Львів. Шоколад. Кам’яниці ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2020

ISBN 978-617-12-7893-6 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

ЛетерингХельги Ясеновської

Дизайнер обкладинкиПетро Вихорь

Електронна версія створена за виданням:

Л89Львів. Шоколад. Кам’яниці : збірка / укл. Н. Нікалео. —Харків :Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,2020. —256 с.

Міст. авт.:Наталя Лапіна, Наталка Ліщинська, Алла Рогашко, Любов Долик,Світлана Горбань, Тала Владмирова, Олена Чернінька, Ніка Нікалео

ISBN 978-617-12-7638-3

Збіркапривідкриє таємниці історії галицької столиці. Це десять зворушливих оповідань відзнаних письменниць, овіяні романтикою та чарами міста, де колись цокотіли підковами коні, шаруділи шатами львівські пані, пливучи по бруківці, а згодом — дзеленчав старий трамвай.

УДК 821.161.2

© Хідченко В. О., укладання, 2020

©DepositPhotos.com / velishchuk1,обкладинка, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб СімейногоДозвілля», видання українськоюмовою, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2020

ТетянаБелімова

Якось у серпні

Щойно вимита підлога блищить, наче дзеркало. Та ячомусь цього не завважую, радше стежу, щоби підбори не цокалипо кахлях. Хрясь — і права нога неприродно вивертається. Нуй біль! Просто пекельна мука.

— Курва! — кричу на веськоридор. — Якого милого ви таблички не поставили? Трясця! Хібаж ви не маєте таблички «мокра підлога»?

Наді мною зігнулись ажчотири дівки заразом: три офіціантки залу й кельнерка з вуличноїстійки, що теж прибігла помилуватися на «картину маслом»: шикарна іноземка,яка вже тиждень тероризує їхній елітний ресторан, розтягнулася в повензрістбіля дверей кухні. До речі, що вона тут робить?Адже табличка на дверях недвозначно попереджає: «Стороннім вхід заборонено»…

— Пані…Ви говорите українською?

На обличчі білявої офіціантки я бачу щирий подив,що за хвилину змінюється на зловтіху, яку їй украй важкоприховати.Авжеж,вона була моєю першою «жертвою». Тобто з неюпершою я вдавала, що ніц не тямлю українською та знаюлиш англійську. Змусила її відкрити програмку в телефоні й перекладатимені назви страв. Робота така. А яка робота — нескажу. На все свій час.

— Я не лише українською говорю,— намагаюся звестись на рівні, але відчуваю, що права ногабезнадійно виведена з ладу. — Я ще й аудит ресторанноїсправи вмію робити. Я вам такий звіт намалюю… Курва, якболить!

— Міс Саландер? Міс Ліза Саландер? Ви ревізор від «Делойту»?

У дверях намалювалась адміністраторка. Виявляється, вона вже встигла викликати швидку. І поліцію.Бо ж я таки вдерлася на їхню приватну територію: посміланаблизитися до святая святих — кухні, яка через ушкоджену ногуй досі залишається для мене таємницею за зачиненими дверима. Інема на то ради. Так і не довідатись мені, чомув сирнику грудочки, а кріп у салаті гірчить. Утім, целише квіточки, головне для мене — побачити бухгалтерію «Витребеньок».

Майже театральнознімаю шикарну перуку актуального платинового кольору. Боже, як давно ямріяла це зробити. Хай там як, а в цій перуців серпні дуже парко, хоча вона й сто разів натуральната надзвичайно дорогезна. Я не кажу ні «так», ні «ні»,лише голосно й невдоволено хмикаю, коли фельдшер із водієм укладаютьмене на ноші й нарешті виносять із «Витребеньок». Але жі коневі ясно, що я і є міс Ліза Саландер.Хіба ні? Кому не ясно, то це двом кремезним поліціянтам,але й вони після перегляду мого паспорта, де чорним побілому надруковано «Єлизавета Саландер», ідуть собі геть. Не затримуються навітьна благання адміністраторки, яка наполегливо просить перевірити мій паспорт забазою даних, бо, на її думку, він може бути фальшивим.Серйозно? То я оце спеціально підробила паспорт, щоб удавати ізсебе поважного ревізора? Я лише солодко всміхаюся на цю маячню,хоч права нога страшенно болить. Усе ж я покидаюполе бою переможницею. Двоє хлопів тягнуть мене, мов царицю Савську,до особистої карети швидкої, увесь персонал «Витребеньок» виструнчився в ряд,немов проводжає генеральшу з поля бою, де вона здобула остаточнуй беззаперечну перемогу, хай і ціною бойового поранення. Офіціантки, якихя вже дістала за чотири дні своєю англійською, пороззявляли ротий завмерли в дурнуватих позах. Ну чисто тобі «Ревізор».

Востаннє кидаючарівний усміх у бік ресторану японської та європейської кухні «Витребеньки».Дверцята швидкої затраснуто. Я всідаюся на кушетці й прислухаюся допульсуючого болю в нозі. Напевно, щось серйозне. Нарешті рушаємо насусідню вулицю Некрасова — до обласної клінічної лікарні. Під’їжджаємо достаровинної будівлі, яка скидається радше на англійський замок вісімнадцятого століття,ніж на шпиталь. Шляхетні лінії фасадів, помпезні колони з пілястрами,що прикрашають вхід. Мені бракує слів і знань, щоб описатицю красу. Утім, ми проминаємо центральний вхід і звертаємо заріг, де карета швидкої, іще трохи проїхавши, спиняється біля звичайноїсовкової прибудови, обкладеної сірими від часу кахлями.

***

— Лісбет Саландер? Ну-ну…Кажете, начиталися Стіґа Ларссона?1

Молодий лікар-травматолог не повірив медсестрі, якастаранно переписала мої ім’я та прізвище з паспорта. Він самузяв до рук документ і намагався щось там вичитати міжлітер.

