«Делфі» та чарівники ebook

Аннотація

Сучасна Одеса. На танкер «Делфі» здійснили напад три дракони. Вони дихають вогнем і туманом та ладні от-от знищити все на своєму шляху. Протистояти їм може восьмирічний Орест. Він щойно дізнався, що обраний чарівником. Тепер на хлопчика чекає безліч випробувань. Чи допоможуть Оресту книжка і медальйон, які дала йому чайка? Та чи вистачить юному чарівникові мужності кинути виклик Чорному дракону й врятувати місто від знищення і забуття?

Оресту та Ірині

Зазвичай так не роблять, але перед тим як читати цю книжку, вам потрібно дізнатися таємницю:

Саме так.

Справжні В Е Л Е Т Е Н С Ь К І дракони.

Їх не так уже й багато та переважно в них навіть немає імен…

Колись ці дракони були добрими й не завдавали шкоди ні кораблям, ні маякам, ні людям.

За деякий час напад повторився. А потім стався ще один, і ще один, і ще один…

А тоді народився останній — Чорний дракон, який почав нападати на маяки й руйнувати їх.

Люди, які бачили драконів, наступного дня про все забували.

Але в морських легендах і переказах усе ж таки залишилася згадка: дракони Чорного моря дихають забуттям.

Розповідають, що один із них під час нападу з такою силою дмухнув на місто Хаджибей, що люди забули власну історію.

1795 року місту несподівано дали нове ім’я — Одеса, і відтоді про Хаджибей майже нічого не згадували. Так само, як і про драконів.

Про них два століття нічого не було чутно, аж до листопада 2019 року.

Саме тоді під час шторму на танкер «Делфі» скоїли напад одразу три дракони.

Танкер зірвало з якоря в акваторії порту «Південний» і віднесло в бік Одеси.

На перший погляд може здатися, що це вигадка.

«Так‑так! Вигадка», — посмієтеся ви. Але не робіть поспішних висновків!

Можете загуглити: танкер, «Делфі», Одеса — і пошуковик видасть безліч новин про цю подію.

Мушу попередити: про драконів там жодного слова.

Ані слова там немає про Гарольда і пса Самурая, про Чоловіка‑без‑імені та Книгарню чарівників, жодного слова про Ларуса й Ореста, про Анджі та близнят. І знаєте чому?

— Тому що це вигадка! — скажете ви.

— Ні! — скажу я. — Відповідь проста: у листопаді Одесу накривають тумани.

Доводилося заплющуватися, аби піщинки не потрапили в очі. Орест прикрив голову руками, а Ірина підсунулася ближче та обійняла сина. Вона помітила, як у далині моря з’явилося щось сіре й воно насувалося до берега.

— Ми маємо йти.

— Але чому?

— Вітер занадто сильний, і він, швидше за все, не припиниться.

— Але чому?

— Тому що він холодний.

— Але чому?

Орест дуже любив це питання і, коли випадала нагода, повторював його десятки разів:

— Але чому?

— Нам потрібно знайти тата.

— А якщо ми підемо, а він прийде?

Вітер і далі завивав.

Хвилі робилися все грізнішіми й грізнішіми.

Піна вибивалася на пісок, і море щораз далі відсувало її на узбережжя.

— Туман! — промовила мама.

Він поглинав усе: кораблі зникли за його пеленою, а десь удалині тривожно завив маяк. Орест знав, що маяк гуде лише в разі небезпеки: під час шторму, негоди або туману й ну ду‑у‑у‑у‑же поганої видимості на морі. Саме цей звук орієнтує моряків де земля, порт і куди пливти.

Туман умить проковтнув узбережжя. Такий густий, що за кілька метрів уже нічого не було видно. Вони ледь устигли все зібрати. Орест тримався за мамину руку та йшов слідом за нею.

Десь почувся гавкіт пса.

Орест озирнувся, але через туман нікого не побачив. На якусь мить він відпустив матусину руку і…

І крик чайки.

Однієї.

Десь у тумані.

— Тут!

Хлопчик пішов на мамин голос, але над його головою щось затріпотіло. Він зупинився й звів погляд догори. Чайка.

— Ти чого? — запитав Орест.

— Я? — обізвалася вона. — Нам потрібна допомога. Я знала, що зустріну тебе. Знала. Ти маєш нам допомогти.

