Душі едемітів ebook

Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка

Національної академії наук України

Василь Барка

ДУШІ ЕДЕМІТІВ

роман

Київ

«САКЦЕНТ ПЛЮС»

2025

УДК 821.161.2-312.1

Б25

Текст відтворено за авторизованим виданням:

Барка В. Душі едемітів. — Київ:

УКСП «Кобза», 1994.

Барка Василь

Б25Душі едемітів. Роман / Ін-т літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. — К.: Сакцент Плюс, 2025.

ISBN 978-617-95516-2-8

Час дії в романі «Душі едемітів»: чотири дні перед самим вибухом ІІ Світової війни. В романі великою кількістю зібрано дійсні подробиці побуту від однієї області і з’єднано з багатьма ― від інших: згідно з новим фантасмагоричним планом, аби створилася панорама, що становить духовно-реалістичне, в мистецькому значенні, дзеркало всієї «імперії зла».

Розкрито їх через події на території розповсюдження українського етносу на Північному Кавказі, в легендарній країні, населеній переважно прямими нащадками запорозького козацтва.

УДК 821.161.2-312.1

© Мадгетт О., правонаступник, 2025

© Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН

України, 2025

© «Сакцент Плюс», оформлення, видання, 2025

ISBN978-617-95516-2-8

ПЕРЕДМОВА

І

В романі «Душі едемітів», серед декількох головних напрямків розповіді, передусім інтимних, виконано спробу висвітлити найсуттєвіші духовні колізії, що зросли при «повітчині», як режимній системі. Розкрито їх через події в щоденному побуті: на географічно найкрайнішій території українського етносу ― на Північному Кавказі, в легендарній країні, населеній переважно прямими нащадками запорозького козацтва.

Час для дії в романі: чотири дні перед самим вибухом ІІ Світової війни; тоді вже остаточно визначилися всі драматичні «пружини» суспільного стану, що враз подіяли разючо в початках війни і спричинили катастрофічні обвали. Тут ― корені неймовірних злигод радянської армії.

Докладні спогади служилися для описів: як звично при дзеркальній реалістичності в розповіді; але зайшли з ними декотрі зміни.

У щоденному стані речей за «культособівської» влади, добою її квазі-самодержавʼя, тяжіла трудноуявима, навіжена напастенщина: супроти сутої духовности і людяних основ для правового, відкритого суспільства. Аж треба різко міняти способи звіту: ніби в широко розгорнену притчу про неймовірну подіяність навією недобрих метафізичних могутностей на побут і людські душі.

Аби належно віддати справжність із її глибинною прикметою, її характер, її «дух», постійно змушуємося відступати від зовнішньо-гіпнотичної поставности її, навіть перепорядкувати складники, відмінно від звичайного переходу. Тому закиди з вимогами прямої протоколярности для описів ― тут не знайдуть відгуку.

На переформованій панорамі зримого, здається, аж при фантазмах, ― якраз тільки і можливо «відпечатати» найдійснішу побутовість, мов її фотографією, серед духовної ночі, куди, під яскравою виднотою від південного сонця, обвалено громадськість.

Сам город, вибраний для повісти, не дістає назви; він загальногород, з ознаками від інших.

В невиданній скаліченості прожиття при «культособівстві»: до 1953 року (дата смерти архидиктатора), ― часто втрачалася різність між страхітною денністю і сновиддями. Заведеністю несамовитої погубщини, жертв якої тепер начислюють демографи до 30 чи 40 мільйонів, ― при безперервних загрозах та оманах, в нуждоті, визисках, кріпаччині для рештки хліборобів, весь стрій пробуття мінявся в якийсь міраж перекруту: в антилюдщину, заподіяну силами антинеба.

Доведено було її до дикучости в червоній великоімперщині кремлян ― супроти підʼярмлених націй, особливо, ― в геноцидності! ― супроти української: понад 10 мільйонів жертв тільки за 1930-34 роки.

До безлічі звичних розправ доєднувався, розкритий потім на партійному форумі, ― морд над самою партбілетною провідничістю. В ньому стала чудиськова людорізка, очевидно, для заширмованих знищень по внутрішніх частинах номенклятурної еліти: політичної та адміністративної, серед міста, ― якщо захитався хто і став непевний провадити «культособівський» затиск.

Небоворожі потужники його і впроваджувачі «молдовського» заціплення при мертвозності «букви», ― як означив Б.Пастернак, ― діяли під наведеннями ірраціональними, можна припускати: з якогось безодняного стану.

Відповідальність за тодішній лад кладеться не тільки на привілейованих, ні! ― падає також і на всіх «низових», хто були «гвинтиками» його, виконуючи службу політично-організаційну, урядову, воєнну, педагогічну ― як автор цих рядків, ― господарчу, фінансову тощо. Всі несуть, хоч різною мірою, грізну відповідальність за його тривалу стійність; поділяють: браний вільно чи невільно! ― його гріх, і зобов’язані до спокути.

Минула пристороненість до нього не тільки не позбавляє тепер права остерігати від його повтору, але зовсім навпаки: якраз дозначує всіх, як свідків і учасників, попереджувати проти його повороту, нагадуючи про загрозливу потворизну в її крайностях, аж до екзистенціальної гримаси, в стані дограничної скривлености, скорчености, скрючености суспільства в гігантних лещатах, обвіяних «райськими» вигадами.

На повоєнний час найсмутніша справа ― затримка остаточного визволу від того спадку.

Коли хід подій, при високих регістрах російської експансивности, завершиться в якійсь віднові тоталітарництва, придекорованого з поодинчими показовостями під образ реформи, то спричинить подібні ж катастрофічні нещастя для громадян. Зрештою, здушені під мертвий затиск живі сили народів вибухнуть при нагоді: з великою розвальністю в побуті.

Тут мовиться про передвоєнний, ― не сьогоднішній! ― вигляд радянської дійсности; але через напрямок перемін: до імперської моторошности, роман «Душі едемітів» може знову виявитися духовно-візійним « портретом», з передвіщеністю наслідків.

Вихід твору в світ здійснюється, як гірка осторога.

20.ІІІ.86

ІІ

В романі «Душі едемітів» великою кількістю зібрано дійсні подробиці побуту від однієї области і з’єднано з багатьма ― від інших: згідно з новим фантазматичним планом, аби створилася панорама, що становить духовно-реалістичнє, в мистецькому значенні, дзеркало всієї «імперії зла».

Отже ― це не репортажний звіт в журналістиці, але твір, що містить «вищу дійсність», і тому не можна визначити, що це ― роман про Кубань, і що город тут ― Краснодар, бо тут представлено «загально ― область» і «загально ― город», і тому немає тут обох географічних назв.

Традиція: з таким авторським правом надходить до нас від класики, зокрема ― через «Мертві душі» Гоголя, і «Біси» Достоєвського. Також і в С.-Щедріна: «Історія одного города», зʼявляє розгорт загальноімперського видовища.

«... ― Краще: не називати, в якому департаменті!» ― застерігся Гоголь.

Бракує в творі послідовних описів з визначеною обласною географічністю; і зміст роману, з погляду реалістичної тотожности ― весь: приуява, вигадка! Фантазія, міт (Пушкін: «над вимислом сльозами обіллюсь»). Так спотребувалося: зложити з складників, взятих відповідно від видимої дійсности, ― ніби споруду, що відображує в собі дійсність невидиму.

Ставимо для ілюстрації приклад: надзвичайно далекі, незримі для очей, феномени в космічному просторі стають видимими в рефлекторах, завдяки закономірній скривленості, вогнутості великої дзеркальної поверхні, що відсвічує їх в собі і передає меншій вогнутості, в середині пристрою, а в декотрих конструкціях додано скривлені, вигнуті стекла: лінзи, і вся скомплікована споруда з «ненормальними», з викривленими поверхнями складників, чудово відображує вражаючі феномени з вищої, космічної дійсности.

Подібно ― в романі: з подробиць закономірно складається «ненормальний» вигляд цілої оповідної структури, який тільки і придатний, як своєрідний рефлектор, віддзеркалити невидиму ― (протилюдську) духовну дійсність, що своїми гіпнотичними впливами зводить життя до аномального стану, аж моторошного в душогубності.

Роман зʼявляє своєю цілістю широку алегорію: в ньому вся змальована панорама призначена виражати собою сполуку надреальних значень: в апокаліптиці подій; навіть, ніби в казках.

Посвідчено: якого злого мороку, пануючого в недавній «імперії зла», ми позбулись; аби не відступилися від знамені Божого сонця ― знов назад, до «ікони звіра».

ІІІ

Часто описи подій в романі подано з різкими перемінами: з відступами від їх звичайного вигляду і переходу, деколи, як казка появляє в шоломі великанницьку відрізану голову, що лежачи на землі, жива, промовляє до стрічного.

Іноді панорама в розповіді розростається, ніби «протидійсність»: бо тільки в ній, як докладній свічадності, можна віддзеркалити сутності стану, закриті заклятно-оманною щоденністю.

Наприклад, свічки з воску зовсім неподібні до степової рослинности: стовпики їх цілком інші, ніж стебла, і вогник їх ― відмінний від квіток, хоч скрізь живить кисень, і кольори всіх яскраві.

