Паскудне, тупе й коротке. Занурення у філософію з дітьми ebook

2023

ISBN 978-617-17-0189-2 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Перекладено за виданням:

Hershovitz S.Nasty, brutish and short: adventures in philosophy with my kids/ Scott Hershovitz. — New York : Penguin Press, 2022. — 372 p.

PENGUIN PRESS, аn imprint of Penguin Random House LLC, penguinrandomhouse.com

Переклад з англійськоїБориса Превіра

Дизайнер обкладинкиМарія Глушко

Гершовіц С.

Г42 Паскудне, тупе й коротке. Занурення у філософію з дітьми / Скотт Гершовіц ; пер. з англ. Б. Превір. — Х. : Віват, 2023. — 416 с. — (Серія «Дозвілля», ISBN 978-966-942-828-8).

ISBN 978-966-982-923-8 (укр.)

ISBN 978-1-9848-8181-6 (англ.)

Написати цю книжку Скотта Гершовіца надихнули власні сини. Автор доводить, що діти є носіями філософських думок і їхні запитання — це не дивні, дурні чи пусті балачки, а справжнє мистецтво мислити. На прикладі спілкування із синами Рексом і Генком автор розбирає практичні філософські теми: від правопорушень і використання матюків до феномену зубної феї та Бога. А коли щодень намагаєшся знаходити істину й відкривати світ по-новому, життя перестає здаватися «паскудним, тупим і коротким», яким його нарікає Томас Гоббс.

Ця книжка допоможе вам ухвалювати нестандартні рішення, вибудовувати сильну лінію аргументації, не боятися бути смішними, знаходити спільну мову з дітьми, а головне — думати, як вони.

УДК 37.013.73-028.41

© Scott Hershovitz, 2022

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2023

Вступ

Мистецтво думати

— Дайте мені флософа! — гукав Генк, стоячи в самих трусах у ванній кімнаті.

— Що? — перепитала Джулі.

— Дайте мені флософа.

— Ти сполоскав рота?

— Мені треба флософ, — тільки більше розпалювався Генк.

— Тобі треба сполоснути рота.

— Мені треба флософ! — не вгавав малий.

— Скотте! — погукала Джулі. — Генкові потрібен філософ.

Я — філософ і досі ні разу не був комусь потрібен, тож притьмом кинувся у ванну:

— Генку, Генку! Я філософ. Що таке?

Малий недовірливо покосився на мене й відрізав:

— Ти не флософ.

— Генку, я філософ. Це мій фах. Що сталося?

Нічого не відповівши, він розтулив рота.

— Генку, що трапилося?

— У МЕНЕ ФОСЬ У ЖУБІ ЖАФТРЯГЛО.

Флос. Генк просив флос — одну з тих пластмасових рогачок із ниточкою посередині, щоб чистити зуби. Загалом у цьому є сенс. Флос — справді потрібна штука, надто коли тобі два рочки і твоє головне призначення в житті — засмічувати землю уламками дешевої пластмаси, що дарує тимчасову втіху. А от філософи не потрібні нікому, і про це їм усякчас нагадують.

***

— А що роблять філософи?

— Ну, як тобі сказати? Ми думаємо.

— Про що?

— Про все на світі: про справедливість, чесність, рівність, віру, закон, мову…

— Я теж про це думаю, то і я філософ?

— Мабуть. А ти ретельно думаєш про всі ці речі?

Навіть не згадаю, скільки разів доводилося відповідати на такі запитання. А все тому, що ніколи не робив цього. То я так просто уявляю, як могла б зайти розмова, коли зізнався б комусь, що належу до філософів. Натомість майже завжди кажу, що працюю юристом. Однак тільки тоді, коли мій співрозмовник не юрист, бо в такому разі стаю викладачем права, щоб вигідніше скористатися зі службового становища. А от як випадає поговорити зі справжнім викладачем права, то вже мушу зізнатись, що я філософ. Натомість коли переді мною інший філософ, знову стаю юристом. Це в мене така гра, так мені простіше мати перевагу в будь-якій розмові.

Але насправді я філософ і досі не можу в це повірити. Бо ставати філософом ніколи не планував. На першому курсі Університету Джорджії я хотів вивчати психологію, але групу вже набрали, а вільні місця лишилися тільки на курсі філософії. А от було б бодай одне вільне місце у психологів, ця книжка мала б купу практичних порад щодо виховання дітей. Щоправда, про це тут теж є, тільки поради мої не вельми практичні. Найголовніше, що раджу, — розмовляйте зі своїми (і не тільки) дітьми. Це завжди дуже потішно, та й філософи з дітей — хоч куди.

Найпершу пару з філософії я прогуляв, бо мій народ — не філософи, а євреї — святкують Новий рік восени, щоразу в іншу дату. Прийшовши на друге заняття, я просто зачарувався цим предметом. Викладач Кларк Вулф запитав у кожного з нас, що в житті найважливіше, а тоді став записувати на дошці ім’я та відповідь кожного студента разом з іменами славетних філософів, які дотримувалися схожих поглядів.

Щастя: Робін, Ліла, Арістотель

Задоволення: Анна, Арістіпп, Епікур

Справедливість: Скотт, Нірадж, Кант

Нічого: Віджай, Адріан, Ніцше

Побачивши своє ім’я на дошці, я зрозумів, що моя думка важлива, ба більше — я долучився до дискусії таких видатних особистостей, як Арістотель, Кант і Ніцше.

Це було дуже дивне усвідомлення, але мої батьки не надто зраділи, що я про таке думаю. Пригадую, як сидів навпроти батька в кафе й розповідав, що планую вивчати філософію.

— І що воно таке, та твоя філософія? — запитав він у мене.

Це чудове запитання. Батько не знав на нього відповіді, бо коли вибирав, що вивчати в університеті, місце знайшлося тільки на курсі психології, тож тато став вивчати її. А втім, моя проблема була не менша: я й сам не знав, що відповісти, хоч уже кілька тижнів вивчав філософію. Отоді я й замислився, що таке філософія та нащо вона мені здалася.

Замість відповіді я вирішив дати татові наочний приклад.

— Ми думаємо, що сидимо за столиком у кафе, їмо смажену курку й розмовляємо про навчання, — повів я, — але що, коли це не так? Ану ж як хтось поцупив наші мізки, помістив у банки, під’єднав електроди й стимулює їх так, щоб ми думали, ніби сидимо в кафе, їмо курку й теревенимо про коледж?

— Таке можливо? — поцікавився батько.

— Навряд, але суть не в цьому. Головне запитання тут: звідки ми знаємо, що це не так? Чому вважаємо, що ми — не мізки в банці, яким лише здається, що вони їдять курку?

— І це таке ти хочеш вивчати?

Батьків погляд був який завгодно, тільки не заохочувальний.

— Так. Хіба ти не розумієш? Усе, що ми бачимо, може бути фальшивкою.

Але батько мене не зрозумів. Трапилося це все ще до виходу «Матриці», тож я не міг послатися на авторитет Кіану Рівза, щоб донести ту думку. Кілька хвилин поміркувавши про мізки в банках, я додав:

— Ну ще в нас на факультеті є курс логіки.

— Сподіваюся, на нього ти теж записався, — буркнув тато.

***

Я казав, що й сам не вірю, що став філософом, але це не зовсім так. Найнеймовірнішим здається те, що я досі лишаюся ним — що батько не поклав край моєму задуму ще тоді, за столиком у кафе. Бо філософом я став майже одразу, як навчився говорити, і в цьому я не виняток. Усі діти — усі до однісінького — філософи, але перестають бути ними, коли виростають. Мабуть, відмова від філософствування й перехід до практичніших занять — обов’язковий складник дорослішання. Якщо це правда, то я досі не подорослішав, і такі слова не стануть несподіванкою для моїх знайомих.

Гріх буде не сказати, що посприяли цьому й мої батьки. Досі пам’ятаю перше філософське запитання, над яким замислився. Сталося це в підготовчій школі. Я провів у роздумах увесь день і, щойно настала пора йти додому, помчав коридором, щоб поділитися роздумами з мамою — учителькою молодших класів у тому самому корпусі.

— Мамо, — крикнув я, — я не знаю, яким ти бачиш червоний колір.

— Знаєш. Я бачу його червоним, — відказала вона.

— Так, але ні, — протарабанив я. — Я знаю, який вигляд має червоний для мене, а от як його бачиш ти — не знаю.

Мої слова збили її з пантелику. Та ніде правди діти, висловився я не дуже чітко. Зрештою, мені було лише п’ять. Та я доклав усіх зусиль, намагаючись донести їй, що маю на увазі.

— Червоний ось такий, — сказала мама, показуючи на якийсь предмет червоного кольору.

— Я знаю, що це червоний, — відповів я.

— То нащо тоді питаєш?