— Та й ви, бачу, недалеко втекли від літератури,Тарасе Григоровичу, — я відразу прочитала ім’я ескулапа на бейджику.

Звісно,я не змовчала, а відразу ж завдала удару у відповідь.Така вже є. Таким зробило мене життя, яке гартувалоне на жарт, а на серйозний супротив і висувало одну-єдинуумову: стань сильнішою або помри. Або — або. Іншого недано.

Можна подумати, що я тут із власної волі. Ніколи бу світі не погодилася на це обстеження, якби могла самазробити рентген і накласти гіпс. Відтак нічого не лишається, як удавати байдужість, навіть не хмикнувши на його єхидне зауваження промоє «детективне прізвище». Бачте, який ерудит знайшовся! Навіть знає, хтотака Лісбет Саландер. Хоча я — і не вона, атаки Ліза Саландер. Справді, звучить схоже, але не однаково. Тай яке йому зрештою діло, на кого я взоруюся? ПрізвищеСаландер точно краще за Найденко, яке дали мені в дитбудинку,коли оформлювали документи для писклявого немовляти після офіційної відмови матері.

Власне,зі свого вбогого дитинства я мала лише два бажання: змінитипрізвище й вирватися зі злиднів. Обох доскочила. Найскладніше було втрапитипо сирітській квоті до столичного вишу, та щойноце здійснилося, усе пішло мов по маслу. Не те щовгризалася — трощила науку, зубрячи вдень і вночі англійську, якана третьому році такого студіювання піддалася та зазвучала, ніби рідна.Коли я потрапила на четвертому курсі на перше стажування доСША, то досить швидко збагнула: акцент не важить (віннавіть додає шарму, як на те пішло) — головне, щомене розуміють і я розумію інших. Досить легко налагодилися зв’язки,знайшлася робота нишпорки, яка відстежує ресторани з іноземними інвестиціями натеренах колишнього Союзу. Заморські хазяї хотіли перевірити, чи добре вклаливласні грошики, бо звітам персоналу не дуже довіряли. Непримітне дівчиськов щораз новому образі підходило для цієї ролі на всісто відсотків.

Американський паспорт, який спершу так приваблював мене, відсувався надругий план. Не те щоб я його не хотіла —радше залишала на потім. Мала в Україні одну, але дужеважливу справу: знайти ту, яка мене народила й залишила. Длячого це мені? Адже я вже не маленька дівчинка, якійміфічна мама снилася щоночі. Колись дуже хотіла, щоб мамка знайшлай забрала назад. Пізніше, подорослішавши, люто ненавиділа цю жінку, щоодного серпневого дня кинула грудне немовля, якому не знайшлося місцяв її новому житті. Нині ж просто воліла довідатися просвоє коріння й генетику — так би мені легше булорухатися далі. Можливо, нарешті знайшла б себе та щасливозажила за океаном — принаймні я вірила в це.

— Переломзі зміщенням, — видає вердикт розумник, який знається на творчостіСтіґа Ларссона. — Будемо готувати вас до операції.

— А безцього ніяк?.. Я боюся операцій… — канючу, удаючи налякану панянку.

Тимчасом приглядаюся до клаповухого ботаніка. Нічого особливого. Звичайний. Худий івисокий, від чого здається трохи непропорційним. Розумні сірі очі за окулярами. Удає, що недочуває, бо жодним чином не реагує намоє блазнювання. А ні, усе ж таки реагує. Питає, скількимені років, і сам відповідає, що згідно з паспортом —двадцять дев’ять.

— Ви згодні у двадцять дев’ять років відмовитися віднормального життя й кривуляти з палицею? Чи вас приваблює кар’єражебрачки? Без операції ніяк. Кістка сама на місце не стане.Крім того, ми зараз вставимо вам металеву пластину, щоб зібратикістку докупи, а за півроку виймемо цю пластину, зробивши повторнуоперацію.

«Оце вже дзуськи! — подумки всміхаюся. — За півроку меневже точно тут не буде…»

— Ок, — кажу, — алемені треба зробити дзвінок в офіс і запитати номер медичноїстраховки. Знаєте, ще жодного разу не довелося нею скористатися.

— ПаніСаландер, в Україні надання першої допомоги при переломах і забиттях— безкоштовне. Затямте собі. Це вам не Захід, — поважноповідомляє мені молодий ескулап під іронічне хмикання медсестрички. — Аза операцію та гіпс заплатите згідно з прейскурантом у касу.Можете телефонувати в страхову. Але все робите офіційно і черезкасу, я хабарів не беру.

«Ти диви, який шляхетний», — покиобмізковую почуте, мене пересаджують на обшарпане крісло на коліщатах, якепищить при кожному порусі. Кочуся зі швидкістю черепахи погано освітленимикоридорами. Жесть… Давно не була в таких нетрях, хоч ічимало де побувала, мандруючи просторами рідної неньки. Я замислююся надпіруетами долі й навіть не встигаю прочитати таблички над дверима,у які мене завозять. Яскраве світло б’є в очі. Жіночка,яка схилилася наді мною, лагідно пропонує порахувати до двадцяти йобережно бере мою руку, промацуючи пульс. Забуття. Темрява.

***

Уночі йшов дощ.Я точно чула його виразне дзьобання об жерстяне підвіконня. Меніздавалося, він плаче разом зі мною. А я не плакала,я кричала. Волала від болю, качалася ліжком, затиснувши зубами ковдру,й однаково не могла стриматися. Прийшла медсестра, вколола мені знеболювальне.Не допомагало — щойно прооперована нога пульсувала від болю. Меніздавалося, що хтось або щось довбе хвору кінцівку потужним перфоратором,намагаючись з’єднати розламану кістку. Я кричала вже тихіше, бо потрісканіна кірку губи не ладні були видати бодай звуку. Ітоді прийшов він — Тарас Григорович. Просто сів поруч ізасипав питаннями, стандартними й дурнуватими, на які ніколи не малавідповідей.