Нема видимої присутности свічок в степу! ― але вони виникли від його істотности: бо гніт їх вироблено з його рослинних волокон, конопляних або льняних, і бджоли з його квіту принесли «сировину» в свій вулик, а ми звідти беремо вироблений ними віск.

Так від степу життя постають свічі літературних творів.

Воскові свічки, запалені в церкві, символізують нашу горючу пожертву душевну: Всевишньому Творцеві; освітлюють храмову дійсність, як умовний відобраз частини з вічного Царства Небесного.

Свічки освячені, з Страсного Вечора, мають силу в хатах: для віруючих насправді! ― відганяти спокусливі примарності з царства пітьми.

В літературі творчій склалась особлива містерійність.

До засновання фізикального всесвіту, він весь повністю був переднакреслений Святою Тройцею: в софійному стані, в передвічності; а в семичасності творчої вседії ― викликаний до буття, для найкращого розвиткового образу з безліччі можливих на відхилі, всіх передбачених Божою премудрістю.

Затверджено з них «варіант» благодатний: назвем також «оптимальний», для нашого земного пробуття, ― на відміну від множини можливих, куди на жаль, як на манівці, що відзначив Гоголь, ― відступає через свою своєвільність людство: весь час, то в одну недолю, то в другу.

Тоді: про зневажений, про благословенний розвиток нагадувати: через прямі покази, чи «негативні», ― покликана справжня ― творча словесність: вживаючи при високій алегоричності, як в Біблії, різні складники з поміненої видимости: для провісного дзеркала ― відбити, в відсвітах вищого благоденства, глибинні істотності тимчасового стану з його небезпеками, аби відвернути душі від спокус.

Зокрема: в цьому спотребувалась антинатуралістична метаморфічність ― при зруйнуванні вселенського міражу в духовній ночі. Аби зрушувати з місця його підпорні колони, навчаючися в Самсона; ― його смиренні учні.

VII.93

«Коли ж прийде він, Дух істини, то наставить вас на всяку правду: бо не від себе мовити буде, але говоритиме, що почує, і майбутнє провістить вам.

Він прославить мене, бо від мого візьме і вам провістить.

Все, що має Отець, єсть моє; тому я сказав, що від мого одержить і провістить вам».

(Євангеліє від Йоана 16:13-15)

ПРИРЕЧЕНИЙ ВЕЛЕТЕНЬ

Ранок 18 червня, 1941 року, розвиднює мирність височини: блакиттю відкритої, ніби чудо! ― насиченої світучістю і ласкаво прихильної, ― справді, святинну мирність.

― Час: берімся, як наказано!― скрикнув, спонукаючи в напад, надхідний розпорядник, маючи інструктивний аркуш.

Означено противника, ніби аж несвітського: зросту, приблизно, тридцять п’ять метрів, і п’ятнадцять на розмах рамен.

Виконавці, озброєні доконечною оружністю і допоміжними пристроями, спинилися напроти гігантної постаті, диміючи їдко від махорки ― «самосаду».

― Почати!― звелів зверхник, остаточно силуючи в розправу; ― тоді забряжчала криця.

Сховавши аркуш, він запалив запашну папіросу, з коробки «Казбек», коли підручні порішували нелюбого велетня: німого навіть в тортурі на гибель.

Напад діється в сусідстві до оркестрової «мушлі» і дитячої ділянки городського саду, недалеко від річки.

Там бавляться! ― менша чорнявка в червонобрунатній одежці; а старша ― в яснозеленій, і пасмочка: такі, як на стиглих кукурудзяних качанах, спадають на плечі.

― Будеш за косочки смикати?― питає старша; тоді менша хмуриться:

― Не буду, не буду!

― Піском обсипатися?

― Ні!

― Бери лопаточку і пам’ятай, що сказала!

Побігла менша до щебетливого товариства одноліток, заклопотаного на піску: висипати горбки, припліскувати долонцями, і щось будувати, ― потім само ж і зруйнує, там: відсторонно від лютого нещастя, що грозовістю нависло над головами батьків.

А поодаль, за сонячною смугою квітника і зеленими лавками, за білістю ясмину і темними соснами, ― війна.

Хлоп’ята з чупринками, як в степу присохлий овес, ведуть бої; одні китайці, другі японці.

― Струнко!― начальствує голубоокий офіцерик над японцями (з кинджалами і рушницями, витесаними з дощок, стоять напоготові).

Мчить, мов джмелик, «нейтральний» , матроська сорочка:

― Скоріш біжіть! Що коло мушлі робиться!..

З огненним інтересом китайці визирнули від хованки, вагаються: йти чи ні?

Японці втратили бойовий порядок і зникли; за ними китайці полопотіли в алеях.

Дівчатка напівбайдужно поглянули вслід.

* * *

Зібрались оркестранти: з флейтами і кларнетами, з трубами, яскравими, як чорнобривці, з скрипками, віолончелями, і арфа, мов кросенко-трикутник, приєднана: збоку.

Інструменти відкладено на стільці і виступлено на зелень: ждати. Звичайнісінька робота перед очима ― спилювання дерева; чи варто з-за цього забувати симфонічну річ?

Варто. Зрізають найстарший дуб; під його тінню завершились останні легенди Запорозького війська. Після довгих мандрів, прибрана в козацьку барву, радила біля велетня старшина в наметі, сидячи на килимі і тримаючи напоготові оцвітані коштовно шаблі; радила: чи спинитись, як на новому терені життьового призначення, ― тут, на пустельній, дикій землі біля гір?

Прибули морем і сушею: кінні полки і піші, з родинами і священством, з майном і зброєю, з регаліями і скарбницею, ― і очолював їх, як звично, кошовий отаман: Чепіга.

Півтора століття по нараді красувався дуб, символ предковічного права на землю, очищену від зілля-бурʼяну та хижого звіра; заселену станицями в рожаїстих садах, білохатними і високохресними, повними духу козацької волі. Красувався сторук, вигинаючи лікті на схід-сонця і захід-сонця, до північних хмар і південних вершин; грудьми стрічав, патріарх, синьозалізні блискавки, рятував поселення квіток, що при самісінькому долі горнулося до нього. Багато вивірок метушилося і птиць концертувало по галузках, і комашок знаходило притулок на фігурному листі. Промені потоками спадали в просвітах, а моріжок біля коріння вабив подорожнього: спочити.

Хто з станичан проходив поблизу, поглядав і думав: серед напастей, обвіяних чадом ненависницької науки, серед насильства та злого глуму, ― зеленіє старезний свідок слави запорозького лицарства; поки стоїть він, козацька справа непропаща.

І дослухало вухо адміністративного чудиська, що дуб ― підбурювач: гілками навіває мрію про непідлеглість перед північною кормигою. Дзеленчали телефони. Шаруділи протоколи. Вирішено: за двадцять чотири години повалити заколотника.

До нього, як супротивника, вкрай небезпечного, підступила робоча бригада «Зелентресту» ― худощокі люди в пошарпаних піджаках та махорчано-газетному димі. З линвами, сокирами, залізним клинням і довжелезною поперечною пилкою заходились коло дуба, як у древні часи ― коло мученика, що радніше вмре, розпиляний на часті, ніж зречеться своєї віри. Напнуто линви. Підрубано велетня в корінь; врізано пилку з другого боку. Трудиться бригада під оком суворого, мов центуріон, начальника в сірому френчі.

Хлоп’ята на високій спинці зеленої лавки чеберяють босими ногами:

― От великий дуб!― захоплюється надзвичайно матросик.

Сусід по праву руку, весь озброєний, посилається на авторитет:

― Брат казав: такі дуби на горах ростуть, коло Волги.

― ...Такі вигадники коло Волги,― байдужно поправляє сусід по ліву руку, теж озброєний кругом.

Подалі в алеї, схожій на височезний зелений коридор, ― двоє: студент і студентка другого курсу філологічного факультету, ― немов крилами горнуться одно до одного.

Фіялкова сорочка в студента збіліла від стократного прання і підійшла кольором під перламутринки, що ними застебнуті рукава. Дірки на ліктях заткані тонко: найретельніший павук похвалить. Штани сірі, а матерчаті черевики ― біліші від гусячого пера, бо зубний порошок дає на них найкращий наслідок. Краватка легкоблакитна, в косих світлистих смужках, з красною недбалістю кинута на груди.

Перучи і вигладжуючи зношену одіж в рисочку, юнацька душа в найглибшій убогості надає собі пристойного вигляду. Хіба хлопчисько гірший від тих, хто проходячи мимо, заглядають в обличчя його подруженьці, крізь папіросний дим; і аж сліплять краватками. Кращий! Високий і ставний, як кипарисик біля моря, що бурхає за сто двадцять кілометрів звідси. Обличчя з легенькою блідністю; волосся в брюнета відходить від лоба рівно назад, певно: вранці вживаний гребінець влучає спершу в воду. Веселі цяточки в чоловічках ясносиніх очей і посмішка на вустах підказують: гляди, штукар.

Його подруженька русява і сіроока; мабуть, її коса, обрізана, згідно з «модою», була препишна, бо зачіска збунтованими пасмами вкриває голову. Напівдитяча серйозність світиться в нервовому погляді. Плаття з темнолазурного сатину має три окраси: сніжний комірець, чорнолаковий поясочок на талії гожого обрису, та брошку в вигляді мідного шершня. Хусточка затиснута в жмені.