— Бо не знаю, яким бачиш його ти.

— Таким, — не приховуючи роздратування, мовила вона.

— Так, — не вгавав я, — але знаю тільки, яким бачу його я, а не ти.

— Любий, я бачу його таким самим, як і ти.

— Ти не можеш цього знати, — уперся я.

— Можу, — відповіла мама. — Це червоний, чи не так?

Вона нічого не розуміла, але я не збирався здаватися.

— Ми називаємо цей колір червоним, бо ти показувала мені червоні предмети й казала, що вони червоні, — зауважив я. — Але що, як бачу червоний так, як ти бачиш синій?

— Цього не може бути. Бо це червоний, а не синій, хіба ні?

— Я знаю тільки, що ти і я називаємо цей колір червоним, але для тебе він може бути такий, як для мене синій.

Не знаю, як довго ми ще сперечалися, але мама так і не зрозуміла, до чого я веду. (Мамо, якщо читаєш це зараз, спробуй ще раз.) А от слова, якими вона закінчила розмову, я запам’ятав назавжди:

— Не варто перейматися через це. Це не важливо, розумієш?

Так мені вперше сказали покинути філософію. І це було далеко не востаннє.

***

Явище, яким я доймав маму, у філософії має назву обернений колірний спектр1. За першого його дослідника вважають Джона Лока, англійського філософа XVII ст., чиї ідеї вплинули на творців американської конституції. Проте ладен закластися, що задовго до Лока над цим питанням сушила голову безліч малечі. (Направду видатний когнітивіст Деніел Деннетт стверджує: більшість його студентів пригадують2, що цікавилися цим від самого малку.) Мабуть, батьки не розуміли, що діти мають на увазі, або не вбачали в тих допитуваннях жодного сенсу. Однак це питання важливе, бо стає вікном до найглибших таємниць Усесвіту й нашого місця в ньому.

Ось як описує згадану дилему сам Лок (легше її збагнути, якщо уявляти, як він промовляє ці слова з виразним англійським акцентом):

Не було б найменшого Натяку на Хибність3… якби... той самий Об’єкт викликав різні Ідеї в Розумах різних Людей. Наприклад, Ідея, яку викликає в одного вигляд Фіалки, була б така сама, що зринає в голові іншого, коли він бачить Чорнобривець, і навпаки.

Знаю, що ви думаєте. Що навіть у п’ять років я висловлювався куди красномовніше од Лока. І вже точно не писав чи не кожнісіньке слово з великої літери, мов навіжений. Та не хвилюйтеся: я не вставлятиму в цю книжку довжелезних цитат давно спочилих філософів. Моя мета — довести, що філософствувати здатен кожен, навіть дитина. Якщо робити це можна навіть у садочку, не знаючи, хто такий Джон Лок, то й нам воно до снаги.

А втім, Лока ми таки прочитали, тож спробуймо розібратися, про що він говорить. У тому коротенькому уривку сховано безліч таємниць: природа кольору, природа свідомості, а також складність — чи то пак неможливість — описати певний досвід словами. До деяких цих загадок повернемося пізніше. Однак остання наштовхує на ще більшу проблему: свідомість інших людей закрита від нас у прямому сенсі.

Інші люди здатні бачити світ інакше — і не лише в метафоричному розумінні, коли мають інші погляди на неоднозначні речі. Вони фактично можуть бачити його не так, як ми. Якби я міг залізти у вашу голову й бачити вашими очима та мозком, то, ймовірно, виявив би, що все там, з мого погляду, геть інакше. Червоне світло могло б бути синє, а небо — червоне. Або відмінність була б не така разюча й полягала б у відтінках і напівтонах. Однак залізти у вашу голову я не можу, то й не знаю, яким бачите світ. Я навіть не знаю, як бачать його люди, з якими знайомий найближче: мої дружина та діти.

Від цієї думки стає дуже самотньо. Якщо Лок має рацію, то ми замкнені у власній голові й відрізані від досвіду інших. Про нього ми можемо тільки гадати, але ніколи не знатимемо напевне.

Зовсім не випадково така думка найчастіше навідує дітей у садочку. Це саме той вік, коли малеча прагне збагнути інших людей і навчитися читати їхні думки. Не знаючи, що думають інші, далеко в цьому світі не зайдеш. Кожен має передбачати дії інших людей та їхні реакції на нашу поведінку. Для цього діти генерують і перевіряють різноманітні теорії щодо поглядів, намірів і мотивації людей навколо. Звісно, самі вони того не знають, адже роблять це неусвідомлено. Так само неусвідомлено вони кидають на підлогу пляшечку, хоча це справжнісінький дослід із фізики та психології (щоразу пляшечка падає на підлогу, і хтось обов’язково її підбирає).

Не знаю, чому того дня в садочку задумався про кольори. Однак те, що відкрив, належно обміркувавши це питання, виявилось межею моєї здатності читати думки інших людей. Я чимало дізнався про погляди, мотивацію й наміри своєї матері, просто спостерігаючи за її поведінкою. Однак хай що робив, я так і не дізнався, чи бачить вона червоний колір так само, як я.

До цього питання ми ще повернемося. Як уже казав, це вікно в найглибинніші загадки Всесвіту. Діти визирають у те вікно постійно. А от більшість дорослих навіть забули про нього.

***

Коли кажу, що діти визирають у те вікно, на мене завжди дивляться дуже скептично. Кажуть, що моя ідея з кольорами була цілком логічна, бо я зрештою став філософом. А для решти дітей це дивно. І може, я сам би вірив таким словам, якби не мав дітей — двійко хлопчаків: Генка, з яким ви вже знайомі, та Рекса, на кілька років старшенького. Коли Рексові було три роки, сам того не розуміючи, він казав речі, що мали неабияку філософську значущість.

Що дорослішими ставали мої діти, то очевиднішими філософами вони були. Якось Джулі запитала в Генка (коли тому виповнилося вже вісім), що він хоче на обід, давши на вибір дві страви — кесадилью або гамбургер. Це виявилося непосильною мукою для малого, немовби він мав вибрати кого з батьків уберегти від неминучої смертіI. Добряче все обміркувавши, Генк зрештою прорік:

— Я буду гамбургер.

— Він уже на столі, — сказала Джулі, бо Генк завжди вибирав гамбургер.

Такий розвиток подій малому геть не сподобався, і він розревівся.

— Що не так, Генку? — спитав я. — Це ж те, що ти хотів.

— Мама не лишила мені вибору, — відповів син.

— Лишила. Ти сказав, що хочеш бургер, і ось тобі бургер.

— Ні, — не погодився Генк. — Вона передбачила мій вибір.

— Так, але мама вгадала.

— Це однаково нечесно, — не заспокоювався Генк, і доки він отак сперечався, гамбургер зовсім охолонув.

Наступного тижня на занятті з філософії права ми зі студентами обговорювали превентивне покарання — ідею того, ніби людину можна покарати ще до злочину, якщо достеменно відомо, що вона збирається його вчинити. Багато хто вважає, що точно передбачити це неможливо, але я дотримуюся протилежної думки. Ось вам один аргумент, дуже подібний до Генкового.

Є дещо нешанобливе в тому, щоб вважати, ніби людина вже ухвалила рішення, коли в неї рішення ще немає, — навіть коли нам точно відомо, яким воно буде. Різницю робить сáме рішення, бо людина вільна рухатися в будь-якому напрямку до того, як ухвалить його, хай навіть ми й знаємо, що вона не піде іншим шляхом. (Чи піде? Чи означає те, що ми розуміємо її плани, що така людина позбавлена свободи волі?) Я розповів студентам про Генка, а тоді ми обговорили, чи мав він право почуватися зневаженим. Багато хто вважав, що так.

У викладацькій практиці я часто ілюструю питання, розглядувані на заняттях, оповідками із життя своїх дітей. Після того ми зі студентами обговорюємо, чи мали рацію мої діти, висловлюючи те чи те. Так я роблю і в розмовах із колегами, бо діти — невичерпне джерело життєвих прикладів. Можу лише сказати, що Рекс із Генком стали справжніми зірками курсу з філософії права.

Уже багато років мені розказують, що мої діти не нормальні, а філософствують лише тому, що в них батько — філософ. Я із цим не згоден. Часто їхні ідеї виринають мовби нізвідки й зовсім не пов’язані з нашою розмовою. Якось за вечерею чотириліток Рекс задумався, чи його життя часом не сон. Уже багато століть філософи сушать голови над цим питанням, проте ніхто й ніколи не розповідав про те Рексові. (Докладно згадане питання ми розглянемо у восьмому розділі, присвяченому природі знання.) Але якби мене спитали, чим мої діти відрізняються від інших, то я сказав би: лише тим, що помічаю, коли вони філософствують, і заохочую їх до цього.