— Звідки ви?

— Із дитбудинку…

— Я бачу, ви жартуватимете навітьтоді, коли будете присмерті.

— До чого ж тут жарти?Я й справді з дитбудинку, спершу була у львівській «Малютці»— сиротинці для найменших, пізніше — у сколівському інтернаті. Тожмайже місцева.

Чого це я раптом розбалакалася? Може, на мене такнаркоз уплинув? Досі я вельми неохоче згадувала своє дитинство. Ізмого теперішнього, дуже вузького кола спілкування про дитбудинок ніхто незнає. В університеті, звісно, знали, яка в мене квота нанавчання, але без подробиць. «Не ваша собача справа», — цебуло моє гасло, яке супроводжувало всі роки університету й стосувалося кожного, хто опинявся в радіусі метра й прагнув пошкодувати сирітку.

НесподіваноТарас Григорович бере мене за руку, а другою гладить поголові, мов малу дитину.

— Тепер зрозуміло, звідки це дивне прізвище,ця агресія…

— Та невже? І що ж тобі зрозуміло? Тиж ніби хірург, а не психолог.

Я страшенно дратуюся, тому нелише «тикаю» лікарю, а й докидаю кілька гострих слів, якізавжди валять з рота в такі моменти. Із мене навсібічпре сирітське дитинство. Я виставляю лікті навіть швидше, ніж встигаюподумати, чи варто це робити. То вже на рівні рефлексу,і цього вже, напевно, мені ніколи не витравити з себе.

—Тільки не хвилюйся! Із ногою все буде добре — цея тобі обіцяю, — і собі переходить на «ти» ТарасГригорович. — Хочеш, посиджу з тобою? Розкажу щось хороше?

— Нудавай… — мені дуже кортить почути, що ж є хорошиму розумінні лікаря та що такого він мені зараз розкаже.На якийсь момент навіть забуваю про біль у правій нозі.

—Ну, от із цікавого, з нашого лікарняного фольклору, так бимовити… Ти знаєш, у нас кажуть, що в лікарні, надругому поверсі, живе привид пані Вонцовської!

— О! Це справді дужедушевна історія!

— Чого ти смієшся? Це дуже зворушлива оповідь, отпобачиш. Кажуть, ця історія сталася, коли тут, у стінах лікарні,іще був крайовий шпиталь. Не знаю точно, коли те було,але дуже давно, чи не в ХІХ столітті. Панянки тодіще носили криноліни, турнюри, корсети та все таке.

— Звідки тизнаєш, Тарасе Григоровичу? — нетерпляче перебиваю, щоб погамувати черговий нападболю.

— Так у нас розказують — будь-кого спитай у лікарні…

—Ніт! — іще більше не терпиться мені. — Про кринолінита всю цю лабуду?

— А! Он ти про що… Слухайуважно й усе почуєш. І не перебивай! І не кажидо мене «Тарасе Григоровичу», бо я почуваюся вченим старцем. Кажипросто «Тарас», — ескулап підіймає пальця, ніби хоче застерегти меневід зайвих слів, які тільки уривають нитку оповіді. — Такот. В однієї заможної пані захворіла донька. Достеменно відомо, щото була пані Катажина Вонцовська. А от щодо інфекції: чито була скарлатина, чи кір, чи якась інша дитяча недуга— уже ніхто точно не може нічого сказати. На жаль,іще до середини ХХ століття не було ради на скарлатинучи кір. Коли дитина мала важку форму, скажімо, кору, товже була приреченою. Урятувати її могло лише диво. І паніВонцовська кинулася з хворою донькою до шпиталю. Кажуть, платила грубігроші, аби тільки врятували дівчинку. Лікарі ж, як на те,не чудотворці, а прості люди. Не можуть вони воскрешати змертвих, не могли й тоді нічого вдіяти. Зібрався поважний консиліум.Запросили навіть відомого лікаря з Відня, який їхав на перекладнихбільше трьох діб, ніде не спиняючись. А маленька донька Вонцовськоїтим часом згоріла від інфекції: так і не зміг їїорганізм подолати смертоносного вірусу. Що ж, кому скільки написано. ПаніКася ж не могла змиритися з утратою доньки. Відтоді оселиласяв покої, де її малеча провела останні кілька днів, інікудине виходила звідти надовго. Жодні вмовляння чоловіка, батьків чирідні не діяли. Пані Вонцовська навіть не дозволяла змінити простирадлана ліжку, де померла її єдина дитина… Чоловік роздобувсудовийприпис, за яким Вонцовська визнавалася душевнохворою, і її мали перевестив Кульпарків2. Але напередодні того, коли це мало статися,згорьована мати безслідно щезла, ніби під воду канула. Ніхто небачив, як вона виходила з лікарні, куди потім пішла чипереїхала жити. Кася Вонцовська просто розчинилася серед стін шпиталю, щобз’являтися щоночі в покої, де померла її донька, і зновуй знову оплакувати її. Навіть у наш час медсестри вправому крилі, на другому поверсі, часто бачать силует пишно вбраноїжінки в такій старовинній сукні… Ой, що з тобою? Гетьногу скрутило?

— А-а-а-а-а-а-а, — заходжуся таким плачем, ніби сто голоккитайської терапії впилися мені в ногу. Насправді ж вию невід фізичного болю. — А моя матуся мене кинула немовлям…Чому-у-у-у-у? От цю бідну дівчинку любили-и-и-и… Навіть після її смерті…А від мене, живої та здорової, так просто відмовилися… Дивися!Ось помилуйся!

