Жанна батальйонерка ebook

УДК 821.161.2’06-3

Ш67

Шкурупій Гео

Жанна батальйонерка: роман / Гео Шкурупій; передм. Ольги Полюхович — К. : Віхола, 2023. — 240 с. — (Серія «Неканонічний канон»).

ISBN 978-617-8257-82-8

Роман «Жанна батальйонерка» розкриває не надто висвітлену в українській літературі тему Першої світової війни та учас­ті в ній українців. У ньому відображено історичну ситуацію: у 1917 році російський уряд вирішив використати жінок на фронті, сформувавши так звані жіночі «батальйони смерті». Герой роману Шкурупія — київський студент Стефан Бойко, який не піддається пропагандистській імперській істерії, і його кохана Жанна — ідеальна мішень для пропаганди. Роман насичений антиколоніальними темами та мріями про історичний підйом України, передчуттями, що наближається поява УНР.

Текст роману «Жанна батальйонерка» звірено за виданням Шкурупій Гео. Жанна батальйонерка: роман, оповідання. — К.: Темпора, 2018.

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Ольга Полюхович, передмова, 2023

© Володимир Гавриш, обкладинка, 2023

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2023

неканонічний канон:

Коли міркуєш про канон української літератури, у пам’яті спливають лише кілька прізвищ зі шкільної програми — Шевченко, Франко, Нечуй-Левицький… Хоча насправді цей перелік значно ширший та різноманітніший.

Перед вами серія «Неканонічний канон», за допомогою якої ми хочемо поговорити про всіх тих, кого не знали, чиї тексти ми читали, не розуміючи контексту тогочасної реальності. Перед вами серія, покликана перевідкрити знайомих незнайомців. У ній ви знайдете цілий спектр українських авторів та їхніх творів — від Підмогильного і Багряного до Хвильового та Йогансена, від вишуканого інтелектуального роману до динамічного пригодницького, від новаторської урбаністичної прози до психологічних текстів.

Кожен текст супроводжується ключами для прочитання від українських літературознавців. Вони розкажуть, на що варто звернути увагу, і допоможуть подивитися на твори українських класиків по-новому.

Ключ до розуміння тексту:

Імперія без масок: Шкурупієва історія українського (анти)колоніалізму

Гео (Георгій) Шкурупій — український поет, прозаїк, кіносценарист і репортажист, який народився 20 квітня 1903 року в Тягині Бессарабської губернії. Зараз це місто Бендери в Молдові, частина збройно окупованого РФ Придністров’я. Шкурупієве коротке (34 роки), але яскраве життя було тісно пов’язане з Києвом і новими шуканнями молодої генерації митців. «Король Футуропрерій», як сам себе називав письменник, панфутурист, який мав загострене відчуття несправедливості й антиколоніалізму; він був сміливим, екстравагантним і розкутим. Бунтар проти норм і правил, його нонконформізм сягав глибин; він був автором кількох помітних збірок поезій, оповідань, повістей, романів, репортажів. Засуджений до смертної кари 1937-го, був розстріляний поблизу Ленінграда (Санкт-Петербург).

Як чимало інших, Гео Шкурупій — не надто вивчена постать нашої культури. У ХХІ столітті, скажу повторювану річ, постать екстравагантного митця повертається своїм читачам. Серед інших, у 2013 році вийшло друком його вибране у видавництві «Смолоскип», а 2018 року — в «Темпорі». А зараз, у час повномасштабної російсько-української війни, «Віхола» перевидає роман «Жанна батальйонерка».

І не дарма саме в Києві видаються його книжки, бо з Києва все почалося: окремі розділи роману друкувалися на сторінках київського журналу «Життя й революція», а власне текст було видано 1930 року у видавництві «Книгоспілка» (що розташовувалося спочатку в Києві, згодом — у Харкові).

Критики ставлять Шкурупія в один ряд з письменниками 1920-х, які творили в Києві більш чи менш традиційно. До них у своїй статті «Українська художня проза в Києві» Фелікс Якубовський зараховує Степана Васильченка, представника реалістичного напряму, Михайла Івченка, який пробує писати новий побут, і молодших: Валер’яна Підмогильного, Бориса Антоненка-Давидовича, Григорія Косинку та Яківа Качура. З-поміж київської когорти письменників Гео Шкурупій — найрадикальніший, найбільш «деструктивний», який«зовсім порвав із старою прозовою традицією, перегорівши у футуристичних боях проти старих культурних цінностей». Критик також підкреслює Шкурупієву орієнтацію на західних письменників: О. Генрі, Едгара По, а також Майн Ріда, Кіплінга, Буссенара. Свій неповторний стиль, попри деякі огріхи, все ж молодий автор вже має, зауважує Якубовський1.

Далі гостріша критика і клеймо — «дрібнобуржуазний пацифіст Ремарк» за новелу «Місяць з рушницею». Молодого автора громлять критики за «споглядальний, а не активний підхід до теми», за те, що автор, мовляв, підтримує демобілізаційні настрої2.

Рецензії на «Жанну батальйонерку» так само неприхильні. Основний закид: що в такій сучасній і плідній темі, як «імперіялістична війна та революція», автор навіть не спробував показати масу, «не показав ніяких соціяльно-політичних процесів, обмежуючись, знов таки, переказуванням політичних подій»3. Попри назву твору, в центрі стоїть не Жанна, а студент Бойко, і за Підгайним, йому бракує активності, а також критик зауважує «схематизм персонажів і сюжету»4. Шкурупія звинувачують у «недоробленості» його роману та браку революційного пафосу. Як за тематикою, так і закидами критиків цей роман порівнюють із «Недугою» (1928) Євгена Плужника, іншого київського поета й письменника.

Роман «Жанна батальйонерка» показує тему, не надто висвітлену в українській літературі, а саме Першої світової війни та участі українців у ній.

Автор одразу ставить руба питання братовбивчої війни. Українці воювали з обох боків, самі проти себе, у складі двох імперій: Російської та Австро-Угорської.

З перших сторінок роману натрапляємо на рефлективну позицію щодо цього питання головного героя, студента київського Політехнічного інституту Стефана Бойка, який не розуміє, навіщо йому йти на фронт Першої світової. Ця програма ніяк не вписується в образ самостійної України, про яку він мріє: «Але з ким він буде воювати? З такими ж українцями, як і він, з галичанами, що їх, як бидло, погнала на фронт австрійська офіцерня, або з німцями, такими ж студентами, селянами, інтелігентами, як і він, до яких він не мав ніяких поганих намірів?.. Кого він буде обороняти?.. Велику батьківщину Росію? Цього городовика?.. Цього філера?.. Своїх професорів, що виставили його з інституту?.. Увесь цей російський і продажний зброд, що від нього він мріяв звільнити Україну?».

