Душа. Пошуки, історія, культура ebook

Складно знайти людину, яка твердитиме, що душі не існує. Іще складніше знайти когось, хто зможе пояснити, що таке душа. Чи живе душа після смерті людини? Ми народжуємося з душею чи формуємо її за життя? Можливо, душа – взагалі вигадка, певна метафора? Саме такі запитання ставили видатні мислителі.

Щоби вхопити таке загадкове явище, як душа, норвезький філософ, дослідник Уле Мартин Гьойстад детально вивчає історію душі, аналізуючи її з різних поглядів – історичного, літературного, філософського, психологічного та біологічного, що дає читачеві змогу ознайомитися з інтерпретаціями душі протягом майже трьох тисячоліть – від Античності до сучасності, а також з розумінням душі в ісламі та буддизмі. «Душа. Пошуки, історія, культура» дає чимало поживи для цікавих висновків та спонукає до роздумів, що вкрай актуально у наш час, коли зовнішнє витісняє внутрішнє.

Для широкого кола читачів.

ISBN 978-966-521-786-2 (Ніка-Центр)

ISBN 978-617-553-009-2 (Видавництво Анетти Антоненко)

Copyright © Ole Martin Høystad

Norwegian edition published by Aschehoug & Co. (W. Nygaard), Oslo, 2016

Published by agreement with Hagen Agency, Oslo

© М. Никончук, переклад, 2022

© Видавництво «Ніка-Центр», 2023

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2023

Уле Мартин Гьойстад

Душа. Пошуки, історія, культура

Щоби читач міг сповна зрозуміти, яку роль відіграє душа в нашій культурі, в основу цієї книжки лягли найважливіші праці від Античності до нашого часу, присвячені цьому питанню. Так, філософи та письменники, що жили в різні історичні періоди, можуть ожити й звернутися до читача простісінько зі сторінок цієї книжки. Можна й варто було б навести слова та думки багатьох інших видатних постатей, утім замість ширшого охоплення я обрав глибший аналіз найрепрезентативніших джерел. Позаяк душа в багатьох сенсах є основою погляду на людину в європейській культурі, книжка, що її ви тримаєте в руках, присвячена переважно історії культури. Адже в ній ідеться про місце, яке посідає душа, у буддизмі, ісламі та арабській культурі. А за часів мультикультуралізму людині вкрай важливо розуміти «інших», аби зрозуміти себе.

Про душу та її історію написано чимало праць, особливо з антологій. Та ці книжки здебільшого розглядають душу в певних галузях – теології, історії релігії, філософії, історії ідей і психології. Я ж волію дати цілісне та міждисциплінарне поняття душі, якою вона сприймається в культурі, філософії, релігії та мистецтві. Наскільки мені відомо, таких праць не існує, тож цю книжку можна вважати певною мірою унікальною.

Для мене було вкрай важливо не просто переповісти історію душі, а й надати слово історичним джерелам, щоби показати значення душі в час, коли на неї в багатьох сенсах накладають табу на Заході, навіть у релігійному сенсі. Я щиро сподіваюся, що ця книжка надихне читачів надалі вести плідний діалог зі своєю душею.

Уле Мартин Гьойстад

Бьо, Телемарк, 2017

Більшість людей вважає, що має її, утім, мало хто може пояснити, що це взагалі таке. У душі таки є щось дивовижне та захопливе. Вона є виявом чогось глибоко внутрішнього й особистого, що заледве підвладне класичному опису за допомогою слів і понять. Тому зазвичай ми й шукаємо образи та символи, показуючи її іншим, а щоби зв’язатись із власною душею – вмикаємо музику. Окремий музичний жанр, соул, що виник із відчаю та приниження темношкірих, зветься так невипадково. Душа виявилася єдиною річчю, яка їм належала і яку неможливо було поневолити, про що вони й співали, мріючи про свободу та визволення від своїх кайданів.

Невідповідність між нечітким сенсом душі й тим великим значенням, що їй надає більшість людей, впливає й на нашу мову. Ми говоримо про цілу та чисту, про глибоку та чесну душу. Ми щось відчуваємо глибоко в душі, у нашу душу плюють, і ми боїмося її пошкодити чи поранити. Ми використовуємо ці вислови, говорячи про особисті та моральні якості. Душі бувають різними – сильними і слабкими, вільними і поневоленими, відкритими і замкнутими. Найбільш особисті якості, що стосуються нашої внутрішньої сили та вразливості, містяться у глибині душі. У деяких людей душа тонка та легко піддається впливу. Ми можемо мати хвору душу та тіло, але однаково шукати душевного спокою. Адже душа може бути бентежною та розбитою. Це лише вислови, метафори, що їх ми застосовуємо до особистих якостей, чи слово «душа» стосується чогось реального та важливого і є окремим виміром людини побіч розуму та почуттів? Саме на таких запитаннях ґрунтується ця книжка.

Упродовж усієї історії людства душа була і є тією призмою, крізь яку ми дивимося на людину та її життя. Заклик Сократа до мешканців Афін дбати про душу і християнські заповіді не нашкодити душі заклали підвалини світогляду в нашій культурі. Душу розуміють як вияв особистості індивіда, як його «я». І те, що ятрить чи ранить особистість думкою, словами чи вчинками, ятрить чи ранить нашу душу. Душа є ціллю та мірою всього того, що індивід підтримує й за що несе відповідальність. Можливо, душа – це те, що робить людину людиною, знак духовної шляхетності або, навпаки, каїнова печать.

Душа, вірогідно, виникла як відповідь на таємницю смерті. Навіть неандертальці вже мали поховальні ритуали, які вказують на те, що вони вірили в життя людини після смерті. І хоча смерть – це єдина певна річ у житті кожного, ніхто не знає, чи міститься в нас щось таке, що переживе смерть. А втім, за всіх часів і культур вважалося, що душа у тій чи тій формі продовжує жити і після смерті людини. Нам складно уявити, які душевні муки переживали християни в Середньовіччі й пізніше, боячись вічних страждань через свої реальні й уявні гріхи.

Однак вимоги раціонального обґрунтування та наукового доведення будь-якої істини, що з’явилися в епохи Відродження та Просвітництва, дещо підважили центральну позицію душі в європейській культурі. Позаяк субстанцію душі годі довести науково, її почасти відкидали як релігійне поняття і предмет віри. А відтак стверджували, що термін придатності душі, так би мовити, сплив. Ми спробуємо дізнатися, чи це дійсно так, а також на основі її історії спробуємо з’ясувати статус душі в ХХІ столітті.