Тичу під ніс Тарасові телефон, де на екрані заповітнефото мого свідоцтва про народження: там у графі про батьківствостоять прочерки. Ані батькового, ані материного імені. У Тараса, звісно,нема ради на біль душевний. Тут не вколеш знеболювального. Принаймніще такого не винайшли.

— Ну… — розводить руками Тарас. —Нема зла, щоб на добре не вийшло. У всьому можназнайти позитив. Ти виросла загартованою. Маєш круту роботу, щомісяця літаєшза океан. Багато хто і не був у тій Америцій навіть не мріє туди потрапити. От я не буві не знаю, чи колись мені світить там побувати, ами ж з тобою однолітки. Так що ти — молодчина!Характер, щоправда, трохи паскудний, але й це можна виправити…

Ескулап витираємої сльози паперовою серветкою, гладить по голові, напуває водою зісклянки, наче маленьку дівчинку, і дбайливо підтикає ковдру. Нарешті важкийсон зморює мене, а може, це Тарас Григорович перебрався наМорфея та веде потаємною стежиною до свого царства. Хтозна…

***

Чиєсь диханняобпікає мені щоку. Чую його так виразно, ніби хтось схиливсянаді мною й розглядає зовсім зблизька. Так і є. Незовсім приємно прокидатися в такій ситуації…

— Ну і?

Наді мною схилиласьодна з офіціанток «Витребеньок». Дівка привітно шкіриться, принаймні намагається церобити, хоча її перелякані очі мало пасують до натягнутої посмішки.

—Добридень, пані Саландер! Ми тут прийшли… вас провідати… Ось принеслисирник з родзинками, залитий чоколядою, який ви щоразу замовляли внашому ресторані.

— Ми — це хто?

Хоча можна було б іне питати. Усі три офіціантки залу, плюс кельнерка, ще йадміністраторка на додачу.

— Пані Саландер, табличку про мокру підлогу непоставив стажер. Його відразу ж виставили за двері. Ви неподумайте, що в нашому ресторані так заведено…

— Я й недумаю, — знову не дуже чемно перебиваю я. — Тай узагалі… Ви даремно прийшли. «Делойт» оплатить лікування та покриєвсі збитки. Страховка, знаєте. Не партеся.

Завмерли сторожко. Бачу, що невірять жодному моєму слову. Готові до підступу. Чергового підступу змого боку. Що ж, воно й не дивно, адже яледь не тиждень ховалася за перукою й темними окулярами, удавалаз себе іноземку, а сама тим часом вивідувала, де вних що розташовано. Я завжди так дію: починаю аудит іздетального знайомства з «об’єктом».

— Ви напишете у звіті, що мипогано мили покої пана Едзя?3— нарешті схлипує адміністраторка.

— Дівчата!!!Шет-шет-шет! Які покої? Хто цей Едзь? Ви що, телевізора передивилися?Я роблю аудит. Аудит! Знаєте таке слово? Я мала перевіритифінансовий стан вашого ресторану, а заодно рознюхати, чи не ведетеви подвійної бухгалтерії та чи не приховуєте прибутків від інвестора.Але цього вже не встигну зробити, бо до вашої бухгалтеріїнавіть не дійшла. Мене не цікавлять ваші унітази! Ясно?

По очахприсутніх бачу, що мені не вірять. Сама винувата. Подумки лаюся.Довимахувалася. Новаторських методів, бачте, захотіла. Робила б, як усі, —і нога була б ціла, і цього цирку в лікарніуникла б.

— Кажете, що з України, а матюкаєтеся по-американськи. Такиви справжній ревізор і, певно, усе в нас ватними паличкамивстигли пообводити для аналізу.

— Бляха-муха!

Згортаюся, долаючи біль, і виґарбую з-підсебе подушку, щоб кинути в дівок. Коли обертаюся, їх уженема. Лише величезна картонна коробка з сирником стоїть на тумбочцібіля мого ліжка.

***

Принаймні одне я пообіцяла дівкам із «Витребеньок» напевне:уже ніколи більше не повернуся до них. Це була першаумова, яку я озвучила шефові на його прохання неподавати офіційного звіту про травму, а зазначити, що впала внеробочий час. Я сказала коротке «ок» і, витримавши паузу, таксамо коротко сказала, що збрешу лише в обмін на іншезавдання. «Ви мене шантажуєте?» — грав вар’ята шеф. «У жодномуразі, просто ставлю перед фактом, що до цього завдання ябільше не повернуся», — відповіла майже йому в тон, дочекаласядзеркально короткого «ок» і від’єдналася.

От і все, Лізо, пакуй валізи.Майже в риму, а все ж, куди тебе знову занесе? УДніпро, а чи в Київ? Можливо, у Харків? У Полтаву?А може, цього разу Мінськ? Адже ти — фахівчиня зіСхідної Європи, хоча раніше старанно артикулювала керівництву, що передусім націленуна роботу в Україні, надто в західних її регіонах, кудивела єдина ниточка, пов’язана з твоїм народженням.

«Дівчинка Єлизавета Найденко,народилася двадцять четвертого серпня 1991 року, вага 3 кг 300г, зріст 56 см».

У день проголошення незалежності України, власне, їїровесниця. А далі — ніц. Прізвище дали після народження. Моєж справжнє прізвище старанно засекретили. Для чого, цікаво? Пригадую своєперше серйозне завдання у Львові чотири роки тому. Я тодізавалилася просто до сиротинця на вулиці Антоновича, де минули першішість років мого життя. Мчала коридором, покладаючись на пам’ять, щобивідразу вскочити до кабінету директорки. Старанно минала кімнати, де з-зазачинених дверей чувся дитячий вереск. Як же добре я знала,що там відбувається — за тими зачиненими дверима… Нащо взагалінароджувати дітей, щоб лишати їх напризволяще?