Мої погляди здобули підтвердження, коли я відкрив для себе праці Ґарета Меттьюза, філософа, який більшу частину кар’єри присвятив дітям. Він помер 2011-го, коли Рексові був лише рік. Ми ніколи не були знайомі, але я несказанно зрадів би нагоді зустрітися, бо Меттьюз краще за будь-кого знався на схильності дітей до філософствування.

Його інтерес до цього питання виник так само, як і мій: Меттьюзова донька сказала одну дуже філософську річ. У їхнього кота Пушка завелися блохи, і Сара (якій було чотири рочки)4 запитала, де він їх нахапався. Меттьюз відповів, що блохи перескочили на Пушка від іншого кота.

— А звідки взялися блохи в того кота? — поцікавилася Сара.

— Мабуть, від іншого котика, — пояснив їй Меттьюз.

— Але ж тату, — мовила Сара, — це не може тягнутися до нескінченності, бо єдине, що ніколи не закінчується, — це числа!

Тоді Меттьюз вів курс5, дотичний, зокрема, до Космологічного аргументу, який доводить існування Бога. Версій цього аргументу багато, і деякі з них страх які складнючі, однак основна ідея проста: усяка подія має причину. Тому немає нічого нескінченного й мусить бути якась першопричина, якої ніщо не спричиняло. Дехто вважає, що такою першопричиною є Бог. Найвідоміший представник цієї теорії — Тома Аквінський.

Утім є в згаданого аргументу й неузгодженості. Наприклад, чому ланцюжок подій має скінчитися? А що, як Усесвіт нескінченний у всіх напрямках? А що, коли є якась першопричина, чому це обов’язково Бог? Однак нам байдуже до точності згаданого аргументу. (Про існування Бога ми ще поговоримо у дванадцятому розділі.) Я маю на меті показати, як Сара, сама того не розуміючи, проілюструвала його логіку. «Поки я в університеті доводжу студентам аргументацію першопричини всього, моя чотирирічна донька розробляє власну — про першоблоху!6» — писав згодом Меттьюз.

Таке одкровення від малої застало Меттьюза зненацька, адже він трошки розумівся на психології розвитку. За класифікацією Жана Піаже, швейцарського психолога, що запропонував теорію когнітивного розвитку, Сара мала бути на доопераційній стадії7 розвитку, на якій діти ще не здатні до логічного мисленняII. Але логіка Сари була непорушна й куди переконливіша за Космологічний аргумент. Хай як ви розумієте нескінченну регресію причин, уявити нескінченну регресію котів таки неможливо.

Гаразд, гаразд, знаю, що ви зараз скажете: просто Меттьюз теж був філософ, от і дитина його була схильна до філософствування, тому цей приклад не можна переносити на всіх дітей. Проте Меттьюз зовсім не обмежувався9 власними дітьми. Він спілкувався з людьми, які ніколи не були філософами, і чув від них багато схожих історій про їхніх дітей. Пізніше він став ходити у школи й розмовляв там із малечею, читав казки, у яких порушували філософські питання, а тоді слухав дитячі дискусії.

Найулюбленіша моя історія від Меттьюза — про хлопчика, на ім’я Єн10. Якось у гості до них завітала інша родина, троє дітлахів якої окупували телевізор, тому Єн пропустив улюблений серіал. Коли гості пішли, малий запитав у мами:

— Чому трьом можна бути егоїстами, а одному — ні?

Чудове запитання. Таке просте й таке підривне. Багато економістів вважає, що державна політика має задовольняти потреби більшості, і з цим згодні майже всі філософи. Однак Єнові слова наштовхують на інше запитання: чи варто задовольняти потреби, якщо вони егоїстичні? У такому простому запитанні криється велика небезпека для демократії. Уявімо, Єнова мама винесла б на голосування, що дивитися по телевізору. Чи було б справедливим рішення більшості малих егоїстів?

Я так не вважаю. Якби то був мій син, я пояснив би йому: ми дозволяємо гостям вибирати, що дивитися, бо вони — гості в нашому домі, а не тому, що їх більшість. Це такий вияв гостинності, і ми вчинили б так само, навіть якби вони були в меншості.

А з демократією що? Про це ми подумаємо трохи пізніше, бо Рекс вважає, що в нашій родині панує саме такий лад. А поки лише скажу, що демократія не має орієнтуватися на колективний егоїзм більшості. Виборці повинні керуватися інтересами спільноти та прагнути спільного блага — важливих цінностей, як-от справедливість і верховенство права, — а не особистих інтересів.

Тільки зрозумійте мене правильно. Я вірю в демократію, хай навіть вона не завжди відповідає заявленим ідеалам. Однак підтримую Єна в думці, що коли більшість поводиться егоїстично, то це ще більший егоїзм і ухвалювати колективні рішення так не можна.

Єнове запитання застало маму зненацька, тож вона не знала, як відповісти. Припускаю, тут розгубилася б абсолютна більшість дорослих. Малеча часто ставить під сумнів те, що дорослі звикли вважати за належне. Це одна із причин, чому з дітей такі чудові філософи. «Дорослі мусять розвивати в собі наївність11, потрібну для філософствування, — писав Меттьюз, водночас додаючи: — Для дітей така наївність цілком природна».

Принаймні вона абсолютно природна для найменших. Меттьюз спостеріг, що «спонтанні екскурси у філософію»12 найбільш притаманні дітям від трьох до семи. До восьми-дев’яти років13 вони потроху сповільнюються, принаймні в публічних виявах цього явища. Складно сказати, чому так стається. Може, через зміну інтересів або вплив однолітків і батьків, які кажуть не ставити дитячих запитань. Хай яка була причина, Меттьюз відкрив, що найпростіше спонукати до філософського дискурсу малечу саме цього віку, і його несказанно вразило, які кмітливі їхні аргументи. Він навіть зазначав, що інколи з дітей філософи куди кращі, ніж із дорослих.

***

Мабуть, вам це здається підозрілим. Сама ідея дитячого розвитку полягає в тому, що мозок дитини з віком росте та ускладнюється. Однак, на думку Меттьюза, усе саме навпаки, принаймні в деяких аспектахIII. Діти філософствують із «завзятістю й винахідливістю14, недосяжними навіть для найвигадливішого дорослого». Завзятість можна пояснити тим, що для дитини світ — незнайоме місце. Кілька років тому психологиня Мішель Шуїнар вирішила прослухати15 записи розмов малих дітей із батьками. За якісь двісті годин вона почула приблизно двадцять п’ять тисяч запитань, тобто більш ніж два запитання на хвилину. Приблизно чверть від усіх дітей вимагали пояснення, себто хотіли знати «чому» і «як».

А ще дітлахи страх як полюбляють розбиратися в усьому. В одному дослідженні науковці виявили16, що, не отримавши відповіді на запитання «чому» і «як», малеча починає вигадувати власні роз’яснення. Та й навіть, коли на їхнє запитання відповідають, діти зрідка зостаються вдоволені й далі чомукають та всіляко ставлять під сумнів отримане пояснення.

А втім, ми ще не дісталися до найголовнішої причини, чому діти — першокласні філософи. Просто вони не бояться виставити себе на посміх, не знають, що серйозні люди не ставлять деяких запитань. Як пояснює Меттьюз:

Філософ питає: «Що таке час?»17, тоді як дорослі вважають, безсумнівно, неусвідомлено, що ставити таке запитання немає жодного сенсу. Може, їх цікавить, чи вистачить часу зробити покупки або забрати газету. Може, вони й самі хочуть знати, що воно таке, той час, але спитати, що це, якось не додумуються. Як слушно зауважив святий Августин: «Отже, що ж таке час? Коли ніхто не питає мене про це, я знаю, але як тільки йдеться про пояснення, я вже не знаю»IV.

Не один рік я намагався відповісти на — на перший погляд — не менш дурне запитання: що таке закон? Оскільки я професор права, то, здавалося, мусив би знати відповідь. (Я викладаю в Мічиґанському університеті одразу на двох факультетах — юридичному та філософському.) Однак ніде правди діти, більшість юристів нічим не відрізняється від Августина: коли ніхто не питає в нас, що таке закон, ми знаємо, що це, а як зайдеться про пояснення, то вже не знаємо.

Більшість моїх колег успішно заплющує очі на власне неуцтво. Зрештою, у них купа важливіших справ. А мене, мабуть, вважають за дурника, бо ставлю такі дивні запитання. Проте переконаний, що кожен із нас час від часу має бути дурником. Інколи варто забути про дорослу практичність і мислити як дитина. Бо тільки так можна повернути той щирий подив, із яким діти дивляться на світ, і нагадати собі, як погано ми його знаємо.