Зважаючи на те, що ми живемо в глобальну та мультикультурну добу, ми також дослідимо, як розглядають поняття душі незахідні релігії. Щоби спізнати самого себе, потрібно знати й розуміти «інших», чужих. Ми поглянемо на поняття душі в буддизмі, поширеному в багатьох частинах Азії. Доля душі в цьому й наступному житті має вирішальне значення і в ісламі. Тут віра в спасіння душі мотивує з політичного погляду: чимало мусульман вірять ж бо, що вестимуть райське життя після смерті, якщо віддадуть своє життя у священній війні – джихаді. Тому ми поцікавимося, що насправді говорить Коран про душу (нафс) і які умови спасіння душі висуває іслам.

Душу розуміли по-різному упродовж історії. Тому ми поставимо таке запитання: що таке душа – матерія чи думка, розум чи почуття, форма чи зміст, можливість чи дійсність, щось винятково індивідуальне чи щось більше за окремого індивіда, щось цільне і єдине чи щось складене і гетерогенне? Душу не надто й просто визначити. Можливо, її не існує взагалі, і це лише вигадка, штучна конструкція? Поняття чи образ? У будь-якому разі це давня конструкція, яку постійно розбирали та збирали наново. Можливо, тому ця конструкція така важлива?

У цьому полягає одне з головних питань існування душі – чи є вона чимось вродженим, хтось вселив душу в нас чи кожен із нас її створює, відтак виховуючи та розвиваючи? Відповідь на це запитання можна отримати, повернувшись на батьківщину психе – до Давньої Греції. Давні греки відкрили дух і розум як щось наперед задане, частиною якого є людина, тоді як душу вони винайшли. Якщо душа – це штучно створений винахід, то вкрай важливо дізнатися, навіщо її створили й постійно створюють знову й знову, які функції вона виконує, на які запитання відповідає і які потреби задовольняє. Ми можемо також запитати, чи нам взагалі потрібне поняття душі для розвитку визначених якостей і їхнього впорядкування. Адже, цілком імовірно, існують інші антропологічні поняття, які чіткіше та краще пояснюють внутрішнє життя людини.

Якості та долю душі в усіх культурах визначає те, як індивід прожив своє життя, які слова мовив і які вчинки скоював – добрі чи злі. Тобто ми часто зосереджуємося саме на прожитому житті й на тому, як індивід розвивав свої особисті та душевні якості, як виконував свої обов’язки перед іншими. Можливо, це найважливіший параметр душі в сучасному світі. Хоча душа і є чимось суто індивідуальним, її визначає наше ставлення до інших. Неможливо дбати про себе, чхаючи на інших. Тому коли індивід приєднується до колективних рухів, на кін ставиться душа, як про це влучно пише Ханна Арендт. Які наслідки це має для індивіда й усіх причетних, нам може розповісти історія таких масових рухів, як комунізм і нацизм, а також агресивних відгалужень націоналізму й ісламізму в наші дні. Те саме стається, коли ми сліпо віддаємо себе на поталу шаблонного мислення та медіа, ринкових механізмів і зловживання владою.

Причина, чому позиція та значення душі змінюються, полягає в тому, що людина народжується не розвинутим представником свого виду, а невизначеною істотою, відкритою до змін. Тому людині доводиться самотужки вчитися, вивчаючи історію та культуру, переймаючи досвід минулих поколінь. Розуміння того, що означає бути людиною, позначається на душі. Це розуміння ми отримуємо через мову, беручи участь у культурному та мовному спілкуванні.

Позаяк у наш час душа менше належить культурному спадку, що ми його автоматично присвоюємо в процесі соціалізації, то осягнення свого внутрішнього світу, наведення ладу в ньому, стає завданням кожної людини. Щоправда, чимало людей не цікавлять такі «подорожі у своє нутро», про які пише Сьорен К’єркеґор. Зміна в розумінні душі, ба навіть її втрата, залишила після себе пустку з антропологічного погляду, вважає Франц Кафка. Це пояснює успіх рухів за альтернативний триб життя, починаючи з flower power у 1960-х, а також стрімке поширення східних уявлень про душу на Заході, чи то буддистські течії, як-от йоґа, чи усілякі споглядальні та медитативні техніки. Варто лишень поглянути на полиці в книгарні, і вас неабияк вразить кількість книжок, присвячених східним віруванням і трибу життя. Одна з таких сучасних течій зветься майндфулнесс.

Альтернативні світогляди, рух «нью-ейдж» і всілякі субкультури стають компенсацією за втрату чи брак духовних потреб або незадоволення ними у постмодерному матеріалістичному суспільстві. На цьому тлі можна розуміти заклади, де пропонують «розкрити потенціал душі», а також різні форми спіритизму. Представники цих альтернативних рухів часто говорять про душу, духовні сили, реінкарнацію, переселення душ і про переживання людей, які полишили своє тіло, – подібні мотиви аж рояться в популярній літературі та творах у жанрі фентезі. Те, що чимало бестселерів цього жанру, як-от популярні серії Марґіт Сандему, книжки Роулінґ про Гаррі Поттера та класичні «Володар перснів» та «Гобіт» Толкіна, вміщують так багато духовної магії та часто зачіпають тему душі, свідчить не лише про те, як нас захоплює фантастична література, а й про потребу в душі та її величезне значення у свідомості людей. Адже те, чого душа не добирає в академічній освіті, вона приховано компенсує в альтернативних рухах, попкультурі та казковому світі фентезі.

Мірою зменшення ролі душі в сучасній філософії її почали розуміти як психіку, і вона перетворилася на предмет наукової психології. Коли душу тлумачать інакше й роблять об’єктом терапії, її водночас і вкорочують, а ті частини внутрішнього світу, що виходять за межі розуміння психічного, кидають напризволяще. Чималі частини внут­рішнього світу людини, а надто ті, що стосуються особистих, етичних і екзистенційних підвалин існування душі, зостаються в тіні, а релігійні потреби й значення душі чимраз більше ігнорують та обертають на табу. Поширення психічних захворювань у наш час, особливо серед молоді, можна вважати симптомом негуманного суспільства, в якому від душі відтяли кілька найважливіших частин. Адже душа людини – це не лише страх і депресії, розлади особистості та всілякі ірраціональні манії. Душа – це також джерело захвату, любові й емпатії, творча сила, що дає нам почуття належності до чогось більшого за нас.