— Ми не маємо праварозголошувати інформацію, що стосується народження… — директорка стиснула й безтого тоненькі губи та відвела вбік очі.

— Розумію! — яшвидко посунула до неї пухкенький конверт, у якому, на моюдумку, було більш ніж достатньо для розголошення будь-якої таємниці.

— Зрозумійте,це був перший рік незалежності… У документах тоді діявся страшеннийбезлад. Добре, я спробую щось для вас зробити. Приходьте всереду, о цій же порі.

І знову глухий кут. Так, меніна руки дали довідку про народження, де чорним по біломубули написані дата, вага і зріст новонародженої дівчинки, та ще й із печаткою пологового. Мені навіть дозволити сфотографувати цей документ. Алеж жодної заяви про відмову… Хто та жінка, яка написалацю казенну заяву й підписала її? Саме це я хотілазнати, а не те, якими були мої вага чи зріст.

—На жаль, інших документів я не виявила… — директорка опустилаочі. — Вибачте, більше нічим не можу допомогти…

Відганяю гетьнадокучливі спогади чотирирічної давності. Погода надворі чудова. Прошу медсестру принестимені милиці,щоби прогулятися старовинним парком навколо шпиталю. Можливо, зустрінутам привид пані Вонцовської, про який мені розповідав Тарас Григоровичминулої ночі? До речі, де він сам?

— Тарас Григорович поїхавдодому після чергування, сьогодні його не буде, — ніби вгадуємої думки медсестричка. — Про вас сьогодні дбатиме черговий лікар.Але в нас усі лікарі дуже компетентні, не сумнівайтеся, —для чогось додає вона.

— Та, власне, я й не сумніваюся,— намагаюся завершити розмову.

— Я дам вам милиці іншої хворої,але це тільки на один раз. Треба, щоб ваші рідніпридбали особисті й завезли до нас, щоби ви могли пересуватися,доки вас не випишуть, — повчальним тоном проголошує медсестра.

Вона розійшлася.Бачу, любить побазікати.

— А коли мене випишуть? — намагаюся перебитипотікповчань.

— А це вже, як лікар скаже…

Розумію, що нацьому компетентність медсестри закінчується. Спираюся на чужі милиці, які шаленотиснуть у ребра, але бажання вийти надвір таки переважує. Роблюперші кроки й розумію, що явно поквапилася з прогулянкою парком,бо до вбиральні в кінці поверху ще так-сяк доберуся, алене далі. Вертаюся назад, складаю милиці одна біля одної, точнісінькояк прибори в ресторані, коли треба показати, що трапезу завершено.

—Хотіла прогулятися парком? Погодка справді чудова.

На моєму ліжку сидить ТарасГригорович, який має трохи втомлений вигляд, а може, це деннанеголеність творить таке враження.

— Ось… Прихопив дорогою в лікарню, —ескулап простягає мені плитку білого шоколаду з курагою знаменитого місцевогобренду «Чоколядка по-львівськи». — Як ти себе почуваєш?

— Нормально… —зиркаю з-під лоба й відразу виставляю невидимий бар’єр між собоюі цим молодим лікарем, що після вчорашнього, схоже, вигадав собіказна-що.

Невже мені було так зле, що я не лише перейшлаз ним на «ти», а й розпатякала, що вельми вподобаламісцевий білий шоколад?

— Тримай, солодкоїжко! — Тарас Григорович усміхаєтьсятак щиро, що мій захист, який завжди спрацьовує на всісто, дає збій.

— Дякую вам за турботу, але це зайве,— вичавлюю крізь зуби, опустивши очі.

Якщо не дивитися й небачити перед собою цих сірих очей, із яких так івихлюпує неприховане співчуття, відмовити набагато легше. Я не зближуюся ніз ким. І цей клаповухий ескулап не стане винятком змого життєвого правила.

— Чого це ти мені «викаєш»? Ми жніби перейшли на «ти»? — удає, що не помічає моїхколючок, а може, і справді такий наївний вродився. — Ну,ти давай причепурися, а я в ординаторську за кріслом-каталкою, бона цих милицях ми з тобою далеко не зайдемо.

***

От нащоя погодилася, щоби він возив мене доріжками парку в цьомурипливому кріселку (чи не з часів старенької Австрії, бува)?.. Наце питання мій раціональний мозок не має відповіді. На вулиціспека, сонце в зеніті, а тут, під розлогими соснами йдубами, панують напівморок і прохолода, не така, коли вмикаєш кондиціонерна максимум, а та, яка дозволяє дихати на повні груди.

—Маю ще тобі щось сказати…

Тарас, на якого я вже некажу «Тарас Григорович», підвозить страдницьке крісло до лавки й самсідає на неї.

— Дивися, я вдома збільшив і добре роздививсяпечатку на довідці про твоє народження.

Мені бракне слів. Я туповитріщаюся в екран мобільного, який Тарас підсунув мені ледь непід ніс. Невже це правда? Як я могла переслати йомуце секретне фото? Іще й по вайберу(то він теперзнає мій номер)? І головне питання: навіщо? Невжея встиглаза вчорашню ніч стільки всього зробити й намолоти? Серйозно? Оцемене штирило…

— Це — печатка нашої лікарні! — тріумфує Тарас,по-своєму зрозумівши моє мовчання. — Звісно, наша обласна тоді нетак називалася, але в ній і тоді, як і зараз,було пологове відділення. Ти розумієш, що це означає? Ти народиласятут, у цих стінах!!!

— Хіба нам не треба повернутися впалату? Ще почнуть хвилюватися… Та й треба ж інших хворихтакож пильнувати… — белькочу щось невиразне собі під ніс.