— Але як? Я…

— Ти повинен знайти ключ. Ти повинен нас врятувати.

— Який ключ? Я не розумію.

— Ти маєш нам допомогти. Вони вже тут. Вони тут! Тут!

Чайка була дуже стривожена.

— Візьми! — вона сіла на плече до хлопчика й простягнула лапку, обмотану червоною стрічкою, на якій тримався дерев’яний медальйон із відтиском ніби старої печатки.

— Що це?

— Часу обмаль! Візьми та сховай.

Орест миттю зняв із лапки чайки стрічку й заховав медальйон до кишені з мушлями.

ГАВ! ГАВ! ГАВ!

Крізь туман хлопчик розгледів велетенського пса, що мчав до нього.

Чайка махнула крильми й злетіла в повітря.

ГАВ! ГАВ! ГАВ!

Пес підбіг до Ореста та обнюхав його штани й руку.

— Гав! Гав! — відповів пес.

— Мамо, я тут!

— Самураю, нарешті я тебе знайшов.

Із туману з’явився старий чоловік. У довгому сірому плащі та капелюсі. Босоніж.

Він прямував до пса, який зупинився поруч із Орестом.

Борода ховала риси його обличчя. Але щось у цьому чоловікові було казковим і водночас дивним. Орест не міг зрозуміти що саме.

Чоловік наближався й, коли підійшов уже зовсім близько, усміхнувся:

— Так це ти знайшов мого пса?

— Ні, — відповів Орест, — він сам знайшовся.

Чоловік знову всміхнувся. Хлопчик помітив кілька золотих зубів.

Пес терся біля Ореста. Усе принюхувався до кишені з мушлями. Тикав туди своїм вологим носом.

— Не бійся! — сказав чоловік. — Пес не вкусить. Він хороший.

— Я не боюся! — хлопець усе ж таки трохи відступив. — Дітям не можна розмовляти з незнайомцями, — додав він.

— Я Гарольд, а це мій пес Самурай. Тепер ти знаєш, як мене звати. Назви і своє ім’я.

— Орест!

— Орест? — здивувався чоловік. — Яке дивне ім’я. В Одесі таких немає. Ти точно не місцевий. Звідки приїхав?

— Я тут живу!

— Гм‑м‑м‑м!

— Це моя мама, — пояснив хлопчик.

Чоловік замислився. Він звів брови докупи й над носом утворилася глибока вертикальна зморшка.

— Десь я вже чув цей голос. Колись, давно‑давно. Але тоді він був… — говорив чоловік до свого пса, а потім глянув на Ореста й запитав: — Скільки тобі років, хлопчику?

— Сім, але скоро буде вісім.

— Дозволь поцікавитися: а ти бачив сьогодні чайок? — чоловік нахилився до Ореста.

— Ні!

— Точно? — незнайомець пильно дивився на малого: чи бува він не бреше.

— Гав‑гав! — Самурай замахав хвостом.

— Точно! — запевнив Орест, але серце в грудях несамовито калатало.

Щось у цьому чоловікові було лихе й воно ховалося за його усмішкою та привітністю.

— Ось де ти! — промовила мама, коли побачила сина.

Вона швидко підійшла до Ореста й узяла його на руки.

— Добрий день! — привітався чоловік, трохи нахилившись уперед, як у фільмах про дев’ятнадцяте століття, і торкнувся пальцями краю свого капелюха.

— Добридень! — холодно й байдуже відповіла Ірина. Вона одразу пригорнула сина до себе та лагідно промовила до нього: — Ходімо, нам іще потрібно знайти нашого тата.

Ірина покрокувала до сходів.

— До побачення! — промовив чоловік. Самурай крутився біля його ніг. — Хороший пес! — чоловік погладив його по голові. — Хороший! — опустившись біля Самурая на одне коліно, незнайомець прошепотів: — Здається ми їх знайшли, як гадаєш, Самураю?

Самурай іще дужче замахав хвостом, і навіть кивнув:

«І я так думаю. І я».

Ірина з Орестом підіймалися східцями вгору.

— А ти бачила сьогодні чайок? — запитав хлопчик.

— Ні! — відповіла мама.

— Куди зникли чайки?

— Вони не зникли.

— А чому ж тоді ми їх не бачили, як раніше?