Тож невже я писатиму про розквіт і занепад душі? Та ні. Таку книжку до того ж уже написали Раймонд Мартін і Джон Баррезі в 2006-му – «Розквіт і занепад душі й людського “Я”» (The Rise and Fall of Soul and Self). Така назва зрештою ґрунтується на лінійному уявленні історії, яке не дає змоги виявити та зрозуміти особливості такого духов­ного феномена, як душа, яке поєднує минуле, сучасність і майбутнє. Історія душі ще триває – тут і зараз. У цій книжці йдеться не про лінійну історію душі, а про її розвиток за складною траєкторією, про її вплив, історичні зміни та метаморфози, про різні тлумачення душі, про душу як образ і символ, про те, як вона в буквальному сенсі проникла у нашу свідомість, залишивши там сліди, шрами та рани, які ми боронимо ніби непідвладний знищенню спадок і джерело натхнення. Так, душа є таким собі палімпсестом.

Палімпсест – це старовинний рукопис, з якого стерли попередній текст і на його місці написали новий, а потім ще раз стерли і знов щось написали, та від старого тексту однаково зостаються цілком чіткі й легко впізнавані сліди. Так у Середньовіччі використовували дорогий пергамент. Душа є таким палімпсестом, на якому щось записали, а відтак кілька разів переписали впродовж довгої історії – чимало оповідок і легенд, що відкриваються нам шар за шаром, мандрівні сюжети, що переходять один в одний у нашому саморозумінні. Так, ми можемо власноруч дослідити душу, як археологи, щоби з’ясувати, як нас вписали в її історію і як ми досі переписуємо цей палімпсест.

Позаяк людина – невизначена та відкрита істота, яка може стати будь-чим, то душа може бути доцільною або необхідною частиною в антропологічній або філософській системі. Різні філософи – від Платона й Аристотеля в Античності до Ніцше та Вітґенштайна в сучасності – оперували різними поняттями душі. Дискусії та конфлікти між філософським і релігійним підходом до проблеми душі притаманні погляду на людину в європейській культурі аж до наших днів.

Підсумовуючи, можна зазначити, що на запитання щодо розуміння душі можна дати п’ять відповідей: 1) душа – це теоретичне поняття у філософській системі чи антропології; 2) душа – це релігійне поняття, пов’язане з вірою в щось таке, що переживає смерть; 3) душа – це психологічне поняття про несвідоме та часто ірраціональне внутрішнє життя почуттів людини у формі психіки, як це розуміє психологія як наукова дисципліна; 4) душа – це зведена метафора нутра людини та її особистих і моральних якостей; 5) елементи всіх чотирьох уявлень поєднуються в загальне розуміння душі, яке становить необхідний (той, що конституює) і дійсний (онтологічний) вимір людини, що має особисте, екзистенційне та моральне значення в житті людей.

Саме на останньому, загальному розумінні душі ґрунтується ця книжка. Ми з’ясуємо його цінність, розглядаючи розвиток різних уявлень про душу впродовж історії ідей і культури, а також зображення душі в художній літературі. Література наділяє душу плоттю і кров’ю і визначає її значення в різні історичні періоди. Тут душа описує якусь частину людини, що об’єднує певні глибші почуття та позиції, волю та те, що становить найфундаментальнішу складову нашої особистості. Люди здебільшого відчувають, що таке душа, але визначити її не можуть. Так буває зі старими та новими історичними поняттями. Їх насправді неможливо визначити, на думку Ніцше. Вони є частиною нашого культурного спадку. Це стосується й душі, глибоку, таємничу та невіддільну внутрішню природу якої ми з’ясуємо в наступних розділах.

Щаблі драматичного розвитку душі

Історія душі, почавшись із Гомера, відтак і зберігатиме зв’язок із Гомером та Античною Грецією. Навіть і досі, називаючи душу, ми послуговуємося давньогрецьким словом, яке використовував Гомер – психе, ψυχή. Це слово має таке важливе значення, що годі без нього й уявити людину. Без психе зникне й людство, яким ми його знаємо. А якщо триматися західної культури, поклав початок оцьому всьому Гомер, наповнивши поняття «душа» образним і міфічним змістом.

Та перш ніж зрозуміти походження душі, ми мусимо витлумачити етимологічне значення давньогрецького слова психе. Хоч і його значення вельми розмаїте, воно приблизно перекладається як «дихання», «подих» і походить від слова психейн, дихати, означаючи «подих життя», або просто «життя». Тож душа початково – це щось конкретне, а не абстрактне чи духовне (ноематичне), як у пізніших визначеннях, запропонованих філософами. Водночас доцільно розмежувати поняття «психе» та «психіка». Останнє – сучасніше, наповнене психологічним змістом. Варто також наголосити, що в історичній перспективі термін «душа» має вище, загальне значення, на відміну від значення «психе», яке ми використовуватимемо, говорячи про Античність.

В епічних поемах Гомера «Іліада» та «Одіссея», що з’явилися приблизно у XVIII ст. до н. е., йдеться про душу. Позаяк усе, що здійснюють або не здійснюють Ахілл, Одіссей та інші герої, пов’язано з думкою про їхню смерть і посмертну славу. В обох поемах душі мертвих посідають центральне місце. Це безпосередньо виявляється ще в перших рядках «Іліади», де Гомер розповідає, про що, власне, йдеться:

Ці рядки, підводячи читача до сюжету оповіді, вдало демонструють, яке значення має психе в поемі та який Гомерів ідеал людини. Рапсодові важливо, щоби слухачі, почувши перші слова, збагнули, що стоїть на кону. Заспів розповідає нам, що головним героєм є Ахілл, а його гнів і пафос визначають його роль у війні та призводять до загибелі багатьох воїнів.

