Дощило птахами ebook

Анотація

Жослін Сосьє

ДОЩИЛО ПТАХАМИ

«Йтиметься про тих, хто зазнав слави і зник...»

Йтиметься про тих, хто зазнав слави і зник, про згоду зі смертю, яка робить життя цікавим, про непереборний поклик лісу та про кохання, яке наповнює життя сенсом. Ця повість мало подібна до правди, але, оскільки є свідки, відмовлятися від неї не варто. Ми позбавили б себе неймовірних і дивних місцин, де знаходять притулок унікальні створіння.

Це повість про трьох старих, які вирішили розчинитись у лісі. Про трьох істот, що понад усе цінували свободу.

— Свобода — це коли можеш обрати собі життя.

— І смерть.

Отаке Том і Чарлі викладуть своїй гості. Віку ж їм на двох — мало не два століття. Томові вісімдесят шість, а Чарлі на три роки старший. І вони певні, що попереду ще чимало зим.

А третій назавжди замовк. Щойно помер. Помер і похований, — повідомить Чарлі некликаній гості, яка відмовиться вірити в це, бо подолала далекий шлях, аби зустрітися з Бойчуком — Тедом, чи Едом, чи Едвардом, чиї невловиме ім’я та непосидюча доля не полишатимуть нас упродовж повісті.

Ця гостя — фотограф, та імені ще не має.

Ну, а кохання? Буде й кохання, заждіть. Воно буде, однак — пізніше.

Фотограф

Я долала кілометри шляху під нахмуреним небом; долала із тривожною думкою: чи знайду прогалину в лісі до смерку або принаймні поки не вибухне буря. Цілий день місила багнисті дороги, які вели до сплетіння стежок для гірських роверів та до почіпних шляхів, що зависли над лісом; далі на мене чекали хіба в’язка глина, неозорі торф’яники та ялини, що стали стіною, — чорні глицеві фортеці густішали. Здавалося, ліс ось-ось замкне браму за моєю спиною, і мені не добутися до Теда, чи Еда, чи Едварда Бойчука — ім’я варіювалося, та прізвище зоставалося незмінним, а отже, в усьому, що розповіли про Бойчука — одного з останніх, хто вижив після Великих Пожогів, — таки була доля правди.

Інформації, що її мала, рушаючи в путь, здавалось досить. Минути шлях, який тягнувся вздовж річки, звернути ліворуч і їхати близько п’ятнадцяти кілометрів до озера Досконалості. Зелена, мов нефрит, вода з льодовика четвертинного періоду та розлогі, мов край тарілки, береги, бездоганно закруглені — звідси й назва озера, — не залишають жодного шансу на помилку. Почудувавшись нефритовій тарілці, взяти ліворуч, до проржавілої бурової, прямувати ще з десяток кілометрів, нікуди не звертаючи, — і натрапиш на старі лісові стежки, а далі простіше не буває, бо немає жодного іншого такого шляху, який вів би в нікуди. Глянувши праворуч, помітиш ручай, що каскадом струменіє по базальтових валунах, — отам і знайдеш Бойчукову хижу; та маєш знати: гостей старий недолюбляє.

Річка, нефритове озеро, бурова — я не минула жодної вказівки, а проте не побачила й сліду ні ручаю, ні хижі; тож довелося долати шлях до кінця. Далі зміїлася заросла стежина — справжня знахідка для гірських велосипедистів, проте не для мого пікапу. Я вже міркувала — давати задній хід чи розташуватися тут на ніч, — аж раптом помітила легенький димок із-під пагорбу — тонесенька струна ніжно чіплялася за верхівки дерев. Мене ніби запрошували.

Щойно Чарлі побачив мене на галяві, що оточувала жменьку хаток, — як його очі підтвердили здогад. Потрапити сюди можна, тільки отримавши запрошення.

