Колекція. Театральна. Пожежі ebook

Коли нотар Лебель розповів близнюкам Жанн і Сімону Марван про останню волю їхньої матері Наваль, то він спровокував у них питання щодо історії їхнього народження: хто був їхнім батьком і яким чином вони опинилися далеко від країни походження матері? Жанн отримала конверт, адресований її батькові, якого вважали мертвим, а Сімон — для свого брата, про існування якого близнюки не підозрювали. Вони змушені перетнути континенти й океани, щоби відкрити усі таємниці свого походження і важкої долі їхньої матері, довідатися про драми, які переслідували всю родину і які неможливо виправити. Близнюки ризикують спокоєм і комфортом, щоби нарешті погамувати змучену душу Наваль.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7192-83-0

ISBN 978-617-7192-29-8

(Серія «Колекція театральна»)

Incendies © 2003, Leméac Éditeur (Montréal, Canada)

© Ростислав Нємцев, український переклад, 2017

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2017

Важді Муавад

Пожежі

Нейлі Муавад

і Наталі Султан присвячується,

одна арабка, інша єврейка,

обидві — мої сестри по крові

НАВАЛЬ

ЖАННА

СІМОН

ЕРМІЙ

АНТУАН

САВДА

НІГАД

Пожежа Наваль

День. Літо. Кабінет нотаря.

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Авжеж, авжеж, авжеж, я люблю дивитися на політ птахів. Тепер не треба пліткувати: звідси, за відсутності птахів, видно автомобілі і торговельний центр. Раніше, коли я мав кабінет з іншого боку будівлі, вікна виходили на автотрасу. То був, звісно, не морський пейзаж, та зрештою я виставив у вікні оголошення: Ермій Лебель, нотар. У час пік то була для мене неймовірна реклама. Тепер я по цей бік, і мої вікна виходять на торговельний центр. Торговельний центр, ясна річ, не птах. Раніше я казав питах. Це ваша мати навчила мене, що потрібно казати птах. Вибачте. Не хотів говорити про вашу матір через те нещастя, яке вас спіткало, та маємо діяти. Як кажуть, треба жити далі. Заходьте. Заходьте, заходьте, не стійте на порозі. Це мій новий кабінет. Я саме його обживаю. Інші нотарі переїхали. У цьому будинку я сам. Набагато приємніше, менше галасу, автотраса — по інший бік. Уже не можу робити собі рекламу, однак зможу тримати вікно відчиненим, а якщо зважити, що в мене ще й немає кондиціонера, то все складається якнайкраще.

Так. Ага.

Звісно, це нелегко.

Заходьте, заходьте, заходьте! Не стійте там в проході, там ходять!

І я добре розумію, що вам не хочеться заходити.

Я сам не заходив б.

Так. Ага.

Авжеж, авжеж, я і сам стрівся би з вами за інших обставин, та дорога в пекло вимощена добрими намірами, тож передбачати щось важко. Смерть узагалі не можна передбачити. Для смерті немає слів. Вона руйнує всі обіцянки. Усі гадають, що вона прийде якомога пізніше, а вона приходить, коли заманеться. Я любив вашу матір. Так вам і кажу, от просто так: я любив вашу матір. Вона часто говорила зі мною про вас. Ну, не так часто, але про вас вона мені розповідала. Трішки. Інколи. Між іншим. Вона казала: близнюки. А ще казала: близнючка, — і часто: близнюк. Ви ж знаєте, якою вона була, вона ж ніколи нікому нічого не казала. Хочу сказати, ще раніше, до того, як взагалі припинила говорити бодай щось, тоді вона вже взагалі припинила бодай щось казати, і про вас не казала мені нічого. Такою вона була. Коли вона померла, падав дощ. Не знаю. Я не люблю, коли падає дощ. У її країні дощу ніколи немає. Отже, заповіт, я ж покликав вас не для того, щоб розказувати про негоду. Заповіт, він, безумовно, не схожий на птахів, то інше. Це дивно і незвично, проте необхідно. Тобто, хочу сказати, це залишається необхідним злом. Даруйте.

Ридає.

Кілька хвилин потому.

Нотар, близнюк, близнючка.

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Заповіт пані Наваль Марван. Свідки, присутні на читанні заповіту під час його реєстрації: пан Трінг Ксяо Фенґ, власник ресторану Бурґери з В’єтконґу, і пані Сюзанн Лямонтань, офіціантка ресторану Бурґери з В’єтконґу.