З низки описів смерті в Гомера ми дізнаємося, що людська душа виявляється саме в смерті. Коли хтось помирає, тіло (сома) і душа (психе) роз’єднуються, психе у мить смерті полишає тіло – «…наознак упала й духу позбулась»[3] – і рине до царства померлих Аїду. У поемах Гомера часто зринають описи смерті, наприклад, коли чоловік вродливої Єлени, Менелай, пронизує списом тіло суперника: «Нутрощі вирвав у нього, й душа через рану відкриту / Вийшла із тіла в ту ж мить, і тьма йому очі окрила»[4]. Або ж коли найкращий друг Ахілла, Патрокл, ступає ногою на груди ворога: «Вирвавши й душу із тіла, і вістря безжального списа»[5]. Тож психе виходить із тіла крізь відкриту рану і вирушає в Аїд. Однак за життя людини психе, за Гомером, не виконує жодної функції.

Утім, і тіло, сома, не є самостійною одиницею до смерті, коли воно залишається лежати на полі бою як труп. Тож сома і психе не існують як самостійні речі, доки не розділяються під час смерті, коли психе як життєвий принцип і дух вимушено полишає тіло. І лиш тоді з’являється тіло, сома, тобто труп. Отож, до настання смерті сома і психе є одним цілим – людиною, або індивідом. Описані в «Іліаді» сцени смерті лише це підтверджують. На цій підставі можна вивести два головних значення психе: жива душа, що вдихає в тіло життя й підтримує його в ньому, і мертва, що після смерті продовжує існувати окремо від тіла. Думки про вільну душу, що з’являться пізніше, ґрунтуватимуться саме на таких уявленнях.

Читач «Іліади» близько знайомиться з одним героєм, душа якого найбільш наближена до Ахілла й долі ахеїв. Ідеться про душу його найкращого приятеля, соратника й названого брата – Патрокла. Ахілл упродовж десяти років відмовляється воювати через те, що цар ахеїв Агамемнон гірко його образив, забравши бранку – красуню Брисеїду. Переломний момент усього епосу і Троянської війни стається тоді, коли Патрокл в обладунках Ахілла вирушає в бій. Йому вдається на деякий час змінити перебіг подій на користь ахеїв, чиє становище доти було критичним. Однак незабаром Патрокл помирає від рук ватажка троянців Гектора. Це лише подвоює лють і жагу помсти Ахілла. Втрата близької людини виводить його на поле бою. Почувши пронизливий крик болю Ахілла, навіть троянські коні кидаються навтікача, а найхоробріших троянців охоплює страх смерті. Також саме Патрокл, перш ніж його душа покине тіло, віщує Гекторові смерть. Гомер детально описує похорон і смерть Патрокла, а останні миті його життя рапсод подає з якоюсь лаконічною силою, не даючи змоги ні на мить закрастися жодному сумніву щодо ідеалів греків:

Ми знайомимося зі психе ще ближче в сцені, коли душа полеглого Патрокла приходить до Ахілла уві сні. Тоді Патрокл не міг увійти в царство мертвих, адже його іще не поховали згідно з ритуалом:

Одним із найважливіших питань в історії душі є її призначення: для життя чи для смерті? В усіх релігіях смерть є мірою душі, критичний перехід і обернення в інший стан – нове життя чи ні. Це простежується і в одній із молитов Церкви Норвегії, що лунає так: «Благослови твій прихід і відхід!» Відхід із життя, перехід, що по-різному розуміли в різних регіонах і за різних епох, має бути належним. Гомер описує смерть як подорож і переправу через річку, що є насправді випробуванням, якщо вірити Патроклові. Один з образів грецької міфології, човняр Харон, що перевозить душі померлих річкою Стікс до царства мертвих, давно став класичним. Хоча Харон і не суддя, від нього залежить, кане померлий у річку забуття Лету чи ні. Чарівниця і спокусниця Кіркея, розповідаючи Одіссеєві, як дістатися Аїду, змальовує небезпечний шлях океаном на кораблі. Зрештою, у царстві мертвих побувало не надто багато живих, а Одіссей, так саме як Данте згодом, долучився до їхнього числа. Щоправда, у Данте лютий Харон боронить шлях до Пекла, а не Аїду, а також відганяє від човна веслом негідно померлих.

У творах Гомера є й інший провідник, Гермес – крилатий посланник між людьми й богами, як олімпійськими, так і богом підземного царства Аїдом. Гермес полегшує страждання, та він не суддя, а саме посередник. Саме він супроводжує мертві душі наречених Пенелопи в Аїд, після того як Одіссей жорстоко помстився їм, повернувшись на Ітаку. Як посланець, Гермес має й інше завдання – розтлумачувати послання й переконуватися, що адресат його зрозумів. Гермес з’являється перед людьми із запитанням, як-от перед Одіссеєм, коли той ішов у палац Кіркеї: «Стій, бідолашний, куди ти прямуєш по цих верховинах?»[8] Людина, що шукає своє справжнє призначення, ніколи не забуде це божественне запитання «камо грядеши?». Як посланець потойбічного загадкового царства, сам Гермес також постать удосталь загадкова, якщо не герметична. Його мудрість не надто просто вловити відразу, її треба тлумачити крізь призму герменевтики (тобто невіддільно від саморозуміння Гермеса).

Одіссей, так само як і Ахіллес, зустрівся з уже померлою душею, потрапивши в Аїд, щоби довідатися у віщуна Тіресія свою долю й жереб найближчого оточення. Тоді він побачив тінь власної матері, що загинула з горя і тривоги за невідому долю сина: «Тільки журба та нудьга за тобою, ясний Одіссею, / Та вболівання за тебе солодкий мій дух відібрали»[9]. Радіючи зустрічі з матір’ю, Одіссей намагається притулити її тінь, але намарно, та щоразу від нього висковзує. Тоді Одіссей скаржиться їй, що вони не можуть обійнятися, втішаючи горе одне одного, і питає, чи вона не мара (ейдолон), і матір пояснює, що таке смерть:

Тінь душі – точна копія мертвого тіла і зображується як двійник померлого. Однак вона ніколи не завдає клопоту живим і не повертається у їхній світ. Психе в Гомера ніколи не буває привидом. Водночас душі в гомерівському світі можна зустріти лише в одному місці – Аїді, за винятком тих, яким судилося вештатися світом через те, що їх не поховали згідно з ритуалом. Силует душі візуально схожий на померлого, відбиттям (ейдолоном) якого він є. Цей аспект надзвичайно цікавий, оскільки психе після смерті втілює ідентичність померлого, його «я», аутос, хоч і ця роль у Гомера насправді відведена тілові. Тож у наступні століття кілька елементів гомерівської душі дають змогу інакше розтлумачити зв’язок між тілом і душею. Природа душі в Гомера двоїста – вона є тінню у царстві мертвих і життєвою силою за життя. Психе в багатьох сенсах становить індивідуальну долю і в греків від самісінького початку слугує засобом вияву не лише того, як вони сприймають людину, а й того, чого вони від людини хочуть і яких ідеалів прагнуть.