Пес повідомив про мій приїзд задовго до нього, тож Чарлі чекав, заклякнувши перед тим, що мало б бути житлом, — саме звідти підіймався димок. Старий тримав оберемок рубанців, а отже, саме готував вечерю. Він не відпускав їх, міцно притуливши до грудей, впродовж усієї розмови. Двері він явно не бажав відчиняти. Я бачила тільки сітку проти комах. Головні ж двері було розчахнуто усередину — звідти йшов жар від груби. Відлякувало хаотичне скупчення тіней, проте запах, який долинав звідти, здавався знайомим. Запах людей, що звикли роками жити самотньо у лісі, вмертвляючи плоть. Запах погано вимитих тіл — бо в жодній з хатин моїх нових друзів я не побачила ванної кімнати. Запах згірклого жиру — бо харчувались вони переважно смаженим, густим рагу та дичиною, приготування якої потребувало чималої кількості жиру. Запах пилу — він скам’янілими шарами вкривав усе нерухоме. А також — сухий запах тютюну, головного наркотику тут, у лісі. Антитютюнові кампанії сюди не дісталися, тож хтось тут і досі пожовує нікотин або ж обережно пахкотить «Копенгагеном». Вони й зеленої думки не мають про те, чим загрожує їм тютюн.

Цигарка Чарлі гуляла з одного кутика вуст до другого, мов свійська тваринка, а коли геть скурилася, завмерла в одному з них. Чарлі ж іще не зронив жодного слова.

Спочатку я вирішила, що це він — Тед, або Ед, або Едвард Бойчук, людина, що пережила Великі Пожоги та доживала днів у лісах. У готелі, де напередодні я провела ніч, його бачили нечасто. Сам готель мав вигляд безглуздої велетенської будівлі посеред безвісті — чотири поверхи того, що колись, напевно, було розкішшю, а перетворилося на руїни цивілізації серед лісів. Той, кого я спочатку прийняла за власника і хто виявився лише розпорядником — «Називай мене Стівом», сказав він на початку розмови, — пояснив, що готель звів один грошовитий дивак-ліванець, який розбагатів на підробленому зіллі й тішив себе гігантськими будівлями. Він чомусь вирішив, що залізниця зробить гак до того, що мало б обернутися новим Клондайком, тож хотів першим заарканити потенційних клієнтів. Це стало останньою витівкою ліванця, — зітхнув Стів. Адже Клондайк виявився колосальним обманом — жоден потяг не плювався димом перед розкішним готелем, тож власник подався до Сполучених Штатів, де взявся розвивати готельну мережу для далекобійників.

Люблю місцини, які позбулися глянсу й манірності та чіпляються за якусь ідею, сподіваючись, що час мине і справдиться написане на роду. Не знаю, на що сподіваються власники подібних місць — на процвітання, залізницю чи повернення давніх друзів. Чимало є місцин, що опираються старінню та чудово почуваються в руйнівній самоті.

Цілий вечір господар оповідав про тутешні злидні, та я не почувалася жертвою. Він гордо розповідав про обліплених кліщами ведмедів, які вмирають від голоду і чекають вас на порозі, про дивні звуки, подібні до скреготу і стогонів, про комарів — «о, чекай, забув про комарів! у червні їх тут повно. москіти, мухи, мокреці, сліпці — краще взагалі не митися. ніщо не захищає від маленьких бестій так, як цупка шкіра... а січневі морози! о, січневі морози... мало чим так пишаються на Півночі, як морозом...» — тож господар конче мав пожалітися, аби отримати щире захоплення своєю мужністю.

— А Бойчук?

— А Бойчук — мов роз’ятрена рана.

Мовчазний заціпенілий старий на порозі хатини не міг бути тим, кого я шукала. Надто спокійний, надто поважний, мало не поблажливий — попри погляд, який ніби вишукував щось заховане на дні моїх очей. Звір — отаке слово спало мені на думку. Звіряче око. Проте його погляд не погрожував, не ярів, мов у хижака, аж ніяк, — просто Чарлі був насторожі, нашорошено сприймав порухи, спалахи почуттів, підкреслені усмішки й розпливчасті слова. Тож, вклавши у свої слова всю переконливість, на яку була здатна, я так і не зуміла переконати його відчинити мені двері.

Не можна отак заявитися до людини, в якої за плечима майже століття, з несуттєвими балачками. Тут потрібні точність рухів, вправність, — проте не надмірна, адже старі знаються на розмовах, бо впродовж останніх років тільки те й робили, що розмовляли, тож заяложені теми викликають підозру.