Це ресторан, був у цьому будинку, там, внизу. Свого часу, щоразу, коли мені потрібні були два свідки, я спускався за Трінг Ксяо Фенґом. А він підіймався з Сюзанн. Дружина Трінг Ксяо Фанґа, Гуі Гуо Ксяо Фенґ, опікувалася рестораном. Тепер ресторан зачинений. Іноді вони зачиняються. Трінг помер. Гуі Гуо Ксяо Фенґ знову вийшла заміж, за Реала Бушара, який служив тут, у метра Івона Вашона, мого колеги. Отаке воно, життя. Ну, все.

Заповіт відкривається в присутності її двох дітей: Жанн Марван і Сімона Марвана, вік обох 22 роки, народжені обидва 20 серпня 1980 року в госпіталі Святого Франсиска у Вілль-Емар, це неподалік звідси.

Згідно волі заповідачки, відповідно до правил і прав пані Наваль Марван, нотара Ермія Лебеля призначено виконавцем заповіту.

Хочу сказати вам, що все оце — рішення вашої матері. Особисто я був проти, я відраджував її, але вона наполягла. Я міг би відмовитися, але не зміг.

Нотар відкриває конверта.

«Усе моє майно ділиться порівну між Жанн Марван і Сімоном Марваном, дітьми-близнюками, які вийшли з мого черева. Гроші наслідуються в рівних частинах кожним із них, а меблі розділяються відповідно до їхніх побажань і за їхньою згодою. Якщо ж такої згоди досягнути неможливо, то виконавець заповіту має продати меблі, а гроші розділити у рівних частинах між близнюком і близнючкою. Мою одежу віддати благодійній організації на вибір виконавця заповіту.

Мій друг, нотар Ермій Лебель успадковує мою чорну ручку-перо.

Жанн Марван успадковує зелений полотняний жакет з написом 72 на спині.

Сімон Марван успадковує червоний зошит.

Нотар дістає три речі.

Нотарю Ермію Лебелю:

Нотаре і друже,

Візьміть близнюків,

Поховайте мене повністю голою,

Поховайте мене без труни,

без одежі, без савана,

Без каменя,

Обличчям, повернутим до землі.

Покладіть мене на дно ями,

Обличчям від світу.

На прощання

Кожен

Виллє на мене

Відро свіжої води.

Потім ви накидаєте землі і засиплете могилу.

Камінь і епітафія. Нотарю Ермію Лебелю.

Нотаре і друже,

Жодного каменя не має бути на моїй могилі,

І ніде не має бути мого імені.

Ніяких епітафій для тих, хто не тримає обіцянок.

А одної обіцянки не було дотримано.

Ніяких епітафій для тих, хто зберігає мовчання.

А мовчання зберігалося.

Без каменя,

Без імені на камені,

Без епітафії з відсутнім іменем

на відсутньому ­камені.

Без імені.

Жанн і Сімону.

Сімоне і Жанн.

Дитинство — як ніж у горлі.

Його так просто не витягнеш.

Жанн,

Нотар Лебель передасть тобі конверт.

Цей конверт не для тебе.

Він для твого батька —

Твого і Сімона.

Знайди його і передай цього конверта.

Сімоне,

Нотар Лебель передасть тобі конверт.

Цей конверт не для тебе.

Він для твого брата —

Твого і Жанн.

Знайди його і передай цього конверта.

Щойно конверти знайдуть тих, кому вони належать,

Ви отримаєте листа,

Мовчання буде порушено,

І камінь можна буде поставити на мою могилу,

І моє ім’я буде написане на камені

у променях сонця».

Довге мовчання.

СІМОН: Дістала! Вона й звідти дістала! Хвойда! Стара блядь! Лайно собаче! Суча донька! Стара шльондра! Ганьба! Вона нас і звідти дістала! Ми казали собі, як вона подохне, то вже не змішуватиме нас із лайном, залишить нас у спокої, сука! І ось, маєш! Вона, нарешті, здохла! А тут сюрприз! Нічого не скінчено! Шалава! Ніхто й не чекав такого; блядь, як я такого не передбачив! Вона добре підготувала удар, точно все прорахувала, бахурка трахана! Я розтрощу її трупа! Ти ба, поховати її обличчям до землі! Ти диви! Харкнути на неї треба!

Тиша.

Я, у будь-якому разі, харкну!

Тиша.

Вона мертва, та якраз перед смертю спитала себе, яку ще хуйню вона може нам зробити! Вона сіла, подумала і знайшла! Зробити заповіт! Оцей от йобаний заповіт!

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Вона склала його ще п’ять років тому!

СІМОН: Та мені пофіг, коли там вона його писала, О.К.!!!