***

Першого навчального дня у другому класі Рекс отримав завдання написати про те, ким хоче стати, коли виросте. Згодом вчителька розіслала батькам список кар’єрних амбіцій їхніх чад, не вказавши, хто що вибрав. Та я завиграшки знайшов у тому списку Рекса. Поміж кількох пожежників, жменьки лікарів, ватаги вчителів і просто-таки приголомшливої кількості інженерів був лише один «філософ математики».

За вечерею я вирішив поставити Рексові запитання, на яке досі не міг знайти відповіді:

— Міс Кайнд каже, ти хочеш стати філософом математики. А що таке філософія?

Замислившись на якусь коротку мить, Рекс відповів:

— Філософія — це мистецтво думати.

Я одразу пішов телефонувати батькові:

— Пам’ятаєш, ми сиділи в кафе, коли я вперше приїхав із навчання? Тоді я ще сказав тобі, що хочу вивчати філософію, а ти спитав, що воно таке. Так-от, нарешті я знаю, що це!

Авжеж, тієї розмови він не пам’ятав, та й не надто переймався нею. Але Рекс сказав абсолютну істину: філософія — це мистецтво думати. Філософське питання — те, яке змушує нас замислитися про себе та світ навколо у спробі краще збагнути і те, й інше.

Дорослі та діти філософствують по-різному. Дорослі мислять дисциплінованіше, тоді як діти використовують більш творчий підхід. Дорослі багато знають про світ, але діти показують їм, як мало дорослі його розуміють. Діти допитливі та безстрашні там, де дорослі переважно обережні та закриті.

Девід Гіллз (стенфордський викладач) описує філософію як «незграбну спробу18 відповісти на питомо дитячі запитання, застосовуючи питомо правничі методи». Це вельми влучний опис професійної філософії. Проте він передбачає геть непотрібний розподіл праці. Бо ж дорослі й діти можуть філософствувати гуртом.

Та й мусять робити це спільно. Вони можуть вести бесіди, у яких кожен здатен запропонувати іншому щось нове19. А ще це невимовно весело, бо філософія — то частково гра20, гра з думками. Тож, безперечно, нам варто навчитися мислити як діти, однак і робити це потрібно разом із ними.

***

Ця книжка натхнена дітьми, але написана не для них. Фактично діти — то мій троянський кінь для вас. Бо полюю не на їхні уми, а на ваші.

Малеча філософствуватиме завжди — з вами чи без вас. Натомість я сподіваюся заохотити вас пригадати те діло. А ще хочу додати вам упевненості для розмови про це з вашими малими, показавши, що філософські питання криються у, здавалося б, найбуденніших речах, — ну і трошки повчити вас.

Історії, які розповідатиму вам, переважно про Рекса та Генка. У деяких оповідках вони добряче філософствують: ставлять питання й намагаються його розв’язати. В інших хлопці говорять або роблять щось, що становить філософські питання. Ну а деякі історії стосуються того безглуздого виховання, яке ми даємо дітям, і філософія допомагає виявити, що саме робимо не так.

Часом ми розмірковуватимемо разом із хлопцями, часом — про них. А інколи відходитимемо й перейматимемося дорослими роздумами про найрізноманітніші питання. А втім, мої хлоп’ята завжди будуть десь поряд, бо їм завжди є що сказати.

Рекс із Генком проведуть нам екскурсію світом сучасної філософії. Однак наш маршрут буде досить звивистий. З усіх питань, що чатують на нас, одні будуть цілком універсальні, з якими рано чи пізно мають справу всі батьки. У цій категорії на нас чекають питання про авторитет, покарання та Бога. Інші відбивають специфічні інтереси Рекса та Генка, зокрема розміри Всесвіту. Різних дітей цікавлять різні питання.

Дізнавшись про мій задум, батьки часто ділилися перлами своїх чад. Деякі з тих питань просто неймовірні. Наприклад, одна дівчинка щовечора перед сном запитувала в матері, чому настає новий день21. Мама пояснила їй про рух Землі навколо Сонця, та малу вочевидь механіка не цікавила зовсім. Я краще розповів би їй про безперервне творення22 — поширену серед християнських мислителів ідею, що Бог створює світ постійно. Однак не знаю, чи й така відповідь задовольнила б ту дівчинку. Підозрюю, це питання походить із темних глибин світу, який вона силується збагнути.

А от мої хлопці таких темних питань не ставлять — принаймні поки що. Але допитливість їхня незгасна, тож попереду ще безліч відкриттів. Ця книжка має три частини. Першу я назвав «Пізнаємо мораль». У ній ми обговоримо, що таке права та що стається, коли ними нехтувати. Запитаємо, як варто відповідати на правопорушення, зокрема розберемося, чи завжди за них чекає відплата. Розглянемо також покарання: що це й за що його призначають. Потім перейдемо до питання авторитету й поцікавимося, чи «бо я так сказав / сказала» — справді достатній аргумент, щоб дитина слухалася батьків. Нарешті, поміркуємо про слова, казати яких не можна, — матюки. (Мушу застерегти: я трохи лаюся. Ну гаразд, не трохи. Тільки не спішіть ганити мене, бо в п’ятому розділі подаю аргументи на свій захист.)

У другій частині, «Пізнаємо себе», ми зосередимося на питаннях самовизначення: що таке стать, гендер, раса тощо. Однак і про мораль не забудемо. Наприклад, розмірковуючи над питаннями статі й гендеру, подумаємо, яке місце відведене їм у спорті. А говорячи про расу, спитаємо, чи вона є підставою для відповідальності — і чи правильно було б сплатити репарації за минулі рабство та сегрегацію.

Третя частина має назву «Пізнаємо світ». Починається вона із запитань про знання. Разом із Рексом ми помислимо, чи не спимо насправді впродовж усього життя. Розглянемо й скепсис — думку про те, що не можна бути впевненим ані в чому. Потім перейдемо до питань про правду, зокрема поміркуємо про зубну фею. Далі потренуємо мозок роздумами про нього самого, ставлячи запитання, що таке свідомість. Розглянемо й нескінченність. А наприкінці нашої мандрівки спробуємо розібратися, чи існує Бог.

***

Рухатимемося ми швидко, принаймні як для філософів. На доскональне вивчення бодай однієї з розглядуваних тем може піти все життя, тому найкраще, що варто зробити, — пробігтися по них тезово. Проте якщо все мине вдало, дочитавши книжку, ви матимете достатній багаж знань, щоб аналізувати ті питання — як разом із вашою дитиною, так і самотужки. Певно, це моя улюблена річ у філософії: займатися нею можна будь-де й будь-коли — як спілкуючись з іншими, так і на самоті. Потрібно просто ретельно думати.

До речі, щодо цього. Попрошу вас читати книжку не так, як читаєте зазвичай. Більшість авторів науково-популярної літератури вірять у те, про що пишуть, і покладаються на те, що читачі безапеляційно визнають їхній авторитет і бачення світу.

Однак я прагну геть протилежного. Авжеж, мені було б приємно, якби ви могли подивитися на світ моїми очима, але не заперечуватиму, коли ваша думка відрізнятиметься від моєї — за умови, звісно, що ви належно все обміркували. Ба більше, попрошу вас ставитися до моїх аргументів скептично. Не визнавайте сліпо моєї правоти. Натомість уявіть, що в цій книжці є помилки, і уважно їх вишукуйте.

Тільки прошу, зробіть мені одну послугу. Не просто сперечайтесь, а подавайте аргументи, коли бачите, що я помиляюся. А як поясните, чому я помилився, уявіть, що я міг би вам відповісти. А тоді — що скажете на це та якою буде моя відповідь. Робіть так, поки не побачите, що нічого нового не дізналися. Тільки не здавайтеся надто швидко, бо що далі заходите, то більше розумієте.

Саме так і працюють філософи (принаймні дорослі). Я завжди повторюю студентам: якщо маєте зауваги до праці іншого філософа, не забувайте: він уже все обмислив і виснував, що деякі речі такі хибні, що про них навіть не варто згадувати. Далі подумайте, чому так сталося. Якщо добре постараєтеся, але не побачите, де помилилися самі, — розкажіть про це іншим. Суть у тому, щоб виробити звичку ставитися до власних ідей так само критично, як і до думок інших.

Цього підходу я дотримуюся й зі своїми дітьми. У нашому домі улюблене американське правило — «кожен має право на власну думку» — не діє. Бо в нас думку заведено обстоювати. Я ставлю своїм малим багато запитань, а тоді критикую їхні відповіді, щоб діти вчилися критично ставитися до власних думок. Інколи це їх дратує, але такі вже в мене погляди на правильне виховання.

Ми звикли підтримувати інтереси дітей і заохочувати їх до нового. Ми знайомимо їх із мистецтвом, літературою та музикою; записуємо на спортивні секції; готуємо й танцюємо разом із ними; розповідаємо про науку й водимо помилуватися природою. Але один обов’язок батьки часто ігнорують, бо не вважають його за обов’язок. Ідеться про виховання з дітей мислителів.