Ретельно зрівноважує наша мати-природа! Ниткою кохання, найтоншую в світі і найміцнішою зв’язує в нас: то жінку з вибуховою вдачею і чоловіка-флегматика, схожого на вола, що ступає по чумацькій дорозі; то жінку, тихішу від криничної води, і чоловіка з пожежою в грудях; то демонічну жінку з поглядом, як чорні свічки, і мрійного чоловіка з волошковими очима.

Зв’язує крайнощі, бо розійдуться вони, розколеться людський образ ― в образ потвори: без різноманітности в нащадках, без міри, без злагоди протилежних прикмет, що буває і в найскромніших квітах.

А робоча бригада під залізним оком центуріоноподібного підпилює дуб і підпилює; і дивляться на її труд студенти філологічного факультету: Олександр Астряб і Ольга Білолан.

― Кому тут заважає дуб?― спитала Ольга.

― Потрібен: з нього лоби тесатимуть начальству.

― Жартуєш, а мені сумно! Коли ми там стояли, ― шуміло верхів’я: свіжий, свіжий вітер поривав; а місяць біг до хмар ― погасав і засвічувався. Кожну пелюсточку в стокроток видно...

Пилка: шарк! шарк! Висипається тирса на траву.

― Отак підпилюють Антона Никандровича,― сказав чорнявець; ― правду кажу: голова місцевого профкомітету Бісмурчак смикає пилку з одного боку; а з другого, ― придивись: на кого схожий доглядач?

Ольга спостерігає розпорядника в сірому френчі: лисий, дашкуватий череп і обличчя ― мов з алюмінію.

― На «псаломщика».

Примітимо: секретаря партійного комітету Тімурленкова, господарного, енергійного, а на біду, невгамовного «викривателя» і вічного переконувача, службовці потихеньку охрестили «псаломщиком»; і прищепилось. Доцент Бісмурчак, несамовитий антирелігійник, дістав прозвисько «убийбога».

― Потопчуть стокротки!― прошепотів студент.

Подруженька пригорнулася йому до плеча і дивиться, як тирса падає з-під пилки, що: шарк! шарк! ― двома метілочками летить на листя.

Зідхнула Ольга, глянула йому в очі:

― Про що ти думаєш?

― Зуби в другої пилки...

Від здивування знялися русяві брови.

― Зважмо: страх старого, що в лекціях знайдуть «контрабанду», а потім знову ― «чорний ворон»; перевтома, бо щодня чотири або шість лекцій, крім вечірніх; нервозність ― Антон Никандрович харчується в ресторані, ― треба годину стояти в черзі за стільцем, поки спритніші насьорбаються юшки... Ольго, пропали маргаритки! Пильщики топчуться, як коні. Потім ― безконечні засідання, збори, нудота, що душу вимотує. Можна мамонтів замучити! Зрештою, занедужав старий.

Прирівняння дуба до Споданейка-Віконника, кого зібралися провідати і по дорозі заглянули в парк, вражає уяву Ольги. Зуби, ― про них сказав Олександр, ― такі страшні в неминучості та сірій буденності. Думка тікає від них. Відживають враження щасливого вечора: вітер; верхів’я дуба аж кипить протяжно в своєму шумі; волосся спадає Олександрові на очі ― глибокі, темні в місячному світлі; а цитринно-золотаві ліхтарі гойдаються на перехрестях алей; стокротики біліють на траві, мов аж прозорій.

Самі, з любов’ю своєю, дивилися в очі одно одному. Великі очі на блідих і ніжних, як шовк, обличчях; рідність ― мов від сотворіння світу. Час, що завжди числить секунди, наче скнара червінці, здається, забув про них, аж поки в цілому місті настала сонна тиша.

Той дуб дорогий, як пам’ятний знак: біля нього ж Ольга знайшла свою любов.

А тепер? Надійдуть вони ввечорі ― косий пеньок забіліє перед ними, серед потоптаних стокроток. Передчуття, що великий іспит із нещастями судилось витерпіти, торкається чорним крилом до серця і вселяє тривогу.

― Ходім!― стрепенулась Ольга. ― Колись пошкодують, що зрізали давній дуб: потрібен буде для туристів.

― То що? Осторонь стоять трохи молодші дуби, на одному з них можна прибити таблицю з написом: історична реліквія, ― хто перевірить?

Через піщану площинку, з квітником у формі зірки, пішли до брами; оглянулись на шелест і тріскотливі удари. Велетень лежить на землі, ― гілки його колихаються від стрясення. Робоча бригада споглянула поваленого і, взявши сокири, поволі рушає поратись коло корони.

Оркестранти хутко розсілися в блакитній мушлі: побриніли, почиргикали, погуділи, ― аж поки сутулувата чорна постать виросла перед ними і сухенько постукала по пюпітру.

…Заговорила, закричала музика п’ятдесятьма голосами ― мову дістало серце наше, призналося: що любить і що ненавидить. Найщиріша з світу: промовить у голубиному тоні, вся сердечна!

А гіллястий велетень ― труп. Озброєні хлоп’ята голосно жаліють, згуртувавшись коло пенька.

Розпорядник схиляється: числить політки.

МОГУТНІСТЬ НЕДУГИ

Посміхаючись, перелистує томик «Життя бджіл», а відомо: недалеко ― зʼявець; побачити неможливо, проте душа відчуває присутність непомітного і одночасно чомусь ніби білого, як гіпс; і худого: кістки в шкірі! ― і на шиї багряниста виразка.

Поворухнеться стариган, ― зʼявець теж рушає з місця; через те доводиться кам’яніти, удаючи поглибленого в сторінки. Дихати важко; аби зостатися живим, вдихає теплий струм над електричною плиткою з розжевреною спіраллю, хоч надворі і в кімнаті тепло.

Хвороба довго в’язала до постелі і проминула, але зʼявець неспоглядимо світиться біля вікна.

Бездітний стариган дуже любив свого вихованця, асистента Бориса Румовського: обдарованого і роботящого; покладав надії, як на сина.

Його «призвали», і служив на воєнному кораблі в Прибалтиці. Писав, що тяжко, і скаржився на нездужання; медична комісія, зрештою, второпала: в нього сухоти горла.

Через місяць він опинився в санаторії для туберкульозних, при морі, і звідти сповіщав про свою надію на новий спосіб лікувати ― з допомогою розчину золота. Вернувшись від моря, жалівся: трудно ковтати їжу. Помістили його в клініку до «світил», і там він скоро став остаточно худнути і ходив нетвердо. Восени похоронили. Тоді прийшла черга хворіти старому.

Читав лекцію в флігелі: для «заочників»; віяло ззаду січневим холодом, крізь дірку від недавно вийнятого англійського замка. Надвірні двері, що вели в коридор, були розчинені.

Тижнями голова ціпеніла від грипу; потім приходить ангіна, а за нею ― запалення легенів; з’явилися також якісь чудні ускладнення.

Богатирський організм подужав напасті, крім незрозумілого розладу серця.

Одного разу, на лекції для другого курсу, стариган відчув погибельну чорну неміч у грудях! ― замовк і, сидячи, схилив голову на кафедру. Студенти винесли його і поклали в канцелярії на цератовій канапі. Прийшов лікар: щось дав проковтнути і щось запити. Однак трепет і болі в грудях ставали нестерпними, і стариган тихо промовив: « ― Я вмираю...»

Приїхала карета скорої допомоги; санітарка, з невідомих причин зла на хворого, недовірливо спитала, що болить, і сердито постачила серцеві ліки з грізною назвою і моментальною дією.

Довгі місяці лежав дома.

Студенти приносили ясмин і жоржини; хоч глузували завжди з незграбного, а шанували доброту справедливця.

Найближчими стали двоє: Олександр і Ольга, ― ходять, як заручені; сироти: з темних років кінця громадянської війни і розгару партизанщини, серед голоднечі. Дівчині трохи пощастило, ― виростати в тіток: далеких, аж троюрідних, убогих скупарок, байдужих до духовних справ, але суворих наглядачок звичаю. Хлопець відбув безпритульництво в безконечних мандрах серед босяцтва ― з крадіжками; ніколи ж не прикладав руки до «мокрого діла».

Пильно вчаться, з гіркотою нестач: в одежі і харчах; підпомагає молодість. Стариган обережно пробував ділитися з ними, відсторонюють! ― молодеча гордість. Він бачить: виросли без нічиєї ласкавої мови, батьківської чи неньчиної, тому зближаються до нього: по часткову заміну неповоротної втрати. Так і вони близькі для нього, бездітного сідобородця. Взяли собі клопіт з його продуктово-магазинними здобутками. Сьогодні, як завжди, прийдуть від чергового заходу.

Вкріплюючись, він на березень місяць почав ходити з самшитовим ціпком по скверику; часто спинявся, щось обдумуючи. Вернувшися в кімнату, брав дзеркало і широко розкривав рот: побачити виразку в горлі.

Одного разу сказав гостеві, бібліотечному Спиридонові Серпокрилу:

― Подивіться! чи вона тепер ― ширша?

― Хто: вона?

― Звичайно, язва...

Гість, прихиливши голову рудішу, ніж соняшник і фельдмаршальський еполет, втопив водянистуваті очі старому в горло:

― Нема нічого.

