщився від обурення.

Який сенс пертися на демонстрацію, якщо тебе все одно не помітять, дурненька Флафі? Хай тим займаються рівнинні ельфи — їхній законопроєкт про жорстоке поводження з рослинами погодиться впровадити навіть веган у третьому коліні. Якщо не скопититься від нерозділеного кохання раніше.

Рівнинні, гірські та морські ельфи давно перебрались у міста. Та їхня вдача залишилася незмінною — боротися за все тваринне проти всього рослинного. Бо рослинам місце в землі, у дикій природі. Й ніде більше. Навіть квартири у високих ельфів — королівства каменю й синтетики.

Ми, полярні ельфи, — низькі (тут без обра́з, розподіл суто за зростом), дотримувалися тільки м’ясоїдства. Сидіння на стільцях із дерева не палило нам дупи ні в прямому сенсі, ні в переносному. Такими нас задумала природа. Діти орків, людей та звіролюдів хочуть іграшки з різних матеріалів, а хтось же має їх робити.

Годинник дзенькнув — кінець скороченого робочого дня. Я вимкнула комп’ютер, підхопила сумку, тріснулася головою об похилу стелю (уже вп’яте за тиждень) і зникла з офісу так швидко, наче була платнею на картці. Флафі не встигла навіть удруге відсьорбнути.

Місто видавалося порожнім: вітрини крамниць — темні, як моє пальто, ні гомону, ні галасу. Усі готуються — збагнула я. Розбіглись у справах, аби за годину-дві висипатися на вулиці різнокольоровими шматочками велетенського святкового конструктора.

А я, маленька чорна деталь, летіла у головну будівлю корпорації вже зараз.

Шкари мрії. Чорні, як надха ночі, що зжерла всі зірки. Блискучі, наче сере­динка соковитого стейка. З п’ятнадцятисантиметровим каблуком, аби хоч раз не видирати патли касирці через помилково пробитий дитячий квиток.

Але я бігла на підробіток у ніч Різдва не через них, звісно, ні! Моєю метою було працювати на містера Санктуса Клавдіуса.

Нелюд був винятковим навіть серед орків, усіх як один інтелігентних та мудрих! Я захоплювалася його розумом, відколи розгорнула першу чорну сукню під ельфійським різдвяним каменем у п’ять. Санктус створив неймовірну річ — систему збору побажань упродовж року та вручення усіх дарунків у єдину ніч.

Як і половина полярних ельфів, я працювала в офісі прийому мрій — з ранку до вечора слухала дітлахів, аби дванадцять разів за рік на карту капали грошики.

Іти на Різдво в головний офіс не бажав ніхто. Та заради гонорару на шкари… Заради Санктуса я була готова.

У порожньому фойє мене зустрів, одначе, не містер Клавдіус. Тому оркові було за шістдесят, а цей геть свіженький — сік із росою! Акуратно підстрижене волосся, кремовий костюм і краватка з пінгвінами... Мені вперше стало незручно за звичний тотал блек.

— Вітаю, дорога помічнице! Моє ім’я — Натаніель Клавдіус. Сьогодні за порядком дарування стежитиму я, внук Санктуса. Як бачиш, орк. А ти, певно, людина-кажанка? Така ж маленька і темна.

Мене пересмикнуло. Ти десь бачиш крила чи тобі повилазило, орче?

Полярні ельфи — маленькі, спритні й зав­жди веселі, як небо і земля, відрізнялися від високих. Навіть кольори обирали інші — аби повиривати більше очей, на противагу стриманій пастелі.

— Я ельфійка!

— Перепрошую? Хіба всі ельфи не високі, довговолосі та у світлих вбраннях?

— Я полярна ельфійка. Низенька така, весела.

— Не маєш ти вигляду веселої.

— А хто радітиме роботі у ніч Різдва? — вочевидь, той, кому заплатять, а грошей я поки не бачила.

Серед полярних ельфів я була чорною вороною. Від роботи не шаліла, вбиралась у темне, раз у раз чіпляючись об власні ноги. І усмішка моя з’являлася лише тоді, коли людина-рак-альпініст забирався на гору та звідтіля свистів.