Читаючи книжку, ви багато дізнаєтеся про те, як заохотити дитину до цього. Найпростіший спосіб — ставити безліч питань, а тоді просити пояснити відповідь. Проте вчителем тут бути не варто. Навіть краще, якщо утримаєтеся від повчань.

Джена Мор Лоун керує Дитячим центром філософії при Вашингтонському університеті. Як і Меттьюз, вона часто ходить у школи поспілкуватися з дітьми, однак філософії їх не навчає23. Натомість вони гуртом філософствують. Ця різниця дуже тонка, але вкрай важлива. Діти схильні до філософії — інколи навіть більше від дорослих. Саме тому до дітей потрібно ставитися як до рівних бесідників і сприймати їхні ідеї цілком серйозно. Питання варто розв’язувати спільно з ними, а не для них. Коли філософствуєте, це не так складно, як може здатися, адже ви й самі не знаєте відповідей.

І це підводить мене до останнього прохання: відкладіть убік дорослу упередженість. Більшість дорослих — як мій батько. Їм бракує терпіння, щоб розв’язувати загадки, над якими сушать голови філософи і які не завжди практичні. Роздумами про те, чи справді світ такий, як здається, хліб не намастиш. Та сподіваюся, мені вдасться змусити вас забути про це бодай на якийсь час. Та й нащо вам те масло, коли світ справді може виявитися не тим, чим здається?

***

Рекс із Генком довго розпитували мене, чому я вибрав таку чудернацьку назву для книжки. Річ у тім, що вислів «паскудне, тупе й коротке» запозичений в англійського філософа Томаса Гоббса, сучасника Джона Лока. Гоббс намагався уявити, яке було б життя людини, якби над нею не існувало влади — висловлюючись по-філософському, у природному стані. Так-от, Гоббс дійшов висновку24, що таке життя було б жахливе і становило б «війну всіх проти всіх». У природному стані, пише Гоббс, життя людини було б «самотнє, бідне, паскудне, тупе й коротке», себто solitary, poor, nasty, brutish and short25.

Не знаю про природний стан, але війна всіх проти всіх — це точно про родину з малими дітьми.

І це нам ще пощастило. Живемо ми зовсім не самотньо й не бідно, але дітлахи наші — просто майстри досадити.

Попри це, вони дуже славні малюки. І то теж несказанний талан, бо Рекс та Генк можуть бути аж надто славні. А втім, усі діти бувають часом гучні й нестерпні. Через це у книжці й відведено так багато питанням помсти та покарання у вихованні малечі.

Проте мої хлопчаки охоче погоджуються з описом, поданим отут, принаймні частково.

— Ти тупенький-паскудненький? — спитав я якось у Генка.

— Ну, може, трохи паскудненький, але точно не тупий, — відказав він.

А от Рекс був за інший заголовок для книжки — хотів назвати її «Не паскудне, не тупе, а просто коротке» (Not Nasty or Brutish, Just Short). Програвши битву, він став благати мене завести блог із такою назвою. Тож пильнуйте, може, невдовзі натрапите на таку сторінку в інтернеті.

А поки вони з молодшим братом виступатимуть головними зірками мого шоу. Бо я ще не стрічав філософів, кращих од них. І смішніших. І вже, напевно, у кмітливості іншим до них — зась.

Частина перша

1

Права

Обожнюю набирати ванну. Звісно, не для себе. Я — гетеросексуальний чоловік, вихований у минулому столітті, тож у ванні не вилежуюся. Так само не звик я висловлювати весь спектр емоцій. Але мої діти обожнюють купатися у ванні, і хтось мусить набирати її для них. Переважно це я.

Чому? Бо наша ванна кімната вгорі. А внизу в нас — божевільня. Діти стомлюються, накопичують купу кінетичної енергії, а відтак випаровуються останні краплі самоконтролю — і шум від малюків може позмагатися з галасом будь-якого рок-концерту. Хтось обов’язково кричить, що час повчитися грати на піаніно або що займатися вже запізно. Або комусь не дали десерту, або десерт дали, але він увесь розляпався на сорочку. Або просто час погорлати. Одне слово, крик у нас — космологічна стала.

Того я й тікаю нагору. Кажу, що йду набрати ванну для Генка, і біжу на сходи — назустріч найкращій порі дня. Зачиняю за собою двері, пускаю воду й починаю регулювати її температуру: щоб була не дуже гаряча, але й не зовсім холодна. Кручу краник сюди-туди, щоб усе було точно. Прáва на помилку не маю, бо інакше вода буде надто гаряча. Або надто холодна. Або і те, й інше, бо для дітей закон суперечності не діє, і хай як стараюся, зроблю все неправильно. Однак цієї миті я перебуваю в повному спокої. Бо звук води заглушує крики знизу. Там, нагорі, сам-один на кахляній підлозі, я сиджу наодинці зі своїми думками (мої думки — то мій телефон) і насолоджуюся самотою.

Якось дружина розкусила мою стратегію, тому тепер інколи й сама зголошується піти туди. Тож, коли чую «Піду наберу ванну для Генка», на душі одразу стає тоскно. Проте, як і всяка гетеросексуальна жінка, вихована в минулому сторіччі, Джулі не вміє користуватися такою золотою нагодою і, увімкнувши воду, замість повтикати в телефон, поки набирається ванна, береться за щось практичніше, наприклад ставить прання. Або й робить щось геть немислиме: повертається в кімнату до дітей, щоб зайнятися… батьківськими обов’язками! Знаю, знаю, мені мало б бути соромно. І мені справді буває соромно. Тільки не через те, про що ви подумали. Бо можливість побути наодинці — найбільша з доступних нам розкошів. Тому хтось та й має користуватися нею. І хай би це краще була Джулі, ніж я. Та коли вона не хоче, мені не лишається вибору.

Так-от, сиджу я одного вечора на підлозі у ванній, краєм вуха чуючи, що сьогодні вечірній сказ скаженіший, ніж зазвичай. Генк (тоді ще п’ятиліток) верещить як недорізаний. Це означає, що сталося щось дуже серйозне (коли кажу серйозне, маю на увазі тривіальне).

Коли ванна набралася повна, вимикаю воду і прощаюся зі своїм спокоєм.

— Генку, ванна готова, — гукаю зі сходів.

Відповіді — нуль.

— ГЕНКУ, ВАННА ГОТОВА! — горланю я, намагаючись перекричати його вереск.

— ГЕНКУ, ВАННА ГОТОВА! — радісно вторує мені Рекс.

— ГЕНКУ, ВАННА ГОТОВА! — роздратовано кличе Джулі.

А тоді, гучніші з кожним кроком, до мене наближаються схлипи. Неквапні. По. Одному. За. Раз. Аж доки не являється сам Генк — розпсихований, захеканий.

Намагаюся його заспокоїти.

— Генку, що трапилось? — питаю лагідно. Не почувши відповіді, шепочу ще лагідніше: — Генку, що тебе так засмутило?

Він досі не може опанувати себе. Починаю знімати з нього одяг, а Генк тим часом і далі скімлить. Усадивши малого у воду, пробую знову:

— Генку, що тебе так засмутило?

— Я… у мене немає…

— Що, Генку, чого в тебе немає?

— У МЕНЕ НЕМАЄ ПРАВ! — виє він і душиться новою порцією сліз.

— Генку, — не полишаючи надії втішити його, говорю лагідно, але вже з деякою цікавістю, — а що таке права?

— Не знаю, — скиглить він, — але їх у мене нема.

***

Це був той випадок, коли Генкові знадобився вже справжній філософ. На щастя, я був поруч:

— Генку, у тебе є права.

Це його зацікавило. Потік сліз трохи вщух.

— Так, Генку, у тебе є права. Ціла купа прав.

— Правда? — захлинаючись, перепитав він.

— Так, правда. Хочеш послухати про них?

Генк кивнув.

— Ну, почнімо з Тигри, — повів я. Тигрою звали Генкового найкращого друга, іграшкового білого тигра, з яким малий був нерозлучний від самого народження. — Чи може хтось забрати в тебе Тигру?

— Ні, — відказав він.

— А хтось може гратися ним без твого дозволу?

— Ні, — мовив Генк. — Тигра мій.

До цього часу сльози майже перестали котитися.

— Правильно, — сказав я. — Бо Тигра твій. І це означає, що ти маєш на нього право. Ніхто не може забрати Тигру або навіть просто погратися ним, поки ти цього не дозволиш.

— Але хтось може його забрати, — заперечив Генк, починаючи захлинатися свіжою порцією сліз.

— Так, твоя правда, — відповів я. — Хтось справді може забрати в тебе Тигру. Але чи правильно це буде? Чи все-таки неправильно?

— Неправильно, — мовив він.