Напевно, умене шок. Я не можу адекватно сприйняти почуте, і міймозок видає перше-ліпше.

— Лізо, ти мене взагалі чуєш? Ти народиласятут! І тут, в обласній, є свій архів, у якомутакож можуть бути відомості про твоє народження. Ти мене розумієш?

***

— От і зустрілися, матусенько… Не сподівалася?

— Пані, що вам треба? Хтови? Ви ж представились інспектором поважної фірми — тільки томуя призначила цю зустріч…

Не маю найменшого бажання слухати це жалюгіднебелькотіння, тому жестом спиняю жінку за столом. Вона ще такамолода й вродлива. Невже це й справді моя мати? Яб сказала «старша сестра», «подруга», але точно не «мама». Дивлюсяна це плекане обличчя навпроти — я можу бути такоюж за років десять. Виняткова схожість, хіба що матуся маєвибілене волосся, а моє — темно-русяве. Ні, помилки бути неможе. Вона і є тією, яка народила мене тридцять роківтому.

— Ну годі ж бо розігрувати спектакль… — я зловишкірююсь.— 24 серпня 1991 року… Пологове відділення обласної лікарні…Давня львівська кам’яниця багато чого може розказати, якщо ставити правильніпитання.

Бачу, як із пані враз сходить самовпевненість, ніби хтось змивіз неї макіяж.

— От тільки не треба вдавати серцевий нападчи щось у тому роді. Я взагалі сумніваюся, що тимаєш серце, — свої слова знаю назубок, адже промовлялаїх подумки та вголос перед дзеркалом сотні разів, бо саме вцьому був своєрідний кайф для мене. — Не думай, щоя прийшла за материнською любов’ю… Давно вже не потребую такихсентиментів. Викреслила тебе зі свого життя, як і ти менесвого часу. Хотіла поставити всього лиш одне питаннячко: як його— жити, знаючи, що десь по світах мучиться твоя дитина?Чи солодко спиться? Смачно їсться?

Жінка вискакує з-за столу так різко,ніби спрацювала невидима пружина. Вона хапає ротом повітря, неначе риба,викинута на берег, прикладає праву руку до грудей. «Дешеве шапіто»,— зловтішаюся подумки, у мене немає ні краплини жалю доцієї комедіантки, яка наблизилася до мене на загрозливу відстань. Стоп,а як же червона лінія? Її ніхто не скасовував. Аот обійми — це взагалі нечувано. Цього ще бракувало…

— Стоп…Я тут не для родинного єднання. Забула?

— Доню… Невже? Менісказали, що ти померла…

Бувають у житті такі моменти, які хочетьсявзяти в рамочку, ніби фото, а тоді повісити на стінучи поставити на стіл у вітальні. Це саме така мить,до якої я йшла все свідоме життя, відколи зрозуміла,що я — покинута дитина. Мені здавалося, що поки непогляну в очі тій, яка мене народила, то не зазнающастя. І от це здійснилося. Я стою перед своєю матір’ю,на котру схожа, наче ксерокопія на документ, і не знаю,чого мені тепер прагнути. Невже життя втратило мету?

Вибігаю зматериного кабінету, але чорний вхід перегородив дебелий охоронець. Напевно, чувпідвищені голоси з директорського кабінету й думає, що я щосьпоцупила. Йолоп… Повз нього мені не прослизнути. Тож не лишаєтьсянічого іншого, як вибігти звідси через залу «Чоколядки по-львівськи», детуристи за столиками смакують гарячим шоколадом, а на полицях довкружвиставлено шоколадні фігурки білого, чорного й молочного ґатунку — докольо`ру, до вибо`ру, як кажуть галичани. Це просто безкінечна феєрія.Шоколадна мрія, яка знайшла своє втілення. Іншим разом я бмогла тут зависнути надовго, особливо біля полиці з білим шоколадом.Утім, відколи дізналася, що «Чоколядка по-львівськи» належить моїй матусі, —дорога сюди заказана. Поласую деінде.

— Лізо, постривай, будь ласка, іщекілька слів!

Мати доганяє мене вже на вулиці, коли дзвіночок надверях продзеленчав свою мелодію на прощання. Усе ж ногаще погано слухається, минуло не так і багато відтоді, якмені нарешті зняли гіпс.

— Клянуся, Лізо… Клянуся тобі всім, щомені дороге, життям мого сина, що не знала про твоєіснування… Мені сказали, що ти померла…

Мати повторює те, що явже чула. З її очей котяться великі сльози, лишаючи чорніпатьоки на щоках. Вона розмазала помаду, коли тамувала схлипування серветкою.Це вже не тареспектабельна директорка «Чоколядки по-львівськи», якуяпобачила, щойно зайшла в її кабінет.

— Лізо, ти маєш зустрітисязі мною, бо… Повір, я зникну з твого життя, ненагадуватиму про себе, якщо ти так схочеш. Усього лиш одназустріч. Будь ласка, Лізо, будь ласка…

***

Майже два місяці минуло відтоді,як Тарас, провівши кілька дніву лікарняному архіві, таки знайшовсекретну течку із застережним написом «зберігати 40 років». Яке щастя,що мені тільки тридцятка, і то без одного року. Якбистукнуло сорок, уже б не дізналась імені матері.

— Ось тримай,якщо ти справді готова до цього, — Тарас подав менібілий конверт разом із випискою з лікарні.

— Що це?

Я вірилай не вірила своєму щастю. Стільки років і грошей витраченона пошуки заповітного імені, а воно знайшлося так просто йбез жодних хабарів? Хіба таке можливо?