Він не бажає помирати на фронті, «як добре консервоване м’ясо», за імперські амбіції чужої імперії та брати участь у війні проти українців у складі іншої імперії.

Як пацифіст, Бойко веде антивоєнну пропаганду і переконує українців не йти на війну, щоб не помирати «за царя».

Герой роману Шкурупія — інтелігент, який критично осмислює воєнну дійсність та наміри Росії поневолення людини задля чужих імперських амбіцій, тут звучить ідея «російських колонізаторських тенденцій». Безкомпромісні антиколоніальні теми молодого автора черпають традиції, очевидно, з поезій Тараса Шевченка та його найбільш антиколоніальної поеми «Кавказ». (До слова, Шкурупій написав кілька розділів романізованої біографії «Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка».) Антиколоніальний підхід автора, слідом за Шевченком, який пише про кавказців, звернений у ширше поле. Героям Шкурупія не хочеться помирати за Росію, Голуб’ятнікову «розхристану й дурноголову батьківщину» і «Таке ж, мабуть, відчувають індуси, що служать в англійській армії».

Радикальна антивоєнна (війна — «велике нещастя для всіх людей», це ганьба, «недостойна культурної людини») та антиколоніальна позиція Бойка виходять із його переконань як свідомого українця проти накинутої культурної та історичної асиміляції. Він був членом українського соціалістичного гуртка задля популяризації українського руху. Члени гуртка поширювали українську літературу, заборонену царським урядом, і мріяли про українське національне відродження та «звільнення від російської кабали».

«Кожний свідомий українець мусить бути проти війни», — питання в романі Гео Шкурупія поставлене радикально й безкомпромісно.

Окрім того, що це воєнний роман, це ще урбаністичний роман. Частково події відбуваються в Києві. Ми бачимо старі вулиці з давніми назвами: Бібіковський бульвар, Базарна площа, чайна «Білий медвідь». Київ у романі Шкурупія — динамічний, читацтво стежить за жвавим містом очима героя, який тікає від переслідувачів. Вулиці, перехрестя, трамвайні зупинки, різні виходи — Бойко чудово знає це місто, щоб зникнути в ньому.

У романі відчувається любов до Києва, граничний захват цим містом — аж до такого спостереження: «Справжній киянин відчуває себе нещасним вигнанцем у будь-якому іншому найкращому місті».

Ця любов підкреслюється зображенням міста в різні пори року. Зима: «Київ мав урочистий вигляд. На його вулицях, укритих снігом, було святково і приємно. Старовинне місто, зогріте поколіннями, і тепер під снігом було затишне і тепле». Є й елемент індустріалізації, представлений іронічно: «Зима, як величезна цукроварня, постачала Європі рафінований цукор, що мав смак звичайної води». Або ідилічне замилування Києвом восени: «Осінь у Києві — це примхлива вигадка естетів, бо ти відчуваєш, що живеш лише в краєвидах сезаністів, а не в звичайному реальному місті. Що може бути кращого за Київ із його чудовими вулицями, парками й будівлями?»

«Київ в уяві Шкурупія — настільки екзотичне місто, що тут дзвони Софії імпонують своєю віковою величністю навіть комсомольській молоді, яка вирушила на антирелігійну демонстрацію», — не втримався від шпильки в бік Шкурупія один із критиків-сучасників автора5.

Ще одна риса Києва — це тилове місто в розпал війни, де люди вже звикли до новин з фронту і ставляться до них буденно. «Далеко на суворих фронтах мерзли і вмирали його сини, а воно байдуже провадило своє безтурботне життя. Глибокий пухнастий сніг був для нього більшою подією за звіти оперативних штабів армій, за чергові поразки або перемоги. Люди в тилу вже звикли до війни…»

Києву в романі Гео Шкурупія протистоїть Петроград (Санкт-Петербург). Ця опозиція підсвічується любовним трикутником у романі: за увагу Жанни конкурують студент з Києва Стефан Бойко та поручник Сергій Голуб’ятников, який, підступно затягнувши Бойка на фронт, намагається позбутися його всілякими способами.

Їхні воєнні мрії про Жанну пов’язані з різними міськими краєвидами. Якщо Голуб’ятников мріє про спільні з Жанною прогулянки Петроградом на Неві чи поїздки на Стрілку; то Бойко в деталях згадує, як вони з Жанною гуляли Хрещатиком, Володимирською гіркою і споглядали Дніпро. Але тут є важлива відмінність. Якщо в Бойка мрії про київський простір — це минуле, а Київ пов’язаний із несправдженим омріяним коханням, що не має майбутнього, то мрії Голуб’ятникова — про теперішнє й майбутнє.

Їхня жага дорівнюється світоглядній і політичній програмі, відтак національна еротика пов’язана з Києвом і його краєвидами. Проте це радше задум, несповнені мрії. Так само несповнені поривання, пов’язані з Дніпром і рідним містом, бачимо в романі «Невеличка драма» (1930) Валер’яна Підмогильного.

«Жанна батальйонерка» — роман незвичний: він про жінку і Першу світову війну.

Двадцятидворічна Євгенія Михайлівна, вдома — Євгенія, Женя і, нарешті, Жанна — «була примхливий витвір інтелігентського оточення». Вона — це тип «нової жінки» в тому сенсі, яка бере щонайактивнішу участь у політичному та спільному житті, переглядає гендерні ролі.

Найбільше Жанна хотіла йти в ногу з часом і вписуватися в загальну тенденцію розбудови Російської імперії. Проте російська пропаганда по-своєму використала емансипаційні тенденції. В романі відображена історична ситуація, коли в 1917 році російський Тимчасовий уряд вирішив використати жінок на фронті й цим підсилити його боєздатність, сформувавши так звані жіночі батальйони смерті.

Емансипаційні заклики, якими вдало маніпулює свідомістю мас уряд Російської імперії, Жанна сприймає крізь призму своєї гіпертрофовано романтичної уяви. Ґрунт для цього був давно підготовлений. Вона захоплювалася походами російських царів і полководців: Суворова й Іоанна Грозного, загалом воєнною романтикою, а її ідеалом була Жанна д’Арк — «хоробра французька дівчина, свята, жінка-солдат, що воювала з англійцями». Вважає, що жінка може бути так само хороброю, як чоловіки: «Я дійсно хтіла би бути святою Євгенією, щоб іти спереду солдатів, коли вони йдуть в атаку!..».

Таке ефемерне фантасмагоричне геройство, «божевільна віра», безґрунтовне мрійництво, що не має нічого спільного зі справжньою війною, ставить Шкурупієву героїню в ряд «маленьких людей» війни й революції, які беззастережно вірять у прекрасне прийдешнє.