— Авжеж, неправильно. Ось це й означає, що в тебе є права. Бо коли забрати в тебе Тигру — неправильно, то в тебе є право не віддавати його.

Генкове личко вмить проясніло.

— У мене є право на своїх травинок! — виголосив він, плутаючи слова «тваринки» і «травинки». Відтоді це моя улюблена обмовка.

— Точно! У тебе є право! Це означає, що твої тваринки належать тобі.

— Я маю право на всі свої іграшки! — додав Генк.

— Так, маєш!

Однак тої миті він знову спохмурнів і заголосив.

— Генку, чого ти знову засмутився?

— Бо в мене немає права на Рекса.

Власне, це й спричинило істерику, що її він допіру завів. Генк хотів погратися з Рексом, а Рекс хотів почитати. Виявилось, у Генка немає права на Рекса.

Я пояснив йому:

— Ні, прáва на Рекса в тебе нема. Він сам вирішує, що хоче: гратися або читати. Ми не маємо прав на інших людей, якщо вони нам чогось не пообіцяли.

Звісно, це все надто спрощено. Часом ми висуваємо претензії іншим людям, навіть якщо вони нічого нам не обіцяли. Однак я вирішив приберегти подробиці на майбутнє, коли мій юний філософ буде в ліпшому гуморі. А тим часом ми обговорили, що Генк робитиме, поки Рекс читає.

***

Слізно голосячи у ванні, Генк озвучив одне дуже цікаве спостереження про права. На моє питання, чи може хтось узяти Тигру без його дозволу, Генк дав заперечну відповідь. Проте вже за секунду обдумав свої слова й дійшов висновку, що Тигру таки можуть узяти без його дозволу. Фактично Генк так чинив із Рексовою улюбленою іграшкою — Жирафком. (Перш ніж критикувати імена, які мої діти вибрали своїм іграшкам, знайте, що в їхньому віці я був менш креативний. Моїх найкращих друзів звали просто Мавпа та Жираф.) Тільки-но навчившись повзати, Генк за першої-ліпшої нагоди залазив у Рексову кімнату, затискав Жирафка підборіддям і тікав геть. Рекс мав на свого Жирафка таке саме право, як Генк — на Тигру. А втім, Генк брав іграшку, коли заманеться.

То що це каже нам про права? Ну, по-перше, що Генкове право на Тигру захищає іграшку як його власність. Однак саме поняття власності — річ нематеріальна. Навколо Тигри немає силового поля, що не дає іншим узяти його. Натомість захист, який надає Тигрі Генкове право власності, по-філософському називають нормативним. Це означає, що сформовано його нормами — стандартами, які визначають нашу поведінку. Той, хто прагне чинити правильно, не братиме Тигри без Генкового дозволу (принаймні без вагомої на те причини, але про це вже за мить). Біда лиш у тому, що не всі хочуть поводитися правильно. Захист, наданий правом власності, залежить від готовності інших визнавати й поважати його.

***

Перш ніж рухатися далі, погляньмо мигцем на питання мови й тих, хто ставиться до неї з особливим педантизмом. Я запитав у Генка, чи може хтось узяти Тигру без його дозволу, і малий відповів, що ні. Однак, як слід розмисливши, він змінив відповідь на «так». Прикметно, що як першого, так і другого разу Генк не схибив.

«Га? Що? — спитаєте ви. — Як таке можливо?» Річ у тім, що слово «могти» напрочуд гнучке. Ось вам коротенький приклад для наочності.

Коли я вчився в Оксфорді, друг повів мене в місцевий бар, де замовив два кухлі пива.

— Вибач, друзяко, не можу. Ми зачинені, — відповів йому бармен.

Мій друг подивився на годинник. На ньому було 23:01, тоді як бар зачинявся о 23:00.

— Та ну, налий нам два кухлі.

— Вибач, не можу. Такий порядок.

— Та все ти мо-о-о-о-ожеш, — наполіг мій приятель.

А зараз поставмо історію на паузу. Невже мій друг хотів показати, що бармен не зрозумів значення слова «могти»? Ні. Бо, згідно з одним зі значень цього слова, він справді не міг продати нам пиво. Натомість протяжне «мо-о-о-о-ожеш» було спробою зосередити увагу бармена на другому значенні. Бармен стверджував, що йому не дозволено продавати нам пиво, тоді як мій друг показував, що він може це робити: крім нас, у барі не було відвідувачів, тож ніхто не побачить, якщо він плесне нам пивцяV. Гамбіт спрацював: бармен налив нам два кухлі пива і, хоч запевняв, що не може (не має дозволу), усе-таки це зробив (без жодних наслідків для себе).

У нашій розмові Генк змінив фокус достоту так само. Малий зрозумів, що я питав у нього, чи хтось може (має дозвіл) брати Тигру, і цілком слушно дав заперечну відповідь. Та коли подумав про те, що хтось може (має змогу) взяти Тигру, на очі йому навернулися сльози.

Для чого я марную час, окреслюючи цю відмінність? Ну, бо така вже у філософа робота: ми уважно аналізуємо, як працюють слова. А втім, я просто переконаний, що серед ваших знайомих є хтось, для кого вершиною інтелектуальності є така гра слів:

— Чи можу випити чаю?

— Не знаю.

Либонь, ця людина вважає, що ви мали б спитати: «Чи можна мені випити чаю?» З такими телепнями справ краще не мати. А як обірвете всі зв’язки, порадьте, що вони можуть і мусять навчатися в малих дітей, бо ті знають мову краще од будь-кого з них.

***

Повернімося до питання прав. Що ж воно таке взагалі — ті права? Складно дати точне означення. Якось у нас із Генком трапилася про це розмова. Тоді йому виповнилося вже вісім, і того дня Генк прибирав у своїй кімнаті, а мене покликав, щоб я оцінив його старання.

— Ого, гарно, — сказав я.

— Дякую! Я поскладав майже все.

— А куди ти склав свої права? — запитав я.

— Ти про що?

— Про твої права. Наприклад, право на Тигру. Куди ти склав його?

— Нікуди я його не складав, — мовив Генк. — Воно всередині мене.

— Точно? А де? У пузику?

— Ні, — засміявся малий. — Воно не в якомусь конкретному місці, а просто всередині мене.

— То чого його не дістанеш? Так воно не обтяжуватиме тебе.

— Його не можна вийняти, — відповів Генк. — Його не можна навіть узяти в руки.

— А якщо відригнути? — поцікавився я.

— Ні, — похитав головою малюк. — Правá не виригаєш.

На цих словах він побіг геть, тож ми так і не з’ясували, що таке правá. Крім, звісно, того, що їх не виригаєш.

Проте я готовий завершити думку. Генк зрозумів усе лише наполовину. Так, прав у руках не потримаєш. Проте вони не всередині нас. Бо права — це взаємини.

Зараз усе поясню. Уявімо, ви маєте право отримати від мене тисячу доларів, себто право вимагати з мене грошей. Ця претензія поширюється також і на мене; якщо лише я винен вам грошей, то тільки на мене й більш ні на кого. Проте деякі права поширюються на кількох людей (наприклад, ми з Джулі разом завинили перед вами). А буває й таке, що право поширюється абсолютно на всіх. Зокрема, ви маєте право не отримувати по пиці. Якщо хтось захоче затопити вам у мармизу, ви цілком можете нагадати тій особі про її обов’язок не робити цього.

З останнього речення стає зрозуміло, що, коли маєте право, це накладає обов’язок на інших. Тому я й сказав, що права виникають у взаєминах. Сторонами права є щонайменше дві особи: правовласник і зобов’язана сторона. Права та обов’язки завжди ходять парою. Це дві сторони одного виду взаємин.

Яка природа таких взаємин? Щоб з’ясувати це, звернімося по допомогу до моєї улюбленої філософині Джудіт Джарвіс Томсон. Вона чудово зналася на етиці й розробляла блискучі мисленнєві експерименти — ті вигадані історії, якими філософи перевіряють свої ідеї. Уже за мить ми ознайомимося з деякими з них. А втім, відома вона ще й через свою теорію прав26.

Томсон каже, що, коли у вас є право, це створює складні взаємини між вами та особою, яка має перед вами відповідний обов’язок. Такі стосунки можуть мати безліч ознак. Ось кілька з них. Позичивши у вас тисячу доларів до вівторка, я мушу сповістити вас, якщо не можу повернути борг вчасно. Як не виплачу боргу, коли настане пора, буду змушений перепросити і спробувати загладити провину. Та що найважливіше, за інших рівних умов однаково муситиму віддати вам ту тисячу до вівторка.