Щоби зрозуміти гомерівську психе, ми маємо спершу зрозуміти гомерівське тіло. Ніцше в книжці «Народження трагедії з духу музики» (1874) уперше вказав, що грецька культура до Платона – це культура тіла, що має коріння в діонісійному й аполлонійному, що його репрезентує Гомер. Діонісійне втілює глибоку життєву силу, пристрасть, які сучасні люди можуть асоціювати із сексуальним потягом, утім, це водночас щось набагато більше. З діонісійної першооснови з’являються музи, а також поетичне натхнення до творчості, зокрема комедії й поезії, що виконують під супровід ліри. Саме тут і виникає душа. І саме тут міститься підстава гіпотетичного бажання Ніцше, а саме що «їй належало б співати, цій “новій душі”». У діонісійних містеріях часто використовується сп’яніння як засіб досягнення екстазу, коли «я» певної особи може не лише вийти зі шкіри й увійти в контакт зі своїми первісними інстинктами та прагненням до життя, а й пережити духовний екстаз, у якому «я» об’єднається з духовними силами, захоплюючись ними. Так тіло стає шляхом до духу.є

Внутрішній світ гомерівської людини як поле битви різних сил

Усередині гомерівської людини точиться дивовижна боротьба між різними центрами сили, з якими «я» веде діалог. Цими силами є тимос (воля/душа), ноос (νοῦς, розум, що пізніше писатиметься як нус), френес (діафрагма) і сила людини (менос). Не менш важливим, якщо не найважливішим, є діалог із серцем, яке Гомер називає різними словами – кер, етор, крадіе (згодом кардіа, звідси кардіологія). Використання різних слів зумовлене описом різних емоціональних і ментальних функцій, які згодом приписуватимуть життю душі. Особливе значення має тимос (воля), яке часто рівнозначне психе. Різниця полягає в тому, що психе виконує певну функцію після смерті, а тимос – ні. Усі інші «органи душі», на відміну від психе, мають вагу в людини за життя, але розпадаються після смерті. З цього правила в Гомера є лише один виняток: віщун Тіресій, що зберіг розум після смерті. Тіресій – ворожбит, що наважився розв’язати суперечку між Герою та Зевсом щодо того, хто отримує більше задоволення від злягання – чоловік чи жінка. Стверджуючи, що найбільше задоволення отримує жінка, Тіресій накликав на себе гнів Гери, яка врешті його осліпила. Компенсацією від Зевса стало вміння бачити майбутнє. Так Тіресій став сліпим, що бачить. Він віщує майбуття завдяки своєму розуму. Уявлення про те, що нус (ноос) – це духовна сила, що може пережити смерть у певних обраних випадках, демонструє інакший образ людини. Про це свідчать і розмови, що їх Одіссей веде сам із собою, тобто зі своїми внутрішніми органами душі, особливо зі серцем (крадіе). Та психе в Гомера взагалі не є центральним органом людини, як це буде пізніше. Власне, у браку якогось внутрішнього центру, центрального органу, і полягає особливість гомерівської людини. А внутрішні органи та різні центри сили – воля, розум, діафрагма, серце – хоч і вважаються «органами душі», із нею вони не були союзниками або рівнею, перш ніж психе не стала головною душею.

У Гомера ми зустрічаємо більшість елементів, які згодом входитимуть у класичний образ античної людини, утім, розподіл цих елементів за важливістю чи функціями в нього інакший, ніж у пізніших джерелах. Гомер надає тілові та життю чіткий пріоритет над душею та її потойбічним існуванням. Це виявляться, зокрема, у відомих словах Ахілла про те, що він радше хотів би бути рабом у житті, аніж королем серед мертвих:

Перед самим Ахіллесом постає дві альтернативи: або померти з честю в бою, або вирушити додому й спокійно жити у безпеці на землі пращурів. Та в останньому випадку його не згадуватимуть із шаною. Таке життя й згадки не варте, тому герой обирає ранню, але сповнену гідності смерть у бою – на те він і герой – і так дістає безсмертну пам’ять, клеос афтітон. Пам’ять можна розглядати як продовження життя душі або альтернативу її безсмертя. Це пояснюється вже у згаданих перших рядках «Іліади»:

Найгірше, що може статися із гомерівською людиною, – це смерть у забутку, «незначна» смерть, коли психе полишає тіло та тоне в Леті, річці забуття.

То, можливо, честь і героїзм – ось головні мотиви Гомера? Це ж героїчний епос. Але ж ні, це не так, головна тема поеми аж ніяк не честь. У ввідних рядках про честь і славу ані слова. Гомер просить музу співати не про честь, а про гнів і пафос, що переповнюють героя, коли Агамемнон його принизив, забравши військовий трофей – красуню Брисеїду. Цей гнів призвів до того, що греки – і троянці – масово гинули цілих десять років, доки Ахілл не знайшов нову причину, себто нову пристрасть, яка перемогла першу, і вступив у бій, аби нарешті покласти йому край. Для розуміння давньогрецької культури варто усвідомити, що Гомер у своїх творах пише передусім про гнів і наслідок невгамовної пристрасті – пафос. Це зовсім не означає, що всі пристрасті необхідно побороти та придушити, потрібно лише визнати їхню силу та владу.

Душа та доля, міф про повернення додому

У своєму міфічному епосі Гомер прагне стисло продемонструвати, яка лиха доля очікує на тих, хто дає волю своїм пристрастям. На противагу сліпого послуху пристрастей Гомер пропонує керувати гнівом через самовладання (згодом – софросюне, поміркованість, здоровий глузд) і прислухаючись до голосу розуму, щоби виконувати своє призначення. Призначенням Одіссея, наприклад, є повернення додому на Ітаку, до коханої дружини Пенелопи й сина Телемака. Однак «повернутися додому» – це також міфологічна загальнозначуща структура. Багатьом притаманне прагнення «повернутися додому», утім це місце не завжди тотожне з місцем народження. Для християн це означає «повернутися до Бога», століття тому люди шукали своє коріння. Нині ж стверджується, що людина має не лише коріння, а й «ноги», roots і routes, через що всі й мандрують світом, руйнуючи довкілля, купуючи враження й речі та не повертаючись додому. Тому чи не найліпше, що можна зробити, – почитати про повернення додому Одіссея і збагнути, який це має сенс.