Найточніше такий тип героїнь і героїв зобразив у своїх творах Микола Хвильовий, але також вони присутні в текстах інших письменників того часу: Валер’яна Підмогильного, Юрія Яновського, Михайла Івченка, Олекси Слісаренка й інших.

У цьому сенсі близьким до Жанни є ще один персонаж, приятель і побратим на фронті Бойка Юрій Муславський. Він химерний «фантазьор», мрійник, який має свою програму, щоб упоратися з екзистенційною безнадією, котра почалася в нього ще до війни. Перебування на фронті для нього не трагедія, а вияв руху життя, що, однак, позбавлений мети: «Вся справа в тому, що мені скучно. Розумієш, скучно!.. Що б я не робив, що б не думав, мені скучно. Це в мене якась хвороба».

З іншого боку, філософія песимізму не сягає крайнощів. Муславський — це герой-шукач сенсу, здатний на «бунт проти буденності», омасовлення й отупіння. Він — тип модерного фланера, для якого принаду має радше дорога, ніж кінцевий сенс. «Муславський робив так, як відважний шукач золота, що залишив удома свій скарб і пішов знову в світ лише задля самого процесу шукання». Його бунт спрямований на руйнування старого ладу, радше ніж на пошук нових конструктивних форм.

Цей персонаж є подібним до героя вже згаданого тут роману Підмогильного «Невеличка драма» Льови Роттера. Аскет, котрий зачитується працями К’єркегора, він, як і «безґрунтовні романтики» Миколи Хвильового, фанатично вірить у можливість нового життя, попри всі життєві невдачі й негаразди. «Непомітне існування» Роттера не становить для нього проблеми, адже він не зводить його в статус абсолюту, його думки при цьому не сягають абсурдності життя, хоча сумнів, скептицизм і випадання з реальності — чітко намічені як у Роттера, так і в Муславського. Але це ще не остаточний відчай. Це ще тільки 1930 рік в Україні.

***

Роман Гео Шкурупія насичений антиколоніальними темами передовсім через усвідомлення несправедливого колоніального підкореного становища України в складі Російської імперії:

«Ціла культурна нація, що несла європейську освіту в Азію, тепер підібгана смердючим чоботом російського самодержавства. Україна — нещасніша з колоній, бо її посіли некультурні варвари, яких вона колись учила абетки. Хто звільнить її синів від тієї темряви, від вогких павучих обіймів, що несуть з собою брутальні завойовники? Лише татарське ярмо можна порівняти з тим ярмом, бо воно брудне й не несе з собою ніякої культури. Воно несе з собою культуру пригноблення, дресировки й випікає з м’ясом будь-яку свіжу думку». Бойко та Муславський бояться не так фізичної смерті, як відчуття несправедливості та найголовніше — а за що / кого гинути?

Таке несправедливе й пригноблене становище України породжує мрії про самостійну Україну та ангажує у цю справу більше людей, які побували на фронті. В романі Гео Шкурупія звучить думка, що солдати відчули на власному тілі досвід імперської війни та власного підлеглого становища, тому їхня свідомість готова до змін. «Прийде час, і всі ці розмови оформляться в рух, в силу, що продіравить кулями китайські мури Москви й палаци Петрограду. Тоді він, Муславський, Торока й Зеленко збудують свою державу — Україну. В ній не будуть бити морду солдатам і шанувати царів». Плани на фронті, окопи Першої світової — тло для політичних та історіософських роздумів і мрій про вільне майбутнє України. «На Україні можна буде зробити зовсім відмінний устрій, ніж в інших республіках. Тут національний рух завжди має революційний ґрунт. Завжди повставали проти панів, а те, що ці пани були й є росіяни й поляки, то в цьому вже винна історія. З України можна буде зробити зовсім одмінну державу. Вона може бути вільніша за Америку. В ній не буде капіталістів і визиску, в ній не буде московських шинків з традиційними циганами».

Бойко та Муславський, здатні до критичної рефлексії, не піддаютьсяпропагандистській істерії. Жіночі ж батальйони були створені, щоб присоромити чоловіків. «Російські жінки, до зброї!..» Пропаганда запустила фантасмагорійну істерію «рватися на фронт». Туди рвалися солдати, студенти, юнкери, жінки й навіть ветерани з інвалідністю.

Набирали м’ясо: «У Петрограді почали працювати бюро запису в загін добровольців-покалічених вояків. Ця реклама перебільшила вже навіть американську. До бюро почали з’являтися на костурах безногі й безрукі вояки, декого привозили на повозочках. Навіть безногі жебраки, що ніколи не були на фронті, прийшли до бюро й записалися в добровольці, як відважні георгіївські кавалери. Це було вигідно, вербувальні бюро давали добре утримання, а головне, не треба було йти ні на будь-який фронт. Це була реклама».

Російська пропаганда професійно маніпулює почуттям провини й сорому. «Наш “батальйон смерті” мусить бути прикладом для всіх боягузів, солдатів, що кидають шанці й тікають з фронту! Це зрадники революції й нашої батьківщини! Звільнена революцією жінка мусить показати чоловікам-солдатам, що вона може краще за них битись на фронті!»

Якщо головний герой і його товариш Муславський здатні мислити критично, то Жанна — ідеальна мішень для пропаганди. Вона без вагань їде на фронт, щоб відчувати власну належність до вищої і благородної мети (щоб урятувати Росію!), тому вона стає солдаткою жіночих «батальйонів смерті».

При цьому Жанну не цікавлять політичні справи й мода, і навіть хто такий Ленін — Жанна не знала. Пропаганда цілком відповідала її романтичній натурі й благородним пориванням, які уряд Росії вмів правильно використати. Авторові роману допекло, тож він не гребує шансом розставити саркастичні акценти: «Обидві романтичні панночки, захоплені військовою героїкою навіть не помітили всієї фальші цієї історійки, що її вигадав, очевидно, якийсь писака, лише, щоб заробити кілька карбованців. Це була чергова рекламна фальшивка. Варто було б лише серйозно перечитати її, як уся фальш сама впадала в око». Але Жанні полуда з очей не спадає — вона вперто тримається за романтику війни. Її образ стає донкіхотівським, пародійно-карикатурним: якщо чоловіки-солдати тримають тварин на війні, то Жанна бере й свого кота Агасфера.

Гео Шкурупій не відмовляє собі в задоволенні позбиткуватися з наївності та інфантильності батальйонерок. «Коли б німці знали, що в шанці сплять такі благородні істоти, як жінки, вони, мабуть, були б увічливіші і не будили б їх так рано, та ще таким незвичайним для цього діла способом, як гарматний постріл».

Світ поглядом батальйонерок, які прийшли на справжню війну, є наївним та інфантильним.