Що означає фраза за інших рівних умов? Це філософське поняття, яке передбачає, що обставини можуть змінитися. Знову-таки, я позичив у вас тисячу доларів до вівторка, але у вівторок виявляється, що мені конче потрібно заплатити за квартиру, інакше моя родина опиниться на вулиці. То чи зобов’язаний я повертати вам гроші? Мабуть. Ви навіть можете постраждати більше за мене. Однак коли вам не світять серйозні наслідки, краще вже я заплачу за квартиру, перепрошу у вас за затримку й докладу всіх зусиль, щоб віддати борг якомога скоріше.

Одне з найнагальніших питань філософії моралі — скільки всього має статися, щоб обов’язок можна було скасувати? Відповідь проста: небагато. Тому інколи варто нехтувати правами інших, бо наслідки від того будуть кращі, ніж якби ми їх дотримувалися. З такого погляду ви можете вільно дати мені по писку, якщо добро від цього вчинку переважить зло.

Дехто вважає це за цілком логічне. Проте варто зауважити, що в такому світлі правá можуть здатися чимось неважливим. Замість думати, які в кого права, ми можемо просто спитати в себе, які наслідки матимуть наші дії: добрі чи погані. Якщо добрі — уперед, як погані — не робіть нічого. Чиїсь права ніяк не вплинуть на ваші дії.

Для такої системи поглядів є спеціальний термін — консеквенціалізм27. Відповідно до неї, моральний статус вчинку продиктований його наслідками. Найвідоміша версія консеквенціалізму — утилітаризм, згідно з яким ми повинні прагнути максимальної корисності, утилітарності. А що це таке? Є кілька тлумачень. За одним із поглядів, це баланс насолоди та болю у Всесвіті. Якби вам закортіло натовкти мені мармизу, утилітарист (але лише певного виду) поставив би вам запитання, чи насолода, відчута від того удару, переважить завданий біль. У такому разі ні про які права не йшлося б.

Роналдові Дворкіну такий погляд на мораль геть не подобався. Він навіть написав книжку «Серйозний погляд на права»28, у якій стверджує, що до питання прав варто ставитися — вгадайте як? — серйозно. (Дворкін належав до філософів права, які в останні десятиліття мали чи не найбільший вплив у філософській спільноті. У деякому розумінні моя філософська робота продовжує його напрацювання.) Послуговуючись поняттями карткових ігор, Дворкін стверджував, що в моральному дискурсі права б’ють користь29.

Щоб краще зрозуміти, що мав на увазі Дворкін, розгляньмо мисленнєвий експеримент «Трансплантація»30. Ви — лікар, який стоїть перед складним вибором. П’ятьом вашим пацієнтам потрібна термінова трансплантація, кожному — різного органа. Усі п’ятеро помруть, якщо негайно не дати їм необхідних органів. До вас привозять чоловіка зі зламаною рукою. Його травма не смертельна, але ви думаєте, що, коли вбити його одного, можна зібрати всі потрібні органи та врятувати інших п’ятьох пацієнтів. Ви питаєте в того бідолахи, чи не проти він загинути, на що чуєте: звісно, проти.

То чи варто його вбивати? Бо ж коли ціною одного життя врятуєте цілих п’ять, вірогідно, загальне благо переважитьVI. Та чи можна вам робити це? Усяк той чоловік має право на життя. Отже, воно б’є добробут інших п’яти пацієнтів.

***

Чи не б’є? Так ми й підійшли до найвідомішої ломиголовки сучасної філософії, відомої як Дилема трамвая (або Проблема вагонетки).

Щоб її проілюструвати, потрібні нові мисленнєві експерименти — історії, що їх вигадала Джудіт Джарвіс Томсон. Перша має назву «Перехожий та перемикач»31, і ось яка вона: по колії несеться трамвай. Прямує він просто на п’ятьох робітників, які ремонтують рейки. Якщо його не зупинити, усі робітники загинуть. Та є хороша новина: ви стоїте біля перемикача стрілок, яким можна скерувати трамвай на іншу колію! На жаль, є й погана новина: на тій колії теж є робітник — щоправда, один, але він неминуче загине, коли зміните напрямок.

То що зробите?

Більшість скаже, що скористається перемикачем, щоб трамвай збив лише одну людину замість п’яти.

Та постривайте! Хіба чоловік із прикладу про трансплантацію не має права на життя, навіть якщо його вбивство врятує п’ятьох інших людей? То чого ж ми тоді позбавляємо цього права того самотнього робітника?

***

Нещодавно я розглядав Дилему трамвая зі своїми студентами. Заняття відбувалося в мене вдома, щоб у ньому могли взяти участь і мої діти. З іграшкової залізниці вони збудували модель колії, а з плином того, як ми адаптували історію, малі вносили в ту модель зміни.

З-поміж усіх версій їхньою улюбленою була «Товстун»32 (знаю, назва не найкраща, але вона потрібна для наочності). Отже, наш трамвай знову втратив контроль і несеться на п’ятьох робітників. Щоправда, цього разу ви стоїте далеко від перемикача стрілок — на мосту — і безпорадно спостерігаєте за драмою, що розгортається внизу, аж тут помічаєте, що поблизу на парапет сперся товстелезний чолов’яга. Якщо злегка підштовхнути, він упаде просто на колію, його здоровенне тіло заблокує трамвай — і робітники будуть урятовані. Однак у такому разі трамвай уб’є товстуна — якщо він не розіб’ється, коли впаде.

То що вдієте? Уб’єте одного, щоб урятувати п’ятьох? Чи хай краще трамвай чавить усю п’ятірку?

Більшість відповідає, що не штовхала б товстуна, давши п’ятьом загинути.

Але чому? Моральний розрахунок — загине або п’ятеро, або лише один — той самий, що й у попередніх прикладах. Тільки чомусь у «Перехожому та перемикачі» всі вважають за нормальне вбити людину, а в «Товстуні» та «Трансплантації» — ні.

Чому так? У чому різниця? Ось це і є Дилема трамвая.

***

Дилема трамвая змушує переосмислити те, що ми сказали у «Трансплантації». Там ми вирішили, що вбивати пацієнта не можна, бо він має право на життя. Проте робітник на колії теж має таке право, але більшість чомусь готова його вбити. Часом виникає враження, що життям однієї людини можна пожертвувати, якщо це врятує групу. Отже, потрібне пояснення, чому в прикладах із трансплантацією й товстуном ми не маємо права на вбивство.

Пошукаймо, яке саме право порушене в «Трансплантації» та «Товстуні», але не діє в «Перехожому та перемикачеві».

Чи є взагалі таке право? Мабуть. Для натхнення звернімося до Імануеля Канта.

Кант жив у XVIII ст. в Німеччині і разом із Платоном та Арістотелем належить до короткого списку найвпливовіших філософів в історії. Скрізь у нього панував бездоганний порядок: подейкують, Кант так чітко дотримувався розпорядку дня, що по його прогулянках сусіди звіряли годинники.

Кант стверджував33, що людей не можна вважати за засоби досягнення цілей і до них потрібно ставитися як до людей. Себто ми мусимо визнавати їхню людськість — рису, що відрізняє людей від речей (які ми використовуємо, намагаючись досягти певних цілей). І що ж відрізняє людей від речей? А те, що ми самі визначаємо цілі, можемо пояснити, для чого вони нам, шукаємо способу досягти їх тощо. Отже, щоб ставитися до людей як до людей, потрібно поважати такі риси.

Варто, однак, зауважити: Кант також вважав, що інколи до людей можна ставитися як до засобів. Наприклад, коли студентка просить написати їй рекомендаційного листа, вона використовує мене як засіб для досягнення власних цілей, бо сподівається, що мій лист допоможе знайти ліпшу роботу. Проте вона використовує мене не так, як використовувала б, зокрема, комп’ютер, розсилаючи резюме. Просячи написати листа, студентка використовує мене як людину, дає мені змогу вирішувати самотужки, визнати її ціль чи ні, тоді як комп’ютер у цій справі права голосу не має. А я маю.

То чи допоможе Кант розв’язати Дилему трамвая? Дехто вважає, що так. Інші заперечують, стверджуючи, що справжнім правом тут є право вважатися за людину, а не за засіб для досягнення цілі.

Повернімося до наших ситуацій. У «Трансплантації» ви явно порушите це право, убивши пацієнта зі зламаною рукою. Ви спитали, чи готовий він пожертвувати життям, і отримали відмову. Але якщо все одно його вб’єте, це означатиме, що для вас той пацієнт — звичайний мішок з органами, а не жива людина, яка має право на власний вибір.

Те саме стосується й «Товстуна». Зіштовхнувши чолов’ягу на колію, ви поставитеся до нього як до предмета, а не людини. Бо все, що вас цікавитиме тієї миті, — це скористатися його тілом, щоб заблокувати дорогу.