― Неправда! Я сам її помічаю. Соромно ― дурити. Завжди говорите речі, мені неприємні.

Серпокрил сміявся.

Розгніваний без міри, стариган закутувався по щоки в пальто кольору куряви; каменів тоді, сидячи, на залізному ліжку.

Думка про скору смерть від горлової рани закорінилася до дна серця, і одночасно почав світитися зʼявець коло вікна.

Полиставши томик, стариган переводить погляд на помічника і питає:

― Що там?

Безслівного дочутно, ніби з наведености, як буває часом комусь півсонному:

― Скорбота! незносима...

― Як?! Ви повинні ввійти в світло, як чесна особа.

― Ні! Скрізь читав, з наказу Бісмурчака, адяно боговорожі реферати... від сірчаних джерел Серпокрила... Вбито!..

― А!― мукою судомить отямленого старигана. ― Скараю, або сам загину.

Закривши обличчя долонями, Антон Никандрович хитається на сторони від душевного болю; потім просить:

― Пождіть, ― треба йти в електроводолікарню. Я скоро вернуся; встигну до приходу молодих: як завжди ― вчасного.

КУТОК ОДИНОКОСТИ

Посилюється білосвітна огність. А проти неї зринає з глибочини близького дня, погрозний в уяві старигана, як друга враза: гостріша безмірно! ― обрис моторошної людорізки з круговими ножами, ніби млин, збудований чорними духами серед життя: безперервно нищити людність.

Поволі пригасає, збліднівши, обрис, а все ж потім проблискується в глибині душі стривоженість: хворісна, мов пекучою корінністю зв’язуючи почуття в один скрут! ― неминуча і невідступна.

Так, дожидаючи, поки огнистий кружик, бризкучо розпалений, спроміниться за шибкою, ― німотно несамовитіє самітник в ЖАКТʼівському1 кутку, на другому поверсі.

Після бурхливо-вітряних днів з великанськими хмарами від недалекого моря, гнаними через прогалини синяви, зовсім низько над городом, ― зрештою притишилося: на чистий ранок.

Антон Никандрович, відриваючися від розкритих сторінок, часто підводить зір до вікна: з надією на погожу годину цілому дневі.

Для портрета хворого мистець-маляр: віддаля від «перевірочної комісії», міг би засвітити, в великості обсягів, як тло, небозвід багряного кольору і хрести з розп’ятими на холмі: завіє незносимою печаллю, в час, коли роздерлась храмова завіса.

Але будівничі «щастя» оскаржать фон: бо образливий.

Тоді попросимо фантаста появити на полотні ділянку земного едему, розміщену недалеко від його південних воріт і колючодротяної огорожі. В білих хітонах, усміхаючись і прогулюючись між садовими трояндами, абсолютні радісники зривають соковитий плід.

Що? ― магнетизерський повтор: для закордонців!

Тут: стіна, закурена від палкого подиху примуса; біля неї сидить Антон Никандрович ― за широким столом, і зрідка поглядає в томик «Життя бджіл», обпертий біля тонконогої лампи, ніби велетенського зеленошапчатого гриба, серед дріб’язку: металічного, дерев’яного і картонного: здається тут розсипано «пересувну аптечку».

Людина минулого! ― в модернізованих країнах подібні, з старовинністю вигляду, здебільшого вимерли.

Між бровами врізано зморшки, як нерівний дієз; довгі простопадні, ― одна з них набагато глибша, ― перетнуто легшими: поземисто. Посередині чола третя, вигнута, мов на взір неоднакових чайчиних крилець.

Чолова кістка окреслилася з ребристими вигинами в верхній частині; в нижній обмежена обніжкуватими бровами: висохла кущуватість їх, густюща і кошлата, звисає на очні ямки, а окремі волосинки падають аж до вилиць, притінюючи зіниці.

Трудно визначити колір очей; тридцять п’ять років тому могли бути синіми, тепер ― сиві чи якісь білясті з темнішими проблисками від глибини; і вираз: мов би в просфорників з монастиря. З-під брів спадають косі навісочки шкіри, знебарвлені, поблідлі, трішки ― з найлегшою палевістю.

Вуса, обпущені вниз, і злитий з ними прямокутник бороди, і ретельно зачісана назад коротка чуприна: припорошилися метелицею, що всім однаково впрядає сіду нитку: диктаторам, від поруху пальця яких мільйони ідуть на погибельні муки в концтаборах; і безруким жебракам, хто під руїною церкви просять хліба, тримаючи в зубах олив’яну мисочку.

Старому від солодкого кореня слов’янської філології вигналось дерево з гіркістю врожаю: душевною недугою, що означується в блаженненькій, а разом і страдницькій посмішці на вустах, незгодженій з виразом очей; в одинокості зацькованого лося; з накинутим на плечах, хоч тепер і літо, пальтом, з якого, сказано, ніби сиплються павучки.

Костюм має прикру історію. Стариган, бувши в столичному місті, відвідав універсальний магазин і пильно роздивився на відділ готового одягу. Другого дня піднявся з ліжка о п’ятій годині і під номером шістнадцятим зайняв позицію в черзі, що скоро виросла, як полкова колона. Після кількагодинної тисканини, в якій ґудзики обсипалися, черга березневою річкою бурхнула крізь розчинені двері.

Вартові пожежники навперед побігли нагору, ведучи за собою обманений натовп; але примітливий стариган зауважив потрібний поверх і, вибившися з течії, щодуху помчав до костюмів. І ― вчасно: біля стійки був тільки один хитріший суперник. Через декілька хвилин товпа, одурена і роздражнена вкрай, злетілась коршаками і так натиснула, що поперекидала балюстрадки.

Продавець поздоровив:

― Ну, ви щасливець! Один костюм на вашу мірку.

Придбавши одяг за місячний заробіток, і вийшовши на тихі води універмагу, стариган відчув, що ― зрушено ліві ребра і поняття про взірцевий устрій в суспільстві.

Через рік придбанина втратила свій пшенично-піщаний відтінок і протерлась; а після темного фарбування збіглася і набула безнадійно пожмаканого «колгоспно-бригадного» вигляду. Сама краватка: чорна, стягнута мідною двобулавчаткою між краями білого комірця, золотистими ромбиками освіжує одяг.

Черевики старигана, пооббивані об тротуарні нерівності, пристали коло книжок, покладених купкою на долівці. Палітурочний наплив, кольористий спинками, посилився по кутках і зріс, обпираючись на вузькі полички, по всіх стінах, аж до стелі. Частину затримав собі стіл.

На підвіконні і присунутому до нього табуреті ― речі найнеобхідніші: примус, таз, відро, каструля, миска, ложка, ніж і різні дрібниці в тому ряду.

Кімната тісна; якби хто взяв колосальну сокиру і відрубав кусень коридора і затулив один кінець стіною з вікном, а другий ― стіною з дверима, дістав би однакову келію.

Додати: літо; надходячи через близькі гори, світло його прозорою рідинністю застигає в шибках на цілий гарячий день. Незабаром в одному місці, на ранішньому прузі, його зосереджений ― огнистий кружик ледь помітно пересунеться навскоси поза склом.

Стариган, видужуючи наодинці, зоставив собі пальто на плечах, бо відчував: холодно; навіть електричну плитку на столі включив і часом вдихає повітря над нею: гріти бронхи.

ОБОРОНЕЦЬ

Антону Никандровичу страшно рухнутись! ― бо пошкодить зʼявцеві; зовсім прозірчасто, а таки присутній він, і навіть здається: язву на його горлі можна відчути. Хоч розділяють речі, згромаджені численно і тісно на столі, ― а ніби зовсім близько зʼявець, і нестерпна болісність проймає від навіву. Також якісь загрозливі рухи з заклятою течійністю і широчезні! ― постійно прориваються знизу: прямують спершу наверх і потім через плечі назад, мов нахвильовано їх з моря. Коли заберуть собі: тоді всьому кінець! ― істота і сам кругосвіт пропадуть в отруйній глибині біди. Неймовірним зусиллям душевним треба спинити їх, примушуючи повертатися, звідки прийшли, ніби виметані. Передужати треба: силою власної уяви, аби, заломлені, відходили в зворотній напрям: наперед і вниз.

Пильнувати доводиться жахливо! ― бо там люта хитрість: норовить, обдуривши і надсилившися, проскочити: на безодняну погибіль тобі. Також і зʼявцеві з кривавою виразкою, присутньому проти вікна і книжкового стосу, ― станеться неймовірний жах.

Відчуваючи свою кволість і зближення пропаду ― через поразку, Антон Никандрович складає в уяві порятункову будову з огню: вигнуту, ніби частина сфери, ― нею перегороджує прориви рухів з глибочини, Затримує їхню вбивчу силу; тому поверх неї зберігаються ― і чистота від дії огню, і спокій непорушного зʼявця.

Проте кріпкість палкого захисту недостатня, хоч покриває видимий обшир.

Треба зміцнювати! ― весь час, без перерви: повторюючи слово «корунд», ― сильно і впевнено, на послух! Коли ж видно стало, що цього не досить, тоді зовсім обережно Антон Никандрович, аби не сколихнути зʼявця, вкладається на ліжко і при кожному повторі того слова ― дуже б’є себе кулаками в груди, надаючи кріпкої дійсности своєму станові.