Утім, повернення додому не варто тлумачити буквально. Ми маємо повертатися до чогось, а не лише шукати шлях до втраченого чи згаяного, виконати щось інакше, ніж до від’їзду. Одіссей прагне додому до чогось визначеного – щоби керувати країною, а також до важливих для нього людей – Пенелопи та Телемака. Повертатися додому його зобов’язує набір цінностей, на яких ґрунтується цільність його особистості. Найглибші зобов’язання стосуються Пенелопи, йдеться про кохання, яке в Гомера не абстрактне платонічне почуття, а нерозривний тілесний зв’язок між двома людьми. Така близькість включає щось еротичне та тілесне, що доповнює якості Пенелопи як жінки та матері, як дружини та господині. Тому злягання, еротична сцена, відіграє таку важливу роль в «Одіссеї». З погляду еротизму «Одіссея» протилежна «Іліаді». В «Іліаді» причиною війни стала зрада Єлени, тоді як у «Одіссеї» йдеться про вірну Пенелопу, що впродовж двадцяти років чекала, доки її коханий повернеться додому, навіть не знаючи, де він і чи взагалі ще живий. Одіссей, своєю чергою, завжди має мету – повернутися додому, завершити подорож, хоч би якою складною вона була, виконати свою місію. Це й формує його душу як взірець для наслідування нащадками.

Уже в перших рядках поеми ми дізнаємося, як згадувалося вище, що йдеться про долю душі, пов’язану із поверненням Одіссея:

Мета Одіссея полягала в збереженні (не порятунку в релігійному сенсі, а саме в збереженні) своєї душі, тобто свого життя, і забезпеченні свого повернення (ностос). Ось так конкретно. Однак, аби повернутися додому, йому доводиться грати за певними правилами, демонструвати неабиякі здібності (арете) та дещо знати. Тож так він і робить на одному з вирішальних етапів подорожі, вчепившись за щоглу після кораблетрощі та смерті команди через гнів Посейдона. Стикнувшись із бідою, Одіссей послуговується своєю кмітливістю, фізичною силою та витривалістю аби врятуватися, чудово розуміючи, яке покарання на нього чекає, якщо він порушить основні принципи існування.

Щоби збагнути, який сенс мають вищенаведені ввідні рядки, потрібно розглянути значення поняття «повернення» грецькою – ностос, як це зробила шведська дослідниця Анна Тьорнґрен (2008). В «Одіссеї» часто згадується повернення додому на Ітаку, у цьому, власне, і полягає сюжет. Вирішальним у розмові про ностос є подорож Одіссея в Аїд, до Тіресія, аби дізнатися свою долю. Тіресій читає думки Одіссея та мовить:

Як відомо, друзям Одіссея це не вдалося, оскільки вони, попри заборону, з’їли м’ясо биків бога Сонця Геліоса. Тому Тіресій передбачує Одіссеєві таке (тут до того ж збувається прокляття циклопа):

Тож Одіссей повернеться додому, але один, оскільки лише йому вдасться опанувати свої пристрасті та бажання, пам’ятаючи про найголовнішу мету. Крім цього, Одіссеєві відома його доля, оскільки він не втрачає самовладання й керується здоровим глуздом. Такий людський талан на всі часи – шукати та пізнавати долю й відтак прямувати за нею. Тож Одіссей за порадою своєї покрови, богині мудрості Афіни, опановує свій гнів. Тому, повернувшись інкогніто додому та побачивши вчинки «буйних мужів» у своєму палаці, які знущаються з нього і його сина, він не хапається відразу за зброю:

Одіссей опановує себе і свою жагу до помсти, коли ті ледь не позбавили його самоконтролю, звертаючись до серця, де згодом розташовуватиметься психе. Ці слова Одіссея дають змогу зробити висновок, що Гомер – єдиний поет, гідний жити в ідеальній державі Платона, позаяк він здатен стримувати свої пристрасті та знає міру – софросюне, – що було ідеалом для Сократа. А досягається все це за допомогою розуму, нуса. Тож повернення додому – це повернення до розуму і з розумом. Нус і ностос – спільнокореневі слова, а отже, етимологічно походять від одного дієслова – «неомаі», повертатися, що первісно означало «повертатися з темряви» (як зазначив дослідник Гарвардського університету Даґлас Фрейм, 1978). Пошук розуму означає пошук світла, протилежність царству темряви, Аїду. В «Одіссеї» йдеться про ось цю суперечність між світлом і темрявою, розумом і його браком, чеснотами і дурістю. Щоразу, коли Одіссей наближається до темряви, до смерті, на кін стає його доля. Печера циклопа – це символ царства темряви, як і інші печери, в які потрапляє Одіссей і перетворюється там на «ніхто», оутіс.

Сцена зустрічі Одіссея з циклопом Поліфемом містить у собі міф про значення імені. Бути індивідом означає мати ім’я. За ім’ям інші ідентифікують нас і ми ідентифікуємо себе. Тому брак або втрата імені – серйозний удар по особистій ідентичності. Саме це стається, або може статися, коли людина помирає. І так було, як зазначає Ханна Арендт, з євреями, яких нацисти знищили в газових камерах і відтак скинули в масові безіменні могили. Забуття – це небезпечно, оскільки тоді душа втрачає ідентичність. Це виявляється й у міфі про циклопа, коли Одіссей опиняється в полоні в його печері, печері смерті. Щоби повернутися на світло, він ув’язнює в темряві циклопа, спершу напоївши його, аби той заснув, а відтак осліпивши одноокого велетня. Щоб обдурити циклопа, Одіссей за допомогою гри слів каже йому, що його звати оутіс, «Ніхто»: «Звусь я Ніхто на ім’я»[15]. Коли Поліфем зве на допомогу інших циклопів, вони не приходять, оскільки осліплий циклоп, відповідаючи на запитання, хто його мучить, каже: «Ніхто». Граючись із тонкою межею між вимовою слів «оутіс» та «Одіссей», Гомер ілюструє тонку грань між кимось і ніким.