Фронтове життя, звісно, не збігається з очікуваннями Жанни. Вона розчарована, і це не дивно: замість геройства, дівчина стикнулася з брудом, зруйнованими будинками, а ще — страхом. «Хіба геройство в тому, що люди позалазили під землю і з тремтінням по всьому тілі чекають, поки коло них вибухне набій?.. Невже в цьому й полягає все геройство нинішньої війни!..» — питає Жанна. До того ж у неї назріло запитання: а що це за війна, коли не бачиш навіть, з ким воюєш? Хоча важливі питання Жанна собі вже поставила, проте до прозріння цій героїні ще далеко: романтика бере своє. Автор не поспішає виводити її з комфортного світу ілюзій. Зруйновані будинки, страх, бруд, жахи війни — а вона все ще вірить, що її батьківщина «Велика Росія» — «могутня і славна».

Військова героїка в уяві Жанни різко контрастує з «реалістичним» зображенням очима Стефана та його побратимів. Цю ненормальну і страшну дійсність автор зображує через мистецьку та біблійну риторику.

Поле бою нагадує йому картини класичних майстрів зі сценами грішників на Страшному суді. Бойка під вогнем кулеметів і гармат Шкурупій порівнює з вигнанцем із раю, на якого наслано вогненний дощ. І таке відсторонене зображення, пояснене універсальними метафорами, здається, найбільше пасує до реальності війни — «дійсності, страшнішої за фантазію фарб».

Наприкінці війни Бойко блукає Петроградом і мріє про історичне піднесення в Україні, передчуваючи й підводячи впритул до появи УНР. Ба більше, в історичному плані він відчуває зв’язок цього міста з «веселою, соняшною Україною», своєю батьківщиною. Дивився на Петропавлівську фортецю і бачив там українську криваву історію в складі Росії: «Тисячі запорожців лежать кістьми під важким гранітом цієї фортеці. Вільні сини степів, чиї обличчя засмажені вітром Чорного моря, замордовані тут сифілітичними російськими царями. “Вікно в Європу” прорубали замордовані українці, що звикли тримати у своїх руках гострі шаблі й важкі пістолі. Бойкові приємно було відчувати, що історія жорстоко помстилась за вигнанців і каторжан — його батьків, братів і земляків. Місто Петроград було йому близьке й миле. Цими вулицями, що ходить він, колись ходив Шевченко й Костомаров. Сумніви й обурення роз’ятрювали їхні серця, серце Бойка тепер радіє за них, воно повне відрадної помсти. Тепер він може ходити цим містом і глузувати з російських держиморд і українських запроданців, що запобігливо позміняли свої прізвища». Солодке почуття помсти — герой Шкурупія зарано радіє, якщо зазирнути в подальшу історію, але така зернинка відплати дає надію.

У цій точці порожнечі, імперському місті, чию велич було куплено кістьми українських козаків, Стефан несподівано натрапляє на Жанну. Перша їхня випадкова зустріч відбувається саме на Невському проспекті. Зустріч і ефемерна, і реальна водночас — не можна не думати про повість «Невський проспект» (1833–1834) Миколи Гоголя, коли все, що відбувається в цьому місті, і сон, переплетений з реальністю, і межі є досить розмитими — як і образи людей у цьому місті-привиді.

Попри те що обоє зазнали екстремального досвіду війни, порозуміння вони не знаходять. Жанна зізнається Бойкові в коханні, але стається непорозуміння, і Бойко хоче чимшвидше покінчити з «облудливою романтикою кохання», він не бажає нічого більше знати про Жанну.

Та її образ переслідує його. Ефект незавершеної історії має передбачуваний наслідок — недосказане хочеться досказати. Бойко всюди бачить двійника, копію Жанни. Вона всюди й ніде — ця нав’язлива фантазія виснажує чоловіка, він втрачає спокій. Як і Іван Орловець («Недуга» Євгена Плужника), Бойко втрачає рівновагу.

Кінець роману «Жанна батальйонерка» несподівано позитивно-надривний: «Війна, що принесла одні розчарування й голодне животіння поколінню його вимушених західних ворогів, принесла йому революцію, яку він допоміг довести до кінця, творчу працю, блискучі очі цієї дівчинки й другу молодість». Такий перехід українського «національно свідомого» інтелігента до «до інтернаціональної свідомості», «до прямувань робітничого класу» — непереконливий і нерозвинутий, помітили критики-сучасники Шкурупія6. Відтак політичний роман переходить у символістський і філософський, бо українське майбутнє, в якого намічено стільки доріг, залишається невизначеним. У ньому є головні атрибути лицарства: Жанна-Дульсінея та Агасфер-Росинант, але Бойко — Дон Кіхот — ідеологічно з іншої історії лицарства, української: далекої й реальної водночас.

Ольга Полюхович

Жанна батальйонерка

Роман

I

Полювання на вулицях міста

Людина в чорному студентському пальті й у чорній смушковій шапці вийшла з-за рогу вулиці й несподівано наткнулась на другу людину в чорних чоботах, в короткому підбитому бавовною пальті й кашкеті з козирком. Людина в студентському пальті ступила один крок убік, щоб розминутись, але людина в чорних чоботах знову загородила дорогу.

— Ви Стефан Бойко?

— Я!

— Ідіть зі мною!.. Ви арештовані!

— Чому?.. Яке ви маєте пра…

Але, оглянувшись, людина в студентському пальті, вона ж Стефан Бойко, не договоривши, відразу рушила за філером7 у чорних чоботах і в кашкеті.

— Краще без скандалу!.. — промовив філер.

На розі вулиці стояв кремезний городовик з бляшкою-нумерком на теплій круглій шапці, з величезними чорними вусами й запитливо поглядав на них.

Стефан Бойко, одразу оцінивши становище, не перечачи, пішов за філером. Коли б це було на людній вулиці й поблизу не було городовика, він скандалом міг би зібрати натовп і в натовпі втекти. Але це була невеличка вулиця з поодинокими перехожими, і якраз на розі стояв кремезний городовик.

«Найкращі яничари й городовики з українського походження, — подумав Бойко, — борись тепер з ними… Ну й попався!.. Так несподівано й одразу».

— Звідки ви мене знаєте?.. Я вас і разу не бачив! — запитав Бойко, пройшовши кілька кроків.

— Ми-то вас знаємо!.. — самовпевнено відповів філер.

Розмова вичерпалась, далі можна було розмовляти лише в жандарському управлінні, куди тепер вони, очевидно, йшли.

Бойко допіру вийшов з дому й цей арешт був для нього, як помиї на голову. Він навіть не уявляв, що його могли так швидко вислідити. Правда, він уже кілька днів помічав, що за ним стежать якісь невідомі особи, але щоб так швидко наступила розв’язка, він не сподівався.

Лише кілька тижнів, як його виключили як непевний елемент із політехнічного інституту й передали його справу до військового відділу.