Повторювати слід тисячу разів, ― ні, то забагато! ― досить восьмисот, і він числить так, але це все ж надмірно, і він зупиняється на сотні, в кожний захід; того досить...

Змогутнівши, підводиться обережно: не зрушити з місця ні зʼявця, ні обрисів захисту, і зберегти їхню справжність, Додатково, проти крадучої напасти знаходить спосіб ― розвивати впевненість: от, там де біда загрозливо заповнила частину простору, і страшенно відчутна! ― треба уявляти: її немає! ― немає, і все! зникла, процесом цілковитого щезнення. Вже той простір чистий від неї, зовсім: так само, як в кожному іншому місці і напрямку.

Спершу було трудно, і уява ніби сковзалась, діючи тільки коротко і відступаючи перед нападами.

Але він з надзвичайною впертістю в повторних посиленостях справджував дієвість свого вирішення, і загроза тоді стала в’янути і, слабіючи, звільняти місцину чистою і прозорою, як скрізь.

А все ж треба неймовірно стерегтися, бо з підкраду справа ― обвали!.. хижі ворожості женуть прямо: в істоту, страх!

Знищення в напливі нечистої потужности зчиниться через мить, ― і ледве встигає Антон Никандрович з подвоєною швидкістю: ніби на війні, цілковито спротивитися напасті і перехопити з напрямку.

Одночасно, скористувавшися зайнятістю думки Антона Никандровича, інші несвітськості, оббігши стороною, вриваються, мов із-за ліктя: вмить погубити: як хотіли попередні. Тому в блискавичну розправу він, мов різучим ударом уяви, перетнув їхній розгін і відкинув, звідки набігли.

Гостро стежить тепер вся істота: чи не з’явиться знов біда: з рухами найбільшого нещастя! ― стежить з дограничною напруженістю, довго, довго, і починає вже бачити: на цей раз нищівні наступи вигаснули, ― можна спочинути.

Саме тоді, невідомо: як, вони прорвалися знов, з котрого місця? ― всі разом навихрили: обкинути єство, мов горючими і воднораз брудними сітями ― здушити в них і знищити безслідно.

Рвонувся враз Антон Никандрович всіма спроможностями своєї духовної натури: скрізь встигнути! ― не пропустити ні одного набігу, всіх відбити вчасно, аби спастися з моторошного пропаду в муках.

Розгортає найрішучішу сутичку: скрізь, напружуючись відчайно, щоб встигнути і справитись на кожному кроці, де навальна жорстокість намечується всією гостротою своєю на його самотню, всіма покинуту душу. Треба вмить пересилити проривний звал багатьох лютостей. Б’ється нещадно стариган, мов по цілому полю поєдинкового несамовиття: всіма родами спроможности, і хоч жодного предмету збройности немає, але діє щось гостріше і згубніше, ніж всякі численні приладдя.

Мечучи свої горючі зусилля проти неозоримої ворожости, він кидається увагою кругом, на всі напрямки, встигаючи вражати її на підступах і обходах.

Це вимагає таких зусиль, ніби в них згоряє вся кров, і все ж він не стишує напруги: здається, аж зверхлюдської, коли доводиться вживати власних джерел снаги, досі самому незнаних, хоч вони були в ньому: досі скриті! Ними навіжено відвойовується він, аж часом здається: битва втрачена. А таки, зрештою, він досягнув перелому, коли вже наступи починали зникати.

Ще трохи нових зусиль! ще небагато! ― і засвічується надія: від неї ж приходить і нова снага до подолання, воно вже ось і здійснюється. Так: єсть! Їх відступи! А його твердість ― збережна.

В одну якусь коротку частку секунди здавалося відчутно, мов звідкись кинуто трохи білого пасма: на вкріпи ― чи з високої далекости? чи ні? десь, здається, зблизька? не годен означити, ніяк і ніяк: звідки? ― але докинуто, і тому зможеться з тим встояти також на прихідну смугу дня.

Знає: противності ― певні, що він належить їм, по їхньому праву ― стребити нападом, і не можуть примиритися: чому він не підвладний їм негайно?

Через те накинуться зранити його і позбавити спромоги в захист, коли тимчасово не виграли. Ну, все ж можна віддихатись, оглядаючи стан навкруг; передусім: як зʼявець? Тільки ж, на свою втому, всі обриси скрізь блідніють. Підупадала і загибельна поривність ― отже: тепер перемога! ― знаменний день; наступає спокій.

Мають прийти гості: двоє ― з студентів; а крім того, хто? ― мабуть, бібліотечний Серпокрил; раніш відбути цілющі турботи в електроводолікарні: конечні, як напіввійськовий обов’язок.

Наперед вигріти, над розжевреною спіраллю пічечки ― бронхи і легені, вдихаючи гарячі напливи повітря, бо, на жаль, літня теплота тепер чомусь малосильна. На додачу слід нагорнути на плечі пальто, і можна гарно перебути годину, після відверненої катастрофи, і навіть глядіти в книжку про життя бджіл.

КЛОПІТНИЙ ПЕРЕХІД

І МІСТИЧНИЙ ЧИСЛОВИК

Відчинив двері ― виходити до міста, через коридор: на середині його довжини, і враз розгорілася знов на серці, найглибшою корневизною, недавня стривоженість: ніби заяскріла з самої крови. В крайній квартирі зліва, де жив науковий робітник, агроном, ― заджмелів металічним тоном вентилятор з вікна, що ставилося на вулицю. Чути, як пущено його в обертовий рух: мов на початок дороги стариганові, коли східцями, звернувши наниз попід тією квартирою, повинен спуститися до парадних дверей.

Притерп і довго прислухався! ― на своєму порозі; бо проблискотіла обрисами в уяві страхітлива машина ― людогубка з різовими ножами: вбивчі, вони коять подібний кружністю рух. Про неї вчора згадав шепотом сусід-фізик, Тадей Петрович Жолобовський, як простували вдвох з головної вулиці міста ― меншою, але теж трамвайною: в напрямі до вокзалу вона спрямована якраз проз їхній гуртожиток.

Тепер час, коли, як звично, сусід вертається з базару: стрінути треба і докладно розпитати про несамовиття з криці! ― аби знати точно, і належно боронитись.

Щойно відсторонившися душевно від однієї прияви, відступає під навіженість другої: при нагадці від металічного млинка.

Обпустивсь на площинку, поворотну для східців наниз, під квартирою агронома, і вичікує: чи спиниться вентиляторний гудкіт, і чи наближаються чиї-небудь кроки? ― можна встигнути від зустрічного відійти назад, або в коридор першого поверху: залежно від того, звідки надхід.

Безперешкодно вибрався з парадних дверей на вулицю і поспішає нею, заглянувши вліво, крізь брамний проміжок між будинками ― своїм і сусідським, в обшир двору. Там, при південній границі його, пристроїлася мініатюрна садибка діда Полуниці: з дрібною хаткою серед квітів і обгорожею для курей; накриті сітчастою кліткою, поцівкували пташенята і клювали пшоно.

То ― терен прожиття для сім’ї діда Полуниці: самородного філософа, постійного співбесідника стариганові в вільну часину: розрадного просвітленою мудрістю ― з «низового» тисячолітнього джерела. Не видно діда в господі: мабуть, не повернувся з ранньої мандрівки в господарчих обов’язках.

Вулицею треба забирати потроху вгору, до осереддя міста: мимо бур’янистого пустиря і височезного паркану з сірих дощок ― для глухого саду, перемеженого з старими соснами.

Зупинився ― стати в «хвості» черги: по рідкі дріжджі, продавані стаканами, як залишки від виробництва в пивоварні, розміщеній при кінці саду (знав: корисні ― для обміну речовин). Зрештою, добувся до гуркотливого рогу, де пролягла, з протилежної сторони, соборна площа.

При самій храмовій споруді, стемнілій червонастою цеглою, видно постать, хоч відвернуту спиною до перехожого, а впізнану відразу ― в погребницькій худорбі і в злидності одежі.

Його ім’я пристроюється взірцево до вдачі ― спокійної, мов від роси з безвітряного світанку: Тихон Бурма. Свої іспити він, студент, непоспішно і малопримітно складає на добрі оцінки.

Син незаможника, червоного партизана в громадянській війні, вбитого при нападі на білогенеральських карателів, ― мав «поблажки» від факультетського партнагляду: для своїх дивезних здогадів з числами. Сухий і обношений: до вигляду віджилого мерця, і так само небарвний з обличчя, світився несамовито поважним, аж до болісного виразу, білистим поглядом, хоч говорив найбуденніші речі.

Почувши близько кроки старигана, прийняв долоні, прикладені врівні обличча до цегли, і відвернувшись від неї до надхідця, привітав.

― Докінчую спробу! Відкликається чуттєва прикмета в речовинах. Камінь ― здібний сприймати.

Антон Никандрович помислив: «він ново-гілозоїсть», і питає повстримно:

― Чи взнали особливий вплив самого каменю на вдачу горян?

― Зовсім так: бо в глибині злягають властивості його «внутрішньої» форми, ніби трохи психічні.

― Приєднуюся!― сказав стариган; ― і нам звідси стає виднішою істина: сказано, коли маєш хоч дрібну, як зернятко, віру, а справжню, гора відчує в наказі її силу і переміститься до моря. Ви завбачали?