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Послухайте! Вона померла! Ваша мати померла! Я хочу сказати, що людина померла. Людина, яку ніхто добре не знав, та все ж людина. Вона була молодою, була зрілою, стала старою, потім померла! То ж є пояснення усьому цьому! Це все не просто так! Хочу сказати, ця от жінка прожила гірке життя, а це щось та значить!

СІМОН: Плакати не буду! Клянуся, що не заплачу! Вона померла! Ух! Нам похуй, блядь! Нам похуй, що вона мертва! Я їй нічого не винен, тій жінці. Ні сльозинки, нічого! Хай пліткують, як захочуть! Що я й сльозинки не зронив по смерті матері! А я скажу, що вона — не моя мати! Що вона була порожнім місцем! Усім похуй, думаєш, усім похуй? Я не збираюся робити вигляд! І не збираюся ридати! Коли ще вона плакала за мною? За Жанн? Там, де має бути серце, у неї було не серце, там була каменюка, ніхто не заплаче. Без серця! Каменюка, блядь, каменюка! Не хочу чути про неї! І знати нічого не хочу!

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Але ж вона щодо вас висловила побажання. Ваші імена там, в її останній волі...

СІМОН: Ну і? Ми — її діти, а ви про неї знаєте більше за нас! Ну і що, що там наші імена! І що!

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Конверти, зошит, гроші...

СІМОН: Мені не треба її грошей, не треба її зошита... Чи вона думала розчулити мене тим клятим зошитом! Це щось, ото! Її остання воля! Знайди свого батька і свого брата! То чого ж вона сама не знайшла, якщо так сильно було треба? Сука! Чому тоді вона анітрохи не займалася нами, блядь, якщо їй так потрібно ще якогось сина?! Чого тоді у своєму блядському заповіті вона ні разу не вживає слова мої діти, коли згадує про нас? Слово син, слово донька! Я не недоумок! Чому вона каже близнюки?! «Близнючка, близнюк, діти, які вийшли з мого черева», наче ми купа блювотини, купа лайна, над якою вона змушена була збиткуватися! Чому?!

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Послухайте, я розумію…

СІМОН: Що ти можеш розуміти, залупо!

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Я добре розумію, що після того, як почути те, що ми тільки-но почули, можна втратити опору під ногами, питаючи себе, що відбувається, хто ми і чому саме ми! Я розумію. Хочу сказати, що я розумію! Не щодня довідуєшся, що батько, якого вважали мертвим, десь живе, і що десь там у світі існує якийсь брат!

СІМОН: Нема ніякого батька, нема ніякого брата, це казна-що!

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Тільки не в заповіті! Таке неможливо!

СІМОН: Ви її не знаєте!

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Я знаю її з іншого боку!

СІМОН: У будь-якому разі мені не хочеться говорити про це з вами!

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Усе ж варто їй довіряти!

СІМОН: Мені не хочеться...

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Вона мала на те певні причини.

СІМОН: Мені не хочеться говорити про це з вами! За десять днів маю змагання з боксу, тож нічого не хочу знати! Ми поховаємо її, і годі! Підемо в поховальну контору, купимо домовину, покладемо її в домовину, спустимо домовину в яму, насиплемо на яму землі, поставимо пам’ятник, і всім стане добре!

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Це неможливо. Це буде супроти останньої волі вашої матері, і я не дозволю піти проти її волі!

СІМОН: А ти хто такий, щоб бути проти?

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Я, на жаль, виконавець її заповіту, і я іншої думки щодо цієї жінки — не такої, як ваша!

СІМОН: Як ви можете ставитися до неї серйозно? Дивіться! Протягом десяти років вона день за днем проводить у будинку правосуддя, слухає безкінечні процеси всіляких покручів, збоченців і різних убивць, і раптом замовкає, не каже жодного слова! П’ять років не каже анічогісінько, це охуєнно довго! Ні слова, а ні звуку не злітає з її вуст! Вона стає нестямною, шаленіє, вона ламається, якщо вам так більш подобається, вона придумує собі живого чоловіка, хоча той уже ­бозна-коли помер, і ще одного сина, якого ніколи не існувало, ідеальну побрехеньку про дитину, яку вона хотіла би мати, дитину, яку вона могла би любити, ця шльондра, і тепер вона хоче, щоб я шукав те дитя! І якщо після всього цього ви можете мені щось казати про останню волю...

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Спокійно!

СІМОН: І якщо після цього всього ви зможете мене переконати, що йдеться про останню волю того, хто дружить з власною головою...

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Спокійно!

СІМОН: Бля! Йоб твою через коромисло, нахуй, нахуй, нахуй...

Тиша.