Попри те що Одіссей наражає себе і свою команду на смертельну небезпеку, він усе ж хоче назватися. Вийшовши в море, він вигукує своє справжнє ім’я, хоча корабель ще не відплив на безпечну відстань. Розлючений циклоп кидає каміняччя, орієнтуючись на голос, і ті пірнають у воду точнісінько біля борту. Річ у тім, що здійснювати подвиг, тобто наражатися на небезпеку, й означає бути Одіссеєм. Адже людина і є втіленням своїх учинків, і з ними пов’язуватимуть її ім’я, репутацію й ідентичність. Втратити добре ім’я та славу (клеос) – це інше. Людина без імені не може мати долю. Тому в Середньовіччі було так важливо охрестити хвору дитину, перш ніж вона помре. Інакше-бо дитя могло пропасти, позаяк не мало імені, на яке можна скерувати спасіння. Ім’я – це також ім’я душі. Саме тому Данте, потрапивши до Пекла, так прагне дізнатися імена душ.

Сцен смерті стає вкрай багато, коли Одіссей потрапляє в Аїд. Одіссей – єдиний, хто повертається звідтіля живим, перемагає смерть, інакше кажучи. Він рятує своє життя, або душу, як зазначено на початку поеми. Ніхто у Гомеровому світі не переймається тим, що стається з душею після смерті, головне, аби та опинилась у царстві мертвих. Тут важливе лише життя за світла денного. Це і є щастя, якщо воно взагалі існує. Дослухаючись до свого розуму, Одіссей звільняється з обіймів Кіркеї та відтак дістає змогу повернутися додому. Феакійці дарують йому чарівний корабель, який здатен плисти узагалі без команди, куди зажадає той, хто перебуває на борту. Там Одіссей має змогу спати, поки потік думок несе його додому. Корабель – це сама думка:

Афіна, що наділила Одіссея розумом і захищає його в скрутних ситуаціях, розповідає, що це за кораблі, супроводжуючи його до феакійського царя, і водночас пояснює його завдання – бути схожим на думку: «Бистрі у них кораблі, мов крила, мов думка в людини»[17]. Уві сні психе може покинути тіло й обернутися на думку, рухаючись будь-куди, повертаючись додому. Саме так і повертається Одіссей. Подолавши смерть, душа Одіссея стала думкою, ноемата, це слово також має спільний корінь зі словом нус, розум. А корабель, що несе душу додому, є тілом, житлом душі й органом, в якому вона рухається. Адже чим є душа без тіла? Саме тіло наділяє душу субстанцією, підносить її та рухає так, що вона може вийти зі своєї оболонки, стати вільною як птах, схожою на думку і рухатися зі швидкістю й силою думки. Тут спостерігається прямий зв’язок від Одіссея безпосередньо до Декарта. Саме тому Гомер посідає таке важливе місце в генеалогії душі, її генезі. Він описує життя Одіссея як одне ціле. І ця цілісність залишається недоторканою, позаяк він зостається вірним своєму призначенню та долі і врешті-решт примиряється з вищими силами, богами основних стихій. Адже це те, що міфологічній епосі притаманне, а секуляризованій – ні: зв’язок і повага до космічних елементів, що підтримують життя. А на того, хто цей зв’язок розірве, чекає відплата – його покарає Немезіда.

Переходити від Гомера до Платона (427 – бл. 347) – це немов переходити з одного світу в інший. Ідеться не лише про перехід від міфоса до логоса, від містичного способу мислення до раціональної рефлексії з визначеними поняттями, а про перехід від тіла до душі, від сома до психе. У Гомера «я» особи – це тіло, тоді як у Платона центром людини та її «я» є психе. Людина – не інтегрована єдність тіла та душі, оскільки вона – її психе, що змагається з тілом. Отже, перед нами постає інакший тип людини і – що не менш важливо – інша мораль з іншими чеснотами. Різницю та відстань цього мислення від Гомера ілюструє той факт, що в усьому епосі Гомера лише одна фраза викликала прихильність Платона (у «Державі»): «Серце, терпи! І мерзеннішу ти перетерпіло днину…» Адже саме про це йдеться в платонівському образі людини – про стримування пафосу і пристрастей, про те, щоби схаменутися та керуватися розумом.

Аби зрозуміти думки Платона про душу й те, як він бачив людину, ми повинні поглянути на нього не з нашого часу, а спробувати перенестися в тодішню епоху, врахувавши погляди його попередників. З наших позицій складно зрозуміти, наскільки гострі філософські супе­речки тоді точилися, адже нам відомо лише переможця історії ідей і культури – Платона. Сучасники Платона ще не знали, що центром людини стане психе. Ми про це дізнаємося, читаючи, як людину у V ст. до н. е. описували величні майстри трагедії – Софокл (496–406) і Еврипід (480–406). У постатях, яких вони описували в «Антигоні», «Царю Едипі», «Медеї», «Електрі», ми спостерігаємо внутрішню боротьбу між різними об’єктивними внутрішніми силами, відомими нам від Гомера, – діафрагмою, розумом, волею та серцем, де діафрагма трапляється найчастіше. Для керування цими силами та потужними пристрастями, які вони уособлюють, у людини ще немає «я». Медея та Клітемнестра під впливом жаги помсти та пристрастей, що буяють у них всередині, жорстко вбивають найближчих для себе людей – дітей або чоловіка. Саме через драму, що розігрується між цими внутрішніми силами, грецькі трагедії й досі беруть нас за живе. Недаремно Фройд, ілюструючи свої психологічні теорії, використовував термін «Едипів комплекс». Утім, у V ст. до н. е. насуваються зміни. Як ми вже побачили в Геракліта, поруч із волею, розумом, діафрагмою та серцем головною дієвою силою живої людини стає душа. Вона ж стає і носієм почуттів, думок і моральних мук. Цей внутрішній розвиток закінчується в Платона, який центральною частиною людини оголошує психе.