― Найбільш певно! я й підходжу до того. Гадаю: скрізь означується докорінна потуга, особливо в окремих співвідношеннях. Найвищі: три і чотири; три для духовної надземности, чотири для матеріяльного.

― Бережіться!― пошепки радить стариган; ― бо Тімурленков і Бісмурчак, наші зверхні мислителі, знайдуть ідеалізм і «пророблятимуть» прилюдно.

― Обминаю їх!― відповів Бурма. ― Я сам, як атеїст, про що їм відомо, кладу умовну познаку в нашій сфері: в ній, круглій, панує чотиристоронність. Відмічається сходом і заходом сонця та, ― вліво і вправо від їх лінії, ― двома полюсами. Ми в собі теж чотиристоронні істоти: груди ― спина, і два рамена. Відзначаю факти, як бачу.

― Від всіх вимагають діалектики, діючої в матеріальності!― нагадує стариган.

― Я ж тільки цим і займаюсь! Шукаю проявленої, Але, коли ставлю хату, то як назвати? ну, підвалина ― тезис, стіни ― антитезис, а покрівля ― синтез? Як можуть стіни вступати в протиріччя з підвалиною, а покрівля з стінами? Навпаки, потрібні відносини згідности для будови. А в духовності: ставиться з чим і наскільки? Хочу дослідити...

― Ну, більш сприйнятна і виправдана!― заохочує стариган.

― Мабуть, набагато! хоч також з винятками,― зідхнув Бурма. ― Бо в численних випадках тезис виник і згас, без жодної протистави собі: в антитезисі. Або так: тезис зустрічає цілий ряд антитезисів, що руйнують його остаточно, і борються між собою, без синтезу, аж поки один перемагає, зостаючися сам собою, і нищить інші. Можливо, після тезису прибуває інший феномен: без протистави і синтезу по ній. Безліч різного. Маю резон?

― Переконливо. А число три: як?― поцікавився стариган.

― Воно? з верховністю значення над обставинами прожиття. Світиться, як число в ключовому символі: для вічности, в достатній повноті. Згодні чи ні?

Антон Никандрович захоплено визначив собі: «з нього був би справжній християнин з дійсною діалектикою від апостола Павла» ― але відповів стримано:

― Здогад глибокий, з правдою. Але потребує ґрунтовного розвитку. Потрудіться! мовчки: на самоті.

― Спробую. Запропонувати винахід: можна?― проказує, в тоні найсмиреннішої просьби, Тихон Бурма.

― Прошу! Цікаво,― згоджується слухати Антон Никандрович, хоч досить байдужно; і чує:

― Винахід я подав на малюнку: там ― журавель, покритий, замість пір’я, риб’ячою лускою.

Стариган додає:

― Тоді припустимо бачити сома, вкритого в пір’я; чудова переміна з однією трудністю: ні журавель не зможе літати з ваготою луски, ні риба плавати в намоклому пір’ї.

― Воно якраз!― притишено торжествує Тихон Бурма. ― Я ж і веду: до чого? ― що ми вштовхнуті в неприродність. Я чиж, а мені натягли обкладку карася. Людство спервовіку дістало собі, на вроджену власність, пір’я: для крильних рухів, через сонячність духовного. А натомість натягають діаматну луску: для плавби тільки в сутінках підводности. Хто відмовляється, проторять за колючий дріт, або ― «шльонка».

― Здержуйтесь; біда!― остеріг стариган.

― Я ж так і роблю. Знищив малюнок. Чи відомо вам, як ми, студенти, відвідуєм лекції діамату2? Хто зміг, пропустив. Дістають посвідки від лікарів і різні справки про уважну причину. Якщо змушені сидіти, то з очима ― в вікно, або в газету чи книжку, прикриту від лектора. Морока з тріад і подібних схем неспроможна пояснити навіть: як діє фізіологічний апарат для простого нюху. З таємницею сприйняття запахів ― нервами в мозок: до зміни в душевну силу уяви. Зрештою, вагаюся при висновках: в чому моральний сенс нашого, назву: «спів строю» з дійсністю?

― Багато сторін,― помалу відказує стариган; ― найвиразніша з перших: розбиття всякої людської гордости. Маєм найдерзкішу в історії людства. Мушу поспішати!― сказав Антон Никандрович, коли з каланчі додзвеніли мідні тони погодинних ударів. ― Раджу на екзаменах підповідати, як в «Короткому курсі»3, розділ п’ятий.

Віддаля, простуючи через площу, стариган оглянувся: Тихон Бурма лежав ницьма на траві, біля стіни, поклавши долоні на ґрунт.

«Здається, він, немов медіум: слухає землю!» ― змітив собі Антон Никандрович, і пригадав розповідь студентів про їх однокурсника: як одного разу йому в гурті сказали: «ти ― псих!» і він, напружено подумавши, преспокійно відповів: «можливо».

Стариган, з посудомністю почуттів, аж мов притруєних ― в нещастя, докорив собі: «Я переступник! мусів порадити йому пламенність «Послання до Коринтян»4, замість порохняви».

ЧОТИРИКУТНИК СИВИХ

Забраний своєю думкою, притьма спинився при несподіваній появі: перед ним ― жебрак, на несвітенній ветхості плоті й одягу, а очима зіркучий, Непомітно зблизившись, простяг долоню тільки трішки наперед, чи ніби в супровідний жест до своєї півчутної просьби, чи до власного роздуму вголос.

Антон Никандрович вибрав пальцями в кишені монети, скільки міг зараз, і поклав на старцеву долоню, кажучи:

― Хоч ми з вами близько до впокою в чорній землі, а ждатимем білої днини.

― Не буде білої: скоро не буде, не буде!― гарячково погомонів жебрак; ― придвигається темніша, ніж гора вугілля: з налетами круків над видноту. Страх, як тенета з самих блискавок: мучити вкруг, ловить душі зацькованих. Держімся; твердо рішили: переступим його межу, бо однак ― пропали, нема рятунку, тому геть весь жах, спокусно навіяний безоднянцями! ― так рішили, і просвітлиться стежка спасенна: крізь огонь і кров. Глядіть. Спасибі за дарик!

Віддалився прошак неважкою ходою, хоч невсильно старчотною: ніби потиху пронісся підошвами рівнобіжно ґрунтові: назад, до церковних східців.

Антон Никандрович подумав: «дужий здогад чую в поміч собі! відрішитись від звіра враз, всією особою; але ― неймовірна трудність. Знов ― про круків мова, як признаку: до біди великої».

Вгору поглянув: там зрідка проминали одинокі птахи ― високо, нерізкими в обрисах; а згадалося: вчора пролітали густими зграями. Пошкодував! немає сусіда-фізика в зустріч; мабуть надто забарного з купівлею городини. Хотів звернути вліво з площі, на бічну вулицю: в напрямок до електроводолікарні, і тоді повиднілася здаля чорновуса постать сусіда ― великовимірна: до того, що сітчаста «авоська»5 в його руці, наповнена динею і грушами, видавалась дрібницею.

Двом, при зустрічі, відкривалась необгороджена площа біля громадезного собору, кладеного з прочервонастої цегли. Довкола нього ― рештки занедбаних дерев і обколупані побудовки з забитими вікнами і дверима, та порозвалювані гробниці колишнього цвинтаря: ніби після землетрусу.

При розі вулиці, віддаля від храму, пусткувала на площі кругова місцина: влітку там іноді отаборювався цирк, з мандрів по півдню.

Сусід, взявши Антона Никандровича за край рукава, відводить до пустоші, аби, ― далі від перехожих на тротуарі, ― продовжити розмову про гірку конечність: бути настороженими, коли наближається вражаюча зміна! ― подих її відчутно в повітрі.

― Ми обидва ледь виплуталися з концтабірної павутини, в погибелі, ― то вважаймо надзвичайно: останній іспит нашої терпеливости! Можливо, події скоро перетрусять обставини, і машинні ножі, гострені безперервно вдень і вночі на точилах, ― роздробляться: ми тоді вибіжимо з приписаної черги.

― Зовсім імовірно!― згоджується стариган: ― я завжди, мов олень при ведмежих слідах, на лісній доріжці, прислухаюся і до гавкоту віддаля. Так; а чому точила?― запитує він якось незосереджено, при згаданих речах.

― І досі не знали!― палким шепотом докорив сусід; ― незрідка ж говорять притишено про згострені різаки на людозгубницькій машині. Вчора, коли ми ступали на попередньому перехрестку, чутно було скрегіт і дзизк? ― крізь дверну заграту, згвинчену косими штангами...

― Чутно; я мав аж вразу на нервах: так прикро гострі звуки нападають з дверей від тупого рогу майстерні, ― я заглянув туди: нікого нема.

― Бо станки заведено на постійну роботу: автоматичну; тому наглядачі зрідка перевіряють, чи гостряться на точилах ножі: для людорізки.

Антон Никандрович поворушив бровами переводячи зір то на одну далеку крапку, то на другу.