На фронт, на фронт, як добре консервоване м’ясо! Під німецькі гармати, як лагоминку8 для шанцевих паразитів!.. Шинелю на плечі, рушницю в руки, раз-два, вперед, вперед, хоробрий вояче, оборонче великої батьківщини!

Але з ким він буде воювати? З такими ж українцями, як і він, з галичанами, що їх, як бидло, погнала на фронти австрійська офіцерня, або з німцями, такими ж студентами, селянами, інтелігентами, як і він, до яких він не мав ніяких поганих намірів?.. Кого він буде обороняти?.. Велику батьківщину Росію? Цього городовика?.. Цього філера?.. Своїх професорів, що виставили його з інституту?.. Увесь цей російський і продажний зброд, що від нього він мріяв звільнити Україну?..

Ні, він краще переховається десь у сховищах міста і, як непомітна миша, допоможе руйнувати цю прогнилу Російську імперію, це глиняне опудало, що його підтримують городовики й жандармерія.

У першу чергу треба було перекинути вусатого яничара, що підтримував російські колонізаторські тенденції, що скрізь за всяку ціну, за наймізерніше тепленьке місцечко готовий був вірою і правдою служити Росії, підтримувати кабалу, а тоді вже можна було б розрахуватись і з іншими.

Після викидки з інституту Бойко сховався й вирішив на фронт не йти. Хай його папери б’ються за нього на фронті або мандрують по канцеляріях військових відділів та жандарських управлінь.

Переховуватися Бойкові пощастило кілька тижнів, поки скрипуча гарба бюрократизму не знайшла десь його паперів і не почала дошукуватись власника їх.

«От тепер і маєш, — подумав Бойко, крокуючи за філером. — Сховався. Не треба було замислюватись, погана звичка. Коли б він не замислився, то напевне помітив би цього добродія в кашкеті…»

Бойкові стало соромно і злісно, що він так безглуздо попався. Треба було бути ще кілька тижнів надто обережним, поки він сам і його папери не загубились би в цій військовій каші, в цій колотнечі й спекуляції в тилу. Тоді б він вийшов зі свого сховища й почав би підкоп, щоб потім набити його динамітом.

Філер, що йшов трохи позаду Бойка, спинився і став скручувати з тютюну цигарку. Поки той проробляв цю нескладну маніпуляцію, Бойко дістав цигарку й запалив. Тільки тепер він помітив, що робиться навколо нього. Несподіваний арешт так приголомшив його, що він увесь час ішов за філером під враженням свіжої неприємності й не помічав, куди вони йдуть.

Тепер Бойко побачив, що вони стоять край тротуару в снігу на знайомій йому вулиці.

Зима. Замети снігу вкрили брук і тротуари великими кучугурами й заморозили вікна будинків, вкривши шибки шаром білого смальцю. Мороз. Тільки тепер Бойко відчув, що в нього змерзли ноги. Він трохи зіщулився й сховав руки в кишені.

Вулицею пройшов із піснями загін піхоти, навантажений амуніцією до безглуздя. Люди, як ішаки, згиналися під тягарем зброї й військових ранців.

От тепер він, Стефан Бойко, студент політехнікуму й революціонер, стане таким же безсловесним ішаком, м’ясом, що його поведуть на гарматну різанину.

Ця огидна, нестерпуча думка як ножем різонула по ньому. Одчайна блискавична думка про втечу спалахнула в ньому, і він навіть похитнувся від неї.

— Ходім!.. — сказав філер і вийшов трохи наперед.

Бойко пішов за ним. Вони йшли знайомою вулицею, й тепер Бойко думав напружено, до болю в голові, про різні способи втечі.

«Що коли просто кинутись бігти?» Але ця думка відпала, коли Бойко оглянув філера. Це був здоровенний молодець, що піймав би його, як курча. Він, мабуть, і не таких ловив. Йому, мабуть, доводилось частенько допомагати поліції.

«Цікаво чи є в нього револьвер і чи стане він стріляти, коли я його пережену? — знову подумав Бойко. — Навряд, щоб він став стріляти, я ж не терорист і не відомий злочинець. У всякому разі варто спробувати. Будь що буде!.. Убити не вб’є, а поранить, то тим краще, не так спішно попаду на фронт. А там усе одно вб’ють… Варто ризикнути!»

Бойко став дратувати філера. Він навмисне перегнав його на кілька кроків і, коли філер наздогнав Бойка, він тепер навмисне відстав на кілька кроків. Ця гра тривала деякий час, поки увага філера трохи не послабшала. Потім Бойко пішов поруч філера.

Цю вулицю, що нею вони йшли, Бойко знав досить добре. Вони незабаром проходитимуть повз будинок, що в ньому жив його товариш, один зі студентів інституту. Бойко пригадав, що цей будинок має прохідний двір, що веде на іншу вулицю. Вони часто проходили двором, щоб скоротити шлях.

«Будиночок двохповерховий, — пригадував Бойко, — щільно притискається до інших будинків, не має парадного входу, його під’їзд має міцну дерев’яну браму з хвірткою, коли брама зачинена, то можна буде спробувати».

Поволі вечоріло. Сутінок упав на сніг, і сніг посинів, як слива. Перехожих на вулиці було небагато.

А ось подалі й будинок. Бойко навмисне пішов ближче до будинків у другий бік тротуару.

Філер підозріло поглянув на нього, але Бойко щільніше загорнувся в пальто, удаючи, що шукає затишок од вітру, що різав обличчя. Філер заспокоєно пішов за ним.

«Тільки була б зачинена брама!.. Тільки була б зачинена…» — настирливо думав Бойко, і йому в грудях лихоманково починало стукотіти серце.

Бойко кинув цигарку, що давно вже погасла та лише пожмакалась у роті, й подивився на будинок. Брама будинку була зачинена.

Тепер один сміливий рух — і він буде вільний.

— Почекайте! — сказав філер і схилився, щоб поправити калошу на чоботі, що до неї набився сніг.

Бойко спинився. Це могло зруйнувати його план. Він стояв і страшенно нервувався.

«Прокляті калоші! Проклятий філер!.. Треба було б пройти ще кілька десятків кроків і хай би тоді хоч обидва чоботи впали з ніг цього молодця. Це було б тільки йому на допомогу».

Філер випростався, й вони знов пішли далі. Бойко помітив, що хвіртка в брамі трохи прочинена. Це було зовсім добре.

Бойко знову випередив філера на кілька кроків, але той не звернув на це жодної уваги, поволі човгаючи калошею на правій нозі.

Перед самим будинком Бойко, не витримавши, кинувся бігти.

— Стій-й!..