А як щодо «Перехожого та перемикача»? На перший погляд, тут погано геть усе, бо ви не отримуєте дозволу від самотнього робітника — на це просто немає часу. Проте ви й не використовуєте того бідолаху як інструмент, щоб досягти цілі. Він узагалі не становить частину вашого задуму, бо, навіть якби його там не було, ви однаково смикнули б за важіль. Його загибель — сумний побічний ефект34 плану порятунку п’ятьох робітників, згідно з яким ви переводите трамвай на іншу колію. Тож, якщо йому таки вдасться порятуватись, це вас тільки більше потішить.

Саме це й відрізняє його ситуацію від прикладів із товстуном і чоловіком зі зламаною рукою. У тих історіях їхня втеча зруйнувала б ваші плани. Отже, ми, здається — але це лише здається, — знайшли розв’язок Дилеми трамвая.

***

Або й не знайшли. Звісно, Томсон знала про Канта й розглядала розв’язок35, до якого ми з вами оце дійшли. Проте вона його відкидала.

Чому? Ну, бо для цього в Томсон є ще одна історія.

Та історія має назву «Петля»36. І вона точно така, як «Перехожий та перемикач», тільки цього разу колія становить петлю, іде по колу. Трамвай так само несеться на п’ятьох робітників. Смикнувши за важіль, ви спрямуєте трамвай на інший відрізок колії, на якому стоїть один робітник. Проте той відрізок сполучений із першим. Не було б на ньому робітника, трамвай повернувся б і вбив п’ятьох з іншого боку. Самотньому робітникові до снаги зупинити трамвай, але лише ціною власного життя.

То чи можна звернути трамвай у такій ситуації? Зауважте, що цього разу до самотнього робітника ви поставитеся як до інструмента, що допоможе досягти цілі. А якби його там не було (припустімо, він якось утік), ваш план порятунку п’ятірки провалився б. І знову-таки, вам потрібна його здатність зупинити трамвай, інакше загинуть п’ятеро робітників. Через це «Петля» дуже подібна до «Товстуна».

Однак Томсон вразило те, що можна розвернути трамвай у «Петлі». Дослідниця не розуміла, як додаткова колія за робітником змінить ситуацію з морального погляду. На її думку, «Петля» ідентична «Перехожому та перемикачу». Додаткова колія не зробить ніякої різниці, бо трамвай до тієї колії навіть не доїде.

Якщо Томсон має рацію, то кантівський варіант — що ґрунтується на праві вважатися за людину, а не за засіб для досягнення цілей — не розв’язує Дилеми трамвая.

***

З Томсон погоджуються деякі філософи37, зокрема й мій Рекс. Якось ми обговорювали «Петлю».

— Ти смикнув би за важіль? — спитав я в нього.

— Так, це те саме, що й у першій історії, — відповів Рекс, маючи на увазі «Перехожого та перемикача». — Колія довша, але це нічого не змінює.

— Але дещо тут відрізняється, — мовив я й пояснив, що у випадку з петлею ми використовуємо тіло робітника, щоб зупинити трамвай. — Через це ситуація така сама, як у «Товстуні».

— Так, справді схоже на «Товстуна», — погодився Рекс, — але все одно трохи інше.

— Чому?

Він завагався:

— Бо тут ми хоч і використовуємо його, але це не зовсім так.

— Ти про що?

— Ну, бо він уже стоїть на колії, а товстуна треба на неї скинути. Для цього його доведеться штовхнути. Тому це різне.

Рекс має рацію. Це інше. Питання тільки в тому, чи має значення така різниця. Деякі філософи вважають, що має. У «Трансплантації» й «Товстуні» потрібно фізично контактувати з людьми, яких ви вбиваєте, а це щонайменше бридко.

Але чи важить це якось із погляду моралі? Щоб перевірити ідею, розгляньмо ще один приклад. Назвімо його «Товстун у пастці»38. Починається він так само, як і «Товстун»: трамвай, п’ятеро робітників, товстун на мості. Однак цього разу товстун стоїть на люку, просто над колією. Якщо смикнете за важіль, чоловік звалиться просто на колію, зупинить тілом трамвай і врятує робітників. Ну і, звісно, загине. Зате ви не торкнетеся його й пальцем.

Та чи виправляє це якось історію? Навряд. Хоч тягнути за важіль не так гидко, як штовхати чоловіка з мосту, в обох випадках винуватцем його загибелі будете ви. Тож немає значення, як саме це станеться.

Літератури, присвяченої Дилемі трамвая, купаVII, і розглядають у ній безліч ситуацій. Подекуди вони зовсім безумні й містять лавини, бомби, другий трамвай і навіть спеціальні платформи, що повертають колії.

Такий закуток філософії часом навіть називають трамваєлогією39. Коли хтось каже, що дискусія скотилася у травмаєлогію, це означає, що розмова вийшла з-під контролю. Ми ж бо починали із цілком серйозної теми — визначення обсягу та меж своїх прав, — але чомусь дійшли до нескінченних суперечок про трамваї та обговорення геть нереалістичних ситуацій.

Людям невтаємниченим усе це може здатися повним безглуздям. Найкращий відгук із критикою трамваєлогії, який я читав, належить перу інженера-залізничника на ім’я Дерек Вілсон. Ось такого листа надіслав він у газету Globe and Mail40:

Уявні експерименти з етики, у яких розглядають некерований трамвай, становлять наочний приклад того, як, не маючи знань із теми, люди захоплюються всілякою маячнею. Трамвай або потяг не може втратити керування, бо оснащений аварійними гальмами, які зупиняють машину, якщо з водієм раптом щось стається.

Потенційний рятівник не зможе перевести стрілку, бо важелі для цього зазвичай блокують, прагнучи уникнути вандалізму. Та й реакція спостерігача залежатиме від швидкості трамвая. Якщо вона буде менша від 15 км/год, перехожий зможе заскочити в нього, подзвонити у дзвоник і врятувати робітників. Якщо трамвай їхатиме повільніше від 30 км/год, рятівник потенційно зможе перевести стрілку й убити лише одну людину, урятувавши п’ятьох.

Однак якщо швидкість трамвая перевищуватиме 30 км/год, від переведення стрілки машина зійде з рейок, тож постраждають усі всередині, зате врятуються всі робітники на колії. Отже, найкращим розв’язком буде дозволити повному трамваю продовжити рух по колії, що, на жаль, уб’є п’ятьох робітників.

Обожнюю цей лист із двох причин. По-перше, він нагадує, що реальний світ не такий простий, як гіпотетичний, який змальовують філософи.

Часом він ще простіший. Власне, таким його й бачить Вілсон. Він твердить, що коли бодай трохи розумієте принцип роботи трамвая або потяга, то без зайвих проблем розв’яжете цю дилему.

Водночас Вілсон демонструє, що реальний світ набагато складніший, аніж той, що існує в уяві філософів. Тільки погляньте, на скільки чинників ми не зважили: наявність аварійних гальм, швидкість трамвая / вагонетки і, що найважливіше, те, що перемикач стрілки може бути заблокований.

Як бачимо, справжню дилему трамвая не порівняти з нашою! Проте філософи мають право вигадувати прості історії. Річ у тім, що в них ми намагаємося ізолювати одну проблему, коли реальність має паскудну звичку підкидувати по кілька штук за раз.

Друга причина, з якої люблю Вілсонів лист, полягає в тому, що, критикуючи філософів, той інженер сам вдається до філософії. Прагнучи врятувати якомога більше людей, він дотримується утилітарного підходу, тому готовий перевести стрілку, щоб убити лише одного робітника, якщо трамвай рухатиметься повільніше за 30 км/год. Та коли він мчатиме швидше, Вілсон дозволить загинути п’ятьом заради порятунку (гіпотетично більшої кількості) людей від смерті внаслідок сходження трамвая з рейок.

Вілсон вважає свій вибір очевидним — такою мірою, що жодних обговорень той не потребує. Проте його вибір далекий від очевидного. Був би Вілсон на моєму занятті, я запитав би його думки про «Трансплантацію». Моє питання було б таке: коли Вілсон ладен убити одного заради порятунку п’ятьох (за умови, що трамвай рухається зі швидкістю 15—30 км/год), то чи був би він готовий на вбивство в «Трансплантації»? У разі заперечної відповіді ми заходилися б обговорювати ситуації, які справді його налякали б.

***

То чи є розв’язок Дилеми трамвая? Генк постійно питає в мене про це. Він уже давно звик до історій із суду, бо часто розповідаю йому про ті, які обговорюємо зі студентами.

— Татку, розкажи ще про судові справи, — просить Генк, коли йому нíчого робити.

Генк знає, що, провівши короткий допит про його думку, зрештою я розкажу, як постановив суд. Тож, відколи я вперше розказав йому про Дилему трамвая, Генк не перестає питати, як вирішив суддя. Ще й не робить жодних спроб пояснити, що історія вигадана. Йому постійно кортить дізнатися відповідь.