― Повторю вам сьогодні!― прошепотів сусід; ― але не випустіть з уст ні півслова нікому, бо тоді ми пропали на гострених ножах моторошної машини. Діє вона безперервно в глибині будівлі, напроти майстерні: навскоси через перехресток. Скромсує тіла вкинутих осіб: обертаними ножами, як металічна м’ясорубка в кухні. Розсікаючи м’ясо і роздроблюючи кості, втягує їх, з кров’ю, через трубу в каналізацію. А далі ― до річки, як здобич рибам: вони ж, виловлені, йдуть на харч городським мешканцям, часто ― родичам погублених осіб. На додачу, в несвідомості, ― людоїдство: по цілому місту.

Стариган притишив ходу і подивився, мимо супутника: в примарний образ людорізки з живими жертвами. Знов приуявив її з такою лютою дійсністю в разючому жахові, що можна було збожеволіти вмить ― на місці: від самих смертних зойків і конвульсій при неймовірному пропаді людей в механічності, аж з прикметою демонянського вигаду.

― Вдень і вночі?― перепитує стариган, знекровлений лицем і прив’язаний думкою до страхітности, в якій повно могло вміститися навіть пекло з розмірами своєї жорстокости: під вивіскою «едем», розголошеною на весь земний круг.

― Постійно, без перерви: вдень і вночі, на повну міру!― потверджує супутник; ― і я сам, здається, чую крики звідти, і горюча кривавість, мов пожежа якась, там стоїть. А в відблисках, розрослих аж до піднебесся, пристигло життя: тут, в городі та області, і по всій державі, де напевно діють якісь людокрушки.

Стариганові, при відповіді, здалося: впала слабка своєю димучістю, завіса, і весь обшир пробуття людського взявся багристим огнем, сприйнявши собі в середину палахкотливий підсвіт люциферичного царства муки.

Сусід оглянувся і скоромовно повідомив:

― Там, в столиці, складено кодовані картки на кожного громадянина і вчислено в категорії з різною поміткою: от, одна фіялкова лінія, або три зелених, чи дві брунатних, п’ять жовтих. Розпоряджається бібліотекою смерти ― самообожнений на п’єдесталі культу, «хазяїн», Сосо6: через особистий засекречений штат під власною рукою. Вправлено штат, як осередок ― в апарат самої «установи», і діє командуючо в ній, навіть і нищить її склад, вгорі і внизу, коли вирвався якось поза накреслені межі. Що казати про нас, приречених? ― схоплено в прив’язі: згори один посмик, і впадаємо в погибель. Головна могутність ― при механізмі з серіями карток: звідти виходять вказівки, як започаткував перший вождь. На його точний числовий розказ, про одну з вибраних категорій, знищено, до останнього немовляти, мільйон двісті тисяч сімей, морально твердих і господарно кріпких: повністю вбито, по цифрі. При ньому і при переємникові подіяв і наказ ― нищити офіцерський корпус, як кістяк військової сили. Поряд окрема категорія: вистріляти і виморити тюрмами і північними морозами в снігах основну частину інтелігенції, як всенародного мозку. Після того червоні партизани і герої громадянської війни. Далі ― десять мільйонів українського селянства: в голоді і смертних висилках, покладено в землю. Наступна категорія: ленінська «гвардія» в партії. Тоді частина новоствореної інтелігенції ― трохи незалежна від центрального розпорядку. За нею головний склад новоствореного офіцерського корпусу. Мільйони за мільйонами, мабуть, коло двадцяти, пішло ― в знищення: безперервно. Як в сатанинській розправі. Приходить, наприклад, наказ: цього року знищити категорію осіб, ну, з пурпурових чотирьох смужок. Зовнішній апарат, ― звичайно зайнятий потаємними силуваннями громадян, аби негласно обмовляли одні одних, всі-всіх, тепер додає, до свого меншого діла: частих висилок і рідших тюремних ув’язнень, ― виконання наказу згори: нищити по списках, їй присланих...

― Моя картка: вона! я відчуваю,― озвався понуро стариган: ― ніби чотири смужки пурпуру, бачу їх! так близько; відблиск їх біжить мені в груди: як біль.

― Тш! заспокойтеся і беріть нерви в тверді руки. Найперша річ: бачність! ― попереджую, аби уникнути зайвих зачіпок, мимоволі виставлених. Там своя черга для кожної категорії, і спершу гинуть чимсь найбільш непіддатливі під загальну сіру стадність. Можуть бути випадкові винятки, коли хто-небудь догранично знепомітнивсь, переставши сіпатися на своїй струні, в залізній павутині, як муха. Якщо ні? ― доглядач поспішить обмотати петлями і на параліч струїти бунтарство.

― Чи здержусь?! Мов костер жаріє на серці.

― Треба змовчувати!― настоює сусід. ― Найбільш небезпечно нам передчасно, до належної пори, аж надто пориватися з речами в правді: звичайній людській, і особливо Божій; викликають розправи.

― Чи зможуть зруйнувати її в душах ножами? ― ідея безтілесна!..

― Хай так. Проте існує в людях, що мають тіло: примістити душу з її ідеєю. Тому тілорізка й діє так жаско.

― Все ж не можу уявити: як думку, котра переходить від осіб до осіб ― через покоління, можуть людорубною машиною вбити?

― Хочуть. Я випадково почув від революціонерів, бувши за кордоном, що спляновано «демографічну революцію»: в інтернаціоналі, аби згасити правду Божу, через знищення многостей, одних за одними. Намірені зруйнувати істину і забезпечити владу собі назавжди, підперту лжею, розцвіченою, як вінечна цінність, вища від всякої правди. Словом, або перестануть народи і повністю само людство думати і ставати з істиною в суперечність проти нищителів; або ― вбивство підряд.

― Все ж не зможуть згасити зовсім здібність людини: думати в пошуках справжности, бо тут основа духовного світу, ― його силами держиться при житті людський рід.

― Згоден. Вони знають: людство домагатиметься свого вродженого права на істину і можливість вільно думати. Тому вирішили: «переупертити», ― в згин. Діє наведення з ірраціональної підсферности: від апокаліптичного змія, чия чорна потуга вливається в життя ― через них, на погибель багатьом, а потім також і їм самим, зманеним, на пропад в огненній безодні. Поспіх сатанинщини діє: зруйнувати людей, як дітей Божих, попереду від Страшного суду; вирвати в Творця його власні жнива. Битва ― найжорстокіша! Склепаність ― вельзевулічна: в глибині партій та інтернаціоналу, ― здійматися з огненною зброєю в духовному Армаґеддоні. От, між всіма могутностями небесними і всіма могутностями ночі: вирішальна битва з довічними наслідками. Ми якраз на початковому розпалі її до червоного нагріву, на вбивство Божої прикмети в душах людей: любови до істини і до життя в ній, ― так зводять людину, приблизно, до стану тварин, звідки легко зіпхнути в безодню демонів. Сьогодні ― перехресток всесвітньої, всеземної і всенадземної, судьби людей: в зосередженні на огненному крузі, куди вороги їх поставили людорізну машину, як свою вирішальну зброю: в ствердження лжі при погибелі.

― Не можу зректися права:― розпачливо загомонів Антон Никандрович: ― я створений з ним: брати істину; і я в науці живу тільки з ним; віднімуть остаточно, як ось тепер, і я пропав: я провалюся крізь ґрунт, бо він обернеться в чорний болотяний фальш на сірчаному огні. Десь тут тонка смужка над прірвою. І тут якось можу, хоч і в розтерзних болях, з кров’ю: від останніх ран душевних, перед сконом на проваллі, ― можу якось переходити, стверджуючися при своєму праві, невід’ємному в людському єстві: від світляних початків вселенського життя і до полум’яного закінчення його. Не сила тут відступити, бо сам обгорнуся в чорний сполох і згорю на місці. Зостанеться звуглений стовб на осторогу всім: держіться святого ключа! ― бо всьому кінець; планета сама якимсь незвичайним рухом перевернеться навскіс і струсить гнилизну: рештку від здохлих і смердючих душ, ― в глибину безодні: на спалення, як огидне сміття. Ні, ні! тут останній обніжок. Хоч нива відібрана і знищена, а обніжок мій. Помру, тоді захватять нехай і розвалять.

― Добре, а все ж треба, до часу, змовчувати!― повторно твердить сусід; ― імовірно: після струсів настануть перетвори в системі чи режимі, і будем потрібні для велетенської праці в обнові. Всі зауважили: останніми днями круки множинами летять на північний захід ― чують здобич: трупи з війни. Тому залізний припис для нас обох: зготуватися силами для обов’язку ― з провіщеного одкровення, в грозі та бурі. Стримуйтесь!

― Чому нищівність?― дивується стариган: ― люди ж знадобляться для війни, в обороні.

― А зверхникам павутини ― що? їх займанство: їх, «вождівців» при Сосо: знеголовити живу силу, зім’яти і знекровити, ― підітнути народи вкрай і змертвити побут, ― так виглядає з повної картини їх справ, хоч оздобленої в грандіозні гірлянди словесности: тому людорізка.

В недужій уяві Антона Никандровича сам образ все державної людорізки прибрав жаровистість, аж мов сліпучу ― аж до пекляного неспокою, що вблиснувся в серці з кованою силою. Як з грозовитого нападу нещастя, Там, на глибині, вкорінився, погіршуючи хворобливість кожного почуття.

Самітно відходячи, твердить собі: неймовірно берегтися! супроти змашинізованої адщини, серед владущої мережі. Бо обкинула життя всіх: від центру, в столиці, до найдальших закутків при кордонах.