Почув він позаду себе крик філера. Але Бойко вже добіг до брами і, не оглядаючись, вітром шугнув у хвіртку. Потім він повернувся і з хряском зачинив її за собою, засунувши великий залізний засув. Він спинився в напівтемному кам’яному під’їзді з міцною зачиненою брамою, як у фортеці.

Бойко кинувся бігти у двір. Він чув, як до брами підбіг філер і почав садити в неї кулаками, вигукуючи брудні лайки. Гучні вдари кулаків філера в браму переслідували його весь час, поки він біг двором. На його щастя, надворі нікого не було.

Поміж будинки й повітки, через вузький прохід Бойко кинувся на другу вулицю. Повагом перейшовши вулицю, Бойко кинувся бігти сусіднім провулком, помітивши, що звечоріло й що нікого з перехожих у провулкові не було. Лише кілька дітей з’їжджали на санчатах з гірки на тротуар. Захоплені цією розвагою, вони не звернули ніякої уваги на дядька в студентському пальті й у смушковій шапці, що швидко біг провулком.

Стефан Бойко, пробігши не зупиняючись весь провулок, нарешті вибіг на людну вулицю.

Зупинившись і віддихавшись, він побачив, що вулиця була частиною Базарної площі, тут йому легше було остаточно уникнути переслідування філера.

На місто насунув вечір, і на вулицях, і у вітринах крамниць засяяла електрика. Хоч за пізнім часом базар уже розійшовся, але на тротуарах коло крамниць ще сунули натовпи людей, що серед них Бойкові було безпечніше. Бойко, щоб відпочинути від бігу, повагом пішов тротуаром. Він увесь спітнів од швидкого бігу й сорочка неприємно липла йому до тіла. Морозний вітер забрався йому під пальто, й він поволі остиг.

Він ішов тротуаром, не знаючи, що йому робити й куди йти. З найбільшою охотою він пішов би тепер до себе додому, але він не був певний, що філери не викрили його приміщення.

Можливо, що там у нього вдома, на Гоголівській вулиці, спокійно в кутку кімнати сидить який-небудь філер і старанно чекає на нього. Прийти додому й потрапити знову в лабети жандарського управління була не дуже блискуча перспектива. Краще вже ходити по вулицях і чекати якоїсь нагоди, що врятує його від блукання.

Незабаром Бойко відчув, що біг і мороз завдали йому ще одної неприємності. Холодний вітер забирався під пальто і старанно прохолоджував його спітнілу сорочку, і коли вона приставала до тіла, Бойко починав тремтіти, як у лихоманці. Так дуже легко можна було застудитись і схопити запалення легенів, йому обов’язково треба було б куди-небудь зайти в тепле приміщення, заспокоїтись і просохнути.

На розі Бібіковського бульвару й Базарної площі він побачив велику чайну з красномовною назвою «Білий медвідь». Ось тут він міг зогрітись. Але перед тим як зайти до «Білого медведя», він старанно обслідував місцевість. Чайна виходила на дві вулиці й мала два входи. При нагоді можна було вибирати один із них. Поблизу було перехрестя вулиць і трамвайна зупинка, що з неї розходились трамваї в чотири кінці й п’ята лінія йшла вбік праворуч до вокзалу. Таке розпланування місцевості сподобалося Бойкові, й він вирішив зайти до чайної.

У «Білому медведі» було парно й накурено. Залізна грубка, що стояла посередині зали, була розпечена до жару. В чайній було багато відвідувачів. За столиками сиділи сп’янілі візники, крамарі, дівчата в брудних хустках і подертих черевиках, що випивали з компанією забруднених вапном мулярів. Було галасливо й задушно. Тут, крім чаю, продавали й горілку, але все це подавалося під виглядом безалкогольних настоїв, у білих чайниках із візерунками на білих бочкáх.

Стефан Бойко сів за вільний столик, що стояв ближче до виходу, і замовив собі закуску й чайничок цього питва. Він знав, що питво його трохи підбадьорить і зогріє.

Поруч, за другим столиком, коло нього галасувала якась зовсім п’яна компанія.

— Ти мені скажи, німецька твоя морда, хіба я не бороню нашого царя!.. Двох синів на фронт послав!.. — стукав об стіл кулаком п’яний кремезний уже сивий дядько. — Сукиних синів! Моїх синів… Мені медалю за це!..

— Гик!.. — відповідав його сусіда…

— Золоту медалю… Та я сам можу ще битися з ким завгодно… Франца-Йосипа і вас усіх!..

— Гик!.. — меланхолійно хитав головою його сусіда.

— Кинь, папашо!.. На, краще сьорбни… І чого це ти розходився?

— Гик!..

Просто навпроти Бойка самотньо за столиком сидів якийсь дядько з довгастим обличчям і, підперши руками голову, безнадійно-сумно і п’яно дивився в простір понад голови відвідувачів чайної.

— Геть!.. — кричав папаша. — Я за цар-ра й очество… Фердинанда й Пашу… гробову дошку… в мутний глаз!..

Бойко сьорбнув міцне гірке питво, й весела теплінь розлилася по його тілу. Потім він закусив шматком ковбаси й випив ще трохи. Поволі в нього з’явився спокійний і іронічний настрій.

«Здорово я обдурив цього молодця в чоботах і кашкеті, — весело думав Бойко. — В такім становищі дуже варто ризикувати. Ну й біг же ж… і не будь цього будинку, сидів би тепер в каталашці. От так пощастило…»

Галас і крик одірвали його від думок. Компанія мулярів, що випивала з дівчатами, зовсім розгулялась. Один із мулярів витяг з кошика пляшку з денатуратом, і вони пили його, мішаючи з якоюсь бурдою.

Заборона горілки лише дужче спонукала до пияцтва. Заборонена річ тепер ставала непереможною принадою, й люди пили всяку гидоту. От і війна. Її криве потворне обличчя проглядало у всіх дрібницях побуту. Вона зруйнувала сім’ю, зруйнувала мораль і виховане жандарями й поліцаями боягузтво. Що втрачати тепер цьому пристойному на вигляд кремезному папаші, що послав на фронт синів? Шепни йому кілька слів, переконай, і це буде динаміт для майбутніх революцій. Скажи цим мулярам, що вони бидло, м’ясо. Що вони лише угноєння для цієї війни, і скажи їм, що вони, убивши кількох жандарів, стануть вільні, — вони кинуть пити денатурат і суворо замисляться над цим. Піти на заводи, на фабрики, переконати робітників, улаштувати страйк, великий загальний страйк, і війна здохне. Вона помре з голоду, у неї не буде гармат, рушниць і набоїв.