Психе в Платона має перемогти тілесні спокуси та пристрасті, той пафос, що керує індивідом і позбавляє його розуму. Саме так ми маємо розуміти розвиток розумної психе в Платона, яка є ціллю сама собою і водночас засобом придушення диких пристрастей. У цій боротьбі Платон використовує Сократа, свого вчителя, духозбудника та побратима як гучномовець для своїх ідей у діалогах. Натомість і Сократ зі своєю вимогою самовладання докладає руку до пояснення того, як варто піклуватися про душу в житті та померти своєю смертю, коли прийде час. Сократ – «антропологічна інновація», новий тип людини[32].

Сократівський принцип самовладання, софросюне, – найважливіший аспект в уявленні Платона про людину. Однак, аби розвинути самовладання, треба пізнати себе (згадаймо заклик наді входом у храм Аполлона в Дельфах); гноті саутон – ці слова завдяки Сократу в подальшому стануть гаслом усієї культури. Аби пізнати себе, людина має саморефлексувати і таким чином піклуватися про себе. «Я» людини в Сократа – це психе. Тому найпершим завданням людини стає турбота про душу. Платонівське визначення душі на диво «сучасне»: це не даність, а щось рефлексивне, щось, що формується за допомогою розуму в процесі рефлексії над собою й іншими. Самопізнання, за Платоном, можна досягти через діалог душі самою із собою, та цей вислів варто розуміти ширше. Сократ досягає самопізнання через діалог з іншими, зі своїми співгромадянами, де він, ставлячи запитання, змушує співрозмовників думати самостійно та наводити свої аргументи. Тож турбота про душу в Сократа і Платона – не така вже й індивідуалістична, як це часто зображують. Сократ спускає філософію з небесного космосу на землю, щоби покращити життя, змушуючи людей пізнавати себе. Так рефлексія та саморефлексія, або ж турбота про душу, стає головним завданням філософії аж до ХХ століття. Душа як вміст розуму перетворюється на об’єкт і суб’єкт роздумів. Та самопізнання водночас переслідує соціальні та практичні цілі – контролювати бажання, пристрасті та хіть за допомогою розуму. Окрім того, іще одна річ у багатьох сенсах матиме тривалі наслідки для європейської культури. У людини з’являється мораль і потреба в педагогічному вихованні, що формуватиме її, зважаючи на деякі ієрархічно впорядковані норми, серед яких головне місце посядуть «вічні ідеї» – добро, краса й істина.

Візник і колісниця, запряжена двома кіньми

Своє вчення про психе Платон викладає у відомому міфі про колісницю, запряжену двома кіньми (у діалозі «Федр», 246a-b). У «Державі», своїй головній праці, він розвиває це вчення, ділячи душу на три частини (четверта книга, 436b–441c). Перша – розум, що здатний мислити, логістикон, друга частина пов’язана з волею, тимоейдес, і насамкінець третя частина – це жага та хіть, епітиметикон. Тож Платон використовує більше слів і понять, описуючи розумну частину психе: нус, ноетон, логос, логістикон. Тямущий у мовах читач уже здогадався, що дві частини, пов’язані з почуттями, є варіантами слова «тимос» і становлять різні постаті волі. Так, тимоейдес часто перекладають як «воля» або «мужність», тобто через позитивні якості, але воно також пов’язане з марнославством і гонитвою за престижем, себто негативнішими якостями. Епітиметикон, своєю чергою, – негативне поняття, яке зображують як мішок жаги й хіті. З огляду на цей потрійний поділ, Платон розвиває притчу про візничого та душу в образі колісниці, запряженої двома кіньми. Візниця – це розум, один із коней, білий, символізує волю, а чорний – жагу та хіть. Білий і добрий кінь рветься догори, до світу ідей, а чорний – долі, до земного світу. Ось що Сократ пояснює Федру в однойменному діалозі.

Якщо погоничеві вдасться підкорити чорного коня, то він зможе піднестися до меж неба та космосу, де його голова, у якій міститься розумна частина, здійметься над горизонтом і перед її поглядом постане божественний світ, де панують вічні ідеї. У діалозі «Тимей» Платон також поміщає різні частини душі в різні частини тіла. Розум, єдина безсмертна частина душі, опиняється в голові, мужність – у грудях (серці), а хіть – у лоні[34]. Але водночас між цими частинами існує ієрархія, де «нижче», тілесне, принижується, підпорядковуючись свідомій розумній частині. Тож Платон є найяскравішим прикладом того, як відкриття душі в Античності призводить до придушення або прикриття тіла[35].

У діалозі «Бенкет» докладніше обговорюється турбота про душу в співвідношенні з вічними ідеями. Сократ словами віщунки Діотими пояснює, що таке справжнє кохання. Діотима пов’язує ерос (кохання) і пізнання з душею. Метою є кохання до істини. На її думку, і тіло, і душа пориваються до чогось вищого[36], до вічних ідей і до Єдиного. Так, вона звертається до Сократа, стверджуючи, що найбільше щастя – це не вродливі хлопчики, а вродливі душі та щастя істини, евдаймонія, якого розумна душа може досягти, заглибившись у себе. Там прихована пам’ять про вічні істини (ідеї добра, краси та істини) як така собі вроджена даність. Тому пізнання істини є формою відкриття того, що душа бачила раніше (до свого народження) у потойбіччі. Той, хто заглибиться в себе, може побачити там істинне. Таке заглиблення – це водночас і знесення до чогось вищого, як це зображує Платон в алегорії лінії, де вічні ідеї та Єдине (Бог) очолюють ієрархію, яку може зобачити лише розумна частина душі та яка, власне, і є її істинним і кінцевим призначенням. Таке пізнання означає також перетворення – перетворення на тих, ким ми вже були: богоподібними. У цьому й полягає сенс людини – перевершити себе. Наслідком правильного пізнання стає не лише добра та вродлива душа, а й правильне життя та вчинки.

Дуалізм, безсмертя душі та кінцеве призначення

Керування пристрастями, жагою та хіттю – частина Платонової програми визволення. Так, у діалозі «Федон» поставлено таке запитання: «А звідки беруться війни, бунти, битви – як не з тіла і його пристрастей?»[37] Тому душа має віддалятися від тіла, відокремлюючи його від себе. Це призводить зрештою до дуалізму між тілом і душею, а також до недооцінки тіла. Тіло помирає разом із людиною, а душа продовжує жити. Такий платонівський дуалізм субстанцій буде незаперечною істиною впродовж усього Середньовіччя, аж включно до Декарта.