Спочатку я зробила кілька компліментів на адресу пса — «Орел, а не пес!» — що скидався на суміш ньюфаундленда з лабрадором; пес нарешті перестав гавкати, а проте не спускав із мене очей. Орел, а не пес! — зауважила я, похваливши радше пса, ніж господаря. Це лабрадор? Замість відповіді отримала кивок і погляд, що немов би заохочував говорити далі. Але ж не для того здійснила я подорож, щоб говорити про пса!

Я — фотограф, — одразу вирішила перейти до справи. Слід було розвіяти недовіру. Я нічого не продавала і не мала жодної лихої звістки, не була ні соцпрацівницею, ні медсестрою, не представляла — борони Боже! — уряд, оте кодло пекельне! Принаймні так вважали всі відомі мені старі. «Люди, вас що, уряд сюди підіслав?» Звичайно, якщо надто довго пояснюю причину візиту, лунає саме це запитання. Усі сахаються урядовця, який заявляється пояснювати, буцімто щось у вашому житті йде навскіс — ось же, дивіться, так зазначено в паперах, бачите, літери й цифри не збігаються, ваше досьє накульгує! То що, по-вашому, — я накульгую теж? Ану, геть, клятий уряднику!

«Я — фотограф, — повторила. — Знімаю тих, хто вижив після Великих Пожогів».

Бойчук втратив усю родину під час Пожогів 1916 року — трагедії, яку носив за собою всюди, де намагався почати нове життя.

Зовні пошкоджень на старому не було — навпаки, він здавався гладеньким, опасистим, немов кам’яний божок, ніби ніщо — міркувала я — не могло зачепити його. Аж раптом помітила, як підводить він очі, хмурніє, завбачивши загрозливі хмари, що важніють, ваготіють, наче жінки при надії; тож, коли погляд Чарлі повернувся до мене, я побачила в ньому призвістку бурі. Атож, це звір, — знову подумала я, — він відповідає на поклик природи.

Пояснила йому, що мене привело. Намагалася точно передати всі імена. Трапився мені отакий-то, розповів про такого-то, а цей останній знався ще з іншим. Я розповіла старому про свій маршрут та благенькі спомини, що їх використовувала один за одним, немов перепустки, і які таки довели мене сюди, до цієї краси, — о, пане Бойчук, тепер я розумію, чому ви вирішили тут оселитись: яке дивовижне озеро, яка природа навколо! Якби ж то знайшлося кілька хвилин, я залюбки поговорила б із вами про все...

Авжеж, це було нечесно, адже я знала, що він не Бойчук, але трохи брехні не завадить.

Бойчукове ім’я зачепило старого більше, ніж він хотів показати. Я помітила, як затремтів його погляд, а потім небо спохмурніло, земля заховалась, нетерпляче зануртував буревій, і я нарешті почула голос Чарлі:

— Бойчук помер і похований.

Більше він не скаже нічого. Я відчула, що розмову завершено і що маю повертатися туди, звідки прийшла, лише з чотирма словами. Старий вже збирався розвернутись до мене спиною погано зализаного ведмедя, аж раптом небо розчахнулось і хлюпнуло. Лило, мов у ду́ші. Чарлі штовхнув мене досередини. Я ледве відчула цей рух — природний вияв авторитету, — а він уже відчиняв рамку з сіткою від комарів, і його важка й водночас легенька рука лягла на спину і штурхнула мене до хатки.

— Заходь, бо промокнеш.

Голос був не вельми люб’язний. Старий попрямував до печі — невеличкої грубки на дровах (мені такі маленькі ще не траплялися!) — і взявся розводити вогонь, не звертаючи на мене уваги. Багаття у печі ледь жевріло. Старому довелося перекладати рубанці, дмухати на дрова, додавати кори, дмухати ще, а коли вогонь стріпнувся, старий причинив дверцята, щоб була тяга, і зник за тим, що в мороці видавалося кухонною стійкою. Побачивши, скільки картоплі старий виклав чистити, я зрозуміла, що запрошена на вечерю.

Дощ гучно бився у дах, дужчав, ревів так, що часом ми не чули одне одного, а потім домішався й вітер, шквали, вий, скиглення, грім із блискавками — й обоє хутко зрозуміли, що сьогодні я вже не повернусь.

— Доведеться тобі ночувати тут.