* * *

Тадей Петрович трохи пождав: аж схвильовані почуття вляжуться, і простує на тротуар, замість різати навпростець через площу, вибоїсту з пилюкою, ― тому втрачає дві зустрічі: студентову і жебракову. Друга випала наступному поворотцеві з базару ― осідцеві крихітної садиби, дідові Полуниці. Він хилить навскоси, через розбитий цвинтар, і зненацька поставляється віч-на-віч старцеві: недалеко від височезних сходів до храмових дверей.

Будова означується могутністю множинно-ростучого згромаддя важкезних, високоформних обвидів самого «корабля» та широтними розмахами дуговин, плечових і надвіконних. Темночервонаста озія здіймається з ними в півнеба, ввіходячи аж ніби в хмарини ― золоченим хрестом. Його зоставлено на місці: сіяти зірковиною, після того, як в декількох спробах зняти, блюзніри скалічились.

Двері взято під заборонний замок: без дозволу правити служби, і саму середину заповнено, як складську, різною городиною і купами збіжжя, серед розвалля, павутинно і курявно запущеного вкрай.

Від затінку при збочинах сходів, широких, як дворик самого Полуниці, вистанув до сонячности ― жебрак: з тих, котрі юрмилися колись на паперті і попід стінами.

Спроваджено їх безвісти, як також кобзарів і лірників, та бездомних мудреців, ― десь під зрушену кригу на північних річках: Єнісеї і дальших, волею уряду; чи затоплено з баржею в дніпровську глибінь. А тут ― останній: випадково зацілів; кощавий, ніби всохле деревце. З-під засмаленого лоба, обведеного сіддю, глядять світлющі, хоч слабі повіками, очі: худі і прогірклі виразом; серед притінених брижечок, ніби зв’язаних двома вузликами по сторонах. Борода пристеляється до горла, ― мабуть зимою старець часто підтикував її під комір.

― Дай вам Бог здоров’я!― привітав Полуниця.

― Здоров синку!― відповів ветхий, бачачи набагато молодшого, хоч і теж ― діда.

На долоню йому поклав дід Полуниця гроші, кажучи:

― І ми на святки вмиватись будем!

― На святки? Мало ― вмиватись: треба й сорочку білу надіти! Що означає? ― сказав би тобі й відкрив дещо, а не знаю, чи духом твердий.

― Почую, подякую.

― То слухай. Носити білу одіж ― душу вбрати в чисту правду: як на празник, в судний звіт, при молитві. Сказав Господь: він дав закон та благовістя, аби ходили чисто перед ним... а відвернулись і вживаються в тяжкий гріх. Облютіли в сваволі, самодумні. Тож нехай пожнуть врожай свій власний і навчаться, ставши на край прірви. Лихо безпросвітне навчить. Що діється тепер, діється беззмисно; нема світла. Аби схаменулись! Послухай, ― чуєш?..

Полуниця напружує слух, поглядаючи навкруги:

― Тихо. Один трамвай скреготить...

Обурився жебрак:

― Не чуєш? скреготить пекельство, непровидно для очей твоїх. Зойки конаючих зриваються близько тут, і далеко, ― їх повно, мов з безлічі пожеж великих. Бідою нестерпною береться прожиття і звихрюється криваво: з надмірности болів людських, нестерпних небу. Від того височиною відкрито присуд, грізніший від громів, назбираних над степ. От присуд: начальні, хто сьогодні, з несвітської муки роздираних душ, спокійно жирують на добробутстві, ― скоро побачать: перевертається доля життьова вверх дном. Розкошують з крови других, потерзаних згубно, тому самі підуть туди: замінити! ― в їхню погибель! А помучені вчисляться в життя неба. Бувай здоров!

Полуниця промовив:

― Спасибі!― і зробивши небагато кроків, оглянувся: жебрака нема при сходах. Вражений, зирнув навколо: нема старця! Що за знак?! Нестямиться з дива дід: куди дівся торбешник? ― провалився крізь ґрунт, чи в повітрі розтанув. Це не просто собі. А згадай де-небудь про дивну з’яву і сказану правду: страшенну для осудних! ― зразу посадять; пришиють провину і посадять. Сусіди ж махнуть рукою: «е-е, такий безклепок, як його старий приятель, Никандрович! ― той теж ману бачить; мертвяк з виразкою на горлі до нього приходить і розказує, що за світом діється». Промовчу про жебрака: сам знатиму; гляди, він ― посланий: думай, що до чого!

Знов оглянувся дід і помітив старця за деревами: відпочиває, обпершись на костур.

― Бач! докоряє собі Полуниця:― бідак був ондечки; рушив: чогось на базарі купити, туди і напрям взято. Я ж хто-зна що подумав про звичайного. Хоч, коли брати на роздум, то ― пекуча дійсність: кожне слово старця!

ЕЛЕКТРОВОДОЛІКАРНЯ

Лікарняний курс наближався до повного успіху завдяки особистій допомозі від фахівця з «Інституту фізичних методів лікування», ― психіатра Панфіліна.

Щоки в професора Медичного інституту і директора клініки красувалися, мов двоє яблучок сорту «ранет», підпертих шовково-русявими вусами, що віялчастими закінченнями злегка спрямовані вгору: в напрямку до світлих, трішки опуклих очей та безхмарного чола. Одяг, весь білий, ледь випнуто на животі наперед. З причини завершення основ щасливістичного суспільства, мав страхітливу кількість праці, практикуючи також приватно вечірніми годинами.

На початку він сам водив Антона Никандровича за руку, як дитину, до рентгенолога, доцента Медичного інституту; шептався з тим чоловіком під стукіт рам і потім потішав недужого: «ого-го! з вашими легенями по десять кілометрів бігати!»

Від рентгенолога водив до свого помічника ― діагноста, щоб той примушував лягати, сідати, вставати, нахилятися, тупцювати, крутитися, падати. При тому діагност увесь час обстукував і обслухував Антона Никандровича. А психіатр у кріслі курив з довгого мундштука; курив і приплющував очі, але бачив недужого наскрізь. Вислухавши звіт помічника, він яблучками-ранетами виобразив погожий ранок і без слова подався в свій кабінет.

Через п’ять хвилин вернувся з колекцією папірців; половина їх відзначала в собі процедури, половина ― ліки. Продовжуючи погожий ранок на ранетах, добросердний психіатр склав папірці на долоні Антонові Никандровичу. Турботливо дивився і повчав: куди, коли, до кого звертатися; що робити; що їсти; загіпнотизував старого ― всилив свою волю: жити, сподіватися! «Ми з вами покуражимося!» ― сказав на прощання.

Без старигана, психіатр, погасивши ранети, признається помічникові:

― Бесіди з хворим дали гіркий висновок: про душевний стан.

― Чому? Що тут ― причина, і чого сподіватись? Він фізично скріпиться, а мабуть, при дужчому розладі в почуттях, чи ні?― вагається помічник.

Надіймось: переболіє!― психіатр притемнив ранети і обдимівся змундштука. ― Тут розлад між різними сторонами внутрішнього світу. Цілком реалістично поставляються речі, невідзначимі в звичайному стані. Дійсність обертається напівфантасмагоричною картиною, де все ― можливе, з другосвітньою справжністю, як в мітах чи казках, або в ясновидності.

― Але не галюцінації? ― як звично.

― Е, ні. Наведу приклад. Крізь прямі і рівні стекла вікон бачимо двір, дорогу, краєвид ― і тільки; круг обмежено спроможностями наших очей. Але якраз через ненормальні стекла, через вигнуті, криві! ― лінзові стекла, можемо бачити зірки на моторошних віддалях, закриті від звичайних поглядів, ― і також бачити можемо мікроістоти, невловимі нашим зором. Завдяки недузі, так би мовити, «кривизна» декотрих душевних сил надає, хоч страшенно рідко! ― в неповторних випадках: здібність бачити чудну надреальність, ― одночасно і в суміші з довколишньою дійсністю. Разом: як космос дивовиж. Там янгольські чинники або демонічні стають складниками в явищах денного побуту.

* * *

Безневинні папірці, доручені на початку, обернулися грізною стороною: старигана замикали на ключ у колосальну залізну клітку, подібну до тієї, що в звіринці для тигрів, або в судівництві ― для душогубів перед публічною стратою. Кричали, хай сидить тихо, і потім включали електричний струм. Після ув’язнення, возводили на височезний трон, між двома службовцями тресту, що відповідали за прискорений профінплан. Антон Никандрович жахнувся, коли глянув на сусідів: чуби в них стояли, як хвости в павичів, а вуса ворушилися.

Потім люди в білих халатах зм’якли серцями; обмежилися тим, що загнали блискавки в скляні рури і стали ворожити ними навколо серця. Спробували, чи з Антона Никандровича добрий провідник струму: прикладали до шиї та поясних позвонків металічні пластини і пропускали іскри. Перетворили Антона Никандровича в подобизну померлого фараона, багатократно закутаного в паркі простирадла, сухі церати, ковдри тощо. Дедалі білохалатні ставали милосердніші; нарешті сьогодні привели до стану блаженних, що, голенькі, склавши руки на грудях, стоять по плечі в залізних циліндрах і всміхаються, відчуваючи, як неперечислимі цівочки теплої води б’ють і лоскочуть їх звідусіль.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.