Стефан Бойко був щирий ворог війни. За свою противоєнну пропаганду, власне за свої переконання, за кілька необережно сказаних слів він зазнав тепер такого переслідування. Бойко працював в українському соціалістичному гуртку, що в ньому складали плани, щоб поширити український рух, переховували й розповсюджували українську літературу, заборонену російським урядом. У цьому гуртку, як і в багатьох таких гуртках, молоді члени його плекали мрії про звільнення від російської кабали, про зрушення забитої народньої думки, про українське національне відродження. Тут говорили українською мовою, культивували її, щоб утиски русифікаторів хоч трохи нівелювались, співали українських пісень, читали книжки небагатьох українських письменників. Стефан Бойко був один із перших, що висунув гасло проти війни.

Кожний свідомий українець мусить бути проти війни. Йому ні за кого й ні за що воювати. Він мусить пам’ятати, що, потрапляючи на фронт, йому доведеться воювати зі своїми братами українцями, що були під владою Австрії.

Цю думку він необережно висловив серед кількох студентів інституту, що не належали до гуртка. Цього було досить, щоб на нього негайно донесли й викинули з інституту.

Бойко розплатився з кельнером, що своєю зовнішністю сильно нагадував молодця, який переслідував його, і збирався вже йти, коли з другого входу зайшов якийсь тип і сів за столик так, щоб йому з того кінця було видно всю чайну. Тип був у сірому пальті й у чорному капелюсі, він чомусь одразу звернув увагу на Бойка, і Бойко помітив, що цей новий відвідувач силкується непомітно стежити за ним, позираючи в його бік байдуже й ніби випадково.

«Невже знову починається? — подумав Бойко. — Допіру відкараскався від одного, а тут тобі новий. Але можливо, що це не філер. Це може в мені просто попередній переляк ще говорить.

Можливо, що це простий собі відвідувач, а я вже розхвилювався».

Але вийти з чайної Бойко не відважився. Коли це справді філер, то він цим одразу звернув би на себе його увагу. Бойко знов став переживати неприємні хвилини.

— Ми переб’ємо всіх німців… до одного… — збоку від Бойка дбайливо викрикував папаша. — Я на фронт!.. Я сам… Що ти мені говориш?.. Я кричу?.. Я маю право кричати!.. Мої сини б’ються за отчество… Мої сини!..

І папаша поліз цілувати своїх сусідів. Потім він несподівано повернувся до Бойка й, побачивши його, закричав ще дужче.

— А, студент!.. Крамольник!.. Скажи, дорогий, ти за німців чи проти?.. Битимем їх… га?..

І папаша вже обняв Бойка. Бойко зиркнув у бік філера й побачив, що той старанно щось їсть, не звертаючи на цю сценку ніякої уваги. Це чомусь переконало Бойка, що він не помилився.

— Синок!.. — вигукував папаша, обіймаючи Бойка. — Ти за чи проти?.. Вчишся? Вчись… А Франца-Йосипа битимеш?..

— Слухай, папашо! — тихо заговорив Бойко до п’яного, сильно стиснувши йому руку. — Отой капелюх бачиш?..

— Гу?.. — промурмотів п’яний, вдивляючись у чайну.

— Бачиш капелюх?..

— Бачу… гик… ба…ч-чу…

— Ну, так він мені казав, що ти все брешеш про своїх синів!..

— Хто? Я!.. — заревів п’яний.

— Він німецький шпигун! — тихо додав Бойко.

П’яний став на ноги й, перекинувши стілець, зробив крок наперед.

— Я брехун! — ревів він. — Хто? Я! Я старий брехун?..

Бойкові спала на думку весела витівка. Щоб відкараскатись від папаші, він нацькував його на філера, добре знаючи образливу вдачу п’яних. Що з цього вийде, Бойко не знав, але він спробував.

У ньому ще іронічно говорив міцний чай, що його він допіру випив.

П’яний папаша, спотикаючись між столиками і щось белькочучи, пішов до філера. Поки він дійшов, його войовничий запал стих, і він важко всім тілом несподівано обійняв філера. Філер спробував одірвати його від себе, але папаша послизнувся й зовсім ліг на нього, стілець під ним — убік, і вони обидва з грюком упали на підлогу.

Не чекаючи дальшого розгортання подій, Бойко встав од столика й вийшов на вулицю. Потім він пробіг кілька кроків до трамвайної зупинки і вскочив у трамвай, що йшов у напрямку до Хрещатика. Перейшовши на другий бік площадки, Бойко подивився на чайну й побачив, як од «Білого медведя» біг філер до трамвайної зупинки, потім філер спинився й подивився вслід трамваєві, що збільшив швидкість.

Бойко доїхав до самого Хрещатика, і тільки трамвай спинився, одразу вискочив з нього і втерся в натовп.

Вечір розкинувся віялом блискучих ліхтарів та вітрин. Публіка товпилась коло кінотеатрів та йшла тлумом тротуарами.

«Куди ж тепер?»

І він пригадав, що його приятель студент Юрій Муславський, що його він поволі затягав до свого гуртка, пропонував йому прийти сьогодні ввечері до дочки професора Барка в гості. Бойко не знав ні цього професора, ні його дочки, але там буде Муславський, і це значило, що Бойко міг спокійно, не турбуючись за можливе незадоволення хазяїв, завітати до них.

Бойко кілька разів оглянувся, чи не стежить хто за ним, і, не помітивши нічого підозрілого, пішов у бік Печерська, де був будинок професора.

II

«Священний лотос»

Сніг білим пір’ям закидав Київ. Гори блискучого й пухнатого клоччя вкрили брук, тротуари, покрівлі будинків, димарі. Гірлянди зі снігу звисли на дротах міського телефону та електрики, віти дерев почали потріскувати під тягарем вогкої сліпучо-чистої прикраси. Чудове місто Київ одяглось у свій зимовий одяг з блискучого білого хутра. Зима, як величезна цукроварня, постачала Європі рафінований цукор, що мав смак звичайної води.

Київ мав урочистий вигляд. На його вулицях, укритих снігом, було святково і приємно.

Старовинне місто, зогріте поколіннями, і тепер під снігом було затишне і тепле.

Далеко на суворих фронтах мерзли і вмирали його сини, а воно байдуже провадило своє безтурботне життя. Глибокий пухнатий сніг був для нього більшою подією за звіти оперативних штабів армій, за чергові поразки або перемоги. Люди в тилу вже звикли до війни, їх більше турбував власний добробут, ніж повідомлення, що енська армія відійшла на попередні позиції, щоб вирівняти та зміцнити фронт, або що сьогодні взято в полон шість тисяч німців, півтори гаубиці та двадцять із чвертю кулеметів і силу різної амуніції.

Прихильники Бахуса пропахли одеколоною найрізноманітніших пахощів або сліпли від дена-турату-ханджі9, що її дозволяв ще вживати заклопотаний уряд.

Київ одіслав подарунки на фронт героям — оборонцям батьківщини, відсвяткував Різдво й Новий рік і тепер, сумлінно виконавши свої громадські обов’язки, віддався особистому життю.