Орк піднявся на другий поверх. Я роздратовано йшла за ним, чіпляючи долонею декоративні святкові дзвоники, що звисали з перил. Дзень-дзелень-а-бодай-тобі-орче!

— Мала досвід роботи зі системою відстеження доставок?

Кивок. Не раз мала. Гроші самі себе не зароб­лять.

— Тоді зичу гарної нам святкової робочої ночі, панно... — внук Санктуса зазирнув у телефон, певно, вишукуючи, як зовуть цю коротунку в чорному.

— Ні! Ні, ні, ні! Не на ім’я! Як завгодно по-іншому, тільки не так! — якщо хтось із іменем Натаніель почне кликати мене Снігсі, навіть фарбоване чорне волосся вкриється сивиною.

— Та чому? Гарно, по-зимовому.

Я гнівно зсунула брови. Орк збагнув, що провинився на сьогодні вже достатньо.

— Гаразд, панно... ельфійко.

Я полегшено видихнула. Витонченість — у орків, лаконічність — у високих ельфів. І тільки нам, полярникам, імена вигадували, певно, діти.

— Бажаєш кави, чаю? Ох, перепрошую, неуважний я! Ельфи того не вживають! Який напій тобі до смаку?

— Орча кров!

— Погляну, чи в нас… Що?

Я облизала гострі зуби.

— Ми п’ємо орчу кров після вечері.

Натаніель кліпнув двічі. Образиться? Так йому і треба!

Толерантне ельфійське суспільство занадто вивело токсини, вперто знецінюючи темний гумор. Мої жарти сприймали як прокльони, дурниці та особисту помсту. І ніколи як те, чим вони були насправді.

— Дотепно, ледь не купився, — орк несподівано розсміявся. Навіть регіт з тупого жарту звучав із його рота піднесено, як філософський трактат. — Я принесу тобі газованої води.

Ми мовчки втупились у екрани. А місто за скляними вікнами більше не спало. Люди і нелюди висолоплювали язики, аби відчути смак Різдва, якщо те падатиме з неба, водили хороводи навколо святкового каменя (тогоріч ельфи таки спромоглися заборонити використання ялинок), обмінювалися дарунками.

Там, на головній площі, збиралися на мирну демонстрацію, щоби покласти край триманню рослин у неволі. Високі стрункі ельфи велично тягали довгі пастельні пальта по землі. Усе ж вони не створені для міських зим! Навіть моя колега Флафі, кирпата манюня і базікало, пасувала різдвяному гармидерові значно більше.

Доставка відбулась ідеально — жодних повідомлень про помилки на екрані. Натаніель знудився.

— Чи маєш ти різдвяну мрію, панно ельфійко?

— Ну, маю.

— І що то є?

— Щоб усі рослини почали жерти нелюдятину.

Натаніель завмер із відкритим ротом, і я встигла позаздрити його заокругленим за остан­ньою модою іклам. Мені, м’ясоїдці, такі тільки снились! А потім орк розреготався, аж кулаком угатив об стіл і тихенько рохнув.

— Кумедна ти, ельфійко! Та якщо бути відвертою?

Казати чи ні? Знайомство наше не вдалося. Проте ніхто ще не сміявся з моїх жартів так — до рохкоту!

— Я хочу лімітовані шкари.

— Гарні?

— Як квіти, — найвища похвала від ельфа.

— Чудова мрія! — орк усміхувся.

Не реготнув, не закотив очиці, — усміхнувся!

Усі бажання полярного ельфа мали обмежуватися роботою та піклуванням про рослини. Хотіти щось розкішне і ще й таке, що зробить тебе вищою — яка дурня! Це вперше з мене не сміялися.

— Тому ти тут проводиш Різдво? Щоби грошей зібрати?

— Так.

— То компанія Клавдіуса тепер і бажання дорослих виконує частково?

— Хіба почнете доставляти дорослі іграшки, — перейшла всі межі пристойності я, але орк натомість знову розсміявся.

— Треба дідові порадити. Повернемо віру у свято кожному.

Натаніель більше не здавався неввічливим задавакою. Ото вже нестача визнання — я розтанула, як сніжинка на шкірі, від кількох смішків!