І я спала на ложі з хутр, мов принцеса із давньої казки. Занурилась у м’яке провалля зі шкур чорного ведмедя барибáла, чорнобурки, мишастого вовка і навіть росомахи — темно-брунатний смух чорно вилискував на хутряному ліжку. Чарлі здивувався, коли я впізнала шкури, зокрема росомахи — досить рідкісної тварини, особливо ж у вичиненому стані, адже славиться росомаха кмітливістю і войовничістю, тож упіймати її ­вельми складно. Проте, враховуючи вартість шкур, — зауважив старий, — ставити пастки вигідно.

Того вечора я не раз дивувала його. Я знала назви папоротей, лишаїв та кущів, а він, живучи серед них, — не знав. Старий, ніби справдешній ботанік, міг описати кожну рослину з пущі, її звички, те, як вона збирає росу, як захищається проти посухи та вітру, — усе це він знав, проте назвати рослину не міг. Здивувався, коли на запитання, чи справді отруйні плоди певної рослини, замість відповіді я назвала її маянтемою канадською. Квітку з сімейства лілейних він звик називати або трутівкою, або куріпкою. «Плоди, — пояснила я, — їстівні, проте споживати їх слід обережно, бо якщо з’їсти багато, можна схопити бігунку».

— Та звідки ти все це знаєш?!

Авжеж, я не ботанік, не «юний натураліст» — куди мені! Проте двадцять років поневірянь у компанії вчених познайомили мене з лісом. Навіть відповідний фах отримала: через прожилки на листках, що над ними схилялася, та споглядальне життя, до якого звикла, звалась тепер фотографом рослин. Одного разу мені урвався терпець, захотілось повернутися до людей, закортіло облич, обіймів, поглядів, я вже не могла годинами чигати, поки павук склеїть нещасну жертву, — і випадок навів мене на слід Великих Пожогів і тих, хто їх пережив, — осіб дуже похилого віку, адже перші Великі Пожоги відбулися 1911 року, і саме це завжди перешкоджало розмові. Щойно тема спливла на поверхню, як Чарлі відмовився говорити.

Та все ж вечір видався чудовим. Старий тішився компанією, я бачила, як обличчя м’якшало, проте відчути радості не могла — і далі чулося голосне буркотіння, що вразило при першому спілкуванні.

Кожен із нас розповідав про своє життя: я — про дороги, пошуки нових облич, нових зустрічей, а він — про свою хатку, про час, що минає, про єдине, що його турбувало, — виживання. Для старого й цього було забагато, чому я охоче вірила, адже чимало зусиль треба було докласти, щоб не загибіти від холоду й голоду, коли самотньо живеш у лісі. Я наголосила на слові «самотньо», проте він легко обійшов пастку. Це ж був мисливець, який інстинктивно відчував небезпеку і не піддався б на таку невміло сплетену каверзу.

— У мене є Любко, — сказав старий і підморгнув псюрі.

Собака спав чуйним сном попід дверима, і його смух від голови до хвоста ставав дибки при кожному ударі грому — і відразу ж заспокоювався, а пес глибоко й мирно спав до наступного грюку.

Щойно прізвисько зірвалося з вуст Чарлі, як пес підскочив і простягнувся біля старечих ніг.

— Чуєш, Любку, ану, підтвердь гості, що нам добре удвох!

Рука Чарлі блукала смухом тварини, зупиняючись на шиї, біля вух, де знаходила великі жмути, які ніжно пестила, а потім ішла далі, м’яко і впевнено, майстерно чухаючи і розминаючи тіло тварини, що аж хрюкала від задоволення, а господар продовжував говорити з гостею, грайливо вставляючи час від часу важливі для неї слова.

— То як, Любку, добре нам удвох?

Я чудувалась широкій, скоцюрбленій через артрит зашкарублій руці, яка граційно пурхала над смухом, а ще більше — голосові, який при звертанні до пса тихішав, ставав оксамитовим і загадковим. Цим лагідним басом старий пояснив, що Любко боїться гроз. «Грому злякався, — сказав він, — треба його заспокоїти, тож, коли буря, я дозволяю йому заходити досередини», — і раптом тон, подібний до голосу віолончелі, куди й подівся, — старий знову заговорив, мов володар лісу, що завжди стоїть на своєму.