— Помилки бути не може,— ніби зчитує мої думки Тарас. — Тут ім’я йтодішнє прізвище, дата народження й домашня адреса… Але перед тимяк відкрити цей конверт, подумай, чи готова ти й далікопа`ти й таки знайти цю жінку? Можливо, не варто тогоробити? Хтозна, чи не зміниться твоє життя після цього?

Чемно подякувалаза турботу й потягнула конверт до себе. Серце ледь невипурхнуло з грудей, але стрималася. Звісно, я не могла відкритиконверт у Тарасовому кабінеті, хоч дуже цього хотіла. Дочекалася, колимедсестра завезла мене на мегарипливому кріслі назад, до моєї палати,і лише там витягла удвоє зігнутий аркуш, на якому буловід руки написано всього кілька речень такої жаданої інформації.

«ОксанаПавлівна Сироїд, 1974 року народження, прописана на вулиці Сербській, пологиперші, фізіологічні».

А далі вже не було жодних перешкод. Без проблемзнайшла хакера, який упродовж двох годин видав повний життєпис моєїматері: де жила, скільки разів була заміжня, скільки мала дітей(це був особливо болючий момент для мене). Пізніше з’ясувалося, щоможна було й не уточнювати місце проживання, бо матінка йдосі мешкала за адресою, вказаною в бланку пологового відділення, —у солідному помешканні в старій, іще австрійській кам’яниці. З роботоюбуло все набагато цікавіше. Мати, випускниця Львівського інституту фізкультури, більшучастину свого життя не працювала, хіба відразу після навчання трохибула моделлю, а після тридцяти п’яти раптом подаласяв бізнес,і то вельми успішно. На хвилі туристичного буму відкрилакав’ярню«Чоколядка по-львівськи», яка за кілька років перетворилася на модний заклад,позначений навіть на туристичній мапі Львова. Фактично це була мануфактура,що виробляла невеликі партії шоколадних сувенірів. Про Оксану Павлівну іїї бізнесові здобутки писав модний глянець «Велюр», вона була відкриттямроку, пізніше виборола нагороду від «Успішної галичанки». Двічі була заміжня,не зжилася з обома чоловіками. Від першого шлюбу мала синаЯрослава сімнадцяти років, який нині навчався в Лондоні.

***

— Я знаю,Лізо, ти засуджуєш мене — і маєш на це повнеправо. Не можу, звісно, просити тебе пробачити. Але, можливо, тиспробуєш зрозуміти мене?.. Моя історія не проста, утім… це ітвоя історія.

— Серйозно, Оксано? Але я тут ні до чого.Ми ж домовилися…

Бачу, як мати здригається від моїх слів. Алея справді погодилася зустрітися з нею лише на тих умовах,що не буде з її боку жодних спроб поновити родиннізв’язки. А ще ми домовилися, що я називатиму її Оксаною,а вона мене — Лізою. «Якщо ти скажеш до мене“доня”, я відразу розвернуся й піду». Мати мовила коротеньке «добре»у відповідь і ще кивнула для чогось, ніби потверджуючи, щоприймає мої умови гри.

Ми сидимо в одній із найдавніших кав’ярень.Це славнозвісна «Дзиґа», де кожен столик, здається, дихає історією —не тією розпіареною, якою годують туристів, щоб заохотити купити кавичи чого-небудь сувенірного, а справжнім львівським духом. Я розумію, чомуОксана обрала саме «Дзиґу»: вона ж львів’янка до кінчиків нігтів,тому, напевно, не терпить попсових закладів, хоча примудрилася відкрити саметакий. Я також розумію, чому вона не повела мене досвоєї «Чоколядки по-львівськи». Розмова хазяйки не для вух її вишколеногоперсоналу.

— Так, Лізо, це моя історія. Ти тут ні дочого, — Оксана говорить упівголоса. Для чогось зізнається, що страшеннохочеться палити, але ж тепер у публічному закладі не закуриш.Вона дивиться мені в очі й, витлумачивши мій погляд по-своєму,швидко додає: — Коли була спортсменкою з хорошими перспективами, тоне курила. Пізніше вже почала, після всього… Кидала багато разів,але все намарне. Намагаюся принаймні курити менше — оце все,на що я спроможна.

Ми мовчимо якийсь час. Небавом офіціант приноситьзамовлення: моє подвійне еспресо й каву по-угорськи, приготовану на спеціальнійводяній бані зі спеціями, дуже міцну, — це для Оксани.

—Я народилася, Лізо, у порядній львівській родині, в одній ізтих, де кожен крок дитини пантрують від народження, а всіплани на її майбутнє складені ще до того, як зачалисаму дитину. Моя мати ніколи ніде не працювала. Вона буладружиною свого чоловіка — члена спецорганів. Це був її фахі покликання. Тато набагато старший за маму, попоїздив Союзом, іколи вже мав осісти, його, як представника Східної України, поселилиу Львові — для зміцнення радянських позицій серед бандерівців. Батькоміг зійти й за свого, бо ще добре пам’ятав ріднумову та за потреби легко переходив на українську. Мати буладругою дружиною. Вона розбила його першу сім’ю. Напевно,їй, двадцятирічнійбалерині, яка щойно завершила вишкілу львівському хореографічному, це булолегко зробити. Прийшла до нього підписувати дозвіл на гастролі. Ізйого кабінету вона тоді вийшла, але не з життя. Знаєш,чоловіки після сороківки часто намагаються затримати молодість. Недаремно ж кажутьпро біса, що може вистрілити в ребро. Добре, коли поручне трапиться якоїсь вертихвістки… Словом, це був бурхливий роман, якийшвидко завершився гучним весіллям. Батькова екс-дружина — повна протилежність моїйматері. Мовчки вступилася, без жодних з’ясовувань. Здається, її звали Тамарою,як котрусь із грузинських цариць. Хіба ж це царська справа— битися за чоловіка з молодими коханками? Забрала дітейіпоїхала в рідне місто. А моя мати перебралася в шикарнепомешкання на Сербській, що лишилося радянським командирам у спадок від«львівської буржуазії». Про цей драматичний поворот у долі батька ядовідалася лише після його смерті — тітка проговорилася, батькова сестра,яка приїхала на похорон. А я все думала, як так,щоб мій красивий та успішний тато дожив до солідного вікупарубком. Діти від першого шлюбу не спілкувалися з ним, які Тамара, котра відмовилася від аліментів. Вони не пробачили зрадий просто викреслили його зі свого життя.