— Не знаю! Можливо, вони відчували, що буде туман, і десь поховалися…

— Мамо, а це правда, що, коли ти була маленькою, то розмовляла з чайками і хотіла стати о р ‑ н і ‑ т о ‑ л о ‑ г ом ? — насилу вимовив Орест.

— Хто це тобі сказав?

— Тато.

Ірина всміхнулася:

— Ні, неправда. Тато все це вигадав.

— І ти не жила на острові?

— Ні!

— Дивно! — Орест дивився в туман. — Зі мною сьогодні говорила чайка…

— Серйозно? — здивувалася мама.

— Так!

— І що вона тобі сказала?

— Сказала, щоб я врятував їх.

— А ось і наш тато…

Він стояв посеред стежки з горнятками кави та чаю.

Орест усе думав про чайку й медальйон.

Він міцно стиснув його рукою у своїй кишені.

Спробував кінчиками пальців намацати та зрозуміти, що ж там зображено, але намарно.

«Головне, — думав він, — донести додому».

Враз хлопчик відчув на собі чийсь пильний погляд.

Орест роззирнувся, але нічого, окрім туману, не помітив.

Маяк і далі гудів.

Було трохи лячно.

А якщо це той пес Самурай і чоловік на ім’я Гарольд стежать за ним і його батьками? Орест подивився на маму, потім на тата.

Новини були невтішні:

«Судно стояло в акваторії порту “Південний”, але через шторм його зірвало з якоря й почало відносити в море в бік Одеси. За попередніми даними, у суховантажа відмовив двигун».

Тато сидів на дивані й перемикав канали. У всіх новинах було одне й те саме:

«Рятувальники та приватний буксир “Австралія” намагаються евакуювати екіпаж судна».

На екрані плазмового телевізора з’явилися кадри з танкером «Делфі». А голоси дикторів за кадром розповідали далі:

«Танкер сів на мілину в зоні спостереження технічного поста “Ланжерон”. Судно зносить до берега. Зіткнення з хвилерізом може спричинити кораблетрощу й екологічну катастрофу».

І ще:

«За попередніми даними, судно сіло на мілину кормою».

І ще:

«Дрейф припинився».

І ще:

«Біля Одеси, в акваторії Чорного моря, перевернувся танкер “Делфі”».

Тато вимкнув телевізор. І ще довго сидів мовчки перед чорним екраном.

За вікном вирувала негода: туман змінився зливою й сильним поривчастим вітром. Справжній шторм. Та ще й який! Знову пообламує гілки дерев, а вулиці міста перетворить на річки. Так завжди. Увесь район заллє. Автомобілі та громадський електротранспорт не зможуть проїхати. У таку погоду краще не виходити на вулицю. «Добре, що ми вже вдома, — подумав тато, дивлячись у вікно. — Устигли!»

Лише вдома Орест зміг розгледіти візерунок і напис на дерев’яній поверхні овального медальйона.

— Так, це медальйон, інакше й бути не може.

Але напис був іноземною мовою, тому прочитати Орест не міг.

— Добре, це буде секрет! — сказав він киці Йосі, що сиділа поруч і пильно спостерігала за хлопчикoм. — Знатимеш тільки ти і я. І більше ніхто. Тому: тс‑с‑с‑с! — Йося наче зрозуміла, але нічого не відповіла. Ех, а могла б.

Орест ще раз глянув на вирізьбленого лева в овалі й сховав медальйон у скриньку до інших морських знахідок.

Наступного дня погода поліпшилася.

Орестові батьки збиралися їхати на Одеську кіностудію, а дорогою зазирнути до книгарні.

Мама провернула ключ і двигун автомобіля завівся.

Орест сидів позаду. Тато — попереду, поруч із водієм.

Мама глянула спочатку в бічне, а потім у дзеркало заднього виду.

— Нікого немає! — за звичкою підказав тато.

— Я бачу!

Машина повільно почала здавати назад.

Мама вивернула кермо й авто рушило з паркувального місця. Ще раз крутнула й виїхала на дорогу.

— Ти — гонщиця! — засміявся Орест.

— Поїдемо по вулиці Говорова, потім Сегедською, виїдемо до станції «Одеса‑Головна». Думаю, там заторів на дорозі не буде.

Тато кивнув так, ніби то він вирішив.