Пізніше, як він розгортав паки шкур, аби зладнати для мене ложе, граційні рухи та оксамитовий голос повернулися.

Борвій не вщухав. У центрі стелі єдиної тут кімнати дах протікав. Чарлі звик до такого, тож хутко підставив казанок. Чулися дзенькання води об метал, дріб дощу по віконницях, тріск вогню в грубі та вдоволене мурмотіння Любка — хижка роїлася звуками теплого, затишного життя. Я раділа, що мене запросили поспати тут.

В одному з кутів громадилися хутряні купи. Я налічила понад двадцять шкур. «Дуже зручно в зимові морози», — зауважив Чарлі у відповідь на мій здивований погляд, і я уявила його на морозі мінус п’ятдесят похованим під хутряною горою. Любко, напевно, ховався десь поруч у тій горі; в хижці було тихо-тихо, а в грубці яскраво палали дрова.

Старий припинив розставляти пастки, коли екологи обвалили ціни, проте зберігав останні трофеї; розгортаючи шкуру, він ділився історією — історією тварини, яка віддала йому своє хутро. Слова сповільнювали плин, округлювались, змальовували зовнішню подобу тварини, місце, де вона жила, слід, яким ішов мисливець, те, як тварина потрапила до пастки, — і голос огортав мене теплом. «Бідна матуся, — зітхав старий і пестив бобровий смух, — не варто було туди лізти».

Люблю розповіді, люблю, коли переповідають своє життя від самого початку — кожен його вибрик, кожен закрут підіймаються з глибин часу, і, коли минає шістдесят, вісімдесят років, людина виявляється такою ж, із тими самими поглядом, руками, манерою повідомляти, що живеться добре або погано. Одна з численних стареньких, яких зустрічала під час пошуків, показала мені свої руки — дві довгі елегантні білі руки, що спочивали на квітчастій сукні і які вона раптом поклала на стіл. «Поглянь, — сказала вона, — жодної цятки, жодної тріщинки — такі ж, як і у двадцять років!» Цим трофеєм вона пишалася найбільше. Руки оповідали про п’ятьох діток, що народжувались одне за одним, про ферму, яка пішла за вогнем, про чоловіка, який також зник у Великих Пожогах 1916 року, про задушливе помешкання в місті, про вічно голодних дітей та прибирання, прибирання, прибирання, за яке платять. Ціле життя в мильній воді, і, проте — жодної тобі латки, жодної тріщинки!

Бідна матуся, — вів своє Чарлі, і здалося мені, ніби потрапила до історії про видатне життя. Бобриха — чотирирічна самичка — потрапила до пастки Чарлі разом із трьома малюками, які вже борсались у її животі. Вона не мала там опинитись, я хотів спіймати самця, великого, рудого, з ясним смухом — відтінок рідкісний, хутро цінне. Я знав усю родину, що мешкала в норі у вузькій затоці на озері. Матуся, що лаштувала гніздо на весну, трійко пуцьвірінків з минулорічного плоду та поважний золотавий «паша», самець, який не втрапив до жодної пастки. У січні впіймався один малюк, ще один — у лютому, авжеж, добра здобич, але нікчемна порівняно з пашею-татусем. Зазвичай у березні я зачиняю пастки, бо навесні хутро втрачає блиск, та я захопився, запраглося золота, тож пасток не прибирав. Бідна матуся — не треба було виходити з нори!

Почула я й історії про лисеня, що лапкою втрапило до сильця на зайців і скиглило, мов дитина, про вовка, якого старий вистежив і за яким ішов аж до пастки, про ведмедя-шатуна, що на нього якось натрапив. Я засинала, поринаючи в життя-оповідь. Ніби насправді чула, як вовк, лис і матуся-бобриха зітхають, пригадуючи уривки життя, що колись належало їм, а тепер слугувало мені за ложе. Я відчувала різкий, загадковий запах тварин. Переверталася в пошуках повітря, не забарвленого у тваринний дух. Чула хропіння Чарлі, яке часом здавалося пекельною мукою — гуло, мов у фанфари, і гуркотіло, мов грім.

Прокинулась я пізно. У хатці було тихо і тепло. У грубці мурмотів вогонь. Коли знову поринула у сон — відчула на собі погляд Чарлі.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.