Але я цього всьогоне знала. Народилась у звичайній, на перший погляд, родині —і з’явилася на світ для того, щоб стати гімнасткою. Цетакож була примха матері. Балет їй здавався нудним, віджилим своє,а от художня гімнастика — такою, що може вивести і мене,і її як мою матір на вершину світової слави. Здавалося,у неї не було іншого клопоту — тільки водити менена тренування, супроводжувати на змагання й дбати, щоби батько вчаснозамовляв по своїх каналах дороге спортивне начиння: м’ячі, обручі чискакалки, що також впливали на результат виступу. Можливо, саме завдякиматериній наполегливості моя спортивна кар’єра успішно просувалася вгору.

Як переможниця юніорськихчемпіонатів, спершу я потрапила до республіканської збірної, а тоді йдо союзної. Це був нечуваний успіх для нашої ДЮСШ. Зцієї нагоди у вестибюліспортивної школи навіть виставили мій портретіз повнимкомплектом медалей і портрет тренерки. Водночас цей успіхприпав на дуже непевний час… Совок тріщав по швах, іколи я в 90-му році приїхала в Москву на збори,навіть не підозрювала, що це — кінець епохи. Мені булошістнадцять. У голові паморочилося від планів і надій. Приїхала увересні й мала пробути в Москві зо три місяці. Нас,гімнасток, поселили на спортивній базі в Підмосков’ї разом з іншимиспортсменами, що мали відстоювати честь Союзу на міжнародній арені. Булатам і збірна з футболу. Класичний випадок, коли гімнастка закохуєтьсяу футболіста, або класичний анекдот…

Оксана надовго замовкає. Вона знову зізнається,що зараз би закурила. Підходить офіціант і ставить наші спорожнілічашки на тацю.

— Який маєте коньяк? — питає раптом Оксанав офіціанта.

— Пані, у нас великий вибір наливок. Зараз принесукарту.

— А коньяк? — з надією питає Оксана.

Офіціант здається ійде, щоб за хвилю повернутися з келихом замовленого напою.

— Це,власне, уже кінець історії, — Оксана вже опанувала себе йможе продовжувати ділитися спогадами. — Моє перше кохання, палке йнеземне. Він був старшим на три роки й здавався меністрашенно дорослим і досвідченим. Його звалиСергієм. Вірила йому безжодного огляду на себе чи батьків, на свою спортивну кар’єрузрештою. Була тоді в такому стані, що якби він наказавмені зістрибнути з дев’ятого поверху нашого гуртожитку — я бні хвилини не вагалася…

Я приїхала до Львова на початку дев’яностопершого року. Саме минули різдвяні свята. Я думала, що отруїласяйорданською кутею, яку мама спеціально із тиждень тримала для менев холодильнику. Сильна блювота… Втратила вагу, чому навіть раділа потай,бо для гімнастки зайва вага — то справжня катастрофа. Минувтиждень, а блювання не миналося. Посилювалося зранку, майже пропадало післяобіду. Була затримка місячних, але мене це тоді не дужехвилювало. Я настільки мало важила у свої шістнадцять, що місячнійшли через раз: з’являлися, коли трохи набирала вагу, і зникали,коли худла перед змаганнями. Більше гризлася тим, що Сергій переставвиходити зі мною на зв’язок. Коли телефонувала йому — ніхтоне відповідав. І сам він перестав мені дзвонити. Якось напочатку весни наважилася зателефонувати знову. Для цього пішла на переговорнийпункт і замовила три хвилини з Москвою. Слухавку взяла якасьжінка. Дивно, голос мала молодий,а представилася матір’ю. Я сказала,що його дівчина, мешкаю у Львові, а познайомились миу вересні назборах. Жінка натомість повідомила, що Сергій підписавконтракт з іноземним футбольним клубом і виїхав за кордон. Вонапопросила більше не телефонувати за цим номером, бо Сергій, мовляв,нескоро повернеться до Москви. Не пам’ятаю, як ішла додому. Підногами чвакав талий сніг, з дахів капало, по-весняному пригрівало сонечко,а мені здавалося, що життя завершилося. Раптом усе довкола попливло,і я знепритомніла. Отямилася вже в лікарні. Наді мною схилиласямати. Вона плакала й закусувала губи. «Дострибалася, хвойдо! Яка ганьба…У сімнадцять принести в подолі! Буде тобі чемпіонат Європи золімпійськими іграми разом!!!» Так я дізналася про свою вагітність, четвертиймісяць якої добігав кінця… Для аборту запізно.

Ну, а далі все— як у дешевому мексиканському серіалі. Істерики, сльози, погрози, скандали.Довелося сказати батькові. Він підключив усі свої зв’язки, відомості промою вагітністьвилучили з лікарні, куди я потрапила, коли знепритомніла,а мене саму спішно вивезли на нашу дачу у Винникахі лишили під доглядом колишньої кагебістки, як я тепер розумію,котроїсь із батькових підлеглих, якій добре заплатили. За офіційною версією,я була на змаганнях. Ніколи не забуду, як моя мативерещала, що вона не зможе тепер пройти Сербською, бо всібудуть тикати на неї пальцями через хвойду-донечку…