— Мені не доводилося святкувати Різдво з ельфами. Які традиції побутують у вас?

Важке запитання, якщо ти не бувала цього дня удома кілька років. Робота їла мої святкові вечори, мов ельф — свинячі вуха, нікому не залишаючи і шматочка.

— Коли я була маленькою, мама зав­жди готувала оленятину.

— Із журавлинним соусом?

Орк отримав невдоволений зирк.

— Без журавлинного соусу.

Я вдоволено кивнула.

— Тато ліпив із нами снігові квіти в саду. Давнє ельфійське повір’я: чия рослинка не розвалиться до ранку, тому щаститиме найбільше у прийдешньому році.

— Тобі вдавалося?

— Лише раз удалося. Того року я переїхала в місто і почала працювати на компанію.

— Маю переконання, Клавдіус Корпорейшн тоді пощастило не менше, — молодий орк усміхнувся, знову демонструючи білі ікла.

Серце вдарилось об груди по-ельфійськи красиво, як ніколи не робило до того. То все нерви через засилля святкового, то все нерви через засилля святкового!

— У полярних ельфів побутує традиція полювати на Аврору в ніч Різдва. Але у місті її не побачиш — надто світло.

— Аврора... Неймовірна. Колись дід брав мене зі собою за полярне коло зовсім малим. Мало хто з орків бачив сяйво. Тож мені теж у житті щастило.

Важке взуття гепнулося на підлогу — то я залізла з ногами на стілець. Натаніель більше не сердив. Із ним базікалося цікаво, ельфи ніколи так претензійно не будували речень.

— Мені до вподоби ваше різдвяне каміння. Завжди неповторне та уособлює власника.

Ельфи розмальовували святкові камені самі. Наносили руни блискучими фарбами. Я зав­жди малювала чорні візерунки — символи достатку і впевненості у власних силах. Принаймні в ніч Різдва ніхто не мав права засудити улюблений колір. Бо камінь свята — то святе.

— Отже, Натаніелю. Розкажи і мені про Різдво вашої раси.

Нелюд зітхнув, мов пригадав щось не дуже приємне. І навіть позіхнув у кулак так, аби я не помітила. Хоч я й помітила.

— Грудень є місяцем змагання. До ночі двадцять п’ятого маємо встигнути якомога більше. Прочитати певну кількість книг, створити стартап, написати наукову працю. І хто найменше зуміє виконати, у Різдво працюватиме на благо родини.

Я роззявила рота. То ми обоє — заручники ситуації!

— Вважаю, досі Санктус програвав навмисно, — Натаніель усміхнувся. — А цього року в них із бабусею ювілей. Виграли і гайнули на море. Мені ж, попри безсонні ночі праці, не поталанило — чи поталанило? Хіба це не удача — зустріти кмітливу полярну леді?

Я вдала, що не розчула. Досить, не хвали мене, орче. Тобто ні, хвали мене більше! Але не так відверто, чи що...

— Що ви подаєте на стіл?

— Тобі не сподобається, панно ельфійко.

— Облиш! Не може ж то бути тільки рослинна їжа!

Натаніель галантно змовчав.

— Може?! Варварство!

— Дванадцять пісних страв, — зітхнув орк.

— Не клич мене у Святвечір, зрозумів? Нізащо не прийду! — заголосила я так, ніби вже мала запрошення.

— Я приготую тобі оленину, — пообіцяв Натаніель.

— Без соусу?

— Без.

— Згода, — я не зчулась, як босоніж опинилася біля крісла, де сидів орк, і протягнула йому маленьку долоню з чорними нігтями. — Наступне Різдво святкуємо разом.

Натаніель поглянув мені у вічі — навіть сидячи, він здавався вищим. У зелених райдужках бриніло колядкою здивування. А ще маленькі дзвоники знічення. Трохи загострені вуха почервоніли, ніяково визираючи зі світлого волосся. От халепа! Я щойно напросилася в гості до орка, якого бачила вперше у житті! І не завтра — аж наступного Різдва!

— Піймав на слові, панно, — усміхнувся знічений нелюд, і потиснув долоньку. Його пальці були витончені та довгі — руки справжнього інтелігента.