Його величність обиватель грав у карти, ходив до театрів, пив денатурат та розв’язував світові та теософічні проблеми, відсидівши марудні години в установах.

Сьогодні о восьмій годині в садибі професора Барка у Липках мала відбутися чергова вечірка теософічного товариства, що мало аристократично-теософську назву «Священний лотос».

Товариство «Священний лотос» мало розв’язати багато нових, пекучих проблем божественного характера. Його члени та адепти теософічної науки мали виховати в собі віру в фатум та стійкість у ці часи штурму та руїни для їхньої батьківщини. Витривалість індійських йогів була для них за недосяжний зразок божественного натхнення, а зносини з духами потойбічного світу, що їх десятками тисяч продукувала імперіалістична війна, була для них найвишуканіша духовна розвага. Викликати астральне тіло духа й мати з ним довгу аудієнцію, що з неї можна довідатися, коли буде побито німців, — хіба це не найбільша втіха, хіба це не може збільшити певність, що велика Росія переможе нахабного ворога?

Душа, розмовляючи з духами убієнних солдатів, очищається від земних турбот і загартовується від усіх можливостей потойбічного життя. Православна церква — це зборище некультурних ченців та попів, це для маси. Аристократичний атеїзм не може миритися з казками християн, він вивчає вищу духовну науку — теософію. Мудрість Бога мусить бути й мудрістю культурної людини. Вище кохання людських істот тоді можливе, коли на ньому є фабрична марка небесної канцелярії. Французькі методи вже не дратують нерви, і нерви напруджено тремтять лише тоді, коли при любовних пестощах відчувається присутність будь-якого потойбічного мешканця.

Жриця «Священного лотосу» Євгенія Михайлівна Барк, донька професора, влаштувала сьогодні чергову вечірку членів товариства — учнів та адептів.

У розкішних кімнатах професорського приміщення електричне світло було старанно заабажурено, і скрізь по кутках були напівмістичні сутінки.

Духи не переносять яскравого світла, від нього в них болять очі, й, крім того, при світлі їм, мабуть, важко втікати в ці розкішні кімнати від небесної варти. М’які фотелі, килими, дивани, з пахтючими подушками професорового приміщення були найкраще пристосовані для таких тендітних гостей, як астральні тіла, — духів.

Тиха розмова кількох гімназистів, інституток та консерваторок, що вже зібралися тут, лише зайвий раз підкреслювала урочистість моменту. В сутінках затишних куточків, у м’яких фотелях зручно розташувалися адепти та жриці теософської мудрості й провадили тиху розмову про вищі прояви духу, про заховані таємні сили, що рухають життям істоти та історією. Іноді з кутків заходив легенький смішок або шарудіння, коли відважний адепт надто вже сміливо притискався до будь-якої жриці «Священного лотоса» або коли його духовні прагнення починали виявлятися в матеріальних рухах, випускаючи магнетичний струмінь із рук на плечі жриці, зодягненої в уніформу гімназистки чи інститутки.

Лише господарка дому Євгенія Михайлівна, або для всіх цих присутніх просто Жанна, метушилася, бігаючи нечутними кроками по кімнатах, влаштовуючи все для великої містерії, що незабаром мала відбутися тут. Її кучеряве руде волосся поблискувало червоною міддю в тьмяному світлі абажурів. Легка сукня її чіпляла за уніформи розгублених гімназистів, заливаючи їх окультними пахощами індійських квітів, і тоді їхні обличчя червоніли від крові, що приливала до їхнього теософського, але молодого мозку. Жанна готувала за допомогою покоївок круглий столик на трьох ніжках, що за ниммало відбуватися засідання «Священного лотоса».

У передпокої стояв на варті один з гімназистів і приймав гостей. Щоб була цілковита романтика містики й таємничості, як у справжніх масонів, вартовий гімназист питав пароль і тоді вже допомагав роздягнутися новому гостеві. Сміх і весела розмова, що тривали в передпокої, коли приходив новий гість, змінялися на тиху розмову в кімнатах, і тоді вартовий гімназист, семикласник Першої імператорської гімназії, роздратовано гриз нігті й проклинав долю, що обрала його на це почесне місце вартового.

Ще не всі були в зборі. Товариство чекало ще кількох гостей, що чомусь запізнювались.

Збиваючи грудками сніг, баский кінь швидко підкотив до професорового будинку сани, вкриті медвежою шкурою. З саней вилізла поважна бородата постать у шубі й пішла до будинку.

Вартовий гімназист чув важкі кроки по сходах, а потім у передпокої задеренчав дзвоник.

Гімназист скочив зі стільця, на якому сидів, швиденько пригладив на голові волосся, обсмикнув уніформу й відчинив двері.

Перед ним стояла кремезна поважна постать у теплій шубі, в окулярах, із бородою, що в ній шматочками льоду заморозився подих. Гімназист трохи розчаровано відступив на крок і суворо промовив:

— Змія!..

Людина в шубі очманіло подивилась на нього, потім, не заходячи до передпокою, зняла окуляри, протерла їх і знову одягла.

Гімназист загородив своїм тілом прохід і ще суворіше промовив:

— Змія!

— Глупость! Глупость ви говорите, молодий чоловік! — промовила басом постать у шубі й зробила рух, щоб пройти до передпокою.

— Ви мусите сказати пароль! — стурбовано заговорив гімназист, все ще не пускаючи гостя до передпокою.

Людина в шубі безпорадно розвела руками, не знаючи, що їй робити. В цей час до передпокою забігла Жанна, зацікавлена новим гостем.

— У чому справа, Льоню? — запитала Жанна, дивлячись на безпорадні постаті гімназиста й гостя.

— Цей добродій не хоче назвати пароля! — ображено промовив гімназист.

— Ха-ха-ха! Який ви чудак, Льоню! — розсміялась Жанна. — Це ж мій тато! Пропустіть його. Це мій хороший тато!.. — почала вона ластитись до людини в шубі, що тепер уже зайшла до передпокою.

Жанна сміялась і щебетала, поки професор роздягав шубу, а гімназист із винуватим виглядом розгублено ламав пальці.

— У нас сьогодні збори, татусю! — пояснювала Жанна. — Льоня Криницький сьогодні вартує. Ха-ха! Правда, він дбайливо охороняє товариство «Священного лотоса»? Він навіть не хтів пропустити тебе… Як це прекрасно! Познайомтесь, це мій тато професор Барк, а це Льоня Криницький… Ти, мабуть, їв цукерки Криницьких, у них своя цукеркова фабрика.

Професор щось задоволено промимрив і сунув два пальці розгубленому вкрай гімназистові.

Потім він із дочкою пройшов у протилежний бік приміщення до свого кабінету.